Споконвіку люди не були байдужі до назв своїх поселень. Про це свідчать не лише літописи, в яких часто пояснюються причини (здебільшого легендарні) появи назви міста, а й значно давніші писемні й усні перекази багатьох народів.

Серед назв міст і сіл є багато непрозорих, незрозумілих нам сьогодні,— просто звичних та й годі, їх, ці назви, намагалися і намагаються нині пояснити, витлумачити для себе — так з'являються легенди й перекази, які йдуть не від історичних подій до слова-назви, а навпаки — від сучасної назви до історії, вигаданої звичайно. Ось приклад. Є на Черкащині невеличке місто Золотоноша. Лежить воно на річці Золотоношці, від найменування якої, гадають, і пішла назва міста. Але чому річка дістала таке ім'я? Звідки на Черкащині золотоносні ріки? І тут приходять на допомогу легенди. В одній розповідається, що на дні річки лежать татарські човни, повні золота, яке часом виблискує в погожу сонячну днину або — ще краще — місячної ночі. В іншій легенді розповідається, що Золотоноша була місцем, куди зносилися податки польському магнатові Вишневецькому, а що брав він ці податки лише золотом, то от вам і «золото-ноща». А найвірогідніше річку так назвали за дно, вкрите піщаними наносами, в яких окремі піщинки виблискують, мов щире золото. Як усе просто і прозаїчно: річка дістала назву за властивостями дна, місто — за назвою річки.

Часом жителі непрозору назву поступово «пристосовують» до свого розуміння, змінюючи на близьку за звучанням до попередньої, але, на відміну від неї, зрозумілу.

Причиною таких змін часом служить небажаність, неприйнятність за нових умов старої назви. Так, на Дністрі є місто Сороки. Це вже його «пристосована» назва, а справжня — Сараки. По-молдавськи (а це слово є і в українській мові) сарака — бідолаха, сирота, бідняк. Звісно, краще жити в Сороках, ніж у Сараках. Але не подумайте цієї мірки прикладати до ріки Сорока і старої назви міста Сорока (зараз — Біломорськ) у Карельській АРСР. Це російська переробка карельського Саарі-йокі («річка з островами»).

У час появи назва кожного міста була мотивованою. Називаючи нове селище чи місто, люди використовували вже наявні слова, які певним чином співвідносилися з новоназваним населеним пунктом. Найчастіше міста, селища, укріплення й села іменувалися за певною їх прикметною ознакою або за належністю комусь. Проте, як ми побачимо далі, і ознаки, і належність могли називатися словами, що вже вийшли з ужитку в нашій мові, або словами чужих, навіть давно зниклих мов.

Тільки порівняно невелика кількість назв міст може бути точно і повністю розкрита і пояснена. Більшість же з них і сьогодні лишається нерозкритою або не до кінця розкритою; частина з них уже ніколи, мабуть, і не буде розкрита.

Може, серед тих назв міст, що ми їх збираємось розглянути, буде і назва вашого рідного міста чи селища. Та коли їх тут не буде, то поставтесь до назви свого рідного міста, селища чи села з великою повагою, уважністю й обережністю: спробуйте розкрити первісний зміст цієї назви не шляхом поверхових і неточних власних аналогій, а звернувшись до спеціальних праць, словників і довідників.

Якщо погортати реєстр міст, селищ і сіл України, то впадає в око велика кількість назв з основою город-: там зустрінемо 49 селищ, які звуться Городище, 11—з назвою Городок, 2 з назвою Городенка, 2 з назвою Городня. Усі ці назви близькі до слів городити, огорожа. Слово город у давньоруській мові означало обгороджене поселення, укріплення, проте укріплення, ми сказали б, фундаментальне: хоч будівельним матеріалом було дерево, проте це була товста стіна з вежами і бійницями, а не звичайна огорожа. Усі ці поселення давні: так, місто Городок на Львівщині вперше зустрічається у документах 1213 р. як центр торгівлі сіллю, і назва у нього спочатку була Соляний Городок. Пізніше, як свідчать дослідники, означення Соляний загубилося, бо місто перестало бути центром торгівлі сіллю.

Багато змін (та, мабуть, і лиха) зазнало й місто Городок на Хмельниччині. Вперше воно згадується у 1392 р., саме тоді литовський князь Ф. Коріатович передав його шляхтичеві Бедриху. Місто почало зватися Б е д р й х і в Городок. На цьому зміни в його назві не закінчилися. Наприкінці XV ст. місто перейшло до рук магнатів Ново-двірських і стало іменуватися Новодвором. У 1550 р. воно було зруйноване татарами, а коли почало відбудовуватися, населення знову назвало його Городок. Стара назва витри­мала випробування часом. А коли не знати історії назви, то що таке всі ці Городки і Городища з сучасного погляду? Це великі (-ище!) або малі (-ок!) міста.

