РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

ВПЛИВ СТОЛИПІНСЬКОЇ АГРАРНОЇ РЕФОРМИ НА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ (1906 - 1914 рр.)

План

1. Передумови впровадження столипінської реформи в губерніях Правобережжя.

2. Специфіка реалізації положень реформи в умовах домінування подвірного землеволодіння.

3. Вплив реформування АПК на основні галузі економіки Правобережної України.

4. Державна допомога селянським господарствам. Поширення прогресивних форм землеробства. Підсумки та уроки реформи П. Столипіна.

5. Використана література.

1. Передумови впровадження столипінської реформи в губерніях Правобережжя.

Понад дев'яносто років віддаляє нас від столипінської аграрної реформи, яка продовжила перетворення у сільському господарстві Російської імперії, в т.ч. України, розпочаті ще у XIX ст. після скасування кріпосного права. За цей часовий відрізок у соціально-економічному і політичному житті України відбулися величезні зміни. Сьогодні Україна переживає труднопц переходу до ринкової економіки, і тому не випадковим є ПОСИЛЄННЯ інтересу до історичного досвіду початку XX ст. Сільське господарство в економічному житті України завжди відігравало велику роль (про це свідчать і економічні пріоритети сучасної держави). Реформування земельних відносин сьогодні стикається з рядом проблем. Тому важливого значення набуває не лише критична оцінка різних соціально-економічних та політичних аспектів реформи, а й висвітлення її впливу на розвиток сільського господарства, промисловості, торгівлі і транспорту та посилення взаємозв'язків між ними в умовах збільшення ємкості внутрішнього ринку.

Розглядаючи питання про вплив столипінської аграрної реформи на розвиток сільського господарства Правобережної України, необхідно передусім проаналізувати особливості соціально-економічного розвитку цього регіону перед реформою. По-перше, правобережна Україна характеризувалася інтенсивним розвитком капіталістичних відносин у сільському господарстві після скасування кріпосного права у 1861р. Цей регіон наприкінці XIX ст. був центром капіталістичного цукробурякового виробни­цтва, вирощування зерна та хмелю. Середньозважені збори зернових хлібів з однієї десятини у 1899-1906 рр. на Правобережній Україні були найбільшими порівняно з іншими регіонами України — 65,2 пуд. (Лівобережна Україна - 48,9 пуд., Степ - 41,7 пуд.).2 Крім зернових, підвищ;увалася частка посівних площ під технічні культури, зокрема, цукрові буряки.

Важливою рисою селянського землеволодіння тут була майже повна відсутність общини та перевага подвірно-спадкової його форми, коли земля перебувала у володінні всього двору. Забезпеченість землею селян на Правобережжі була перед реформою такою: до 5 дес. на Волині мали 27,2% селян, на Поділлі — 78,6%, Київщині - 55,5%; від 5 до 10 дес. - відповідно 50,6%; 19,8%; 35,4%; понад 10 дес. - 22,2%; 1,6%; 9,1%.3 З наведених даних видно, що менш забезпеченими землею були селяни Подільської губернії. Селянське господарство Правобережної України у кінці XIX -- на початку XX ст. поступово втягувалось у виробництво продукції на ринок. Набула пош;ирення оренда надільних та поміщицьких земель селянами, що дозволяло декому зосереджувати значні земельні площі. Земля дворян поступово перетворювалась в умовах розвитку капіталізму на товар, стаючи об'єктом купівлі-продажу. Цьому сприяло створення у 1883 р. Селянського Поземельного банку, який прискорював процеси переходу землі в руки заможних селян. За час з 1862 до 1902 р. приватне землеволодіння селян України зросло на 4603 тис. дес; на Правобережжі селяни з 1877 до 1905 р. купили 773 тис. дес.' характеризуючи розвиток поміщицьких господарств, слід підкреслити, що переважаючою тут перед столипінською реформою була капіталістична система ведення господарств. Зокрема, панівною вона була у Київській губернії, де поміщики перед аграрною реформою 1906 р. володіли на правах приватної власності 36,4% земель. Характерною рисою для поміщицького господарства Правобережної України було створення власних цукрових і винокурних заводів, які входили до складу маєтку. На них часто виробництво сільськогосподарської продукції поєднувалось з її промисловою переробкою, що свідчить про здатність поміщиків вчасно пристосуватись до змін в економічному розвитку держави. В цілому для Правобережжя, як і для всієї України, був характерний процес поступового зменшення розмірів поміщицького землеволодіння, починаючи від скасування кріпосного права. Так, у 1905 р. порівняно з 1877 р. Площа поміщицьких земель у Волинській губернії скоротилася на 15,6%, Київській — на 16,7%, Подільській — на 16,4%. У 1905 р. питома вага поміщицького землеволодіння складіиіа на Правобережжі 34,8%, а в середньому по Україні ~ 24,5%.*'

2. Специфіка реалізації положень реформи в умовах домінування подвірного землеволодіння.

