ЕКОЛОГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ЯК МЕХАНІЗМ ГАРМОНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ „ПРИРОДА – СУСПІЛЬСТВО”

План

Збалансований розвиток як шлях вирішення проблеми гармонізації системи „природа – суспільство”

Класифікація систем і механізмів екологічного управління

Процес і технологія управління

Наукові основи управління

Принципи і функції управління

Інноваційна діяльність

1. ЗБАЛАНСОВАНИЙ РОЗВИТОК ЯК ШЛЯХ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ ГАРМОНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ „ПРИРОДА –СУСПІЛЬСТВО”.

Збалансований розвиток є процесом гармонізації життєдіяльності, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відновлення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і вимогами людей усіх поколінь.

Основою збалансованого розвитку є паритетність відносин у тріаді людина—господарство—природа, що забезпечує перехід до такого способу взаємодії суспільства і природи, який характеризується як епоха ноосфери.

Збалансований розвиток узагальнює в собі процес виживання й відновлення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав і свобод, збереження природного середовища, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на довкілля й гармонізацію розвитку людини і природи.

Разом із тим неузгодженість темпів економічного розвитку і вимог екологічної безпеки, домінування природоємних галузей, висока питома вага ресурсо- й енергоємних застарілих технологій, сировинна орієнтація експорту, мілітаризація виробництва, відсутність гуманістичних цінностей серед пріоритетів розвитку, а також культури праці і споживання призводять до поглиблення кризового стану в економіці, погіршення стану довкілля. Це створює реальну загрозу життю і діяльності сучасних і майбутніх поколінь.

Забезпечення збалансованого розвитку має відбуватися виключно шляхом заощадливого використання всіх ресурсів, структурно-технологічної реструктуризації виробництва, використання творчого потенціалу всіх членів суспільства для розбудови і процвітання держави.

Ідея збалансованого розвитку стосується не тільки сучасності: вона адресована водночас як тим поколінням, що живуть нині, так і прийдешнім. Це ідея рівноправ'я всіх поколінь і всіх людей, ідея справедливості в просторі й у часі, ефективного використання потенційних можливостей, збалансованості суспільного розвитку і збереження природи.

Стосовно загальної стратегії практичних дій щодо гармонізації системи «природа—суспільство» і впровадження принципів збалансованого розвитку сформульовані такі загальні рекомендації:

Визначення валового національного продукту має бути змінене таким чином, щоб у ньому враховувались екологічні збитки і вигоди.

Визначення продуктивності праці має бути змінене з урахуванням позитивного або негативного впливу на навколишнє середовище.

Уряди повинні домовитися про призупинення використання невиправданого заниження облікових ставок і вжити заходів для більш точного врахування впливу поточних рішень на життя прийдешніх поколінь.

Уряди повинні припинити субсидування із суспільних фондів і заохочення діяльності, яка загрожує навколишньому середовищу.

Уряди повинні поліпшити кількість та якість інформації щодо впливурізних товарів на навколишнє середовище і зробити цю інформацію доступною для користувачів.

Уряди повинні вжити заходів, що зроблять діяльність компаній прозорою для спільноти з позиції завдання шкоди навколишньому середовищу.

Уряди повинні прийняти програми допомоги компаніям у сфері вивчення витрат і прибутків, що пов'язані з більш ефективними природоохоронними заходами.

Країни зобов'язані переглянути свої антитрестівські законодавства з тим, щоб вони містили поняття екологічної шкоди.

Уряди повинні вимагати внесення екологічних стандартів у договори міжнародні угоди, у тому числі торговельні.

Критерії міжнародних фінансових організацій під час розгляду замовлень на субсидування проектів розвитку мають містити екологічні положення. екологічний управління інноваційний

Уряди зобов'язані в прискореному порядку використовувати погашення заборгованості в обмін на природоохоронні заходи, тим самим стимулюючи більш бережливе ставлення до природи в обмін на погашення боргових зобов'язань.

