Реферат з культурології на тему:
Культура як підґрунтя гармонізації протиріч між людиною і природою
План
Культура як підґрунтя гармонізації протиріч між людиною і природою
Співставлення феноменів “культура” і “цивілізація”
Теорії культурно-історичних типів та локальних цивілізацій
Культура як підґрунтя гармонізації протиріч між людиною і
природою
Своїм практичним ставленням до світу людина стверджує форми свого власного буття в ньому, створює свій особливий світ, відмінний від світу природи, опредметнює його, створює культуру. Культура в цьому вимірі постає як реальне узагальнення олюднення природи людською діяльністю, людина – як носій діяльності (і природна істота), як суб’єкт культури. Ті ж форми праці, осмислені з погляду етапів розвитку людини, є своєрідними формами культури. Таким чином, перше й вихідне визначення культури полягає в розумінні її як усього того, що створене людиною, на відміну всього того, що створене природою. Цим поняттям, так би мовити, проводиться своєрідна розмежувальна лінія між природним світом і світом соціальним, створеним людиною в результаті праці.
Соціальне, як таке, що презентує особливу, людську форму руху матерії, і культура, як все надприродне, створене людиною, на відміну від “природи” за обсягом означають одну і ту ж сферу явищ. Як зазначають у цьому зв’язку В. Шинкарук і О. Яценко, культура, звичайно ж, є соціальним явищем, а соціальне за своєю специфікою, на відміну від природного буття, є культурою.
Останнє не лише не виключає “природу” з “культури”, не “виганяє” її з історії, а, навпаки, підкреслює їх глибокий внутрішній взаємозв’язок, який існує в межах означеної єдності. Культура не лише відрізняється від природи, але й органічно зв’язана з нею, так або інакше включає її в себе. Основою їх взаємодії є ні що інше, як людська діяльність, праця. І це зрозуміло. Людина перетворює природу, створює предмети (за законами природи) не заради самих предметів, а заради людини. Тому предмет є предметним людським ставленням до людини й, одночасно, до себе самої, і навпаки. Людина здійснює свою діяльність адекватно закономірностям самого предмета, в силу чого предмет спонтанно розкриває свої внутрішні зв’язки, властивості, залежності. “Перетворювати” природу, втілювати в ній свої цілі людина може і повинна за законами самої природи і з її допомогою. В цьому суть цілеспрямованого освоєння природи, її соціалізації, олюднення. Саме тому культура і постає як реалізація в природі людських цілей за законами самої природи. Вона – сфера освоєння, олюднення природи людською працею в інтересах розвитку самої людини.
Глибинний зміст філософського розуміння культури в тому й полягає, що це поняття фіксує людське ставлення до природи, рівень загальнолюдської значимості речі (предмета), її здатності ніби випромінювати з себе людський сенс, прислуговувати людині як її власне відображення. Культура є втіленням людського ставлення до природи, втіленням людяності – універсальності цього ставлення. І міра цієї людяності (універсальності), виявлена по відношенню до природи, є мірою культури, її іманентним критерієм, мірою відповідності культури своєму власному поняттю людяності (універсальності), ставленням до природи і відповідно до будь-якого визначення самої людини.
У процесі праці людина перетворює природні речі на необхідні для життя блага. Принциповим тут є твердження про цілеспрямоване, доцільне ставлення людини до природи. Культуротворчою є не всяка діяльність людини, а лише та, що здійснюється адекватно до закономірностей предмета (природи). Людина може і повинна перетворювати природу за законами природи, а не проти них. У такому разі праця стає засобом однобічно утилітарного споживання природних ресурсів з метою одержати максимальний прибуток. Руйнуючи природу, така праця руйнує і культуру.
Культура є процесом і результатом реалізації в природі людських цілей за законами природи, сферою освоєння природи і її олюднення. Зрозуміло, що це можливо тільки в суспільстві і через нього. Предмет стає людським предметом, набуває людської форми лише тому, що сповнений не лише природного, а й суспільною змісту. Це означає, що суспільне входить в предметну область культури і що вона, в свою чергу, є його якісною характеристикою, мірою людського в соціумі, мірою його гуманізації.
Матеріальні та духовні надбання людей є не чим іншим як предметним втіленням їх здібностей, сутнісних сил і відносин. Ці надбання – зовнішня форма існування культури. Дійсним же (внутрішнім) змістом її існування є розвиток людини як суспільної істоти, тобто вдосконалення її творчих сил, потреб, здібностей, форм спілкування тощо. Таким чином, культура постає і як сфера становлення, розвитку, соціалізації людини.
