Вступ

Розділ 1. Політичне становище та національно-визвольний рух у Польщі в кінці XIX-на початку ХХ сторіччя

1.1 Польща у складі 3-х імперій. Політичне та соціально-економічне становище країни і зростання національної свідомості поляків

1.2 Розгортання боротьби за національне відродження і державну незалежність Польщі

Розділ 2. Здобуття незалежності Польщі та становлення Польської держави

2.1 Перша світова війна, плани великих держав щодо Польщі та реакція поляків на початок війни

2.2 Державний переворот у травні 1926 р. Встановлення режиму "санації"

2.3 Польща в період великої депресії

Розділ 3. Діяльність Ю.Пілсудського на чолі Польської держави

3.1 Ю. Пілсудський - начальник держави

3.2 Режим "санації" в другій половині 30-х років

3.3. Принципи державного будівництва, закладені Юзефом Пілсудським

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Глибокі соціально - економічні і суспільно - економічні переміни що відбулися в країнах Східної Європи за останні роки, зумовили необхідність об’єктивного вивчення їх історії і переосмислення багатьох застарілих оцінок.

В історії східноєвропейських країн з їх пізнім розвитком капіталізму і слабкістю демократичних інституцій існував великий розрив між правлячою елітою і відсталими у культурному розумінні масами. В таких країнах громадська значимість інтелігенції виявилась вищою, ніж в країнах " передового" капіталізму, саме тому цьому прошарку населення довелося у відповідальні моменти історії роль лідера брати на себе.

Головною ціллю всього польського народу з кінця ХУ111 до початку XX ст. ст. було визволення країни і відродження єдиної Польської держави. Ця ціль об"єднала три головних суспільно - політичних рухи, що сформувалися у XIX ст. під впливом індустріального розвитку польських земель: національне, селянське/ людовське/ і соціалістичне. В рамках цих рухів до кінця позаминулого століття були створені політичні партії, серед них: Стронніцтво народово - демократичне / ендеція/, що представляло націоналістичний, право-консервативний табор; тимчасове об'єднання людовських політичних організацій в Польске стронніцтво людове /ПСЛ/, що займало центристські проаграрні позиції; на лівому фланзі політичного спектру виявилась Польська соціалістична партія /ППС/ спадкоємиця робочих організацій "Пролетаріат" та "Пролетаріат 2".

Ідеєю, що зв’язувала всі ці політичні рухи, було стремління повернути польську державність.

Ця мрія набула реальних обрисів у роки Першої світової війни, у ході якої сформувалися два табори - ендеція /з орієнтацією на країни Антанти і сподіваннями на об'єднання польських земель під скипетром російського монарха за умови надання Польщі самоуправління/ та табор австро-німецької орієнтації, центральною політичною фігурою якого став один з діячів ППС Юзеф Пілсудський, найбільш популярний герой польської історії XX сторіччя.

Актуальність теми. День 11 листопада 1918 р. як дата відродження незалежної Польської держави назавжди увійшов в історію Польщі.

Цій події передували десятиліття національно-визвольного руху і революційних виступів. Відродженню незалежності сприяли дві революції в Росії, розпад Австро-Угорської і крах Німецької імперії, внаслідок чого склались сприятливі для Польщі міжнародні обставини. У виданому 22 листопада 1918 року Декреті про вищу владу Ю. Пілсудський призначався "тимчасовим керівником держави" з правом звільняти уряд затверджувати 1 відхиляти законопроекти і бюджет, призначати вищих посадових осіб і т.п.

Обраний у січні 1919 року сейм та прийнята ним Мала Конституція увели його владні можливості в законні рамки і заклали основи парламентарної демократії 2- ої Речі Посполитої.

Наступний хід подій показав, що інтереси правлячої групи Ю. Піл -судського, громадських організацій і партій, що підтримували його, виявились неоднорідними і крок за кроком все більше розходилися, у тому числі і в питанні створення політичної влади. Головною ціллю своєї політики Пілсудський ставив створення в Польщі сильної виконавчої влади.

Сьогодні, у XXI сторіччі, перед Україною та багатьма країнами третього світу гостро стоїть питання влади, питання устрою держави.

Історія знає чимало прикладів, коли сильні особистості, добившись влади, виводили свої країни в число розвинутих країн з міцною економікою / Давній Рим – Марк Аврелій, ІІ ст.н.е., Німеччина - Адольф Гітлер,в період до 1937 року, Америка - президент Рузвельт/.

Разом з тим історія знає також багато прикладів, коли владна особистість ставала бідою держави, народу/ Давній Рим - Нерон, Калігула, Німеччина – той самий Адольф Гітлер після 1937 року, СРСР - Йосип Сталін/ Народ і владна особистість. Хто з них творить історію?

Юзеф Пілсудський – складна і непересічна особистість. І, як кожна яскрава особистість, він продовжує цікавити польське суспільство і не тільки його. Постать Пілсудського – політика цікава в історичному плані народам і політикам інших країн.

Ніколи не вщухаючий Інтерес польського суспільства до особистості Ю. Пілсудського сьогодні ще більше пожвавився. Польща увійшла до Євросоюзу і перед нею постали нові завдання, але питання влади як стояли гостро, так і продовжують турбувати суспільство. На цьому тлі у польському суспільстві розгортається полеміка про історичну роль Ю. Пілсудського, про вплив його діяльності на долю країни. Сьогодн1 нащадки намагаються відтворити його політичний портрет, оцінити його лідерство в ППС,знайти витоки виникнення міфу навколо цього імені. Історики Польщі порівнюють політичну діяльність Ю. Пілсудського періоду середини 90-х років ХІХ сторіччя до середини 30-х років ХХ сторіччя з політичною діяльністю сучасних політичних лідерів.

На житті і діяльності, на особистості Ю. Пілсудського, як у дзеркалі відбилися буремні події, що переживала Європа тих років, особливо багатих війнами і революціями. У свою чергу, його особистість і світогляд, його характер і вчинки впливали на формування міжвоєнної історії Польщі, бо у відродженій у 1918 році польській державі він мав владу, яка з травня 1926 року стала необмеженою.

Саме тому розуміння всіх дій цієї непересічної особистості можливе тільки на широкому історичному фоні.

Основними категоріями, котрі розглядаються в дослідженні є суспільство, інтелігенція і влада. Під громадянськім суспільством слід розуміти соціальний організм, здатний в достатній мірі до політичної незалежності від владних структур. Інтелігенція, до якої належав Юзеф Пілсудський, є активним елементом суспільства, що має свій статус, тобто позицію, узгодженою з правами і обов’язками, і суспільну роль, що передбачає мотиваційну поведінку. Влада розглядається як діяльна система правлячих лідерів, структур і інститутів, що сприяють організації суспільства, мобілізації його ресурсів і таких, що дають йому можливості для подальшого розвитку. Баланс інтересів трьох названих елементів забезпечує суспільству злагоду, стабільність, що більш притаманні демократичним системам.

Для польської історії XX сторіччя більш характерним є неспівпадіння інтересів і цілей влади і основної частини суспільства, викликане стремлінням влади встановити повний контроль над суспільством.

Процес еволюції влади в історії Польщі XX сторіччя умовно можна окреслити такими періодами: 1/ 1918 - 1926 рр. - формування парламентської демократії; 2/ 1926 - 1939 рр. - встановлення авторитарного режиму із збереженням парламентаризму; 3/ 1939 - 1944 рр. окупаційній режим ворожий суспільству влади. І далі існують ще три періоди, що охоплюють відрізок часу до 1980 року, але ці періоди не стосуються теми даного дослідження.

Юзеф Пілсудський був активним учасникам багатьох політичних подій, що відбувалися у перші два згадані періоди, а майже весь другий період був сформований під знаком його Імені.

Сьогодні незалежна Україна у гарячих політичних баталіях удосконалює свої владні демократичні інституції. 1 робиться це часом у напруженому міжпартійному протистоянні, в гарячих публічних дискусіях. Процес цей, як бачимо, досить тривкий, бо п'ятнадцять років незалежності і досі не поставили крапку у питанні найоптимальнішої форми влади.

Є вислів, що історія вчить лише тому, що нічому не вчить. Це, звичайно, не так. Оглядаючись на свою власну історію, на історію інших країн, Україна вчиться бути демократичною, толерантною, намагається будувати своє життя, не повторюючи помилок минулого і своїх, і чужих. В силу певних історичних обставин Польща у своєму політичному і соціальному розвитку йде на крок попереду України і тому досвід, набутий цією країною, може бути врахований при розбудові українських політичних інституцій. Зокрема, політична біографія такого видатного політичного діяча, яким був маршал Юзеф Пілсудський, може дати відповідь на багато запитань, які виникають сьогодні в українській політиці.

Стан наукової розробки. На протязі довгого часу, від 30-х років ХХ сторіччя і до наших днів яскрава політична постать Юзефа Пілсудського була і залишається в центрі уваги багатьох науковців-істориків, політологів. Про Ю. Пілсудського написано чимало праць, в яких розглядався політичний феномен амбітного революціонера, військового, державного діяча, керівника європейської держави. Його ім’я обов’язково згадується, коли мова йде про Європу початку ХХ сторіччя.

У1986 році, у Польщі була видана праця, присвячена саме Юзефу Пілсудському, його життю, політичним діянням, успіхам і поразкам. Назва книжки визначала характер оповіді про легендарного політика: „Юзеф Пілсудський – легенди і факти”. [6,120]

Автори праці – Дар”я і Томаш Наленч – досить критично поставились до позитивних і негативних оцінок, що звучали у пресі, по радіо. У непересічної особистості, як завжди, є доволі і ворогів, що ладні змішати з брудом людину, і захоплених обожнювачів, що використовують у змалюванні особи тільки рожеву фарбу.

У своїй праці автори підкреслюють, що думки і оцінки сучасників Маршала у великій мірі були пов’язані з створенням стереотипів – позитивного і негативного, ніж з легендою у повному розумінні цього слова. Бо ж легенда ніколи не формується виключно під дією пропаганди сучасній герою. В значній мірі її обумовлює „жива історія” – звичайна історична свідомість різних суспільних кіл.

Саме тому при висвітленні діяльності Пілсудського акцент був зроблений на тих справах, на які він наклав свій особливий відбиток, на тих проблемах, котрі без його участі іншими політичними і державними діячами, мабуть, були б вирішені інакше.

Автори праці наводять біографічні дані Маршала, докладно розповідають про його побутове і політичне життя. Піл судський у Наленчів – політична фігура, що не позбавлена людських рис, людина, яка має сумніви і яка має високу амбітність.

До безперечних заслуг авторів слід віднести і їх уміння підтвердити свої думки і висновки посиланнями на численні джерела. Це робить працю справжнім документом епохи – надійним і важливим. В праці згадується багато імен відомих науковців-істориків, їх думки з приводу тих чи інших політичних подій.

При осмисленні біографії Пілсудського висвітлюється вся гама проблем, пов’язаних з культом особи: його виникнення, механізм возвеличення, становлення диктатора та інше.

Цікаву проблему піднімають автори, стверджуючи, що диктатура в Польщі з її культом і міфом Пілсудського відрізнялась виключним для ХХ сторіччя патріархальним і старосвітським характером, що відділяла правлячу верхівку від усього польського суспільства величезною прірвою.

У праці двох авторів – В.П. Газіна та С.А. Копилова „Новітня історія країн Європи та Америки 1918 – 1945 рр., у розділі „Польща в 1918 – 1945 рр.” дається широка панорама післявоєнної Європи і зокрема становище Польщі в цей період. В цьому розділі автори приділяють найголовнішу увагу діянням Ю. Пільсудського, його боротьбі за становлення Польської держави та її кордонів.[4,151]

Автори підкреслюють, що стабілізаційні процеси першої половини

20-х років розпочалися в Польщі саме завдяки Ю. Пілсудському і його партії ( ППС ). Детально описують автори державний переворот у травні 1926 р. та встановлення режиму санації.

У роботі також йдеться про економічну депресію і загострення соціальних відносин у польському суспільстві в період між двома світовими війнами, тобто в той час, коли на політичну арену вийшов Маршал. Автори розцінюють прихід до влади Ю. Пілсудського як негативний акт: „політичну нестабільність в країні вдало використав у власних інтересах Ю. Пілсудський та однодумці Маршала, що розпочали підготовку захоплення влади.” [4,158]. Звертаючись до питання розбудови демократичних засад у державі за часів, коли уряд Польщі очолив Ю. Пілсудський, автори констатують, що всі заходи, які були проведені Маршалом, носили диктаторський характер і до демократії не мали жодного стосунку.

Підтвердженням тому є урядова програма загального оздоровлення країни – санація. Відзначається також, що перші кроки уряду „санації” засвідчили, що новий режим не збирається враховувати позиції демократичних сил, які підтримували переворот. І повсякденним явищем стало нехтування основними нормами парламентської демократії та судові процеси по обвинуваченню у „державній зраді”.

Намагаючись бути об’єктивними, автори праці неохоче констатують, що „за короткий період помітно зросли об’єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцнилась національна валюта [7,140].

Праця Джозефа Ротшильда „Східно – Центральна Європа між двома світовими війнами” досліджує поряд з іншими країнами, історію Польщі в період між 1914 та 1945. Автор відзначає, що історія Польщі в період між двома світовими війнами багато в чому сформована під впливом і за участі яскравого і рішучого політика Юзефа Пілсудського. Із суто західною пунктуальністю автор – відомий американський науковець і професор політології Колумбійського університету – досліджує політичну історію Польщі і головні історичні постаті, згаданого вище періоду, їх вплив на хід історії і розвиток Польської держави. Погляд цікавий тим, що про ці події розповідає науковець, який не проживає у Європі.[8,150]

Д. Ротшильд у своїй праці детально і ретельно описує політичне і економічне становище Польщі у окреслений у назві період. Для більш широкого і конкретного зображення життя Польщі він звертається до таблиць, де мовою цифр показує людність у Польщі за етносами, релігією, людність в економічних секторах, неписьменність населення у віці понад 10 років за переписом 1931 року, тобто в той період, коли наслідки керування державою Ю. Пілсудського проявилися на повну силу. Наведена статистика найкрасномовніше свідчить, що Юзеф Пілсудський твердою рукою вивів Польщу з бідності, нестатків і створив на міжнародній арені своїй країні імідж повноцінної європейської держави. Але, разом з тим, автор звертає увагу на політичні помилки Ю. Пілсудського, які він робив, керуючись найкращими намірами. Такою грубою помилкою автор вважає „інаугурацію” брутального режиму „полковників” у вересні 1930 року, що супроводжувалася грубим побиттям та нелюдським ув’язненням кількох опозиційних лідерів і відвертим застосуванням сили поліцією під час нових виборів у листопаді 1930 року [7 ,185].

Об’єкт дослідження. Об’єктом є політична боротьба Юзефа Пілсудського за незалежність Польщі та його діяльність на чолі Польської держави.

Предметдослідження. Предметом є Юзеф Пілсудський як керівник держави і політичний діяч.

Мета дослідження. Метою є розкриття ролі політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові держави, його боротьбі за незалежність Польщі та вплив його правління на подальший розвиток Польської держави.

Завдання:

- висвітлити питання політичної ситуації і взаємин держав у Центрально-Східній Європі;

- показати політичне становище Польської держави на кінець Х1Х початок ХХ сторіччя;

- висвітлити політичну діяльність Ю. Пілсудського і його шлях до влади;

- показати Юзефа Пілсудського як керівника держави і визначного політичного діяча;

опрацювати наукову та періодичну літературу по даній темі;

скласти план написання роботи;

скласти список використаної літератури.

Методи дослідження : Науковий аналіз і синтез, системний підхід, інформаційний аналіз, групування, систематизація і узагальнення матеріалу.

Структура роботи. Дана робота складається із вступу, трьох основних розділів та висновків. Роботу завершує список використаної літератури.

Розділ 1. Політичне становище та національно-визвольний рух у Польщі в кінці XIX-на початку ХХ сторіччя

1.1 Польща у складі 3-х імперій. Політичне та соціально-економічне становище країни і зростання національної свідомості поляків

Польська держава до її занепаду у другій половині сімнадцятого сторіччя була однією з головних європейських потуг, поступаючися лише Франції за кількістю населення та Росії за територією. Коли її достатки поменшали, вона втратила переваги периферійного географічного становища - такого яке дозволяло, наприклад, Іспанії чи Швеції сховатися у надійну та відносно безпечну оболонку тоді, коли їхні заявки на експансію зазнавали поразки. Через більш центральне й зосереджене розташування Польщі вона була приречена на зникнення як держава у другій половині вісімнадцятого сторіччя, радше за поступливіший жереб простого скорочення у потузі та розмірі.

За розчленування між Австрією, Прусією та Росією ця польська держава була багатоетнічною, що мала урядування через квазіфедералістичні та децентралізовані структури дворянства польського та полонізованого литовського, білоруського, українського, німецького і навіть татарського вірменського й відступницько-єврейського ґатунку. ЇЇ політичні принципи не вимагали ані мовної, ані етнічної однорідності: латинська мова була мовою державного функціонування, і каста радше за расу була критерієм доступу до панівних верств. Справді, навіть релігійна однорідність не цінувалася високо аж до останнього перед розчленуванням сторіччя. Отже, тоді коли решта Європи здригалася від релігійних воєн та переслідувань епохи після Реформації, Польща користувалася найширшою мірою релігійної толерантності та свободи за будь-яку іншу країну континенту. Подібна толерантність, хоч і була чудовою й цікавою з культурного погляду, могла бути політичною, перешкодою у добу, коли мова та релігія були будівельним розчином та цеглинами державотворення.

Політичне життя у відновленій після 1918 року Польській держав було сильно забарвлене прагненням уникнути повторення помилок, які послаблювали давню державу: втім, не було одностайності в ідентифікації тих помилок. Чи історична помилка Польщі полягала, наприклад, у дозволеній спершу широкій релігійній різноманітності за тих часів, коли націоналізм був тісно пов'язаний з окремою релігією, або згодом у відчуженні нею східно-православних та протестантських віруючих через римо-католицьку винятковість? З політичного погляду чи Польща спочатку була надто великодушна або ж згодом обмежувальна щодо її непольського населення? Чи ця недооцінка сприяла зростанню Московії або ж зазнала по разки, аби придушити її, коли та була ще уразлива? Чи поляки грубо помилилися, відмовившися посадити Габсбурга на свій трон, що мало б ототожнити інтереси тієї династії з долею їхньої держави? Або ж чи вони помилилися у порятунку Відня від оттоманів, що просто врятувало та зберегло одного з їхніх майбутніх учасників поділу? На міжвоєнні політичні та ідеологічні ситуації сильно впливало фактично універсальне польське усвідомлення таких історичних проблем та їхня невизначеність. Загалом, партії правих та центристів інтерпретували польську історію як підтвердження їхньої прихильності до етнічної та релігійної однорідності сучасного суспільства з централізованим державним апаратом та зовнішньою політикою особливо пильною перш за все до загрози німецького екс пансіонізму, спрямованого на схід. Ліві та рух Пілсудського підтримані, зокрема, національними меншинами, читали ту саму історію як приписання до плюралізму та федералізму і як урок, що головним зовнішнім ворогом для Польщі була Росія.[15,36]

Упродовж сторіччя з чвертю між знищенням незалежно Польщі 1795 року та її відновленням 1918 року колишня нація дворянства перетворилася у польське spoleczenstwo — термін який традиційно, але неточно перекладається як "суспільство". Spoleczenstwo насправді означало складніше поняття організованої, політизованої, хоч все ж недержавницької спільноти усіх поляків, очолюваної на той час інтелігенцією, яка зберігала (водночас у зміненому вигляді) цінності та манери старої шляхти (або ж дворянства). Справді, нова інтелігенція була не лише психологічно сильно вкорінена у колишню шляхту, але також великою мірою походила від неї, оскільки той клас захищався від виродження, що в іншому разі спричинило б втрату трансформації себе на провідну фракцію інтелігенції. Вихідці з буржуазії та селянства, які також увійшли до інтелігенції, асимілювалися до її норм дворянського походження. Отже, тимчасом, як у сусідніх чехів суто середньовічне дворянство зникло, і нова буржуазія разом з просунутим селянством сформувала політичне лідерство, у поляків стародавня шляхта збереглася завдяки новоутвореній інтелігенції.