У давні часи існував ще один тип укріплень — острог. Різниця між городком і острогом якраз і полягала в характері будови самих укріплень. На відміну від фундаментальних, як ми казали, укріплень городків, остроги робилися нашвидкоруч: будівлі обгороджувалися колодами, поставленими сторч і загостреними зверху. У Ровенській області є місто Острог, засноване в IX ст. на високому крутому березі річки Вілії. За нових часів слово острог звузило своє значення і стало називати у кількох слов'янських мовах в'язницю, місце відбуття покарання.

Ми зараз розглядаємо назви міст за прикметою, характерною ознакою їх. Знаменно, що серед цих назв дуже мало числових. Здавалося б, така прикмета, як кількість чогось, повинна б легко впадати в око й запам'ятовуватись, а проте таких назв порівняно небагато. Серед назв, які вказують на кількість якихось предметів, найвиразнішою, мабуть, є назва П'ятихатки (до речі, вона й найпоширеніша серед числових назв: на Україні П'ятихаток є аж п'ятнадцять). Про одну з П'ятихаток — місто в Дніпропетровській області — розповідають ось що: У 1886 р. тут оселилося п'ять братів Потабашних, з'явилося одразу п'ять хат, одна з яких (вказують навіть адресу — вулиця Зелена, 130) збереглася й донині.

Назви поселень не зразок П'ята Рота (Херсонщина), Третя Рота (Донеччина) — тепер перейменованих — порівняно недавнього походження і говорять самі за себе — це військові поселення. Тільки вони настільки незвичні, що в поемі В. Сосюри «Червона зима» ця назва сприймається як назва роти, в якій служить В. Сосюра:

Лисиче над Дінцем... де висне дим заводу, Музика у садку та поїзд в сім годин... Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту... Про вас мої пісні під сивий біг хвилин...

Звичайно, у назвах, які давалися поселенням давно, ознака, прикмета, покладена в основу найменування, давнімт-давно зникла. Так, наприклад, місто Біла Церква (Київська обл.) було збудовано як фортецю Юр'їв у 1032 р. Ярославом Мудрим. Фортецю було названо християнським іменем князя — Юр'їв. У 1050 р. він спорудив на Замковій горі міста єпископську церкву, чи то побілену, чи то збудовану з білої нетесаної берези. Поставлена високо на горі, церква стала помітною прикметою поселення; навколишні мешканці називали церкву білою, а коли татари знищили Юр'їв, то нове місто, яке відбудовувалося па згарищах, дістало назву Біла Церква. Населені пункти з такою назвою є у нас в Молдавії, є і в Болгарії та ін. Виникли вони, мабуть, через схожі причини.

За такою ж давньою прикметою назване й місто Б і л г о р о д - Д н і с т р о в с ь к й й (Одеська обл.). На початку нашого тисячоліття на цьому місці, на березі Дністровського лиману, було грецьке поселення Тіра. В IX ст. племена уличів і тиверців побудували тут з поширеного в цих місцях будівельного матеріалу — білого черепашнику — місто, яке назвали Білим. У 1484 р. місто захопили турки й назвали так само, але своєю мовою — Аккерман (ак — «білий», керман — «фортеця»). У 1944 р. місту було по­вернуто його давню назву Білгород, яку розширили означенням Дністровський, оскільки є ще одне місто Білгород — у Курській області. Колись було місто Білгород і під Києвом на р. Ірпінь, нині це село Білогородка.

Як бачите, ми знову зустрілися з основою — город, але вже як другою частиною складного слова. Серед назв міст з другою частиною город (Білгород, Миргород, Ужгород та ін.) є одна цікава назва — Шар город (селище Він­ницької обл,). Дивна перша частина — шар. Звідки вона? Почнемо з того, що це селище протягом свого існування «одягало» і «скидало з себе» не одну, а кілька назв: Княже, Княжа Лука, Комарівка, Карачаєве і навіть Кучук-Стамбул. У 1575 р. воно стало володінням коронного канцлера Яна Замойського. Він побудував тут костьол, який мав уславити ім'я покровителя роду Замойських — католицького святого Флоріана Шарого (шарий — по-польськи означає «сірий», є це слово і в діалектах української мови). Замок і містечко тому й дістали назву Шаргород.

