Поетика «Сказання про Сігурда»

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС РАНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1.1. Особливості літературних жанрів доби Середньовіччя

1.2. Героїчний епос народів Західної Європи.

РОЗДІЛ 2. ПОЕТИКА ГЕРОЇЧНИХ ПІСЕНЬ ПРО СІГУРДА

Героїчні образи в піснях про Сігурда

Характерні елементи стилю пісень про Сігурда

ВИСНОВКИ.

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Період Середньовіччя посідає важливе місце в розвитку світової літератури. В його межах відбувається формування західноєвропейських літератур, зароджується ціла низка нових літературних жанрів, складаються різні художні напрямки, які змінюючи один одного, утворили складну і різноманітну картину літературного процесу.

Література ця дає уявлення про буття західноєвропейських народів у добу феодалізму, тобто в період від V ст. до англійської буржуазної революції 1640-1660 pp.

Початок історично відомої західноєвропейської культури, а таким чином і літератури відносять до IV – V ст. н.е., коли після розпаду Римської імперії на арену мирової історії вступили нові варварські народи.

Учасниками цього “великого переселення народів” були в різний час германці і слов’яни, араби, монголи, тюрки та ін. На руїнах Римської імперії складалось нове суспільство, в якому вже не було місця рабству і родовому ладу. В період середньовіччя відбулися корінні зміни в етнічних угрупованнях і державних утвореннях. Племена зливалися в народності, з яких згодом почали формуватися сучасні нації. Замість примітивних варварських держав повставали великі централізовані держави.

Мислителі епохи Відродження назвали ці часи “проміжними”, “серединними”. Вони вважали, що після краху Римської імперії настав період культурного здичавіння людства [2,с.3].

Середні віка часто називали темними, але вони були й яскравими, ошатними. Сама епоха включає дуже різні періоди. Розрізняють раннє Середньовіччя (V- XI ст..), зріле (ХІІ – ХІІІ ст.) – періоди розквіту середньовічної цивілізації; пізнє (ХІV – XVст.) – так звана осінь Середньовіччя, коли в Італії вже торжествує Відродження, а в інших країнах Європи культура починає стверджуватися в неповторному національному вигляді.

Незважаючи не те, що зарубіжна література середніх віків віддалена від нас декількома століттями, її естетичне, пізнавальне й виховне значення досить значне і актуальне, але не є дуже відомим для широкого кола сучасних людей. Саме це зумовило вибір теми даної роботи.

Предмет дослідження – епос доби Середньовіччя.

Об’єкт дослідження – низка пісень про міфічного героя Сігурда

Основна мета – дослідження жанрових, стилістичних і поетичних особливостей героїчних сказань про Сігурда.

Методологічною основою роботи є теоретичне дослідження історії виникнення і розвитку середньовічного епосу, яка широко досліджена в працях А.Я. Гуревича, Є.М. Мелетинського, М.І. Стебліна-Каменського та ін.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи

РОЗДІЛ 1. ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС РАНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1.1. Особливості літературних жанрів доби Середньовіччя

Поняття “середньовічна література” охоплює не тільки те, що вважається літературою сьогодні, тобто роман, повість, новела, лірична поезія та драматичні твори. Воно поширюється й на історичні твори та хроніки, дидактичну поезію та прозу. До художньої літератури раннього середньовіччя можна віднести листи, житія святих, церковні гімни та інші твори, які використовувалися під час богослужіння. Християнська церква стала відігравати все більш значну ідеологічну роль в суспільстві і клерикальна література посідала на той час чільне місце.

Проте середньовічна людина багато в чому ще залишалася язичником, варваром (так, римляни слідом за греками називали германців, що жили на північ від Альп, та поступово ця назва поширилася на всі народи за межами Римської імперії – і на кельтів, і на гунів, і на слов’ян). Християнські та варварські уявлення співіснували й боролися в її душі та світосприйманні Серед народів Західної Європи була поширена усна народна творчість, або фольклор. Церква, намагаючись зміцнити своє панування, не прагнула, та й не могла повністю викоренити тисячолітні язичницькі (варварські) звичаї і пристосовувалася до них. Більше того, саме монахи зберегли для нащадків героїчні поеми давніх германців та скандинавів – епічні сказання й міфи. Саме різні види фольклору і стали основою найзначнішого літературного жанру цієї доби – героїчного епосу народів Західної Європи, який містив цілісну картину народного життя у формі героїчної розповіді про минуле.

Термін “епос” означав “слово про подвиг”. Героїчний епос поділявся на архаїчний і класичний. У добу раннього Середньовіччя заявив про себе архаїчний епос, перші ознаки якого виникли в найдавніші часи в різних народів і побутував в усній формі. Епос був представлений героїчною епопеєю і піснею патріотичного змісту з історичною основою, яка виконувалася народними співцями, як правило, під акомпанемент національного музичного інструменту [6,с.55].

Хоч епос в кожній країні мав свої національні особливості, йому були притаманні і спільні риси:

міфологізація минулого, коли опис історичних подій поєднувався з міфами і казками;

зображення боротьби людини з силами природи, що втілені в образах драконів, чудовиськ, велетнів;

наділення головних героїв – казково-міфологічних персонажів – надзвичайною силою та фантастичними здібностями (літати, ставати невидимими, зменшуватися, перевтілюватися в іншу людину тощо);

єдність фантастичного, надзвичайного з реальною дійсністю, історією.

Героїчний архаїчний епос мав загальнонародні і загально епічні риси. Як зазначає М.І. Стеблін-Каменський [17,с.32], це: протиставлення героя і ворога; різні види описів, елементи міфологізації, своєрідні повтори (трикратні), розгорнутий діалог, зачини, кінцівки, усталену систему художніх засобів (гіперболізацію, постійні епітети, урочистий стиль, широту охоплення подій у часі, просторі, повноті зображення, розвинуту зовнішню сюжетність та драматизм, оскільки описувалися битви, поєдинки).

У сюжеті переважали казкові образи й ситуації. Поетика ранніх зв’язків такого епосу тісно пов’язана з фольклорними елементами: зверненням до казкових образів та ситуацій, поєднанням реальних подій з фантастичними, наданням головної ролі надприродним силам і явищам, переосмисленням і міфологізацією подій, що у свою чергу, визначало сюжет епічних творів [18,с.30].

Герой архаїчного епосу богатир, втілення найкращих рис народного характеру. Він вирізняється надзвичайною силою, хоробрістю, причому завжди перемагає. Він бореться за незалежність рідної землі і свого народу, а якщо і гине, то за ним залишається моральна перемога. Його образ розкривається через вчинки.[14,с.54]. І хоча образ героя не був позбавлений індивідуалізації, у нього все ж переважало узагальнення.

Незважаючи на те, що в кожній країні епос мав свої специфічні особливості, у цілому його загальні жанрові ознаки витримувалися кожною країною.

