Хмільницького району Вінницької області з найдавніших часів до 1917 року

На лівому березі річки Південний Буг ось уже кілька століть розкинулось село Порик. За адміністративно-територіальним поділом Порик знаходиться у Хмільницькому районі Вінницької області; село знаходиться також у історико-географічній одиниці під назвою Поділля.

Назву «Порик» соло отримало в 1964 році за указом президії Верховної ради УРСР від 30 липня. В цьому указі села Клітища і Соломірка об’єднані під однією назвою – Порик. Щодо «винуватця» назви Василя Васильовича Порика, уродженця села Соломірка, то він лише 27 липня 1964 р. отримав посмертно Героя Радянського Союзу, після присвоєння йому ще зразу ж після ІІ світової війни Національного Героя Франції у Франції. На цей час село живе і творить свою історію.

Територія Поділля, де знаходиться село, була заселена ще з кам’яного віку¹. Про те чи були на території села або ж біля нього стародавні поселення людей археологічних матеріалів немає. В період пізнього палеоліту кількість населення, що проживає на Поділлі, збільшується. Свідченням цього є значно більша, в порівнянні з раннім палеолітом, кількість стоянок². Можливо в місцевості, де розташоване село, була стоянка якогось племені.

В пізніший час, а саме в час Буго-дністровського неоліту, було знайдено поселення біля міста Хмільник³, відстань, від якого до села становить біля 10 км. З цього можна зробити припущення, що племена буго-дністровської культури мали місце і на території села.

Подільський край здавна славився родючими землями та працьовитими людьми. У сиву давнину тут жили племена, які ми називаємо трипільськими⁴. Це були умілі хлібороби, гончарі, тваринники. Виходячи з того, що до пізнього етапу трипільської культури на території краю належить сусіднє село Сандраки¹, можна припустити, що землеробські племена трипільської культури проживали й на території Порика. В добу бронзи біля Сандрак також відкрите поселення білогрудівської культури².

У скіфський час VIII–III ст. до н. е. на території Поділля місцеві протослов’янські землеробські племена жили в основному на відкритих, неукріплених поселеннях³. Кургани скіфського часу знайдені і досліджені біля сусіднього (через річку Південний Буг) села Курилівка, що дає підстави говорити про можливу наявність скіфів на території села⁴. Про подальше існування людського життя можна лише здогадуватись. Адже в той час через територію як Поділля, так і України, рухалися в різні сторони різноплемінні групи. В тій місцевості, де розташоване село, могли б бути і поселення цих різноплемінних груп, але відомостей про це, та й про поселення по-сусідству немає.

У середині І тис. н. е. Поділля населяли слов’янські племена, які входили до Антського (східнослов’янського) військово-політичного союзу державного типу⁵. З часу утворення Київської Русі територія Поділля, де проживали племена тиверців і уличів, понад 200 років входила до її складу. Місцеве населення обробляло землю при допомозі дерев’яного рала з залізним наральником. Серед сільськогосподарських культур значне місце займали пшениця, жито та просо. Зернові культури збирали залізними серпами, обмолот хліба здійснювали за допомогою палки і ціпа. Перемелювання зерна та борошна здійснювали при допомозі круглих кам’яних ротаційних жорн. Розвивалось також тваринництво і ремесло. Населення також займалося полюванням, рибальством і бортництво. Територія Пониззя, або ж Поділля в середині XII ст. входить до складу Галицької Русі, а з 1199 року – до Голицько-Волинського князівства. Літописні джерела характеризують Південно-Західну Русь як регіон з високо розвинутою, як на ті часи, економікою. У верхів’ї Південного Бугу, в басейні річок Случі і Тетерева, було розташоване Болохівське князівство (в його територію входив і сучасний Хмельницький район). XII–XIII ст. болохівські князі вели боротьбу проти галицько-волинських князів. В 1238 році Данило Галицький поширив свою владу на більшу частину Південно-Західної Русі. Дальшому поширенню завадило монголо-татарське нашестя. На змову з ординцями пішли болохівські князі¹. Увірвавшись у 1241 році на Правобережжя монголо-татари змовились з боярством болохівської землі, татари зобов’язали постачати населення військо зерном: «Оставили бо их татарове, де им орють пшеницю и просо». У зв’язку з цим галицько-волинський князь організував каральну експедицію проти болохівських бояр-зрадників².

Після спустошення в 40–50-х роках ХІІІ ст. подільських земель монголо-татарами розпочався складний і важливий процес відродження економічного і культурного життя краю. На середину XIV ст. литовські князі, використовуючи сприятливіші зовнішньополітичні обставини, захопили землі Північно-Західної і значну частину Південно-Західної Русі і добилися перетворення князівства в серйозну політичну силу в Східній Європі. Експансія литовських феодалів на Південь призвела до загострення стосунків з ханом Подільського улусу, які з 1356 року вступили в союз з Польщею. Влітку 1362 литовський князь Ольгерд з великими силами виступив проти них і в битві на річці Синюха (ліва притока Південного Бугу)³ розбив татар і відкинув їх до берегів Азовського моря. Вся територія між Дніпром і Дністром ввійшла до складу Великого князівства Литовського. Ольгерд віддав Поділля у володіння синам свого брата Коріата Олександру, Костянтину, Юрію і Федору. Після смерті князя Вітовта представник Свидригайла князь Федір Корибутович Несвіцький присягнув на вірність польському королю, за що отримав в 1434 році в пожиттєве володіння кілька замків, в тому числі і Хмільник з навколишніми землями, в 1447 році Хмільник ще литовський¹. З приходом литовців почався подальший соціально-економічний розвиток Поділля. Відроджувалися села, будувалися замки. За Ольгерда був побудований замок і у Хмільнику, де ховалось під час татарських нападів населення навколишніх сіл. Землі навколо Хмільника спустошувалися в 1500 (сини хана Менглі-Гірея), в 1524, 1534, 1584, 1613 роках, не рахуючи багато дрібних нападів, адже поблизу Хмільника пролягав сумнозвісний «Чорний шлях». Включення Поділля до складу Литовської держави не внесло суттєвих змін в характер соціально-економічних відносин, тут і далі існувало феодальне землеволодіння. Захоплюючи селянські землі, світські і духовні феодали зверталися до литовського князя з проханням видати жалувані грамоти на них. Основна маса селян належала до категорії державних селян, за користування землею вони змушені були відробляти повинності і виплачувати податки. В житті селян значну роль відігравала і далі община, яка несла відповідальність за їх користування землею. Основною галуззю виробництва залишається землеробство, хоча і набуває важливого характеру тваринництво.

З утворенням в 1369 р. Речі Посполитої на Поділля хвилями ринули польські магнати, заради власного збагачення. Селяни почали зубожіти і обезземелюватися, а польські князі закладати фільварки і утворювати латифундрії. В XVI ст. починає стрімко розвиватися фільварково-панщинна система господарства, яка передбачала обробіток панської землі закріпаченими селянами. Цьому сприяла і економічна реформа 1557 року відома під назвою «Статуту на волоки», що встановлювала співвідношення між фільварковою і селянською землею. Число малоземельних та безземельних селян досягло у Брацлавському воєводстві до 50%. Одночасно різко посилюється експлуатація селян – панівною формою стає рента, яка в 40-х роках XVIІ ст. досягла 4–6 днів на тиждень. Крім денщини селяни ще виплачували державний податок – подимне давали десятини від бджіл та худоби, виконували багато різноманітних повинностей¹. У відповідь на посилення феодального та іноземного гніту народні маси Поділля посилюють боротьбу за своє визволення з панського ярма. В королівських володіннях селяни і міщани скаржилися до короля і сейму на дії старост².

В період польського панування на Україні вперше згадуються села Клітища і Соломірка. «Деревня Клитыщи, получившая своё название отъ владельцевъ Клитынскихъ, которые получилъ отъ польского короля привилегии на эти земль въ 1610 г.… Соломирка – село которое находится въ 10 верствах на ю.-в. отъ г. Хмъльника. Мъсность сдъсь совершенно степная; весенніе и осенніе розливы Буга образуют здъсь болота; которыя долго не просыхаетъ и своимъ гниениемъ заражаютъ воздохъ, вслъдствіе чего лихорадки и грудные болъзни составляютъ обычное явление.»³Незважаючи на погані природні умови села були зручно розташовані на торговому шляху Хмільник-Вінниця. Навколишні ліси допомагали переховуватися під час антифеодальних повстань і татаро-турецьких нападів. За підрахунками дослідників на землях, що піддавалися нападам татарів, селянська хата не стояла довше 10 років⁴. За панування братів Клітинських північні райони Поділля у 1615–1618 рр. зазнали особливо спустошливих нападів. Отже, можна здогадуватись, як жилось селянам на той час, в тих умовах яка кількість їх була. Брати Клітинські – Теодор, Дейян, Паулюс, Алексіс⁵ розуміли, що наближеність степу відлякувала мешканців села, які втікали на Волинь і Лівобережжя. Королівська влада, після того як в 1434 році Хмільник і 28 навколишніх сіл відійшли до Польщі, не подавала допомоги братам у боротьбі і захисту від татар. Клітинські надавали більшу свободу всім селянам на відміну від шляхтичів у сусідніх селах. Кути в ті часи ще перебували в лісі і належали до королівських володінь. Населенню Кутів було безпечніше жити через оточення лісу і те, що воно було в державній власності. Населення обох сіл залучалося також на будівництво оборонних споруд у прикордоні і Хмільницькому старостві, на захист від нападів татарських орд¹.

Селяни не мирилися з своїм важким соціально-економічним становищем. Найбільш поширеною формою протесту були втечі і повстання. Жителі Хмільника та навколишніх сіл брали участь у селянсько-козацьких повстаннях на чолі з Северином Наливайком (1594–1596 рр.) та Павляком (Павлом Бутом) 1637 року². Про участь селян Кутів, Клітищ у інших повстаннях – Косинського, Сулими, Остреничі не відомо, хоча можна припускати, що в загонах цих ватажків також були селяни цих сіл.