Так само за давньою, а до того ж і давно втраченою прикметою було названо місто Звенигородка (Черкаської обл.), засноване ще за часів Київської Русі. За легендою, воно стояло неподалік сучасного міста, кажуть, що там була насипана гора, на якій височіло укріплення з вежами. На одній з них висів дзвін, яким попереджали жителів міста й навколишніх поселень про наближення ворога. Дзвін скликав мешканців міста також на раду. За цією ознакою місто й назвали Звенигородом, а ще пізніше — Звенигородкою.

Та не всі прикмети, покладені в основу найменування наших міст, селищ і сіл, так порівняно легко розкриваються, як щойно розглянуті. З тих часів, коли ці поселення діставали назву, багато слів або зовсім загубилося в віках, або залишило свій слід тільки в невиразних коренях споріднених слів.

Так, місто Рені (Одеська обл.) має слов'янську назву, хоча на перший погляд слово рені здається чужим, запозиченим. За часів Київської Русі тут була річкова пристань, що мовою того часу звалася рені. Збереглися також відомості про те, що слов'яни називали цю місцевість Перунова Рень (Перун — язичницький бог грому й блискавки; назва, очевидно, ще дохристиянська, а втім, цей бог жив у свідомості слов'ян ще не одне століття за християнства). Слово рень (засвідчене в Іпатіївському літописі 988 р.) означало «коса», «мілина»; було ще слово ринь — підводна кам'яна або глиняна гряда. У сучасній нам мові збереглося рідко вживане слово рінь — «грубий пісок».

Місто Запоріжжя назване так за прикметою («дніпровські пороги»), якої вже тепер немає. Місцевість на островах, що лежали на південь від дніпровських порогів, з давніх часів звалася Запоріжжям. Спочатку на місці, де зараз стоїть Запоріжжя, у 1770 р. була збудована одна з фортець Дніпровської укріпленої лінії, яку назвали Олександрівною. Це було ім'я генерала-фельдмаршала Олександра Михайловича Голіцина (1718—1783), головнокомандувача російської армії у війні з Туреччиною. Навколо укріплення почало розростатися поселення, яке до 1920 р. звалося теж Олександрівкою. У 1920 р. місту було надано виправдане історично й топографічне ім'я Запоріжжя.

Непрозорою є для нас і ознака, за якою названо місто Полонне (Хмельницька обл.)—а це явна ознака, бо слово має прикметникову форму. Місто відоме з XII ст., отже і слово прийшло з тих часів. Виявляється, що в мові того часу було слово полонь — «чисте, безлісне місце; лука, сіножать». Основа цього слова дійшла до наших часів у слові полонина (гірське пасовище).

Так само непрозора сьогодні ознака найменування міста Теребовля (Тернопільська обл.). Поселення це теж дуже давнє — вперше згадується у 109/ р. Назву утворено від слова тереб (теребівля) — «земля, розчищена від кущів і придатна для оранки». У сучасній мові збереглося слово теребити зі значенням «чистити, звільняти від лушпиння плоди, овочі; очищати, оббирати» (як бачимо, давнє значення було ширшим). Зберігся цей корінь в усіх слов'янських мовах або їхніх діалектах.

У Тернопільській області є ще одне селище з цікавою для нас назвою — Підволочиськ. Яку ж ознаку покладено в основу цієї назви? З історії краю відомо, що поселення стоїть на давньому торговельному шляху і що перша назва його була Волочище. Виявляється, у цьому місці вантажі перетягували волоком через заболочені місця й на човнах переправляли річкою Збруч. Місто розбудовувалось на обох берегах річки. З середини XVII ст. лівобережне поселення почали називати Волочись к, а правобереж­не— Підволочиськ.

У деяких старовинних міст назва буває настільки непрозорою, що важко остаточно вибрати ту одну прикмету, яка послужила підставою для неї. Прикладом може бути назва міста Чигирин (Черкаська обл.). Одні гадають, що назва походить від слова чагарник: Чигирин — «місце, покрите чагарниками». Інші схиляються до думки, що назва походить від чигар-трава (якась чудодійна отруйна і водночас цілюща рослина). Оскільки слово Чигирин має присвійний суфікс -ин, то є підстава припускати, що назва походить від особового імені. До того ж у пам'ятках тих часів згадується прізвище татарина Чигир-Батира (богатиря). Проте найвірогіднішим видається такий переказ: у цім місці на перехресті доріг стояла криниця, біля якої висів чигир — дерев'яний черпак для води. Чигир — це тюркське, за походженням, слово, тепер у нас означає «найпростіший пристрій (колесо) з черпаками для поливу городів, виноградників».