Реалізація аграрної реформи 1906 року на Правобережній Україні мала свої особливості. Якщо протягом 1906-1914 рр. по всій Російській імперії закріпили землю в особисту власність майже чверть усіх селянських господарств, то тут цей процес охопив 48,6% господарств. Це пояснювалось тим, що община на Правобережжі ще у XVI ст. перестгша існувати у багатьох місцевостях і їй на зміну прийшло подвірне землеволодіння. Наприклад, у Київській губернії на 1906 р. община існувала переважно в Уманському повіті, а в цілому нараховувалось 56 громад, які об'єднували 23 454 селянські двори. Вже на 1 грудня 1908 р. до особистої власності на землю перейшла у повному складі 41 громада, з яких 23 — на відруби, що значною мірою було наслідком сусідства

цих селян з подвірниками. Звіти повітових землевпорядних комісій свідчать, що пік їхньої діяльності припав на 1908-1909 рр., коли більшість селян усвідомила необхідність переходу до особистої власності иа землю. При проведенні землевпорядних робіт по всій Україні найбільш інтенсивне утворення хуторів та відрубів відбувалося на Волині: у 1911 р. тут нараховувалось 1 139 хутірських господарств; на 1 січня 1912 р. найбільша кіль­кість одноосібних господарів (13 709) була у Житомирському повіті. Діяльність землевпорядних комісій на Поділлі мала успіх там, де було можливо за допомогою Селянського Поземельного банку придбати землю і тим самим збільшити площу розверстання. За період з вересня 1909 р. по січень 1912 р. землевпорядні роботи були виконані на 14 400 дес. землі. Важливим джерелом для розуміння ходу аграрних перетворень у цьому регіоні є матеріали Наради: губернаторів та селянських діячів Південно-Західного краю, яка відбулася у листопаді-грудні 1910 р. Нарада визнала за необхідне вести боротьбу з інертністю населення, звичкою його до далекоземелля, черезсмужжя, переконувати його у перевагах нових форм землеволодіння, підкресливши, що для успіху землевпорядних робіт необхідний тісний взаємозв'язок у діях землевпорядних комісій та селянських установ, пошук у кожному випадку шляхів та засобів найбільш справедливого розподілу землі між господарями, організація агрономічної допомоги, головним чином, на міс­цях одноосібним господарствам. За 1907-1914 рр. на Волині було утворено 42 091 одноосібне господарство, на Поділлі — 11 597, у Київській губернії - 36 192. За цими показниками виділялась Волинська губернія, займаючи 7-е місце в імперії.

Реформи -- це складний і часто суперечливий процес, особливо відчутний у соціальній сфері суспільства, і тому закономірним було неоднозначне ставлення селянства до нових аграрних перетворень. Вони торкнулися докорінних інтересів селян, вимагали зміни їхньої психології у переході до нового типу господарства. Столипінська реформа привела до руху в самому селянстві, підвищенню його підприємливості, господарської ініціативи і, як наслідок, подальшої його диференціації. Цілком зрозуміло, що малоземельному селянству було складніше вирішувати проблеми господарювання у нових умовах, а тому воно й стало основним незадоволеним елементом села в роки реформи. Про це свідчать: Собківська справа в Уманському повіті Київської губернії, справа про самоправні дії селян села Ледянки Ізяславльського повіту Волинської губернії; скарги селян села Залужжя Каменецького повіту на Поділлі про примусові дії землевпорядних комісій стосовно переходу на хутори; скарга селян села Борятин Луцького повіту Волинської губернії з приводу неправильної нарізки відрубів тощо. Часто більшість сільської громади займала вороже став­лення до виділенців. Відносно заможних селян, які жили краще своїх збіднілих сусідів, нерідко застосовувались підпали. В. О. Кудь, наприклад, зазначає, що підпалювачами заможних були батраки, безробітні, бідні селяни, при засудженні яких виявлялось, що вони не мають ніякого майна. Продовжувалась і боротьба з поміщиками: так, на Волині була найбільшою кількість випасів та потрав поміщицьких земель, пов'язаних із сервітутами (угіддями спільного користування селян та поміщиків) "- 44,3% тощо. Між тим, приміром, у цій же губернії, масові та групові виступи селян проти поміщиків :імєншились з 105 у 1906 р. до 28 у 1914 р., що, безперечно, було і свідченням змін у психології селянства при переході до нових умов господарювання та відносного соціального спокою на селі.

