Суспільно-політичне, духовне та культурне життя в республіці у 20-ті рр. було складним і суперечливим. Як відомо, в результаті перемоги Жовтневої революції в Росії було проголошено встановлення диктатури пролетаріату. Дуже скоро вона перетворилась в диктатуру партійно-державної верхівки. Ця диктатура здійснювалась через відповідну систему, яка включала в себе два види організацій: державні і добровольні громадсько-суспільні. До державних відносились Ради. На селі діяли ще комітети незаможних селян. Як державна організація діяла КП(б)У. Вже на початку 20-х років вона перетворюється в єдину легальну політичну партію.
Якщо говорити про інші партії, яких і до і після Жовтневої революції було чимало, то вже в період громадянської війни їх чисельність поступово зменшується. Цьому сприяла і їх не завжди продумана і вивірена політична діяльність. Однак найголовнішу роль тут відіграла політика більшовиків, спрямована на ізоляцію і обмеження діяльності інших політичних партії. Про це не приховуючи і не одноразово, говорили більшовицькі керівники. В політичному звіті на ХІ з’їзді РКП(б) у 1922 р. Г.Є. Зінов’єв підкреслював: «Ми маємо монополію легальності, ми відмовили у політичній свободі нашим противникам. Ми не даємо можливості легально існувати тим, хто претендує на суперництво з нами».
Під партійно-державним тиском починають розпадатись і заявляють про саморозпуск багато політичних партій. Так, ще у 1920 р. припинила свою діяльність Українська комуністична партія (боротьбистів). Основну частину членів її тоді ж було прийняти в КП(б)У. У 1921 р. прийняла рішення про розпуск єврейська партія – Бунд, у 1922 р. російська партія есерів, у 1923 р. – меншовицька партія. Організації цих партій припинили своє існування в республіці. Вимушені були припинити свою діяльність навіть партії комуністичної спрямованості. Так, у 1922 р. саморозпустилась Єврейська комуністична партія (ЄКП), у 1925 р. – Українська комуністична партія (УКП).
Розпуск і ліквідація інших партій сприяли тому, що ВКП(б) і КП(б)У, як один з її найбільших загонів, зміцнили і закріпили свої владні позиції. Однак це мало і негативні для неї наслідки. В умовах однопартійної системи по суті були ліквідовані можливості для альтернативності і змагання в розробці найбільш раціональної політики. Партійний монополізм породжував самозаспокоєність, догматизм. Несприйняття плюралізму думок і негативні наслідки цього в кінцевому підсумку привели цю партію до краху. З утверджденням позицій Сталіна у ВКП(б) і в країні ще більше знижується роль партійних мас, небаченої сили набирає партійний аппарат, а сама партія поступово перетворюється в ядро командно-адміністративної системи.
Одночасно знижується роль і авторитет Рад. Про це свідчить і низька участь трудящих в їх обранні. Наприклад, у виборчій кампанії у 1924 р. в 363 селах Київської губернії прийняло участь тільки 21% зареєстрованих виборців, в 446 селах Харківської губернії відповідно – 23%, в середньому по республіці – 55%. В самих Радах влада зосереджується в основному у виконкомах, а останні втрачають будь-яку самостійність і повністю переходять під контроль партійних органів.
Якщо говорити про добровільні і масові громадсько-суспільні організації то їх кількість у 20-х роках була досить значною. За характером своєї діяльності вони були різні: професійні, наукові, інженерно-технічні, молодіжні, жіночі, спортивні, Червоного Хреста, друзів дітей, старих більшовиків, колишніх політкаторжан та інші. Всього у 1928 р. в республіці нараховувалось близько 60 добровільних організацій. Поступово їх чисельність зменшується, а на початку 30-х років більша частина із них припинила своє існування. Зростає чисельність тільки тих організацій, які входили до системи “диктатури пролетаріату”: профспілок, комсомолу і кооперативних організацій. Разом з тим їх значення з утвердженням командно-адміністративної системи і їх одержавленням приводить до зниження реальної ролі цих організацій в державному управлінні і громадському житті.