Про розвиток народних жанрів можна судити тільки на основі збережених пам'яток, народних обрядів, з непрямих джерел: уривків творів, що потрапили до латинських хронік, до пізніших літературних записів, а також методом типологічного порівняння з творчістю інших народів, оскільки у фольклорі різних народів світу проявляється типологічна подібність на однакових ступенях розвитку. Західноєвропейський архаїчний епос був представлений зразками англосаксонського, кельтського, скандинавського епосу. Розглянемо коротко ці зразки національного епосу.

1.2 Героїчний архаїчний епос народів Західної Європи

Кельтський епос

Значну роль у розвитку матеріальної культури Західної Європи відіграли кельти - одна з найдавніших етнографічних груп континенту. В V-IV ст. до н. е. кельти займали значну частину Європи, але під натиском германців, римлян вони частково перебрались на Британські острови, де підкорили собі тубільне населення [9,с.122]. В V ст. н. е. почалось масове вторгнення на Британські острови англів та саксів. Кельтське населення було частково знищене, частково [17,с.11] витіснене в Ірландію та гірську Шотландію або змішувалось з завойовниками. Частина кельтів повернулась на континент і зайняла Арморіку, теперішню французьку Бретань [17,с.19].

Основним центром кельтської цивілізації в середні віки була Ірландія. Проте в її культурі, у тому вигляді, в якому вона відбилася в епосі, не все було одвічно кельтським. У ній закріпилися певні риси культури тих племен, що населяли Британські острови й Ірландію перед кельтами і перебували на більш архаїчному ступені розвитку, наприклад пікти з їхніми залишками матріархату, з кам'яним знаряддям й дивними переказами. Набіги вікінгів (VIII-X ст.) на Ірландію зумовили певний скандінавський вплив на її культуру; помітні в ній також не дуже значні елементи християнства та античності.

Все це не могло позбавити культуру кельтів самобутності, визначеної всім укладом їхнього життя. В Ірландії довго зберігався родовий лад і його духовна атмосфера; общинна власність на землю, влада старійшин роду, міфологічні уявлення про богів, віра в духів, які нібито жили в камінні, рослинах, у воді. Природа сприймалася кельтами одухотвореною, сповненою таємниць і загадок.

Звичаї були грубими і жорстокими. Кельтські вожді постійно воювали поміж собою, займались грабіжництвом, викраданням худоби, яка дуже високо цінувалась і була мірилом вартості. Під час піратських набігів на узбережжя Англії та Шотландії кельти брали в рабство місцевих жителів. До VIII ст. воювали в кельтів не тільки чоловіки, а й жінки [10,с.12].

Ірландський епос створювався в період з II по XII ст. на основі родових місцевих переказів. Спочатку охоронцями поетичних переказів були старійшини роду. Згодом до літературної творчості стали [10,с.18] причетні друїди (жерці-заклиначі), а також барди і філіди. Барди - це поети, співці, музиканти. Школи бардів існували в Ірландії до XVIII ст., в них на громадські кошти навчалась частина населення. Філіди були законознавцями, вченими і радниками при княжих дворах; водночас вони були оповідачами, поетами і авторами міфологічних і героїчних сказань. Мабуть, при дворах, у середовищі філідів і зародився тип ірландської саги. Від філідів цей епічний матеріал перейшов до народних співців і став загальним надбанням, глибоко усвідомленим і з любов'ю сприйнятим ірландським народом.

Епічні сказання ірландців - скели - деякими рисами подібні до ісландських саг, тому їх також почали називати сагами. Відомо близько 280 ірландських саг, рукописи, що збереглися, належать до XI-XII ст. У сагах відбилися особливості як доби їх виникнення, так і тієї епохи, коли вони були записані. Але архаїчна основа переважає: саги відтворюють побут, вірування і уявлення ще язичницької Ірландії. Якщо героїчний епос багатьох народів був переважно віршований, то ірландські саги з самого початку складалися прозою. Щоправда, пізніше в них у найбільш напружених патетичних місцях робилися віршовані вставки, які драматизують, пожвавлюють і прикрашають розповідь. Саги дуже різноманітні за змістом. В героїчних сагах основна увага зосереджена на зображенні військової доблесті героя, в ній розповідається про битви, походи, змагання. Досить багато місця в них займає фантастика.

Не позбавлені героїки й фантастичні (або романтичні) саги, але переважає в них фантастика. Герої цих саг частіше спілкуються з фантастичними істотами. Ірландський епос насичений міфологією. Прийняття християнства не викорінило «язичницьких» уявлень. У сагах знаходимо образи старих міфологічних богів (світла, ремесла, мудрості тощо), але частіше - напівбогів, це сіди - прекрасні, вічно молоді та мудрі жінки і чоловіки маленького росту, які проживають десь за морем або під землею, проводячи час в іграх, розвагах, любові; лагідні та великодушні, вони разом з тим можуть жорстоко відомстити людям за причинене їм зло. Значне місце в фантастичних сагах займає тема мореплавства, яка відкриває простір для художнього домислу та уяви. В ірландських сагах, на відміну від інших європейських ранніх епосів, чимало уваги приділяється жінці та любовним почуттям. Тема кохання [7,с.22] в них часто поєднується з трагічною ситуацією, в яку потрапляють герої.

Найдавнішими сагами ірландського епосу є саги уладського циклу, що виникли на півночі Ірландії при дворі уладських королів в ті часи, коли Улад був однією з найбільших і наймогутніших частин Ірландії. Збереглося більше ста текстів. Спочатку головним героєм творів був король уладів Конхобар, згодом основна увага переноситься на його племінника - молодого, непереможного богатиря Кухуліна. Хроніки відносять життя Конхобара і Кухуліна до початку нашої ери. Таким чином, частково ці саги історично достовірні. Очевидно, королі і воєначальники, воїни, які відзначались своєю доблестю, ставали героями народних переказів.

Кожна із саг циклу є завершеним твором, і водночас вони становлять єдність, розгортаючи на фоні родового побуту фантастично-яскраву і життєво складну долю Кухуліна. Він - син бога світла й ремесла Луга та сестри короля уладів Конхобара. В семирічному віці, одержавши зброю, Кухулін став непереможним воїном. Краса і відвага юнака так хвилювали серця дівчат і жінок, що "мужі Ірландії вирішили якнайшвидше одружити його. Батько красуні Емер («Сватання Емер»), не бажаючи розлучатися з дочкою, поставив перед женихом важкі умови. Виконуючи їх, Кухулін побував у Шотландії, у королеви Скатах, де оволодівав секретами військового мистецтва. Тут він переміг богатирку Айфе, вона народила йому сина. У майбутньому Кухулін вб'є його на поєдинку - батько і син при зустрічі не пізнають один одного (це дуже поширений мотив в народно-героїчному епосі Заходу і Сходу).