В першій половині XVII ст. відбувається різке посилення феодально-кріпосного гніту на українських землях. Так званий період «Золотого спокою» після 1638 року дав шляхті впевненість у своїй силі. Панщина дуже часто сягала 4–5 днів на тиждень. Досить поширеним явищем серед магнатів була здача своїх земель у користування євреям-орендарям. Останні намагалися за період оренди вижати з маєтку максимум прибутку, доводячи панщину і повинності до межі неможливого. Продовжують загострюватися релігійні і національні стосунки, утиски православної віри існували повсюдно, незважаючи на офіційні гарантії 1632 р. Скасування так званою «Ординацією» значної частини козацьких привілеїв викликало як серед реєстрових, так і серед нереєстрових козаків гостре невдоволення. Всі групи населення України були невдоволені іноземним пануванням і чекали слушної нагоди скинути ярмо. Вона з’явилась 1648 р. під назвою – Визвольна революція під проводом Богдана Хмельницького.

Хто був власником Кутів і Клітища в роки Визвольної революції невідомо, можливо ті ж самі власники – Король і Клітинські. Про те, що відбувалося в період війни у селах невідомо, але те, що вони знаходились не осторонь боротьби не викликає сумніву.

Для організації народних мас Богдан хмельницький розсилає по Україні козацькі полки М. Кривоноса, Небаби, Нечая та інших. На Поділля рушив полковник Максим Кривоніс. В 20-х числах травня 1648 р. Кривоніс в районі Погребища ввійшов на подільську землю. Його прихід сприяв патріотичному піднесенню народних мас.

Після перемог на р. Жовті Води, біля м. Корсуня і на р. Пиляві увесь український народ піднявся проти ворогів ще з більшою силою. 15 червня 1649 р. в Хмільнику і в навколишніх селах побував зі своїми загонами Б. Хмельницький. Перед цим у Хмільницькому старостві був створений повстанський загін, приєднався до військ Б. Хмельницького. Підписання в серпні 1649 р. під Зборовом умов миру Б. Хмельницького з поляками важко вдарило по визвольній боротьбі, але народ з цим не змирився. За миром козацька територія складалась з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, на цій території влада належала виборним козацьким структурам. Польське військо не могло стояти в цих воєводствах, тут не мали права проживати католики та євреї. Цей мир не задовольнив обидві сторони і вони почали ладитись до нової боротьби.

10 лютого 1651 р. нападом на містечко Красне розпочалася знову українсько-польська війна. В квітні 1651 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким прибуло на Поділля, під Хмільник. Звідси він повів військо проти головних королівських військ. На боці Хмельницького виступив кримський хан Іслам-Гірей. Бої між польським та українським військом розпочалися під Берестечком 18 червня. Відступ татарських загонів з поля бою обернувся для козаків і гетьмана трагедією. Король Ян Казимир розраховував остаточно підкорити Україну. Це принесло б відновлення гноблення. «Волимо головами полягти, ніж панам бути покірними. Хоч Хмельницький програв, ми можемо виграти!» – заявляли подільські селяни¹. Між Дністром і Бугом розгорнувся потужний селянський рух, який очолив полковник Іван Богун. І. Богун і Й. Глух розпочали формування козацьких загонів на сході Брацлавщини, які згодом прибули до козацького табору під Білою Церквою.

Але після поразки під Берестечком становище козацького війська ускладнилось. Новий Білоцерківський договір обмежував козацьку територію лише Київським воєводством. На Брацлавщині розташувались польські окупаційні війська, поверталися старі власники земель. Народний опір козацькій сваволі наростав. Розпочалося масове залишення селянами і міщанами своїх домівок, і переселення їх на козацьку територію Київського воєводства і до Молдови. Козацько-польська війна ставала неминучою.

Хмельницький вирушив з своїм військом з-під Чигирина на Поділля. 22 травня 1652 р. перед польським табором під Батогом з’явились козацькі полки. Наступного дня поляків було вщент розбито. Блискуча перемога викликала масове повстання на Поділлі. Гетьман наказав полковнику О. Гоголю очистити його від польської шляхти¹. В лютому 1653 року польсько-шляхетські хоругви почали нападати на Брацлавщину, а в середині березня в її північно-східні райони вторглося 8-тисячне військо під керівництвом С. Чарнецького та С. Маховського. Було знищено десятки сіл і міст (Погребище, Хмільник, Самгородок, Немирів, Прилуки). Лише після поразки, завданої ворогу під Монастирищем, вони поспішно залишили подільську землю². У вересні 1953 р. Б. Хмельницький знову на Поділлі. Бої в листопаді цього ж року з поляками біля р. Жванчика завершились поверненням до Переяслава через Сатанів, Городок, Чигирин через нову зраду кримського хана. 8 січня 1654 р. у Переяславі було підписано політичний акт возз’єднання України з Московщиною. Цим завершено основні діяння Б. Хмельницького і царизм розпочав перетворення України в колонію.

Після Переяславської угоди козацько-польська війна продовжується далі, але час її піднесення уже пройшов. Московські війська хоча і влили свіжу кров у козацьке військо, але воно уже не те, що в 1648 р. чи в 1651 р. Смерть Б. Хмельницького в 1657 році розпочала міжусобиці між новим гетьманом І. Виговським і козацькою старшиною. В 1659 р. під Хмільником, де перебував І. Виговський відбулась битва боярина Василія Борисовича Шереметьєва з Виговським. Наслідком її були великі пожарища і руйнування, народ масово залишав всі поселення в цілому Хмільницькому старостві¹. Подальші міжусобиці не сприяли політичному об’єднанню України. ЇЇ роздирали і свої, і чужі. Те ж саме робилося і на Поділлі.

Укладений на початку 1667 р. між Московщиною і Річчю Посполитою Андрусівський мир передбачав перехід під владу Польщі Правобережної України за винятком Києва. Договір сприяв тому, що влітку 1667 р. татарська орда завдала великих збитків усьому Поділлю під час сумісних походів з гетьманом Правобережжя П. Дорошенком проти Польщі. З іншого боку подоляни потерпають від Польщі, її гетьманів та маршалків.

Підписаний в 1672 р. Бучацький договір передавав територію Поділля у володіння турків. В цьому ж році Хмільник на 27 років захопили турки. Однак подоляни не примирилися з новим завоюванням, хоча воно відбувалося і з патріотичних міркувань під егідою Дорошенка. Вони розпочали важливу і довготривалу боротьбу за визволення. Народні маси починали втрачати довіру в Дорошенка і його політику, домагаючись російської протекції. Значна частина селян, міщан і козаків Брацлавщини переселялася на Лівобережжя. Кили в лютому на Правобережжі з’явилися московські і козацькі полки під проводом Г. Ромодановського і І. Самойловича, то на початку вересня на вірність Москві присягли в Корсуні брацлавський, кальницький і подільський полки. Міста і села Брацлавщини також присягли на вірність московському уряду. Незважаючи на прихід сил з Лівобережжя всі міста між Бугом і Дністром були захоплені і знищені турками. Військові дії між поляками на чолі з королем Я. Собацьким і турками завершилися підписанн²ям і жовтні 1676 році Журавненського договору, який передбачив залишення за Туреччиною Поділля. У 1681 році між Московщиною, Портою і Кримським ханством було укладено умови Бахчисарайського договору за яким землі між Бугом і Дніпром мали залишатися незаселеними. Іван Луканов, мандруючи до Палестини через ці землі писав: «И походом в степь глубокую и быть там ше тужное жествие печально и уныливо дальше во видие ни града ни села. Пустыня велика и зверей ништожество». Найбільш жорстокої окупації від турецької агресії зазнали міста Хмільник, Бар, Менджибіж¹. Тому можна припустити з цих відомостей, як було на території сіл Кути і Клітища.

Польща не вважала себе зв’язаною щодо Правобережної України ніяким договором і почала наново її заселювати. Ян Собеський, розпочавши в 1683 р. нову війну з турками почував потребу у козацькому війську і заходився наново колонізувати «свої» землі. По давньому звичаю країну поділено на полки, на чолі яких поставили полковників, які й почали закликати людей на нові поселення, які здебільшого будувалися на руїнах колишніх поселень. Поселенці посунули звідусіль – Волині, Полісся, Лівобережжя, і за короткий час Правобережна Україна почала оживати. Але, як тільки край залюднився, польські пани почали пред’являти претензії на свої давно втрачені маєтки. Та люди і не думали коритися панам. Брацлавський полковник А. Абозин, що отримав право керувати поселенням від Сейму у 1685 р., підтримував селянські протести. Селяни хотіли працювати і спокійно жити, і намагання колишніх панів захопити відроджені землі викликали у селян активний опір.

Весною 1686 р. між Москвою і Варшавою було укладено «вічний мир», що передбачав залишення за Річчю Посполитою Правобережної України, її мало відійти також, у разі визволення від турків, Поділля. Селяни після 1685 р. мали здавати повинності у продуктах. Товарообміну майже не було, гроші на Брацлавщині стають рідкістю. У 1689 р. між Портою і Польщею був підписаний Карловицький договір. Польща згідно нього отримувала Правобережжя, включаючи і Поділля. Цього ж року турки покидають Хмільник і він стає центром староства в Речі Посполитій.

На землі звільнені турками помалу повертається життя, почалася колонізація Польщею «нових» земель Поділля, що було схоже на колонізацію пустині. Приходила наново та сама українська людність з Лівобережжя, Волині, Галичини, Полісся, вертались утікачі і заселяли знову колишні міста, містечка, селища і села. Але розташовуючись на старих попелищах, народ шукав вільного життя, вільної праці, та слідом за ним йшли польські пани й знову починали заводити своє панське право. Через це знову починалася боротьба, виступала нова козаччина, і край не міг діждатися мирного спокійного життя. Само собою розуміється, що при таких обставинах важко було розвиватися культурі і освіті. Все, що зведено за старих часів і під час коротких років затишку, знесено, культурне українське життя пересунулося за Дніпро до Гетьманщини, де були сприятливіші умови для його розвитку.