Концентруючи в своїх руках всю повноту влади, бюрократично-командна система приймала заходи для свого захисту. Всеросійська надзвичайа комісія, а з 1922 р. ДПУ (Державне політичне управління) наділялось надзвичайними повноваженнями і використовувалось також для усунення і ліквідації усіх неугодних системі – від її політичних опонентів, старих спеціалістів, добросовісно служивих народові, і до чесних відданих більшовиків, тих, хто здійснював революцію в Україні і захищав її зі зброєю в руках.
З розширенням діяльності і прав ДПУ, залученням його до вирішення економічних і національних питань, зростало коло людей, на яких розповсюджувалась позасудова розправа, адміністративне виселення, направлення в табори (будинки) примусової праці. При цьому органам ДПУ не потрібно було доводити вину цих “соціально небезпечних” людей. Достатнім було їх соціальне походження. В діяльності ДПУ все більше помітною стає тенденція вийти із-під контролю і прокуратури, і вищих державних органів республік. В результаті до кінця 20-х років вага ДПУ, а з 1934 р. НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ) в житті суспільства значно зростає, що і визначило його роль в розгортанні беззаконня і свавілля в наступні роки.
Одночасно аппарат адміністративно-командної системи, який все більше зростав чисельно, забезпечував розширення не тільки своїх повноважень, а і матеріальних, і моральних привелеїв. Вже у 20-ті роки були прийняті спеціальні постанови центральних органів партії про покращення побуту відповідальних партійних, радянських і господарських працівників, підвищення їм окладів, які значно перевищували заробітну платню робітників промисловості. До того ж “активні партпрацівники” і особи, які до них прирівнювались, члени їх сімей починають одержувати спецпайки, безплатне житло, персональний транспорт і таке ін.
На суспільно-політичне життя в республіці у цей період великий вплив мав процес небувалого до цього часу відродження культури українського народу. Це надзвичайно цікаве явище в історії народу України, яке, на жаль, мало досліджене. Безсумнівним є те, що громадсько-культурне відродження мало своє коріння в період відродження недовготривалої української державності. Динаміка духовного розвитку нації була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати серед інтелігенції та інших верств активного населення під час громадянської війни, на значну еміграцію творчих сил за межі Радянської України. Цей процес розвивався по висхідній в умовах загальної лібералізації часів непу і проголошеного курсу на українізацію. Культурне відродження охопило різні сторони національного і культурного життя, особливо позначившись на розвитку освіти, літератури, науки та мистецтва.
Відомо, що культурний розвиток того, чи іншого народу визначається рівнем його освіченості. Тому одним із найважливіших завдань після закінчення громадянської війни стала ліквідація неписьменності. Для республіки ця проблема була досить актуальною (приблизно 75% її населення було неписьменним). В боротьбі з нею активну участь брали Наркомат освіти УСРР, Ради, профспілки, комсомол, комітети незаможних селян, добровільно-масові організації, громадськість, вчителі, культурно-освітні установи. У 1923 р. було створене добровільне товариство “Геть неписьменність”. Воно швидко завоювало авторитет, лави його зростали. Вже у 1924 р. в ньому нараховувалось понад 300 тис. членів. На кошти товариства утримувалося близько 2,5 тис. пунктів ліквідації неписьменності, в яких началося до 100 тис. чоловік. Було закуплено багато навчальної літератури.
Для залучення неписьменних до навчання державою широко застосовувались різноманітні заходи заохочення. Так, неписьменні робітники звільнялися на дві години від роботи із збереженням заробітної плати для навчання в пунктах лікнепу. Селянам при обов’язковому страхуванні майна при їх навчанні в цих пунктах надавалася знижка на 20%. Сприяло цьому і покращення економічного становища республіки. Безумовно, це відіграло велику роль для залучення широких мас до навчання. Так, на 1 грудня 1925 р. в республіці діяло понад 13 тис. шкіл і пунктів лікнепу, в яких навчалось близько 540 тис. чоловік, в тому числі трохи більше 200 тис. жінок.
