Зміст

Вступ

Розділ 1 Складові ведійської літератури

1.1Самхіти

1.2 Брахмани

1.3 Упанішади

Розділ 2 Соціально-економічні та політичні відносини у контексті літератури Вед

2.1 Освоєння долини Ганга і розвиток економіки

2.2 Соціальна структура давньоіндійського суспільства

2.3 Виникнення держави

Розділ 3 Характеристика ведійської культури

3.1 Релігія

3.2 Космогонічні погляди та витоки філософії

3.3 Розвиток наукових знань

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У давнину в Індії виникли такі форми духовної культури і суспільної організації, вивчення яких багато чого пояснює не тільки в самій Індії, але й в інших східних країнах. Вирішення проблем історії давнини неминуче пов’язано з давньоіндійською цивілізацією. Внесок народів Індії в світову культуру настільки великий, що без його осмислення неможливо правильно уявити процеси історико –культурного розвитку людства.

Цікавість до Індії посилилася в пізньоримську епоху. В період кризи античної культури греко-римський світ захопила індійська філософія та релігія. В країну намагалися відвідати не тільки купці, але й письменники та філософи.

В середні віки інтерес до Індії з явився в країнах Сходу. Автором видатного твору на цю тему був Абурейхан Бируні . Створений в ХІ ст., твір містить цінні відомості про культуру та спосіб життя індійців у давнину.

Вивчення проблем давньої Індії пройшло декілька етапів – від діяльності перших вчених-ентузіастів і до формування самостійних національних шкіл. Засновником наукової індології вважається англієць У.Джонс, який прибув до Калькутти для заняття посади судді. Через рік за його ініціативою було організовано перше в країні наукове товариство – Бенгальське азіатське товариство. У 1791 р. був відкритий перший санскритський коледж у Варанасі.

Вивченню давньої Індії багато в чому сприяли успіхи в галузі санскритології. Перш за все треба відмітити праці Г. Уілсона, який склав перший великий санскритсько-англійський словник ( вийшов у 1819 р. ) і видав перші переклади „Рігведи”, „Вішну-пурани”, поеми Калідаси „Хмара-вісник”.

Вагомим внеском у санскритологію були праці М. Мон єр-Вільямса – англійсько-санскритський (1851) і санскритсько-англійський (1872) словники, санскритська граматика, видання і переклади давніх творів, праці з історії давньоіндійських релігій. З його допомогою був заснований „Індійський інститут” при Оксфордському університеті, де працювали такі вчені, як А. Макдоннел ( ведійська література, релігія і міфологія) та Ф. Томас (буддизм). Особливе значення мала діяльність Ф. Макса Мюллера, який організував видавництво серії „Священні книги Сходу”, переклав багато санскритських текстів, створив праці з індійської філології, філософії, релігії. Здійснений ним аналіз „Рігведи” з коментарями Саяни ознаменувало настання важливого етапу у вивченні ведійської літератури.

Створенням у 1871 р. Археологічної служби північної Індії було покладено початок науковій археології. Ця установа систематично друкувала звіти про свою діяльність, які містили описи розкопок давніх поселень, пам’яток матеріальної культури, епіграфіки, архітектури. Масштаби археологічних досліджень постійно збільшувалися. Матеріали розкопок допомагали уточненню даних письмових джерел, поясненню умов матеріального життя індійців у минулому.

Культурний спадок країни багато індологів оцінювали з позицій європейської освіченості своєї епохи, розглядаючи його через призму античної цивілізації, нерідко давньоіндійське суспільство зображувалося відсталим та застійним. Протягом довгого часу західноєвропейські вчені у своїх працях опиралися в основному на брахманські тексти. „Брахманська вченість” найбільш повним проявом духу індійського народу. Саме поєднання цих двох різних тенденцій (європоцентриської та про брахманської) визначило однобічне відношення західних вчених до давньоіндійської цивілізації.

Інтерес до давньої Індії у Європі нового часу особливо виріс після того, як гіпотеза У.Джонса про спорідненість мов, що тепер звуться індоєвропейськими, була підтверджена працями інших дослідників, особливо берлінського професора Ф. Боппа на початку ХІХ ст. Наскільки ведійський санскрит вважався найдавнішим з відомих тоді мов цієї сім ї, настільки ж вважалося, що Індія є прабатьківщиною всіх індоєвропейських народів. Засновниками німецької індології вважають братів Шлегель – Фрідріха і Августа Вільгельма. Лінгвістика і філологія в Німеччині у ХІХ ст. знаходилися на високому рівні, а це визначало й високий рівень вивчення Індії в давнину. Сферою інтересів німецьких індологів було головним чином вивчення літератури і релігій. Роботи з історії буддизму та індійської літератури Г.Ольденберга, з брахманського ритуалу А. Хілленбранта, літературі дхармасутр та з історії джайнізму Г.Блера і Г.Якобі, з давньоіндійської філософії П. Дейсена і Р. Гарбе до сьогодні вважаються найкращими серед праць на ці теми.

Самостійна й авторитетна індологічна школа утворилася у Франції. Світову індологію збагатили видання Є.Бюрнуфом перекладів на французьку мову важливих пам’ятників давньоіндійської літератури, а також його власні наукові дослідження перш за все з історії буддизму та праці з ведійської літератури А. Бергеня.

Італійську школу індології представляє Дж.Туччі, увага якого сконцентрувалася на проблемах історії релігій і культурі давньої Індії. З австрійських вчених в першу чергу треба назвати М. Вінтерніца, Е. Фраувальнера та Г. Оберхаммера – великих спеціалістів з літератури, філософії та релігії давньої Індії.

В США країни стародавнього Сходу, зокрема Індія, вивчаються у Бєльському, Чиказькому, Гарвардському та інших університетах. Американські вчені видали декілька спеціальних журналів та велику „Гарвардську серію”, засновану в кінці минулого століття Ч.Ланманом. У виданні цієї серії приймали участь відомі санскритологи В.Уітні та М. Блумфільд. На сьогоднішній час вийшло більше 40 томів важливих санскритських текстів та їх перекладів.

Засновником національної індійської історичної школи вважається Р. Бхандаркар (1837-1925) – знавець санскриту, давньоїндійської літератури і релігійно-філософської традиції. Він закликав об’єктивно оцінювати культурну спадщину Індії. До числа перших індійських істориків слід віднести видатного суспільного діяча і відомого бенгальського письменника Р.Датта. Його робота „Історія цивілізації в давній Індії” (1893), полемічна за характером, розгорнута відповідь на спроби принизити досягнення індійців у минулому.

Досягнення Індією незалежності призвело до бурхливого розвитку національної історичної науки. Публікуються ведійські тексти (в Хошіарпурі), „Артхашастри” (в Бомбеї), санскритських буддійських текстів (в Дарбханзі, Північний Бідар). В Пуні почали випускати повний санскритський словник об’ємом у 20 томів.