Хоча польські економічні та політичні моделі розвивалися в різних напрямах у трьох імперіях-подільниках, поміж якими, було подрібнено spoleczenstwo дев'ятнадцятого сторіччя, той факт, що інтелігенція зберегла однорідний кодекс цінностей та манер і мережу соціальних зв'язків попри кордони поділу, був випробуванням величезного значення. Воно підтримувало, польську історичну та політичну свідомість упродовж доби поневолення, а також сприяло кінцевій політичній реінтеграції, яка просувалася швидше за економічну в кількох частинах відновленої, незалежної держави після 1918 року. Згодом інтелігенція не лише керувала державним апаратом, але й ефективно контролювала усі політичні партії — байдуже, якими контрастуючими були їхні програми. Отже, це була соціологічна, радше ніж організаційна, сутність. Не навмисно властолюбна, інтелігенція просто вважала само собою зрозумілою свою на загал унікальну придатність для громадської діяльності. Рух за незалежність поєднав інтелігенцію із селянством та пролетаріатом 1918 року, але відтоді інтелігенція блокувала, відхиляла та перехоплювала претензії інших класів на владу і, хоч була чисельно у меншості, обтяжувала себе завданням знову об'єднувати новонароджену польську державу та очолювати її подальший розвиток. Аж з середини 1930-х років селяни та робітники оспорювали та відкидали це політичне й психологічне домінування частини інтелігенції, яка на той час була дуже забюрократизована, у державі та в їхніх рухах.[15,45]

Упродовж тривалої доби поділів три окремі сегменти польської нації розвивали різні політичні та економічні моделі. Поляки у Прусії досягли високого рівня економічного розвитку протягом дев'ятнадцятого сторіччя, який у Познаньщині та Померанії ґрунтувався на успішному сільському господарстві та переробній промисловості, а у Сілезії — на гірничовидо-бувній та важкій промисловості. Вони також досягли високого рівня національної свідомості. Хоча й економічно інтегровані У німецький імперський ринок, вони опиралися політичній асиміляції і згодом досягли визначного ступеня національної солідарності, яка перетнула класові межі. У відновленій Польщі їхній соціальний стан був більш "буржуазно-капіталістичний", а їхні економічні моделі часто були корисніші за соціалістичні, селянські чи аристократичні, які переважали у загалом бідніших зонах, що повернулися з Австрійської та Російської імперій. У колишніх пруських, західних регіонах селянство, і буржуазія були економічно підприємливими та передовими. У південних та східних регіонах селянство на загал було примітивнішим, а польський середній клас складався переважно з клерикалів та бюрократів, припускаючи, що особливо економічна буржуазія віддається переважно євреям. Навіть краєвиди віддзеркалювали ці відмінності: у колишніх німецьких зонах часто можна було зустріти маленькі міста, які були зосередженням сільськогосподарської торгівлі, обробної промисловості та вугільних підприємств і ливарень, розсипаних по сільській місцевості, тимчасом, як на решті території Польщі нескінченні лани, ліси та села переривалися випадковим містом, що діяло головно як адміністративний та гарнізонний центр.

Політичні партії незалежної Польщі і віддзеркалювали, і, зокрема, поєднували ці регіональні відмінності. Існувало велике розмаїття та помноження партій - на 1926 рік було двадцять шість польських партій та тридцять три партії етнічних меншостей, а тридцять одна з них досягла законодавчого представництва. Враховуючи їхню кількість і схильність до поділу злиття та загальну нестабільність організації, здається, найкраще передбачати їхню політику та клієнтуру в широких, радше ніж деталізованих діях, ідентифікуючи лише найбільші та найстабільніші партії.

Польська правиця, що походить від зростання цілковито націоналізму і політичне поєднана з римським католицизмом який усвідомлюється як захисник польської державності віддзеркалювала багатоетнічні та федералістські традиції давньої держави до періоду поділу. Наполягаючи на тому, що лише поляки будуть хазяями у відновленій державі, вона прагнула виключити етнічні меншини — хоча вони налічують понад ЗО відсотків населення - від ефективної участі у політичній владі. Вона також воліла, наскільки можливо, культурно полонізувати усіх їх, за винятком євреїв, яких правиця розглядала як неспроможних до асиміляції і які, отже, мають бути позбавлені громадянства. У такий спосіб мало бути створене цілісне польське суспільство. По суті, буржуазна у своєму заклику, правиця стверджувала приватне підприємництво, передбачала швидку індустріалізацію, пов'язану з полонізацією усього народного господарства, та наполягала на конституційній й адміністративній централізації, її провідним ідеологом був Роман Дмовський, її організаційним вираженням -Національно-демократичний рух (Народова Демокрація). Географічно найуніверсальніша партія міжвоєнної Польщі, народні демократи були особливо сильні у колишній прусській західній Польщі, у Конгресувці та серед польських урбанізованих островів в українському селянському морі східної Галіції. Часто з цими націонал-демократами об'єднувалися, хоч і явно прагнули вважати себе центристами радше за правих, християнські демократи (Chrzescijanska Demokracja). Ця партія була виразніше клерикальним рухом, який сповідував християнсько-соціальну ідеологію Rerum Novarum. Він був поширений серед пролетаріату та дрібної буржуазії індустріальної Сілезії.

Ближче до політичного Центру розташовувалася Народно-трудова партія (Narodowa Partia Robotnicza). Вона мала менш і солідну, але досить значну популярність у подібного електорату Конгресувки.

Найбільш центристською партією з точки зору її політики та розташування на парламентській гойдалці була селянська партія "П'яст" (Stronnictwo Ludowe "Piast"). Цю партію підтримували головно польське селянство Галіції. Цілковито націоналістична, а отже, періодично пов'язана з правими, вона опиралася здійсненню справді радикальних земельних реформ, аби білоруські та українські селяни у східних регіонах не отримали перевагу за рахунок польських та аби принцип приватної власності не був підданий небезпеці. Отже, партія "П'яст" вважала за краще задовольняти очікування своїх виборців за допомогою таких засобів, як опікування, громадські роботи та інші види сприяння з боку держави. Це вимагало від неї намагання завжди бути урядовою партією; справді, під проводом її меткого лідера Вінсенти Вітоса "П'яст" був провідною "брокерською" партією, яка маніпулювала коаліціями впродовж перших років міжвоєнної Польщі.[15,47]

Інша селянська партія - "Визволєніє" (Stronnictwo Ludowe "Wyzwolenie") - була справді лівою, але політичне менш ефективною, ніж "П'яст". Вона була сповненою співчуття щодо образ та прагнень етнічних меншин, антиклерикальною та схильною до радикальної земельної реформи. Так само, як партія "П'яст" була головно галіційською, "Визволєніє" також була регіональною партією, але вже у Конгресувці. Ще до глибокої сільськогосподарської депресії, 15 березня 1931 року утворилася об'єднана Селянська партія (Stronnictwo Ludowe) внаслідок злиття партії "П'яст", "Визволєнія" та проміжних груп, які в середині 1920-х років відкололися від однієї з цих двох материнських партій та були відомі загалом, як Стронніцтво Хлопське.

Класичними представниками ідеології польської лівиці були Соціалістична партія (Polska Partia Socjalistyczna) та спочатку рух Пілсудського. (Тоді комуністи, ототожнювані з історично і тогочасним ворогом Польщі та пов'язані з тим ворогом, аби обстоювати поступку східних окраїн Польщі Радянському Союзові, з підозрою розглядалися більшістю поляків як партія "східна" радше за "ліву".) Соціалісти та пілсудчики, які були одним рухом напередодні Першої світової війни та були тісно пов'язані багатьма ідеологічними, особистими та сентиментальними стосунками упродовж 1920-х років, ототожнювалися з старими багатоетнічними, федералістичними та толерантними релігійними традиціями держави, так само як з антимосковськими повстаннями 1794, 1830-1831 та 1863-1864 років, які мали на меті відновлення незалежної польської держави. Отже, не лише пролетаріат, але й багато державницьке налаштованих інтелігентів підтримувало ці два безперечно патріотичних рухи лівих у міжвоєнній Польщі. Соціалісти отримували суттєву підтримку городян в усіх регіонах за винятком колишньої прусської західної Польщі, тимчасом, як пілсудчики до 1927 року не діяли як окрема партія, а радше як гуртки в кількох партіях, яких вони використовували, аби перемогла політика маршала Юзефа Пілсудського. Хоча соціалісти та пілсудчики відрізнялися за соціально-економічною політикою та поглядами на відносини між виконавчою та законодавчою владами, вони були спочатку єдині у запереченні цілковитого націоналізму, етнічного шовінізму та клерикалізму правиці.

З цього випливало, що етнічні меншості, які прагнули максималізувати свою узгоджену потугу організацією міцного парламентського блоку впродовж 1920-х років, довго очікували сприятливішого ставлення радше від лівиці, ніж від правоцентристської коаліції. Втім, після 1930 року українці стали глибоко відчуженими від неадекватного на той час у ставленні до них Пілсудського, а ближче до кінця десятиріччя євреї були глибоко занепокоєні повільними, але все одно ганебними поступками його наступників поширеному тоді антисемітизму.

Зрештою, треба згадати про політичне становище існуючої найвищої аристократії, яку лякала підтримка лівицею земельної реформи і відмежовували брутальний шовінізм і буржуазний політичний підхід правиці. Хоча до 1918 року аристократи слугували владі імперій-подільників, хоча вони з того часу намагалися адаптуватися до правил парламентської гри у незалежній Польщі і хоча селянські та робітничі маси могли б у будь-якому разі використати силу загального виборчого права, аби виключити їх з уряду, вони, однак, розглядалися Пілсудським як носії обґрунтовано надпартизанської традиції державної служби, яка повертає назад, до доби старої держави. Він відчував, що ця традиція була конче потрібна Польщі, яка роздиралася на шмаття безперервною суперечкою партій та фракцій. Невдовзі після захоплення влади у травні 1926 року, аби стримати очевидну дезінтеграцію держави, Пілсудський встановив сердечні стосунки з цією аристократією, яка на загал уособлювала державу та чия політична ідеологія була радше консервативною, ніж правою у загальнонаціоналістичному сенсі. Потім, роздратований усіма політичними партіями, на які він поклав відповідальність за стражденну державу, Пілсудський не втримався від висновку, що цей крок мав на увазі та сигналізував про розрив з лівицею, яка раніше була його союзником.

Міжвоєнна внутрішня та зовнішня позиція Польщі великою мірою визначалася історичним баченням Юзефа Пілсудського і умисним розладом цього бачення з боку правиці. Моральний авторитет Пілсудського у міжвоєнній польській політиці походив з його успішного керівництва політичною та військовою боротьбою напередодні та упродовж Першої світової війни, спрямованою на досягнення відродження незалежної Польщі. Згодом як глава держави та головнокомандувач збройними силами у післявоєнні 1918-1922 роки він прагнув за допомогою військових зусиль, аби прирізати до відновленої держави широкі східні кордони і як наслідок багатоетнічну людність, яка була характерна для давньої держави до її поділу. Ця програма передбачала федеральну конституційну структуру.

Тим часом правиця, яка перед війною менше опікувалася незалежною державністю, ніж економічним та культурним зміцненням польського суспільства, зосереджувала дипломатичні зусилля на переконанні державних діячів Антанти на Паризькій мирній конференції, що визнала лідера правиці Дмовського главою польської делегації, аби надати Польщі щедрі кордони з Німеччиною. Водночас правиця використовувала свою внутрішньополітичну силу, аби досягти схвалення суто централізованої конституції 17 березня 1921 року, яка передбачала, що частка непольської людності у державі має бути достатньо малою, щоб бути ефективно асимільованою.

Між баченнями Пілсудського та Дмовського польська політика почувалася, наче між двома стільцями. Перший, хоч і не цілком успішний у спробі повернути всі литовські, білоруські та українські землі, які перейшли від старої держави до Московії, втім, спромігся - завдяки короткочасному післявоєнному та післяреволюційному занепаду Росії - включити у Польщу просторі східні території з непольським етнічним забарвленням. Водночас централістський устрій та загалом шовіністична позиція прихильників Дмовського відштовхували ці великі меншини, роблячи їх несхильними до поглинання навіть на політичному рівні. Про культурну асиміляцію, яка була можливою півсторіччя тому, нині не було й мови. Тим часом Росію не могли постійно не дратувати ці територіальні втрати на користь Польщі. З тих пір як ворожість Німеччини була неминуча - вона була надзвичайно непримиренною до зобов'язання надати міжвоєнній Польщі "коридора" до Балтійського моря через Померанію, а також через індустріальну область Сілезії, - здавалося, з погляду на минуле, нерозсудливо для Польщі добровільно обтяжувати себе до того ж образою з боку Росії та невирішеної проблемою етнічних меншин, тобто потрійним комплексом який потягнув за собою акробатичну та головно безнадійну зовнішню політику. Втім водночас у перші ейфоричні роки незалежності тягар цієї проблеми не відчувався, оскільки більшість польських - і більшість європейських - політичних лідерів перебільшували міру послаблення Росії — на їхню думку, постійно — війною та революцією. До того ж, віддамо належне Пілсудському, тоді можна було поділяти його скептицизм стосовно того, що вельми небезпечна Росія могла б змінитися в разі, коли її керівники були переконані, що їхні інтереси виявлялися в інший спосіб.

Уже перше і найважливіше обстоювання суверенітету в новонародженій Польщі у вигляді проекту її конституції виявило прірву між Пілсудським та правицею. Воскресіння незалежної Польщі наприкінці Першої світової війни стало можливим завдяки незвичайному наслідку війни, яким Пілсудський напрочуд вдало скористався: поразка усіх трьох учасників поділу Польщі — по-перше, Росії від Німеччини, потім Німеччини та її австрійського партнера від держав Заходу. Пілсудський та його легіонери воювали як союзники Центральних держав до того, як була забезпечена поразка Росії навесні 1917 року. Потім, наполягаючи на польських пріоритетах, вони відмовилися від подальшої співпраці та були інтерновані до кінця війни. Ця зухвала, удатна та успішна поведінка забезпечила такий високий моральний авторитет Пілсудському, що він швидко був визнаний лідером держави та головнокомандувачем збройних сил після його повернення у Варшаву з німецького ув'язнення 10 листопада 1918 року. Таким чином, він у той момент затьмарив свого правого суперника Дмовського, який підтримував російські та західні військові зусилля і чия діяльність під час війни була радше дипломатично-політичною, ніж військово-політичною. Польська правиця традиційно була більш зацікавлена у розвитку модерного суспільства, ніж у незалежній державності; отже, їй хотілося бачити в Російській імперії — bete noire Пілсудського — і щит проти того, чого вона лякається більше - загрози Німеччини польському суспільству, і величезний ринок для промисловості, що народжується, того суспільства.

На превелике розчарування його друзів з польської лівиці, які сподівалися в один порух реалізувати земельну реформу, націоналізацію промисловості, соціальне забезпечення, визволення культури від церковного впливу та демократизацію суспільства, Пілсудський утримався від упровадження диктатури радикальних реформ і натомість наполягав на тому, що фундаментальні соціальні зміни не можуть ініціюватися лише обраною законодавчою владою. Відповідно до того він погодився на ранні вибори до Установчої Асамблеї, яка 20 лютого 1919 року проголосила себе суверенною владою та одноголосно затвердила Пілсудського керівником держави, що стало посадою обмеженої влади, та головнокомандувачем, що лишалося на позиції великої держави. Очевидна самостриманість Пілсудського протягом цього періоду може тлумачитися або як прояв виразного почуття демократичної відповідальності, або як сподіваний (але неуспішний) маневр вивільнитися від усіх партизанських та ідеологічних успадкувань та за допомогою цього зробити з себе посередника між кількома політичними фалангами, яких він сподівався вивести з глухого кута виборів до Установчої Асамблеї.

Правиця, втім, вийшла з цих виборів як найміцніша фаланга, але не без достатньої переваги, аби дати Польщі стабільний уряд. Таким чином, які б не були сподівання та наміри Пілсудського, вибори були передчасні та започаткували сім з половиною років партійної анархії й крихких коаліцій, аж поки Пілсудський закрив цю болісну добу новим захопленням ефективної влади за допомогою перевороту у травні 1926 року. Ефективність Установчої Асамблеї як потенційного двигуна національного єднання серйозно піддавалася ризику ab initio тією обставиною, що її вибори обмежувалися районами під польським контролем на початку 1919 року, а згодом поширилися (за змінним графіком) на колишні прусські провінції та на деякі північно-східні місцевості. Таким чином, великі білоруська та українська меншини на сході, чиє входження у Польщу не було визначене до 1921 року, не були представлені в процесі творення конституції — так само сусідня Чехословаччина виключила її численні німецьку та угорську меншини з подібного процесу. До того ж, ці польські вибори відбувалися там, де невдовзі протягом трьох років проходили головні битви, у регіонах, політичне роз'єднаних понад сторіччя, і характеризувалися великими пристрастями та безладдям, жахливим розмаїттям списків, значною адміністративною некомпетентністю (але не тиском) та частими порушеннями у таких речах, як право на обрання, складання таблиць та перевірка. Система була пропорційною та заплутаною: з'ясувалося, що у виборах узяли участь понад 70 відсотків електорату, який міг бути обраний (чоловіки та жінки віком понад двадцять років). Парламентські об'єднання ділилися та зливалися кілька разів протягом приблизно чотирьох років, коли ця Установча Асамблея збиралася на засідання. (Християнські демократи та комуністи, втім, не відрізнялися відповідно від націонал-демократів та соціалістів 1919 року і, отже, входили до даних стосовно цих партій).[21,47]

1.2 Розгортання боротьби за національне відродження і державну незалежність Польщі

Головним досягненням Установчої Асамблеї було згуртування нації у рідкий момент солідарності під час літньої кризи у польсько-радянській війні 1920 року, коли армії Пілсудського, відкинуті після спроби подолати Радянську Україну навесні, зайняли оборону під Варшавою і врешті-решт перемогли. Головна невдача Асамблеї полягала в тому, що вона погано упоралася з найбільш специфічним завданням — складанням проекту конституції. Правиця остерігалася, що Пілсудський, якого вона ненавиділа як колишнього соціаліста та нинішнього поборника ідеї "нянчення" етнічних меншин, міг стати президентом після того, як зажив слави видатного героя польського воскресіння незалежної державності, і тому вирішила кроїти конституцію на свій кшталт. Вона використовувала свою потужну позицію в асамблеї, аби одарити країну вихолощеним президентством та всемогутньою законодавчою владою. Основні урядові інституції Польщі в такий спосіб створювалися ad personam — фатальна політична процедура. Особливу шкоду для президентських амбіцій, які міг плекати Пілсудський, містила стаття 46, яка робила президента номінальним керівником збройних сил, забороняла йому здійснювати командування під час війни. За іронією, так само як правиця в 1919-1921 роках порушила власну загальну ідею стосовно сильної виконавчої влади і з остраху перед Пілсудським здійснила знекровлення президентства як інституції, у травні 1926 року лівиця, тримаючи образу на політику переваги правоцентристської коаліції у законодавчій владі, допомогла тому-таки Пілсудському здійснити військовий переворот проти парламентських інституцій, який лівиця в принципі захищала. 20 грудня 1920 року та сама коаліція лівиці, центру та національних меншин 298 голосами проти 221 обрала президентом засновника кооперативної системи Польщі Станіслава Войцеховського. Переможна коаліція луснула невдовзі — після того, коли Вінсенти Вітос пішов на партнерство своєї селянської партії П'яст з правицею навесні 1923 року. В усякому разі обрання Войцеховського було вже певною мірою поступкою інших партій правиці, яка розглядала його принаймні кандидатом, що викликав спротив поза її лавами.