Пізніше, коли на території України почали розвиватися різні промисли, прикметою для називання поселення могли служити види цих промислів. Так, існує цілий ряд назв, до складу яких входить слово буда. Буда — це тимчасова будівля, курінь, халабуда для тих, хто випалював вугілля, добував дьоготь, живицю, поташ. Кажуть, що навіть столиця Угорщини Будапешт стоїть на місці колишньої лісової буди, в якій жили рудокопи.

Якщо до складу назви входить слово гута, то це свідчення, що тут виготовляли скло. Назва Вапнярка говорить, що тут була піч для обпалювання вапна, а може навіть невеличкий кустарний завод. Назва Б р о в а р и підказує, що тут варили пиво не лише для себе, а й на продаж.

Місто Вінниця скоріше всього звалося Винниця — тобто місце, де були винокурні, у яких виготовляли горілку і спирт. Існує кілька значно поетичніших пояснень цієї назви. За одними переказами свою назву воно одержало від старослов'янського вно — «посаг, придане, дарована земля». За іншими — назва походить від найменування річки Віннички, на якій за прадавнім звичаєм на Івана Купала дівчата пускали на воду вінки (віночки — звідси «Вінничка»). Красиві легенди, що й казати, але правда, мабуть, на боці винниці-винокурні.

Здавалося б, що така виразна прикмета, як характер і склад населення, ознаки людей, які селилися в місті, мали впливати на назву міста, проте чомусь вони були непопулярними при називанні. Тому й виразних прикладів тут мало. Так, місто Харцизьк (Донецької обл.) розбудувалося навколо станції Харцизьк, яка почала діяти в 1869 р. Назва станції, а пізніше й міста походить, як вважають, від прізвиська поселенців у цих краях — це були насамперед селяни-втікачі, яких поміщики називали харцизами (розбійниками). Поселення втікачів звали харцизькими; так і залишилася ця назва за містом. Слово харциз походить від турецького хирсиз — «злодій, підла людина».

Одне з пояснень назви міста Чернівці теж пов'язується з характером населення: вважають, що оскільки тут селився «чорний люд» — ремісники, наймити, то й місто назвали чорним. Інші пояснення — більш вірогідні — спираються на таку ознаку, як характер ґрунтів навколо міста — чорнозем. Висловлювалося також припущення, що в основі назви міста чиєсь власне ім'я Чорний.

Можна ще сюди зарахувати місто Луцьк. Дехто вважає, що назва міста пов'язана з його первісним населен­ням. Вперше місто згадується у 1085 р. як «Лучеськъ Великий на Стыри». Населяли його тоді дуліби, або лучани (звідси Лучеськ — Луцьк). Проте інші дослідники, наприклад І. І. Срезневський, пов'язують назву міста з прикметами місцевості: ріка Стир тут робить коліно, вигин, а це в ті часи звалося і сьогодні зветься лука (від лук).

Як ми вже бачили, визначальною прикметою може бути річка. Адже споконвіку люди селилися біля води. Назви багатьох міст просто повторюють імена річок, на яких вони розбудувалися, і пояснити назву таких міст було б справою легкою, якби самі назви річок були прозорими й зрозумілими сучасній людині. Проте свої імена річки діставали за незапам'ятних часів, називали їх часом племена й народи, які давно зникли з лиця землі, а від їхніх мов мало що залишилося. Тому так обережно висловлюють свої здогади вчені, коли це стосується, зокрема, назв річок. Так, місто Полтава вперше згадується в літописі 1174 р. під назвою Лтава, Олтава. Там само — Лтава, Олтава — зветься в літописі й притока Ворскли. А от походження назви цієї притоки остаточно не з'ясовано. Деякі дослідники виводять його від латинського лутум — «болото, багно, грязь, глина».

Місто Суми розташоване на правому березі р. Псла мри впадінні в нього р. Сумки. Цілком очевидно, що назва мита походить від найменування річки, а от ім'я річки неясне: можливо, в основі його лежить тюркське су — «вода»; інше припущення: назва річки й міста походить від сума — «козацький в'юк, вантаж, що його може нести один кінь».

Місто X о р о л (Полтавська обл.) одержало назву від річки Хорол, на березі якої воно розташоване. Назва річки — слов'янського походження. Колись у слов'ян було таке слово із значенням «швидкий». На сьогодні воно збереглося в сербохорватській мові, там хрл, хрла, хрло — «швидкий, швидка, швидке»; хрлити — «поспішати, квапитися». У східнослов'янських мовах слово зникло, не дійшло до наших часів, збереглася тільки назва річки й міста.