Одночасно було відкрито близько 1000 шкіл для малописьменних. Останніх широко залучали до участі в різних грутках при культурно-освітніх установах, мережа яких зростала з кожним роком, і де вони поповнювали і розширювали свої знання. У 1925 р. в республіці діяло понад 2 тис. клубів, близько 8 тис. сільбудів і хат-читалень, понад 5 тис. бібліотек. З розвитком кіномистецства зростала його роль у цій справі. В цілому в республіці до 1927 р. ліквідувало свою неписьменність близько двох мільйонів чоловік.
Велика увага приділялась розвитку загальноосвітньої школи. Труднощі тут були великі. Слабкою була матеріальна база, гостро не вистачало вчителів. В міру поліпшення економічного становища в республіці збільшувались асигнування на освіту. Тільки за 1923-1925 рр. вони зросли в сім разів. Це дало можливість розширити виробництво навчального обладання та випуск підручників. покращити матеріальне становище вчителів, збільшити прийом дітей до школи. З 1924 р. в УСРР розпочалась підготовка до запровадження обов’язкової початкової освіти. Про успіхи в цій справі свідчить і той факт, що рівень письменності серед населення республіки протягом 20-х років піднявся з 24 до 60%.
Відбудова народного господарства, необхідність проведення індустріалізації викликали величезну потребу в кваліфікованих кадрах робітників та спеціалістів. В республіці налагоджувалась їх планова й централізована підготовка, якою керувало Управління професійно-технічних шкіл і вищих навчальних закладів.
Кваліфіковані робітничі кадри готувалися в школах фабрично заводського учнівства (ФЗУ) та професійно-технічних школах. Вже у 1921 р. в республіці працювало понад 270 профтехшкіл. В них навчалось понад 21 тис. юнаків і дівчат. За 20-ті роки вони підготували сотні тисяч робітників, причому не тільки для УСРР, а й для РСФРР, БСРР та інших республік СРСР.
Підготовка спеціалістів у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах проводилась у відповідності до потреб розвитку народного господарства і культури. В перші роки відбудовного періоду було закінчено перебудову спеціальної освіти. Колишні вчительські семінарії, інститути, а також відповідні факультети університетів реаорганізовувалися в інститути соціального виховання або педагогічної професійної освіти. Вони готували вчителів для загальноосвітніх та професійно-технічних шкіл. Були створені нові вузи економічного, сільскогосподарського, технічного та социально-економічного профілю. У великі вузівські центри перетворюються Харків, Київ, Одеса, Дніпропетровськ та інші губернські міста України. Про досягнуті успіхи у розвитку спеціальної середньої і вищої освіти говорять такі дані. Напередодні революції на території УСРР діяли 19 вищих і 54 середні професійні школи (загальна чисельність студентів і учнів середніх професійних шкіл складала близько 34 тис. чоловік), а в 1927-28 навчальному році діяло вже 37 інститутів (29 тис. студентів) і 144 технікуми (26,5 тис. учнів).
Багато уваги приділялось розвитку науки. Найвищою науковою державною установою республіки була Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), заснована восени 1918 р. На неї покладалося завдання координувати й організовувати діяльність наукових установ республіки та окремих вчених, вивчати досягнення науки за кордоном, спрямовувати розвиток науки і техніки відповідно до потреб народного господарства. Спочатку ВУАН об’єднувала до 30 наукових установ, де працювало лише 140 співробітників, а у 1928 р. – вже 138, в яких було зайнято понад 3600 вчених. Крім того в Україні було відкрито і діяло ряд науково-дослідних інститутів, підпорядкованих галузевим наркоматам СРСР і УСРР.