Посада Войцеховського була слабкою подобою французького президентства за часів Третьої республіки. Обраний терміном на сім років, президент був позбавлений як законодавчої ініціативи, так і права вето, і міг би розпустити сейм лише за згоди трьох п'ятих загальної кількості 111 сенаторів у присутності принаймні половини з 444 депутатів сейму, а сенат у такий спосіб одночасно розпускає себе. Насправді, ці норми для розпуску президентом не були практично застосовані, і їхня недієздатність перетворилася на важливий фактор, який посприяв кризі 1926 року. Так само недіючим було право сейму розпуститися двома третинами голосів.[21,71]

В дійсності, виконавча влада лишалася за кабінетом міністрів, який був підпорядкований більшості сейму. Велика кількість партій та їхня схильність до розколу, надзвичайне маневрування навколо посад та часті зміни партнерів робили таку більшість напрочуд нестабільною. Міністерські перестановки, отже, теж були частими. Уряд, який Пілсудський усунув під час перевороту в травні 1926 року, був чотирнадцятим урядом Польщі з листопада 1918 року, не кажучи вже про перетасування міністерських портфелів в одному уряді.

Ця нестабільність призводила до послаблення міністрів стосовно і до партійних лідерів, і до окремих депутатів. Міністр, часто настільки швидкоплинний на посаді, що нездатний ознайомитися адекватно з роботою свого відомства, був нерідко заляканий лідером своєї партії аж до перетворення політики міністерства та його персоналу на оплот партії. Депутати-індивідуали, які діяли провідниками для могутніх інтересів та виборців, безсоромно застосовували тиск і на міністрів, і на державних службовців. У свою чергу уряд мав намагатися гарантувати підтримку депутатів за допомогою поміркованого використання кредитів, ліцензій на експорт та імпорт, оренду землі, лісові концесії, управління алкогольною та тютюновою монополіями. За іронією долі, ті депутати, які, з одного боку, звичайно перевищували свою владу хронічними втручаннями у справи адміністрації, мали водночас уникати своєї основної законодавчої та бюджетної відповідальності за допомогою надмірного звертання до делегованих повноважень та до ретроспективного законодавства економічного та податкового відхилень урядом. Брутальний та сильний партизанський тиск погіршував загальне політичне падіння та доводив до краю боязкість міністрів.[21,65]

Поки корупція та запроданство були, очевидно, не настільки поширені, наскільки вважала громадська думка, саме це переконання в їхній повсюдності виявилося фатальним для панування політичного ладу. За станом на 1926 рік сейм, хоч і був обраний на основі загального виборчого права, не контактував з громадськістю, яка потребувала сильнішої та дисциплінованішої влади. Тим, хто отримав вигоду від цього падіння престижу законодавчої влади зокрема і парламентської політики загалом, був Пілсудський, який у травні та липні 1923 року вперто дотримувався своєї попередньої відмови від президентства, поступившися своїми військовими обов'язками та обравши виключну політичну самітність.

Пілсудський спричинив відставку з усіх посад його складу 28 травня правоцентристського коаліційного уряду, де лідер П'ясту Вінсенти Вітос був прем'єр-міністром, а націонал-демократи мали найважливіші портфелі та задавали політичний тон. Ця відставка утамувала голод селян з приводу радикальної земельної реформи, а невдала спроба уряду протистояти катастрофічній інфляції спричинила серйозне безладдя та призвела до падіння цього уряду 14 грудня 1923 року. Він був замінений позапартійним кабінетом міністрів на чолі з фінансовим експертом Владиславом Грабським, який був тісно зв'язаний з націонал-демократами.

Суміш політиків та експертів (кабінет Грабського керував головно за допомогою делегованих повноважень) таким чином вказувала на послаблення влади та престижу законодавчого органу. Кабінет рішуче змінював валютну та банківську системи, заступаючи безнадійно піддану інфляції марку злотим на золотій основі; уряд твердо збирав податки та енергійно впроваджував індустріалізацію. Але його підірвало падіння на світовому ринку цін на три головних продукти польського експорту — вугілля, лісоматеріали та цукор - і початок з 15 червня 1925 року тарифної війни Німеччини проти Польщі. За цих обставин програма Грабського поєднання промислового розвитку з фінансовою стабілізацією виявилася неспроможною, і черговий наїзд на злотий разом із суспільним неспокоєм змусили уряд 14 листопада 1925 року піти у відставку. Падіння уряду було широко інтерпретоване як поразка не лише демократії, але навіть напівдемократії, оскільки демократія, вважалося, вже зреклася разом з поступкою законодавчої влади широких декретних прав Грабському на початку терміну дії його уряду.

Тоді розкрутилася нова інфляційна спіраль, і шалено зросло безробіття. Суспільне розчарування було глибоким; великі жертви останніх двох років виявилися марними. Але хоча Пілсудський виграв у цій атмосфері кризи та катастроф, його час ще не прийшов; політичні партії наважилися ще на одну спробу широкої парламентської коаліції. 20 листопада 1925 року був сформований кабінет на чолі з міністром закордонних справ попереднього уряду Грабського графом Александером Скржинським.[9,120]

Зловісним був спосіб формування кабінету Скржинського. Парламентські лідери п'яти партій, членів коаліції - націонал-демократичної, християнсько-демократичної, селянської П'яст, національно-трудової та соціалістичної (селянська партія Визволєніє була єдиною основною польською групою, яка ухилилася від участі або підтримки) — розподілили портфелі, а потім запросили Скржинського як непартійну людину очолити цей кабінет. Прем'єр-міністр, який зберіг також портфель міністра закордонних справ, був фактично сторонньою людиною у власному уряді. Він був зобов'язаний своїм становищем тому факту, що партійні лідери не довіряли один одному достатньо, аби зголоситися на видатну політичну фігуру прем'єр-міністра, та тому очікуванню, що його добра репутація на Заході (він пристосував зовнішню політику Польщі до системи Локарно) могла б полегшити там пошуки позичок та кредитів Польщі. Відома як уряд "національної згоди", ця п'яти- партійна коаліція була особливо недоречною, тією, що складалася з партій, які дотримувалися діаметрально протилежних податкових та економічних теорій у ситуації нагальної та сильної податково-економічної кризи. Націонал-демократи наполягали на посадах міністрів фінансів та освіти (що були і вирішальні для економічної політики і для політики стосовно етнічних меншин) як ціну за входження у кабінет міністрів. З іншого боку, соціалісти визначилися, аби витискати з уряду витрати на стимулювання торгівлі та підвищення добробуту через міністерство громадських робіт та міністерство праці та добробуту. Хоча призначення військовим міністром одного з протеже Пілсудського здобуло його прихильність, цей кабінет був надто розірваний внутрішніми суперечностями, щоб займати сильну позицію в будь-якому спірному питанні або уникати остаточного розколу.

У березні та квітні 1926 року курс злотого впав. Багато банків зазнали фіаско, оскільки вклади панічно забиралися. Третина промислової робочої сили стала безробітною, і це без урахування виходу молоді на ринок праці або кількох мільйонів "надлишків" сільських злидарів. Демонстрації безробітних та бунти з людськими жертвами траплялися у багатьох містах. Вимоги ввести диктатуру стали поширенішими та відвертішими, і навіть ті, хто опирався цьому суворому засобу, домагалися перегляду конституції, аби посилити президента та надати йому дійової влади для розпуску законодавчої влади.

Міністр фінансів, націонал-демократ, наполягав на цілковито дефляційній політиці стосовно кризи. Він роз'єднав автоматичне співвідношення заробітної плати та цін (скасування надбавки за вартість життя), звільнення 18 000—25 000 залізничників та жорстке скорочення (приблизно на 35 відсотків) компенсаційних виплат хворим, інвалідам та людям похилого віку. Він також підняв усі податки, за винятком податку на реальну власність, на 10 відсотків та запровадив подушний податок у п'ять злотих на особу. Ціни на газ, електрику, пальне, сіль, тютюн, сірники та алкоголь зросли з тим, щоб відповідні державні підприємства та монополії стали економічно життєздатними.

Соціалісти також прагнули збалансувати бюджет, але не безсоромно за рахунок робітників, службовців та державних чиновників. Соціалісти зазнали подвійних утруднень. Спочатку вони пропонували зменшити витрати скороченням вартості утримання поліції та армії, але відмовилися від останньої пропозиції на вимогу свого колишнього товариша Пілсудського, якого багато з соціалістів досі вважали одним з них. Також спочатку вони погоджувалися на тримісячне скорочення у надбавці за вартість життя державним службовцям, але, знітившися від тиску комуністів на свою лівицю та від ображеної відповіді тих вражених, вони відмовилися наприкінці березня продовжувати цю поступку. Потім вони вимагали також негайних масштабних вкладень у будівництво та промисловість, аби змінити криву безробіття, так само як тяжке оподаткування капіталу та суттєве збільшення податку на реальну власність. Коли націонал-демократи відмовилися обговорювати таку політику, маршал (спікер) сейму 18 квітня 1926 року скликав надзвичайну конференцію політичних лідерів, яка виявилася невдалою. Дебати були скоріше формальними, ніж справжніми, після того як кожна сторона протягом кількох днів мала застереження, що не повинна піти. Зазнавши поразки у спробі замінити податково-економічну програму правиці своєю соціалісти 20 квітня відкликали своїх міністрів з уряду.

Наступного дня Скржинський повідомив президента Войцеховського про відставку всього свого кабінету, але той переконав Скржинського відстрочити цей крок до того, як проект бюджету на травень-червень буде прийнятий сеймом аби уникнути урядового вакууму протягом критичного часу першотравневих робітничих демонстрацій. Лідери правиці та центру, які вели переговори між собою про поновлення коаліції 1923 року, наполягали, аби Скржинський замінив міністрів-соціалістів, що вибули, членами своїх партій та подовжив діяльність уряду на такій реконструйованій основі. Втім, водночас Скржинський був переконаний, шо Польщею не можна керувати проти волі Пілсудського та соціалістів. Отже, він тимчасово перерозподілив попередні портфелі соціалістів на непартійній та "діючій" основі, і після того, як Першотравень, так само, як і національне свято 3 травня, мирно минули, і пройшов проект бюджету на травень-червень, Скржинський подав у відставку 5 травня 1926 року, поклавши початок останній й найжорстокішій урядовій кризі парламентської доби.

Лідери правиці та центру знехтували скептицизмом Скржинського та інших державних мужів, що рефлектували, стосовно можливості урядування в Польщі проти і Пілсудського, і соціалістів та ігнорували також той факт, що законодавча влада, в якій вони керували, спираючися на арифметичну більшість, вже не віддзеркалює політичних настроїв громадськості, роздратованої хронічними кризами, їхнє формування ще одного коаліційного кабінету на чолі з Вітосом 10 травня та одночасні їхні натяки на радикальне видалення їхніх ворогів з державного апарату спровокувало насильницький випад у відповідь з боку Пілсудського та лівиці 12—14 травня 1926 року. Відтоді Пілсудський був переконаний, що надавав партійній системі досить часу, аби виправитися, і що його більше не можуть засуджувати за передчасне або непотрібне, або просто самовдоволене захоплення влади.

На додаток до цього нещасливого опису парламентського виродження, дві інших групи проблем — організація армії та зовнішня політика — торували шлях до перевороту Пілсудського.

Розділ 2. Здобуття незалежності Польщі та становлення Польської держави

2.1 Перша світова війна, плани великих держав щодо Польщі та реакція поляків на початок війни

Влітку 1914 р. з початком військового конфлікту між центральними державами і країнами Антанти постала реальна можливість об'єднання польських земель і відновлення польської державності під егідою одного з воєнно-політичних блоків. Відповідно до орієнтації польські політичні сили в роки світової війни утворювали різноманітні союзи і коаліції.

На перемогу Антанти орієнтувалась Національно-демократична партія (НДП — "ендеки") та її прихильники, що утворили Польський національний комітет (ПНК). Восени 1917 р. його було визнано Францією, Англією, Італією і США як уряд майбутньої польської держави. Ставку на Австро-Угорщину робили галицькі партії і частина Партії польських соціалістів (ППС — фракція). Пронімецької орієнтації дотримувалось угруповання ППС на чолі з Ю.Пілсудським, Польське стронніцтво людове (ПСЛ), Національний селянський союз та інші об'єднання.

Хід війни не виправдав жодного з розрахунків і лише перемога Антанти та США на заключному етапі війни дозволила, політичним силам зайняти більш визначену позицію щодо "польського питання". Тим більше, що право поляків возз'єднатися і відновити польську державність визнавали Тимчасовий, а згодам більшовицький уряд Росії. Необхідність створення польської держави із виходом до моря підкреслювалась у програмі миру американського президента В.Вільсона від 8 січня 1918 р. і спільній червневій декларації глав урядів Англії, Франції та Італії.

Восени 1918 р. за умов успіхів польського національного руху, глибокої політичної та економічної кризи, що охопила наприкінці світової війни Німеччину та Австро-Угорщину, революційних змін в Росії, активізувалась боротьба політичних сил за владу. Наприкінці жовтня 1918 p. галицькі партії створили в Кракові Польську ліквідаційну комісію (ПЛК), яка перейняла від окупаційних органів повноваження в Західній Галичині. Народна рада виникла в Тешинській Сілезії. У залишеному австрійськими військами Любліні 5 листопада за активної участі лівих соціал-демократів, соціалістів, Бунду, профспілок, лідери яких мали багаторічні контакти з російськими більшовиками, постала Рада робітничих депутатів.[9,129]

На противагу люблінській Раді 7 листопада було сформовано Тимчасовий народний уряд на чолі з галицьким соціалістом І.Дашинським. Того ж дня в урядовому маніфесті "До польського народу" декларувалось утворення демократичної парламентської держави — Польської народної республіки. Разом із поваленням Регентської ради, яка з вересня 1917 р. репрезентувала польську владу на окупованих німецькими військами територіях, заявлялось про намір уряду націоналізувати найважливіші галузі економіки, велику земельну власність, провести аграрну реформу, реорганізувати адміністративну систему і освіту, ввести 8-годинний робочий день, розвивати соціальне законодавство тощо.

Водночас німецькі політики, навіть за умов завершення Першої світової війни, намагались не втратити контроль над процесом відновлення польської державності і зробили ставку на Ю.Пілсудського — визнаного авторитету серед поляків. Вже після підписання Комп'єнського перемир'я, 14 листопада у Варшаві Регентська рада передала йому всі державні повноваження і невдовзі самоліквідувалася. Тоді ж був сформований новий Тимчасовий уряд на чолі з соціалістом Є.Морачевським. Влада цього уряду була визнана ПЛК, Народною радою Тешинської області. Згідно декрету від 22 листопада про організацію тимчасової верховної влади, підписаного Є.Морачевським і Ю.Пілсудським, останній оголошувався Начальником держави і повинен був здійснювати "вищу владу у Польській республіці" до скликання Установчого сейму. Визначені повноваження Ю.Пілсудського — призначення уряду, затвердження бюджету і законодавчих актів у формі урядових декретів, повнота військової влади, наближались до диктаторських.

Увага уряду була приділена як встановленню контролю у провінціях, так і першочерговим соціально-економічним перетворенням. На 26 січня 1919 р. призначено вибори Установчого сейму і затверджено порядок їх проведення на основі загального, рівного, пропорційного виборчого права й таємного голосування. Активізувались воєнні дії проти Західно-Української Республіки (ЗУНР), що призвели до окупації Східної Галичини у липні 1919р.

Зважаючи на нестійкість політичного становища нової держави, яка не отримала визнання держав-переможниць, і необхідність досягнення порозуміння з проантантівським ПНК в Парижі Ю.Пілсудський вдався до поступок. В середині грудня були розірвані дипломатичні відносини з Німеччиною, а в ході переговорів з прибулими до Варшави представниками Антанти і США домовлено про зміну уряду. 16 січня 1919 р. главою новоствореного за участю ПНК кабінету став один з лідерів ендеків, всесвітньо відомий піаніст І.Падеревський. Представники ж Ю.Пілсудського поповнили ПНК, що став офіційною делегацією країни на Паризькій мирній конференції. Розпочалась смуга визнання Польщі з боку країн світу.

Перші вибори на території Польщі відбулись у визначений строк — 26 січня 1919 р. лише на території Королівства Польського і Західної Галичини. У ході приєднання територій додаткові вибори проводились на протязі наступних 14 місяців. Перемогу на них здобули праві політичні сили, що утворили в сеймі коаліцію — Народно-національний союз. Ліву фракцію сейму складали депутати від партій, що недавно підтримували "народні уряди" та вибороли третину голосів виборців. Селянські партії, які обстоювали проведення аграрної реформи, сформували фракцію Центр. Чимало мандатів і 11% голосів виборців здобули партійні структури, що репрезентували національні меншини.

Одним з перших Установчий сейм прийняв закон про тимчасову організацію влади, так звану Малу конституцію, яка мала діяти до прийняття Основного закону. Суверенною законодавчою владою з правом прийняття законів проголошувався Установчий сейм. Йому підкорялися всі органи виконавчої влади, начальник держави, уряд. Представником держави і вищим виконавцем рішень сейму у цивільних і військових справах" визнавався начальник держави, позбавлений законодавчої ініціативи. Він же репрезентував державу в міжнародних стосунках. Крім конституційного питання у липні 1919 р. сейм затвердив основні принципи аграрної реформи, прийняв закон про 46-годинний робочий тиждень на промислових підприємствах, про обов'язкове страхування та інші. Також депутати пильно стежили за становленням польських кордонів.

Західні кордони Польщі були визначені Версальським мирним договором (28 червня 1919 p.). Вона отримувала район Познані і частину Західної Пруссії з Торунем. Ці землі утворювали коридор, який давав Польщі вихід до Балтійського моря. Місто-порт Данціг ставав вільним містом під контролем Ліги Націй (ЛЯ). У спірній південній частині Східної Пруссії (Мазурах) і Верхній Сілезії вирішено провести плебісцит. У першому випадку Німеччина легко здобула перемогу в ході опитування 11 липня 1920 р. Щодо Верхньої Сілезії проблема виявилась набагато складнішою. Лише після втручання ЛН Німеччина отримала північну і західну частину цієї області, а решта дісталася Польщі .

У тривалу суперечку між Польщею і Литвою з приводу Віленщини втрутилася Верховна рада союзних держав, яка у липні 1920 р. рекомендувала віддати литовцям Вільнюс та навколишні райони. А потім його було зайнято Червоною Армією в ході радянсько-польської війни 1920 р. й одразу передано Литві за двосторонньою домовленістю. Проте в жовтні цього ж року поляки захопили Вільнюс і Віленщину, а невдовзі включили їх до складу польської держави .

Затягнулось також становлення польсько-чехословацького кордону в Тешинській Сілезії, населеній переважно поляками. У липні 1920 р. конференція послів Антанти поділила її навпіл, залишивши Чехословаччині шахти Остравського басейну. Набагато складнішим виявилось питання про східні кордони Польщі, яке займало одне з центральних місць в її зовнішній політиці.