Уряди повинні виконувати міжнародні угоди, які обмежують викиди в атмосферу вуглекислого газу кожною країною, і угоди, призначені для купівлі-продажу прав на викиди забруднень, створити ринок між країнами, які перевищують свій ліміт, і країнами, які цей ліміт використовують.

Уряди країн реалізують керівні принципи через свої національні стратегії сталого розвитку.

2. КЛАСИФІКАЦІЯ СИСТЕМ І МЕХАНІЗМІВ ЕКОЛОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Екологічне управління, як і сама екологія, є досить розгалуженою і багатофункціональною сферою діяльності різних суспільних, державних, корпоративних та інших інституцій, у тому числі міжнародних. Воно може функціонувати як цілісна система (наприклад, державна), як окрема цільова функція (наприклад, управління екологічною безпекою), як функція, орієнтована на окремий об'єкт (наприклад, управління відходами).

Розглянемо класифікацію управлінь за системними ознаками. Найвідчутніше впливають на процес гармонізації життєдіяльності суспільства і збалансованого розвитку такі, зокрема, системи:

державного екологічного управління;

корпоративного екологічного управління;

місцевого екологічного управління чи самоврядування;

громадського екологічного управління;

басейнового управління;

управління екологічними мережами (природно-заповідним фондом);

управління екологічною безпекою.

Кожна з перелічених систем екологічного управління має свою законодавчу й нормативну, у тому числі міжнародну, базу; власну екологічну політику, а отже, і стратегію; свої організаційні структури і механізми здійснення функцій. У цілому вони складають національну систему екологічного управління.

Всім системам управління характерна наявність таких невід'ємних системних складових частин і елементів, як суб'єкт і об'єкт управління, управляючий вплив і зворотний зв'язок, які утворюють єдиний і водночас загальний контур управління. Кібернетика як наука, що вивчає загальні закономірності управління в суспільстві і природі, виходить із положення про існування єдиної принципової схеми управління, найбільш спрощену модель якої можна подати у вигляді типового контуру управління. За цією системною моделлю суб'єкт управління (органи управління в галузі екології) здійснює управляючий вплив (на підставі законів, указів, підзаконних нормативних актів, стандартів, постанов, наказів, програм екологічного спрямування) на об'єкт управління (соціальні об'єкти, підприємства, природні об'єкти), який відповідно до отриманого управляючого впливу змінює свій стан, діяльність, кількісні та якісні параметри стану або впливу на навколишнє середовище.

Об'єкт управління може впливати на довкілля у двох напрямах: «від природи до людини» (вилучення природних ресурсів) і «від людини до природи» (забруднення навколишнього середовища). Вплив на навколишнє середовище є кінцевим результатом діяльності об'єкта управління і являє собою його вихід — вплив життєдіяльності суспільства. Власне саме характеристика дії об'єкта управління на довкілля слугує критерієм ефективності функціонування систем екологічного управління, позитивом дієвості механізмів управління й гармонізації.

Стабілізація і гармонізація, динамічна рівновага суспільства в природному середовищі досягається спеціальними засобами та методами, які дістали назву механізмів екологічного управління (механізмів природоохоронної діяльності і природокористування). З офіційних джерел найвідомішими стали такі механізми екологічного управління:

біотичне регулювання навколишнього середовища;

еколого-господарський баланс територій;

кадастровий;

моніторинговий;

законодавчий і нормативно-правовий;

економічний;

адміністративний;

інформаційно-контрольний;

науково-освітній;

громадський.

У різноманітних системах екологічного управління ці управлінські механізми діють по-різному, але фундаментальним для всіх систем є механізм біотичного регулювання, через який реалізуються екологічні закономірності співіснування суспільства і природи.

3. ПРОЦЕС І ТЕХНОЛОГІЯ УПРАВЛІННЯ.

Процес управління обов'язково супроводжується утворенням великої кількості документів, що забезпечують добре виконання роботи і досягнення поставленої мети. Оскільки головний продукт праці апарату управління - це інформація, її необхідно перетворити у форму документа. Існує декілька засобів перетворення інформації, а в свою чергу, і декілька видів документів, що втілюють в життя ці перетворення.