Отже, як сфера олюднення природи, гуманізації соціуму і соціалізації особистості культура виступає якісною характеристикою створюваної людством дійсності, що є предметною сферою культури настільки, наскільки вона “дозволяє побачити в ній міру нашого власного людською розвитку, за якою ми визначаємо довжину пройденого нами історичного шляху” (В. Межуєв).
Рис. 10. Забезпечення гармонізації відносин природи і суспільства
Таким чином, історія людської культури доводить необхідність гармонійного взаємозв’язку людського культурного буття з природним універсумом. Чим далі культура у своєму еволюційному розвитку відривається від природи, тим більше міра гармонійності їхнього співвідношення стає мірою культурності людського існування. Тільки безперервний діалог “природа – культура” може бути основою стабільності існування людини, суспільства, а отже, і самої культури.
2. Співставлення феноменів “культура” і “цивілізація”
На сьогодні усвідомлення проблеми співвідношення культури і цивілізації ще певною мірою не є повним, бо це є досить новий напрям в культурології.
Складність проблеми міститься в тому, що обидві дефініції – як “цивілізація”, так і “культура” – мають багато визначень.
Культура є специфічною характеристикою суспільства і відбиває досягнутий людством рівень історичного розвитку, який відбиває певне ставлення людини до природи і суспільства, а також розвиток творчих сил та здібностей особистості. Культура містить в собі не тільки предметні результати діяльності людей (машини, технічні будівлі, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі і права), але й індивідуальні людські сили і здібності, які реалізуються в діяльності (світогляд, знання і фахові навички, рівень інтелектуального, естетичного, морального розвитку, засоби і форми спілкування людей й т.ін.). Ці положення зближують поняття “культура” і “цивілізація”. Останнє має кілька значень.
Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, державний) – це у широкому розумінні будь-яка форма існування живих істот, що наділені розумом. Поняття цивілізації з’являється у XVIII ст. у тісному зв’язку з терміном “культура”. І хоча часто цивілізація вважається синонімом культури в плані сукупності матеріальних і духовних досягнень суспільства, в науковому обігу це суттєво різні терміни. Культура – це спосіб і результат всієї людської діяльності на відміну від того, що вже існує в природі. Цивілізація – це доба класових суспільств на відміну від суспільств докласових, а також рівень культури найдавнішніх класових суспільств або тип, різновид їх культури (антична цивілізація, християнська цивілізація). У науковій літературі зустрічається також висхідне до Гегеля розуміння цивілізації як матеріально-технічної бази духовної культури, причому не обов’язково класового суспільства (наприклад, цивілізація неоліту). Звідси стає можливим висновок про різні рівні культури і цивілізації одного й того ж самого історичного періоду: культура може бути високою, цивілізація – низькою (античність).
Світові цивілізації (за Ю. Яковцом):
неолітична;
раннєрабовласницька;
антична;
раннєфеодальна;
пізньофеодальна;
індустріальна;
постіндустріальна.
Таблиця 3. Типи цивілізацій
| Типи цивілізацій | ||
| 1 | непрогресивні форми існування | аборигени Австралії, індіанці Америки, племена Африки, малі народи Сибіру та Північної Європи |
| 2 | циклічного розвитку | країни Сходу |
| 3 | прогресивного розвитку | греко-латинська і сучасна Європейська |
Таблиця 4. Цивілізаційні цикли
| Цивілізаційні цикли (за Е. Тоффлером) | |
| 1 | сільськогосподарчий |
| 2 | індустріальний |
| 3 | постіндустріальний |
Таблиця 5. Розвиток цивілізації (за В. Степіним)
| Концепція цивілізаційного розвитку за В. Степіним | ||
| 1 | традиційна | Схід |
| 2 | техногенна | Захід |
Отже, можна зробити деякі висновки.
Культура – це сукупність духовних можливостей людського суспільства того чи іншого ступеня розвитку.
Цивілізація – сукупність умов, необхідних для здійснення цих можливостей.
Культура завдає смисли і цілі суспільного і особистісного буття.
Цивілізація забезпечує форми соціальної організації, технічні засоби, регламент громадської поведінки.
Культура є ціннісною, пов’язаною з реалізацією людських цілей.
Цивілізація перетворює ідеальні плани культури в реальні програми, до виконання яких залучаються значні маси людей. Вона визначає місце і роль людини в культурі, правила людського спілкування, в яких знаходять більш-менш адекватний вираз цілі та ідеали культури.