Можливо саме в цей час населення села Кутів переходить на лівий берег Південного Бугу, з лісистої місцевості: «Каленич» у долину Бугу¹. Однією з версій походження села є його назва від прізвища чи прізвиська першого поселенця – Соломірця. В наш час у Порику є люди з прізвиськами – Соломірець і Кутик, що може говорити про походження цих слів ще з тих часів. Чому селяни Кутів пересилились невідомо. Причиною може бути і те, що в урочищі «Каленич», де було село Кути, було дуже важко жити посеред лісу, хоча він і давав надійний притулок від ворогів. Ще однією причиною може бути те, що річкова долина нижче села Клітища належала польській короні² і була незаселена, і селян Кутів могли примусово або ж з умовою надання певних пільг, перевести на протилежний, лівий берег Південного Бугу. Можливість польського панства осісти у своїх колишніх маєтках і безкарно руками українського селянства викорчовувати ліси, орати, гатити ставки, ставити млини призводило до виступів селян. Вирубування лісів могло бути ще однією причиною переселення селян Кутів з правого на лівий беріг Бугу. В цей час шляхта, а також старости, управителі королівщини, державних маєтностей стали рубати ліси, щоб мати дохід з незаселених околиць від продажу будівельного матеріалу і поташу. Так, в околицях, що лежали ближче до річок, ліси лягали під ударами сокир. Це призвело до того, що безлісі околиці починалися на східному Поділлі¹. Ліс поволі уступав перед сокирою і плугом, і це збільшувало оброблювані землі панів. Про це зокрема пише в своїх записках німецький подорожуючий Вердум, що в 1670–1672 рр. кілька разів проїздив вздовж і поперек Галичину і Поділля. Він дуже докладно описує характеристичний краєвид різних околиць, які довелось йому бачити: «На Поділлі краєвид знову змінюється. Давно товсті і буйні землі на горбках і долинах, що розтягаються над ними, росте дуже буйна трава і широка висока конюшина, а також різне лікарське і кухонне зілля»². Інші письменники оповідають, що на Поділлі не треба щороку орати: досить раз посіяти – уродить і на другий рік³.

Оселі в ті часи мали ще такий самий вигляд, як колись перед віками, у слов’янські і княжі часи. З приходом шляхти почав змінюватись споконвічний порядок громади і оселі. В ці часи по всіх селах поміряли докладно землю, поділили її, від своєї частини селянин мусив платити зазначену данину. Потім дідичі почали забирати собі кращі землі у селян або ж скуповувати їх за примусову дешеву ціну, «не без розливу сліз», або ж просто зганяти селян і переводити їх на інше місце, на пустирі, які щойно треба було корчувати і управляти. Власник землі доручав досвідченому підприємцеві засновувати нове поселення. Підприємець діставав більший простір землі, право поставити млин і корчму, збирати податки. Він закликав поселенців, забезпечуючи їм кільканадцять років свободи від усяких панських домагань і обов’язків, щоб вони могли належно загосподарюватись. Коли вже поселенці стягнулися на нове місце, починалася жива запопадлива праця, щоб якнайшвидше добути користі з землі.

Про лови зубрів на Поділлі розповідає папський посол Руджеєрі: «Лови на зубра на Поділлі відбуваються таким способом. Хлопи, що доглянуть його у догідному місці, рубають дерева навколо і роблять із них засіку, в якій зубр лишається замкнутий. Потім будують ложі для короля, пань і панів. Ловці ховаються за деревами; звір, рушений з місця псами й криком хлопів, уступає усередину засідки, а найближчий ловець ранить його з-за дерева. Зубр, ударений залізом б’є рогами у дерево, за котрим стоїть ловець, той перебиває йому черево ножем, а з другого боку шарпають і калічать сни, аж поки не звалять його на землю.»¹ Далі Руджієрі описує хліборобство: «Доволі є управної землі, що видає багато пшениці, жита і усякого іншого збіжжя, що тут є за безцінь, особливо на Поділлі, що найбільш родюче. Подільська земля така плідна, що родить траву заввишки з хлопа і без ніякої майже управи таку силу збіжжя, що воно в значній частині марно пропадає на корні, бо нема його кому збирати. Причиною цього є й те, що ця земля є далека від торгових доріг, нема й добрих сплавних рік, котрими можна було б спускати збіжжя туди, де воно б знайшло купця; на місці не можна його спотребувати, і воно не має покупу, такого великого, як у нас.»²

Селянські хати того часу мають найрізноманітніший вигляд. Відомий нам уже німець Вердум дає опис селянської садиби: «Селянська хата ділиться звичайно на три частини. Перша, що через неї входять до дому, – це стайня, друга кімната, з неї збоку можна перелізти до третьої діри, яку називають коморою. Взагалі одна така сама чиста, як друга. Сільські хати – як ковчеги Ноя, бо в них при печі громадяться поруч з людьми також коні, корови, телята, вівці, свині, кури та інші звірята, що знаходяться дома. Видають вони особливий сопух. Вогнище приміщують звичайно в кутку кімнати – це дає більше тепла ніж піч при простому морі.»³

Це, зрозуміло, картина з якоїсь однієї околиці – не всі ж хати були сполучені зі стайнями і не всюди селяни жили в такій біді, як це десь бачив наш подорожній. У різних околицях хати бували різного типу, залежно від місцевих умов, звичаїв і матеріалів, яким люди користувались. Звідси можна зробити певні припущення, що селяни Соломірки і Клітищ будували (не без згоди пана) свої будівлі з дерева, бо були розташовані недалеко від лісу. Села знаходилися біля покладів каменю і глини, що також, напевно, використовувалися у будуванні житла.

Про те як одягались у XVIII ст. знову розказує нам німець Вердум: «Звичайне чоловіче убрання складається з двох одягів, один на другому: спідній із темного матеріалу без підшивки, верхній – звичайно сукняний. Обидва одяги сягають аж до стоп, під ними носять, дехто, обтислі сподні. Їхні сорочки сягають аж до пояса і нижче. Шляхта носить зимою і літом хутряні шапки, чоботи з червоного або жовтого сап’яну, інші ж з червоної шкіри…Прості люди, хоч би мороз був найсильніший, обвивають ранком ноги віхтем соломи і вдягають на це чоботи, витримуючи так цілий день на морозі. На селі чоловіки і жінки носять зимою і літом чоботи.» ¹

Споживали в їжу селяни продукти своєї праці – хліб, куліш, каші, м’ясо. Звірів ловили капканами, ратищами, списами, птиць – сильцями. Добували також дикий мед; рибалили ятерями, неводами. На селянських столах бували найрізноманітніші страви: юшка, борщ, галушки, риба, сало, тетеря, вареники, яєшня. Споживали горілку, вишнівку, слив’янку, варенуху, брагу, різні наливки і компоти.

Але посилення експлуатації, зменшення землеволодіння, через швидкий розвиток панщинного фільваркового господарства, окатоличення, національно-релігійний гніт призвели до спалаху в 1702 р. нового повстання проти поневолювачів на Правобережній Україні. На Брацлавщині це повстання очолив полковник Андрій Абазин. Він ще у 80-х роках XVII ст. очолював Брацлавський козацький полк. Повстання Абазина широко підтримали народні маси. В 1703 р. майже вся територія Поділля (за винятком Кам’янця і Меджибожа) була звільнена від польсько-шляхетського гніту.

Польські власті люто розправлялися з повсталими, але незважаючи на це боротьба тривала далі. В січні 1704 р. в околицях с. Боринівці Хмільницького староства місцеві жителі розгромили шляхтецьку хоругву С. Подлецького. З вступом влітку на Правобережну Україну російського війська на Поділлі спалахує нова хвиля повстань. Сотник Борисенко займає Немирів і біля Синяви розгромив польську хоругву. В околицях Хмільника, Шаргорода, Бару діяли загони під проводом Шпака, Сороки і Часника. З допомогою короля місцева шляхта розгромила повсталих, що підтримували рух Палія. 16 березня 1703 р. шляхта Подільського воєводства прийняла рішення скоротити термін свобод до 4-х років, після чого там встановлювалася панщина 1 день на тиждень.

У першій чверті XVIIІ ст. порівняно швидкими темпами відбувалася колонізація краю. Сюди переселялося населення не лише з України, але і з Польщі і Литви. На нових землях поселенцям хоча й надають пільги, але щороку вони скорочуються. Пани починають все більше гнобити селянина, обманювати його в маєтку і на ярмарку, відбирати у шинку останню копійку. Скаржитись українському селянину нікому і він знов вимушений здобувати свої права в боротьбі. В 1712 р. відбулися виступи в Хмільницькому старостві. Можливо в ньому брали участь жителі Соломірки і Клитищ. Сваволя польського панства викликала щоразу більше обурення люду. Тих, хто брався до зброї у боротьбі проти гноблення, називали гайдамаками. Гайдамацький рух на Поділлі почав формуватися на півдні.

З кінця 20-х рр. гайдамацький рух на Поділлі набирає великого розмаху, в ньому особливо активну роль відіграють найбільш обездолені селяни, міщани і козаки. В 1729 р. запалали шляхетські маєтки в околицях Брацлава і Вінниці. Крім полку Верлана, успішно діяли також інші загони гайдамаків під проводом Гриви, Перехреста, Медведя, Моторного, Соцька. Їх загони громили шляхту в околицях Бару, Вінниці, Літина, Брацлава, Хмільника¹. Незважаючи на придушення військами народного повстання, в другій половині 30-х р. боротьба не припиняється. В 1736 р. в східних районах Брацлавщини діяв Медвідь.

Нова хвиля гайдамацького руху охоплює Поділля в кінці 40-х років XVIIІ ст. Восени 1747 р. проти нього було кинуто регулярні польські війська. На початку 1749 р. шляхта благала коронного гетьмана розмістити хоругви під Летичевом, Хмільником та іншими містами, бо в цих повітах страшенно лютували гайдамаки¹. Лише при допомозі царських військ у кінці 1750 р. польській шляхті вдалося придушити нову хвилю гайдамаччини. Поява весною російських військ на Правобережній Україні начебто для боротьби з конфедератами викликала нову хвилю гайдамаччини – Коліївщину, яку очолили Залізняк та Гонта. Польсько-російські карателі придушили це повстання, жорстоко закатували його ватажків та учасників.