Загубилося у віках і слово, яке лежить в основі найменування міста Овруч (Житомирська обл.). Це місто вперше згадується у 971 р. під назвою Вьручий. Припускають, що вьручий походить від старослов'янського вьр'Ьти — «вирувати, кипіти». Слово вріти е в нашій українській мові, зберігся його слід у вживаних сьогодні словах вир, вирувати; є воно тепер у сербохорватській (врутак — джерело) і в польській мовах (вжонтек — wrzątek — кип'яток, окріп).

Часом назва річки, а звідси й міста, не має в собі нічого, здавалося б, загадкового, лише форма слова зі знайомою основою якась чудна, двозначна. Що означає, наприклад, слово глеваха? Селище Глеваха (Київської обл.) лежить у межиріччі двох приток Ірпеня — Бобриці та Глевахи і дістало назву від останньої. Від річки, до речі, залишилося тільки сухе річище. Слово глеваха і наявне в сучасній українській мові слово глевкий, а також глей, глеюватий, мають спільний корінь глев-, значення якого «клейкий, в'язкий». Таким, мабуть, було дно річки. Правда, існує ще одна гіпотеза: назва може походити і від слова гливий — «сіро-жовтий», «темно-жовтий». Тоді основною прикметою стає не характер дна, а колір води.

І зовсім уже дивну назву має невеличке місто в Хмельницькій області — Д у н а ї в ц і. Як же далеко воно лежить від Дунаю!.. Звідки ж ця назва? У давніх актах воно називалося Дунай-городом, а з початку XVIII ст.— Дунаївцями. В основі слова дунай лежить корінь дану, що в мові давніх народів індоєвропейської спільності (давньоіндійській, кельтській, готській) означало «воду, річку». Тому здавна слово дунай позначало не лише конкретну річку, а ще і «велику воду» взагалі, В українських народних думах та історичних піснях воно часто зустрічається саме в такому значенні («вода, «велика вода», «розлив води»):

Корабель пливе, аж дунай реве,

А жона плаче, як ворон кряче.

(Народна пісня)

Щодо міста Дунаївці, то є ще припущення про походження назви від прізвища Дунай, яке могли мати учасники дунайських походів.

Звідси легко прокласти місток до таких назв, як Донецьк, Донбас, Донеччина. Усі вони утворені від назв річок Дон і Донець. Річки ці, як і Дунай, завдячують своїм найменуванням давнім мешканцям цього краю, які всяку воду називали словом дон (навіть у сучасній нам осетинській мові дон — «ріка»). Проте місто Донецьк — центр Донецького вугільного басейну — стало так називатися зовсім недавно. Заснування міста датують 1869 р., коли поблизу Овечого хутора англійський підприємець Джон Джеме Юз почав будувати металургійний завод. Селище, що виникло тут, назвали Юзівкою. Це було убоге й брудне робітниче селище, в якому годі було побачити риси сучасного красеня-міста з його трояндами й водограями.

Традиція називати міста іменами визначних осіб — полководців, державних діячів, письменників — також поповнила склад назв, які за формою є присвійними прикметниками, тобто виражають належність. Переважна більшість так названих міст не з молодих, а має свою, часом досить довгу історію і одну або й кілька попередніх назв.

Так, ми знаємо, що в назві міста Дніпропетровськ є прізвище видатного діяча радянської держави, голови ЦВК УРСР Григорія Івановича Петровського, який починав тут свій шлях заводським робітником. Місто було засноване 1777 р. й назване — за іменем цариці Катерини II — Катеринослав. У нашу історію воно увійшло як місто славних революційних традицій. Саме тут і розпочав свою революційну діяльність Г. І. Петровський.

На увічнення пам'яті геніального Каменяра, життя і діяльність якого були тісно пов'язані з містом Станіслав, його було 9 листопада 1962 р. перейменовано на місто Івано-Франківськ. Місто з'явилося досить давно: вперше про нього є згадка 1662 р. До цього, ще в XV ст., на території, що її зараз займає місто, були села Пасічна і Княгинин, а трохи пізніше — село Заболоття. Ці села привласнив польський магнат Станіслав Потоцький. За його ім'ям селище, а потім і місто дістало назву Станіслав. Тепер це обласний центр Івано-Франківської області, велике, красиве й багате на таланти місто зі славним іменем.