У 1811 р. відомий петербурзький вчений лінгвіст Ф.Аделунг написав працю „Про схожість санскритської мови з російською; у 1830 р. він же видав німецькою мовою книгу ”Досвід літератури санскритської мови”, в якій міститься опис 350 санскритських творів західноєвропейських індологів. У 1818 р. при Академії наук заснований Азіатський музей, який став центром досліджень Сходу.

Для розвитку світової санскритології було чимало зроблено О. Бьотлінга, спадщина якого дуже велика – переклади упанішад, драми Калідаси „Шакунтали”, санскритської поезії, створення санскритської хрестоматії, яка містить тексти з „Рігведи”.

Розвиток давньоіндійської філології, яка протягом довгого часу залишалася головним напрямком вітчизняної індології, підготував умови для звернення до інших тем, що стосуються минулого Індії. Монографія В. Міллера „ Нариси арійської міфології у зв’язку з давньою культурою” (1876) була присвячена умовам матеріального виробництва і суспільним відносинам у ведійську епоху. Він займався також проблемами ведійської релігії. Заслуговують бути відміченими і дослідження ведійської міфології Д. Овсяніко-Куліковським.

Загалом характеристика вед, як історичного джерела пов’язана з значними труднощами, хоча навряд чи яка-небудь інша проблема привертала уваги вчених. Фактично всі значні індологи-історики і філологи ХІХ – ХХ ст. мали справу з цією важливою темою; опубліковано сотні праць, видані основні літературні пам’ятники. Про масштаб вивчення в цій галузі засвідчує трьохтомне видання Р.Н. Дандекара „Ведийская библиография”. В 50-70 рр. проблемам вивчення ведійської культури зокрема, присвятили капітальні праці значна кількість відомих спеціалістів – Л. Рену, Я. Гонда, Е.Бенвеніст, П. Тіме, Ф.Б.Я. Кьойпер, В. Норман Браун, В. Рау, Р.Н. Дандекар, К.Міліус. Значних успіхів у вивченні літератури і мови епохи, що розглядаємо, досягли і радянські вчені як Г. Бонгард-Левін , Г. Ільїн, І.Серебряков, М. Ростовцев, В. Авдєєв, А. Немировський, А. Осипов, праці яких отримали високу оцінку в вітчизняній та зарубіжній науці.

Не байдужими до вивчення історії Індії ведійського періоду залишались і українські дослідники. Так, О. Крижанівський, використовуючи наукові доробки сучасних російських та західних індологів-істориків, в своїх монографіях робить спроби викласти власні погляди на генезис світосприйняття індійців ведійської епохи.

Саме врахування всього спектру існуючого доробку за вивчаємою тематикою у поєднанні з залученням документальних даних дозволяє максимально повно і об’єктивно визначити особливості розвитку Індії в період ведійської епохи.

Розділ 1 Складові ведійської літератури

Письмові пам’ятки давньої Індії доволі різноманітні, але далеко не кожний письмовий документ може бути джерелом для історичного дослідження. З творів, які дійшли до нашого часу найдавнішими є веди – священні тексти, які традиція розглядала як шрути (почуте) і вважала наслідком божественного одкровення у протилежність переказу смриті (те, що запам’ятали), куди входять більш пізніші збірки етико-правових розпоряджень, обрядові тексти.

1.1 Самхіти

Численну ведійську літературу поділяють на декілька груп: самхіти – збірники гімнів заклять і молитов, брахмани – прозаїчні трактати, що тлумачать ритуали і докладно тлумачать систему жертвоприношень, упанішади – релігійно філософські трактати.¹

Самхіти складаються з чотирьох збірників: „Рігведа” (гімни), „Самаведа” (пісні), „Яджурведа”( жертовні формули та тлумачення) та „Атхарваведа” (магічні формули).Найбільш рання та важливіша з самхіт є „Рігведа” – свого роду антологія гімнів, звернених до богів, зібрання молитов і міфологічних сюжетів. Текст її відомий нам в рецензії, яка містить 10 мандал (книг) – 1028 гімнів.²

Думки вчених з приводу датування збірника досить різноманітні. Деякі дослідники (головним чином індійські) вважають часом його створення ІІІ та ІVтис. до н. е. Тепер на основі лінгвістичних даних зведення гімнів у збірник датується рубежем ІІ та І тис. до н. е. ³

Як єдиний пам’ятник „Рігведа” складалася на території Індії, але окремі тексти пов’язані і з районами, по яких рухалися індоарійські племена. Один з ранніх тлумачів „Рігведи”, Яска в своїй праці „Нірукта” відмічав, що гімни були зібрані в ціле, коли усна традиція почала слабнути.¹

Дослідження змісту „Рігведи” дозволило зробити висновок, що найбільш можливим районом оформлення гімнів був Східний Пенджаб.

Можна встановити лише відносну хронологію тих чи інших частин збірника. Єдність демонструють гімни ІІ-VІІ мандал, які отримали назву „фамільних” оскільки їх авторство приписується певним родам жерців. Ці тексти розглядаються зараз як найдавніші і традиційно називаються центром всього зібрання.²

Зміст пам’ятника досить різноманітний. Разом з гімнами, зверненими до богів, він містить космогонічні, весільні та похоронні гімни. Велике значення для істориків мають гімни, пов’язані з повсякденним життям ( наприклад про гру в кості: ”Рождённые высоко, шумные кости меня сводят с ума, когда катятся они по доске. Словно живые обрадовали они меня, опьянили. Никогда жена со мной не ссорилась, никогда не гневалась и всегда добра была ко мне и моїм друзям. Ради взлёта костей игральных отверг я её советы. Злится на меня тёща, отталкивает жена, никто надо мной не сжалится, и всякий говорит: „ Нет никакой пользы в игроке, он всё равно, что старый конь, выведенный на продажу ! Решаю я, что не буду больше играть в кости, останусь я, не пойду за друзьями, но со стуком взлетают и падают кости и снова спешу я встретиться с ними, как куртизанка, спешащая на свидание. Мучается покинутая жена, терзается мать – сын ее заблудший, одолеваем долгами, живущий в страхе, ищущий денег, ночью идет он в чужой дом. Будьте дружественны ко мне, кости, сжальтесь! Пусть утихнет ваш гнев, ваша враждебность ко мне пусть исчезнет! Пусть другой, а не я будет у вас в плену”; правда, і в молитовних гімнах можна знайти багато історичного матеріалу (наприклад, в гімнах про захист худоби).³

Аналіз „Рігведи” дозволяє вченим відтворити політичну організацію та соціальні відносини ранньоведійської епохи, господарську діяльність населення, звичаї та норови, прослідкувати процес виникнення класового суспільства ї держави. Тепер завдяки вдалим дослідженням індійських археологів з явилася можливість співвіднести „рігведійський матеріал” з пам’ятниками матеріальної культури.