Після придушення народного повстання на Поділлі, як і на Правобережній Україні в цілому, спостерігалося подальше зростання фільваркового господарства та посилення експлуатації селян. Ще в 40-х р. XVIIІ ст. на Поділлі завершився процес колонізації краю з посиленням експлуатації селян і збільшенням відробіткової ренти. В 40–50-х роках різко збільшується кількість фільварків і у Хмільницькому старостві. В 70–80-х роках помітно збільшується панщина, яка за винятком південних районів Поділля, зросла до 180–250 днів на рік. В наслідок швидкого розвитку фільваркового господарства помітно зменшуються селянські землеволодіння. Негативно на становищі селян позначилося свавілля орендарів маєтків. Таке свавілля було у Клітищах, а в Соломірці, де земля належала королівській короні², чиновники менше притіняли селян. Поширюється все більше процес зубожіння селян. Більшість селянських господарств належали до категорії одно тяглових і безтяглових. Найбільшу групу становили господарства без робочої худоби (в умовах тодішньої техніки обробітку землі потрібно було до плуга мати і волів) та мало було в селах халупників і коморників. Внаслідок відсталих методів господарювання врожайність зернових становила 30–40 пудів збіжжя з десятини. З цієї ж причини Поділля не мало значних посівів картоплі. Наступ феодалів викликав опір селян. Основною формою боротьби стали втечі, чому сприяла і російська влада, щоб дестабілізувати становище поляків на Правобережжі. Основний потік втікачів з півночі Поділля йшов на південь України (Новосербію) та Лівобережну Україну¹.

В 1780 р. з урочища «Каленич» була перенесена церква у село Соломірку. «Эта церковь как видно изъ визить 1772 и 1783 гг. была очень малая и тесная; просуществовала в урочище «Калыныч» не более 50 летъ. Она посвящена была въ честь св. Ап. Иоанна Богослова. Новая церковъ, также Иоанно-Богословская, построена на средствах прихожанъ въ 1784 г., деревянная, очень тесная. Иконостасъ для нее устроенъ былъ только въ 1803 г.»² В Клітищах в той час не було ні православної церкви, ці польського костьолу. Православні ходили молитися у Соломірку, а поляки – у Хмільницький костьол.

На кінець XVIII ст. різко занепадає стан міського ремесла і торгівлі, що сприяло посиленому розвитку промислів у сільському господарстві. Найбільшого поширення у XVIII ст. набуло будівництво млинів і винокурень. Пани використовували млини не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли, інколи і примушували, робити це селянам. Були млини в селах Клітища і Соломірка³. У сусідньому селі Курилівка крупорушка і винокурні. Винокурні були в Соломірці і Клітищах, тай у кожному селянському дворі була власна «винокурня»⁴. У селах були також корчми, де селяни попивали свої заробітки, від чого «гроші від пана не втікали». В 1777 р. селяни сіл Клітища і Соломірка працювали на будівництві горілчаного заводу у сусідньому селі Курилівка за наказом хмільницького старости Осалинського. Через рік селяни працюють на будівництві винокурні в сусідньому селі Томашпіль. Осолинський діяв з наказу Й. Понятовського – племінника польського короля, якому в 1774 р. король подарував Хмільник.

В цей час посилюється втручання у внутрішні справи Речі Посполитої, Прусії, Австрії та царської Росії. Російський посол у Варшаві фактично керував польською державою. Прогресивна шляхта розуміючи це, скликала конференцію у Барі, проголосила нову Конституцію – «Конституцію 3 травня». Але більшість шляхти і магнати скликали свою конференцію у Торговичі і запросили для придушення барських конфедератів російські війська. Катерина ІІ тільки чекала слушного приводу ввести війська на Правобережну Україну, і цей привід знайшовся. Катерина ІІ наказала генералу Каховському зайняти у травні територію Правобережної України. На початку травня російський уряд вручив польському уряду декларацію, в якій різко засуджувалися реформи, конституція 3 травня 1791 р. та оголошувалося про введення російських військ. В першій половині травня 60-тисячне російське військо увійшло в районі Могильова та Сорок на Поділля. В цей час посилилася визвольна та антифеодальна боротьба народних мас Правобережної України. нечисленні польські відділи майже без бою очистили всю Правобережну Україну й відійшли за Західний Буг. В червні комендант Кам’янецької фортеці доповідав сейму: «На Поділлі неможливо в цей час знайти жодного поміщика… вони бояться й мужиків, які стали дуже зухвалими». Російських солдат селяни і міщани зустрічали як визволителів, сподіваючись на вільне безхмарне життя. Граф Понятовський констатував, що вся Правобережна Україна підтримує росіян. У січні 1793 р. царська Росія та Прусія підписали конвенцію про поділ Польщі. 27 березня царський маніфест оголосив про включення до складу Російської держави Правобережної України та частини Західної Білорусії. З приєднанням Правобережжя до царської Росії в 1793 р. Хмільницьке староство було передано у володіння Катериною ІІ канцлеру графу Безбородьку. ¹ «Соломирка принадлежала къ королевскимъ имъниям и, сь присоединениемъ Подолии къ России, примислена къ казеннымъ имъниямъ… Въ концъ XVIII в. Клитища вошли въ составъ поселений, подаренныхъ графу Безбородку, отъ котораго они достались Дионисию Ивановському»¹

З приєднанням у 1793 р. на подільських землях запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ. У квітні 1793 р. створюються Ізяславська й Брацлавська губернії, а також Кам’янецька область. Землі, частини Брацлавського воєводства, відійшли до складу Київського намісництва. Весною 1795 р. запроваджується новий поділ. Виникають Брацлавське, Волинське і Подільське намісництва. Пізніше намісництва ліквідовуються і територія Правобережної України поділяється на три губернії – Київську, Подільську й Волинську. Подільська губернія в складі 12 повітів в основному охоплювала територію історичного Поділля, за винятком його західної частини. З 1797 р. Хмільник стає повітовим містом Подільської губернії, до цього повіту увійшли села Клітища і Соломірка.

На Правобережжі наприкінці XVIIIст. в 220 церковних володіннях налічувалось 46.3 тис. кріпаків (ревізьких душ). З них 24.8 тис. (понад 53%), належало католицькому, 21.3 тис. (46%) – уніатському, близько 100 – вірмено-католицькому духівництву. ²Як уже відомо, в Соломірці було дві церкви: одна була перенесена з Кутів 1780 р. і була православною, а інша була побудована 1784 р. на кошти селян і теж носила ім’я св. апостола Івана Богослова. Якої була віри церква – невідомо. Невідомо чи були у Соломірці і Клітищах католицькі приходи, також не відомо і про існування у XVIII ст. і раніше православного приходу у Клітищах. Відомо, що Соломірка і Клітища входили у другий благочинний округ³.

Зі входженням Поділля до Російської імперії розпочалась нова сторінка життя подільських сіл, міст, містечок. Нова влада, від якої чекали добра і щастя, але не тим кому потрібно. «Польща впала – та й нас задавила, – казав Шевченко. Впала Польська держава, але доля українців не поправилась з того – особливо в тих українських землях, що відійшли під Росію…В землях, які відійшли з-під Польщі під Росію, нічим не стало легше українському народові. Навпаки, сильна рука нового, російського начальства надала пануванню польського пана над українським хлопом ще більшої моди і певності, якої не мало воно за безсилої, розколиханої держави Польської…Власть поміщика над мужиком під новим пануванням дійшла до такої моди, якої не мала за польських часів. Тоді гайдамацькі напади і селянські повстання спиняли розвій панської власті; Тепер за воєнними командами російськими, за великої поліцією польський пан не боявся нічого і міг тягнути з мужика стільки соку, скільки хотів…»¹

В ХІХ ст. Подільська губернія займала площу 42019,1 кв. км. і складалася згідно указу 1804 р. з 12-и повітів. З цим указом Хмільник – позаштатне місто Літинського повіту, до якого ввійшли села Соломірка і Клітища. Адміністративні функції губернії знаходилися в руках губернатора, який очолював губернське управління, що містилося у Кам’янці-Подільському. Йому були підпорядковані губернська судова палата, повітові справники, станові пристави та інші установи. На початку ХІХ ст. в губернії проживало близько 1258 тис. осіб. Порівнюючи з іншими районами російської імперії, на Поділлі залишався найбільший відсоток залежних селян. Майже усі кріпаки виконували панщину, лише 3,7% селян сплачували оброк.

Довготривале панування польської шляхти зумовило економічну відсталість Поділля, консервацію його аграрної структури. Загалом наприкінці XVIII – у першій половині ХІХст. Поміщицьке господарство України, що ґрунтувалося на праці закріпаченого селянства, переживало занепад. Старі форми господарювання не відповідали вимогам часу, а нові поміщики впроваджувати не наважувалися. Сільське господарство опинилося у важкому перехідному стані, який називається кризою. Криза була провісницею великих змін в Україні.

В цілому нова влада застала на подільських землях сільське господарство, основи якого становила кріпосницька праця, яке було малопродуктивним. Панівною в землеробстві залишалась відстала за своїм характером система – здебільшого з неправильним чергуванням озимих, ярих та пару, недостатнім угноєнням полів. Як свій наділ, так і землю поміщика селяни обробляли власним плугом, зерно сіяли в основному вручну, збирали врожай серпами і косами, обмолочували ціпами. Недосконале сільськогосподарське знаряддя, нестача у селян тягла, стихійні лиха (посухи, заморозки тощо) зумовлювали низьку врожайність. Разом з основними польовими роботами селян примушували обробляти сади й городи поміщиків, охороняти їх маєтки, споруджувати ставки і греблі, перевозити своїми кіньми чи волами поміщицькі товари на ярмарок. Як і раніше, селяни повинні були при носити на панський двір курей, гусей, ягоди, горіхи, полотно. Але в умовах посиленого розвитку товарно-грошових відносин поміщики вимагали від кріпаків, щоб ті так само їм ще й певні суми грошей.