Управлінська інформація — це сукупність відомостей про стан об'єкта і суб'єкта. Обсяг і зміст інформації, що переробляється в процесі управління залежить від основних характеристик системи: цілей, функцій і методів, структури органу.

Перетворення інформації буває: творчім, логічним і технічним.

Творчі перетворення завершуються створенням нової інформації.

Логічні інформаційні перетворення - це різного роду розрахунки, вибірка даних, їхнє складання і т.п.

Технічні інформаційні перетворення не змінюють якісної чи кількісної характеристики інформації, вони пов'язані лише з перетворенням форми її носія.

Інформація, використовувана в процесі, класифікується за різними ознаками: за змістовною ознакою, за джерелом виникнення, стосовно процесу, за тимчасовою ознакою, за формою представлення, за способом фіксації.

1. За змістом інформація поділяється на соціально-політичну, економічну, організаційну науково-технічну та ін.

2. За джерелом - на внутрішню (джерелом є об'єкт і його ланки) і зовнішню (виходить від виших органів, постачальників, замовників тощо).

3. Стосовно процесу - на директивну й описову. Директивна — це інформація впливу, обов'язкова до виконання. Вона міститься в законах, постановах, наказах й інших

документах. Описова може бути використана в процесі, наприклад, для обліку вимог, що змінюються, до тих чи інших параметрів.

4. За часом — на минулу, поточну і майбутню чи постійну і перемінну.

5. За формою — на цифрову, текстову і кодовану. Остання використовується або для збереження зведень, або для їхньої проміжної обробки і передачі.

6. За способом фіксації — на усну і документальну.

У процесі управління використовуються такі основні види документів:

Постанова - первинний акт, прийнятий вищими, функціональними, регіональними і галузевими органами, що визначає найбільш важливі, принципові рішення. Мають тривалий термін дії і стосуються широкого кола організацій різного підпорядкування.

Положення - правовий акт, що встановлює правила діяльності чи організації їхніх структурних підрозділів.

Рішення - це документ, що видається декількома неоднорідними органами спільно (наприклад, адміністрацією чи профспілкою).

Розпорядження - документ, у якому міститься розпорядження керівника підлеглим працівникам із приводу виконання окремих дій, є як правило правовим актом обмеженого терміну дії з вирішення оперативних питань. Видається особисто керівником.

Наказ - це основний вид розпорядницького документа, що виданий як з ініціативи керівника його підлеглим, так і в зв'язку з директивою вищестоящої організації.

Протокол - документ, що фіксує склад і кількість учасників, хід обговорення яких-небудь питань колегіальним органом чи колективом даної організації і прийняті ними рішення.

Акт - документ колегіального характеру, у якому групою посадових осіб підтверджується визначений факт чи подія.

Лист - найбільш розповсюджений вид документації, що використовується для обміну інформацією між установами на всіх рівнях. Різновидом листа є висновок і повідомлення.

Довідка — опис, підтвердження або констатація яких-небудь фактів.

Зведення — різновид довідки. Форми зведень: таблиці, графіки.

Огляд — коротке повідомлення, що містить інформацію для підвідомчих і сторонніх організацій про роботу в тій чи іншій області.

План - документ, у якому фіксуються намічені до виконання роботи, їхній обсяг, послідовність, терміни виконання, джерела фінансування та ін.

Звіт - документ, що включає зведення про виконання чого-небудь, а також про проведення визначених заходів.

У практиці використовуються й інші види документів, характеристика яких не наведена вище.

Управлінське рішення

У процесі функціонування підприємства управлінське рішення займає центральне місце в роботі апарату. Це, з одного боку, — процес вироблення варіанта реалізації задуманого, а з іншого — документ, прийнятий план дій. Якщо розглядати інший, на наш погляд, більш предметний зміст цього поняття, то під управлінським рішенням розуміється творчий акт суб'єкта, що визначає, на основі знання об'єктивних законів функціонування та розвитку керованої і керуючої систем програму діяльності з дозволу назрілої проблеми.