Значних успіхів вчені республіки досягли в фізико-математичних і технічних науках. Так, активізувала свою дослідницьку діяльність відома математична школа Д.О.Граве. Вчені, які вийшли з цієї школи – М.М.Крилов та його учень М.М.Боголюбов, в своїх працях заклали основу нелінійної механіки, чим було покладено початок розвитку нової галузі математики.
Плідна робота з теоретичної фізики проводилась в Українському фізико-технічному інституті (Харків), в якому деякий час працював І.В.Курчатов. Праці Л.Д.Ландау у галузі кінетичної теорії плазми, які були написані тут стали основоположними на десятиріччя вперед в дослідженнях з термоядерного синтезу.
На рубежі 20-30-х років Є.О.Патон розпочав велику перспективну роботу з електричного зварювання металів, що стало новим словом у розвитку науки і техніки.
В галузі медицини плідно працювали М.Ф.Гамалія, Д.К.Заболотний, Ф.Г.Яновський, засновник радянської терапевтичної школи М.Д.Стриженко, відомий фізіолог В.Я.Данилевський. Поряд з вченими медиками дореволюційної генерації зростала плеяда молодої медичної інтелігенції з робітників і селян – П.І.Баранник, П.М.Буйко, В.Х.Василенко, М.С.Коломийченко, В.П.Комісаренко. С.І.Чайка та інші. Всесвітньої слави набув офтальмолог В.П.Філатов.
Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А.О.Сапегін, В.Я.Юр’єв, М.Г.Холодний та інші виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впроваджували в сільському господарстві науко-обгрунтовані сівозміни тощо.
Поступово розширювалися масштаби роботи в галузі суспільних наук. Значний вклад у розробку проблем вітчизняної історії внесли історики – академіки ВУАН Д.І. Багалій, О.І. Левицький, А.Ю. Кримський, Д.І. Яворницький, М.І. Яворський. У 1924 р. з еміграції до України повернувся видатний український історик М.С. Грушевський. Цього ж року його обрали академіком ВУАН, а через п’ять років – академіком АН СРСР. І це при тому, що його ідеї далеко не у всьому відповідали ідеологічним концепціям комуністичної ідеології. Перу М.С. Грушевського належить близько тисячі наукових праць, чимало яких свого часу були переведені і видані в багатьох країнах світу. Замовчувана у нас протягом кількох десятиріч багатюща творча спадщина М.С.Грушевського останніми роками нарешті стала доступною найширшому громадському загалу України.
Безперечно вчені республіки досягли б значно більших успіхів у розвитку науки, якби не диктат з боку сталінської каральної машини. Чимало відомих дослідників були вже у ці роки оголошені «шкідниками», носіями ворожої ідеології, «фундаторами лженаукових теорій». Були репресовані й загинули академік АН УСРР Н.І. Світальський, генетик І.І. Агон, філософ С.Ю. Семківський та багато інших відданих справі служіння народу науковців. Безпідставні звинувачення висувалися на адресу В.І.Вернадського, О.О.Богомольця. З особливою невтомністю переслідувались історики, філологи, літературознавці, дослідження яких становили небезпеку для ідеологічної системи, яка ще тільки формувалась і була спрямована на утвердження національного нігілізму, «однодумності», виховання безбатченків. Саме в ті роки, як відомо, було покладено початок усім наступним викривленням, замовчуванням, почали виникати всілякі «білі плями», «фігури умовчання», «заборонені зони» в галузі історичних знань.