Місто Гребінка (Полтавська обл.) названо так на честь відомого українського письменника Євгена Павловича Гребінки. З його біографії ми знаємо, що народився він у 1812 р. на хуторі Убіжище біля села Мар'янівка, Полтавського повіту. У 1895 р. тут будувалася залізниця, одну зі станцій якої назвали Петрівка. А оскільки ця станція й нове селище біля неї були недалеко від рідних місць Є. Гребінки, то у 1912 р., коли відзначалося сторіччя від дня народження поета, станцію й селище було названо Гребінка. Одразу ж застерігаємо: є ще один населений пункт зі схожою назвою, але зовсім іншого походження. Це селище Гребінки, Київської області. Засноване воно на початку XVII ст. і згадується в документах того часу під назвами Гребінники, Угребенники. У цій назві вбачають корінь греб- — «горб»: поселення лежало на горбах — гребенях. Хоча не виключено, що й це поселення названо було чиїмось прізвищем.

Часом при наданні нового найменування місту зберігається і його стара назва. Розглянемо дві такі назви.

Корсунь-Шевченківський. Назву міста Корсунь пов'язують з кримським Корсунем — Херсонесом (це місто було поблизу нашого Севастополя). Грецька назва Херсонес через тюркське посередництво — у мові нового населення — перетворилася, завдяки чужій вимові, на Корсунь. Так це кримське поселення називали й слов'яни. За переказами, вихідці з кримського Херсонесу-Корсуня після хрещення Русі були священиками Десятинної церкви в Києві. Князь Володимир надав їм право збирати данину по р. Росі, і саме вони, ці священики, начебто й дали назву поселенню, що своєю природою нагадувало їм рідний кримський Корсунь-Херсонес. Перейменоване на Корсунь-Шевченківський місто було в 1944 р., і це закономірно, бо неподалеку від Корсуня рідне село Тараса Григоровича — Моринці, крім того, у 1859 році поет бував у Корсуні, знав це місто.

Тепер заглянемо в минуле міста Переяслав-Хмельницький.

Його заснував, як свідчить літопис, князь Володимир у 993 р., але не на голому місці, бо, за даними археологів, Переяславське городище існувало ще наприкінці VI століття. Назву його дослідники виводять від слов'янського чоловічого імені Переяслав. Місто спочатку звалося Переяславль, тобто «Переяславове» — належне Переяславові або засноване ним. Пізніше суфікс присвійності -ль втратився, як і в багатьох інших назвах цього типу творення. З 1943 р. місто почали звати Переяслав-Хмельницький на честь історичної події — Переяславської Ради, на якій відбулося возз'єднання українських земель з Росією.

Можна назвати ряд міст, назва яких була утворена за допомогою суфікса -ль: Ізяславль, Перемисль, Брячиславль, Путивль. Усі вони — лише перша частина повної назви, де другим словом було город'ь. Збереглась суфіксальна форма лише у назві Путивль. Місто вперше згадується у 1146 р. Можна гадати, що місто звалося Путимль город'ь — «місто Путима», повне ім'я якого могло бути Путим-ьрь або Пу-тимислть. Підтверджується правомірність такого тлумачення назвами міст за іменами історичних осіб: Ярославль город'ь — місто Ярослава, побудоване у 1024 р., Изяславль город'ь — фортеця, побудована князем Володимиром Київським для Ізяслава і Рогніди.

Скоріше всього, такого ж типу творення й назва міста Житомир, хоча з цього приводу є кілька тверджень. На думку чеського славіста Я. Шафарика, воно виникло в VIII або IX ст. як центр одного з деревлянських племен, а са­ме— житичів (у літописі вперше згадується 1240 р.). Якщо прийняти це припущення, тоді назва його означає «мир (місто) житичів». Існує легенда, за якою місто засноване радником київських князів Аскольда і Діра Житомиром. Він був близькою людиною князів і після вбивства їх не захотів служити новому князеві Олегу, а пішов зі своєю дружиною в ліси до деревлян і заснував там поселення, назвавши його своїм іменем. Свідченням того, що назва міста походить від особового імені, можуть послужити дав­ньоруські джерела, в яких місто іменується Житомель, Жи-томль, де ще зберігається присвійний суфікс -ль. Ім'я Жи-томъ може бути короткою формою повного імені Житом'Ьръ.

Досі ми говорили про назви міст, у яких можна знайти славні історичні — давні чи недавні — імена визначних людей. Є й такі міста, назви яких також пов'язані з прізви­щами людей, але про цих людей ми, як правило, нічого або майже нічого не знаємо. Ось кілька таких назв: Цвіткове, Немішаєве, Горлівка, Каховка.