У силу великої значимості управлінського рішення для діяльності організації воно повинне відповідати таким вимогам:

повинно мати чітку цільову спрямованість, вирішувати конкретну проблему;

повинно бути повноважним, тобто повинно прийматися органом чи керівником, що має право приймати саме це рішення в рамках існуючого закону;

повинно бути своєчасним (не можна поспішати з ухваленням рішення, але і не можна його затягувати);

- не повинно бути суперечливим, тобто повинно узгоджуватися з іншими рішеннями;

- повинно бути чітким, ясним і лаконічним.Управлінське рішення включає змістовну частину (відповіді на питання як повинна бути вирішена проблема) і організаційну частину (послідовність і порядок дії; календарні терміни; відповідальні виконавці; питання координації і взаємодії між співвиконавцями; порядок звітності).

Залежно від ступеня охоплення об'єкта розрізняють загальні, приватні і локальні рішення. Загальні рішення охоплюють усю керовану чи керуючу систему іноді обидві відразу. Приватні стосуються відповідних сторін діяльності організації. Локальні рішення можуть бути прийняті стосовно якогось окремого елемента системи.

За тривалістю дії рішення поділяють на стратегічні і тактичні.

Стратегічні стосуються генеральних проблем. Вони, як правило, розраховані на тривалий термін, часто приймаються для рішення перспективних задач, тому їх називають перспективними.

Тактичні (чи оперативні) рішення пов'язані зі здійсненням поточних цілей і задач.

За ступенем повноти інформації рішення можуть прийматися в умовах визначеності, ризику і невизначеності. Умови визначеності мають на увазі чіткість і ясність обстановки, у якій приймається рішення. Вибір рішення в умовах ризику означає, що дія може привести до безлічі можливих наслідків.

За характером наявної інформації розрізняють програмовані і непрограмовані рішення.

Програмованими можна назвати стандартні, повторювані рішення.

Непрограмовані - це нестандартні, разові, творчі рішення. Для прийняття їхньому суб'єкту необхідно мати багатий досвід, добре розвинуту інтуїцію.

При розгляді управлінського рішення як процесу, виділяють прийняття і реалізацію управлінського рішення.

Прийняття управлінських рішень включає виявлення і формулювання проблеми, збір і аналіз інформації для рішення, формулювання можливих рішень, вибір остаточного варіанта.

Реалізація рішень включає: розробку плану реалізації, доведення завдань до виконавців, оперативне керівництво реалізацією рішення, облік і контроль, коректування рішення в разі потреби.

Обґрунтоване рішення базується на знанні об'єктивних закономірностей функціонування і розвитку керованої та керуючої систем і обліку всіх особливостей конкретної ситуації. Тому воно поєднує науковий підхід і елементи творчості, мистецтва.

Процес управління можна охарактеризувати з точки зору змісту, організації і технології. Зміст визначається сутністю, цілями, функціями і методами управління. Організація характеризується наступними стадіями: планування і прогнозування; організація, координація і мотивація; облік, аналіз і контроль.

З точки зору технології процес управління являє собою насамперед процес управління організаційними процедурами й управлінськими операціями і процесами одержання, збереження та переробки різноманітної інформації.

Відповідно до стадій організації управління, ці процеси обслуговуються, у свою чергу, обліковим, аналітичним і інформаційним процесами, які також можуть бути неавтоматизованими, напівавтоматизованими і автоматизованими. Належність до тієї чи іншої групи з останніх визначається ступенем використання обчислювальної техніки і програмного забезпечення.

Процес управління - це діяльність органів і кадрів з впливу на об'єкт за допомогою обраних методів для досягнення поставлених цілей. Процес характеризує систему, усі її елементи і динаміку. Він становить реальне життя системи. Як основні елементи процес включає прийняття і реалізацію управлінського рішення й організацію діяльності працівників.