Саме такі економічні принципи діяли у першій половині ХІХ ст. у Клітищах і Соломірці. В 1817 р. Соломірка була подарована в довгорічну оренду раднику Голохвостому, який уступив свої права на володіння поміщиці Яновській, яка через деякий час передала Соломірку до імператорської казни¹. В цей же рік власником Клітищ стає пан Діонісій Іванівський, а Клітища за його життя в 40-х роках ХІХ ст. приписують до приходу Соломірки² Поміщики Яновська і Іванівський були поляками, а на той час імперська влада надавала нових привілеїв поміщикам і захищала «старих» польських власників маєтків. Поміщики одержали право без суду і слідства відправляти непокірних кріпаків у Сибір на заслання і каторги. «Бунтівників» віддавали у рекрути. В другій чверті ХІХ ст. Соломірка була передана у володіння поміщику Будзішевському, при якому жила «девица благородного шляхетного урождения»³ Агнісія Ядзішевська. З Агнісією обвінчався в місцевій церкві «благородный дворянин» Іван Кокенкі. Через деякий час Кокенкі зник і губернські власті дали запит про нього. Явку (інформацію) про нього дає священник Хмільницького приходського костьолу Василій Кульчинський 31 березня 1834 року. ¹

Царизм вжив деяких заходів щодо певного упорядкування виробничих взаємовідносин між поміщиками і кріпаками, аби хоч якось розрядити напруженість, що створилася між ними, що загрожувала існуванню кріпосницького ладу. На Правобережній Україні, де кріпосницький гніт поміщиків був найбільш нещадний, царські власті протягом 1847–1848 рр. провели так звану інвентарну реформу. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалась інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей. Але визначав їх сам поміщик, земельна власність якого залишалась недоторканою. Селяни ж побачили в цьому ще одну спробу законодавчо увічнити кріпосницькі відносини і виступали проти інвентарної реформи. Запроваджувати її царським властям вже довелося силою.

Щоб збільшити прибутковість своїх господарств, поміщики посилювали експлуатацію селян за рахунок збільшення норм панщини або розширення своєї ріллі за рахунок відібраних селянських наділів. На середину ХІХ ст. площа під посіви пшениці, ячменю, жита, вівса на Поділлі зросла майже у два рази. В 40–50-х рр. поміщики засівали пшеницю на 2/3 частині поля, відведеного під озимі. Якщо на початку ХІХ ст. поміщицькі господарства намолотили 5140 тис. четвертей зерна, з яких 36% продали, то у 1854 р. із зібраних на продаж 621395 четвертей товарного хліба, вони вивезли за межі губернії 60% хліба²

Товарно-грошові відносини проникали і в селянські господарства, але значно повільніше ніж в поміщицькі. В Подільській губернії ревізьку душу припадало всього всередньому 1,23 десятини землі. При тодішніх умовах обробітку поля такий наділ ледве міг прохарчувати селянську сім’ю. За даними 1843 р. на Поділлі із зібраних 5475239 четвертей хліба 51,5% належало поміщикам і 48,5% – селянам¹. Отже, на одне поміщицьке господарство в середньому припадало 545 четвертей хліба, а на селянське – 2 чверті. Зрозуміло, що у своїй більшості селянські господарства не тільки були спроможними продавати хліб, але й самі часто-густо його прикупляли. На Поділлі важливого значення також набрало тваринництво. Тільки у поміщицьких мастках у 40-х роках налічувалося понад 300 тис. тонкоруних овець, тисячі голів ВРХ та коней. У кожному повіті було неменше десятка кінних заводів. Був кінний завод і у Соломірці, де вирощували рисаків орловської породи. На середину ХІХ ст. вирощували свиней у клітинах і Соломірці для потреб панського маєтку Іванського, який використовував великі простори степової місцевості навколо села. Загалом на одне селянське господарство в цей час припадало 5–6 голів різної худоби.

Найбільш значні оперативні прибутки поміщики одержували від будівництва ґуралень, броварень, млинів. У Соломірці поміщик Будзішевський будує водяний млин і шинок, куди ідуть селянські кровні гроші і праця. Діонісій Івановський будує на місці старої винокурні у Клітищах нову ґуральню, ліс для якої возять з-за ріки з с. Курилівка, яке належало брату Діонісія – Касперу Івановському. На середину ХІХ ст. на Поділлі діяло 878 винокурень, які виробляли до 405000 відер горілки на рік. На 40–50-ті роки Поділля стало найважливішим районом цукрової промисловості Російської імперії. Тільки Подільськими цукрозаводами тоді вироблялося 184800 пудів цукру. У зв’язку з ростом цукрової промисловості в структурі землеробства Поділля, цукровий буряк стає однією з головних технічних культур. Уже в 1848–1849 рр. цукровими буряками засівалося 4232 десятин землі. В наступні роки площа під буряки на Поділлі збільшилася в 1,5 раз. Загалом робота на бурякових плантація була трудомістка, ненормована, мало оплачувана. Івановський і Будзішевський теж заводять у своїх маєтках цукрові плантації, де примусово працюють селяни за мізерну платню під наглядом панських управителів і осавулів. Діонісій Івановський дав наказ для розчищення кількох десятків десятин лісу вверх по Південному Бузі, щоб збільшити посіви цукрових буряків, які селяни возили своїми волами за 20 верст у село Уладівка, де був цукровий завод. Дехто з маєтків Івановського і Будзішевського, за плату ішли на цей та інші заводи на заробітки, з умовою, що певний відсоток заробітку будуть віддавати пану. Але це були лічені одиниці. Взагалі селяни щороку зубожіли, поміщики за першу половину ХІХ ст. відібрали у них 20–30% і більше землі. Панщина була доведена до шести днів на тиждень повинності: встановлювались найрізноманітніші – ремонт будівель, прядіння, біління полотна, вартування та інше. Знаряддям примусу були різки, канчуки, колодки, кайдани. Поміщики вважали селян-кріпаків своєю власністю. Продаж та обмін кріпаків, програвання в карти, заставлення в позику було звичним явищем. Київський генерал-губернатор Бібіков змушений був доповідати Миколі І у березні 1840 р., що поміщики Подільського краю не визнавали селян за людей, а вважали їх «за речі і поступали з ними так, як колоністи з неграми. Селян нікому захистити…» Чиновник особливих доручень Львов, який у 1647 р. інспектував Подільську губернію, змушений був визнати, що «селяни знаходяться в крайній бідності, вони під весну і навіть до нової жатви завжди потребують у продовольстві». З цього можна зробити висновок, що селянам Соломірки і Клітищ жилось несолодко, кріпосницьке ярмо доповнювалось національним гнітом з боку поміщиків. Поміщики не тільки всіляко переслідували селян, а й переслідували і їх культуру, мову, зневажали побутові звичаї, примусово насаджували польську мову. Чи були в Соломірці і Клітищах поляки крім Івановських, Будзішевських та Ядзішевських невідомо, але на даний час у селі Порик багато родин з польськими прізвищами, які і є католиками.

Гноблені селяни вдавались не тільки до стихійних форм боротьби, а й до активних. Багато селян перед тим, як взяти у руки зброю сподівалися полегшити своє життя поданням скарг на своїх панів у суди, губернське правління або на ім’я царя. Подільські адміністративні органи протягом 1830–1850 рр. одержали близько 1700 скарг з проханням захистити селян від сваволі кріпосників. Поширеною формою протесту були численні масові втечі селян. Втікали поодинці сім’ями, групами, цілими селами до Молдавії, Галичини, на Південь. Так у 1810 р. втекло від подільських поміщиків кілька тисяч селян. У 50-х рр. на Правобережній Україні зафіксовано 104 селянських заворушень, третина з яких відбулись на Поділлі. За вказівкою губернатора виступи селян були придушені солдатами. У 1823–1825 рр. кілька разів надсилалася військова команда для приборкання селян Літинського повіту¹. Для другої половини ХІХ ст. в історії Поділля характерними були інтенсивний розвиток і утвердження капіталістичних відносин та їх боротьба з пережитками феодального способу виробництва. Протягом другої половини ХІХ ст. населення краю подвоїлося і за першим всеросійським переписом 1897 р. складало 3018359 в т. ч. 1505940 чоловіків (49,9%) і 1512360 жінок (50,1%). На квадратну версту припадало 81,75 осіб. По густоті населення серед 50 губерній Подільська поступалася тільки Московській. В губернії мешкало біля 40 національностей і народностей: українці, росіяни, поляки, євреї, молдавани, німці, білоруси, татари, вірмени.

Загалом по Україні економічне становище середини ХІХ ст. характеризувалося стрімким розпадом кріпосницьких відносин і формуванням нових ринкових. З кожним роком все очевидніше було те, що подальший розвиток господарства стає неможливим при збереженні кріпацтва. Поміщицькі господарства давали 90% усього товарного хліба. Проте можливості збільшення його виробництва чи навіть збереження на досягнутому рівні були вичерпані. Гостро відчувалася нестача вільної кваліфікованої робочої сили. Поміщики не мали коштів, потрібних для придбання сільськогосподарської техніки і найму робітників. Зазнаючи невдачі у спробах раціоналізації виробництва, вони покладали надії лише на звичне – посилення визиску кріпаків. Поміщики продовжували скорочувати селянські наділи і одночасно збільшувати панщину. Наприкінці 50-х рр. тільки серед поміщицьких селян кількість безземельних наблизилася до 1 млн. осіб. У 1857 р. розпочав роботу заснований російським урядом для підготовки селянської реформи Таємний комітет, який на першому засіданні ухвалив негайно приступити до поступового, без крутих і різких поворотів, звільнення селян. Невдовзі для детальної розробки проектів реформи на місцях створили Губернські комітети. Після детального опрацювання пропозицій було підготовлено узагальнюючий документ – «Положення про селян». За цим положенням селяни отримали право укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах. Вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші стани, вступати до навчальних закладів, на службу тощо. Але ставши вільними, селяни залишалися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були аж до 1904 р. вільні від фізичних покарань. Протягом дев’яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить залишити село. Потрібно було вийти з сільської общини, вихід же з неї був утруднений різними обмеженнями. При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов’язані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитись. Розмір наділу визначався «добровільною» угодою між поміщиком і селянами. На Україні, де поміщики хотіли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі. При цьому поміщик сам визначав, де дати наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання гіршої землі. В селянський наділ, як правило, не включалися ліси. До укладення викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасово зобов’язуваними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності – оброк чи панщину. Категорія тимчасово зобов’язаних селян була ліквідована лише через 20 років. Несподівані обставини царизм внести корективи в закон про селянську реформу на Правобережній Україні. Там черговий раз вибухнуло польське антиросійське повстання. Прагнучи знайти опору серед місцевих українських селян, царський уряд пішов на деякі поступки у земельному питанні. У цьому районі селянам землі навіть прирізали, тобто додали деяку частину до тієї, якою вони користувалися раніше, і скасували тимчасово зобов’язаний стан.