У розвитку української літератури, поезії і драматургії у 20-ті роки органічно поєднувались демократичні традиції дореволюційної доби і новий досвід свіжих сил, пробуджених революцією. Характерною особливістю літературного процесу в республиці в ті роки було виникнення й розпад багатьох літературних організацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», «Урбіно», ВУСПП та ін.), перехід письменників з однієї творчої групи до іншої. Все це об’єктивно відбивало пошуки творчою інтелігенцією шляхів і методів участі у суспільному житті. Так, сформувалась яскрава революційно-романтична течія: П. Тичина, В. Елан Блакитний (Еланський), В. Чумак, В. Сосюра. Велику активність виявляли представники інших напрямків і творчих течій в літературі: М. Рильський, П. Філіпович, М. Драй-Хмара. Значним внеском у літературне життя республіки стали памфлети Х. Хвильового, В. Блакитного, сонети М. Зерова, новели і оповідання Г. Ковіньки, сатира й гумор Остапа Вишні, І. Сепченка, драматургія і проза М. Куліша, М. Ірчана, І. Микитенка. З’явилися високохудожні твори Ів. Ле, Г. Епика, Ю. Яновського.
В кінці 20-х років цілком природні організаційні й світоглядні труднощі в творчій діяльності письменників і поетів України стали переростати в трагічні події і до пошуків «українських буржуазних націоналістів» додалися й пошуки «контрреволюційних організацій», участь в яких «резервувалася» насамперед за інтелігенцією. Вже у 20-ті роки за цими абсолютно безпідставними звинуваченнями були заарештовані деякі українські письменники, поети і драматурги.
У республіці інтесивно розвивалось музичне мистецство пісенна творчість, хорова, симфонічна, оперна і балетна музика. Чимало талановитих творів композиторів республіки цього часу увійшло в скарбницю як національної, так і світової музичної культури. Великий творчий вклад в неї внесли П. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вераківський та ін. Вдосконалювалася майстерність виконавчих колективів, серед яких широко відомими були Київський симфонічний оркестр, хорова капела «Думка», капела бандуристів та багато інших.
Значну роль у розвитку української культури відігравало театральне мистецтво. Незважаючи на різні творчі методи й художні смаки, його представники вишукували такі шляхи розвитку сценічного мистецтва, які б найбільше задоволняли запит суспільства. В республіці створювались десятки професійних та аматорських колективів.
Серед видатних майстрів, які у 20-ті роки зробили значний вклад у розвиток театрального мистецтва республіки, особливо виділялись такі корифеї сцени, як П.Саксаганський, М.Заньковецька, М.Садовський. Їм на зміну прийшла ціла плеяда середніх за віком і молодих талановитих режисерів та акторів: Г. Юра. Я. Мар’яненко, О. Ватуля, Г. Борисоглібська, Б. Романицький, М. Крушельницький, А. Бучма, І. Паторжинський, Ю. Шумський, Н. Ужвій, О. Сердюк, Є. Пономаренко, В. Яременко та ін.
Видатним діячем українського театру був Олесандр (Лесь) Степанович Курбас – енциклопедично освічений і високо обдарований режисер-новатор. Його творчість внесла яскраву і водночас драматичну сторінку в історію вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр із рутини і провінційності, Л.Курбас у 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою «Березіль». Він став своєрідним експериментальним центром, метою якого було оновлення національного театру. Однак скоро внаслідок сталінсько-кагановичських гонінь на українську інтелігенцію Л. Курбаса було несправедливо вигнано зі створеного ним театру, а трохи пізніше він був арештований і відправлений до таборів, де й загинув.
Різноманітні творчі й організаційні процеси відбувались в образотворчому мистецтві. Утворювалися асоціації та групи, в яких точилась ідейно-мистецька боротьба між представниками різних напрямків. Плідно працювали художники старшого покоління: І.Бойчук, І. Іжакевич, Ф. Кричевський, А. Самокіш та ін. На рубежі 20-30-х рр. у художньому житті вже виявили себе митці молодшого покоління – М. Дерегус, В. Костецький, А. Петрицький; скульптори – І. Іванов, М. Лисенко; графік В. Касьян та ін.