Коли ми чуємо слово Каховка, у нашій пам'яті постають Каховська ГЕС. А хто з нас чув про генерала В. В. Нечуй-Каховського? Ніхто. Та саме від його прізвища й пішла назва міста. А було це так. Колись на цьому місці стояла турецька фортеця Іслам-Кермен («Свята фортеця»), її було зруй­новано; землі цього краю цариця Катерина II подарувала учасникові російсько-турецьких воєн генералові В. В. Не-чуй-Каховському; місто, засноване 1783 р., дістало назву Каховка.

Місто Горлівка (Донецька обл.) з'явилося в 1867 р. на місці колишніх запорізьких зимівників. Інженер П. М. Горлов на землі, відведеній під майбутню залізницю, виявив поклади кам'яного вугілля. Незабаром тут було закладено шахту, яка тепер зветься «Кочегарка»; станцію й селище на честь гірничого інженера назвали Горлівкою.

Назва міста Ц в і т к о в е теж пов'язана з будівництвом залізниці. У 1876 р. тут було збудовано залізничну станцію. Далі відомості суперечливі. За одними — станція названа прізвищем топографа Цвіткова, який працював на цій дільниці, за іншими — назва походить від прізвища поміщика Цвіткова, на землі якого побудовано залізницю й станцію.

Назва селища і станції Немішаєве пов'язується з прізвищем начальника південної залізниці К. С. Немішаєва. Крім суфікса присвійності -ль, давні назви міст України від власних імен утворювалися за допомогою суфіксів -їв (-ов-е) та -ин. Обидва ці суфікси живуть у нашій мові й донині, а от чоловічі імена...

Подивіться на оцей рядочок назв: Київ, Львів, Харків, Ходорів, Фастів, Чернігів... Усі вони мають форму присвійних прикметників, на що вказує суфікс -ів. Єдине ім'я, яке ми тут легко впізнаємо, це Лев, Левко (у назві Львів), інші імена видаються нам незвичними й трохи дивними. Та коли взяти до уваги, що все це міста давні, то цілком імовірно, що колишні звичні чоловічі імена протягом століть губилися або переставали бути іменами, як, скажімо, ім'я легендарного засновника Києва, князя Кия. Сьогодні кий — це палиця, а колись це, виявляється, було також і власне людське ім'я. Тепер спосіб творення назви стає прозорим: Хто володар міста? — Кий. Чий це город? — Город'ь ыіевъ. Хто живе в ньому? — ыіяне.

Місто Львів виникло в середині XIII ст. За переказами, його побудував галицький князь Данило Романович (десь приблизно 1241 р.) і назвав на честь найстаршого сина Лева, якому воно по смерті батька дісталося у спад­щину. За іншими переказами, місто заснував сам князь Лев Данилович. І як би не мінялася протягом віків офіцій­на назва цього міста (захоплене у XIV ст. поляками місто було назване Львув (lwуw), 1772 р., після розподілу Поль­щі, місто відійшло до Австрії і було перейменовано на Лемберг (lemberg), воно було і залишилось у пам'яті народу містом Лева — сина славетного руського князя Данила Галицького.

У Львівській області є місто Ходорів, перша згадка про яке датується 1394 р. Назва походить від чоловічого імені Ходор, Ходір (так у народі вимовляли запозичене ім'я Федір, бо ф в українських словах не було). Існує переказ, за яким цей Ходор разом з трьома братами прибув з Угор­щини на Русь і тут оселився. Проте це не єдина назва з цим іменем: є, крім однойменних сіл (Ходорів, Київської обл.), ще й Ходорівка, і Ходорівці, і Ходори, і Ходорків, що свідчить про поширеність цієї форми імені Федір.

Назва міста Харків має кілька тлумачень. Одне з них пов'язується з власним чоловічим іменем — Харко (зменшена форма від повного імені Харитон, запозиченого з грецької мови). Так начебто звали першого поселенця козака Харка у другій половині XVII ст. Проте місто стоїть при злитті двох річок, з яких одна теж зветься Харків (друга — Лопань). Цілком можливо, що місто дістало назву за річкою. Висловлювалося припущення, що Харків — це видозмінене шарукань — половецьке кочовище. роззшифровується ця назва так: шаруа — «скотар», кап — «стоянка». В такому разі суфікс присвійності -ів тут з'явився пізніше, коли чуже слово вирівнювалося, пристосовувалося до законів нашої мови.