Значне місце у поетичній біографії Кухуліна займає сага «Хвороба Кухуліна», в якій розповідається про любов Кухуліна до фантастичної істоти - сіди Фанд. Сага відзначається тонким психологізмом; в ній передані суперечливі почуття, що мучать Кухуліна - подружня вірність і пристрасне кохання до чарівної Фанд. Фантастична сіда постає в образі юної жінки з ніжним серцем; вона сама відмовляється від коханого, зрозумівши, що в Емер є права на Кухуліна і що вона гідна бути дружиною героя [9,c.111].

Про. події, важливі для всього племені, розповідається в монументальній сазі «Викрадення бика із Куалнге». У ній особливо виразно проявилась глибоко народна основа героїчного образу Кухуліна. На уладів напали злі й жорстокі вороги на чолі [10,c 23] з могутньою королевою Медб (причиною війни була відмова продати їм бика). Улади-чоловіки у той час були уражені магічною хворобою, і тільки Кухулін (здоровий завдяки божественному походженню) став на кордоні біля броду на захист країни. Протягом трьох місяців, без сну, в незліченних боях самовіддано захищав він Улад. В одному з епізодів саги з великим драматизмом змальовано поєдинок двох богатирів. Кухулін і Фердіад, як представники ворогуючих племен, змушені вийти на смертельний двобій, але вони - побратими, в юності разом навчались ратній справі. Вдень вони б'ються, а вночі Кухулін посилає Фердіаду ліки від ран, а Фердіад постачає Кухуліна смачними напоями та їжею. Перемігши Фердіада, Кухулін плаче над його тілом, нарікаючи на тих, хто змусив побратимів узятися за «скорботну справу».

Велична сага «Смерть Кухуліна» присвячена героїчній загибелі богатиря. В ній особливо підкреслюється патріотизм народного героя. Вороги знову напали на Улад. Вони знають, що вбити Кухуліна можна тільки його власним списом, тому погрожують ганьбити його рід у «злих піснях», якщо він не віддасть їм своєї зброї. Кухулін віддає спис і гине. Тяжко поранений, він прив'язав себе перед смертю до високого каменя, щоб померти стоячи.

Тематична єдність цього великого циклу зумовлена й тим, що всі саги пройнято ідеєю захисту рідного краю, вірою в те, що народ здатний витримати всілякі випробування. Кухулін героїзований передусім як захисник племені від ворожих йому сил. У його образі втілений героїчний та етичний ідеал усієї стародавньої Ірландії. Народному герою властиві незламна міць, військова доблесть, почуття високого патріотизму; він вірний слову, друзям, законам гостинності, чуйний до чужої біди. Сам Кухулін так характеризує свої вчинки: «Гордий я в могутності й доблесті своїй і здатний охороняти рубежі країни від зовнішніх ворогів. Я - захист кожного бідняка, я - бойовий вал усякого міцного воїна. Я даю задоволення скривдженому і караю провини сильного». Все це нагадує риси ідеальної рицарської етики періоду розквіту феодалізму і свідчить про те, що вищі ідеали середніх віків формувалися в народному середовищі і генетично були ідеалами народними.

Героїзація та ідеалізація образу Кухуліна досягається прийомами архаїчного епосу (фантастична [21] гіперболізація, казково-міфологічні риси тощо). Кухулін зображений як людина, яку сама природа виділила серед інших: сім зіниць було в королівських очах його, по сім пальців на кожній руці та нозі. Особливо прекрасним здавався одноплемінникам Кухулін у стані бойового запалу. Від ярості він дивно роздувався, над головою його з’являлись блискавки. Одно око западало в нього вглиб голови так, що цапля не могла би його дістати, а друге викочувалося назовні, як казан, в якому варять теля. Уладські жінки, закохані в Кухуліна, добровільно осліпляли одне око.

Саги уладського циклу, завдяки високим поетичним властивостям, стали взірцем для інших кельтських циклів. Яскрава фантастика поєднується в них з конкретністю картини варварської жорстокості, з душевною тонкістю і психологічною глибиною у зображенні інтимних почуттів і людських пристрастей. Стиль саг чіткий, ясний і водночас прикрашений пишномовними метафорами, епітетами, алегоричними образами.

Важливою частиною ірландського епосу є цикл Фінна, який складається з саг, створених у племені феніїв. Саги цього циклу мають ускладнений сюжет, в якому тісно сплелися героїка і фантастика. Головним героєм їх є король Фіни, у нього був син Ойсин (Оссіан), який складав пісні. У другій половині XVIII ст. з посиленням інтересу до народної творчості, сюжетами окремих саг та ім'ям Оссіана скористався шотландець Джеме Макферсон, який створив і видав підробку - збірку «Пісні Оссіана». І хоч літературну містифікацію було викрито, «Пісні» користувались великим успіхом і пожвавили інтерес до творчості кельтів, а також до старовинних творів, що сприяло розвитку романтичної поезії. «Пісні Оссіана» викликали захоплення Карамзіна, Пушкіна, Жуковського.

Кельтські саги вплинули також на розвиток західноєвропейського рицарського роману (XII- XIII ст.).

Германський епос. Його відображення у давньонімецькій і англосаксонській літературі

На початку нашої ери у германців панував ще первіснообщинний лад. Вони заселяли велику територію між Рейном і Ельбою та між Північним морем і Середнім Дунаєм. Праці Юлія Цезаря, Таціта та інші античні джерела свідчать, що германці займались скотарством, мисливством, знали вони і землеробство, часто здійснювали набіги на володіння Римської імперії. Жили германці родовими общинами, верховна влада належала народному зібранню [6,c.56].

В епоху великого переселення народів (IV- VI ст.) германці розмітались майже по всій Західній Європі. Доля їх склалась по-різному. Одні загинули у війнах з різними племенами і народами, другі асимілювалися з місцевим населенням. З племен, що залишились на території сучасної Німеччини, склалась німецька нація. Особливості історичного розвитку германських племен відбилися в народно-героїчному епосі, в якому виділяють два періоди. Перший період пов’заний з добою великого переселення народів, з розпадом у германців патріархально-родового ладу і широкою переселенською і військово-колоніальною експансією. У той час на руїнах Римської імперії створювались нові варварські держави. «Це був своєрідний «героїчний вік», який став «епічним часом» в епосі германських народів»[6,c,60]. Другий період представлений німецьким епосом епохи розквіту феодалізму.

Збереглась незначна кількість пам’яток древньогерманського [23] епосу. Це, наприклад, уривок «Пісні про Хільдебранта» (VIII ст.), поема «Беовульф» (близько 700 p.), уривки епосу про Вальтера Аквітанського («Вальдере», X-XI ст.) та про битву в замку Фінна («Фіннсбург») [4,c.44].