Розраховуючи на підтримку західних держав, чимало польських політиків жадали повернення до кордонів 1772 р. і утворення під егідою Польщі федерації східноєвропейських народів на противагу більшовицькій Росії. Разом із воєнною кампанією проти ЗУНР поляки розгорнули воєнні дії проти більшовиків, і в травні 1919 р. їхній кордон сягав аж до Мінська та Бобруйська.[20,36]

Наприкінці року союзники в черговий раз визнали за необхідне встановити східний кордон Польщі, а утворена Паризькою мирною конференцією комісія у польських справах визначила межі цих територій. 8 грудня 1918 р. французький прем'єр Ж.Клемансо оприлюднив офіційну волю Антанти: кордон мав проходити через Гродно, Ялівку, Немирів, Брест-Литовський та на схід від Перемишля. Зі свого боку радянська сторона 22 грудня запропонувала Польщі мир на основі цілковитої незалежності та зобов'язання не переходити лінії, на яких стояли польські війська.

Польський уряд І.Падеревського відкинув як радянські пропозиції, так і запропонований Антантою кордон. 21 квітня 1920 р, у Варшаві підписано військово-політичний договір з урядом Директорії. Польща визнавала українськими території до кордонів 1772 р., а УНР погодилась на приєднання до Польщі Східної Галичини, Західної Волині та частини Полісся. Додаткова військова конвенція передбачала взаємне порозуміння військового командування обох країн на випадок спільної акції польсько-українських військ проти більшовиків.

26 квітня 1920 р. польські війська і дивізії Петлюри рушили в Україну з гаслом: "За вашу і нашу свободу!". Добре організована польсько-українська армія прорвала лінію фронту більшовицьких військ і 7 травня вступила в Київ. Проте більшовики зібрали резерви і розпочали контрнаступ. По тижневі важких боїв на Південно-Західному фронті лінія оборони польських військ 5 червня була розірвана і Перша кінна армія вийшла в тил 3-і польської армії. 10 червня польські експедиційні війська почали відступ. На середину липня більшовики перейшли Збруч й зайняли частину Галичини. У Тернополі був створений уряд Галицької Радянської Соціалістичної Республіки під головуванням більшовика В.Затонського.

Водночас війська Західного фронту під орудою М.Тухачевського швидким маршем просувались на Варшаву. Тоді ж, ЗО липня у захопленому Бєлостоці за вказівкою Москви утворився Польський революційний комітет (Польревком), до складу якого увійшли відомі більшовики Ф.Дзержинський, Ф.Кон, Ю.Мархлевський, Ю.Уншліхт. Нова влада за активної участі секції Комінтерну — Комуністичної робітничої парти Польщі (утворена в грудні 1918 р. на основі об'єднання ліворадикальних сил) розпочала націоналізацію промислових підприємств, конфіскацію поміщицьких маєтків, формування польської Червоної Армії. Ці перетворення викликали паніку у польському суспільстві. Взагалі похід Червоної Армії у Польщу і започатковані Польревкомом "нововведення" повинні були, на думку керівництва Комінтерну, прискорити революційний процес у Польщі і підштовхнути ходу світової пролетарської революції.

Внаслідок успішних дій кіннотників С.Будьонного і армії М.Тухачевського польська держава опинилась перед лицем смертельної загрози. З Варшави було евакуйовано всі урядові служби та дипломатичні місії. Військові поразки і загострення внутрішньополітичної ситуації викликали появу надзвичайного органу — Ради оборони держави, наділену всією повнотою законодавчої, виконавчої і військової влади.

Польський уряд звернувся до союзних країн по допомогу. Відповідно до рішень Верховної ради держав Антанти англійський міністр закордонних справ лорд Д.Керзон запропонував 12 липня Росії укласти перемир'я, зупинивши війська за 50 км на схід від лінії, визначеної ще в грудні спеціальною комісією (лінія Керзона). Більшовики не погодились і зажадали прямих переговорів з Польщею, хоча британський уряд погрожував блокадою.

У середині серпня сталося "диво на Віслі" — радянські війська були зупинені на підступах до Варшави, і при матеріальній підтримці західних держав поляки перейшли у контрнаступ. 12 жовтня були підписані попередні мирні домовленості: Польщі відходили землі Західної України та Західної Білорусії, а польський кордон встановлено на 150 км на схід від "лінії Керзона". Ці попередні умови перетворені на остаточні Ризьким мирним договором від 18 березня 1921 р. Ще раніше, в січні 1921 р. був підписаний договір про союз Польщі і Франції.[13,17]

Дворічний конституційний процес, започаткований скликанням Установчого сейму, завершився прийняттям 17 березня 1921р. Конституції Польської республіки, яка була результатом компромісу між правими і лівими політичними силами. Згідно Основного закону носієм верховної влади визнавалась нація — сукупність всіх громадян польської держави. Конституцією затверджувався принцип розподілу функцій між кількома органами: законодавчими (Сейм і Сенат), виконавчими (президент і уряд), судовими (незалежні суди). Безпосередні зв'язки з нацією як носієм суверенітету передбачалися лише для законодавчої влади шляхом прямих загальних виборів. Парламент країни наділявся виключним правом видання законів, а також обіймав функцію контролю над виконавчою владою через Вищу палату контролю.

Глава держави (президент) обирався на спільному засіданні палат терміном на 7 років. Він керував органами виконавчої влади, стежив за виконанням законів, скликав Сейм і Сенат, призначав главу уряду. В організації державної адміністрації конституція проголошувала принцип децентралізації шляхом місцевого самоврядування на рівні гмін, повятів і воєводств. Розпорядчі і контрольні функції самоврядування (ради і сеймики) створювалися шляхом виборів.

Конституція проголошувала широкий спектр громадянських прав і політичних свобод, встановлювала важливі соціальні норми. Передбачалось існування громадянських і релігійних організацій, навчальних закладів для національних меншин. Також основний закон визначав, що римо-католицька церква "посідає в державі провідне місце серед рівноправних віросповідань". Введення в дію Конституції 1921 р. завершило процес формування польської державності за зразком парламентської демократії.

Економічне становище Польщі в період повоєнної стабілізації було вкрай важким, і ще довгий час відчувались наслідки воєнних дій та окупації. Рівень виробництва продукції промисловості на початку 20-х років зупинився на позначці 30%, а збір зернових не перевищував 40% довоєнного рівня. Зовнішня торгівля занепала. В країні панували інфляція, безробіття, зубожіння частини населення. За перших три повоєнних роки з країни емігрувало понад 300 тис. чоловік. Труднощі поглиблювалися колоніальним характером польської економіки, розірваними зв'язками та економічною війною Німеччини проти Польщі.

Вихід з економічної скрути польське суспільство пов'язувало із розвитком парламентської демократії на основі конституції 1921 р. Це зумовило політичну активність населення і партій напередодні парламентських виборів, призначених на листопад 1922 р. Праві партії (християнські демократи, ендеки) створили виборчий блок Християнський союз національної єдності — "Хієна", який домагався полонізації країни за рахунок дискримінації національних меншин, проводив виборчу кампанію під клерикальними, шовіністичними гаслами. З самостійними програмами в передвиборчій кампанії взяли участь ПСЛ-П'яст, ПСЛ-Визволенє, ППС, Блок національних меншин, компартія.

За результатами голосування жодне угруповання не здобуло необхідної більшості ні в Сеймі, ні в Сенаті, хоча найбільшу кількість депутатських мандатів — 38% здобули партії "Хієни". Після кількох турів голосування першим президентом Польщі став представник ПСЛ-Визволенє професор Г.Нарутович, що належав до однієї з масонських лож. 14 грудня Ю.Пілсудський, який відмовився балотуватися на президентську посаду, передав владу новообраному главі держави, але його через кілька днів було вбито. Другі вибори закінчились обранням С.Войцеховського.

2.2 Державний переворот у травні 1926 р. Встановлення режиму "санації"

Надзвичайна політична строкатість депутатського корпусу, відсутність у сеймі постійної більшості ускладнювали розробку принципів державної політики й обмежували маневри польських урядів в період після виборів 1922 р. Це призводило до частої зміни виконавчих структур й обумовило політику держави, що базувалась на прийнятті компромісних рішень між політичними силами. Проте, як правило, вони мали короткотерміновий ефект.

Наслідком цієї специфічної рівноваги став прихід після соціальних катаклізмів кінця 1923 р. нового непарламентського кабінету на чолі з вченим-економістом В.Грабським, який отримав надзвичайні повноваження щодо корекції податкового законодавства, отримання зовнішніх позик, реформування грошової системи. Енергійними і послідовними заходами йому вдалося зупинити інфляцію, стабілізувати державний бюджет, ввести нову національну валюту — злотий. Проте впорядкування фінансової системи виявило інші прогалини польської економіки, яка потребувала докорінної перебудови. Технічна відсталість і низька продуктивність промисловості призвели до втрати конкурентоздатності на зовнішніх ринках. Протягом 1925 р. відбулось скорочення промислового виробництва, що супроводжувалось ростом безробіття і погрожувало соціальними катаклізмами в суспільстві.[13,17]

У грудні 1925 р. після тривалих дебатів Сейм прийняв закон про виконання аграрної реформи, яка передбачала щорічне парцелювання 200 тис. гектарів земельної площі. Але часткова перебудова сільського господарства, хитка економіка якого визначалась ринковим попитом на його продукцію, не призвела до кардинальних змін і лише послабила аграрну проблему.

Протягом першої половини 20-х років дестабілізуючим фактором, з яким мали рахуватися президент, уряд і польські законодавці, було становище та права національних меншин у східних регіонах. Виконавчою владою не було знайдено вирішення цього питання, а спроби розрядити напруження шляхом запровадження національних мов у судочинство, адміністративні органи і навчальні заклади очікуваних результатів не дали. Каральні ж заходи Корпусу охорони прикордоння мали короткочасний ефект і дише посилювали національні антагонізми.

Через заключения Локарнських угод, що залишали ваймарській Німеччині свободу рук на Сході, погіршилося міжнародне становище Польщі. Після призупинення у 1925 р. імпорту польського вугілля розпочалась багаторічна "митна війна" з Німеччиною, що боляче вдарила по польській економіці. З країни відбувався відтік валюти, розпочався новий виток інфляції, що дало привід до відставки у грудні 1925 р. кабінету В.Грабського.

Водночас економіка Польщі ввійшла в смугу економічної кризи, що посилила соціальну і політичну нестабільність у суспільстві, стала підґрунтям широкого невдоволення загалу політикою правоцентристських урядів. Проблема заміни державної системи перейшла із області теорії в практичну площину, коли підвищений інтерес суспільства викликали позапарламентські методи управління.

Політичну нестабільність в країні вдало використав у власних інтересах Ю.Пілсудський та однодумці маршала, що розпочали підготовку захоплення влади. Із призначенням Л.Желіговського військовим міністром на ключові посади в армії повернулися раніше усунені пілсудчики, за рахунок державних коштів розпочалось озброєння і оснащення загонів Стрілецького союзу, який перетворився у своєрідну 160-тисячну приватну гвардію Маршала. Для залучення нових союзників Пілсудський на початку 1926 р. провів серію консультацій з керівництвом різних політичних партій.

Увечері 11 травня в столиці відбулися антиурядові виступи офіцерів. До Варшави почали стягуватися вірні Ю.Пілсудському військові підрозділи, щоб продемонструвати підтримку маршалу і примусити піти у відставку уряд В.Вітоса. Проте президент республіки відкинув вимоги заколотників, а вірні присязі війська вчинили їм опір. Демонстрація сили несподівано для її організаторів переросла у збройну боротьбу, перевагу в якій здобув Ю.Пілсудський та його однодумці. 15 травня уряд В.Вітоса і президент С.Войцеховський склали свої повноваження.

31 травня 1926 р. на об'єднаному засіданні палат парламенту Ю.Пілсудського було обрано президентом країни. Легітимізувавши тим самим переворот з боку народних обранців, він, щоб зберегти свободу своїх подальших дій, відмовився обійняти посаду глави держави. На його пропозицію в кріслі президента опинився маловідомий політик, особистий друг маршала професор І.Мосьцицький.

Для контролю державних інституцій в серпні 1926 р. сейм вніс поправки у діючу конституцію 1921 p., що значно обмежували права законодавчих органів. Президент країни набув право розпуску палат і право вето, а головне — видання законів-декретів. Першим президентським декретом у структурі вищого військового командування вводилась посада генерального інспектора збройних сил. Її, як і посаду військового міністра, зайняв Ю.Пілсудський, вийшовши, таким чином, з-під контролю парламенту і уряду й сконцентрувавши в одних руках диктаторські повноваження. На початку жовтня він також очолив новий польський уряд, який декларував відмову від ризикованих соціальних і економічних експериментів. Це забезпечувало підтримку промислових і фінансових кіл країни, угруповань національних меншин, урядової програми загального оздоровлення — "санації".[23,7]

Перші кроки уряду "санації" засвідчили, що новий режим не збирається враховувати позиції демократичних сил, які підтримали переворот. Повсякденним явищем стало нехтування основними нормами парламентської демократії та судові процеси по обвинуваченню у "державній зраді". Було розгромлено деякі угруповання національних меншин. У тюрмах опинилось біля 6 тис. політв'язнів. Нова система все чіткіше набувала авторитарного забарвлення.

Зміцненню санаційного режиму сприяло пожвавлення економіки, що пояснюється непоганим врожаєм 1926 p., збільшенням попиту на польське вугілля на європейських ринках, зарубіжними інвестиціями у польську промисловість й отриманням стабілізаційних позик у 1927 р. За короткий період помітно зросли об'єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцнилась національна валюта.[23,8]

Для збереження позитивних економічних зрушень і підтримки імітації громадянської злагоди, уряд вдався до проведення парламентських виборів, які також мали зміцнити його авторитет на міжнародній арені. Напередодні виборів було створено так званий Безпартійний блок (ББ), що співпрацював з урядом. В його платформі превалювали гасла посилення позицій виконавчих структур, розширення участі держави у господарському житті. Вибори в сейм пройшли в березні 1928 р. Урядовий ББ одержав третину голосів виборців, але цього було недостатньо для реалізації оголошених реформ. Сприйнявши результати виборів як особисту поразку, Ю.Пілсудський склав повноваження глави уряду.

Відставка Ю.Пілсудського й постійні конфлікти між сеймом та урядом стали ознаками внутрішньої кризи санаційного режиму, якому в умовах економічної депресії кінця 20-х років ставало дедалі важче впливати на ситуацію в країні. Це водночас позбавляло уряд колишніх союзників й сприяло консолідації опозиційного табору, що всіляко протидіяв авторитарним методам управління і виступав за відновлення в країні парламентської демократії.

2.3 Польща в період великої депресії

Польща однією з перших країн регіону відчула удари світової економічної кризи. Застій виробництва паралізував національну промисловість, обсяг виробництва якої в 1932 р. порівняно з докризовим рівнем знизився майже вдвічі. Кожний другий робітник залишився без роботи. Гострота і тривалість промислової кризи обумовлювались як вузькістю внутрішнього ринку, так і низькою конкурентною спроможністю продукції. Відбувалась подальша інтервенція іноземного капіталу в економіку Польщі, частка якого у 1933 р. в акціонерних компаніях зросла до 44%.

У важкому стані опинилось і сільське господарство, валовий прибуток якого в роки кризи знизився втричі. Це було наслідком урядової політики збільшення податків, скорочення попиту на технічні культури і зниження цін на аграрну продукцію, що призвело до розвалу економіки села, росту жебрацтва серед селянства. Гостро давалося взнаки безземелля. На літо 1933 р. прийшовся пік селянських виступів у Краківському і Львівському воєводствах проти урядової політики "оздоровлення" села. Проявом консолідації сільських виробників стало об'єднання їх угруповань на початку 1931 р. в єдину партію Стронництво Людове (СЛ), програма якої обстоювала парламентську демократію.

Економічна депресія й загострення соціальних відносин у польському суспільстві посилили опір опозиційних сил. Під лозунгом "захисту прав і свобод народу" вони створили парламентський блок Центролев та провели влітку 1930 р. в Кракові конгрес противників режиму. Уряд відповів арештами лідерів опозиції, а згодом організував судовий процес. Під час виборів у четвертий сейм, що проходили в умовах терору і сваволі влади, в листопаді 1930 p., урядовий ББ здобув 46% голосів, а Центролев і партії національних меншин втратили половину голосів виборців.[19,39]

Перемога офіційних кандидатів дозволила уряду заборонити проведення несанкціонованих публічних зібрань і маніфестацій, здійснити перереєстрацію громадських об'єднань й профспілок, підпорядкувати місцеве самоврядування державній адміністрації. Заборонялось проведення будь-яких акцій протесту на військових комунальних підприємствах, для розгляду виробничих конфліктів запроваджувався примусовий арбітраж. У травні 1933 р. І.Мосьцицького втретє переобрано президентом Польщі.

Зовнішня політика санаційних кабінетів здійснювалась в рамках популярної "теорії двох ворогів", якими бачилися сусіди на східному

і західному кордонах. Загалом на початку 30-х років польська дипломатія поступово відмовляється від усталених пріоритетів. Входячи до системи французьких альянсів, Польща уклала у липні 1932 р. польсько-радянський договір про ненапад. На прихід гітлерівців до влади Варшава відреагувала демонстрацією своєї військової сили в березні 1933 р. й запропонувала Парижу провести спільну превентивну воєнну акцію проти Німеччини, яка не була підтримана її союзницею.

Ознакою переорієнтації зовнішньої політики Польщі на користь Німеччини став прихід у міністерство закордонних справ полковника Ю.Бека і розпочата підготовка двосторонньої угоди. 26 січня 1934 р. підписано польсько-німецький консультативний пакт про ненапад строком на десять років. В пакті заявлялося, що обидва уряди хочуть започаткувати новий етап у двосторонніх політичних стосунках і ніколи не вдаватимуться до сили, щоб урегулювати їхні суперечки. Хоча угода не спрямовувалась проти Франції, це був недружній крок Варшави до союзника, який підтримував її з моменту польського відродження. Підписана під тиском Німеччини, угода призвела до послаблення союзницьких відносин Франції із Східною Європою і означала більш тісне зближення Польщі із західним сусідом. Проте цей шлях призвів до загибелі польської держави задовго до того, як скінчився термін договору про "дружбу і ненапад".

У травні 1934 р. польський уряд не підтримав пропозицію укладення багатостороннього пакту про ненапад і взаємну допомогу, а восени цього ж року відмовився приєднатися до проекту так званого Східного пакту. Польським урядом було заявлено, що він ні в якому разі не пропустить через територію країни німецькі чи російські війська.

У квітні 1935 р. в Польщі було введено в дію нову конституцію. Відтепер основний закон встановлював принцип єдиновладдя і надавав диктаторські повноваження президенту, який ніс відповідальність лише "перед богом та історією". Глава держави обирався спеціальною колегією виборців і отримував право призначати і звільняти уряд, скликати і розпускати сейм і сенат, видавати декрети, що мали силу закону. Значно розширювались права сенату. А новий виборчий закон позбавляв політичні угруповання права висувати кандидатів до законодавчого органу, що передавалось окружним виборчим комісіям, діючим під контролем владних структур. Продовживши демонтаж принципів парламентаризму, конституція 1935 р. стала юридичним підґрунтям санаційного авторитарного режиму.

У травні 1935 р. помер маршал Ю.Пілсудський. Ключову посаду інспектора збройних сил успадкував Е.Ридз-Смигли, який став новим неофіційним керманичем держави. Не зважаючи на сприятливу економічну кон'юнктуру, в країні не припинялась діяльність опозиційних сил, а свідченням втрати підтримки урядового курсу з боку населення стало бойкотування 56% виборців виборів до сейму (серпень 1935 p.). Навіть такі авторитетні польські політики, як І.Падеревський, В.Сікорський закликали до згортання "санаційного" курсу. У серпні 1937 р. країна стала ареною багатоденних антиурядових маніфестацій. Але опозиційні кола не змогли об'єднатися для опору антидемократичним тенденціям у суспільному житті держави. Політичний маховик, розкручений Ю. Пілсудським, продовжував крутитись у „санаційному” режимі.

