Міністерство освіти та науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра бібліотекознавства і бібліографії

РЕФЕРАТ на тему:

Бібліотекознавці України (період до 1917 року)

Дисципліна «Загальне бібліотекознавство»

Підготувала:

Студентка І курсу

Спеціальність ББК

Факультет післядипломної освіти

Олейніченко Н.О.

Рівне-2011

Зміст

Вступ

1. Сірополко Степан Онисимович – сподвижник українського бібліотекознавства

2. Найвидатніша просвітителька Х.Д.Алчевська

3. Дмитро Іванович Багалій

4. Хавкіна Любов Борисівна засновник перших бібліотечних курсів

5. Рубинський Костянтин Іванович - геніальний бібліотекознавець

6. Арсеній Іванович Маркевич - засновник кримознавчої бібліографії

7. Автор «Бібліографічного покажчика нової української літератури» - Комаров Михайло Федорович

8. Іван Омелянович Левицький – бібліограф західноукраїнських видань

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Розвиток українського бібліотекознавства в кінці ХІХ на початку ХХ сторіччя характеризується активізацією досліджень історичного, теоретико-методологічного напрямів, серед яких значне місце посідає вивчення видатних бібліотекознавців та бібліографів того часу.

Останнім часом склалися сприятливі умови для дослідження ролі бібліотекознавців у формуванні тієї чи іншої галузі знання. Сьогодні є багато можливостей для вивчення та узагальнення внеску Д.І.Багалія, Х.Д.Алчевської, Л.Б.Хавкіної, , К.І.Рубинського, інших вчених у вітчизняне та світове бібліотекознавство.

Харків здавна був відомий не лише своєю розвиненою промисловістю, наукою та культурою, а й видатними особами, котрі тут жили і працювали в різні історичні періоди.

В останній чверті XIX ст. у Харкові склалися сприятливі умови для організації загальнодоступної бібліотеки. Найкращі представники прогресивної громадськості взяли активну участь у відкритті книгозбірні.

Серед фундаторів Харківської громадської бібліотеки, організованої у 1886р., були Д.І.Багалій, О.О.Гурський, Б.Г.Філімонов, Х.Д.Алчевська та інші видатні вчені та громадські діячі.

Микола Петрович Баллін видатний бібліотечний діяч зробив значний внесок у заснуванні Харківського товариства грамотності та створенні публічних бібліотек та читалень у Східній Україні. Разом з товаришами організував катеринославський журнал «Новоросійський літопис» в Одесі. Він був видатним діячем просвітником, який розгортав видавничу діяльність як органічну складову розвитку народної освіти, національної культури, багато і самовіддано працював й цій галузі. Хоча багато його планів і проектів не було здійснено, його діяльність залишила помітний слід в історії просвітницького руху.

Варто згадати ім’я видатного діяча української історичної науки, засновника кримознавчої бібліографії, відомого бібліографа Арсенія Івановича Маркевича.

Також на півдні українських земель в Одесі працював над бібліографією творів Т.Г. Шевченка та літературою про нього, Михайло Комаров.

Краєзнавча бібліографія Галичини поповнилася бібліографічною працею І.О. Левицького "Галицько-руська бібліографія за роки 1772-1800". Друга половина ХІХ ст. - початок ХХ ст. (1851-1918) – характеризується тим, що в галицькому краї виникають культурно-освітні товариства: "Галицько-руська матиця", "Просвіта", "Літературне товариство імені Шевченка" та інш.

З’являється цілий ряд окремо виданих краєзнавчих бібліографічних посібників відомих західноукраїнських бібліографів, краєзнавців, істориків: І.О. Левицького, І.Я. Франка, Я.Ф. Головацького, І.Т. Калиновича, Є.-Ю. Пеленського.

У 1892 р. вийшов великий бібліографічний огляд "Галицьке краєзнавство", підготовлений І.Я. Франком (1856-1916). В ньому наводяться роботи діячів з природознавчої, етнографічної та історичної тематики, аналізуються деякі з них.

В 1865 р. Я.Ф. Головацьким (1814-1888) було підготовлено короткий огляд бібліографічних робіт західноєвропейських та слов'янських авторів, у якому він поставив питання про створення повної бібліографії західноукраїнської літератури. Бібліографічна діяльність Я.Ф. Головацького мала позитивний вплив на розвиток краєзнавчої бібліографії в Галичині.

Варто відзначити бібліографа і книгознавця з Конотопа Степана Івановича Пономарьова (1828-1913) , який впродовж довголітнього життя співпрацював у більше ніж 50-ти періодичних виданнях, зокрема: «Отечественных записках», «Киевской старине», «Киевлянине», «Современнике» та інших. Реалізувавши свою мрію - паломництво до Святої Землі, Палестини, написав капітальну бібліографічну монографію «Иерусалим и Палестина в русской литературе, науке, живописи, переводах». За дорученням Російської Академії наук вчений брав участь у складанні бібліографії до творів М.Ломоносова, М.Некрасова, О.Пушкіна та інших. Багато бібліографічних, історико-літературних робіт було присвячено українським діячам.

Настав час більш ґрунтовної та об’єктивної оцінки наукової літературної та педагогічної спадщини діячів культури. Сьогодні вони потребують систематизації, збільшення тиражу, активнішого впровадження у бібліотечну практику, студентську аудиторію.

Зараз багато з того, що говорили, писали, домагалися бібліотекознавці та бібліографи того часу знаходить шляхи реалізації. Більш демократичним стає процес розвитку бібліотек в Україні. Видаються путівники, спеціальні довідники про бібліотеки. Їх робота пропагується на сторінках професійної преси, зростає роль міжнародних бібліотечно-бібліографічних організацій (ФІД, ІФЛА, ІСО, БАЄ тощо). Всі ці питання завжди були в центрі уваги бібліотечної науки.

1. Сірополко Степан Онисимович – сподвижник українського бібліотекознавства

Сірополко Степан Онисимович (1872-1959) – визначний український книгознавець, бібліотекознавець, культуролог, журналіст, педагог, з листопада 1917 по липень 1919 р. жив і працював у приміщенні книгозбірні; дуже часто дарував свої друковані твори. Зібрані вченим унікальні приватна бібліотека та архів довгий час зберігала у Празі його дочка – професор педагогіки Олександра Сірополко. За її заповітом, у 1997 р. зібрання С.Сірополка (4709 од.) поповнило фонди НПБ України.

Народився Степан Онисимович 15 серпня 1872 року в селі Обичів, Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер Чернігівська область).

Закінчив Прилуцьку гімназію, а в 1897 р. - правничий факультет Московського університету. Просвітницьку діяльність розпочав завідувачем відділу народної освіти спочатку Тульської, а потім Московської губернських земських управ. Редагував журнали "Педагогический листок", "Украинская жизнь", "Народное образование", викладав у Народному університеті ім. Л.А. Шанявського, був членом Державного комітету народної освіти у Петербурзі[11].