Усі пам’ятки германського епосу, які збереглися, тією чи іншою мірою пов'язані з подіями епохи великого переселення народів. Однак у результаті різних причин історична основа в них дуже видозмінена. Це пояснюється тим, що на тій стадії, коли виникав епос германців, в їх свідомості дійсний факт і вимисел ще не відокремлювалися. Крім того, в усній пісенній творчості історичні події, факти, особи поетично переосмислювалися і героїзувалися. Опираючись на історичні події, епос створював свою поетичну історію, яка « народній пам'яті сприймалась як достовірна картина героїчного минулого. Слід також брати до уваги, що пам’ятки ці виникли в добу язичництва, а письмову форму набули вже після прийняття християнства, а отже, при запису підлягали обробці вже в дусі християнської ідеології [19,с.5-6].

Так, сюжетна основа багатьох пам’яток народів германського походження пов'язана з подіями V ст. Кровопролитні зіткнення германців з гуннами послужили історичною основою того, що в епосі взагалі часто фігурує ім'я короля Аттіли (Етцеля), в скандінавських пам'ятках - Атні. Цікаво, що в піснях «Едди» Атні виступає як жорстокий і підступний правитель, а в німецькому [17,c.78] епосі - як добрий і справедливий. Певно, король гуннів не раз був союзником германців у набігах на Римську імперію. Відомо також, що Аттіла помер у 453 р. на ложі своєї дружини - германської полонянки Ільдіко (скорочено від Хільда, в епосі - Крімхільда). Цей факт теж знайде широке відображення в епосі.

До історичних сказань про загибель бургундів та про смерть Аттіли дуже рано приєднується франкське сказання про Зігфріда, який не має історичного прототипу, і, напевно, є породженням казок про богатирів. Цей епічний матеріал покладений в основу багатьох пам’яток різних часів та жанрів [18,c 80].

У древньогерманському епосі відтворено буття вищого ступеня варварства: бойові виїзди, битви, чвари між родичами, здобування скарбів, викрадення нареченої тощо. В епосі оспівуються сила героя, його хоробрість, рішучість, його бойова зброя. Значна увага приділяється темі родової помсти, згідно з законами якої члени роду зобов'язані були мстити за вбивство і кривди, які завдали їхнім родичам. Значне місце в епосі відводиться скарбам, коштовностям, які були символом влади, могутності, щасливої вдачі. Однак в уявленні германців золото було і причиною трагічної долі, розбрату, кривавих чвар і смерті.

Творцем й виконавцем пісні був дружинний співець, наділений поетичним даром воїн. Свою пісню він виконував звичайно під час бенкету в колі вождя і дружинників. Обмеженість у часі змушувала співця вибирати найбільш ефектний епізод якоїсь події, оспівувати якусь особу. Характерними ознаками пісні є завершеність епічного сюжету, лаконізм, емоційна піднесеність. У пісні невелика кількість дійових осіб, значну частину займає драматичний діалог. Для германської пісні властивий тонічний алітераційний вірш, обумовлений особливостями наголосу в германських мовах. Розповідалась вона речитативом під акомпанемент арфи.

З часом дружинний співець став професіональним співцем, поетом. В західних германців він називався скопом, на скандінавській півночі - скальдом. Співці вшановувалися почестями і щедро винагороджувалися правителями. Пісні дружинних співців швидко ставали надбанням народу і продовжували жити в усній традиції, що дозволяє по праву відносити їх до народної творчості [2,c.8].

Єдиним збереженим зразком героїчної пісні континентальних германців є уривок з «Пісні про Хільдебранта», записаний на сторінках латинського богословського рукопису кінця VIII-IX ст. У ньому розповідається про двобій батька з сином. Це закінчений епізод, але передбачається, що слухачам з інших поетичних джерел відомо те, що передувало цій події і що відбудеться після неї. В основі пісні лежить трансформована в народній пам’яті історична подія. Відомо, що в 476 р. начальник варварської дружини германець Одоакр скинув останнього римського імператора і захопив владу. Але в 493 р. його переміг король остготів Теодоріх (в німецькому героїчному епосі - Дітріх Бернський). В «Пісні» ці події і відношення між персонажами перекручені, в ній розповідається, що якраз Отахр (Одоакр) вигнав короля Дітріха; разом із ним з Італії тікає і Хільдебрант - начальник його дружини, залишивши в рідному краї жінку і малого сина Хадубранта.

Тридцять років провів Хільдебрант на службі у короля гуннів Аттіли і тепер повертається на батьківщину на чолі війська. На кордоні він зустрічається з сином, який виїхав з своєю дружиною назустріч ворогам. Старий Хільдебрант знає, що перед ним його син, і намагається уникнути кровопролиття. Але Хадубрант, прагнучи подвигів і слави, рветься до бою. Він не визнає у старому гунні батька (давно чув про його смерть) і називає Хільдебранта боягузом, що було для воїна найгіршою образою і робило зіткнення неминучим. Драматизм цієї історії посилюється конфліктом між обов'язком воїна і батьківським почуттям.

Горе мені, всевладний боже! (сказав Хільдебрант) горе іде!

........................................................................

І у скількох небезпеках смерть мене не спіткала!

Нині ж власний син мене звалить сокирою,

Вб'є своєю рукою, або сам я його вбивцею стану.

Хільдебрант приймає виклик сина. На цьому текст уривається. Звичайно такий двобій закінчується перемогою батька або примиренням [10,c,66].

Пісня відтворює суворий дух і суперечливу мораль того часу: поряд із відданістю правителю, особистою відвагою, гордістю героям властиві хитрість, підступність. «Пісня про Хільдебранта» набула напевно широкої популярності, про що свідчать пізніші обробки цього сюжету.

Англосаксонська «Поема про Беовульфа». У середині V ст. германські племена англів, саксів, ютів вторглися на Британські острови і в запеклій боротьбі з місцевими кельтами (яка тривала близько [3,c.6] двох століть) захопили більшу частину їх території. З V по X ст. в англосаксів відбулися важливі зміни суспільно-політичного і культурного характеру.

Розклад родового ладу і поглиблення процесів феодалізації привели до класового розшарування англосаксонського середовища. Посилення централізації королівської влади і відносно рання християнізація сприяли зміцненню державної єдності. Збережені пам'ятки рунічної писемності (та інші джерела) свідчать про багатство пісенної традиції англосаксів: піснями супроводжувались трудові процеси, весільні обряди і похорони; пісні виконувались під час військових походів. Гласомани (співці-музиканти народного типу) і скопи (професійні дружинні співці) користувались в них великою повагою.

Найбільш ранньою пам’яткою стародавнього германського епосу є англосаксонська «Поема про Беовульфа». Рукопис відноситься приблизно до 1000 p., але аналіз тексту показує, що дана редакція склалась на рубежі VII-VIII ст. Поема налічує 3000 віршів, розпадається на дві частини. Починається вона вступом, в якому розповідається про легендарного родоначальника датських королів Скільда Скефінга. його правнук - король Данії Хротгар побудував для своїх дружинників розкішну палату «Хеорот» (що означає «Оленяча палата»), названу так через те, що її крівлю прикрашали позолочені роги оленя. Та недовго розважались дружинники короля. Кожної ночі почало з’являтися люте чудовисько Грендель, яке пожирало воїнів. На допомогу датчанам прийшов хоробрий витязь Беовульф з племені геатів. Він смертельно поранив Гренделя, за що його мати мститься дружинникам. Тоді Беовульф спускається у страшенну морську глибину, житло Гренделів, і чудодійним мечем розправляється з кровожерливою матір’ю поверженого чудовиська. Нагороджений вдячними датчанами, Беовульф повертається на батьківщину і здійснює ще немало подвигів. 50 років він щасливо править геатами. Але на його землі нападає вогненний дракон. Старий король вбиває його і сам гине від отруйного зуба дракона. Над прахом Беовульфа насипають високий могильний пагорб, разом з ним закопують і коштовності з печери дракона. Дванадцять кращих воїнів віддають останні почесті доблесному і мудрому вождю.