Для протидії опозиційним структурам і підняття авторитету режиму уряд вдався до зовнішньополітичних акцій. В період вересневої 1938 р. міжнародної кризи Польща звинуватила Чехословаччину в кривдженні польського населення в Тешинській Сілезії та підтримала німецькі претензії до Праги. 21 вересня польський уряд денонсував польсько-чехословацьку угоду 1925 р. про національні меншини і зажадав передачі Тешинського району. У Варшаві було сформовано Сілезький легіон.[19,37]

Не зважаючи на тиск з боку СРСР та Франції, відразу після підписання Мюнхенської угоди Ю.Бек надіслав Чехословаччині брутальний ультиматум. А 2 жовтня польські війська увійшли в Тешин. Польща одержала територію в тисячу квадратних кілометрів з населенням 230 тис. жителів. Але ні територіальне придбання, ні розгорнута в країні з цього приводу національно-патріотична кампанія аж ніяк не вплинули на опозиційні настрої у польському суспільстві щодо правлячого режиму. Це засвідчила і поразка урядових кандидатів на парламентських і муніципальних виборах, що пройшли наприкінці 1938 р. Проте уряд Складковського-Бека залишився при владі.

Восени 1938 р. виникають деякі тертя у польсько-німецьких відносинах. У жовтні сталися інциденти в польських районах з німецькою меншиною, через що частина німців виїхала з Польщі. У листопаді з Німеччини вислали 15 тис. польських євреїв. Також Берлін неодноразово порушував питання Данціга. Пропонувалось ж побудувати залізницю та автостраду через Польський "коридор" до Східної Пруссії, надавши їм право екстериторіальності, а також повернути місто Данціг. Польща б залишила за собою вільну гавань, та екстериторіальну залізницю. Польський уряд визнавав необхідність розглянути проблему, але категорично відкидав анексію Третім райхом вільного міста.

У січні 1939 р. відбувся візит Ю.Бека до Німеччини, де під час зустрічі з Гітлером знов була піднята проблема Данціга й "коридору". Тоді ж була зроблена спроба залучити Варшаву до співпраці проти СРСР з більш-менш чітко висловленою метою захопити Україну. Але в цьому питанні, як і в проблемі Данціга, польський міністр дав ввічливу відмову. Відмічався також прогрес у взаєминах Польщі та СРСР, який засвідчили двостороння угода у листопаді 1938 р. та домовленості у лютому наступного. Обома сторонами підтверджувалось, що пакт 1932 р. про ненапад залишався основою їх відносин.

Все перемінилося після 15 березня 1939 р. із ліквідацією чехословацької незалежності, коли вимоги щодо Данціга були повторені з посиленою категоричністю. На Балтиці німці провели демонстрацію своєї морської могутності. 28 березня Ю.Бек заявив, що швидше воюватиме, ніж допустить зміни статусу Данціга. 31 березня уряди Англії і Франції оголосили про надання Польщі "гарантій" на випадок неспровокованої агресії. Крім того, французький уряд зробив заяву на підтвердження франко-польського союзу. Після візиту польського міністра закордонних справ до Лондона було заявлено про заміну Англією свого зобов'язання союзницьким договором. Того ж дня німецький статс-секретар фон Вайцзекер попередив польського посла, що договір 1934 р. про ненапад несумісний з англо-польскою угодою.

З матеріалів Нюрнберзького процесу відомо, що вже 3 квітня 1939 р. генерал Кейтель підписав наказ, за яким вермахт мав бути готовий напасти на Польщу до 1 вересня. 27 квітня у спеціальному меморандумі польському уряду Німеччина знов повторила свої попередні вимоги. А наступного дня Гітлер заявив у райхстазі про денонсацію німецько-польської декларації від січня 1934 р. Після цього почастішали прикордонні інциденти в районах, де жила німецька меншина. Водночас 19 травня у Парижі заключено франко-польську військову конвенцію. Проте вона набирала чинності із підписанням політичної угоди, що було зроблено запізно — аж 4 вересня.

З травня по серпень 1939 р. у польсько-німецьких відносинах тривала так звана війна нервів. У 20-х числах серпня раптово активізувалися німецькі воєнні приготування поблизу східного кордону. Данцігський сенат спробував обмежити польський контроль над митницею і проголосив 23 серпня гауляйтера Форстера "керівником держави". Того ж дня підписано радянсько-німецький договір про ненапад, секретний протокол якого зафіксував домовленість сторін про поділ території Польщі та її ліквідацію.

Водночас польський уряд здійснив серію військових приготувань. 25 серпня підписано союзний договір із Великобританією, про який ще було оголошено на початку квітня. Він автоматично вступав у дію в разі агресії, або дій, що загрожували незалежності однієї з країн — йшлося і про можливість нападу на Данціг.

Весь перебіг наступних подій був підпорядкований прагненню Гітлера або примусити Польщу капітулювати, прийнявши німецький план-програму з 16 пунктів, що навіть не була вчасно доведена до відома Варшави, або ж розв'язати війну. Вранці ЗІ серпня Польща оголосила загальну мобілізацію, тоді як німецькі армії були приведені до стану готовності ще раніше окремими призовами. На світанку 1 вересня гітлерівські війська перейшли польський кордон, і в цей же час Данціг проголосив аншлюс.

У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де перша роль відводилась авіації й танкам. Хоча поляки завдали німцям відчутних втрат, але польська кавалерія не змогла нічого вдіяти проти німецьких танкових з'єднань. Основний епізод цього етапу війни відбувся 17 вересня. Використавши, як привід, внутрішній розпад польської держави, що робив недійсними всі попередні двосторонні угоди, радянський уряд віддав наказ своїм військам перетнути польський кордон, щоб захистити українське і білоруське населення. Вони майже не натрапляли на опір і набагато швидше німецьких військ просувалися вглиб польської території. Так СРСР став учасником агресії проти суверенної Польщі і наступного її розчленування.

22 вересня була визначена демаркаційна лінія між обома зонами окупації, а 28 вересня у Москві підписано німецько-радянський договір про дружбу і кордон. За його статтями етнічно польські землі залишалися під окупацією Німеччини, а західні українські і білоруські землі відходили до СРСР. Відтепер кордон проходив приблизно за "лінією Керзона". Так стався четвертий поділ Польщі.[18,195]

Період гітлерівської окупації став найтяжчим періодом в історії польського народу. Німецький Генеральний східний план передбачав фізичне знищення і виселення з польських земель 80-85% поляків, асиміляцію і перетворення решти населення в резерв робочої сили для майбутніх німецьких колоністів. Територія Польщі була розчленована німецькими окупантами на дві частини. Найбільш розвинені економічно західні і північно-західні області, а також Сувалки та Белосток, ввійшли до складу Третього райху. Із східних і південно-східних регіонів у жовтні 1939 р. утворено генерал-губернаторство (резиденція у Кракові) з німецькою адміністрацією. Населення генерал-губернаторства становило близько 12 млн. чоловік, відторгнутих земель — 10,3 млн.

На відторгнутих землях скасовувались всі закони польської держави, вводилось німецьке законодавство, державний апарат замінено німецьким. Всі польські промислові підприємства і земельні володіння конфісковано і передано німцям. Національні польські школи, крім початкових і професійних, закрито, а молодь мобілізували на роботи. Наукові установи, бібліотеки, театри, видавництва закрито, а їх майно конфісковано чи розграбовано. Польську інтелігенцію ув'язнювали в концтабори або знищували.

Розділ 3. Діяльність Ю.Пілсудського на чолі Польської держави

3.1 Становлення Ю.Пілсудського як громадського і політичного діяча

Юзеф Клемент Пілсудський народився 5 грудня 1867 року в м.Зулуве в Литві. Він був четвертою дитиною Юзефа Вінценти і Марії (уродженої Білевич) Пілсудських. Після нього на світ з'явилося ще п'ятеро синів і три дочки, останні дити-близнюки вмерли в грудному віці.

Родина належала до древніх родів литовської шляхти, цілком полонізованої ще кілька століть назад. Її корені губилися в мороці історії. Легендарні свідчення зв'язували рід Пілсудских зі згаданим в документах XV століття Гінетом, а через нього з міфічною великокнязівською династією Довспрунга, що правила Литвою ще до Гедиміна .

Пізніше, коли Юзеф Пілсудський досяг найвищих посад у Речі Посполитій, це князівське минуле стало предметом гострих суперечок. Прихильники з повною серйозністю вказували на царські корені Коменданта, бачачи в цьому ще один аргумент, що обґрунтовує його призначення панувати. Вороги нещадно знущалися з цієї генеології і доводили її історичну неспроможність.

Поки ж молодий панич, якого ще з віленских часів ближні називали Юзюком або Зюком, ховався в зулувскому дворі, оточений статком і любов'ю батьків. Особливо любив матір, жінку неабияку, як писав один з біографів, «з гарячим серцем піднесених національних і сімейних ідеалів, істота незвичайна по своїй доброті, правоті і стійкості». Родина належала до заможних головним чином завдяки приданому матері, що істотно зміцнило вже підірваний стан Пілсудських. Однак, незабаром від садиби, що нараховувала більш десятка тисяч гектарів, залишилося зовсім небагато.

Як кожен факт, зв'язаний з Пілсудським, так і ця подія по-різному інтерпретувалася біографами. Віддаючи собі звіт у тім, що в часи розділів Польщі гарне господарювання і захист польського стану зводилися в ранг патріотизму, вони намагалися підкреслити шляхетні причини фінансового краху родини. Писали про згубні наслідки контрибуції, накладеної за участь батька в січневому повстанні. Підкреслювали новаторські методи господарювання, що забиті маси не могли ні зрозуміти, ні оцінити. Одним словом, зображували картину зразкового власника, задавленого репресіями періоду розділів і не знаходило розуміння в консервативного оточення.

Незважаючи на цю схильність до егоїзму, на думку Броніслава, щастя завжди супроводжувало Зюка. «Після обіду я ходив із Зюком на прогулянки по деяких вулицях. Він не учить, але для нього усе буде добре, як і на всіх попередніх іспитах. Його везіння не порівнянне ні з чим, і так увесь час. Читає годину, а ходить дві, але завтра точно одержить п'ятірку».[16,55]

Зюка завжди супроводжували везіння й успіхи. «Цьому Зюку безумно везе,— відзначав також брат,— усе в нього виходить добре, а це тому, що ставить себе на першому плані і що багато говорить (а робить мало), а дурні вірять йому і захоплюються ним...»[16,80]

І хоча індивідуальність людини згодом міняється, не підлягає сумніву, що багато які з тих рис, що до кінця збереглися в характері Пілсудского, нанесли неабиякий відбиток як на його особисте життя, так і на суспільну діяльність.

Надзвичайно стійкою рисою особистості, що сформувалася в той час, залишилася також ворожнеча до Росії. Перші її зерна посіяла в серце хлопчика улюблена мати. «Непохитна патріотка,— згадував він через кілька років,— вона не намагалася навіть ховати перед нами біль і розчарування з приводу повстання. Так, виховувала нас, роблячи, власне, натиск на необхідність подальшої боротьби з ворогом Батьківщини».[16,65]

Ця мета стала одним з найбільш пережитих дитячих ідеалів. «Усі мої мрії концентрувалися в той час навколо повстання і збройної боротьби з москалями, яких я всією душею ненавидів, вважаючи кожного з них негідником і злодієм. Те останнє було зрештою виправданим. У свій час розповіді про підлості і варварство орди Муравйова не сходили з вуст кожного». [21,47]

Однак у ті роки Юзеф Пілсудський не вів, як би не мріяли про це його біографи, активної антиурядової діяльності. Правда, разом із Броніславом він був членом таємного гімназичного гуртка «Спуйня», але на ділі це був типовий молодіжний конспіративний гурток, членами якого ставали найчастіше в пошуках романтики, чи по свідомому політичному виборі.

Як відомо, багато було таких, хто в боротьбі з тією школою й у бунті проти системи русифікації завчасно ламали собі життя, ганялися за «неблагонадійністю» і нерідко не могли вже одержати навіть середньої освіти. Пілсудський закінчив школу.

Разом з тим, Пілсудський удосконалював свої письменницькі здібності. За цим стояла солідна праця, дуже виснажлива, що його усе більше втягувала в сфери партійної діяльності.

Молодий конспіратор швидко висунувся вперед. Уже на другому з'їзді партії, у лютому 1894 року, увійшов до складу вищого партійного органу — Центрального робочого комітету, що складався з чотирьох членів. Незабаром став у ньому особистістю номер один. Почасти сприяв цьому випадок. Чергові хвилі арештів поглинали колег, а Пілсудського аж до 1900 року супроводжувало щастя. У цій ситуації, незважаючи на те що в партії були люди з великим революційним стажем, що краще розуміли ідеали соціалізму, він виростав у неформального керівника руху, хоча в ньому існував принцип колегіального керівництва.

Отже, протягом лише десяти з невеликим місяців він з нікому не відомого раніш колишнього засланого став одним зі стовпів польського соціалістичного руху. І саме з цієї хвилини аж до сьогоднішнього дня ведеться суперечка про сутності його зв'язку із соціалізмом. Деякі з авторів присвячених йому публікацій так сильно впадають у полемічну запальність, що взагалі не визнають його соціалістом.

Цей суд — арбітражний, коли незабаром сам Пілсудський протягом двадцяти років вважав себе соціалістом, присвячуючи партії все, ризикуючи заради неї утратою волі, а пізніше і життям. Інша справа, що найбільше в соціалізмі він бачив, насамперед, силу, що дестабілізує колишній лад, а тим самим дасть шанси для позбавленої незалежності Польщі. У статті «Як я став соціалістом» він писав: «Соціаліст у Польщі повинний прагнути до незалежності країни, а незалежність — знаменна умова перемоги соціалізму в Польщі».[21,56]

Ієрархія цілей не залишала ніяких сумнівів. Як першочергова задача ставилася національно-визвольна боротьба. Суспільні перетворення повинні були відбутися пізніше, у вже незалежній Польщі. Утім, їм Пилсудский не приділяв особливо багато уваги. Почасти тому, що це було справою майбутнього. Але не тільки. По суті, з робітничим класом його зв'язували не програма відновлення соціальних прав або бажання змінити суспільний лад, а надія, що зростаючу силу пролетаріату удасться використовувати в боротьбі за незалежність. Не в збройному зіткненні передбаченої Марксом соціальної революції, а в черговому польському національному повстанні. Не випадково Пілсудському завжди були ближче солдати січневого повстання, що проливали кров у боротьбі за польську державність, ніж борці «Великого Пролетаріату», що віддали життя в боротьбі проти класової експлуатації.

Реалізація цих пророцтв бачилася, однак, у досить віддаленій перспективі.

Можна було, ясна справа, і так думав Пилсудский, розраховувати на війну і революцію, що підривають стійкість тронів, на яких сиділи загарбники. Перший з цих катаклізмів ставав усе більш правдоподібним разом з посиленням антагоністичних військових блоків у Європі: італійських-німецько-австрійсько-італійського, з одного боку, і французьких - російсько-французького — з іншої. Однак військові хмари, що згущалися, могли розвіятися, хоч соціалістичний аналіз капіталістичної системи виключав шанси на довгостроковий міжнародний світ.

Як кожен польський соціаліст, Пілсудський у цей час розраховував насамперед не на війну, а на революцію. Її ж важко було представити без відповідної підготовки пролетаріату. Правда, разом з розвитком промисловості росли ряди робітничого класу, але той усе ще нагадував дрімаючу стихію , що вибухає спалахами важко стримуваного протесту.

Масам, що знаходяться в культурній відсталості і живуть в злиденності, потрібно було вказати соціалістичну ідею, що передбачає нові методи і мету боротьби. Ця задача була не з легких, особливо для вихідців з іншого, непролетарського середовища. Тому що в робочих районах їх приймали з недовірою і підозрілістю, не вірячи в щирість намірів, вишукуючи підступи. Бар'єри, які роками створювалися обома сторонами, потрібно було перебороти з великою терпеливістю і наполегливістю. І це добре розумів Юзеф Пілсудський.

У цій ситуації не менш ефективно, ніж агітатори, прихильників завойовувало друковане слово. Пілсудський володів ним досконало.

Тому в перші роки існування ППС Пілсудський присвятив більше всього енергії редагуванню і виданню друкованого органа партії газети „Робітник”.

Тоді Пилсудский уже перетворився в професійного революціонера, тобто жив на субсидовані партією гроші. Величезна активність не дозволяла йому виконувати яку-небудь додаткову роботу заради заробітку. На це йому бракувало часу. Крім редагування і друкування «Робітника» багато енергії віддавав встановленню нових організаційних контактів, завдяки яким партія доходила до найнижчих шарів суспільства, які були до цього часу в застої. Чимало сил коштувало йому також добування фінансових засобів, призначених на партійні цілі. Каса постійно світила дірами.

„Життя протікало не тільки у важкій праці,— писав один із занадто прихильних до нього біографів,— а також у постійній небезпеці нового арешту”.[16,160]

Добре розуміючи ситуацію, він висунув тезу про необхідність еластичності в ідеологічних і політичних справах. Багато говорив і писав про толерантність, про необхідність не загострювати конфлікти й уникати напруженності . Одночасно докладав зусиль, щоб зміцнити свою легенду. Не випадково саме в цей час з'явилися нашуміла стаття «Як я став соціалістом» і автобіографічна «Нелегальна література» про непросту історію нелегальних партійних видавництв.

У результаті Пилсудский відновив колишні позиції в партії, знову став на чолі її. Керівництво давалося йому легко, оскільки ідеологічні питання ніколи особливо не цікавили його. Як і до арешту, він присвятив себе щоденним партійним заняттям: редагуванню і виданню нелегальної літератури, добуванню матеріальних засобів, установленню нових і відновленню контактів, що рвалися. Юзеф Пілсулський став професійним революціонером.

Війна не принесла очікуваних у Петербурзі успіхів. Наступні одні за іншими поразки показувалили усі вади абсолютистського режиму. Множилося невдоволення. Подія, що ще недавно здавалася таким віддаленим — революція в царській Росії, почала ставати справою найближчого майбутнього.

Початок революції змінив ситуацію. Це чітко видно по першій реакції Пілсудського, який в цей час перебував в Галичині. У листі до Войцеховского від 30 січня 1905 року він досить критично оцінив перші кроки варшавського керівництва партії, у якому домінували «молоді». «Лист твій одержав,— писав він,— але прости, я був так схвильований і настільки зайнятий, що не зібрався відразу відповісти тобі. Що написати про цю революцію. Люди усюди радіють, я щодня одержую з десяток пропозицій про надання різних послуг, і мене, соромно зізнатися, злість бере. Усе це виглядає по-дитячому і нерозумно».[16,182]

Справа в тім, що Пілсудський мав претензії до варшавських товаришів за їхнє некритичне приєднання до загальноросійського протесту в зв'язку з кривавою розправою над мирною демонстрацією робітників у Зимовому палаці, у ході якої було убито біля тисячі чоловік і поранено в кілька разів більше. Він вважав, що потрібно було прореагувати так, щоб одночасно показати силу польських революціонерів і власні національні цілі діяльності.

Ця передумова визначала його поводження протягом найближчого часу.

У цих стиснутих фразах криється сутність програми, реалізованої в 1904—1908 роках. Насамперед, Пілсудський заявляв про себе як соціаліст.