Як учений ,Степан Онисимович керує роботою бібліотечно-архівного відділу Міністерства народної освіти, який формував державну політику в галузі бібліотечного будівництва. У розробленій Сірополком до 1-го Всеукраїнського з'їзду бібліотекарів програмі були накреслені головні напрями бібліотечної політики молодої держави — заснування Національної бібліотеки та Книжкової палати, розвиток та впорядкування бібліотечної мережі тощо. Особлива увага приділялася правовому й матеріальному стану бібліотекаря, фаховій підготовці, а також утворенню об'єднань, спілок, проведенню з'їздів, що сприяло б запровадженню демократичних засад у бібліотечній справі. Програма відповідала загальноєвропейському процесу, будівництву національної позашкільної освіти.

Коли Директорія УНР через наступ більшовиків змушена була переїхати до Кам'янця-Подільського (1919), С. Сірополко викладав у державному Українському університеті й водночас був директором бібліотеки цього навчального закладу. Завдяки його діяльності бібліотека швидко стала однією з кращих книгозбірень періоду української революції.

Після поразки визвольних змагань, у 1920-му, С. Сірополко разом з урядом УНР мусив покинути рідну землю. В екзилі він виконував обов'язки товариша (заступника) міністра народної освіти, залишаючись в уряді УНР до кінця 1924 р. Активно працював сам й об'єднував свідомих й відданих своїй справі культурно-освітніх діячів. Значною мірою діяльність С. Сірополка в цей час сприяла налагоджуванню книгодрукування у таборах інтернованих, що з часом дозволило забезпечити українськими книгами табори у Вадовицях, Каліші, Ланцуті, Стрілкові, Щепіорні та ін. [25]

Найбільш ґрунтовною його працею цієї доби вважають "Короткий курс бібліотекознавства. Історія. Теорія і практика бібліотечної справи" (Львів, 1924). В основу книги покладено лекції, прочитані автором у Київському Фребелівському інституті та на курсах з підготовки діячів позашкільної освіти у 1917-1918 рр. Вона містить найважливіші відомості з історії бібліотечної справи світу та України, організації й техніки; висвітлюються особливості бібліотечної професії, простежується розвиток бібліотекознавчої лексики та термінології.

Більшість принципів діяльності бібліотек, викладених С.Сірополком в підручнику, не втратили актуальності й до сьогодні. Наприклад, автор чітко формулює головні засади, яких мають дотримуватись народні, а зараз публічні бібліотеки в процесі комплектування, зокрема:

1) враховувати попит, думку читачів і ступінь їх підготовки;

2) при формуванні фонду уникати будь-якої однобічної політичної, національної та релігійної орієнтації: бібліотека «... повинна по змозі задовольняти різні напрями й погляди читачів, дбаючи про те, щоб кожна літературна, наукова, філософська та інша течія знайшла собі місце в бібліотеці, як вона найшла собі місце в житті»[10];

3) «говорити народу правду і лише правду. Ніякого затемнення, ніякого накручування в цей або інший бік, хоч би політична потреба хвилі вимагала прихилення світогляду. Девізою нашою повинно бути в тім напрямі незабутні ніколи слова М. Драгоманова «Неправда - не просвіта!»[10];

4) найбільша увага - підростаючому поколінню, яке повинне мати вільний доступ до шедеврів світового письменства у перекладі рідною мовою;

5) пріоритетне місце у фонді має належати художній літературі.

У підручнику «Короткий курс бібліотекознавства. Історія, теорія та практика бібліотечної справи» С.Сірополко відзначає, що високу оцінку книзі на той час давали крім бібліотекарів ще й вітчизняні вчені, філософи, видатні представники української літератури та публіцистики: Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш та інші.[12]

Ця праця стала першим українським підручником з бібліотекознавства, що було підставою для обрання С. Сірополка Почесним членом товариства "Просвіта" у Львові. На еміграції Степан Онисимович не втрачав духовної єдності з Батьківщиною, ретельно опрацьовував потрібні йому за фахом українські друки, відзначаючи найвагоміші з них рецензіями.

На початку 1925 р. С.Сірополко переїздить до Чехословаччини, де розпочинає працю в освітніх установах й здійснює наукові дослідження, що тривали до 1959 р. Десятки його статей, присвячених проблемам шкільництва, з'являються в українських журналах, часописах, календарях, зокрема таких, як "Шлях виховання і навчання", "Бібліотечний порадник", "Книжка", "Книголюб", "Наша культура"тощо.

Важливим напрямом наукової діяльності подвижника було вивчення українського радянського книжкового руху та бібліології. Аналіз даних щодо складу фонду публічних бібліотек за мовами у 1928 р. показав, що українізація бібліотек не досягла навіть того розвитку, при якому відсоткові українського книжкового фонду дорівнював би також відсоток російських книжок. У цілому ж бібліотечна справа, на думку С. Сірополка, додержувалась невластивого їй напряму через підпорядкування загальної освіти "політосвіті".[25]

Діяльність Степана Сірополка не обмежувалася освітою, педагогікою, бібліотечною справою. Він працював у галузі журналістики і книгознавства. Обирався головою Спілки українських журналістів та письменників на чужині. Був активним членом Українського історико-філологічного товариства, Комітету допомоги голодним в Україні. Брав активну участь у діяльності гуртка приятелів українського пласту, був багатолітнім членом управи і секретарем "Музею визвольної боротьби України" у Празі, а також почесним членом наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

2. Найвидатніша просвітителька Х.Д.Алчевська

Христина Данилівна Алчевська, у дівоцтві Журавльова, народилася 16 квітня 1841 р. в м. Борзна Чернігівської губернії у дворянській родині. Батько – Д. Журавльов – викладач міського училища, мати – дочка героя війни 1812 р. генерала Вуїча. Освіту здобула самотужки. Юність вона провела в Курську, куди переїхала її родина. Тут, навчаючи письма селянських дітей, уперше випробувала свої сили на ниві народної освіти. Вона з дитинства мріяла стати вчителькою, але отримати професійну освіту їй не вдалося.

В часи революційної ситуації 60-х рр. ХІХ ст. під псевдонімом “Українка” листувалася з російським революціонером – демократом О.Герценом, один з її листів надруковано в його часопису “Колокол”. У 1862 році Христина Данилівна одружилася з відомим підприємцем і меценатом Олексієм Алчевським і переїхала до Харкова. Тут молода жінка стала активним членом товариства “Громада”, діячі якого ставили перед собою мету відновити єдність інтелігенції з народом, сприяти народному просвітництву[24].