Вчені намагаються виявити уявлення про природу і світ, визначити рівень культурного розвитку ведійських індійців, систему космогонічних ідей, початки філософських знань. В текстах „Рігведи” знайшли відображення і конкретні історичні факти – суперництво між індоарійськими племенами, розселення водійських колективів і освоєння ними нових територій. У гімнах співається про царів, народи і племена, про події минулого, але їх відповідність реальним фактам у більшості випадків встановити поки що неможливо. Дослідження фонду неарійських слів у „Рігведі”, а також описів не аріїв, їх звичаїв, вірувань дає дуже важливий матеріал стосовно проблеми генезису давньоіндійської цивілізації¹.

Особливе місце серед текстів водійської літератури займає “Атхарваведа”, яка традиційно має назву четвертої веди. Ця пам’ятка склалася в більш пізній період ніж перша з самміт, однак в ній збереглося чимало архаїчного матеріалу, в якому відображено уявлення іноді навіть більш давні, ніж зафіксовані в “Рігведі” (зокрема релігійні уявлення племен, що населяли Індію до приходу індоарійців). Іноді вважають, що авторство деяких текстів належить представникам індоарійських племен. Ряд гімнів “Атхарваведи”, ймовірно, виник в області, розташованій на сході від районів створення “Рігведи”. Кінцева редакція пам’ятника відбулася, у VII – VI ст. до н.е., хоча окремі частини, безумовно, датуються більш раннім часом.²

В гімнах “Атхарваведи” вже представлені релігійні та релігійно-філософські ідеї, які отримали подальшу розробку в упанішадах. В загальній системі водійської традиції цей збірник займає особливе місце ще й тому, що в ньому у порівнянні з іншими саммітами менше запозичень з “Рігведи”, але мають місце досить архаїчні тексти, які відсутні в інших збірниках.

Спочатку були відомі дві версії “Атхарваведи” (Кашмирська Пайпалада і рецензія Шаунаки), однак в Індії (в Орісі) знайшли нову редакцію тексту, що відкриває можливості для подальших досліджень пам’ятника. Знахідка нової редакції вказує й на широкий ареал розповсюдження “четвертої веди”.¹

Вона відрізняється за змістом від трьох інших: тут подаються магічні закляття, які використовувались в повсякденних обрядах, тоді як в інших самшитах зібрані гімни, які зачитували під час служіння культу жерцями. Тому деякі вчені вважають, що “Атхарваведа” найменше зазнала брахманської обробки, ніж інші веди, де чітко прослідковується значний вплив стан жерців. Вірніше було б сказати, що якщо „Рігведа” ритуальною стороною була звернена до різних груп жерців на чолі з хотаром, то „Атхарваведа” скерована на домашні обряди і домашнього жерця. В її закляттях, які відносяться до сивої давнини, більш повно відображені анімістичні уявлення, віра в шаманів. Її текст увібрав елементи народної поезії. Особливий характер пам’ятника був причиною того, що жерці довгий час не визнавали його священним текстом².

Магічні гімни „Артхарваведи” проливають світло на різні боки життя давньоіндійського суспільства – політичну організацію, соціальні та сімейні відносини, побут, господарський уклад. Такими є, наприклад, гімни про благополуччя людини, які дозволяють судити про господарську діяльність, розвиток землеробства та ремесла, гімни про однодумство на зборах і успіхах правителя ( дані, що стосуються політичного життя та ролі народних зборів), про захист брахманів ( свідоцтва про діяльність жерців), весільні тексти (сімейні відносини), закляття проти хвороб (дані про стан медичних знань), астрономічні сюжети.

Цінність останніх двох збірників – „Самаведи” та „Яджурведи” – історичних джерел набагато менша. Вони, за визначенням Я. Гонди, великого спеціаліста з ведійської літератури, являються літургійними самхітами і не так оригінальні, оскільки в більшій своїй частині повторюють „Рігведу”.¹

1.2 Брахмани

Наступний розділ ведійської літератури складають прозаїчні трактати – брахмани, що розтлумачують ритуали та докладно пояснюють систему жертвоприношень. Ці тексти ознаменували прихід нової епохи в історії давньоіндійського суспільства, того етапу у розвитку ведійської культури, коли інтенсивно створювалася сословно-кастова система, зросла роль брахманів і на перший план висунулася пишна обрядовість. Час їх оформлення можна приблизно віднести до VIII-VІ ст.. до н. е., іноді пропонують і більш ранні дати.

Брахмани містять досить багато інформації про соціальне, політичне та культурне життя, звичаї, організації сім ї, але більш за все вони цінні для вивчення пізньоведійської релігії , для пояснення змін, що відбулися у віруваннях та світосприйнятті давніх індійців. В деяких текстах („Айтарея-брахмана”, „Шатапатха-брахмана”) змальовуються різні церемонії, причому не тільки релігійні, наприклад коронація правителя.² Ці описи дозволяють відтворити ряд рис політичної організації, з’ясувати статус правителя, роль народних зборів, становище окремих соціальних груп. Цікавим є матеріал про географічні знання давніх індійців, який дає можливість окреслити кордони розповсюдження індоарійських племен в пізньоведійську епоху. Особливо суттєвими є свідоцтва „Шатапатха-брахмани”, пов’язані з долиною Ганга та Східними областями Біхара³.

1.3 Упанішади

Заключну частину ведійської літератури складають упанішади. Вони, на відміну від брахман, являють собою релігійно-філософські трактати. З величезної кількості упанішад традиція виділяє 10-12 головних, які склалися трохи раніше за інші. Їх тексти датуються приблизно VII – VI ст. до н. е. “Айтарея”, “Каушитака”, “Кена”, “Тайтирія”, “Катха”, “Іша” і “Мундака” умовно відносяться до VI – IV ст. до н. е., а пізніші з головних „Шветашватара”, „Майтрі”, „Прашна” та „Мандук я”) –до ІІІ – ІІ ст.. до н. е. Всі вони побудовані у формі бесід, роздумів, повчань мудреців, містять і деякі міфи. ¹

Дані упанішад важливі для встановлення передумов виникнення буддизму і пізніших релігійно-філософських систем. Власне історичні матеріали, особливо конкретні вказівки, в цих пам’ятках невеликі, але найбільш ранні із збірників слугують джерелом, що дозволяє відтворити картину духовного та соціального життя пізньоведійської епохи, допомагає в загальних рисах простежити зміни, які відбулися в індійському суспільстві в VII – IV ст. до н. е. (перш за все подальший розвиток державності, виникнення перших великих держав в долині Ганга, збільшення ролі кшатриїв).²

До ведійської літератури примикає література сутр (букв. “нитка”, а також лаконічне розпорядження, скорочене правило), твори, які тлумачать питання релігії, філософії, науки, етики, повсякденного життя. Сутри називають іноді “ведангою” (букв.”частина вед”), але, за традицією, вони не входять у власне водійський канон, а інтерпретують ряд питань, суттєвих для розуміння водійських текстів. В ведангу входять ритуал, етимологія, граматика, фонетика, метрика і астрономія.