На думку Пилсудского, будь-яка революція є неорганізованим рухом. Це дає перевагу сучасному державному апаратові керувати тисячами чиновників, поліцією, армією, судами, в'язницями і т.д. Щоб вирівняти ці диспропорції, необхідно внести в революційний ентузіазм дисципліну і порядок. Насильству протиставити організовану силу. На польських землях нею повинна була стати бойова організація ППС. Країна повинна покритися густою мережею бойових осередків, добре законспірованих, дисциплінованих, прекрасно навчених і збройних, що визнають тільки один авторитет. Цю силу не можна використовувати в поточних сутичках із владою. Вона повинна виступити у вирішальний момент, коли, підтримана революційним ентузіазмом, вона могтиме протистояти армії супротивника, що нараховує хоч декілька тисяч чоловік.

Маркса він давно вже не читав. Остаточно закидав книги, що мають який-небудь зв'язок із соціальними проблемами. Віддавав перевагу військовій літературі. Вивчав походи Наполеона, штудіював праці Клаузевица , цікавився бурською війною і останнім російсько-японським конфліктом.

Велику ж частину часу присвячував бойовій організації. Правда, довго не приймав особистої участі в проведених нею операціях. Через цього люди, що недоброзичливо відносяться до нього, дорікали його в боягузтві.

У відсутності сміливості керівника бойової організації ППС навряд чи можна було дорікнути. Проте навіть у колі відданих бойовиків, ряди яких танули під ударами супротивника, наростали сумніви, чи не занадто шеф іноді береже себе. Пилсудский вирішив раз і назавжди покінчити з такого роду підозрами: узяв на себе керівництво останньою великою операцією бойової організації — нападом на поштовий потяг у Безданій під Вільно.

Зі строгим режимом воєнного стану, введеного в той час на території, що входила до складу Росії, контрастували сили, гарантовані автономією Галичини, де протягом десятиліть поляки мали значні політичні права" Сприятливі умови, що випливають з цієї ситуації, Пілсудський використовував і раніш, заклавши в Галичині закордонну базу для антиросійської діяльності ППС.

Стрілецькі роти повинні були перетворитися в батальйони і полки. Комендант стрільців не виключав і можливості чергового національного повстання, спрямованого проти Росії.[23,7]

Природно, що в центрі воєнних дій значні польські збройні сили стали об'єктом «обхожування» з усіх боків. Адже вони могли схилити чашу ваги у цьому регіоні Європи на користь однієї з воюючих сторін. З моменту їхньої появи час неминуче початов працювати на поляків.

Пілсудский розраховував саме на такий розвиток подій. У своїх планах він був насамперед прагматиком. Його найближчої й одночасно найважливішою військовою метою було створення максимально численних збройних сил.

Однак поки не тільки свої задуми, але і всю практичну підготовку до створення польської армії він зв'язав з Австро-Угорщиною. Тут він проводив роботу, спрямовану на виховання кадрів, щоб у потрібний момент стати кістяком повстанської армії.

Початок цьому поклало створення Союзу активної боротьби. Але конспіративний характер цього союзу не дозволяв розгорнути масову діяльність. Цей бар'єр був усунутий, коли в 1910 році відповідно до австрійського закону про союзи стрільців були створені легальні воєнізовані організації: «Стрілець» у Кракові і Союз стрільців у Львові. Союз же активної боротьби не був розпущений, він зберігся як таємний керівний центр.

Поступки, зроблені австрійцями пілсудчиками, полегшили іншим політичним організаціям створення аналогічних структур. Воєнізовані союзи Пілсудський намагався підкріпити політичними структурами. У грудні 1912 року комісія довірила Пілсудскому посаду Головного Коменданта всіх польських військових сил, що на практиці привело до поширення його влади і на Польські загони стрільців. Однак згода між ними продовжувалося недовго, і вже в квітні 1913 року він склав свої повноваження, запобігши тим самим відкриттю розбіжності.

У цих умовах Пілсудський усе помітніше перетворювався з політичного діяча у воєначальника. Змінилися також і його відносини з колишніми співробітниками. Він усе більше піднімався над ними.

Мрія здійснилася в серпні 1914 року.

Початок війни надало можливість для реалізації повстанської акції стрільців. В останні дні липня 1914 року Пілсудський мобілізував загони і розгорнув інтенсивну підготовку, зв'язану з очікуваним найближчим часом вступом на польські землі, що входять до складу Росії. У рамках цієї акції за його розпорядженням 3 серпня в Кракові була оголошена прокламація нелегального Національного уряду, що нібито функціонує у Варшаві, у якій оголошувалася війна Росії і було заявлено, що на війну будуть кинуті власні польські збройні сили. Призначення ж урядом Пілсудського Головним Комендантом Війська Польського повинно було сприяти підвищенню його особистого авторитету.

Довоєнні надії й ілюзії дуже швидко розвіялися. Раннім ранком 6 серпня 1914 року загони стрільців перетнули австро-російський кордон. Уже перші години цієї акції стали провісником її фіаско. Королівство Польське не визнало підлеглих Пілсудського «головною колоною Війська Польського, що йде боротися за звільнення Батьківщини», як про це говорилося в першому, зверненому до солдатів наказі воєначальника. Пілсудський потрапив у пастку. Його повстанські плани виявилися нереальними. Вступ на польські землі, що входили до складу Росії, не помножило його сили. Не дала йому й аргументів, необхідних для подальшої політичної гри з центральними державами. Більш того, невдала акція стрільців скомпрометувала Коменданта і його обіцянки.

Вже в 1919 році Януш Енджеєвич писав:

Характерно, що жоден з біографів не зважився спробувати описати перспективу, що польське суспільство в 1914 році залишилось глухим до закликів стрільців.

3.2 Ю.Пілсудський – начальник держави

Юзеф Пілсудський і його колеги, колишні легіонери, постійно конфліктували з ветеранами війни з колишніх австро-угорських армій та з політиками правиці стосовно власне побудови вищого командування збройними силами і відповідних стосунків з урядом. Вороги Пілсудського наполягали на першості військового міністра, який був підзвітний перед сеймом і в такий спосіб репрезентував принцип громадянського, конституційного контролю над збройними силами. З свого боку, Пілсудський доводив, що, оскільки польські уряди були напрочуд нестабільні і всі посади військових міністрів також нетривкі, збройні сили мають бути захищені від партизанського політичного впливу за допомогою командної структури, яка гарантує автономію та верховенство Генерального інспектора, посадовця, що має обійняти пост головнокомандувача в разі війни. Цей порядок також диктувався, вважав Пілсудський, ненадійним геополітичним становищем Польщі. До того ж, аргументація Пілсудського на користь автономії військового командування йшла від його побоювання, що відновлена Польща могла б знехтувати військовим устроєм, який суспільство та сейми старої держави мали протягом сторіччя перед поділом.

Суперечка виявила, що глибоко роз'єднані та численні відповідальні особи, втім, добре настроєні до Пілсудського, зокрема, деякі його соціалістичні прихильники були збентежені його наполяганням на такій організації військової сфери, яка спантеличила їх необхідністю аполітичності армії з неприпустимістю вивільнення армії від парламентської відповідальності і, отже, несумісністю з політичними та конституційними принципами демократії. З іншого боку, визначення правоцентристів, яке озвучив Вітос, коли формував свій останній кабінет міністрів у травні 1926 року, стосовно того, аби унеможливити повернення Пілсудського до активної служби та видалити з армії його колишніх легіонерів, спричинило протилежний результат.

Розвиток міжнародних подій 1925 та 1926 років цілковито підкреслив уразливість Польщі і, отже, також полегшив переворот Пілсудського, підірвавши престиж партійне налаштованої парламентської системи. Неспроможність Варшави збільшити суттєві західні позички протягом кризи 1923—1926 років спрацювала на успіх Німеччини у послабленні міжнародної довіри до Польщі. Багатосторонні Локарнські угоди 16 жовтня 1925 року, які визнали вимоги Німеччини щодо різниці між законною і політичною обґрунтованістю її західних кордонів та обґрунтованістю східних кордонів, були водночас поразкою Польщі. Локарно не лише було впроваджене втягуванням, як це і трапилося, антипольського територіального перегляду з боку Німеччини, але також виявило ненадійність французького союзника Польщі (а згодом прагнення незалежного взаєморозуміння себе самої з Німеччиною) та підкреслило байдужість Британії до інтересів безпеки Польщі з боку Німеччини. До того ж, врегулювання відносин Німеччини з Британією та Францією у Локарно не заважало їй продовжувати співробітництво з Росією на шкоду Польщі. Справді, півроку після Локарно ці двоє історичних ворогів Польщі підтвердили свій дружній Рапальський договір від 16 квітня 1922 року Берлінською угодою від 24 квітня 1926 року. Хоч і зовні неагресивний та нейтральний, цей пакт, втім, насправді виник, аби ствердити ізоляцію Польщі. У такий спосіб він робив внесок до загальнополітичного нездужання Польщі, до зростання підозри стосовно переважних напрямів політики, персоналій та інституцій як збанкрутілих і, отже, поширеної згоди, яка породжувала надію та сподівання шукати порятунку у Пілсудському. [13,18]

Хоча Пілсудський переміг у своєму перевороті після триденної вуличної боротьби у Варшаві 12—14 травня 1926 року і в такий спосіб здобув політичний контроль над польською державою, цей епізод став для нього особистою психологічною катастрофою. Він сподівався, що ціла армія має згуртуватися навколо нього, ЇЇ творця та переможного колишнього головнокомандувача, і що це злиття військовиків морально зобов'яже політиків підкоритися без боротьби. Натомість армія поділилася на ті частини, які зазвичай перебували під орудою його колег з ветеранів Легіону, які його підтримували, і на ті, що з політичних або законних мотивів лишилися вірними конституційному правоцентристському урядові. Насправді ж, Пілсудський великою мірою був зобов'язаний своєю перемогою відмовою соціалістичне налаштованих залізничників транспортувати частини підкріплення його ворогам у Варшаву - політичний борг, який дратував його і який він ніколи не визнавав. Йому також допомогло розсудливе рішення уряду Вітоса поступитися після трьох днів протистояння, попри те, що уряд все ще мав достатньо велику військову та політичну перевагу в країні, аби повномасштабна громадянська війна спричинила німецьке або російське втручання, чи відповідне повстання етнічних меншин. Те, що він, відновлювач польської держави, батько її армії, головний поборник сильної президентської влади, мав очолити повстання проти державної влади, порушити єдність армії та скинути конституційного президента — оскільки Войцеховський відмовився легітимізувати переворот, полишивши посаду, - то були факти, які переслідували Пілсудського протягом решти дев'яти років його життя. Це була справа не просто особистої свідомості, сповненої каяття, а насильницької політичної моделі. Пілсудський хотів бачити себе вихователем польського народу на шляху до громадянських чеснот, подалі від антидержавного ставлення, успадкованого від доби поділу, а нині він подав педагогічно зловісний приклад. Переконаний, що це відновлення нації вимагає його власного контролю або, принаймні, нагляду його державного апарату, він вимагав категоричної та граничної влади, але вимагав її на підставі закону та консенсусу. Той факт, що його переворот мав гіркий присмак, виставило як марне сподівання Пілсудського бути сприйнятим стражем надполітичного національного інтересу, як олімпійська немезида для всіх грішників та злочинців. Для політиків правиці та центру і для їхніх симпатиків в офіцерському корпусі він лишився партизаном, неприйнятною фігурою, яка може захопити та утримати владу, але не здатна налаштувати націю на колективні, очищувальні зусилля нової посвяти.

Ця суперечність між ним запропонованим своїм образом та справжньою його роллю пояснює настійливу гру в кота й мишки, яку з тих пір Пілсудський вів з конституційно встановленими, парламентськими та політичними інституціями. Він дозволив усім тим інституціям продовжувати існувати і бути поважаними, але, втім, також прагнув маніпулювати ними та позбавити їх засобів існування. Наслідком був специфічний щільний стрій переляканих, підірваних та введених в оману парламенту і політичних партій, які він успадкував та яких він звично звинувачував у нещастях нації. Пілсудський не мав встановлювати неприховану диктатуру, але він не міг терпіти істинно автономних місць розташування влади. Таким чином, його стиль зводився до вимоги подрібнення партій, покірної законодавчої влади та слухняного президента. Втім, він лишився патетично свідомим суперечностей між кампанією знесилення інституцій урядування нації та його бажанням виховати у нації політичну зрілість. Це усвідомлення пояснює тортуровану якість, поєднану брутальність з хитанням, нерішучу однак, неминучу кровну помсту Пілсудського партіям, законодавчій владі та конституції протягом наступних років.[20,36]

Ці суперечності сприйняття Пілсудським власної ролі у політичному житті Польщі швидко перекрилися в перебій привласнення ним влади. Він розпочав дев'ять років гегемонії: скасуванням президентства, потім позбавив підтримки та ускладнив існування Войцеховського та влаштував вибори на цю посаду електрохіміка професора Ігнаци Мощицького з наміром символізувати новий технократичний підхід до проблем Польщі, замість застарілих та відверто партизанських політичних звичок минулого. Водночас він не пішов на загально очікувані парламентські вибори, побоюючися перемоги лівиці тоді, коли ще не було організованої політичної партії пілсудчиків. Він проникливе дозволив законодавчу владу 1922—1927 років, позбувшися потім її правоцентристської більшості, і мав аналогічні підстави побоюватися передчасних виборів, аби дочекатися, коли скінчиться термін дії парламенту того скликання, водночас витиснув з нього серію конституційних поправок для посилення виконавчої влади.

Пілсудський скористався з двоїстої тенденції у польському суспільстві, глибоко розколотому шістьма роками економічного та політичного безладдя: (а) маси досі розглядали його як людину лівиці та чекали від нього спасіння і (б) зафіксовані інтереси потребували його як альтернативу соціальній революції. Очевидний спротив Пілсудського ототожнюватися з ідеологією будь-якої партії, його яскраво виявлена преференція на загальну думку аполітичним, технократичним підходам до проблем нації, його давнє сприяння виживанню аристократії як вірного поборника державницьких традицій, що походять від золотої доби старої держави, його самовдоволення майбуттям свого перевороту — політичної революції без соціально-революційних наслідків, а також його колоритні викриття несправедливості та експлуатації були сплановані, аби задовольнити всі очікування, хоч і несумісні. Ці підходи також давали йому змогу розв'язати собі руки і найбільш тонко ізолювати націонал-демократів, видаливши їхніх попередніх (і почасти тих, що чинили опір, аристократичних і селянських) союзників.

Призначивши себе на дві посади — військового міністра та генерального інспектора збройних сил, — Пілсудський ототожнив свою значну особисту популярність із справді шанованою армією, яка розглядалася громадськістю не лише як захисник нації від хижих сусідів, але також як модель власного урядування. Інші портфелі кабінету міністрів (включаючи посаду прем'єра) у чотирнадцяти урядах, які існували протягом дев'яти років правління Пілсудського, чергувалися під його орудою, і функції міністрів були втіленням намірів Пілсудського та надолуженням технічної експертизи, якої він потребував у невійськових галузях. До 1930 року його улюбленим та неодмінним прем'єр-міністром був математик, професор Казімеж Бартел, що надав назву стилю урядування - bart-lowanie, - який характеризувався помірною твердістю та скасуванням виразного глухого кута у стосунках з партіями та законодавчою владою. Відтоді і відповідно загостренню соціального напруження під час депресії з'явився неоковирніше жорсткий та брутально антипарламентський "командний" стиль з появою на міністерських посадах так званих полковників. "Полковники" — це ветерани Легіону, для яких єдиним raison d'etre була особиста відданість своєму старому командувачу -Пілсудському.

Стиль урядування Пілсудського—Бартела від 1926 до 1930 року був не лише суттєво цікавий, але й угадав наперед голлізм. Бартел доводив і щиро був переконаний, що його режим аж ніяк не був остронь бюрократичного і що політичні та соціальні інтереси нації були адекватно у ньому репрезентовані з дорадчими функціями. Співпраця "об'єктивних" експертів-технократів в уряді, "незалежних" експертів-теоретиків з університетів та "суб'єктивних", але інформованих і політичне чітких груп інтересів - ось якою була ідея Бартела стосовно гарного уряду. Він також припускав крайнє право вето політичних сил у вигляді парламентського вотуму недовіри. Втім, варто було "суб'єктивним" політичним силам та партіям вимагати безпосереднього вироблення політики та виконавчої влади, як Бартел висловив своє обурення. Міністри обиралися за їхнім технічним рівнем та як такі, що користувалися довірою Бартела та Пілсудського. Водночас "полковники" правили за персональні очі та вуха Пілсудського в усьому державному апараті. Хоча вони ще не були міністрами, якими вони стали у 1930-ті роки, "полковники" обіймали другорядні, але вирішальні посади в урядових департаментах та державних агенціях, аби доглядати їх для Пілсудського. І у bartlowanie, у "полковницькому" втіленні режим Пілсудського потребував уособлення санації (відновлювального очищення) проти слабкості колишнього партійництва (партизанської корупції та хаосу).

Будучи щирим, це зобов'язання до санації було радше загальним станом, навіть настроєм, аніж особливою програмою. Насправді, санація стала правити за опору виконавчої влади пілсудчиків стосовно багатопартійної законодавчої влади, за суперпосвяту держави пілсудчиків над явно політично незрілим суспільством, чистку того державного апарату, його некомпетентного і неоковирного персоналу та створення культу містики Пілсудського як героїчного батька нації, мудрого керманича і доброзичливого покровителя. Формально санація передбачала три речі. По-перше, вона говорила про імунітет армії від політичних впливів; це означало насправді перетворення армії на власне знаряддя Пілсудського і на відбиток його самого. По-друге, вона говорила про оздоровлення та професіоналізацію державного апарату; це мало означати його злиття з технократично-управлінською (і знов-таки аполітичною) позицією. По-третє, існувало доброзичливе, але невизначене попередження, висловлене самим Пілсудським протягом першої ночі його перевороту, стосовно того, що "не повинно бути стільки несправедливості у державі щодо тих, хто працює на інших, не повинно бути стільки аморальності, аби не загинула держава"; це, зрештою, мало означати стратегію пошуку форми явно неполітичної фаланги усіх класів та партій, на думку всіх, готових піднести загальнодержавні інтереси над суто партійними та соціальними. (Вважалося, що традиційні націонал-демократичні вороги Пілсудського нездатні до цього випробування). Таким чином, відновлення влади Пілсудського набрало форми непростого поєднання надто специфічних цілей з дуже загальними: з одного боку, чистка армії та державного устрою від певного небажаного персоналу; з іншого — відновлення моральної високої якості державної служби. Хоча Пілсудський прагнув відділити свою свободу і свободу нового режиму від ідеологічних забобонів, чинити утиски своїм недавнім прихильникам з лівиці, він та Польща заплатили високу ціну за відсутність ясної, довготривалої, врівноваженої політичної програми у санації.