Христина Данилівна склала іспит на право викладати і у 1862 році заснувала приватну безплатну недільну школу для жінок. З 1862 до 1870 р. школа існувала нелегально, заняття відбувалися вдома у Алчевської.

Потім школа знаходилася у приміщенні початкового училища, а в 1896 році за проектом А.Н.Бекетова для школи збудували власну споруду у Мироносицькому провулку – нині вул. Раднаркомівська, 9. Будинок вартістю 50 тис. руб. – єдине власне (тобто таке, що належало школі) приміщення серед усіх недільних шкіл Російської імперії. Школа проіснувала до 1919 року. Христина Данилівна працювала з колективом педагогів – сподвижників. Безплатно викладали понад 100 учителів (серед яких – видатні учені Д.І.Багалій, В.Я.Данилевський). [7]

Унікальним явищем у діяльності Харківської приватної жіночої недільної школи став музей наочних посібників (таблиць, картин, альбомів, історичних та географічних карт, манекенів, чучел тощо) – єдиний у своєму роді, якого не мала жодна початкова школа Російської імперії. У 1896 р. музей налічував 434 експонати, причому, були посібники, спеціально виготовлені для цього музею. [9]

Алчевська була однією із засновників Харківського товариства поширення в народі грамотності , а також Першої безплатної народної бібліотеки-читальні.

Поряд з просвітницькою, Христина Данилівна займається бібліографічною діяльністю. З ініціативи Алчевської та під її керівництвом було видано тритомний рекомендаційний покажчик книг “Что читать народу?” (1884–1906), який на виставках в Антверпені, Чикаго і Парижі отримав найвищі нагороди. У ньому понад 4 тис. рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів (учителів, викладачів, професорів і просто читачів) на твори зарубіжної, російської та української літератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чолі з нею підготував також 3-томний посібник “Книга взрослых” (1899–1900), що протягом 1899–1917 рр. витримав 40 видань. Вона – авторка мемуарів “Передуманное и пережитое” (1912), методичних статей з навчання дорослих, укладач “Каталога книг” та “Програм викладання у недільних школах”. Друкувала оповідання в журналі “Детское чтение”.[15]

В садибі Алчевських у Харкові (тепер будинок Центру громадських зв’язків) у 1899 році з ініціативи Христини Данилівни було встановлено перший у світі пам’ятник Кобзареві – Тарасу Шевченку (скульптор академік В. Беклемішев).

3. Дмитро Іванович Багалій

Видатний учений – історик і громадський діяч Дмитро Іванович Багалій посідає почесне місце на вершині української історичної науки кінця ХІХ– першої третини ХХ ст , автор близько 400 наукових досліджень, навчальних та популярних праць. Значну роль відіграв Д.І.Багалій у розвитку бібліотечної справи України та бібліотекознавства. На межі двох століть (з 1893 по 1906 рр.) Дмитро Іванович очолював Харківську громадську бібліотеку, опікувався справами бібліотеки Харківського університету як ректор цього навчального закладу. Він був одним із фундаторів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського [3]. Першим дослідником внеску Д.І.Багалія у розвиток бібліотечної справи був К.І.Рубинський, бібліотекар Харківського університету, бібліотекознавець .У 1910 р., коли громадськість Харкова відзначила тридцятиріччя наукової та педагогічної діяльності Дмитра Івановича Багалія, К.І.Рубинський виступив на засіданні історико-філологічного товариства, присвяченого цій події, з повідомленням "Значение Д.И.Багалея в истории библиотечного дела". У ньому було висвітлено неоціненний внесок вченого у розвиток бібліотечної справи і бібліографії, визначено його роль у становленні Харківської громадської бібліотеки, в історії бібліотеки Харківського університету. [4]

Але вернемося до витоків, до формування світогляду відомого вченого.

Дмитро Іванович Багалій народився 26 жовтня (7 листопада) 1857 р. в м. Києві. У 1876 році закінчив 2-гу Київську гімназію із золотою медаллю. З 1876 до 1880 року. навчався на історичному відділі історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира, по закінчення якого був залишений при Київському університеті стипендіатом для підготовки до професорського звання з російської історії. У 1883 р. Д.І.Багалія обрано штатним доцентом кафедри російської історії в Харківському університеті. З цього року він завідує Харківським історичним архівом та вступив до історико-філологічного товариства при Харківському університеті. У 1887 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора наук (у Московському університеті), його призначено екстраординарним, у 1889 р. – ординарним, а в 1908 – заслуженим професором. З 1906 до 1911р. Д.І. Багалій був ректором Харківського університету.

У 1889 р. обраний членом правління Харківської громадської бібліотеки. З 1893 до 1906 рр. обирався головою правління цієї ж бібліотеки.

У 1891 -1904 рр. очолював видавничий комітет Харківського товариства грамотності. [24]

У 1906, 1911–1914 рр. був виборним членом Державної Ради. У 1918 р. затверджений дійсним членом заснованої Української Академії наук, головою історико-філологічного відділу. 1919 р. – головний редактор редакції видань історико- філологічного відділу АН УРСР, голова бібліотеки відділу. У 1919 р. Д.І.Багалій входить до складу Тимчасового комітету для заснування Всенародної (Національної) Бібліотеки України.

1920 р. Д.І.Багалій – декан Академії теоретичних знань у Харкові. 1921 - 1927 рр. – професор історії України в Харківському інституті народної освіти, 1922 - 1929 рр. голова Харківської науково-дослідної кафедри історії України, з 1923 до 1924 рр. – керівник Центрального архівного управління УРСР, 1926 -1932 рр. – перший директор Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, 1930 р. – перший директор науково-дослідного інституту історії України.

Д.І.Багалій і Харківська громадська бібліотека

У 1889 році Дмитра Івановича обрано членом Правління ХГБ, незмінним головою якого був з 1893 до 1906 р.. Своїм виключним становищем серед подібних бібліотек Російської імперії ХГБ перш за все зобов'язана саме Д.І.Багалію. Він досконало вивчав стан бібліотечної справи за кордоном, зокрема в Англії та США, і все найкраще з практики іноземних колег втілював у роботу Бібліотеки.

Погляди вченого на організацію бібліотечної справи викладено у таких працях: "О просветительном значении Харьковской общественной библиотеки", "Речь при открытии нового здания Харьковской общественной библиотеки", "Речь при открытии филиального отделения ХОБ", "Харківська громадська бібліотека як тип наукової і загальнопросвітньої обласної бібліотеки".