Особливістю поеми є докладність описів і численні відступи (це епічний прийом «поширення»): [19,c.23] детальне змалювання боїв, розповіді героя про свої подвиги, авторські ремінісценції тощо. «Беовульф» насичений фольклорно-казковими і міфологічними образами і мотивами (дивовижне дитинство Скільда, надприродна сила Беовульфа, бої героїв з велетнями, чудовиськами, драконом та ін.). Але ці казкові мотиви і образи перероблені вже відповідно до принципів героїчного епосу. Жанрові особливості і стиль полягають у тому, що фантастичні подвиги перенесено з реального світу на історичну основу, зокрема до Північної Європи, бо у творі фігурують шведи, геати, датчани [6,с.60].

«Беовульфу» присвячена величезна кількість наукових досліджень, однак загальноприйнятої концепції нема. До цього часу ведуться дискусії про процес становлення поеми, місце її виникнення, авторство. Висловлена була навіть думка, що «Беовульф» є скандінавською поемою, перекладеною англосакською мовою. Це, очевидно, зумовлене тим, що відображений у поемі історичний матеріал пов'язаний з історією скандінавських племен - данів, шведів, геатів. Немало місця в ній відведено розповіді і про датських королів, імена деяких з них по звучанню схожі з іменами, зафіксованими в хроніках Григорія Турського і Саксона Граматика. Але ця концепція прийнята не була. Редакція, яку донесли до нас століття, за сюжетом і поетичною формою - пам'ятка англосакської словесності. Вважають, що джерела «Беовульфа» сягають загальногерманських язичницьких часів. Стародавні пісні і сказання (які могли бути першоосновою «Беовульфа») засвоєні англосаксами ще до переселення на Британські острови. Цей епічний фонд пройшов поетапну обробку і в умовах англосаксонського воєнно-аристократичного середовища значно відійшов від першооснови [6,c,63].

Не встановилась єдина думка і щодо авторства. Поема є продуктом імпровізації співця? Чи книжним епосом, результатом усвідомленої поетичної творчості? Питання ускладнюється тим, що рукопис поеми відноситься до епохи переходу усної творчості до письмової літератури, коли народні сказителі і професійні поети користувались одними і тими ж прийомами оповіді. На сучасному етапі дослідження вважають, що автор «Поеми про Беовульфа» був, очевидно, кліриком, який добре знав латинську поезію, язичницькі сказання, а також був знайомий з творами античних авторів, особливо з «Енеїдою» Вергілія. Літературна довершеність [18,c.43] поеми свідчить про його професійну майстерність. Релігійно-ідеологічна атмосфера поеми суперечлива. В VII-VIII ст. англосаксонське суспільство вже було християнським, однак воно не відмовилось і від язичницьких уявлень. З одного боку, «Беовульфу» властиве християнське світосприйняття. Так, у поемі часто згадується ім'я бога, і окремі події мотивуються його втручанням, виявляється знайомство автора з біблійними сюжетами, засуджується язичництво короля данів тощо. З другого боку, в поемі сильні язичницькі уявлення і вірування. В тексті часто трапляються посилання на долю, віра в її неминучість, кривава помста вважається моральним обов'язком воїна. Поема відбиває також підвищений інтерес людей того часу до слави, здобичі, до нагород. У ній розповідається, як правителі обдаровують своїх дружинників і скопа перстенями, дорогою зброєю. В уяві оповідача і слухачів золото, скарби наділені владою і роковою силою, стають причиною чвар і ворожнечі. Це все ще германські уявлення дохристиянського періоду. Таким чином, у поемі спостерігається нашарування християнського світогляду на язичницькі уявлення.

Спроби встановити історичний прототип Беовульфа виявились безрезультатними. Очевидно, це збірний образ ідеального воїна і правителя. Характерною рисою епоса якраз і є зображення маловідомої історичної, а то і зовсім вигаданої особи, що дає великий простір для вираження через цей образ народних дум та сподівань.

Ісландські саги

Скандинавія відокремилась від своїх континентальних родичів і зайняла переважно північ Європи приблизно після Різдва Христова. У цій країні письмова література почала розвиватися лише після введення християнства, в ІХ ст.., а остаточно перемогло язичництво близько 1000 року і навіть пізніше [6,с.68]. Інтелектуальним центром та казковим місцем сказань і фабрикою писемності стали не Данія і не Скандинавський півострів, а окремий острів Ісландія.

Одноманітне життя, довгі полярні ночі робили ісландців надзвичайно жадібними до пісень, розповідей та новин. Збирати останні вони мали повну можливість. Чимало ісландців мандрувало морями і чужими землями в ролі вікінгів, купців, варягів, а країнами Скандинавії і як скальди. Скальди, тобто поети віділилися із середовища поетичного народу задовго до християнства і переселення в Ісландію.

Твори перших скальдів вражали своєю простотою і величчю. У подальшому їх мистецтво стало більш штучним і вишуканим.

Спочатку скальди співали міфічні гімни та схожі з ними за формою і тонами епічні пісні. Християнство й нова культура не знищили поезії скальдів і зовсім не вплинули на неї. Основа її як і раніше, залишалася язичницькою. Зв’язок модної поезії скальдів з давніми міфічними і героїчними розповідями сприяв збереженню старих пісень і сказань завдяки писемності. Цій обставині зобов’язані і найважливішіпамятки міфології, серед яких на першому місці, без сумніву, стояли дві “Едди”.

Слово “едда” означало “прабабуся”, тобто вісниця певної давнини. Значення цього слова не досліджене. Одні вважають еддою назву хутора, на якому жив і збирав матеріали для своєї книги автор, інші – поезію [6,с.69]. Автори підручника із “Зарубіжної літератури” [9,c.32], визначають “Едду”, як збірник пісень частково міфологічного і морально-повчального (дидактичного), а частково героїчного змісту.

Пісні поділяли на дві групи – про богів і про героїв.