Стратегія, згадана у попередньому абзаці, що набула форми, явно неполітичної або радше надполітичної фаланги, аби допомогти режимові піднести державні інтереси над сектантськими, була організаційним очікуванням Пілсудським нових парламентських виборів. Маючи після перевороту вдаватися до головного зусилля, аби здійснювати свою владу по законних, конституційних каналах, Пілсудський повинен був зголоситися узяти зобов'язання піддати свою владу виборчому випробуванню колись після того, як у листопаді 1927 року вичерпається термін законодавчого мандата. У свою чергу, цей виклик зробив необхідним, щоб з'єднати його різноманітних прихильників у здатний до зчеплення та дисциплінований табір підготовки до тих виборів. Втім, цей табір не міг бути таким, як інші політичні партії. З одного боку, була неможлива серйозна соціальна та ідеологічна згода між післяпереворотними пілсудчиками, які репрезентували широке розмаїття політичних поглядів. Отже, для нової організації була властива невиз-начена, загальна програма. З одного боку, ця невизначеність була умовою, що створювалася розмаїттям. З іншого боку, вона могла перетворитися на спокусу спричинити відступництво від традиційних партій. Ще одним фактором, який робив типову політичну партію неможливою, було те, шо власні політичні погляди Пілсудського, які підкріплювалися та надихалися певними теоретичними удосконаленнями концепцією керування уряду Бартела, були нині відверто антипартійні та державницькі. Отже, його політична машина мала бути різновидом державно-партійної, здатної і віддзеркалювати його ідеї санації, і включати в себе якнайширше можливий спектр старих і нових, справжніх та самозваних пілсудчиків.

Ця партія, якій дали неоковирну, але відверту назву Непартійного блоку співпраці з урядом, що передається польською абревіатурою BBWR (Bezpartyjny Blok Wspolpracy z Rzcidem). Осердя BBWR складали колишні легіонери Пілсудського, які інтелектуально підсилювалися і "модернізувалися" опікунами та професіоналами з нового культу технократії. У цьому осерді асимілювалися вихідці з усіх попередніх політичних напрямів у Польщі — консервативної, соціалістичної, селянської, центристської, католицької, навіть з етнічних меншин - байдуже, чи вони прийшли з переконання, розсудливості, опортунізму, неспокою або покори. Це велике розмаїття членства BBWR могло замиритися лише на одному спільному політичному ґрунті: потребі сильної виконавчої влади після десятиріччя спантеличеної парламентської нестабільності. Апологети BBWR відчайдушне намагалися оточити цілком очевидний та зовсім пристойний, до певної міри прозаїчний факт аурою ідеологічної глибини та історичної необхідності. Вони твердили в такий спосіб, що BBWR репрезентує позитивну відповідь національної солідарності на марксистський виклик класової боротьби, що цей блок означав здорове відхилення відновленою Польщею фатальної розподільчої традиції, що підносила опір сама по собі до чесноти та що він символізував перемогу відповідальності над демагогією, служіння державі над духом партії. Фактом було те, що у політичній практиці місія BBWR полягала просто у підтримці Пілсудського. Так само тому що це було єдиною притаманною функцією блоку і тому що його ідеологічна бідність була настільки виразною, а його здатність висловлювати соціальні претензії була настільки недостатньою, BBWR був здатний потрощити, а не замінити політичні партії, здолати схильність кандидатів у чиновники, але не приваблювати молодь, перевести політику проблем у внутрішні структури режиму, а не сполучати, вдосконалювати або вирішувати їх у перебігу у неминуче пустопорожніх та формальних внутрішніх дебатах.

На верхівці режиму, куди ці проблеми спрямовувалися для вирішення, мала поширення статистико-управлінська теорія урядування. І технократичне налаштовані прихильники Вартела, і осердя полковників-преторіанців Пілсудського зголошувалися на тому, що проблеми Польщі не можуть вирішуватися з урахуванням інтересів та вимог різних секторів її громадянського суспільства через політичні партії, що змагаються на державній та парламентській аренах. З їхньої точки зору, незрілість польського суспільства внаслідок таких подій яскраво виявилася протягом перших кількох років відновленої незалежності країни. Ні, першою потребою Польщі було визволити державу від (і підняти її над) громадянського суспільства та надати державному апаратові радше за будь-яку частину суспільства пріоритет вимог та юрисдикції. Польща мала бути вивільнена, вичищена та модернізована під орудою держави, а не внаслідок політичних змагань. Вона мала управлятися радше, ніж керуватися. Інтерес держави, а не класу чи партії єдиний мав визначати політичну, соціальну та економічну лінію уряду. На жаль, цей культ держави був інтелектуально та політично сумнівним. В дійсності він був марний, тому що не мав ні і програми, ані напряму. Концепція "інтересу держави" за певних обставин адекватно спрямовувалася на зарубіжну політику, але не була досить досконалою, аби слугувати вирішенню серйозних внутрішніх соціально-економічних та політичних проблем. Вона могла висвітлити очевидні національні цілі - такі, як індустріалізація, але не могла визначити ефективних шляхів для їхньої реалізації. Мали ще бути зроблені важкі вибори. Прийняття рішень було просто перенесено від фракцій законодавчої влади сутичок до внутрішніх структур режиму. Попри те, що можна стверджувати, що люди, які зрештою приймали рішення з питань політики режиму у цих внутрішніх структурах, відносили себе до ідеологічно нейтральних, попри те, що можна було вірити в їхні високі почуття громадського служіння та обов'язку перед державою, попри те, що можна було б визнати, що BBWR як організація була вірогідно настільки слухняною, аби впливати суттєво на їхню оцінку політичних імперативів, дарма було розраховувати, що вони не роблять політичного вибору з політичних варіантів, що вони просто застосовують гасло "інтерес держави".[4,170]

Хоча BBWR міг перемогти на виборах і у такий спосіб дозволити Пілсудському утримувати законний контроль над державним апаратом, він переконався у глибокому почуття політичного провалу, обумовленого політичною мізантропією Пілсудського. Одразу за переворотом 1926 року він міг використовувати колективне національне очищення, аби згуртувати польський народ навколо себе, активізувати його політичне, викликати перепосвяту, вимагати жертов та багато чого досягти. Але, не довіряючи щирості мас, він вирішив робити протилежне. Він поклав політичну пасивність на націю та перевів відповідальність уряду на себе, на технократичну еліту, укомплектовану Бартелом, та на свій власний найближчий гурток "полковників". Функцією BBWR було ізолювати режим від антагоністичних соціальних та ідеологічних впливів та тисків, а не втягнути націю у політичну активність. Хоча кількість "нових" членів визнавалася та підтримувалася цілком високо по ієрархії санації, режим трагічно рухався до самоізоляції. Пілсудський та його оточення досягли успіху в обстоюванні своєї монополії над державним апаратом та владною структурою, але вони втратили контроль та керівну роль у польському суспільстві стосовно роз'ятрених політичних партій.

Досягнення режиму, безсумнівні попри наслідки катастрофи 1939 року, - це серії структурних та дипломатичних зрушень, звершених у державному апараті та за його допомогою. Серед них були: конституційні поправки у після переворотніий період, які посилили виконавчу владу; відновлення військового морального духу; професіоналізація державної бюрократії; реінтеграція зон з переважно польським населенням (зокрема, західних регіонів) в єдину політичну систему збалансування бюджету; піднесення міжнародного престижу та самоповаги Польщі. Але фундаментальні соціальні проблемі не вирішувалися і навіть серйозно не розглядалися за життя Пілсудського.

Відчуваючи відразу до того, аби викликати в наці справжню довіру та політичне партнерство, Пілсудський міг би краще запровадити відверту диктатуру одразу після перевороту, ніж вести країну через дезорганізацію псевдопарламентської головоломки. Ця диктатура не мала бути "лівацькою", аби досягти певних позитивних "революційних" корективів. Втім, таке рішення було відвернуто і власними сумнівами, острахом та надіями Пілсудського, і загальнонаціональною вимогою продемонструвати, що відроджена Польща була, попри переворот, достатньо зрілою, аби прагнути перевершити успішно західну модель конституційного парламентського урядування. Отже, переворот сів між двома стільцями. Він потенційно був революційною акцією, чий революційний потенціал був миттєво заперечений та придушений її підбурювачами, ініційований "відповідальними" політичними та економічними інтересами.

3.3 Принципи державного будівництва, закладені Юзефом Пілсудським

Цей напівпарламентський стиль урядування, який Пілсудський запровадив щойно після перевороту 1926 року, зазнав провалу впритул до 1930 року. Вибори у березні 1928 року, чиєю політико-історичною функцією було проголосити оцінку нації стосовно захоплення та наступного використання влади Пілсудським, так само як і попереднього періоду законодавчої та партійної гегемонії, який головно спричинив переворот, забезпечили Пілсудському беззастережну перемогу. Справді, BBWR з його супутниками виник як найбільше сузір'я, але згас після досягнення абсолютної законодавчої більшості. До того ж, на превелике роздратування Пілсудського, партії лівиці також хапали його (безпідставно, на його думку) за фалди як передвоєнного соціаліста. З іншого боку, кафальна юстиція вдарила особливо по правих та центристських партіях коаліції Вітоса, а не по всіх "старих" партіях політичного спектру доби до утворення BBWR, на що сподівався Пілсудський. Таким чином, ці результати засвідчили значно сильніше схвалення самого перевороту, ніж подальші дії - Пілсудського для реструктуризації моделі та стилю польського політичного життя на свій кшталт. Ба більше, у контексті зародкового обопільного відчуження табору Пілсудського та парламентської лівиці невдача обидвох на шляху здобуття чіткої та недвозначної переваги була зловісною, попри їхні паралельні успіхи стосовно правиці та центру. Здатність польської політичної системи або пристосуватися до експерименту Пілсудського, або чинити ефективний опір викликала сумнів. Ця непевність посилювалася різноманітною природою та розмаїттям електорату табору Пілсудського. Він дійсно користувався певною підтримкою майже в кожному секторі суспільства, але більшість робітників, селян, дрібної буржуазії, римо-католицького духовенства та етнічних меншин лишилася поза цим табором. Чи повернення консервативного шару, з одного боку, і технічної інтелігенції — з іншого (припускаючи на даний момент їхню надійність), виявляється достатнім, аби компенсувати мляву та нерівномірну підтримку проміжних соціальних класів у країні, які знаходяться на перехідній соціально-економічній стадії, що характеризувала міжвоєнну Польщу? У контексті відрази Пілсудського до інституту відвертої диктатури як наріжного каменю перевороту та у контексті технократичної, управлінської точки зору його оточення і даного його рішення, натомість намагатися керувати за допомогою та в межах встановленого конституційного і парламентського механізму, перспективи стверджувальної відповіді на це запитання виглядали сумнівними внаслідок непереконливих підсумків виборів 1928 року.

Хоч і зменшені за кількістю та ізольовані, націонал-демократи Дмовського швидко консолідували свої лави та посилили ідеологічну войовничість; вони визначалися, аби знову з'явитися наприкінці 1930-х років як найдинамічніший ідеологічний супротивник табору Пілсудського. Тим часом націонал-демократи у цьому новому законодавчому органі невдовзі об'єдналися у поточній ворожості до режиму Пілсудського (але з різних ідеологічних перспектив) опозиції центристів, лівих та національних меншин. Всі вони заперечували консервативну соціально-економічну політику режиму або його зухвалих спроб стосовно законодавчих прерогатив, або його періодичних порушень суспільної законності. Більшість сейму могла лише розладнати уряд, але їй бракувало згуртованості, достатньої для його заміни, і вона невдовзі зациклилася на марній боротьбі з Бартелом.

Ця ситуація зрештою спровокувала роздратованого Пілсудського на інаугурацію брутальнішого режиму "полковників" у вересні 1930 року, що супроводжувалося грубим побиттям та нелюдським ув'язненням кількох опозиційних лідерів і відвертим застосуванням сили поліцією під час нових виборів у листопаді 1930 року. Хоча з першого погляду ця тактика залякування впроваджувалася успішно - BBWR тоді отримав абсолютну більшість у парламенті, - Пілсудський дорого заплатив за те, що вдався до жорстокостей, які, на відміну від перевороту чотирирічної давності, були майже одностайно засуджені як безпідставне зловживання владою, не необхідного або очищувального захоплення її. Вже швидко втрачаючи націоналістичну молодь на користь праворадикальних збочень Дмовського, Пілсудський тоді відштовхнув впливову інтелігенцію практично всіх політичних відтінків, пожертвував підтримкою багатьох своїх престижних консервативних союзників, зафіксував остаточну прірву між собою та своїми недавніми соціалістичними та лівоселянськими партнерами і навіть струсонув довіру в деяких своїх найближчих соратників. Ба більше, він водночас зруйнував будь-яку віру, що її досі мав завдяки його колишній підтримці федералізму, з боку слов'янських меншин, намагаючися здолати український націоналістичний рух брутальним військовим придушенням незадоволених східних районів у період між серединою вересня та кінцем листопада 1930 року.

Депресія була тоді тим, щоб вразити Польщу спустошливою нужденністю та піднести додаткові соціально-економічні проблеми над її хронічними політичними проблемами. В економічній царині відновлена Польща серйозно була ушкоджена спадщиною більш як сторіччям відокремлення її кількох регіонів та їхнім різним розвитком, спричиненим катастрофічним спустошенням періоду Першої світової війни. Перед відновленням незалежності торгівля між відокремленими частинами Польщі була мінімальною; згодом їхня економічна інтеграція лишалася позаду політичної та адміністративної інтеграції і насправді не була завершена до 1939 року. Галіція і креси лишалися набагато біднішими, менш індустріалізованими та понівеченими примітивнішими сільськогосподарськими моделями, ніж ті, що знаходилися у західній Польщі та Конгресувці.

Перші роки відновленої незалежності були економічно похмурими, як було вказано вище, хронічними розладами, інфляцією, безробіттям і безладдям, які разом підривали тоді панівну парламентсько-партійну систему та полегшували домагання Пілсудського влади. Одразу після перевороту польська економіка раптом була освячена несподіваним подарунком долі. Тривалий страйк британських шахтарів від травня до грудня 1926 року надав крупного поштовху польському експорту вугілля; цього було досить, аби перевести внутрішню промислову економіку у кілька років процвітання. Сільськогосподарські ціни та експорт також були відносно високими між 1926 та 1929 роками. Ці сприятливі показники, у свою чергу, приваблювали іноземний капітал, надаючи змогу Польщі стабілізувати її злотий та обходити тарифну війну та кредитний бойкот Німеччини. Режим Пілсудського—Бартела був у такий спосіб спочатку тим, що користувався пільгами економічного відродження, яке походило від щасливого поєднання міжнародного розвитку з власною технократичною, але консервативною політикою; в цілому він змащувався загальним враженням сили та довіри, на яке розраховував Пілсудський.

На жаль, упродовж 1930-х років режим Пілсудського — "полковників" виконував роль послаблювача економічних перспектив, яка проявила ненадійну та підпорядковану якість попереднього оздоровлення. Валюта дійсно стабілізувалася, але купівельна спроможність мас лишалася недостатньою; бюджети дійсно були збалансовані, але на надто низькому рівні. Під тиском світової сільськогосподарської кризи наприкінці десятиріччя міжнародні ціни на польські сільськогосподарські товари впали настільки суттєво, що будь-яке зростання їхнього виробництва та експорту відтоді цілком поглиналося падінням їхньої ціни. Злидні та напівголодне існування тоді підкрадалися у польську сільську місцевість.

Як переважно сільськогосподарська країна, Польща відчула депресію найболючіше в цьому секторі економіки, який страждав від гострого перенаселення, низької зайнятості, низького споживання та нерівності й подрібненості у розподілі землі. На загал навіть радикальна земельна реформа та перерозподіл не змогли б втамувати земельний голод плодючої селянської людності за відсутності невідкладної та швидкої індустріалізації. Втім, навіть помірна реформа була відкинута з політичних міркувань, які включали побоювання, що у креси та східній Галіції земельна реформа була б на користь білорусам та українцям за рахунок польських землевласників. Врешті-решт, Польща обрала мінімальну реформу, яка поряд з угорською була найменш поширеною, ніж будь-де у міжвоєнній східній Європі. Максимум, після якого крупні власники були зобов'язані продавати свій надлишок землі, був великий шмат у 180 гектарів (444,8 акра), за винятком східних регіонів, де він був збільшений до 300 гектарів (741,3 акра). До того ж, маєтки, "які присвячували себе високоспеціалізованим або незвичайно продуктивним підприємствам національного значення", — дефініція настільки невизначена, що могла б призвести до найсуб'єктивніших інтерпретацій, — були звільнені від такого продажу. Тому навряд чи варто дивуватися, що загальна площа земель, які перейшли протягом цілої міжвоєнної доби від крупних маєтків до селян, — 2 654 800 гектарів — становила лише 20 відсотків від усієї землі у ділянках, більших за п'ятдесят гектарів, або 40 відсотків всіх сільськогосподарських угідь в таких ділянках площею понад п'ятдесят гектарів. Якщо ці підрахунки збільшуються на 595 300 гектарів, отриманих селянами в обмін на відмову від права користування чужою власністю без завдання шкоди, то загальний розподіл селянам лише наближається до 23 відсотків від усієї землі та 54 відсотків сільськогосподарської землі у ділянках, більших за п'ятдесят гектарів. Селяни також мали вигоду від зведення 5 423 300 гектарів доти подрібнених смуг в об'єднані господарства; але ця земля вже перебувала у селянській власності, хоч нераціонально організованій. Втім, відновлене подрібнення за допомогою успадкування плодючим селянством нищив ефект від такого офіційно підтриманого зведення. Так само 548 700 гектарів, які реалізувалися у сільському господарстві за допомогою осушення та інших видів меліорації, не були передані великими маєтками. Завдяки мінімалістській природі реформи структура земельної власності лишилася значно нерівноправною.

На противагу традиційним очікуванням продуктивність великих маєтків не була значно більшою за продуктивність малих ділянок, оскільки латифундисти мали небагато прагнень міняти дешеву та інтенсивну селянську працю на сучасну агрономічну технологію. Втім, були великі регіональні відмінності у продуктивності з суттєво вищими врожаями з гектара у західній та центральній Польщі, ніж у південних та східних районах. Однак, середня національна величина лишалася значно нижчою, ніж у Європі загалом і навіть у Центральній Європі. Міжвоєнне польське сільське господарство потерпало від браку капіталу і стримувалося примітивним ринковим перевезенням, бідними виробничими умовами, неадекватним використанням добрив (практично ніхто не використовував добрива на сході), низькою технічною компетенцією з боку селян і неекономічним, але політичне підтриманим розподілом власності. Але найбільш спустошливою перешкодою був брак того зовнішнього та суттєвого deus ex machina: швидкої індустріалізації, аби висмоктати надлишок людності. Оцінки пропорції сільської людності міжвоєнної Польщі стосовно того, що був надлишок навіть на переважно низьких рівнях агрономічних технологій, змінюються від чотирьох до половини, але навіть нижча оцінка свідчить про економічну патологію.[8,150]

Цікавішою, але водночас важчою для оцінювання є промислова характеристика міжвоєнної Польщі. При цьому розпочинають зі спостереження, що за винятком вугілля, лісоматералів та великою мірою невикористаного потенціалу гідроенергії Польща була скоріше бідно забезпеченою природними ресурсами, особливо металами. До того ж, галузі промисло вості, з якими вона увійшла у міжвоєнну добу, це - (а прив'язані до тих, що були тоді, після 1918 року, недружнії зарубіжними ринками в Росії та Німеччини і (б) сильно зруйновані та пограбовані між 1914 і 1918 роками. Вони потребували не лише широкої фізичної реконструкції, але водночас комерційної реінтеграції у внутрішній польський ринок, який був слабкий, або у нові та різні зарубіжні ринки, які тяжіли до того, аби ізолюватися, особливо у загальносвітовій течії до автаркії протягом депресії.

Можна було б, але навряд чи потрібно, проілюструвати статистичне болісні удари, завдані польській економіці депресією. Іноземний капітал відійшов, виробництво згорнулося, безробіття здійнялося, а купівельна спроможність селян наблизилася до нуля. Одужання Польщі після депресії було спершу уповільнене тяжінням Пілсудського — з мішаних мотивів державного престижу, побоювання повтору політичне фатального інфляційного струсу 1923—1926 років і просто економічного філістерства - до золотого забезпечення валюти (він відмовився від цього набагато пізніше інших країн). Ця невдала монетарна політика справляла враження необов'язково продовжуваного застою виробництва у польській економіці.