3. Вплив реформування АПК на основні галузі економіки Правобережної України.

Важливе значення має аналіз змін, що відбулися у цей період у двох головних галузях сільського господарства Правобережної України — землеробстві і тваринництві. Помітні зрушення відбувались в першу чергу у землеробстві, яке в умовах подальшого розвитку ринкових відносин набувало головного значення у селянських господарствах. Насамперед це стосувалося площі засівів. Так, наприклад, у Волинській губернії загальна площа засівів зернових з 1905 по 1914 рр. зросла з 1,7 млн. дес. до 2, і млн. дес. В цілому по правобережній Україні площі засівів під зерновими зросли з 3,94 млн. дес. у 1905 р. до 4,01 млн. дес. у 1913 р. Крім зернових культур, які займали переважну більшість у загальній структурі засівів, зростало значення технічних культур, особливо з цукрового буряку. На Правобережній Україні, де засіви цукрових буряків були особливо поширені, у період з 1906-1907 рр. до 1911-1912 рр. їхня площа зросла з 297,91 тис. дес. до 401,2 тис. дес. Поступово зростало значення селянських цукробурякових плантацій у процесі виробництва цукросировини: з 1906 до 1910 рр. - з 18 до 22,4% . Потреба селян у кредиті для поліпшення умов життя все частіше стимулювала їх здійснювати розширення своїх засівів під технічними культурами, які давали певний прибуток.

У зв'язку із загальним зменшенням розмірів поміщицького землеволодіння, про що вже згадувалося вище, напередодні першої світової війни відсоток поміщицьких засівів до загальної площі зменшився порівняно з 1906 р. і становив: на Волині - 18,5%, Поділлі — 32,2%, у Київській губернії — 28,2%, селянські ж засіви відповідно поступово зростали. Отже, поміщицьке землеволодіння поступово зменшувалось еволюційним шляхом, особливо там, де виявлялася неспроможність пристосуватись до нових економічних умов. Відчуження поміщицьких земель могло дати лише тимчасовий ефект зняття соціальної напруги. Так, при середній земельній забезпеченості селян Поділля у 3,77 дес. на двір (станом на 1 січня 1913 р. ) після передачі їм усіх поміщицьких та інших земель наділи зросли б до 6,35 дес, а з поправкою на приріст населення у 6,03 дес. Значний приріст населення Російської імперії на початку XX от. ставив проблему раціонального використання землі, що найбільш ефективно можна було б зробити в умовах приватної власності на землю.

Дискусійним є питання про вплив столипінської аграрної реформи на рух урожайності сільськогосподарських культур. Відомо, що у цей період збільшуються їх врожаї, особливо зернових. Середньозважені збори зернових хлібів з 1 дес. зросли у 1907-1914 рр. порівняно з 1899-1906 рр. на Правобережній Україні — з 65,2 до 69,1 пуд.. Лівобережжі — з 48,9 до 55,7 пуд., у Степу — з 41,7 до 49,5 пуд. Розглядаючи середній збір зернових з 1 дес. у поміщицьких та селянських господарствах України у 1906-1914 рр., зазначимо, що поміщики мали ширші можливості у застосуванні засобів для підвищення врожайності своїх полів, а тому у них були порівняно вищі збори зернових, ніж у селян: жито 103 пуд./дес. проти 75, озима пшениця — 102 проти 80, ярова пшениця — 68 проти 58, овес — 96 проти 71. По Волинській губернії, наприклад, у 1911-1913 рр. середні врожаї в економіях поміщиків та у селян були такими (в пуд./дес. ): озиме жито - 73 проти 64, ячмінь — 77 проти 68, гречка — 52 проти 46.* Одним із завдань, які переслідувала реформа, було зробити врожайність у селянських господарствах захищеною і менш залежною від погоди. Технічне оснащення у сільському господарстві, покращення технології вирощування сільгоспкультур, підвищення агрономічної освіченості селян через відповідні курси, школи, брошури сприяли тому, що поступово врожайність у селянських господарствах зростала. Зокрема, в "Известиях Главного Управления Землеустройства и Земледелия" у 1914 р. констатувалося про збільшення середніх врожаїв у селян (місцями навіть удвічі) на земле впорядкованих ділянках порівняно з наділами, які знаходились у черезсмужному користуванні. Відомий у той час журнал "Хуторянин" писав, що поступове зростання урожайності у селян та поміщиків в останнє передвоєнне десятиріччя є прямим наслідком покращення землеробської культури.''