Культура розглядається багатьма науковцями як зовнішній по відношенню до людини світ, що впливає на неї, але й протидіє людині. Цивілізація завжди є внутрішнім надбанням людини, розкриває міру її розвитку, внутрішньої гідності, є символом її духовного багатства.
3. Теорії культурно-історичних типів та локальних цивілізацій
Інтеграційні процеси, універсалізація способу життя різних народів і держав виявляються більшою мірою у періоді спокійного еволюційного розвитку локальних і світових цивілізацій.
Світова цивілізація – це етап в історії людства, що характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологічним та економічним способом виробництва, устроєм політичних і громадських відносин, рівнем розвитку духовного виробництва. Зміна світових цивілізації відбиває поступальний рух історичного прогресу, саморозвиток людства.
Локальні цивілізації відбивають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, пов’язаних загальною долею, відображуючих і переламлюючих ритм загальноісторичного прогресу то з’являючись у його епіцентрі, то віддаляючись від нього. Кожна локальна цивілізація має свої почерк і ритм, що більш-менш синхронізовані з почерком і ритмом світових цивілізацій. Найповніша каталогізація локальних цивілізацій наведена А. Тойнбі (1889-1979). Досліджуючи структуру людства останнього тисячоліття, він винайшов п’ять живих цивілізацій:
західне суспільство, згартоване західним християнством;
православно-християнське, або візантійське суспільство, розташоване в Південно-Східній Європі та в Росії, Україні, Білорусі;
ісламське суспільство – від Північної Африки і Середнього Сходу до Китаю;
індуїське суспільство в тропічній субконтинентальній Індії;
далекосхідне суспільство в субтропічному і помірному районах Південно-Східної Азії.
Цивілізації постійно розвиваються, мають свій життєвий цикл. За А. Тойнбі, кожна з них проходить у своєму розвитку фази виникнення, зростання, надламу і розпаду.
Культурологічні ідеї М. Данилевського (1822-1885) формувались під впливом природничих наук, зокрема біології, а також того різномаїіття культур народів, з яким європейці зіткнулись у другій половині XIX ст.
В основі доктрини Данилевського міститься ідея обокремлених, “локально-історичних типів”.
Подібно до живого організму культурно-історичні типи знаходяться у безперервній боротьбі один з одним і з зовнішнім середовищем. В силу своєї замкненості між типами практично не існує тієї загальної системи цінностей, на підмурку якої вони могли б консолідуватися. Якщо звернутися до біологічної аналогії, то культурно-історичний тип можливо уподібнути рослині: як баобаб не може рости на чорноземі, так і береза – в саванні.
Як і біологічні види, культурно-історичні типи проходять природні стадії змужнілості, старіння і загибелі. Культурно-історичний тип еволюціонує від етнографічного стану до державного й від нього – до цивілізації.
Хід історії відбивається у зміні витискуючих один одного культурно-історичних типів, які вирізняються релігійними, політичними та соціально-економічними ознаками.
Данилевський вирізняє 10 таких типів, що цілком або частково вичерпали можливості свого розвитку:
єгипетський;
китайський;
ассірійсько-вавилоно-фінікійський, халдейський або давньосемитський;
індійський;
іранський;
єврейський;
грецький;
римський;
новосемітський, або аравійський;
германо-романський.
До них можна залучити два американських типи: мексиканський і перуанський, що загинули насильницькою смертю, не встигнув здійснити свого розвитку.
Якісно новим, перспективним з точки зору історії, типом Данилевський вважає слов’янський культурно-історичний тип, найбільш сильно виражений в російському народі, у якому відбита месіанська ідея відродження культури.
Уразливість культурологічної моделі Данилевського, постає:
по-перше, у механічному перенесенні понять біології та її пояснювальних принципів на історію. Це призводить до того, що історія втрачає своєрідність;
по-друге, у її приниженні загально-людської культури, хоча сам Данилевський не заперечує можливості впливу однієї культури на іншу. Якими б своєрідними не були культури окремих народів, у них виявляються й деякі загальні риси. До них відносяться: матеріальне виробництво, техніка і технологія, мова як засіб спілкування, художня творчість, шлюбні відносини, міфи і героїчний епос й т.ін.
Тим не менше, концепція Данилевського виявилась досить перспективною. До того ж вона стала першою спробою перегляду місця західноєвропейської цивілізації у культурній сім’ї народів Землі.