Відповідно до рівня структури виділяються наступні процеси:

а) процес на народногосподарському рівні, на міжгалузевому рівні;

б) процес на рівні галузей народного господарства і регіонів;

в) процес на рівні підприємств, об'єднань;

г) процес в органі, всередині апарату.

Крім рівнів, необхідно виділити і функціональний розріз процесу: процес планування, процес оперативної діяльності, процес контролю чи інші функціональні процеси: процес управління виробництвом, кадрами, фінансами та ін. Вихідною ж є перша класифікація, що дає чітку, глибоку картину реального процесу на кожнім рівні економіки.

Планування забезпечує цілеспрямовану діяльність органа, єдність у рішенні питань і стабільності в роботі. Воно дає можливість підкоряти поточну оперативну діяльність апарату рішенню в першу чергу основних, перспективних задач, що стоять перед органом. Тут використовуються усі види планування, характерні для управлінської діяльності: прогнозування, перспективне і поточне планування.

Організація оперативної діяльності полягає в тому, щоб здійснити чітку регламентацію робочого дня всіх співробітників - від керівників до виконавців, організувати прийом відвідувачів, проведення нарад, здійснювати контроль за проходженням документів, організувати й оснастити робочі місця з використанням техніки та ін.

Контроль - завершальна стадія процесу. Він поділяється на попередній, поточний і наступний. Для організації системи контролю необхідно насамперед знати зміст роботи контрольованого об'єкта і мати правильно оформлену та своєчасну звітність, тобто бути інформованим про об'єкт, що перевіряється. Основна мета перевірки - дати об'єктивну характеристику діяльності суб'єкта в процесі досягнення ним поставлених цілей і задач.

Система наукових знань про управління представлена системою наук, яку можна назвати науковими основами управління.

4. НАУКОВІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ - це система наукових знань, що складає теоретичну базу практики управління. Вся система наукових основ управління складається з трьох частин:

Методичні основи наукового управління - відповідні розділи суспільних наук і науки, що вивчають загальні організаційно-технічні закони, властиві різним видам управління (кібернетика, теорія систем), а також право, психологія, соціологія та ін. Зазначимо, що методичні основи наукового управління були б неосяжними, якби в їхній склад включалися самі згадані науки чи хоча б їхні розділи, але мова йде тільки про заключні висновки і рекомендації, що безпосередньо стосуються управління.

Конкретні управлінські науки про елементи, функції і аспекти управління — це теорія планування, облікові дисципліни, управління науково-технічним прогресом, управління дослідженнями і розробками, управління зовнішньоекономічними зв'язками, управління містом. Ряд конкретних наук про управління вивчають окремі його елементи: наукова організація управлінської праці, автоматизовані системи управління, діловодство та ін. Система конкретних наук про управління постійно розвивається і доповнюється.

Теорія управління. Чим більше з'являється конкретних управлінських наук, чим більша різноманітність матеріалу методологічних і теоретичних основ, тим гостріша необхідність підходу до управління як до єдиного цілого. Цим визначається потреба в науці, присвяченій проблемам управління як цілого. Такою наукою є теорія управління. Теорія управління покликана дати знання, що дозволяють науково керувати і сформувати навички вмілої управлінської діяльності.

5. ПРИНЦИПИ І ФУНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ

Психологія управління твердить, що керівництво колективом будь-якого рангу повинно ґрунтуватись на певних принципах, згідно з якими можна визначити головні функції управління. Оскільки застосування філософської категорії «принцип» у теорії управління має суто прикладний характер, слід виділити декілька класифікаційних груп принципів. У той же час функції управління не можуть бути постійними на будь-якому етапі досягнення поставленої мети, а це свідчить про те, шо існує також класифікація і функцій управління.

Категорія «принцип» означає: основне правило, ідея, якою керуються, основна вимога. Принцип визначений об'єктивними закономірностями управління, він відбиває найбільш загальні, найбільш стійкі риси в прояві цих закономірностей. Принцип визначає спосіб діяльності. Відповідно до характеру закономірностей, властивих управлінню, виділяються загальні принципи, дія яких поширюється на усі компоненти системи управління, і принципи, що належать тільки до окремих частин системи управління.