У записці "О задачах Харьковской общественной библиотеки”, де відтворено його кредо стосовно ролі й місця бібліотеки в суспільстві, Багалій висуває тезу, якою можна керуватися й сьогодні:

"... Не следует, и не возможно превращать нашу Библиотеку в какое-то воспитательное заведение, преследующее хотя и хорошие, но узкие, а потому и партийные цели, если она хочет остаться Библиотекою общественною не только по способу своего управления, но и по своей задаче, которая должна состоять в возможно широком удовлетворении книжных потребностей всего харьковского общества". [6]

Висловлюючи думку про необхідність одержання ХГБ обов'язкового примірника всіх книг, що видаються на терені Росії російською мовою, він сподівається, що бібліотека перетвориться на центральне обласне книгосховище.

Істотною статтею забезпечення існування бібліотеки були благодійні пожертвування. Список доброчинників очолював Багалій. У 1886 р., коли тільки-но було відкрито бібліотеку, він подарував 88 книг з питань історії. Не припиняв робити дарунки й надалі. Цими виданнями з автографами та дарчими написами вченого пишається ХДНБ ім. В.Г.Короленка і сьогодні.

Саме Д.І.Багалій порушує питання про необхідність власного приміщення для бібліотеки. Щоб привернути увагу громадськості до цієї проблеми, він виступає на зборах Правління, у місцевій пресі, видає брошуру "О необходимости постройки дома для Харьковской общественной библиотеки".

Перед Міністерством фінансів Дмитро Іванович клопотався про надання субсидії, звертався з цим питанням особисто до міністра С.Ю.Вітте, який виділів для будівництва 45 тис. крб. Надала кошти й Міська дума. Все це разом з пожертвуваннями від приватних осіб та різних установ, прибутком від благочинних заходів (лекції, концерти тощо), активна діяльність Правління ХГБ і насамперед його голови, дало змогу придбати земельну ділянку в центрі міста для будівництва бібліотечного приміщення за проектом академіка архітектури О.М.Бекетова (на зразок Страсбурзької бібліотеки).

У 1901 р. бібліотека переїхала до нової будівлі. 28 січня відбулося її урочисте відкриття, на якому з промовою виступив Д.І.Багалій. Зміст промови міститься у звіті Харківської громадської бібліотеки за п’ятнадцятий рік її існування (з 1 жовтня 1900 р. до 1 жовтня 1901 р.).

Д.І.Багалій брав участь і в організації структурних підрозділів Харківської громадської бібліотеки – спеціалізованих відділів, які б слугували окремим категоріям читачів. Саме за роки його головування в ХГБ були утворені такі унікальні структури: музичний відділ (1902 р.); відділ бібліотекознавства (1903 р.); Юдаїка, тобто єврейський (1903 р.); відділ рукописів та автографів (за власним почином, 1903 р.); український (1906 р.) – перший і єдиний за тих часів. Їх роботою керували спеціальні комісії, що складалися з вчених, фахівців і бібліотекарів.

Опікувався Д.І.Багалій і питанням обслуговування книгами найбідніших верств населення. У березні 1890 р. ХГБ відкрила дешевий абонемент. Дмитро Іванович називав його гордістю бібліотеки і пристрасно відстоював його існування, коли було зроблено спроби підняти платню з читання. Для малозабезпечених жителів було відкрито філію на околицях міста – Холодній горі та Петинці (1901).

У 1906 р. Д.І.Багалій стає ректором Харківського університету і відходить від безпосередньої роботи у бібліотеці. Але завжди з особливою гордістю і теплотою він відзивається про ХГБ, підкреслюючи її особливе значення в житті м. Харкова:

"... Но сила и прочность этого учреждения кроется однако не только в деятельности отдельных ее членов, но главным образом в том, что она не по имени, а на деле всегда была школою общественности, живым общественным учреждением, которым по справедливости гордится г. Харьков, ибо Харьковская Общественная Библиотека занимает первое место среди подобных учреждений Империи, а ее рост и развитие напоминают не наши, а американские библиотеки ... А как определить просветительное влияние Харьковской общественной Библиотеки на все слои городского населения! В деле внешкольного образования и дополнение к школьному она играет первенствующую роль в Харькове" [4].

4. Хавкіна Любов Борисівна - засновник перших бібліотечних курсів

Народилася Любов Борисівна у Харкові 24 квітня 1871 року.

Батько, Хавкін Б. В., лікар, перекладач праць видатних німецьких вчених-медиків, колезький радник, учитель жіночої гімназії при єврейсько-лютеранській церкві Св.Вознесіння, член Харківської громадської бібліотеки (ХГБ), Харківського товариства розповсюдження грамотності серед народу (ХТГ).

Мати, Хавкіна К. А., фельдшер, член комітету товариства піклування про нужденних студентів вищих учбових закладів.

У Харкові вона народилася, тут пройшло її дитинство та юнацькі роки, розпочалося трудове життя. [8]

З 1888 року Л.Б.Хавкіна викладає у недільній школі під керівництвом Х.Д.Алчевської та О.М.Калмикової і водночас є активним членом Харківського товариства розповсюдження грамотності серед народу, працює у першій безплатній читальні-бібліотеці. В 1896–1897 рр. веде музичний відділ у “Харьковских губернских ведомостях”, де публікує майже 100 статей і нотаток. Особливо плідним для неї виявився період роботи в Харківській громадській бібліотеці (1890–1918). Саме в ХГБ широко розгорнулася її наукова та педагогічна діяльність, а організаторські здібності й професійний досвід допомогли у формуванні теоретичних обґрунтувань і висновків для подальшого розвитку бібліотекознавства як науки.

Переважну більшість доробку Л.Б.Хавкіної складають матеріали з питань бібліотекознавства, бібліографознавства та самоосвіти.

У 1904 р. виходить перша її книга “Библиотеки, их организация и техника. Руководство по биб-лиотековедению”. А в 1911 р. – посібник “Руководство для небольших библиотек”, який до 1930 року перевидавався шість разів. Ім’я Любові Борисівни Хавкіної стає відомим серед бібліотечної громадськості. [11]

Поглибленню її професійних знань сприяли відрядження за кордон з метою вивчення досвіду зарубіжних бібліотек, а також власний досвід у рідній громадській бібліотеці, де за ініціативою Любові Борисівни було відкрито нові відділи – музичний та бібліотекознавства.

Спадщина Л.Б.Хавкіної – це понад 500 одиниць друку: книги, статті, доповіді, у т.ч. іноземними мовами, рецензії та огляди, переклади наукових праць, художніх творів, передмов тощо. Вона є автором талановитих обробок оповідань для дітей.

Любов Борисівна зробила значний внесок у розвиток періодичного друку, була членом редколегій кількох журналів: “Просвещение”, “Русская школа”, “Для народного учителя”, “Вестник воспитания”. Разом з А.Ахматовою, О.Блоком, М.Шагінян входила до складу редколегії “Северных записок”. Їй належать передмови, післямови та примітки до книг, редакції перекладів.