У складних умовах 20-х років в республіці починає розвиватись кіномистецтво. Вже в цей період з’явились такі відомі в той час кінофильми, як «Два дні» режисера Г. Стабового, «Нічний візник» Г. Тасіна. Вдалими були роботи режисера Н.І. Чардиніна – історичний фільм «Тарас Трясило» і художній – «Тарас Шевченко». Останній фільм користувався успіхом не лише в нашй країні, а й за рубіжем. Переломний етап у розвитку українського кіномистецтва пов’язаний з творчістю О.П.Довженка. Його кінофільмам «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) належить почесне місце в історії не тільки радянського, а й світового кіномистецтва.
Важливу роль у розгортанні культурного будівництва відігравали преса, книговидавнича справа й бібліотеки. Кількість періодичних видань в республіці з року в рік зростала. Загалом у 1928 р. в Україні видавалося 234 газети сукупним тиражем 1675 тис. примірників (з них українською мовою 117 газет). Швидко розвивалось книговидання. Протягом 1921-1928 рр. видавництва УСРР випускали в середньому щорічно 4,4 – 4,5 тис. назв книжок і брошур загальним тиражем 36-37 млн. примірників (із них близько 70% українською мовою, решта видавалась мовами національних меншин, які проживали в республіці). Масовими тиражами виходила політична, соціально-економічна, науково-медична, художня, мистецька література, підручники для всіх типів шкіл тощо. За кількістю виданих книг УСРР посідала у 20-ті роки друге місце в СРСР (після РСФРР) і дев’яте в світі. За кількістю книжок виданих на душу населення – сьоме місце в світі.
Культурно-освітня робота здійснювалася й через бібліотеки, кількіть яких зростала з кожним роком. Якщо до революції в Україні налічувалося лише 2130 бібліотек із сумарним книжковим фондом близько 1 млн. примірників, то на початок 1928 р. – відповідно 7816 бібліотек і 15 млн. примірників книг. В тому числі на селі діяло 6597 бібліотек із сумарним книжковим фондом 4,6 млн. примірників.
У 20-ті роки дедалі помітніше місце у політичному та культурному житті стає посідати радіо. Перша радіостанція в республіці почала діяти в Харкові у 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Днепропетровську, Одесі, а згодом і в інших містах. Починають радіофікуватись окремі села.
На суспільно-політичній та культурний розвиток у 20-ті рр. значний вплив справила політика, яка увійшла в історію під назвою “коренізація”. Коренізація розпочалась після ХІІ з’їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому було засуджено великоросійський шовінізм і колонізаторські тенденції, що стали проявлятись по відношенню до національних окраїн в діяльності центральних органів і установ країни. В УСРР вона зводилась до українізації політичного і громадського життя. Українська мова стає широко використовуватись в публічних виступах, державному і партіному діловодстві, зовнішніх атрибутах влади – написах, вивісках, печатках, уводиться обов’язкове її вживання в установах, особливо при контактах із сільським населенням. На українську мову були переведені судочинство, загальноосвітні, спеціальні і вищі навчальні заклади, театри, концерти, кіно, періодична преса, видавнича справа.
Для службовців, викладачів, вчителів був встановлений строк, переважно рік, для переходу на українську мову. Була створена широка мережа державних курсів по вивченню української мови і культури з випускними іспитами. Відбулась українізація окремих військових частин, і виникає навіть Українська автокефальна правослана церква. Велику роль в проведенні цієї політики відіграла Всеукраїнська центральна комісія українізації при РНК УСРР і наркомат освіти, який у 20-ті роки послідовно очолювали В.П. Затонський, О.Я. Шумський, М.О. Скрипник. Природним спільником цього наркомату стала більшість місцевої інтелігенції.