«Місцеве положення» реформи скорочувало і зменшувало селянські наділи. Всього селяни Поділля отримали 681 тис. десятин землі, що становило 38% загальної кількості землі. За десятину садибної землі треба було заплатити 84 крб., а за польової – 55 крб. Садибну ділянку землі селянин міг викупити в будь-який час, але тільки тоді, коли не мав недоїмок. Польовий наділ селянин міг викупити тільки за згодою поміщика, але в той же час поміщик мав право примусити селянина перейти на викуп. Всього викупні платежі за весь пореформений період в краї становив 87,4 млн. крб. При визначенні суми в основу було вкладено не ринкову ціну землі й прибутку, а розмір тогочасних повинностей селянина у поміщика. 80% потрібної суми держава давала селянам ніби в борг, складаючи її за них поміщикам. Протягом 49 років селянин повинен був повернути державі її позику з відсотками. Стягнення з селян викупних платежів припинилося лише у 1906 р. Ось як «облагодєтєльствували» селян імперії і подільських в тому числі, до реформи на Поділлі на одну ревізьку душу припадало 5,5 десятин землі, а після неї – 2,2. Процвітали на селі відробітки, кабола, різного роду повинності.

У рік проведення реформи Клітища належали Діонісію Івановському, а Соломірка входила до державних володінь. В маєтку Івановського було проведено реформу, як проводилась на Україні і Поділлі зокрема. Але лише в 1871 р. Феліція Івановська, яка отримала по заповіту це село від свого чоловіка Діонісія, що помер 23 січня 1869 р. у французькому місті Тієр, склала акт.¹ За цим актом селяни, право на яких було закріплене за Феліцією у 1870 р. Літинським повітовим судом, отримували 1500 десятин землі, за це вони повинні були виплатити поміщиці протягом 49 р. 39 000 крб., 70 коп., щорічно роблячи внесок у розмірі 2500 крб.¹ В 1863 р. в Клітищах була побудована церква св. архангела Михаїла з дерева, з кам’яною дзвіницею. Цю церкву в 1863 р. купив поміщик Івановський за власні кошти у сусідньому селі Курилівка.² Священиками при цій церкві були Андрій Ковальський; прослужив 36 років (1784–1820 рр.), інший – Миколай Рудницький, що прослужив 32 роки (1844–1876 рр.). В 1864 р. при церкві відкрита школа грамоти.³ Соломірка будучи в держаних володіннях була у більш вигідних умовах. Слідом за скасуванням кріпацтва була проведена реформа державних селян, які в Україні становили понад третину всього селянства. У 1866 р. у власність державних селян перейшли значні земельні масиви. Платежі за ці масиви були визначені для державних селян порівняно менші, ніж кріпакам. Таким чином, селяни Соломірки отримали кращі економічні умови для свого розвитку. Серед населення цього села почали з’являтися заможні господарі, які мали великі землі і брали в допомогу за господарством своїх односельців. Але розвиток села був під контролем уряду і «зариватися» було тільки на шкоду селянину. У Клітищах життя хоч і змінилося, виникли багато самостійних господарств, але усе знаходилось під контролем Івановської.⁴ Селяни влазили у борги до поміщиці, за неможливість сплатити «відкупних», і цим знову ставали кріпаками, якими були до 1861 року. Часто, коли селянин працював на панському полі, вітри й дощі знищували його власний урожай. Крім цього поміщиця в рахунок виплати платежів змушувала селян корчувати ліс, ремонтувати її маєток, чистити ставки, як у Клітищах, так і у сусідньому селі Курилівка, яке було її власністю і де знаходився її двір.⁵ Феліція Івановська же дбала про освіту селян свого маєтку. У Соломірці ще у 1860 р. побудована церковна школа для мирян, а у 1871 р. над церквою, побудованою ще в 1784 р., надбудована дзвіниця, крита жерстю.¹

Завдяки реформам адміністративно-політичного управління, які було здійснено у 60–70 рр. ХІХ ст. з метою пристосування країни до нових умов соціально-економічного розвитку, які виникли після скасування кріпосного права, селяни Соломірки і Клітищ отримали ширші політичні права. Вищим органом влади в селах стає схід. Право голосу на ньому мали чоловіки – «домогосподарі», які по «Суду о порочены». На сході вибирали сільського старосту, збирачів податків, десятинників для поліції, вирішували інші адміністративні, господарські, фінансові справи. На схід у селі Клітища мала певний вплив і поміщиця Івановська. «Приговор сельского схода 1872 года сентября 24 дня. Мы ниже подписавшиеся Подольской губернии Литинского уезда 1-го мировского участка Куриловской волости государственные крестьяне селения Соломирки настоящего числа собравшися по распоряжению нынешнего волосного старосты на сельский сход слушали объявление распоряжение начальства уполномоченных крестьян для присутсвования при объявлении письма Акта, почему мы посоветовавшись между собой приговорили из среди себя избрать для выше объявленной надобности следующих крестьян Михаила Вонсовича, Ивана Шевца, Игнатия Грондавского, Ариртея Порыка, Иулена Глиниевского, Федора Коробку»², ось так відповіли державні селяни Соломірки на запит генерал-губернатор про явку на схід, де буде оголошено «подрлу одмагательствр государственнихъ крестьянъ нркоторыхъ селений Подольской губернии перейти отъ участкового способа владрния землею на общинный или душевой»³. На сході були присутні також сільський староста Павло Понсович, волосний старшина Іван Трохимович Чуків, волосний писар О. Мельник; загалом під «Приговором» підписалось 63 особи.⁴

Незважаючи на всю обмеженість і половинчастість, реформи допомогли проникнути в сільське господарство капіталізмові. До кінця ХІХ ст. продукція сільського господарства перевищувала вартість промислової в середньому в 2,5 рази. Цьому сприяли інтенсивне розорення і використання малопридатних земель, застосування у третині селянських й майже у двох третинах поміщицьких господарств різних агротехнічних машин та удосконалених знарядь праці, відбувався перехід від трипільної до багатопільної системи землеробства. Селяни Соломірки мали більші можливості для розвитку землеробства, адже держава хоч якось допомагала їм. Селяни Клітищ жили ще «під поміщиком» і для них характерна відсталість, яка ґрунтувалась на патріархальних методах введення землеробства та застосування примітивних знарядь праці. У селянській системі землеробства однією з головних сільськогосподарських культур залишились зернові – жито і пшениця. Протягом другої половини ХІХ ст. важливе місце в системі сільськогосподарських культур зайняло на Поділлі вирощування цукрових буряків для потреб харчової промисловості і кормової бази тваринництва. Щороку зростала площа вирощування цукрових буряків на Поділлі. Поміщицькі господарства збільшили посіви цукрових буряків у 6 раз, понад 50% селянських господарств також займалися бурякосіянням. Розвивалось бурякосіяння у Клітищах і Соломірці, особливо у Соломірці, де було більше землі і серед селян було багато заможників, пов’язаних з ринком збуту. У селах також розвивалось тваринництво, у господарстві Івановської були великий гурт ВРХ і табун коней¹, садівництво, городництво, пасіку мала у лісі біля Клітищ і поміщиця Івановська². Селяни обох сіл йшли на роботи до місцевих заводів, яких у Літинському повіті у 1882 р. було 5³, найближчий з яких Уладівський був за 20 верст. Деякі селяни займалися столярством, виготовленням простих молотарок, віялок та інших сільськогосподарських машин і знарядь обробітку землі.

Іншою важливою галуззю промисловості по переробці сільськогосподарської продукції було ґуральництво. У маєтку Нановської також були винокурні, у Клітищах, і корчми, пропивали гроші і горе селяни. Введення у 1886 р. державної монополії на продаж спиртних напоїв призвело до певного спаду винокурного виробництва, що призвело до зменшення прибутків Івановської. В селах також існували млини – у Соломірці 3, з яких 1 водяний і 2 вітряні, у Клітищах 2 – 1 водяний і 1 вітряний¹. У селах процвітало ткацьке, кушнірське, шевське, ковальське, гончарне виробництво. Розвиток капіталістичних відносин на селі прискорив соціальне розшарування серед селянства². На селі поряд жили бідняк, середняк, заможник, поміщик. Це викликало певні соціальні негаразди пов’язані з майновим станом окремих груп населення.

Соціально-економічні негаразди на селі, і загалом у суспільстві, використовували для своєї мети різні політичні угрупування. Це призводило до як активної, так і пасивної боротьби у селах серед різних за майновим станом груп. В основному селяни боролися за землю і ширші політичні права. У першій половині 70-х років Подільська губернія стала об’єктом так званого «ходіння в народ» з боку народницьких організацій України і Росії. Так, у 1872–1874 рр. серед селян Літинського повіту пропаганду вели Дебагорій і Володимир Мокрієвичі. В 90-х роках серед населення Подільської губернії поширилися марксистські революційні ідеї, які ще більше утруднювали соціальні відмінності між населенням.