Просвітницька робота Л.Б.Хавкіної здійснювалася під благотворним впливом ідей і праць Христини Данилівни Алчевської, переважна частина життя якої пройшла в Харкові. Відомо, що Христина Данилівна заснувала приватну жіночу школу, якою керувала понад 50 років, а Любов Борисівна була викладачем цієї школи. Її хвилювали ідеї К.І.Рубинського, котрий працював у бібліотеці Харківського університету.

Л.Б.Хавкіна активно вивчає зарубіжний досвід, творчо його осмислює. Відвідуючи Західну Європу, США, Канаду та інші країни, вона помічає багато особливостей та відзнак в організації бібліотек, підготовці кадрів, керівництві мережею. Знання іноземних мов давало їй змогу знайомитися в оригіналах з роботами про бібліотечну справу західних країн. Любов Борисівна прагнула донести до бібліотечної громадськості своєї країни зарубіжний досвід (наприклад, перевагу тієї чи іншої класифікації, бібліотечної техніки, організацію виставок тощо). [20]

У 1898–1901 рр. Любов Борисівна їде до Німеччини для одержання вищої освіти у Берлінському університеті. Вивчає досвід роботи німецьких бібліотек. Канікули 1900 р. проводить у Франції. Там також знайомиться з бібліотечною справою, відвідує Міжнародну виставку, що проходила у Парижі. Її перший практичний посібник “Библиотеки, их организация и техника”, що вийшов у 1904 р., через рік був удостоєний у Бельгії золотої медалі.

У травні 1914 р. вона їде до США для слухання лекцій на курсах удосконалення в бібліотечній школі м.Олбані і ознайомлення з бібліотеками Каліфорнії та Гонолулу. Відбулася її зустріч з представниками Американської асоціації, де вона виступила на з’їзді американських бібліотекарів і розповіла про стан бібліотечної справи у Росії, про репресії царського уряду стосовно публічних бібліотек.

В 1926 р. Л.Б.Хавкіна приїхала до Америки на Міжнародний конгрес. Зустрілася з М.Дьюі, видатним бібліотекознавцем світу. Відомо, що Міжнародний конгрес відкрився 4 жовтня 1926 року у Філадельфії. Тут Л.Б.Хавкіна виступила з повідомленням “Бібліотеки в СРСР”, розповіла про нужденне становище бібліотекарів у дореволюційній Росії.

Перші спроби оцінки та аналізу продуктивної діяльності Л.Б.Хавкіної почалися в 1915 році, коли 9 травня у Народному університеті ім.Шанявського відбулося ювілейне святкування 25-річчя її бібліотечної діяльності.

Один із доповідачів, пан Селивановський, член Харківського товариства грамотності, закликав громадські організації заснувати при бібліотечних курсах стипендію ім.Л.Б.Хавкіної. При цьому він запевнив, що буде щороку вносити плату за п'ятьох слухачів курсів. Цей заклик є актуальним і сьогодні, коли значно розширилися масштаби бібліотечно-інформаційної освіти в Україні і Росії. Створено цілу систему вузів і коледжів культури і мистецтв, які готують бібліотечних фахівців. Непогано було б ввести і стипендію ім. Л.Б.Хавкіної. Це спонукало б молодь ще більше дізнаватися про корифеїв бібліотечної теорії і практики.

Головними напрямками діяльності Л.Б. Хавкіної були загальнотеоретичні проблеми бібліотекознавства (об’єкт, предмет, методи та структура цієї науки). Бібліотекознавству вона надавала особливого значення, вважаючи його складовою книгознавства. Однак Л.Б. Хавкіна заперечувала проти вміщення бібліотекознавства і книжкової торгівлі до одного розділу – книгорозповсюдження. Вона наголошувала, що серед суміжних книгознавчих дисциплін бібліотекознавство посідає окреме місце і цілком може бути самостійною науковою дисципліною. Тоді ж Л.Б. Хавкіна робить висновок, що бібліотекознавство межує з вивченням бібліотеки як культурного фактору, що впливає на економічне та соціальне життя. В той же час вона вважає, що поняття про книгу є ширшим, ніж поняття про бібліотеку, бо бібліотека – не єдиний засіб розповсюдження знань серед населення. Для вчення про книгу вона пропонувала використовувати терміни “бібліогнозія”, “бібліософія”, “бібліологія”, а для вчення про бібліотеки – термін “бібліотекознавство”. Об’єктом наукового бібліотекознавства вона вважала бібліотеку, а предметом – виявлення законів її розвитку і функціонування. Бібліотекознавство, на її погляд, повинне перш за все вивчати такі питання: що це бібліотека, яка її мета і завдання, як вона повинна бути організованою для їх вирішення, якими мають бути зв’язки між відділами бібліотеки та бібліотеками єдиної системи . [24]

Значним доробком Л.Б.Хавкіної, що увійшов до історії бібліотекознавства, є бібліографічні статті й нариси про Х.Алчевську, Д.Багалія, І.Залуського, А.Калішевського та інших, а також про зарубіжних бібліотекознавців В.Гофмана, М.Дьюі та інших. “Бібліотекознавство – наука порівняно молода, - відзначала вона в 1911 р., – дарма що його зародки відносяться ще до середньовіччя, але головна його розробка випала на долю дев’ятнадцятого століття” [8].

Результатом вивчення вітчизняного та зарубіжного досвіду в організації бібліотечної справи стало видання Л.Б.Хавкіною універсальних посібників: “Библиотеки, их организация и техника” (СПб., 1904) та “Руководство для небольших библиотек” (СПб., 1911), що неодноразово перевидавалися. Окрім важливого фактичного матеріалу, посібники містили теоретичні засади бібліотечної діяльності.

Заслугою Л.Б.Хавкіної є вивчення зарубіжного досвіду бібліотечного будівництва та його впровадження у практичну діяльність наших бібліотек. Вона уважно стежила за станом бібліотечної справи за кордоном, відбирала найбільш цінні, на її погляд, матеріали і робила їх набутком бібліотечної громадськості. Л.Б.Хавкіна вільно володіла шістьма мовами, вивчала стан бібліотечної справи у зарубіжних країнах під час відряджень, мала особисті зв’язки з багатьма діячами зарубіжного бібліотекознавства, була членом бібліотечних асоціацій США і Чехословаччини, систематично знайомилася з зарубіжними журналами і книгами. За наслідками вивчення закордонного досвіду вона пише статті до журналів “Вестник воспитания”, “Просвещение”, “Русская школа”. У статтях “Публичные библиотеки в Австралии”, “Народные читальни и библиотеки в Париже”, “Английский библиотечный союз” , “Детские библиотеки” , вона висвітлює значення бібліотек для країн Заходу та США і пропонує нашим бібліотекам перейняти багатий досвід Америки, Англії, Німеччини, Франції та інших країн.