В результаті проведення цієї політики було досягнуто значних успіхів в українізації республіки, 80% населення якої становили в цей час українці. Так, у 1926 р. 65% державного діловодства, на місцях навіть більше, було переведено на українську мову. Якщо у 1922 р. співвідношення українських і двомовних шкіл визначалось як 3:1, то у 1930 р. – як 10:1 (14430 українських й 1504 російських). У 1930 р. понад 97% дітей корінної національності навчалося рідною мовою. Були досягнуті вагомі успіхи в українізації вищої і середньої спеціальної школи й наукових установ та організацій. У 1929 р. на викладання українською мовою перейшли дві третини вузів.
Рішуче було українізовано пресу і видавничу справу. У 1926 р. 60% газет видавались українською мовою, у 1932 р. – 87,5%. Всі оперні і основна частина драматичних та інших театрів перейшли на українську мову. Кіностудії республіки у 1928 р. випустили 26 фільмів – усі українською мовою. Радіомовлення, що виникло у 1924 р., здійснювалось виключно мовою корінного населення.
Українська мова, яка цілком здатна на те, щоб обслуговувати високорозвинуте суспільство, поступово перетвоюється в основний засіб спілкування, навіть в таких промислових містах з великою часткою російськомовного населення, як Харків, Дніпропетровськ, Луганськ, Одеса та ін.
Українізація скоро переходить межі республіки й охоплює Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де проживало багато українців. Там починає працювати радіомовлення, виходять газети на українській мові, переходять до її використання навчальні та культурні установи. Так, тільки на Кубані в цей час українською мовою вели навчання 140 шкіл, педінститут, кілька технікумів, видавались книжки.
Одночасно створювались можливості для всебічного розвитку національних меншин, які проживали в республіці. У жовтня 1924 р. у складі Української СРР на території сучасного Придністров’я Молдови була утворена автономна Молдавська СРР. В цей же час коли в Україні проводилось територіальне районування, було створено 8 російських, 7 німецьких, 3 грецькі, 3 болгарські, 3 єврейські і одни польський національні райони. Тоді ж було утворено 414 російських, 251 німецьку, 167 єврейських, 148 польських, 34 болгарські, 30 грецьких, 16 молдавських (крім автономної республіки), 10 чеських, 4 білоруські сільради та 100 містечкових Рад різних національних меншин.
Для розвитку національних меншин було створено багато національних шкіл, відділень технікумів і факультетв вузів. Так, у 1925/26 навчальному році працювали 1214 російських шкіл, 625 німецьких, 357 єврейських, 2337 польських, 74 болгарські, 31 татарська, 17 чеських, 5 вірменських, 3 сірійські, 1 шведська школи. На національних мовах в цей період працювало 11 театрів, сотні бібліотек, сільбудів, клубів, хат-читалень, видавалось багато газет, журналів, книжок тощо.
У здійсненні такої важливої і складної справи, як українізація, безперечно не могло не бути певних труднощів, а то і помилок. Вони проявлялися у ставленні до темпів українізації, ролі в ній комуністів - українців.
Однак дійсне ж вирішення національного питання, що сприяло б найбільш повному розвитку національної культури неросійських народів й наданню їм в цьому самостійності, не відповідало сталінському підходу до даної проблеми. Ставлення Сталіна до політики “українізації” з самого початку її проведення було негативним. Адже ця політика стимулювала національну самосвідомість українського народу, а отже і його прагнення до реального суверенітету. Тому вже в кінці 20-х років почалось серйозне викривленя цієї політики. Більше того, національні відносини Сталін також використовував в корисливих інтересах – досягненні абсолютно особистої влади. В Україні слухняним провідником національної політики по-сталінські був Каганович. Будучи обраним на посаду генерального секретаря ЦК КП(б) у 1925 р., він, спираючись на підтримку Сталіна, під виглядом боротьби з націоналізмом починає шельмування авторитетних, але неугодних йому партійних і радянських працівників, вишукуванням націоналістичних ухилів там, де їх не було.