Збірка «Старша Едда» (інша назва “Королівський кодекс”) складена в другій половині XIII ст., але це, певно, список з дещо старішого рукопису, про який нічого невідомо. Аналіз мови і стилю свідчить про те, що до збірки ввійшли тексти IX-XII ст. Знайдено збірку у XVII ст., коли в Данії, Швеції пробудився інтерес до забутої старовини. Тоді ж збірка одержала назву «Едда», за аналогією з книгою ісландця Сноррі Стурлусона (1179-1241). З метою розрізнення поетичну збірку прийнято називати «Еддою Старшою», а книгу Сноррі - «Еддою Молодшою» (або «Прозаїчною Еддою») [9,c.33].

У текстах «Старшої Едди» вчені виявляють складні нашарування, пов'язані з загально-скандінавськими і загальногерманськими епохами, а також незначний вплив християнства. Але дискусія про походження, місце, час виникнення цих текстів не закінчена. В збірку входять 29 пісень, пісні ці анонімні. За змістом їх поділяють на міфологічні, (10 текстів) та героїчні (19). Є тут і проза, яка І зв'язує, роз'яснює і доповнює зміст пісень [9,c.39].

Вважають, що міфологічні пісні остаточно склалися в епоху вікінгів (IX-XI), а отже, відтворили уявлення пізнього скандінавського язичництва. Більшість героїчних пісень «Старшої Едди» сюжетно пов’язана з давньою епічною поезією континентальних германців.

Міфологічні пісні тематично різноманітні. В них відбито уявлення скандінавів про походження богів світу, людей. Складались вони під впливом особливостей буття народів скандінавської півночі, які протягом століть жили в умовах суворої природи, знаходячи притулок у відокремленій садибі. Певно, тому в їхній міфології світ, де живуть люди, називається Мідгард (дослівно - «садиба, яка стоїть посередині»). Мідгард оточений Утгардом, «тим, що знаходиться за огорожею, поза межами садиби». Це світ велетнів, чудовиськ, які уособлюють руйнівні сили природи, хаос, ворожий і богам, і людям. Над світом людей височить Асгард, пристановище богів-асів. З'єднує ці два світи міст-райдуга. Після смерті і боги і люди потрапляють у підземне царство мертвих - Ніфльхейм, де править велетень - невблаганна Хьоль. Землю оточує океан, в якому звивається кільцем світовий змій. В надрах землі ховаються карлики - альби - вправні ковалі, володарі незліченних скарбів.

У «Старшій Едді» відображені відносини та світосприйняття скандінавів доби розкладу родового ладу. Світ богів нагадує патріархальний рід з рисами групового шлюбу і матріархату. Язичницькі боги - це ідеалізовані люди. Вони народжуються і вмирають, не позбавлені людських пристрастей і вад, але показані більш могутніми, спритними, знайомими з магією.

Родоначальником богів і людей, творцем землі є верховний бог Одін (Водан - у західних германців). Одін, бог війни, робить своїх улюбленців сильними і непереможними. Дочки Одіна, войовничі діви-валькірії, відносять полеглих героїв до Валгалли («чертог мертвих»), де вони змагаються в боях, а потім весело бенкетують з Одіном. Він - бог мудрості, покровитель поетів і сам поет. Сила його слова підкорює всіх. Мужній і стійкий, він здобув «мед поезії», віддав в заклад око, щоб стати мудрим, пожертвував своїм життям заради знань.

Дружина Одіна - богиня Фрігг - вважалася покровителькою шлюбів, втіленням родючості, богинею кохання.

Великою пошаною в скандінавів, як і Одін, користувався бог блискавки і грому рудобородий Тор (у західних германців - Донар). Тор наділений рисами простого селянина - скандінава, що століттями мужньо боровся з суворою природою. Озброєний кам'яним молотом, дуже сильний, добрий, але запальний Тор завжди готовий вступити у двобій зі злом. У колісниці, запряженій козлами, рудобородий бог часто прямує на схід, де б'ється з велетнями, боротьба з якими - запорука життя богів та людей. Ворог зла і несправедливості, Тор захищає [34] від чар, хвороб, біди. В епоху вікінгів його вважали також богом родючості. У давній Ісландії про простодушного Тора складено багато побутових гумористичних оповідок.

Втіленням руйнівних сил, чвар у скандінавській міфології був Локі. Енгельс вбачав у ньому риси Мефістофеля. Локі розумний, але злий жартівник. Він підступно занапастив світлого бога Бальдра, що стало передвістям загибелі богів.

Найвизначнішою пам’яткою язичницької міфології є пісня «Віщування Вйольви» (чаклунка, віщунка), в якій виражені ідеї боротьби між Добром і Злом та ідея спокутування зла. Розбуджена Одіном зі смертельного сну Вйольва розгортає грандіозну картину створення світу, його загибелі та відродження. Спочатку з безодні народився велетень Імір, потім з'явились боги. Вони вбили Іміра і з тіла його утворили світ: м'ясо стало землею, кров - морями і ріками, кістки - горами... Люди були створені з ясеня і верби. Самі боги трудились і забавлялись на зелених луках Ідавйолля. Але в світі поширюється зло, боги порушують свої клятви, вбивають світлого Бальдра. Це порушує мир серед богів і людей. На землі настають страшні часи:

В чварах кривавих брат губить брата;

Кровні родичі одне одного ріжуть;

Множиться зло, повен підлості світ,

Вік сокир, вік мечів, вік щитів розсічених,

Хуртовинний вік, вівчий вік - перед кончиною світу...

Починається всесвітня катастрофа. З цепу зривається вовк-чудовисько Фенрір, піднімається в океані світовий змій, на кораблі мерців припливає Локі; з ними повелитель вогню Суртр, підземний велетень. Фенрір пожирає Одіна, Змій перемагає Тора. В полум'ї пожежі гине все живе. Проте в «Пісні» трагізм не доходить до почуття приреченості. Пророцтво Вйольви завершується прозрінням, що знову постане «з моря земля зелена», повернеться Бальдр, «заколосяться хліби без посіву». Світ знову здобуде життя, тепло, рух. Запанує мир, добро, щастя [9,с 40].

Суворий драматизм, властивий більшості міфологічних пісень, пояснюють різними факторами. Дехто з дослідників причини його вбачає в географічному факторі - скандінавам століттями доводилось вести непримиренну боротьбу з північною природою. Більш переконливою є думка, що скандінавська міфологія створювалась на вищому ступені розпаду родового ладу, це зумовило трагічне відчуття - руйнування, неминучості загибелі існуючого світопорядку. Беруть до уваги і той факт, що в скандінавській міфології богів і людей зв'язує спільна доля - вони смертні. Очевидно, тому в міфологічних піснях Едди нема такої світло-оптимістичної атмосфери, яка властива міфам Стародавньої Греції.

До найбільш пізніх пісень міфологічної групи належить пісня «Словесна чвара Локі». Це - сатира на богів зовсім в дусі Локі, з'явившись непрошеним на бенкет до морського велетня, зухвало ганьбить усіх присутніх, безжалісно нагадуючи богам про їхні гріхи й провини. Особливо дістається богиням, кожну з. них Локі висміює за розпусту. Боги теж погрожують йому ганьбою, та Локі не боїться їхнього викриття і сам цинічно вихваляється своїми провинами. Ця пісня нагадує старовинний жанр народної поезії - лайливі, паплюжні пісні, які були в багатьох народів. Призначення їх - висміяти суперника чи ворога.