Пропагуючи зарубіжний досвід, Л.Б.Хавкіна водночас досліджує стан вітчизняних бібліотек. Про Харківську громадську бібліотеку вона написала 8 статей і часто згадувала її у своїх працях, бо за масштабами роботи ХГБ була другою бібліотекою Росії і поступалася лише Публічній бібліотеці Петербурга.

“Серед установ позашкільної освіти, – відзначала вона, – одне з найважливіших місць посідають бібліотеки, які є необхідним доповненням і продовженням школи” [11].

Л.Б.Хавкіну цікавлять також питання, пов’язані з діяльністю громадських публічних бібліотек. Крім довідкових і періодичних видань, тут повинні бути книги з усіх галузей знань, підібрані для читачів різних категорій та фахової підготовки. Кожна публічна бібліотека повинна бути пристосованою до особливостей регіону і його населення. Окрім питань стосовно типології бібліотек, їх організації та перспектив розвитку, Л.Б.Хавкіна розробляє проблеми підготовки бібліотечних кадрів. У 1904 р. на ІІІ-му з’їзді російських діячів з технічної та професійної освіти вона виступила з доповіддю “Про професійну підготовку бібліотекарів” [8], де обгрунтувала проект бібліотечної освіти в Росії шляхом організації бібліотечних курсів, а згодом і постійного спеціального бібліотечного закладу. Вона доводила, що для вдосконалення бібліотечної роботи слід організувати підготовку професійних наукових кадрів, видавати спеціальну літературу. Проект Л.Б.Хавкіної стосовно організації бібліотечних курсів одержав підтримку з’їзду. Але такі курси були створені лише в 1913 р. у Москві при університеті ім.Шанявського. Пропозиції Л.Б.Хавкіної щодо вищих навчальних закладів були реалізовані тільки у 20-ті роки. Зараз в Україні функціонують три вищі учбові бібліотечні заклади, два з яких готують аспірантів.

Отже, досліджуючи питання щодо типології, функцій та завдань бібліотек, проблеми підготовки бібліотечних кадрів, розробляючи організаційні засади бібліотечної справи, Л.Б.Хавкіна звертала увагу держави та суспільства на найважливіші проблеми бібліотечного будівництва. Вона розуміла, що від вдалого розв’язання цих проблем залежить культурний та економічний розвиток нашої країни.

5. Рубинський Костянтин Іванович - геніальний бібліотекознавець

Имя Рубинського Костянтина Івановича – бібліотекознавця, бібліотекаря Харківського імператорського університету, добре знайоме спеціалістам на початку ХХ сторіччя, на довгі десятиріччя було забуте. Перший нарис про Рубинського К.І., який освячує його діяльність до 1917 року, написаний спеціалістами Мазманьянц В.К. та Швалбом В.П. в 1974 році. В 1988 році був виданий перший бібліографічний покажчик, який включав в себе повну хронологічну біографію Рубинського, бібліографію його робіт та літератури про нього. Прийшов час повернути історії бібліотекознавства ім’я вченого і практика, з діяльністю якого пов’язані становлення і розвиток бібліотечної освіти, найстарішої університетської бібліотеки – бібліотеки Харківського університету, якій він віддав близько 40 років свого життя. [24]

Народився Костянтин Іванович в місті Пенза в 1860 році. Після закінчення історико-філологічного факультету Харківського університету, в 1885 році йому була присвоєна вчена ступінь кандидата історичних наук.

Потім він працює вчителем в гімназії в Харкові і реального училища в Пензі.

За період з 1883 по 1930 рік Костянтин Іванович пройшов шлях від помічника бібліотекаря до директора Харківської університетської бібліотеки[5]

В цей час , під його керівництвом, було розширено приміщення бібліотеки, закінчена організація алфавітного каталогу,продовжено друк систематичного каталогу, встановлено книгообмін з науковими бібліотеками Росії і Західної Європи , була організована студентська бібліотека. [6]

З 1908 року К.І.Рубинський – активний член Об’єднання бібліотекознавства (Санкт-Петербург). Актуальність і глибина питань, поставлених в його публічній лекції,доповідях на засіданнях Об’єднань, статтях отримали високу оцінку в бібліотечній спільноті. За доручення Об’єднання він брав активну участь у підготовці Першого Всеросійського з’їзду з бібліотечної справи, в розробці його документів.

Відвідавши в 1905 році бібліотеки Парижа, Відня, Берліна, Женеви,Лозанни, Берна, знайомий з іноземних джерел з роботою бібліотек Англії, США,узагальнив їх досвід в доповіді «Положение вопроса о библиотечном персонале в Западной Европе и у нас», з яким виступив на засіданні бібліотечної комісії в Харківському університеті 19 травня 1906 року. [11]

З-під пера К.І.Рубинського вийшло понад 45 бібліотекознавчих праць. Всього він опублікував близько 60 праць, а велика кількість так і залишилась в рукописах. Найбільш значима неопублікована – «История русской библиотеки в дореволюционное время»(1925-26р.р.).

В подальші роки займався науковою роботою, підготовкою бібліотечних кадрів, перекладами з французької на українську мову.

Помер К.І. Рубинський 2 грудня 1930 року в Харкові.

6. Арсеній Іванович Маркевич - засновник кримознавчої бібліографії

А.І. Маркевич народився 30 березня 1855 року у м. Брест-Литовську в родині священика. Після навчання в місцевому повітовому училищі й прогімназії Арсеній Іванович закінчив у 1872 році гімназію в м.Біла Сідлецької губернії після чого відразу став студентом слов’яно-російського відділення історико-філологічного факультету Варшавського університету.

Выдповыдно до прохання, Маркевича призначили з 19 серпня 1876 року на службу штатним вчителем російської та церковної слов’янської мов й словесності

В Холмське Мариїнське жіноче училище. Здоров’я в цей час почало погіршуватись і він переїздить до Сімферополя де працює в чоловічій гімназії. [16]

Саме в той час а Росії на заклик відомого історика Калачова М.В. розгорнувся рух за створення історичних товариств для розробки, широкого ознайомлення та збереження історичних документів. Сьомою з 39, які існували у дорадянській Росії, стала Таврійська губернська архівна комісія , створена 24 січня 1887 року на чолі з Арсенієм Маркевичем. Йому належить узагальнююче дослідження з історії кримських архівів – своєрідна програма дій для краєзнавців.

В період роботи в комісії вивчав місцеві архіви, в результаті відмінної роботи став членом Одеського товариства історії та старожитностей, Петроградського Археологічного інституту і інших вчених архівних комісій.