Загальний принцип — це найважливіший усіх правил і норм управління. Дотримання загальних принципів є необхідною, а не абсолютно достатньою умовою успішного управління, тому що необхідно враховувати безліч інших факторів. Найчастіше правильність ухвалення рішення залежить також від локальних і приватних умов у кожній конкретній ситуації. Але ігнорування загальних принципів обов'язково приведе до серйозних помилок і прорахунків керівника.

Найважливішим із загальних принципів можна вважати принцип економічного підходу, що вимагає безупинного росту ефективності виробництва, орієнтації на науково-технічний прогрес, на ріст продуктивності праці, її якісних показників та економії ресурсів.

Функції управління - це особливий вид управлінської діяльності, продукт процесу поділу праці і спеціалізації в сфері. Існує шість стадій виділення (відокремлення) функцій управління (Г.Х. Попов, 1984).

У процесі розвитку організації і, як наслідок, її управління змінюється перелік функцій, що виконують керівники. Необхідною умовою вивчення функцій управління є їхня класифікація.

У загальному вигляді виділяють два найбільш важливі типи класифікацій функцій управління: з позицій об'єкта і з позиції суб'єкта 3 позиції об'єкта функції розподіляються між різними ступінями ієрархії органів управління: від Міністерства до мінімальної групи. Вони називаються господарськими.

Як суб'єкт виступає управління. Функції управління, виділені на основі суб'єкта управління, називають організаційними. Серед них особливе значення має група функцій, що відбиває стадії управління. їх називають основними (попереднє управління, оперативне управління і заключне управління).

Функції попереднього управління. Перша з основних функцій попереднього управління — визначення мети. Мета — це вихідний пункт процесу управління, це основа реалізації всіх інших функцій процесу управління.

Прогнозування - наступна функція, що відноситься до попереднього управління. У даний час прогнозуванню підлягають практично всі сторони життєдіяльності будь-якої організації: розробляється система прогнозів, що складається із соціальних, економічних, демографічних і науково-технічних прогнозів.

Планування також належитьдо попереднього управління, тому що план включає визначення мети, перелік засобів і методів досягнення мети, узгодження цілей, передбачуваних витрат і результатів. У стислому розумінні функція планування покликана визначити систему заходів, що дозволять забезпечити досягнення цілей.

Функції оперативного управління підрозділяються на організацію (включає організацію об'єкта і суб'єкта управління, впливу суб'єкта на об'єкт): мотивацію (стимулювання), коорди націю дій та усунення конфліктів. Мотивація здійснюється шляхом матеріального, морального і адміністративного впливу.

Функції заключного управління: контроль, облік і аналіз. Контроль забезпечує перевірку відповідності процесу функціонування (діяльності) об'єкта і суб'єкта управління цілям та іншим критеріям (законам, постановам, наказам, нормам, стандартам, правилам). У процесі контролю перевіряються результати роботи, ступінь відхилення від планованих етапів, виявляються причини і винуватці невиконання робіт.

Функції обліку й аналізу мають місце в процесі всієї роботи, але особливу важливість здобувають на етапі закінчення роботи. Облік як функція управління реалізується в спостереженні, реєстрації і збереженні інформації шляхом бухгалтерського, статистичного й оперативного обліків.

Чим складніше і масштабніше управління, тим глибше відбувається в ньому поділ праці, тим більше з'являється нових функцій управління. У той самий час поява нових функцій управління обумовлює посилення ролі інтегруючої функції керівництва.

6. ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

На сучасному етапі розвитку теорії управління набуває дедалі більшого значення інноваційна управлінська діяльність або інноваційний менеджмент, суть якого полягає у створенні і впровадженні науково-технічних новацій з урахуванням екологічних інтересів суспільства.

Інноваційна діяльність (діяльність із питань нововведень підприємства) дійсно задає динаміку і темпи розвитку підприємству, сприяє його активній позиції на ринку попиту і пропозицій, ставить завдання проблемного характеру.