Героїчні пісні «Старшої Едди» відтворюють давній ступінь розвитку епічної поезії. Більшість цих пісень виникло на матеріалі героїчних сюжетів, що склалися у континентальних германців (готів, франків, бургундців) ще в епоху великого переселення (про загибель Нібелунгів, сказання про Зігфріда та ін.). Ці пісні у свій час (певно в VI-VII ст.) проникли в Норвегію, а пізніше - в Ісландію, де зазнали місцевої поетичної обробки. У зміст старих переказів були введені нові персонажі, зроблені психологічні поглиблення. Імена набули скандінавського звучання: Зігфрід перетворився на Сігурда, Гунтер - на Гунара, Крімхільда - в Гудрун, Атілла - в Атлі та ін.

Героїчні пісні «Едди» виникали в різні часи. Декілька пісень можуть бути прикладами героїчної пісні ще часів великого переселення («Стара пісня про Сігурда», «Стара пісня про Атлі»). В найдавніших піснях відбито пережитки матріархату, коли кровні зв’язки панували над іншими зв’язками. Так Гудрун (Друга пісні про Гудрун” ) вбиває обх своїх синів і чоловіка Атлі – це помства за вбивство чоловіком її братів. У німецькому ж варіанті цього сюжету («Пісня про Нібелунгів», 1200 p.), який остаточно оформився в умовах феодалізму, навпаки, Крімхільда (Гудрун) підступно вбиває своїх братів, помщаючись за смерть чоловіка.

Еддичний вірш, як і пам’ятки західногерманської поезії («Пісня про Хільдебранта» та «Беовульф»), заснований на алітерації. «Старша Едда» має народно-поетичну основу. В ній присутні елементи фольклорно-епічного стилю (постійні епітети, повтори, паралелізми; нерозчленованість епічного і ліричного начал). В «Едді» відбито свідомість людей ще докласового родового ладу; в ній панує вільнолюбний, героїчний дух епохи вікінгів. Пісні «Едди» мають величезне історико-культурне значення.

РОЗДІЛ 2. ПОЕТИКА ГЕРОІЧНИХ ПІСЕНЬ ПРО СІГУРДА

2.1. Героїчні образи в піснях про Сігурда

Протягом нашого дослідження, нам неодноразово зустрічалося ім’я Сігурд. Сігурд – Зігфрид (від давньоісландс. і давньонім. “перемога”), в германоскандинавській міфології і епосі – герой. Подвиги Сігурда оспівані у ряді пісень “Старшої Едди” (“Пророцтво Грипира”, “Речі Регина”, Речі Фафніра”, “Речі Сігр дриви”. Про його смерть розповідається в “Уривку про Сігурда”, “Першій пісні Гудрун”, “Короткій пісні про Сігурда” та ін. Зігфрид – є центральним героєм першої частини німецької “Пісні про Нібелунгів”, його ім’я зустрічається середньоверхнєнімецькій епічній поезії. Однак в жодній з цих пісень не ставиться ясною послідовність подій його життя.

Міфи і сказання, які складають сюжет епосу, виникли на континенті, а тільки потім потрапили на північ, де були перероблені. Тому скандинавські і німецькі епічні твори дають різні варіанти легенди про Сігурда і відображають різні етапи її формування в усній традиції при зміні культурних і соціальних умов [16,c.10]. Між окремими версіями існують розбіжності. Але все ж, на думку М.І. Стебліна-Каменського, - його життя – це досить визначений період – від народження до смерті [16,с.54]. Сігурд і всі інші основні персонажі героїчних пісень об’єднані в один генеалогічний ланцюжок.

Неодноразово вченими були зроблені спроби знайти історичну основу сказань про Сігурда (шляхом ідентифікації його з древньонімецьким героєм Армінієм), але це, на думку А.Я. Гуревича, непереконливо [5,с.17].

Характерним для міфологічного героя є вже неясність його походження. В більшості версій він називається сином Сигмунда, сина Вёльсунга. Але в “Речах Фавніра”, Сігурд, на питання переможеного ним чудовиська, відповідає: “Я звір благородний, був я все життя сином без матері; немає в мене і батька, як у людей, завжди самітній я”. Правда потім він зізнається, що батьком його є Сигмунд. Однак, як показав Є.М. Мелетинський, який досліджував це питання за багатьма джерелами, в заяві Сігурда про свою самітність можна бачити релікт уявлень про богатиря, який став засновником роду людського, першої людини, він походить від [12,с.255].

Характерним для Пісень про Сігурда є однакові принципи побудови сюжету: протиставлення героя та його суперника, зачини та кінцівки, розгорнуті описові моменти.

В героїчних піснях, слава героя, дуже часто, не є набутою їм у результаті тих чи інших подвигів, а є чимось внутрішнім, що закладено в нього з народження. Тому розповідається в героїчних піснях про героя, іноді у деякому протиріччі з його славою.

Так, герой, про якого більш за інших розповідається в Піснях (Сігурд) отримав свою славу ще до того, як він що-небудь героїчного здійснив. Свою славу він набув у пророцтві Грипира. Виходячи з того, що Сігурд мам прізвисько Фавни-бійця, вбивство Дракона було його самим славним подвигом. Але як це видно з “Речей Фавнира”, це вбивство вимагало тільки фізичної сили, а не потребувало сили духу: Сігурд вбив дракона не в бою, а із засади, сховавшись у ямі, де повинен був проповзати, нічого не підозрюючий дракон. Єдиним мотивом Сігурда при вбивстві дракона, було бажання заволодіти його золотом. При цьому вбивство дракона супроводжувалося зрадництвом: після того, як Сігурд вбив дракона, він вбив Регина, з яким обіцяв поділитися золотом.

В піснях розповідається також, що Сігурд вбив синів Хундинга і тим помстився за свого батька. Ці та інші “подвиги” Сігурда мало говорять про силу духу.

Характерним для Пісень є те, що героєм може виступати не тільки чоловік, але й жінка.

Жіночі образи проходять через усі пісні. Центральним образом цілої низки пісень є Гудрун. У першій і другій “Пісні про Гудрун – це образ жінки, яка скорбує за своїм чоловіком; у Третій пісні Гудрун” – жінки, яку звинуватили у зраді чоловікові; в “Пісні про Атлі” і “Речах Атлі” – жінки, яка мстить за своїх братів[17,с.154].