Суспільне визнання прийшло до вченого ще на початку ХХ сторіччя. У 1901 році у Сімферополі широко відзначався 25-річний ювілей його професійної діяльності. [19]

Арсеній Іванович постійно стежив за всією літературою про Крим, довго працював над укладанням бібліографічного покажчика. У 1894, 1898, 1902 роках вийшли в світ три випуски універсального покажчика друкованих матеріалів про Крим – «TAURIKA», який до сьогодні залишається єдиним універсальним бібліографічним посібником із кримознавчої літератури. Уся література розділена на 12 великих розділів,у яких охоплено всі сторони минулого і сучасного півострова. Усередині розділу вона розміщена за абеткою. Наприкінці кожного з розділу є списки зарубіжних видань, зазначені деякі з рецензій. Усього в покажчику 10811 нумерованих позицій.

Інтенсивна наукова праця не могла не пошкодити здоров’ю вченого, і в 1907 році через перевтому він втратив 40% зору. Ось чому з 2 червня подав у відставку за вислугою років .У цей час Маркевича обирають дійсним членом майже усіх існуючих в Росії губернських учених архівних комісій. [17]

Багато сил доклав Арсеній Іванович для відкриття в Криму вищого навчального закладу – Таврійського університету (філія Київського університету Св. Володимира), де він працював доцентом і предав університету свою особисту бібліотеку.

Як справжній ентузіаст культури і освіти Арсеній Іванович Маркевич віддав усе своє життя справжнього трудівника справі народної освіти та науці у ролі організатора та дослідника. [16]

7. Автор «Бібліографічного покажчика нової української літератури» - Комаров Михайло Федорович

Михайло Федорович народився 23 січня 1844 року в слободі Дмитрівні Павлоградського повіту (нині - с. Дмитрівка Петропавлівського району Дніпропетровської області). Його батько був російським переселенцем, який досить швидко українізувався.

М.Ф. Комаров закінчив катеринославську гімназію, у 1867 році закінчив юридичний факультет Харківського університету і розпочав службу в Окружному суді м. Острогозька на Воронежчині. Працював присяжним довіреним у Києві, потім нотаріусом в Умані та Одесі. [22]

Це був час розгортання суспільно-політичного і національно-культурного руху в Україні, осередком якого в Києві була "Київська громада". Серед громадівців, які організовували недільні школи, видавали українською мовою популярну і дешеву літературу, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, був і М.Ф. Комаров. З метою популяризації природничих знань протягом 1874-1875 рр. він переклав українською мовою та видав брошури історика і громадського діяча О. Іванова (Строніна) "Розповіді про небо та землю", "Розмова про земні сили". Ще будучи студентом, М. Комаров надрукував у "Екатеринославских губернских ведомостях" свою першу працю "Два варианта южнорусской народной думы про Савву Чалого". Але саме в київський період життя Михайло Комаров розпочинає безперервну діяльність як літератор, критик, бібліограф і видавець. У 1881 р. була опублікована його перша невелика праця про Т.Г. Шевченка "Кое что о Шевченке. (Народное предание о погребении Шевченка. Свидание его с М. Щепкиным)", яка стала початком його шевченкіани. Адже М. Комаров був першим бібліографом творів Т.Г. Шевченка та праць про нього. У 1883 р. він видав "Покажчик нової української літератури (1798-1883)", значення якого зауважила не лише українська періодична преса, але й російська ("Исторический вестник").[26]

Уникаючи репресій влади проти громадівців, М.Ф. Комаров у 1883 р. влаштувався працювати нотарем у провінційній Умані, де розпочав роботу над складанням російсько-українського словника. Влітку 1887 року М. Комаров переїхав до Одеси, влаштувався там на посаді нотаріуса, і прожив у цьому місті до кінця своїх днів. Він став одним із найдієвіших членів одеської "Громади". Займаючись бібліографією, Комаров активно співробітничає з київськими та львівськими часописами і газетами, виступаючи переважно в ролі літературного критика. Його статті, огляди, рецензії охоче друкували "Киевская старина", "Рада", "Зоря", "Діло", "Правда", "Одесский вестник", "По морю и суше". Комаров спілкувався з багатьма діячами української літератури, як-то: М.С.Грушевським, І.Я. Франком, Л.Українкою, М.М.Коцюбинським, Д.І.Яворницьким, Д.І. Дорошенком і багатьма іншими. Своєю діяльністю він сприяв культурно-національному єднанню різних частин України - Південної, Західної і Наддніпрянщини.

В одеський період життя Михайло Комаров продовжує складати бібліографію творів Т.Г. Шевченка та літературу про нього. У 1903 р. він опублікував книгу "Т. Шевченко в литературе и искусстве. Библиографический указатель материалов для изучения жизни и произведений Т. Шевченка". Наступного року в Києві були опубліковані його "Библиографический указатель музыкальной и литературной деятельности Н.В. Лысенка (1868-1903)" та "Бібліографічний покажчик видань Котляревського, творів та писань про його". У 1903 р. він опублікував значний (330 стор.) бібліографічний покажчик до історії української драми і театру з 1815 р. "Українська драматургія", доповнення до якого (106 стор.) за 1905-1912 рр. опублікував у 1912 р. Одним із напрямів діяльності М.Ф. Комарова були переклади на українську мову та видання творів М.І. Костомарова, М.В. Гоголя, оприлюднення недрукованих раніше творів В. Забіли, С. Руданського, К. Думитрашка, П. Гулака-Артемовського, О. Стороженка. [24]

З початку 90-х років М. Комаров починає друкувати власні твори історичного змісту та просвітницького характеру. М. Комаров доводив, що "без праці не буде і відродження, що треба збирати етнографічний матеріал, творити літературу у всіх її галузях, а особливо для народу"

В Одесі М. Комаров продовжив роботу над російсько-українським словником.

Михайло Комаров багато часу і зусиль віддавав боротьбі із цензурою.

У період розгортання революційного і національно-культурного руху у 1905 р. в різних містах Наддніпрянської України стали виникати "Просвіти". М. Комаров був у числі організаторів і перших керівників одеської "Просвіти". Він був почесним членом двох філій катеринославської "Просвіти", допомагаючи їм, головним чином, літературою для просвітницької та театральної діяльності просвітян. [23]

До 100-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка у 1912 р. М. Комаров опублікував зі своїми примітками великий збірник поетичних творів різних авторів, присвячених Т. Шевченкові - "Вінок Т. Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів". Це була передостання земна справа подвижника-просвітянина. А останньою стала невелика брошура "П. Морачевський та його переклад Св. Євангелія на українську мову. Написав М. Комаров. Одеса. 1913".

Складений М. Ф. Комаровим «Бібліографічний покажчик нової української літератури» (К., 1883) — значне явище в тодішньому культурному житті України.

Помер Михайло Федорович Комаров 19 серпня 1913 року в Одесі, де й похований.

8. Іван Омелянович Левицький – бібліограф західноукраїнських видань

Іван Омелянович Левицький - український бібліограф, письменник, публіцист. Працював над бібліографією західноукраїнських видань.