Після смерті Пілсудського, втім, адміністративні технократи, яких раніше запросив Бартел, об'єдналися з економічними технократами, яких тоді підтримували "полковники". Етатизм заступив ортодоксальність як економічну ідеологію режиму, величезні інвестиції для "соціальних накладних витрат" та безпосереднього виробництва були занурені у підприємства державної власності, й індустріалізація швидко робила поступ в останні три роки, перед тим як напад нацистів та окупація перервала цей багатообіцяючий розвиток. Досвід цього скороченого періоду державного капіталізму наприкінці 1930-х років правив за успішний приклад, корисний досвід якого був акумульований для швидкої індустріалізації у добу після 1945 року. Хоч і вражаючий, цей запізнілий ривок індустріалізації був перегоном зайця та черепахи проти старого, безжалісного зростання людності. Сприятливі можливості зайнятості, які відкрилися, навряд чи залишили слід у величезній армії сільських знедолених. Це трапилося надто пізно, аби спричинити ерозію життєвих стандартів протягом десятиріччя як цілого, — і польські життєві стандарти були вже серед найнижчих у Європі, щоб врешті-решт, попри патріотичну та націоналістичну риторику, з якою це запроваджувалося, згаданий ривок був не здатний врятувати "полковників" після Пілсудського від політичної ізоляції.

Висновки

Отже, ореол вождя огортав Коменданта стрілців лише під час світової війни, коли абстрактний, раніше не звязаний з якоюсь конкретною особою, але популярний у суспільстві міф героя і вождя був перенесений на Пілсудського. Існувало багато факторів, завдяки яким він вознісся на вершини народної слави.

Найперше, цей аванс став можливий через особливу атмосферу, що була викликана початком війни. Як кожна боротьба, вона несла смерть і знищення. Але для поляків вона мала і інше значення, створюючи надію на покращення становища народу. Бо у збройному конфлікті зіткнулися загарбники, солідарні спільні дії яких на протязі більше ста років означали застой у польському питанні. Тепер змова мовчання лопнула. Щоправда, ніхто не міг передбачити кінця катаклізму, що розгорівся, але над Віслою, інколи всупереч фактам, повсюдно чекали перемін на краще, мріяли про незалежність.

В Польщі молилися за те, щоб почалася війна, чекали доброго закінчення революції в глибині царської Росії і визволення від загарбників, а потім – вільної, незалежної Польщі.

Так мислячі люди всі свої надії повязували з виступом загону стрільців, а після їх поразки - з створенними Головним національним комітетом польськими легіонами, які Пілсудський визнав власними.

Хвалебним словам на честь легіонів вторили визнання: „ Фігура Пілсудського – чиста еманація сучасності.Вона з”явилася на фоні життя, готова, із своїми цілями і засобами дії, із своєю ідеєю і поезією” ( ).

Народження міфа Пілсудського було явищем надзвичайно складним, причому тільки частково – стихійним, мимовільним, а в більшій мірі свідомою творчістю, ціною величезних зусиль і засобів, що їх витратив пропагандистський апарат.

Якщо добавити до цього надзвичайну чарівність поводження, люб’язність, ввічливість, доступність Пілсудського, м’яку жартівливість його мови і найперше простоту в поведінці, то можна зрозуміти привабливість його особи.

Комендант виростав у державного мужа, якого поважали і цінували навіть політичні клієнти своїх рішучих опонентів. Більше того, вони самі люди, що зналися на хитрощах політики, - почали сумніватися у негативних оцінках його особистості. Зрозуміло, вони не переконались в історичній вірності дій легіонів, зберегли по відношенню до них давню дистанцію і критицизм. Але одночасно вони все більше помічали, що популярність самого вождя може бути важливим аргументом у просуванні справи національного визволення.

Отже, образи Пілсудського – „білий” і „чорний”. Тільки рішучий бій міг вирішити , хто з них переможе.

У передчутті такого бою прихильники Маршала додали до міфу „великого пустельника” нові риси. Вони висунули знову керівника, що досі в ізоляції мислив про майбутню велич Польщі, на першу лінію політичної боротьби.

Апофеозом таких дій став майський переворот 1926 року. Громадянській війні, що точилась на вулицях Варшави, відповідало не менш брутальне зіткнення уявлень про вождя, який для повсталих значив набагато більше, ніж честь і солдатська присяга, а для їхніх противників виріс в бунтаря, що виступив проти законного порядку Речі Посполитої.

На початку травня 1930 року дякуючи вже відомим своїми маніпуляціями з конституцією Маршал не допустив відкриття надзвичайної сесії Сейму, на якій повинний був піддатися критиці черговий уряд „сильної руки”.

Політична ізоляція режиму поглиблювалася впродовж усіх 1930-х років. Хибні - бо "присилувані" - вибори 1930 року надали BBWR законодавчу більшість, адекватну запровадженню санації звичайної законодавчої влади, але не необхідну більшість у дві третини, аби внести поправки до конституції. Такі поправки для посилення виконавчої влади потім вважав істотними Пілсудський, який сприймав стриманіше переглядання після перевороту у серпні 1926 року як неадекватні. Відмовляючися від декретування нової конституції — він завжди демонстрував більшу схильність до букви, ніж до духу законодавства, - Пілсудський маніпулював своїми прихильниками для прийняття конституції за допомогою законодавців, використовуючи тривалу серію парламентських хитрощів та офіційну казуїстику. Цей досвід у жорсткій практиці був політичне і морально принаймні настільки деморалізуючим, наскільки й відвертим диктатом він міг бути.

Офіційно набувши чинності 23 квітня 1935 року, нова конституція забезпечила солідне розширення президентських повноважень, зокрема, гальмівне вето, розпуск парламенту, відставку кабінету та окремих міністрів, права видавати укази, які мають силу законів, призначення третини сенаторів та визначення одного з двох можливих кандидатів на виконання обов'язків президента у мирний час і безпосереднє призначення свого наступника у воєнний період. Непридатна для Польщі тієї доби, ця конституція стала частковою моделлю хартії голлістської Франції 1958 року. Нова конституція Пілсудського миттєво втратила життєздатність після його смерті 12 травня 1935 року, і сполучення її з виборчими указами його "полковників"-спадкоємців, які були гучно складені, аби переконати, що режим повинен завжди перемагати, таким чином принижуючи електорат. Одним з багатьох іронічних моментів історії міжвоєнної Польщі було те, що обидві її конституції складалися Пілсудським з особливим задумом: конституція 1921 року, аби спотворити президентство, яке він міг би, як побоювалася правиця, обійняти; конституція 1935 року, аби поширити його повноваження, аби відповідати його стилю та владі. В кожному з цих випадків автори проектів прорахувалися: в першому він відмовився від посади, в другому — він помер, і його спадщина була передана до неадекватних спадкоємців.

На знак протесту проти очевидного наміру нових виборчих правил продукувати парламент для автоматичного штампування рішень за допомогою прозоро діючої системи висування та відбору кандидатів польські опозиційні партії бойкотували вибори 8 та 15 вересня 1935 року. Навіть власні публікації уряду визнали, що лише 45,9 та 62,4 відсотка відповідно тих, хто мав право голосувати на виборах у сейм та сенат, взяли участь у цьому "плебісциті мовчанки", і опозиція проголосила, що ці офіційні цифри були перебільшені. Цікаво, що цей показник був вищий у kresy та Сілезії, тобто в районах, де сконцентрована білоруська, українська та німецька людність, ніж у країні в цілому. Можливо, ці етнічні меншини були байдужі до внутрішніх сварок між антагоністами, які були тоді майже так само недружні до інтересів меншин; можливо, вони були менш уразливі до офіційних залякування та спокуси. Так чи інакше, німці, євреї та українці (але не білоруси) виявили схильність до згоди з режимом, аби гарантувати собі принаймні певне представництво. У новому парламенті, втім, домінував BBWR, який отримав 153 із встановлених законом 208 депутатів сейму за новою конституцією і 45 з 64 обраних сенаторів. Пізніше були обрані непрямим способом дуже обмеженою групою, на загальну думку, визначні громадяни (володарі високих титулів, певних нагород, місцевої посади та важливих позицій в офіційно визначених професійних, економічних та культурних організаціях) за новими виборчими указами. Завдяки, мабуть, попереднім домовленостям етнічні меншини згодом отримали президентські призначення на кілька з 32 місць у сенаті, що лишилися, як мінімальне задоволення їхнього виборчого малого представництва і як винагорода за їхню участь.

Те, що намір режиму полягав у руйнації політичних партій та створенні неполітичного парламенту, підтвердилося, коли його власний BBWR був розпущений ЗО жовтня 1935 року відкрито, аби продемонструвати, що, отже, не було більше жодної потреби для "організації політичного характеру, яка втручається між парламентом та країною". Наївність цього підходу виявилася невдовзі, оскільки місце розташування політичної боротьби просто пересунулося за межі парламентських залів на вулиці і в села — до цілковито невигідного становища режиму - і коли політичне угрупування санації ввело в оману її формально консолідованим тиском на державний апарат, відтоді дозволяло собі купатися в розкошах внутрішніх чвар, яких влада Пілсудського досі запобігала.

Перше з цих двох виявлень - зсув у бік політичного конфлікту — було аспектом і наслідком загальної радикалізації в усіх політичних угрупованнях. Радикалізація, у свою чергу, була, зокрема, відповіддю на депресію і особливо на початкову повільну і безпомічну реакцію режиму на депресію, зокрема, вираженням зрослого міжетнічного напруження і, зокрема, заперечення селянством та пролетаріатом попередньої безумовної гегемонії інтелігенції. Відверто фашистські тенденції вийшли на перший план у правому таборі на чолі з націонал-демократами; селяни займалися безнадійними страйками проти міст стосовно постачання харчів і захопили досі стримане політичне керівництво центристського руху, аби різко зсунутися ліворуч; підпільні комуністи посилювали вплив серед бідних селян, безробітних робітників, молодої інтелігенції та білорусів; аби не дати себе перехитрити, соціалісти ініціювали серію масових страйків; що ж до етнічних меншин, то українські екстремісти вдавалися до вбивств, більшість німців перетворилися на нацистів і дедалі більше євреїв схилялися до сіонізму; нарешті, сам режим став радикальнішим як в економічних (етатизм), так і в політичних аспектах. Радикалізація була справді загальна, але всі угрупування, включно опозиційні, лишалися взаємно поділені. Дійсно, їхня сильна радикалізація збільшувала прогалини між ними.

Спадкоємці Пілсудського розколювалися навкруги власного курсу та змісту радикальнішої політики, якої вони узгоджено потребували. Занепокоєні ізоляцією свого державного апарату від найбільш енергійних соціальних сил нації, вони сперечалися стосовно правильного напряму, в якому треба рухатися, аби зменшити цю прогалину. Практично візантійське інтриганство всередині їхніх підрозділів та маневри навколо гострих і відповідальних тем могли бути спрощені — вочевидь без викривлень - поділом їхнього угрупування на три об'єднання. Перше було загалом старшою генерацією первісних товаришів з часів довоєнної підпільної боротьби проти царської Росії, яка радила замиритися з соціалістичним рухом, що його Пілсудський заснував і раніше очолював на початку сторіччя. Друге було сміливішою обмеженою групою, яка рухалася вбік правиці, аби збагатити режим впливовою енергією частково фашистської польської молоді, інакше кажучи, привернути націонал-демократів схваленням їхньої ідеології та електорату.

Третє - то були технократи та головні дійові особи "організованої економіки", які вважали, що суто фізична модернізація могла бути і необхідною, і достатньою, аби вирішити проблеми країни і режиму. Ці три об'єднання очолювалися відповідно найближчим другом Пілсудського полковником Валери Славєком, полковником Адамом Коцом та президентом Ігнаци Мощицьким. Командувач збройними силами маршал Ед-вард Ридз-Смігли, який хитався між другим та третім об'єднаннями, зрештою обрав останнє. Перед вибухом Другої світової війни ця третя група блокувала перші дві, але все ж не здобула остаточної перемоги. Оглядаючись у минуле, переймаєшся сумнівами стосовно того, чи цілковитий технократичний гамбіт міг би досягти успіху без поєднання з динамічною політичною ідеологією лівого або правого різновиду: швидка індустріалізація завжди спричиняє соціальну мобілізацію.

Отже, наприкінці 1930-х років стратегія ізоляції, з якою Пілсудський сподівався політичне знешкодити правицю одразу після свого перевороту, спрацювала проти його угруповання. Особисті харизма та влада Пілсудського затьмарювали цей напрям упродовж його життєвого шляху, але тоді його епігони опинилися в скруті ідеологічною бідністю та браком соціальної бази санації. Отже, врешті-решт вони скотилися до "патріотичного шантажу", до спроби придушити опозиційний бойкот партій перетворенням останніх парламентських виборів 6 та 13 листопада 1938 року на плебісцит стосовно підтвердження недавньої аннексії Цешинського регіону від Чехословаччини. Як наслідок цього демагогічного звернення до національної гордості, проголосувало 67,1 відсотка і 70,0 відсотків відповідно електорату сейму та сенату. Тоді списки режиму налічували 166 із 208 місць сейму і майже всі 54 обраних сенаторів, і ця нагода була використана, аби позбутися у парламенті тих власних кадрів, які прагнули замирення з лівицею. Те, що ці результати неправдиво віддтворювали громадську думку, проявилося у приголомшливих успіхах соціалістів та правиці на наступних муніципальних виборах 18 грудня 1938 року. Коротко кажучи, коли міжвоєнна Польща увійшла у свій останній рік, "власність" режиму над державою була врівноважена (а насправді переважалася) ідеологічним насичуванням суспільства різними опозиційними партіями та їхнім політичним керівництвом їхніх класів.

Із загостренням німецької загрози 1939 року уряд вдався до замирювальних дій стосовно своїх внутрішніх супротивників. Його усвідомлення сили громадянського почуття без сумніву вплинуло на впертий опір тиску Гітлера. З іншого боку, виклик напівфашистської правиці, яка складалася з найдинамічніших опозиційних партій, був врівноважений тим фактом, що режим був уже націоналістичним, мілітаристським та , авторитарним. Але він не був тоталітарним. Хоч і упосліджені, опозиційні партії діяли легально, за винятком комуністів, які були змушені вдаватися до виверту "фронтів"; хоч і стривожені, профспілки та преса лишалися незалежними та активними; відверті вороги режиму продовжували викладати в університетах та оприлюднювати свої критичні матеріали; автономне існування юриспруденції від адміністрації зберігалося; і адміністрація, поки що жорстка, була технічно компетентна. Помилки та слабкості міжвоєнної Польщі були численні і серйозні: необережний дисбаланс між прикордонням та інституціями, відчуження етнічних меншин, сільське перенаселення та індустріальна відсталість, політичне сповзання від первісної напівдемократії до напівдиктатури Пілсудського, а потім до спазматичного авторитаризму його спадкоємців. Але в жодному разі вони не виправдовують рішення її сусідів вчинити п'ятий її поділ у вересні 1939 року. Своїм героїчним опором у цій кампанії і протягом наступних років окупації польський народ продемонстрував, що він подолав найбільш деморалізуючу помилку старої держави в останнє сторіччя її занепаду: брак готовності принести особисті та корпоративні жертви для врятування держави як цілого. Під час Другої світової війни Польща у своїй черговій боротьбі за власну свободу знову боролася за Європу.

Список використаної літератури

Актуальные проблемы новейшей истории: Сб. ст./ Под общ. ред.(и с предисл.) Г.Н. Севостьянова. - М: Просвещение, 1991. - 238 c.

Бостан Л.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб./ Л.М.Бостан, С.К.Бостан. - К.: Центр навчальної л-ри, 2004. - 672 c.

Васюта І.К. Політична історія Західної України (1918-1939)/ І.К.Васюта. - Л.: Каменяр, 2006. - 335 с

Газін В.П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Америки 1918 - 1945 рр.: Навчальний посібник/ КОПИЛОВ С.А. ГАЗіН В.П.. - Кам'янець-Подiльськи, 1997. - 385 c

Газін В.П. Новітня історія країн Європи та Америки 1918 - 1945 рр.: Навч. посіб./ В.П.Газін. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський держ. пед. ун-т, 1997. - 388 с

Дыбковская А. История Польши с древнейших времен до наших дней/ А.Дыбковская; Под ред. А.Сухени-Грабовской, Э.Крули. - Варшава: Научн. изд-во ПВН, 1995. - 381 с

История Польши: В 3-х т.Т.3. – М.,1975.

Історія держави та права зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Під ред.Джужи О.М. - К: НАВСУ, 2000. - 352 c.

Краткая история Польши: с древнейших времен до наших дней. – М.,1993.

Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни : 1918-1919./ А. КРЕЗУБ . - 2-е. - Нью-Йорк: "Око", 1966. - 180 c

Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн : Навчальний посібник/ В.С. Макарчук . - К: Атiка, 2000. - 416 c.

Матвеев Г.Ф. „Третий путь”?Идеология аграризма в Чехословакии и Польши в межвоенный период. – М.,1992.

Мироненко О. Конституційна юстиція : маловідомі сторінки історії : Принцип "парламентського абсолютизму" - в державах-переможцях : ( А. Пілсудський , В. Орландо , Муссоліні )/ О. Мироненко //Закон і бізнес. - Киiв, 2004. - №14. - C. 17.

Михутина И.В. Польско-советская война, 1919-1920. – М.,1994.

Мовчан С.П. Міжнародні відносини 1918-1939 рр. в курсі новітньої історії зарубіжних країн: Методичні рекомендації і матеріали на допомогу вчителю/ С.П. МОВЧАН . - Л, 1996. - 48 c.

Наленч Д., Наленч Т. Юзеф Пилсудский: Легенды и факты.- М.,1990.

Новейшая история стран Европы и Америки, 20-й век: В 2.х ч. Учебник для вузов/ Под ред. А.М.Родригеса; М.: Владос.,213.

Новітня історія України (1900 - 2000): Підручник для студентів вузів/ Слюсаренко А.Г., Гусєв В.і., Литвин В.М. та ін. - К.: Вища шк., 2002. - 719 c.

Парсаданова В.С. Трагедия Польши в 1939 году// НИИ. – 1989. - №5 – с.37-39.

Польско-советская война 1919-1920: Раннее неопубликованные документы и материалы. – М.,1994.

Ротшильд Д. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами ./ Ротшильд Д. – К.:Мегатайп, 496с.

Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник для вузів/ М.М.Страхов. - 2-е вид . , переробл. та допов.. - К.: Ін Юре, 2003. - 584 с

Сюндюков І. "Батіг " і " пряник " Пілсудского : Ескізи з польського політичного життя часів " санації "/ І. Сюндюков //День: всеукраїнська газета. - Киiв, 2004. - №55. - C. 7.

Турченко Ф.Г. Новітня історія України : Ч.1(1917-1945 рр.)/ Ф.Г. Турченко . - К: Генеза, 1994. - 344 c

Турченко Ф.Г. Новітня історія України: 10 клас. Ч. 1 (1917 . 1945). Підручник для середніх загально.освітніх шкіл/ Ф.Г. ТУРЧЕНКО - К.: Генеза, 2000. - 384 c.

Федоров К.Г .Історія держави і права зарубіжних країн : Навч. посібник./ К.Г Федоров . - К.: Вища шк., 1994. - 464 c

Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб./ Н.М.Хома. - 2-ге вид., випр. і доп.. - К.: Магнолія плюс, 2004. - 480 с.

Шевченко О.О. історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів вузів/ О.О. Шевченко. - К.: Вентурi, 1995. - 254 c.