На 1893 р. село Клітища Літинського повіту Хмільницької волості 72 двори з населенням 1052 особи. Воно знаходилося в 20-ти верстах від повітового міста і в 10 – від міста волосного правління. Найближча поштова станція в м. Хмільнику; найближча земська установа – станція Мазурівка за 10 верст. Найближча залізнична станція – «Калинівка» (32 версти). Найближче губернське місто – Новокостантинів. Клітища знаходяться в 4 судовій дільниці, в 4 урядовій дільниці, в 2 дільниці мирового посередника і в 2 дільниці судового слідчого³. Село Соломірка Літинського повіту Хмільницької волості мало 147 дворів з населенням 1604 осіб. В повітового міста знаходилось на відстані 20 верст, на 10 верст від Солоского правління. Соломірка входила до 4 урядової дільниці, до 4 судового округу, до 2 дільниці мирового посередника, до 2 дільниці судового слідчого¹.

На кінці ХІХ ст. Клітищі і Соломірка і далі входили до Хмільницької волості Літинського повіту Подільської губернії. У Клітищах проживало 408 ревізьких душ, з яких 187 – чоловіки і 221 – жінки; «число наличных домохозяев 1005, из которых 520 мужчин и 485 женщины»². В Соломірці проживало «ревизких душ обоего пола 505, из которых 332 мужчины и 173 женщины; число наличных домохозяев 1051, из которых 538 мужчин и 513 женщин»³. З цих даних можна зробити висновок, що населення сіл то збільшувалось, то зменшувалось в залежності від соціально-економічних і природних умов. Коливання кількості населення залежало від відтоку з сіл населення на заводи і фабрики, на Південь і Лівобережжя, від погодних умов і кількості зібраного урожаю тощо.

ХІХ ст. вирішило остаточно основні переміни життя, що приготовлялися від двох чи трьох століть. Прийшли вони не відразу. Старе життя боронилося вперто, й нові сили мусили добре напружитися, щоб усунути збутвіле минуле. «Села нужденні, мізерні, хати курні, темні, тісні, вонючі, дрантиві й низькі, вулиці болотисті, плота криві, повалені, незугарні, мости діраві, худоба нікчемна, селянин нужденний, невільний, мучений палкою й нагаями, орендар заможний, панські палати багаті і пишні», так один невідомий автор критикував господарство польських панів на Правобережжі до реформ 60–70 рр. В одній урядовій записці того часу читаємо: «Житло селянина ледве нагадує людське житло, часто ним користуються спільно з худобою. Ні в хатньому починні, ані в одежі, ані в страві, ані в рільництві, ані в засобах до переїзду, ані в чому іншому не видно таких речей, які виробляють мануфактурні заклади. Нема в нашого селянина ні ліжка, ні стільця, ні ножа, ні виделки, ні скла, ні фаянсу…» Селянство жило у великій нужді й до того ще терпіло крайні знущання з боку панів. Найлегшою карою були нагаї, але нерідко люди вмирали і від них. Сотні селян утікали за межі краю, а найенергійніші бунтували й вели боротьбу з панами.

Освіта у краї проводилась російською мовою. Не вистачало шкільних засобів, рідко де вживалися букварі, дяки вчили читати з церковних книг, а учні вправлялися у письмі на звичайній дошці. Боячись поширення в народі визвольних ідей царизм всіляко гальмував освіту народу. Понад 90% населення краю було неграмотним. Лише окремі сільські діти могли навчатися в одно – двокласних парафіяльних училищах. Засилля релігії в освіті тоді було звичайним явищем.

Основною їжею бідного селянина були чорний хліб, картопля, пшоняна каша. Приправою до страв з картоплі служили солоні огірки і кисла капуста. М’ясні і молочні страви вживалися здебільшого в свята. Посудом були тоді в основному глиняні макітри, глечики, миски. Вся сім’я їла з однієї миски. Єдине, що кожен мав – це дерев’яну ложку.

Одяг у більшості населення був простий, строгий, виготовлений переважно з домотканих тканин – полотняних і вовняних. Чоловіки носили сорочки-чумачки з широким рукавом. Шаровари виготовлялися з місцевого полотна, здебільшого білого і синього кольору. Верхнім одягом для чоловіків і жінок була сіра або біла свитка, взимку – кожух або опанча, виготовлені з домашнього сукна і оздоблені смушковими стрічками. Взимку чоловіки і жінки ходили у чоботях, валянках, влітку – в постолах або босі.

У 1876 р. у Кам’янець-Подільському був відкритий перший медичний освітній учбовий заклад – повивальна школа (набір – 20 учнів), де навчалися діти селян Клітища і Соломірки¹. Як свідчать матеріали першого всеросійського перепису населення 1897 року, в Подільській губернії всього грамотних було 468 770 осіб (15,5%). Перед переписом на селянські кошти в розмірі більше 1000 руб. було відкрито у селі Соломірка окреме від церковного приміщення для школи¹.

У 1900 р. села Клітища і Соломірка були володіннями Адама Орловського, який був графом при імператорському дворі, син Олександра Орловського і Юзефи Івановської, дочки Діонісія Івановського, який в 1850 р. видав Юзефу заміж за Олександра Орловського і дав її у придане сусіднє село Томашпіль. Пізніше Юзефа отримала у володіння і інше сусіднє село – Курилівку. В кінці ХІХ ст. Олександр Орловський викуповує село Соломірку і на початку ХХ ст. Клітища, Соломірка і сусідні села – Курилівка і Томашпіль належать графу Адаму Орловському². На 1901 рік «Соломирка – находитъся въ 10 верст на ю.-в. отъ г. Хмъльника; новая узкоколейная желъзная дорога проведена возлъ самого села; расположена на лъвомъ низменномъ берегу р. Буга; выше по течению послъднего лежитъ приписная д. Клитыщи… Нынъ старое селище «Куты» въ урочищъ «Калынычъ» зросло густымъ лъсомъ… Въ настоящее время въ Соломиркъ числится православныхъ 1163 д. об. п., католиков 213 д. и евреевъ 189 д.; въ Клитыщахъ – православныхъ 772 д., католиковъ 208 д. и евреевъ – 75. По народности населения состоитъ изъ малороссовъ; всъ они крестьяне, занимающиеся преимущественно земледвлиемъ; нъкоторые отправляються на зароботки въ совъдние заводы… Церковной земли въ С. – усадеб 2 дес. 1796 саж., пахат. Въ 3-хъ смън 279., сънок. 8 дес. 1200 саж., на съчистка 1349 саж. и подъ хутор 3 дес. 450 саж.; въ К. – усад. 1 дес. 144 саж., пахат. Въ 3-хъ смън 26 дес. 1896 саж., сънок. 8 дес. 1272 саж., болотн. сънок. 2372 саж. и левады 2 дес. 264 саж., а всего 81 дес. 1143 саж. Причтовые дома и постройки ветхи.»³ Новий поміщик взагалі мало уваги приділяв своєму господарству. Він розділив різні роботи між своїми довіреними людьми. Маючи свій, ще один, маєток у Франції, будучи членом Державної Думи, граф часто бував у роз’їздах, залишаючи помістя на свою ключницю – Харитину Марійчак⁴. На Україні, у своїх подільських володіннях граф жив у замку (деякі руїни і досі збереглися) у селі Курилівка. Замок стояв на горбі, біля ставу. У замку граф мав чудову велику бібліотеку, і сам дуже любив читати. Однак про освіту своїх підданих він не турбувався. Церковно-приходські школи у Клітищах і Соломіру містилися у невеликих хатинах. Завідували школами священики місцевого приходу, з яких можна назвати – Безвідович, Рохацький, Костецький. Дяк, що часто був вчителем, використовував при навчанні палочну дисципліну. Доступ в школу дітям бідних селян був закритий, оскільки за навчання потрібно було багато платити, та й не хотіли давати тоді освіту «мужикові»¹. Половина дітей шкільного віку не відвідувала навіть і цих шкіл. В Клітищах ходило 48% дітей шкільного віку, у Соломірці – 70%². Поміщицькі довірені люди працюючи на графа витягали з маєтку на користь свого господаря незважаючи на селян. Недбале ставлення до селян викликало у них супротив і слуги з величезними зусиллями втихомирювали селян; ніякі панські заходи не могли вгамувати у селянина рух волі і свободи, який він відчував з кожним днем³. Середній розмір земельної ділянки на перші роки ХХ ст. на Поділлі складав 3,7 десятин на селянський двір. Але й цього не мали більшість селян Соломірки і Клітищ. Селянський наділ був малий, розташований на бідній землі. Інколи селянин не мав обробити і цей клаптик, тоді він ішов по реманет і тяглову силу до заможнішого односельця або до пана. Сам селянин жив у маленькій дерев’яній обмащеній глиною хатці, критій соломою. Маленькі віконця пропускали мало світла. Хатні меблі складались з грубо збитого столу, лавки вздовж стіни та дерев’яного ліжка або тапчана. Більшу частину року ходили босоніж тому, що нерідко сім’я мала одну пару чобіт, а сім’ї були великі⁴.

В 1904 р. нападом японських кораблів на рейд російської ескадри у Порт-Артур розпочалась російсько-японська війна. З початком бойових дій багато жителів Подільської губернії було призвано в діючу армію. На Далекому Сході воювали і жителі Соломірки та Клітищ Шикула Олександр, Маліновський Іван, Ільчук Андрій, Вонсович Василь, Раківський Іван. Війна забирала чоловіків і батьків, сиротила дітей і робила вдовами жінок¹. В 1905 році ця війна закінчилась важким для Російської імперії миром. Він був одним із факторів, що прискорив визрівання революції 1905–1907 рр. Причинами революції були і соціально-економічні негаразди і протиріччя серед різних прошарків населення, національні і культурні причини також сприяли тому, що революція ставала неминучою. На 1905 рік в селі Клітища, що належали Адаму Орловському, були приходська школа, водяний вальців млин, у Соломірці – «дворів 300, жителів – 1698, приходська школа, православна школа»².