Тенденції розвитку світової економіки свідчать, що все сходиться в кінцевому підсумку до необхідності інтенсивного вдосконалення управління створенням і впровадженням науково-технічних інновацій з урахуванням екологічних пріоритетів, розвитку інноваційного менеджменту. Орієнтир на наукоємні виробництва демонструють усі розвинені країни. Тому функціям інноваційного менеджменту надається пріоритетне значення в конкретних технологічних, виробничих і організаційних системах підприємств, фірм, корпорацій.

Є чимало визначень поняття інноваційної діяльності. Згідно з чинним законодавством України, інноваційна діяльність — це одна з форм інвестиційної діяльності, що пов'язана з розробкою і впровадженням науково-технічних, організаційних, технологічних і управлінських нововведень.

Більш широко розкриває суть поняття інноваційної діяльності визначення її як нововведення, що охоплюють науково-технічні, технологічні, економічні та організаційні зміни з позитивними екологічними й соціальними наслідками, які здійснюються у виробничій сфері. Основні характеристики інноваційної діяльності: якісна новітність виробів, способів виробництва й технологій порівняно з попередніми; темп реалізації; динаміка оновлення; екологічна чистота і безпека, економічна ефективність.

Залежно від предметного змісту впроваджуваних інновацій розрізняють такі їх види:

продукційні — орієнтовані на виробництво й використання нових (поліпшених) видів продукції, виробів;

технологічні — надають нові (модернізовані) екологічно безпечні засоби (технології) виробництва наявних видів продукції, виробів;поліпшують екологічні характеристики виробництва;

управлінські — ґрунтуються на нових підходах і методах управлінської діяльності, перш за все системних, екологічних.

За рівнем впливу на навколишні природне й соціальне середовища інновації поділяються на радикальні (наприклад, перехід на безвідходні, ресурсозберігаючі виробництва) і модернізуючі виробництво (наприклад, «зелена» модернізація).

Основними найважливішими характеристиками інновацій є новітність (науково-технічний аспект), екологічність (природоохоронний аспект) і комерційний успіх (економічний або ринковий аспект). Новітність може бути управлінською, технологічною, економічною, екологічною.

Усі ці характеристики взаємопов'язані. Завдання інноваційного менеджменту — зробити таку взаємопов'язаність і взаємозалежність системною, щоб науково-технічний аспект став економічно вигідним, коли нововведення перетворюється на новий або поліпшений екологічно чистий продукт, на який є попит, а виробництво його не завдає шкоди навколишньому природному середовищу; цим і підвищується «якість життя» людини.

Процес впровадження управлінських інновацій складається з таких етапів:

оцінка підготовленості до впровадження;

розробка і здійснення програми впровадження;

контроль за реалізацією програми і модифікацією системи управління.

Прикладом управлінської екологічної інновації на підприємстві є екологічний менеджмент. Оцінити підготовленість до його впровадження можна за допомогою екологічного аудиту. На основі висновків і рекомендацій цього аудиту розробляється програма впровадження екоменеджменту або екологічна програма підприємства з елементами впровадження екоменеджменту.

Головним завданням на стадії оцінки підготовленості до впровадження є виявлення сил, які здійснюють опір впровадженню інновацій, нейтралізація їх, а також стимулювання сил, що підтримують впровадження інновації. На прикладі екоменеджменту це можуть найкраще зробити незалежні професіонали — екоаудитори.

Для впровадження інших управлінських інновацій також слід запросити незалежні консалтингові фірми, що володіють спеціальними системними методологіями, навичками впровадження управлінських інновацій. Такі фірми не лише здійснюють впровадження, але й проводять навчання персоналу.

ЛІТЕРАТУРА

Максименко Н.В., Задніпровський В.В. Організація управління в екологічній діяльності. – Х., ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2005, - 192 с.

Шевчук В.Я., Саталкін Ю.М., Білявський Г.О. та ін. Екологічне управління. - К., „Либідь”, 2004, – 430 с.