До веданги відносяться і багато чисельні трактати, що стосуються ведійського ритуалу, - кальпасутри; вони, як правило, розподіляються на шраутасутри, грихьясутри і на дхармасутри, що входять до грихьясутри. Шраутасутри містять вказівки відносно обряду „возлияния” священного напою соми і жертвоприношень. Ці найбільш давні тексти звичайно датують 800 (700) – 400 рр. до н. е. Дослідник історії та культури знаходить в цих пам’ятках дані про культ та релігію ще більш репрезентативні свідоцтва грихьясутр – збірників повчань з домашніх обрядів. Тут змальовуються церемонії, пов’язані з життям господаря. Найбільш стародавні грихьясутри відносяться до того ж періоду, що й шраутасутри, однак деякі з них безумовно більш пізні.

Дхармасутри за змістом більші, ніж грихьясутри – включають настанови по домашній обрядовості і правила сімейного життя, регулюють соціальне життя людини, стосуються положення різних верств населення, їх взаємовідносини з державою і т.д. Вчені відносять ці збірки до другої половини I тисячоліття до н. е., частіше до VI – III ст.

На основі сутр поступово виникла література шастр – наукові і політичні твори, а також збірки настанов етичного та етико-правового характеру – дхармашастри. Для кращого запам’ятовування вона не рідко писались віршами (шлоками).¹

Література шастр постійно привертала увагу вчених багатством та різноманітністю матеріалів, який досить істотний для відтворення різних боків життя древньоіндійського суспільства та держави. Ці тексти неодноразово видавались, перекладались, аналізувались. Однак залишається досить приблизною їх датування. Дослідники часто не можуть точно співвіднести посвідчення того чи іншого твору з відповідною епохою. Відомі перешкоди виникають і в зв’язку з специфічністю літератури шастр. Вони несуть відбитки впливу брахманських поглядів, брахманських норм та установ. І все ж, не дивлячись на тенденційність, шастри відображають особливості своєї епохи, спираючись на реальні явища та факти, зафіксували також норми звичайного права і найбільш міцні традиції.

Значення терміну „дхарма” дуже широке, причому сутність його не однакова для різних епох і змінюється в залежності від жанру літератури. Під цим словом звичайно розуміли сукупність етичних норм, якими повинна була керуватися людина у повсякденному житті. Дхармашастри були свого роду кодексами, брахманськими збірниками повчань і настанов для членів різних соціальних груп. Разом з тим вказані тексти містять й правові норми (в тому числі в галузі кримінального і цивільного права), що склалися в результаті довготривалої практики державного управління.

Створювалися ці збірники певними брахманськими школами, що претендували на загальноіндійське визнання. Подібні твори входять в розряд смриті і іноді їх позначають цим терміном. Традиція називає різну кількість збірників дхармашастр – 18, 19, 21, а іноді і 36 або 57. вони відрізняються за розміром і часом створення. Найбільш відомі з них – „Манавадхармашастра”, або „Ману-смриті”, „Яджнавалкья-смриті” та „Нарада –смриті”.¹

„Ману-смриті” часто називають „Законами Ману”. Датоване це джерело ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е. . Збірник складається з 12 частин, в яких розповідається про створення світу, заняттях станів, правах та обов’язках, праві спадкування, функціях царя, принципах його політики і державного управління, проведення різних обрядів; даються вказівки для аскетів, перелічуються норми правильного способу життя. Найбільший інтерес для історика являють собою свідоцтва про становище окремих соціальних груп, в тому числі пудр, а також рабів та найманих робітників, про статус чотирьох станів - варн, судовиробництво, податкову систему.²

„Яджнавалкья – смриті” виникла пізніше „Ману – смриті”. Найкращий знавець дхармашастр, індійський вчений П. В. Кане датує цей твір І ст.. до н. е. – ІІІ ст. н. е. Матеріал більш систематизований, майже відсутні повторення. ”Яджнавалкья – смриті” менша за об’ємом , ніж „Ману – смриті”, хоча в ній розглядаються приблизно ті ж проблеми. Зберігся ряд коментарів на цей текст ( найбільш ранній – Вішварупи , ІХ ст..), які дозволяють зрозуміти важкі відривки і терміни.

Акцентування правової тематики яскраво відобразилося в „Нарада – смриті”, не дивлячись на те, що 50 віршів збірника співпадають з текстом Ману і багато в чому схожі за змістом. Можливо ті, хто складав збірник Наради спирався на добре знайомі їм „розпорядження Ману”. Порівняння текстів Наради та Яджнавалкьї вказують на більш пізнє виникнення першого – приблизно у ІV – V ст.. центральне місце в ньому відведене питанням права, судовій процедурі, описам функцій судового органу – сабхі, угодам, показанням свідків; етичні настанови відступили на другий план. Тому „Нарада – смриті” може бути названа вже юридичним збірником.

Веди малюють нам картини суспільного життя Індії. Однак вони потребують певного критичного аналізу, так як є предметом усної народної творчості. А добре відомо, що в давнину дуже сильною була традиція усної передачі тексту, з покоління в покоління, при цьому намагалися зберегти їх первинний зміст, але в пошуках сюжету часто зверталися до міфології, а при описах дійсних подій не прагнули точності. Крім того, ряд текстів був оформлений письмово лише в перші століття нашої ери й припустимо думати, що зафіксовані були не всі твори усної народної творчості.

Розділ 2 Соціально-економічні та політичні відносини

у контексті літератури Вед

2.1 Освоєння долини Ганга і розвиток економіки

Цивілізація в долині Інду, не дивлячись на високий рівень розвитку, якого вона досягла, залишалася все ж явищем регіонального значення. Формування того життєвого укладу, який надав Індії єдність при всій різнобарвності, почалося з кінця ІІ тис. до н. е. і було пов’язане з виникненням держав в долині Гангу. Саме цим районам судилося стати центром культури та державності. Вивчення розглядає мого періоду полегшується тим, що разом з археологічними матеріалами в розпорядження дослідника потрапляють синхронні та літературні джерела – водійські релігійні твори та епос. Період кінця ІІ – середини І тис. до н. е. в історії Північної Індії прийнято називати „ведійським”.

Основним досягненням водійських індійців було господарське освоєння і заселення великої частини долини Гангу, до того вкритої джунглями. Наступ на долину вівся з півдня, звідки проникали землеробські племена дравідів і мунда, і з півночі – племена предгір їв Гімалаїв. Але найголовніший напрямок колонізації, яка завершилася створенням постійних поселень і міст, з півночі заходу на південь сходу, з Пенджабу й Раджастхану.¹

Процес освоєння долини Гангу був довготривалим і стихійним. Хронологічно встановити етапи просування індо аріїв епохи „Рігведи” практично не можливо, але оскільки Ганг згадується лише в пізній, Х мандалі, можна передбачити, що до того часу водійські племена ще не далеко просунулися на схід від нього. В „Атхарваведі” ( V. 22. 14) згадуються вже мешканці Магадхі ( Південний Бідар ) і Ангі ( Західна Бенгалія ). В брахманах і упанішадах держави в долині Ганга – Кошала, Каші, Відеха – предстають вже такими , що вже склалися.