Початком революції датують 9 січня 1905 р. – «Кривава неділя». Цей розстріл мирної демонстрації робітників остаточно розвіяв віру народу у «добро царя». В Україні розпочались масові страйки на заводах і фабриках. Населення Соломірки і Клітищ, що працювали на сусідньому Уладівському цукровому заводі і на інших заводах Літинського повіту³. Масовий робітничий рух сприяв активізації боротьби селянства України, і Поділля зокрема. Подільський губернатор доповідав міністру внутрішніх справ, що в його губернії страйкували селяни понад 110 сіл. На початку 1905 року селянський рух проявлявся головним чином у формі вирубок лісу і захваті в поміщицьких маєтках корму для худоби. Також селяни розбирали хліб з поміщицьких маєтків, нападали на панські садиби, відкривали комори і ділили між собою продукти харчування, здійснювали масові порубки в поміщицьких лісах, виганяли свою худобу на випас в поміщицькі ліси та луки. Мали виступи селян і у маєтку Адама Орловського. 1 квітня 1905 року селяни зібралися гуртом від 50 до 100 чоловік і відкрито напали на ліс поміщика, який охоронявся сторожею, що не в силі була справитись з повсталими. Селяни почали рубати ліс на очах у сторожі. Після цього селяни везли ліс додому або на продаж у сусідні села. Все це тривало біля 2-ох тижнів, проти «негідників було порушено кримінальні справи»¹. Селянські виступи активно використовували різні політичні партії та рухи. Вони розповсюджували листівки і прокламації, закликали селян допомагати робітникам та вимагаючи повалення самодержавства. Однією з форм руху селянства стало також складання на сільських сходах петицій, в яких були вимоги наділення селян землею, скасування викупних платежів тощо. 17 жовтня 1905 року Микола ІІ видав Маніфест, в якому «дарував» населенню громадські свободи. Маніфест не заспокоїв основну масу населення – селянство. Коли до них дійшли чутки про царський маніфест, селянська уява інтерпретувала його як дозвіл на захоплення поміщицьких земель. Все, що стояло на їх шляху до землі, вони усували силою. Війська і поліція жорстоко придушували виступи. Цар оголосив Поділля «особливим районом охорони». Новими формами селянської боротьби 1905–1906 рр. були напади на поміщицькі маєтки озброєних загонів. Ціною величезних зусиль самодержавству вдалось утримати ситуацію в своїх руках і розпочати контрнаступ. Почався поступовий спад революції, але класова боротьба в містах і селах не припинялася. І не випадково подільський губернатор просив генерал-губернатора продовжити до кінця 1909 року надзвичайний стан.

Після революційних подій 1905–1907 рр. на селі відбувались події, пов’язані з столипінською земельною реформою. Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав у сільській общині, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянину важко було залишити общину, він не міг продати землю, якою користувався, оскільки вона належала общині. Община здійснювала періодичний перерозподіл земельних ділянок між своїми членами. Одного разу селянин мав землю в одному кутку села, наступного – в іншому. Тому він не був зацікавлений в застосуванні сучасних засобів виробництва, сільськогосподарських машин, добрив, впровадженні кращої сівозміни. Такий стан речей сприяв збіднінню села і посилював його революційність. Петро Столипін, міністр внутрішніх справ, поставив за мету зруйнувати общину, створити на селі міцне, заможне селянство, яке стало б опорою існуючій владі. Реформа була започаткована Указом від 9 лютого 1906 року і завершена Законом від 14 червня 1910 і 29 травня 1911 року. Скасовувались обов’язкові земельні общини і надавалось кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відруб». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати «хутір». Тільки угіддя – ліс, сіножаті – залишалися у спільному володінні. Відруби та хутори відводилися селянам не тільки на надільній землі. Уряд створив спеціальний фонд з державних та викуплених селянським банком у поміщиків земель, які продавалися селянам на виплату протягом 55,5 років. Внаслідок столипінської реформи на Правобережній Україні майже вся земля в особисту приватну власність. Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увінчалися лише частковим успіхом. Дійсно, земельна реформа відкрила широкі можливості для підприємливих, кмітливих селян. Але одночасно зі зростанням багатшої верстви збільшувалась бідняцька, яка у цей час становила приблизно третину всього селянства України. Подекуди біднота отримавши землю у власність, продавала її за безцінь. Малоземельним селянам аграрна реформа не тільки не дала можливості зміцніти, але й прискорила їх повне розорення й остаточно перетворила у пролетарів¹.

Саме такі події відбувалися у селах Соломірка і Клітища у 1907–1911 рр. Тут також виникали заможні селянські господарства, в яких господар «гнув горб день і ніч», щоб потім «стати» куркулем і підкуркульником. Деякі селяни продавали свої землі і перебиралися у міста, стаючи там робітником на заводах і землях. Були випадки, коли селянин продавав всю свою землю, виручені гроші пропивав і прогулював, розорюючи сім’ю, а потім нарікав на владу, косо дивлячись на заможників і наймаючись за копійки, харч, одяг і дах над головою до них. Цей селянин потім стане першим членом комнезаму і вправним розкуркульником, поборником радянської влади. Адам Орловський нехотя продавав свої землі, боячись втратити дешеві робочі руки в міру того, як міцнітиме індивідуальне селянське господарство. Деякі селяни, продавши землю, переселялися у малообжиті землі Далекого Сходу і Сибіру, що уряд заохочував.

Столипінська реформа не зняла повністю гострих протиріч у селі. Зрослі ряди бідняків легко піддавались агітації соціалістів, які закликали до страйків та заворушень. Селян приваблювала ідея повної ліквідації дворянського землеволодіння з передачею їм поміщицької землі безкоштовно. Соціалістичні ідеї проникли і в маєток Адам Орловського.

В 1912 році відбувся новий підйом революційного руху на Поділлі, що не стихав з подій 1905–1907 рр. Страйкували в переважній більшості робітники заводів і фабрик. Новими революційними подіями на Поділлі ознаменувався і 1914 рік. Але почалась перша світова війна (1914–1918 рр.) і революційна боротьба була тимчасово перервана.

З початком військових дій у Клітищах і Соломірці відбулись мобілізаційні роботи людський і матеріальних ресурсів. З сіл України було призвано 47% працездатних чоловіків. З початком війни Поділля стало прифронтовою смугою. Селян сіл залучали до риття окопів, перевезення військового майна, лікування поранених, військові частини ставали на постій по селах і селяни були змушені їх харчувати. У селах забирали коней і волів, вози для перевезення, частина чоловіків, що залишилась, були у роз’їздах у зв’язку з наказами військових, про допомогу цивільних військовим. Все це зменшувало посівні площі, знижувалась урожайність, падав валовий збір продовольчих культур. Це викликало незадоволення селян війною. Щоб уникнути гужової повинності, селяни за безцінок збували тяглову силу, перетворюючись у бідняків і тікаючи на схід імперії. Це ще більше утруднювало життя на селі, адже ще до війни відчувалася нестача коней.

Ще до початку війни в 1914 році граф Адам Орловський залишає свої подільські володіння у Клітищах, Соломірці, Томашполі, Курилівці на ключницю Харитину Марійчак і вірних слуг і виїздить до Парижу¹.

Незадоволення війною і національним гнобленням використовували різного роду партії, в більшості соціалістичні, з яких вирізнялись більшовики. Серед селян проводили агітацію за припинення війни, передачі їм землі у повну власність, знищення поміщиків та куркулів тощо. Це призводило до масових заворушень. Поділля було охоплено антивоєнними виступами. У 1914–1916 рр. воно за числом антивоєнних виступів посідало перше місце серед губерній України². З поразкою у 1915 році російських військ і відходом їх з Галичини почались виселення людей на Поділлі, щоб вони не дістались окупантам і «не годували його». Люди йшли з дітьми, з майном, гнали худобу, яка по дорозі здихала, бо не було що їсти як людині, так і тварині. Люди заходили в села розорюючи їх і їхні населення, до жаху руїн приєднались пошесті тифу, червінки, процвітала антисанітарія. Це все змушувало селян виступати проти війни і царя, куплятись на гучні лозунги про дешевий хліб і безкоштовну землю.

Лютнева революція 1917 року призвела до нових масових виступів селян і робітників, всі хотіли миру і спокою, але Тимчасовий уряд і далі продовжував війну, що викликало гнів у народу³

В 1917 році відбувся новий сплеск української нації, її боротьби за свою незалежність. У березні 4 (17) числа 1917 року у Києві постала Українська Центральна Рада, що в перших двох своїх Універсалах визнавала Українську державу як автономію у складі російської федерації, а в Третьому Універсалі (6 листопада) проголосила незалежність української держави – УНР. Початкова політика ЦРУ стала на заваді донесення про неї саму інформації у провінції, де набирали сили більшовики. Більшовицьке «ходіння в народ» сприяло тому, що селяни не сподівались в той важкий час ні на Тимчасовий уряд, ні на ЦРУ, а тільки на Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів.

7 листопада 1917 року влада у столиці імперії – Петрограді перейшла до більшовиків. На Україні залишились дві сили, що вирішували її долю – більшовики і ЦРУ. Промахи ЦРУ у політиці щодо більшовиків (особливо військове питання) призвело до того, що ЦРУ не була готова до війни з більшовицькою Росією. Більшовики з допомогою «п’ятої колони» в Україні розпочали наступ на Україну. Україна канула в нову хвилю боротьби за свою незалежність, але село жило: «В 1917 році в Соломірці народилося 15 хлопчиків і 21 дівчинка, померло – 10 чоловіків і 14 жінок, зареєстровано 7 шлюбів; у 1915 – народилось 23 хлопчика і 18 дівчаток, померло, відповідно, 18 і 28, шлюбів – 6; у 1916 – народилось – 12 і 15, померло 14 і 23, шлюбів – 5; у 1917 – народилось – 14 і 13, померло 23 і 12, шлюбів –12»⁴.