У тваринництві в розглядуваний період відбувається скорочення тих галузей, які вимагали при екстенсивній формі їх ведення наявності великих випасів та вигонів (вівчарство, велика рогата худоба). Внаслідок цього, селяни були змушені переорієнтовувати свої господарства на потреби ринку. Особливо значного розвитку набувають промислове молочне господарство, промислове птахівництво, в основному в заможних селянських господарствах. Селяни у ці роки почали розводити поліпшені породи молочної худоби, розширювати площу травосіяння, вирощувати кормові рослини для зміцнення кормової бази тощо. Аналізуючи розвиток тваринництва по окремих губерніях, необхідно виділити діяльність губернських управ та земств (створені на Правобережжі на засадах закону 14 березня 1911 р.), за допомогою яких у сільському господарстві поширились заходи щодо кількісного та особливо якісного розвитку тваринництва (надання позик селянам для купівлі худоби, придбання її поліпшених порід, організація спарувальних пунктів, виставок тощо). Так, у Київській губернії, де земські заходи щодо поліпшення тваринництва розпочались у 1908 р, кількість спарувальних пунктів зросла з 1909 р. по 1910 р. з 14 до 19. На заходи по молочному господарству та маслоробству губернське земство асигнувало на 1911 р. 4450 крб., на поліпшення птахівництва — 1200 крб. У 1912 р. київські губернські земські збори поставили питання про необхідність організації обласної дослідної станції, в т. ч. з відділом тваринництва. Проблемам тваринництва приділялась значна увага і на сільськогосподарському з'їзді у Києві (вересень 1913 р. ), де було заслухано 21 доповідь.' По кількісних показниках відчутних змін не відбулося.

4. Державна допомога селянським господарствам. Поширення прогресивних форм землеробства. Підсумки та уроки реформи П. Столипіна.

Важливе значення в роки столипіінської аграрної реформи мало надання агрономічної допомоги селянським господарствам з боку земських управ та землевпорядних комісій. На агрономічну допомогу одноосібним господарям Волинської губернії на 1910 р. було виділено 113 200 крб. У 1912 р. ця сума збільшилась до 226 561 крб., в т. ч. на організацію сільгоспскладів — 22 400 крб., розвиток тваринництва 24 600 крб., прокатні станції — 44 043 крб. тощо. У Київській губернії, де агрономічна діяльність губернської управи (пізніше земств) розпочалася з 1908 р., у 1911 р. було влаштовано 111 показових полів, на яких отримувалися врожаї значно вищі, ніж на сусідських селянських полях. Це, безперечно, зацікавлювало селян у перейнятті досвіду правильного обробітку ґрунту.*Розгляд агрономічних заходів на Правобережній Україні у період нового аграрного курсу дає підставу зробити висновки, що уряд поступово збільшував витрати на ці цілі; діяльність зем­левпорядних комісій та земств (губернських управ до березня 1911 р.) спрямовувалась на підтримку в першу чергу хуторян та відрубників. Поступово вони почали надавати можливість усім селянам здійснювати агрономічні заходи у своїх господарствах. Досвід кращих, показових селянських господарств сприяв поступовому втягуванню всього селянського населення у процеси по­ліпшення землеробської культури, яка вела до добробуту та прибутковості у виробництві сільгосппродукції.