Однією з перших жертв цієї кампанії став О.Я. Шумський. Він ніколи не виступав проти радянської національної політики, але відстоював свою точку зору на темпи її здійснення. О.Я. Шумський неодноразово, в тому числі й під час розмов зі Сталіним, відверто ставив питання про зміну Кагановича на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У. У відповідь розгорнулася широка кампанія по цькуванню О.Я. Шумського, компрометації його діяльності. Зрештою він був знятий з посади наркома освіти УСРР, а пізніше, у 30-ті роки – репресований. Його погляди і діяльність направлені на українізацію, були розцінені як «націоналістичний ухил», хоч це і не відповідало дійсності.
Про те, що пошуки носіїв націоналізму в республіці набирають інтенсивності, переконливо свідчить «викриття» у 1929 р. «ворожої» діяльності так званої «Спілки визволення України» (СВУ) і тих організаційних структур, які начебто до неї входили. Неіснуюча СВУ за схемою, сконструйованою слідчими ДПУ, мала складатися з інтелігенції республіки, а очолював її начебто академік С.О.Єфремов. До неї були включені професори, письменники, вчителі, юристи, службовці та ін. Поступово пошуки ворогів з націоналістичними та іншими ухилами набувають масового характеру. Тоді ж були сфабриковані справи міфічних Українського національного центру, Польської військової організації, Блоку українських націоналістичних партій, Всеукраїнського боротьбистського центру, Троцькистсько націоналістичного блоку.
Поступово під тиском Сталіна та його спільників українізація стала розглядатись як прояв націоналізму. Отже проти неї необхідно було вести боротьбу, яку й розпочали місцеві партійні і державні органи. Створення навчальних закладів для національних меншин вважалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей. Тому їх подальша діяльність визнавалась “не доцільною і шкідливою”. Вже на початку 30-х років вони були закриті, тоді ж були ліквідовані національні райони, сільські та містечкові Ради. Знову почався процес русифікації, який продовжувався аж до здобуття Україною своєї незалежності.
Таким чином, по мірі завершення відбудовного періоду неп «працював» із все більшими проблемами. Загострювались і іманентно притаманні йому протиріччя.
В економіці повне завантаження старих виробничих потужностей фізичне і моральне спрацювання основного капіталу вимагало значних інвестицій для оновлення устаткування, створення нових промислових галузей. Мова йшла, головним чином, про капіталоємкі галузі важкої індустрії, з тривалим терміном обігу капіталу. Потрібні були величезні кошти. Однак, жорстка позиція більшовиків у питанні сплати дореволюційних боргів, відшкодування збитків іноземним власникам унеможливлювала приток капіталів ззовні. Перерозподілення ж внутрішніх приватнокапіталістичних накопичень у велику та середню промисловість блокувалось законодавчо. Індустріальний розвиток вимагав збільшення товарності селянських господарств, однак, на селі всіляко гальмувався розвиток індивідуальних крупнотоварних господарств.
В соціально-політичній сфері посилювалось протиріччя між різноманітністю соціальних інтересів і більшовицьким авторитаризмом, що в умовах однопартійної системи створювало підгрунтя для підсилення фракційної боротьби у ВКП(б).
Зростав антогонізм між економікою та політикою. Чим більш динамічно розвивалась підприємницько-ринкова тенденція у господарській сфері, тим більш швидкими темпами авторитарна політична система відтворювала свого «політичного ворога». В місті монопольно правлячу партію поповнювали робітники «від станка», які в більшості із ненавистю відносились до «непманів». На селі, внаслідок проведення більшовицьким режимом «класової лінії» головним джерелом поповнення рядів партійно державного апарату були «жертви» ринку - збанкрутілі селяни (незаможники).
Як результат авторитарна політична система не могла вже співіснувати із порівняно плюралістичною, багатоукладною економікою, що закінчилось побудовою нової економічної системи, по суті, на звичних воєнно комуністичних засадах.