З одного боку, Гудрун проклинає своїх братів за смерть чоловіка, але нічого не робить, щоб помститися братам, бо братів вбивати не можна!, з іншого – вона мстить за братів, бо така помста – святий обов’язок, а його здійснення – подвиг. Тобто Гудрун виступає в піснях як героїчна постать. Характерним для героїнь (Гудрун, Брюнхільд, Оддрун) є те, що вони виявляють силу духу чи силу почуттів, виконуючи те, що вони вважають своїм обов’язком, а чоловіки – тільки своїм презирством до смерті. Однак при цьому, як підкреслює М.І. Стеблін-Каменський, своє презирство до смерті вони виявляють, не стільки виконуючи свій обов’язок по відношенню до кого-небудь, тобто захищаючи чи рятуючи кого-небудь, скільки тому, що по іншому герой поступити не може 17,c157].

Ті, хто складав, чи співав героїчні пісні не ставили перед собою за ціль доказати моральне перевищення жінок над чоловіками, і тим самим розвінчати чоловіків, навпроти, вони відчували захоплення перед своїми героями, яких вони оспівували. Тому можна зробити висновок, що героїчні пісні, це не ідеалізація дійсності, а її художнє узагальнення, але узагальнення стихійне, архаїчне. Героїчні пісні – це художня видумка, але вона сприймалася як дійсність.

2.2. Характерні елементи стилю пісень про Сігурда

Повтори і паралелізми, за словами відомого дослідника Едди Є.М. Мелетинського, складають найбільш характерну особливість пісень [14,с.19]. Типи повторів в еддичній поезії аналогічні їх типам в усній народній творчості. Перш за все зустрічаються повтори цілих віршів, які є характерними саме для пісень. Так, наприклад, в “Уривку пісні про Сігурда”, перша строфа маже співпадає з трьома іншими. Повтори використовуються і для посилення дії, (наприклад, у плачі Гудрун її відчаю), для підкреслення урочистості моменту (характерні повтори у речах Брунхільд на погребальному кострищі Сігурда) та ін. Часто зустрічаються повтори усередені строфи. Застосовуються повтори в героїчних піснях дуже гибко і використовуються і для характеристики персонажів и динаміки розвитку дії.

Паралелізми в піснях несуть ті ж самі функції, що і в фольклорі: вони несуть корисну інформацію про правила традиційної мудрості і засобах магічного впливу.

До числа характерних елементів героїчних пісень відносяться постійні епітети, які носять характер прикрашення. Серед них чисельні використання епітетів кольору (білий, зелений, чорний, червоний та ін.). Вони носять ідеалізуючи значення.

Досліджуючи Едди, Є.М.Мелетинський звертав увагу на те, що в піснях про Сігурда досить різноманітні за обсягом і складом загальні місця [13,c.106], тобто досить багато загальних елементів, які залишаються незмінними. На одному полюсі стоять різноманітні фразеологічні вислови (“одним разом”, “від всього серця” та ін), які закріплені ритмічно і являють собою мінімальну формулу вірша. На іншому полюсі стоять загальні місця у вигляді широких описів, наприклад при порівнянні Сігурда і Хельги, реакцію Гудрон на смерть Сігурда та ін.

В піснях про Сігурда дає про себе знати тенденція до зображення романтичної любові, тобто ідеалізація і сентименталізація особистісного статтєвого почуття (“Коротка пісня про Сігурда”).

В цілому, пісні про Сігурда є найбільш архаїчними з усіх пісень Едди і носять яскравий відбиток фольклорно-епічного стилю.

ВИСНОВКИ

Епос, як літературний жанр бере свої перші ознаки в найдавніші часи в різних народів. В добу середньовіччя він стає основою для початку нового літературного процесу. Характерними рисами епосу є: міфологізація минулого, зображення боротьби людини з силами природи, які втілені в образах чудовиськ, наділення головних героїв фантастичною силою і здібностями.

Середньовічна література раннього періоду представлена пам’ятками міфологічного і героїчного епосу, котрі спочатку існували в усній формі, а пізніше в письмовій. Найбільш архаїчні форми літератури характерні для Скандинавських країн і зокрема Ісландії. Основні пам’ятки давньоісландської літератури розпадаються на три групи: пісні “Едди”, поезія скальдів, і прозаїчні саги.

Героїчні пісні «Старшої Едди» і “Молодшої Едди” відтворюють давній ступінь розвитку епічної поезії. Більшість цих пісень виникло на матеріалі героїчних сюжетів, що склалися у континентальних германців (готів, франків, бургундців) ще в епоху великого переселення (про загибель Нібелунгів, сказання про Зігфрида-Сігурда.

В едичних піснях про Сігурда поєднуються ліричні і епічні початки (міфологічний епос і богатирські казки-пісні). Характерним для пісень є: широке охоплення подій і часі і просторі; повнота зображення; драматизм сюжету і його розвиток; перемога героя в поєдинку з ворогом; герой є втіленням найкращих рич народного характеру, має незвичайні сили і мужність.

Притаманними для пісень про Сігурда є: застосування усталенної форми художніх засобів: гіперболізація, використання постійних епітетів, урочистого стилю.

Література

Алексеев М.П. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учебное пособие.-М.: Высшая школа, 1978.-527с.

Баратова Т.В. Середньовічна література: Посібник.-Х.: Ранок, 2001.- 64с.

Беовульф. Старшая Эдда. Песнь о Нибелунгах.-М.: Художественная литература, 1975.- 326с.

Героїчний епос народів світу. Зарубіжна література: Хрестоматія.-К.: Вежа, 2000.- 320с.

Гуревич А.Я. Проблемы средневековой народной культуры.-М.Наука, 1981.- 165с.

Гуревич А.Я. «Эдда» и Сага.- М.: Наука, 1979.-192с.

Давиденко Г.Й. Історія західноєвропейської літератури раннього і зрілого Середньовіччя: Навчальний посібник.-Суми: ВТД Університет ся книга, 2006.-216с.

Жирмунский В.М. Народный героический епос. Сранительно-исторические очерки.-М.: Наука, 1962.-223с.

Исландские саги. Ирландский епос /Вступ. Статья М.И. Стеблина-Каменского, А.А. Смирнова.-М.: Художественная література, 1973. (БВЛ).-650с.

История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учебник для вузов.-М.: Высшая школа, 1987.-415с.

Історія зарубіжної літератури: Середні віка та Відродження.-Львів, Вища школа, 1982.-440с.

Кузьменко В.І. Словник літературознавчих термінів.-К.: Український письменник, 1997.-230с.

Мелетинский Е.М. Поэтика мифа.-М.: Наука, 1976.-188с.

Мелетинский Е.М. “Эдда” и ранние формы эпоса.-М.: Наука, 1968.-363с.

Младшая Эдда.-Л.: Наука, 1970.-138с.

Стеблин-Каменский М.И. Древнескандинавская література.-М.: Высшая школа, 1979.-190с.

Стеблин-Каменский М.И. Мир саги. Становление литературы.-Л.: Наука, 1984.-245с.

Стеблин-Каменский Историческая поетика.-Л.: Изд-во Ленинградс. универ., 1978.-172с.

Хойслер А. Германский героический эпос и сказание о Нибелунгах.-М.: Иностранная литература, 1960.-212с.