Народився 6 (18) січня 1850 року в селі Берлоги, тепер Рожнятівського району. Закінчив філософський факультет Віденського університету. Був редактором ряду газет. Укладач фундаментальних праць "Галицько - русская библиография ХІХ века" і "Галицько - руська бібліографія за роки 1772-1800 (опублікована в "Записах Наукового товариства імені Шевченка"), в яких охоплено книжкові та періодичні видання, описано зміст збірників, газет і журналів за 1772 - 1886 рр., "Українська бібліографія Австро-Угорщини", де містяться відомості за 1887-1893рр. Зібрав цінні матеріали до бібліографічного словника письменників, митців, громадських діячів Галичини. Автор оповідань на історичні теми.

Іван Левицький працював над бібліографією західноукраїнських видань. Він склав покажчик — «Галицько-руська бібліографія» (т. 1—2. Львів, 1888—95) і як продовження її — «Українську бібліографію Австро-Угорщини за роки 1887— 1900» (т. 1—3. Львів, 1909—11). В розвитку бібліографічної справи на Україні відіграв значну роль. Він був упорядником ряду праць , сприяв роботі інших бібліографів, рецензував їх покажчики, нерідко використовуючи для пропаганди революційних ідей. [24]

Висновки

Історичний етап розвитку суспільства кінця ХІХ- початку ХХ ст. докорінно впливає на розвиток науки, вимагає не лише посиленого наукового й громадського інтересу до виваженого, об’єктивного аналізу національної історії, історико-культурного надбання, а й зумовлює постановку перед науковцями завдання збереження національної спадщини, котра сприятиме використанню національно-культурних цінностей в умовах сьогодення, формуванню національно свідомого суспільства. За таких умов стає актуальним вивчення життя, діяльності та творчої спадщини визначних постатей українського бібліотекознавства, введення їхнього доробку до наукового обігу.

Увагу сучасних дослідників привертають передусім імена тих українських діячів – учених, бібліотекознавців, бібліографів, книгознавців та інш. – діяльність яких у часи панування на українських землях радянського режиму фальшувалася або на загал була призабута.

Отже, вивчення життя та діяльності видатних особистостей минулого поглиблює сучасний розвиток науки.

Список використаних джерел

1.Алчевські – родина діячів української культури // Мистецтво України: Біогр. довід. / За ред. А.В. Кудрицького. – К., 1997. – С. 15-16.

2.Алчевська Христина // Енциклопедія історії України : У 5 т. / Голов. ред. В.А. Смолій. – К., 2003. – Т. 1. – С. 69: ілюстр.

3.Багалей Д.И. История города Харькова за 250 лет его существования (1655–1905): Ист. моногр. В 2 т. Т. ІІ (ХІХ – нач. ХХ в.) / Д.И.Багалей, Д.П.Миллер. – Х., 2004. – С.753–757).

4. Березюк Н.М. Библиотека Харьковского национального университета имени В.Н.Каразина за 200 лет (1805-2005) /Н.М.Березюк, И.Г.Левченко, Р.П. Чигринова. – Х.: Тимченко, 2006. – 390с. Про внесок Д.І.Багалія у розвиток ХДНБ ім.В.Г.Короленка та ЦНБ Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.-- С. 239

5.Березюк Н.М. Библиотековед К.И. Рубинский и 1-й Всероссийский съезд по библиотечному делу (1911 г.) // Библиотека в контексте истории: Мат-лы 4-й междунар. науч. конф. Москва, 24-26 окт. 2001. М., 2001;

6.Бібліотечна справа Харківщини до 1917 року: Бібліогр. посіб. / ХДНБ ім. Короленка; Уклад. Г.М.Єрофєєва. – Х., 1999. – 274 с. – Імен. покажч.: с.212.

7.Бондар Л. Христина Алчевська – організатор освітньої справи в Україні / Л.Бондар // Рідна шк. – 2002. – № 2. – С 60-61.

8.Борисова Т. Найвидатніша просвітителька / Т.Борисова // Вечір. Харків. – 1991. – 23 лип.

9.Головко О. Сім’я Алчевських: Вони не були улюбленцями фортуни / О.Головко // Слобода. – 1995. – 23 сент. – С. 6.; 27 сент. – С. 6.

10.До 130-річчя від дня народження С.Сірополко//Бібліотечна планета.-2002.-№3(17).-С.39

11.Євтух М. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688с.

12.Зленко Г.Д. Михайло Комарок та його бібліотека (До 150 річчя від дня народження) // Бібліотечна планета .-1994.-№3.-с.29-33.

13.Ківшар Т.Степан Сірополко [До 125-річчя від дня народження]/Т.Ківшар//Бібліотечний вісник.-1997.-№6.- с.32-35.

14.Ковалець Л. Христина Данилівна Алчевська та її школа / Л.Ковалець // Почат. шк. – 2002. – № 3. – С. 72-74.

15.Лісовенко М. Висока зоря Алчевської / М.Лісовенко // Уряд. кур’єр. – 2003. – 27 черв. – С. 8-9.

16.Лутовинова В. Христина Алчевська та її внесок в теорію і методику вибіркового бібліографування / В.Лутовинова // Вісн. Кн. палати. – 1998. – № 2. – С. 30-33.

17. Маркевич А.И. Краткий очерк возникновения Таврического университета // Известия Таврического университета. — Симферополь, 1919. — Кн. 1. — С. 11—42

18. Маркевич А.И. Еще и еще по тому же вопросу // Южное слово. — Симферополь. — 1916. — 20 сентября.

19. [Маркевич А.И.] К открытию в Симферополе народного университета // Таврический голос. — Симферополь. — 1917. — 24 октября. — Изд. под псевд.: А. М.

20. О выявленных рукописных автобиографиях А.И. Маркевича, написанных в 20—30-е годы ХХ века, см.: Непомнящий А.А. Невідомі джерела до біографії Арсенія Маркевича // Архіви України. — К., 1998. — № 1/6. — С. 121—127.

21.Полтавець В. Забута просвітителька / В.Полтавець // Слобід. край. – 1991. – 17 квіт.

22.Просвітителька народу: До 160-річчя від дня народж. Х.Д.Алчевської (1841-1920) // Календар знаменних і пам’ятних дат, 2001. ІІ кв.: Рек. бібліогр. покажч. / Нац. парламент. б-ка. Кн. палата України. – К., 2001. – С. 33-36.

23.Ясинський М.І. Михайло Комаров : монографія / М.І. Ясинський ; уклад. М.В. Геращенко ; Кн. палата України. – Київ: Кн. палата України, 2001. – С. 54 – 63.

24.www.nbuv.gov.ua

25.http://who-is-who.com.ua

26.http://wikipedia.org

27.http://az.lib.ru