До середини І тис. до н. е. долина Гангу була в основному освоєна, не дивлячись на те, що значні території ще залишалися під лісами й болотами, особливо в нижній течії річки. В „Рігведі” часто згадується слово „аяс”. Спочатку під цим терміном розуміли не залізо, а метал взагалі, перш за все мідь та мідні сплави. Але в пізніх самхітах „аяс” або „шьямаяс” (чорний метал” означає вже залізо.¹

Носії „культури сірої розписної кераміки” виготовляли з заліза вістря стріл та копій, гарпуни, ножі, домашнє начиння, а також будівельні інструменти (долота, голки, цвяхи, пластини, щипці), землеробські знаряддя (серпи, сокири), прикраси (обручки).

Більш досконалі знаряддя праці дозволили освоювати нові площі. Із зернових культур в „Рігведі” Часто Згадується „ява”. Пізніше це слово почало означати „ячмінь”, але тоді під ним розуміли збіжжя взагалі. В пізній водійській літературі рис фігурує як одна з основних культур, причому були відомі різні його види (чорний, білий, скороспілий). Наряду з цим в текстах згадується і ячмінь, пшениця, різні види просяних і бобових. Індійці в той час знали цукровий тростник (Атхарваведа І. 34. 1-5 ). З масличних вирощували кунжут, з технічних – льон. ²

В якості добрива використовували гній, а також і штучне зрошення: в „Рігведі” (VІІІ. 69. 12 ) згадуються криниці з водопідйомними колесами (чакра), але великі іригаційні системи були відсутні.³

Головним скарбом індійця вважалася худоба, перш за все бики, які були тягловою силою, і корови, що давали найважливіші продукти харчування. У гімнах, звернених до богів, чи не найбільш наполегливими були прохання забезпечити велику кількість корів. Поняття „війна” позначалося терміном „гавішті”, тобто „бажання корів”. Та й у віруваннях корова поступово починає займати особливе місце; ще в „Рігведі” вона іноді називається „агхнья” (тобто та, яку не можна вбити). Важливе значення її в господарстві було вирішальним фактором, що призвів до появи культу корови як одного з основних елементів релігійної практики індуїзму.

Ведійські індійці, судячи з археологічних матеріалів, не створили таких розвинутих і міцних городських центрів, як харапці. Слово “pura”, під яким пізніше розумілося “місто”, неодноразово зустрічається в “Рігведі”, але тут мова йде скоріше про укріплені пункти, де під час небезпеки ховалося населення і куди заганяли худобу¹.

Згодом міста перетворилися в центри концентрації ремесла, яке відокремилось в самостійну галузь економіки. В них вироблялися сільськогосподарські знаряддя (плуги, серпи, лопати, сокири), транспортні засоби (колісниці, човни), тканини, посуд з металу (золота, срібла, міді), каменю, дерева та глини, різні прикраси. Розкопки показали високій рівень виробництва кераміки в стародавніх містах долини Гангу. Про кераміку та технології її виготовлення багато згадується в пізньоведійській літературі. Часті військові конфлікти визначили потребу в більш досконалій зброї, індійські ремісники виробляли мечі, списи, луки й стріли. Цікавий матеріал про розвиток металургії зберегли й веди.

Ведійський період позначений зростанням обміну між окремими племенами, регулярною торгівлею. З’явилися професійні купці (вони, як і їх колеги в багатьох інших стародавніх країнах, особливою увагою не користувалися). Мірою вартості вважалися корови. В “Ригведі” (І.126.2) говориться, що в якості засобів обміну використовувались також шийні прикраси – “нишка”. В пізньоведійський час з тією ж метою використовувалися куски металу стандартної ваги; один з них, “шатамана”, називається в “Шатапатха-брахмані” (V.5.5.16)². Судячи з самшитів, торгівля здійснювалася по суші і річкам. Ригведійські індійці знали про море (самудра) (І.56.2; ІV.55.6; Х.136.5), а згадка (І.116.5) човнів з сотнею весел дозволяє припустити і розвиток мореплавства¹.

Мореплавство у ведійських племен не набуло особливого значення: про це свідчать слова дхармасутри Баудхаяни (VI – V ст. до н. е.) про заборону брахманами здійснювати морські мандрівки.

В цілому матеріальну культуру ведійських індійців не можна вважати відсталою та примітивною. Вже в ту епоху були закладені основи міської цивілізації і державності.

2.2 Соціальна структура давньоіндійського суспільства

Дані „Рігведи” в особливості пізньоведійської літератури засвідчують про розклад первіснообщинних відносин, про майнове та суспільне розшарування. В джерелах зустрічаються згадки про дарування землі брахманам; правда, невідомо, що це була за земля і на яких умовах вона надавалась. Безумовно, однак, що традиції колективної власності поступово почали послаблюватися. Збереглися навіть відомості про дарування селищ; ймовірно мова йшла про передачу володарем свого права на отримання податку з селища, хоча відомо, що при даруванні участків вимагалася згода племені. Земля, яку обробляли, могла знаходитися в приватному володінні; зустрічаються навіть факти купівлі-продажу землі.

Повсякденне життя рядового індійця, як вона змальована в грихьясутрах, - це життя економічно незалежного господаря. В ведах нерідко розповідається про щедрі дари володарів і приватних осіб священикам. Вже в ряді гімнів „Рігведи” говориться про багатих та бідних. Заборгованість в цей ранній період вважалося злом, позбавлення від якого доводилося прохати у богів.²

Дані про таврування худоби – важливої процедури, яка супроводжувалась відповідними обрядами, - також можна вважати свідоцтвом укріплення інституту приватної власності. Худоба була головним показником багатства, вона була причиною міжплемінних конфліктів. Тексти містять відомості про дарування значної кількості корів. Слід відмітити, що в ранніх творах раджа виступає перш за все як захисник худоби, яка в той період розглядалася з позиції загальної власності. Одночасно з майновим відбувався і суспільний поділ населення. До кінця ведійського періоду нерівність серед вільних юула закріплена оформленням системи чотирьох станів – варн: брахманів, кшатриїв, вайшьїв і пудр. В пізній період ці чотири стани стали ще більш закритими і нагадували касту – один з найбільш характерних феноменів індійського суспільства.¹

Мабуть, ні одне суспільне явище в Індії не викликало такого інтересу і уваги вчених, як касти. Говорячи про касти, ми маємо на увазі обмежене коло людей, які займають визначене, встановлене звичаєм місце в суспільстві. Приналежність до неї обумовлюється народженням і спадкується. Члени її пов’язані традиційними заняттями, спільністю культу, правилами спілкування один з одним і з членами інших груп.²

Слово „каста”, яке увійшло у велику кількість мов, португальського походження і спочатку означало „рід”, „порода”, „якість”. Основний зміст терміну „варна” – „вид”, „колір”, „якість”, „розряд” людей³. Саме в цьому останньому змісті даний термін і використовувався в давній Індії. Він означає і таку важливу прикмету, як колір. Можливо, набагато раніше з кожною з варн став асоціюватися певний колір: з брахманами – білий, з кшатріями – червоний, з вайшьями – жовтий і з пудрами – чорний. Інакше кажучи, ведійські індійці визнавали символіку чотирьох кольорів, а не двох, тобто ці кольори ніякого відношення до кольору шкіри не мали.