Поширенню нововведень у селянських господарствах сприяв розвиток посередницьких операцій губернських земських кас дрібного кредиту, спрямований головним чином на придбання для кредитних кооперативів, прива­тних осіб землеробських машин та знарядь, насіння, міндобрив, дахового заліза тощо. Наприклад, у Волинській губернії посередницькі операції губернської земської каси дрібного кредиту розподілялись у 1910 р. на такі категорії; 1) за дорученням та попередніми замовкого господарства в цілому у хуторян Вантажообіг

наііважливіших річкових пристаней Правобережжя у роки проведення реформи значно збільшився: в районі Києва - з 15,7 млн. пуд. у 1905 р. до 37 млн. пуд. у 1911 р.; у районі Черкас - відповідно з 5,6 млн. пуд. до 12 млн. пуд. Зверталась увага на утримання у придатному стані ґрунтових доріг по селах; для цього існував і спеціальний земський збір з населення. Наприклад, Ушицька повітова земська управа Подільської губернії у 1911 - 1914 рр. на дорожно-будівельні потреби витратила 141,3 тис. крб.З"*

Підводячи підсумки розглянутих у статті питань, необхідно виділити такі моменти:

1) перед столипінською аграрною реформою Правобережна Україна була регіоном інтенсивного розвитку капіталістичних відносин у сі.?іьському господарстві, про що свідчать розвиток торговельного землеробства (переважно цукробурякових господарств та хмелю), збільшення приватного землеволодіння селян, перебудова поміщицьких господарств та створення ними власних заводів по переробці сільгосппродукції;

2) успіху нової аграрної політики тут сприяли: перевага подвірного землеволодіння, яке психологічно підготувало селян до закріплення землі в особисту власність та було прикладом для общинників; наявність значного прошарку заможних та середняків на Волині та Київщині перед реформою; ускладнювали хід реформи: малоземелля значної частини селянства; несправедливі дії землевпорядних органів в ряді місцевостей, що викликало незадоволення селян; інертність та старі зви­чки селянського населення;

3) у землеробстві відбулося збільшення загальної площі засівів, зростання значення селянських цукробурякових плантацій, поступове зменшення поміщицьких засівів, зростання урожайності, переважно в заможних селянських господарствах, внас­лідок впровадження агрономічних заходів (які поступово охоплювали різні прошарки селянства); у тваринництві

- переважно якісні зміни — поступове скорочення екстенсивних галузей та переорієнтація селян на потреби ринку, заведення нових, промислових порід худоби (молочних), птахівництва; збільшення уваги земств до проблем галузі (організація спарувальних пунктів тощо);

4) поширенню нововведень в селянських господарствах сприяли посередницькі операції земських кас дрібного кредиту в розглядуваних губерніях, які допомагали придбати кооперативам, різним верствам селян необхідний сільгоспінвентар та інше на пільгових умовах;

5) у галузях промисловості, пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом, відбувається поступове збільшення випуску продукції, зростання значення селянських господарств у процесі виробництва сировини для переробних підприємств; збільшення випуску будівельних матеріалів внаслідок переходу селян до хутірсько-відрубної системи і їх намаганням поліпшити умови побуту;

6) у розвитку торгівлі - зростання обсягів продажу, експорту селянської сільгосппродукції селянських господарств через включення селянських кооперативів у процеси збуту продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках;

7) у розвитку транспорту - збільшення вантажообігу перевезень, прибутків, зокрема, залізниць по комісійно-позичкових операціях; звернення більшої уваги на будівництво під'їзних рейкових шляхів для посилення товарообміну, на дорожно-будівельні потреби. На основі вищесказаного можна зробити висновок про посилення взаємозалежності між різними галузями народного господарства внаслідок перетворень в аграрній сфері, більш чіткому визначенню кожною з них свого місця, ваги в економіці в умовах значного збільшення ємкості внутрішнього ринку.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Панченко П.П. Аграрна історія України. – К., 2000.

Вергунов Віктор Анатолійович, Хижняк Василь Петрович, Кірпаль Зінаїда Петрівна, Кучер Володимир Іванович, Коцур Анатолій Петрович. Україна в умовах столипінської аграрної реформи / УААН ; Державна наукова сільськогосподарська бібліотека / Віктор Анатолійович Вергунов (ред.). — К. : ННЦ "Інститут аграрної економіки", 2006. — 134с

Власюк Ігор Миколайович. Вплив столипінської аграрної реформи на соціально- економічний розвиток Правобережної України (1906-1914 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / НАН України; Інститут історії України — К., 2000. — 20с.

Терещенко Валентин Дмитрович. Роль іпотечних банків у проведенні столипінської аграрної реформи в Україні (1906-1916 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького — Черкаси, 2006. — 20с.