Культурологічна концепція О. Шпенглера (1880-1936), ґрунтується на зіставленні й більшою частиною протиставленні культури і цивілізації. Тому перед усе треба визначити ці поняття. У світовій історії Шпенглер вирізняє вісім типів культур, що досягли повноти свого розвитку:
антична;
Західно-Європейська;
арабська культура;
Єгипетська;
Вавилонська;
Індійська;
Китайська;
культура майї.
Для Шпенглера їх існування у різні часи на самих віддалених теренах планети – свідоцтво не єдиного світового процесу, а єдності прояву культури в усій її різноманітності. Тобто, культура у Шпенглера – це склавшийся у віках історичний індивідуум, історико-культурна цінність, сутність якої складає релігія.
Терміном цивілізації Шпенглер визначає останню, неминучу фазу усякої культури. Цивілізація як виключно техніко-механічне явище протилежна культурі як царству органічно-життєвого. Цивілізація, що володіє одними й тими ж самими ознаками в усіх культурах, є виразом відмирання цілого як організму.
Аналізуючи духовний клімат сучасної йому Європи, Шпенглер приходить до висновку, що подібно тому, як свого часу загинула греко-римська культура, зараз старіє західноєвропейська, і ніщо не може її врятувати.
Слід визначити, що для Шпенглера у сучасному світі культура зберігається лише у селянстві, що підвержене тиску з боку цивілізації.
Багато положень культурологічної концепції Шпенглера суперечливі, але його застереження про те, що масова бездуховна продукція цивілізації ворожа культурі, залишається актуальним і зараз.
П. Сорокін (1889-1968) – ще один з мислителів XX ст., який діагностує стан західної культури як кризовий. Ця криза екстраординарна, бо зачіпає майже все життя суспільства й містить у собі розпад основополагаючих форм західної культури останніх чотирьох сторіч.
Сорокін розподіляє культуру на три типи: ідеаціональну, ідеалістичну та чуттєву.
Ідеаціональна культура заснована на принципах надчуттєвості і надрозумності Бога як єдиної реальності й цінності. До цього типу він відносить культуру Брахманської Індії, буддійську, а також культуру середньовіччя до кінця XII ст. Стиль цієї культури символічний, мистецтво релігійне, героями можуть бути боги, ангели, святі й грішники. Тут мало уваги приділяється особистості. Ця культура головним чином займається наближенням віруючих до Бога.
Ідеалістична культура – проміжна між ідеаціональною та чуттєвою, тому що цінності її належать як Небу, так і Землі. Світ цієї культури як надчуттєвий, так і чуттєвий, але чуттєвість ця найпіднесеніших і найшляхетних проявів. Такою була культура XIII-XIV ст. у Західній Європі, а також Давньогрецька культура V-IV ст. до н.е.
З XVI ст. починає свій рахунок чуттєва культура, свідками згасання якої ми є. Її цінності – у повсякденному, земному світі: реальний пейзаж, реальні подія і пригода, її герої – фермери, робітники, господарки, навіть злочинці й божевільні, її мета – принести насолоду, послабити збудження стомлених нервів. Ця культура намагається звільнитися від релігії, моралі та інших цінностей. Стиль її натуралістичний, вільний від всякого символізму. Цій культурі судилося загинути, але ніякої катастрофи в цьому Сорокін не бачить.
На думку Сорокіна, культура не загине, доки жива людина, і він сподівається, що відродження культури, її оновлення буде досягнуто на засадах альтруїстичної любові та етики солідарності.
Л. Мєчніков висунув теорію, що пояснювала нерівномірність суспільного розвитку змінами географічних умов в різні епохи під впливом економічного і суспільного прогресу. Виходячи з цього, він виокремлював три періоди в історії цивілізації:
річковий – від виникнення перших рабовласницьких держав у далинах Нілу, Тигра і Євфрата, Інда і Ганга, Хуанхе і Янцзи;
середньоморський – від заснування Карфагену;
океанічний – від відкриття Америки.
Л. Гумільов розглядав культуру як результат органічної взаємодії природного середовища, етноса і мутаційних космічних впливів, що призводять до так званої пасіонарності. Пасіонарність – це циклічна здатність людей до надзвичайної напряженості й творчості. Гумільов вважав, що начало свого історичного шляху етноси одержують з космосу. Становлення нових народів (етногенез) – явище природне, в той час як в процесі пасіонарного підйому етноси укладають свій особливий тип культури – творіння рук людських і її розуму. Для пасіонарів типове присвячення себе певній меті життя.