Найбільш рання версія виникнення варн міститься в рігведійському гімні „Пурушасукта” (Х.90). В ньому брахманам приписується походження з вуст міфічної першолюдини Пуруші, якого боги принесли в жертву, кшатріям (в тексті „Раджанья”) – з його рук, вайшьям – з стегон, пудрам – з підошв.¹

Інша версія представлена в „Законах Ману”. Згідно їй варни з’явилися від міфічних великих ріші, синів Ману, який був, в свою чергу, сином Брахми: брахмани – від Кави, кшатрії – від Ангираса, вайшьї – від Пуластьї і шудри – від Васіштхи.²

Визначальним фактором у виникненні ієрархічної системи варн було посилення соціальної нерівності, що призвела до виділення знаті, яка захопила функції, що забезпечили їй відповідний статус.

2.3 Виникнення держави

В давнину у індійців довго зберігалось стійке уявлення, що колись існували умови, що суттєво відрізнялись від тих, в яких вони живуть. Настільки ж міцним було уявлення, що царі і влада з’явилися не одразу. В зв’язку з цим поставало питання про час і причини виникнення держави. Процес її утворення в давній Індії був довготривалим. Органи влади виникали поступово і організовувалися, як правило, з племінних органів управління. Самі ж держави довгий час були невеликими – охоплювали територію одного племені або союзу племен. Свою назву вони отримували за назвою найбільш сильного з них.

Племінний вождь – раджа в цей час виступає як єдинодержавний правитель. Судячи з „Рігведи” (Х.124.8; Х.173) і „Атхарваведи” (І. 9.3; ІІІ. 4.2 – 7; VI. 87 – 88), раджа іноді ще обирався народними зборами.³ Правитель за звичай належав до самого знатного, заможного і багато чисельного роду. Він мав можливість, спираючись на союзників і залежних від нього осіб, нав’язати свою кандидатуру народним зборам. На кінець ведійського періоду царська влада була спадковою, переходила від батькам до старшого сина. Народні збори запрошувались для обговорення питання про спадкування престолу тільки тоді, коли цей порядок з різних причин порушувався.

У ведійській літературі зустрічається ще один термін для позначення народних зборів – „сабха”, можливо його функції були пов’язані з правосуддям. Тим же терміном називали і приміщення, де проводилося судове розслідування, а також кімната для ігор і розваг.

Особливе положення раджі ще у ведійський період призвело до того, що державна влада почала сприйматися як священна, а її носій оголошувався уособленням того чи іншого бога. До них почали возводити родовід правителів.¹

Подробиці, що стосуються каральної політики держави залишаються невідомими, але згадувані в більш пізніх джерелах (дхармасутрах та дхармашастрах) такі архаїчні реалії, як особистий розгляд царем деяких справ, практика третейського розбирання, були особливо характерними для періоду, що розглядається.

Цікаво, що звичай кровної помсти зник в Індії дуже рано. Замість нього отримала розповсюдження практика викупу – компенсації родичам вбитого. Термін „вайрадея” зустрічається ще в „Рігведі” (V. 61. 8); в ранніх дхармасутрах, що примикають до водійського періоду, він означає загальноприйнятий метод розв’язання такого роду справ.²

Для утримання державного апарату та інших потреб збиралися податки _ балі згадується ще в самхітах. Спочатку це був добровільний внесок общинників вождю, але поступово перетворився на обов’язків податок.

Описані вище умови склалися там, де виникла монархічна форма правління, але разом з монархіями утворювалися й республіки, в яких традиції племінної демократії трималися міцніше.

Розділ 3 Характеристика ведійської культури

3.1 Релігія

Ведійська література є цінним джерелом для відтворення космологічних і релігійних уявлень давніх індійців. Релігія пронизувала все життя індійця. Постійно зустрічаючи труднощі й небезпеки, він сподівався, що обрядовими діями зможе попередити неприємні несподіванки з боку і природних і неприродних сил. Тому виробнича діяльність обов’язково супроводжувалася магічними ритуалами і вимовлянням формул заклять або віршованих звернень до надприродніх сил. Знання магічних текстів, що реалізовувалося в ході відповідних процедур, і вважалося ведою; саме вона забезпечувала людині успіх у всіх справах і життєве благополуччя.¹

Важливим джерелом при вивченні символіко-міфологічного контексту ведійської релігії є брахмани. Будучи більш пізніми за часом кінцевої фіксації тексту, вони містять деякі нові ідеї або переосмислені. Тісно примикають до брахманів араньяки „лісові книги” та упанішади, що подають знання, набуте при сидінні в безпосередній близькості. Таку назву вони отримали внаслідок того, що матеріал, викладений в них, подається звичайно у вигляді бесіди вчителя і учня. Ці два види літератури Вед наближені один до одного: їх оформлення є результатом ведійського кругозору і системи ритуалу, що простежується вже у давніх брахманах ( наприклад в „Айтарея-брахмані”); прослідковується тенденція до спрощення громіздких і коштовних обрядів, перетворення їх у чисто символічний ритуал.²

Вірування індійців в епоху Вед вивчаються на основі її літератури, але вона відобразила великий за часом період, який не був однорідним. Про це можна судити з порівняння гімнів „Рігведи” з брахманами та упанішадами. Більш того вже „Рігведа” демонструє трансформацію релігійних уявлень.

Пантеон „Рігведи” виступає в єдності міфологічних персонажів трьох історичних періодів – від індоєвропейського до дійсно індійського. Найбільш важливе місце у водійському пантеоні займають деви – боги. Їх налічується від 33 до більш ніж 33 сот, а пізніше мільйони. Давні індійці надавали їм антропоморфні риси, приписуючи їм вчинки людей, почуття та образ життя. В „Рігведі” вони не раз називаються безсмертними (І. 24.1; І. 72.2), однак вважалося, що ця якість не була притаманна їм спочатку.¹

Більшість богів зразу були покровителями різних племен; з плином часу змінювалися відносини між останніми і уявлення про роль і значення їх покровителів.

На релігію безумовно вплинули соціальні відносини, що закріпилися на той час у суспільстві. Жіночим божествам (Адіті - мати богів, Прітхіві - мати-земля, Улас- зоря, Сарасваті- богиня річки того ж найменування) відводилася другорядна роль, особливо в більш пізніх частинах Вед. Особливо поважали бога Агні, що відповідало тому великому значенню, що надавали вогню. В „Рігведі” гімни богам, утворюють окремі мандали, починаються зі звернення до Агні. Він був не тільки богом вогню, але й вогнем у всіх його видах; називався „охоронцем людей” (Рігведа І. 96. 4), „охоронцем помешкання” (І.12. 6; І. 36.5). вогонь жертовного вогнища відігравав важливу роль у культі і розглядався як посередник між людьми і мешканцями неба: в його полум’ї згорали жертви, яких приносили богам.²

Склалася думка, що поруч з культом бога вогню Агні існував і інший культ – культ оп’яняючого напою соми. Стан оп’янілої людини зображено в гімні Індрі.

Оба мира (земля и небо) даже не составляют половины меня.

Ведь я выпил сомы?

Небо превосхожу я величием, и эту пространную землю.

Ведь я выпил сомы?

Вот эту землю поставлю сюда и туда.

Ведь я выпил сомы?

Одна половина моя на небе, вниз протянул я другую.

Я величествен, я возвышен до облаков. Ведь я выпил сомы?¹

Ведійський індієць приписував всім предметам зовнішнього світу риси людей – вміння говорити, відчувати біль, страждання, радість. Цими якостями наділялися навіть гори, річки, каміння. В пізньоведійську епоху закріпилася ідея, згідно якої кожна жива істота складається з двох частин – видимої (тіло) і невидимої (душі). Саме душа здатна відчувати, думати, бажати, вона і є у людині животворним початком.

Ще в „Рігведі” містяться натяки на те, що добропорядні люди досягають безсмертя і живуть на небі (І. 125.5 – 6; 154.5; VIII. 58.7). Більш визначені розповіді про потойбічний світ предків, куди йдуть померлі (IX. 113.7 – 11, 14; X. 15.16), а також про темний світ безодні для грішників (IV. 5.5; IX. 673.8; Х. 152.4). Про насолоду в райському житті згадується в „Атхарваведі” (IV. 34). В світі небес немає поділу на гнобителів та пригнічених: „Там слабый не платит налога сильному” (ІІІ. 29.3). Вказівки на перебування добропорядних людей в світі предків і в світі богів зустрічається в упанішадах. Про пекло іноді згадується в „Атхарваведі” і брахманах.²

В основі ведійського культу було покладено жертвоприношення богам. Здійснення перших було найважливішою складовою частиною способу життя всіх прошарків суспільства. Світ існує завдяки богам, а вони живуть жертвоприношеннями, тому за ради свого і загального благополуччя треба обдаровувати богів, щоб заручитися їх підтримкою.

Головним в культовій практиці було принесення в жертву тварин. На спеціально підготовлених вівтарях розділяли туші тварин, деякі частини кидали у вогонь, інші варили, після чого учасники обряду їх їли. Боги, за твердженням індійців, харчувалися тим, що згорало у вогні.

Особливе значення надавалось принесенню в жертву коня (ашвамедха), обряду, який здійснювався тільки правителем. Спеціально відібраного коня відпускали на волю, але за ним невідступно слідував цар, або призначений для цього полководець з військом. Володарі областей, по території яких проходив кінь, повинні були чи підкоротися царю – власнику коня, чи воювати з ним. Через рік коня приводили в столицю і приносили в жертву в присутності підкорених правителів.

В релігії давніх індійців виключно важливе місце займав культ предків. Найбільш суттєва частина культу – поминальна трапеза (шраддха) – здійснюється і тепер. Виконувати її може лише чоловік – голова родини, цим же пояснюються постійні молитви віруючих індійців про спадкоємців чоловічого роду.

Обрядами супроводжувалися й трудові процеси – запряжка в борону биків, початок орання, молотьби, ввід та вивід худоби з хліву, початок будівництва ставку, колодязя і т.п., а також інша подія в особовому чи сімейному житті. Вони зародилися у глибокій давнині, і спочатку їх виконання не потребувало професійних знань, але брахмані намагалися взяти під свій контроль і цей бік життя індійця. Традиційні обряди вони розтлумачували у відповідності з новими віруваннями, привносили до них елементи ритуалу (наприклад, читання мантр), намагалися зробити неодмінним свою участь в ньому або навіть керувати ним.¹

3.2 Космогонічні погляди та витоки філософії

Уявлення про походження і розвиток всесвіту відображено в Х мандалі „Рігведи”. В гімнах цієї „рігведійської книги” відображено дві основні версії походження космосу. Перша була пов’язана з дуалістичним уявленням про його початок – хаотичній світовій матерії і агенті, що її організує (Х.81 – 82.121), коли в образі деміурга виступають Вишвакарман, Праджанати. Ці уявлення співвідносились з міфологічним уявленням про „Золотий зародок” (Хіраньягарбха). Друга модель світу – пантеїстична. Згідно гімну „Пурушасукта” (Рігведа Х.90), боги, які забажали створити світ, здійснили жертовний обряд над божеською першолюдиною Пурушею. При цьому з його „духу” (манас) виникла Луна, із очей – Сонце, із вуст – Індра і Агні, з подиху – вітер, з пупа – повітряний простір, а з голови – небо, з ніг – Земля, з вуха – частини світу. З вуст Пуруши утворилися брахмани, з рук – кшатрії, з стегон – вайшьї, з ступнів - шудри. Тоді ж з’явилися тварини, рослинність, а також гімни, жертовні формули і т.д.¹

Роздуми водійських індійців над проблемами буття та світостворіння найбільш повне відображення знайшли у відомому тексті „Рігведи” - «Гимне о сотворении мира” (Х.129). Там говориться:

Не было не-сущего, и не было сущего тогда,

Не было ни воздушного пространства, ни неба над ним.

Что двигалось туда и сюда? Где? Под чьей защитой?

Что за вода – глубокая бездна?

Не было ни смерти, ни бессмертия тогда,

Не было ни признака дня или ночи.

Дышала, не колебля воздуха, по своему закону нечто Одно,

И не было ничего другого, кроме него.

Цей текст, взятий в якості прикладу, показує наскільки складним і суперечним був ранньоведійський погляд на створення світу. Разом з тим індійці часів „Рігведи” не вважали, що „загадки світостворіння” здібні розкрити боги: їх світ залишається чимось вторинним і підкорений загальним законам буття. Небожителі можуть допомогти в досягненні матеріальних благ, але безсилі в поясненні тайн всесвіту, природи і людини.²

Далі стає примітною одна типова для ведійського світогляду в цілому риса: прагнення ототожнення природні явища з процесами, які регулюють життя людини. Першостихією буття проголошуються різні форми дихання, що забезпечують життєдіяльність і людини і природи.

3.3 Розвиток наукових знань

Потреби виробничої практики, нові умови життя, зміна ритуалу призвели до пробудження наукового інтересу до природних і суспільних процесів. В числі веданг (частин вед) – дисциплін, які вважались допоміжними при вивченні вед, - входили шикша (фонетика), чхандас (метрика), вьякарана (граматика), нірукта (етимологія) і джьотіша (астрономія).¹

Про рівень астрономічних знань можна судити з різноманітних згадок у ведійській літературі, особливо в брахманах „Яджурведи”. Час здійснення релігійних обрядів визначалось перш за все фазами луни. Ведійські індійці окрім сонця та луни знали всі п’ять планет, вони вміли орієнтуватися в зоряному небі, з’єднували зірки у сузір’я (накшатри).

Найбільш ранні відомості про накшатри зустрічаються вже в „Рігведі”. Накшатри – невеликі групи зірок, віддалених одна від одної на 13 градусів, тому місяць при своєму русі по небу кожну наступну ніч з’являється у новій групі сузір’їв. Повні списки їх наведені у „Чорній Яджурведі” і „Атхарваведі”, а назви залишились практично незмінними протягом багатьох століть. Давньоіндійська система накшатр відповідає місячним стоянкам, які згадуються в сучасних зоряних каталогах.

Значного розвитку досягли знання індійців також і в галузі медицини, хоча вони були тісно пов’язані з магічними уявленнями. Дуже багато замовлянь проти хвороб міститься в „Атхарваведі”. Індійці вміли визначати більш ніж сотню хвороб і мали уяву про лікувальний ефект багатьох лікарських рослин. В „Рігведі” (ІХ. 112.1) вже згадуються професійні лікарі (бхішадж). Заняття лікуванням в той час ще не було засуджуючим: навіть Агні (Атхарваведа V. 29.1) або Ашвіни (VII.53.1) з повагою називаються лікарями¹.

Отже бачимо, що у давній ведійській літературі яскраво відображена загальна картина розвитку релігійних, філософських та наукових знань.

Висновки

Істотним джерелом для вивчення Індії у давнину є Веди – зібрання священних гімнів і писань. Роль цього пам’ятника у розкритті духовного, культурного, політичного і економічного життя давніх індійців є надто значною і потребує окремого комплексного вивчення.

В сучасній індійській традиції знання Вед вважали джерелом мудрості індійців. Веди вчать звеличуватися і підноситися над нещастям, гнівом і заздрістю, шукати істину.

Різнопланова за змістом, ведійська література включає в себе і гімни богам, і захоплюючи похвали дарувальникам, і жертовні формули, і замовляння, і описи ритуалів, і перші релігійно-філософські трактати.

Авторство творів приписувалось давнім поетам і святим мудрецям – ріші: тексти вважалися не тільки результатом самостійної творчості, але й словесним вираженням існуючої споконвічно і незалежно від людей істини, вираженням, що має магічну силу.

Для сучасного дослідника ведійська література має величезне значення і є цінним історичним джерелом, яке повною мірою дає знання про історичний період, пов’язаний з розселенням індоарійських племен в Північній Індії, освоєнням долини Гангу, еволюцією політичного і суспільного устрою цих племен, виникнення державності.

В текстах вед міститься багато історичного матеріалу про політичні організації, звичаї, розвиток землеробства і ремесла, даних про стан медичних, астрономічних та інших знань, відомостей про індійську релігію та географічні знання давніх індійців.

У давнину Веди не були записані, вони передавались від вчителя до учня в усній формі. Великий об’єм творів і особлива складність запам’ятовування, здавалось, робили неможливим механічне вивчення текстів. Але усна традиція залишається в Індії і до сьогодні.

Багатовікова традиція складання звернень до богів і формул замовлянь сприяла формуванню навичок метричної мови; почали розроблятися різноманітні художні прийоми.

Особливий характер ведійської літератури того періоду визначив і специфіку її мови, стилю, композиції.

Водійські збірники дають зразки дають зразки індійської прози. Переважно це коментарі. У брахманах, хоча вони призначалися для показу правил проведення обрядів, містяться відривки, які зберігають самостійну цінність в якості пам’ятників свого роду некультової літератури.

До літературних вартостей ведійських творів залучена увага багатьох сучасних педологів. Спеціально вивчаються композиція, особливості форми, поетичний стиль (епітети, порівняння, метафори), прослідковується вплив цих творів на подальший розвиток індійської літератури.

Величезний матеріал літератури, інтенсивні дослідження індійських археологів, пильна увага до проблем ведології значного кола дослідників різних спеціальностей є запорукою швидкого вирішення багатьох наукових питань. Але вже й зараз можна стверджувати, що ведійська культура була важливою основою для історико-культурного розвитку. Література мала суттєвий вплив на становлення і епічної, і класичної словесності, її сюжети і образи увійшли складовою частиною у культурний фонд Індії. Знання, набуті в минулому були розроблені наступними поколіннями математиків, астрономів, медиків, граматиків. Величезним був вплив ведизму і концепції упанішад на духовне життя давньої і середньовічної Індії. Цей вплив проявився у формуванні як індуських, так і релігійно-філософських систем.

Список використаної літератури

1. Авдієв В. Історія Стародавнього Сходу. – К., 1949

2. Бонгард Левин Г. Древнеиндийская цивилизация. – М., 1980

3. Бонгард – Левин Г. Древняя Индия. – М., 1969

4. Бонгард – Левин Г., Ильин Г. Индия в древности. – М., 1985

5. Борзова Е. История мировой культуры. – М., 2002

6. Васильев Л. История Востока. – М., 2001. – Т. 2

7. Доценко Р. З глибини віків. // Всесвіт. – 1984. - № 8. – С. 148 – 149

8. История всемирной литературы. – М., 1985. – Т. 2

9. История Древнего Востока. – М., 1983

10. История древнего мира. – М., 2000

11. История Древнего мира. Древний Восток. Индия, Китай, страны Юго – Восточной Азии. – Мн., 2000

12. Кин М. Религии мира. – Харьков, 2003

13. Косамби Д. Культура и цивилизация древней Индии. – М., 1968

14. Крижанівський О. Історія Стародавнього Сходу: курс лекцій. – К., 1996

15. Крижанівський О. Культура Стародавньої Індії // Історія України. – 2001. - № 18. – С. 5 – 9

16. Крижанівський О. Релігія стародавньої Індії // Історія України. – 2001. - № 16. – С. 6 – 8

17. Магидович в., Магидович И. Очерки по истории географических открытий. Открытия древних народов. – М., 2003

18. Миллер В. Очерки арийской мифологии в связи с древнейшей культурой // Избранные труды русских индологов – филологов. – М., 1962. – С. 130-136

19. Немировский А. Мифы и легенды Древнего Востока. – М., 1994

20. Осипов А. Кратний очерк истории Индии до Х в.- М., 1948

21. Ростовцев М. Заметки об Индии и её древнейшем искусстве // Вестник древней истории. – 1995. - № 3. – С. 204 – 211

22. Серебряков И. Древнеиндийская литература. – М., 1963

23. Синха Н. История Индии. – М., 1954

24. Страны. Народы. Цивилизации. – М., 2000