Ще важче розкривається значення назви міста Чернігів. У «Повісті временних літ» місто згадується в записах 907 р. Історики кажуть, що місто було засновано ще раніше — десь у VII ст. У XI—XII ст. Чернігів був уже центром Чернігівського князівства. Вважається, що назва міста походить від чоловічого імені Черніг (ЧернЬгь), у свою чергу, утвореного від прикметника чорний. А от кому належало це ім'я чи прізвисько — сказати неможливо, ос­кільки давалося це ім'я місту в дуже віддалені від нас часи. Легенди й перекази пов'язують назву міста то з іме­нем князя Чорного, який уславився в боротьбі з хозарами; князював він десь у VII ст., то з іменем гордої княгині Чорної (за іншими переказами її звали Цорна), яка кинулася з вікна високого терема й розбилася насмерть, щоб не потрапити до рук загарбників. Ще гадають, ніби Чернігів звучало колись Сернігів — від слова серна,—бо багато їх водилося у навколишніх лісах. Указували й на те, що неподалік від міста є Чорна гора, можливо, місто дістало назву від неї. Все ж переважна більшість дослідників схиляється до думки, що назва міста походить від власного імені Черн'Ьгъ, а от кому воно належало — ми, мабуть, так ніколи й не дізнаємося.

Так само немає вірогідного пояснення до назви старовинного міста Фастів. (Вперше воно згадується в 1390 р.). Суфікс -ів свідчить, що це мав би бути присвійний прикметник, утворений від власного імені: можливо, це місце належало комусь, чиє ім'я або прізвисько було Хвасгь. Існує переказ, нібито назва міста походить від слова хвости (лисячі, мабуть), яких, кажуть, багато лишилося тут після розгрому половців. За іншим переказом, Семен Палій, ходячи містом, розповідав, що власноручно знищив аж 700 польських загарбників — хвалився, хвастав-ся цим. Обидва перекази — лише спроба пояснити уже існуючу назву (приписати назві історію).

Від чоловічого імені й назва Васильків. Воно засновано князем Володимиром Святославичем у 988 р. і названо Василево — за іменем, яке було надано князеві Володимиру після прийняття ним християнства. Як свідчать дослідники, князь Володимир у цьому місці серед лісу побудував мисливський терем і назвав новобудову — таку собі своєрідну тогочасну «дачу» — Веселеє Василево. З XII ст. місто має сучасну назву— Васильків.

Після всього сказаного можна й місто Н е с т е р і в (Львівська обл.) за аналогією розкласти на Нестор + їв і, чого доброго, прийти до висновку, що це місто належало Несторові-літописцю. А місто (раніше — Ж о в к в а) дістало назву Нестерів у 1951 р. на честь російського пілота П. М. Нестерова, який загинув біля цього міста під час першої світової війни.

А тепер повернемося до міста Миколаїв, про яке ми вже побіжно згадували.

Хоч неподалік від цього місця поселення були дуже давно (уже в VI ст. н. е. на Бузькому лимані була грецька колонія Ольвія), проте саме місто Миколаїв з'явилося порівняно недавно. Назва його — це пам'ять про штурм Очакова, який завершився перемогою російських військ 6 грудня 1788 року — в день православного свята — святого Миколая, якого вважали покровителем моряків. Проте офіційне заснування міста датують 5 серпня 1790 року — коли спустили на воду перший фрегат «Святой Николай», збудований на Миколаївській верфі. Як бачимо, за формою назва міста — начебто також присвійний прикметник, але зовсім іншого — формального, а не реального — способу творення (не «Чиє місто?»).

Тепер подивимося на назви міст, які мають форму присвійних прикметників з суфіксом -їм: Ніжин, Хотин, Снятин, Пирятин, Рогатин, Козятин... Суфікс -ин тут відділити легко, а от імена — знову чудні, незнайомі, дивні.

Місто Пирятин (Полтавська обл.) вперше згадується в літописі 1154 р. як місто-фортеця. Назва, на думку дослідників, походить від чоловічого імені Пирята, скороченої форми імені київського боярина Пирогоста (XI— XII ст.). Значить: Пирогост — Пирята — Пирятин (город).

Місто Снятин (Івано-Франківська обл.) вперше згадується у 1158 р. Більшість учених вважає, що назва виникла від імені власника цих земель — воєводи Костянтина Сірославича, відомого воєначальника й боярина при дворі галицького князя Ярослава Осмомисла. В літописі ім'я воєводи подається як Кснятин, скорочено, мабуть, Кснята. Гадають, що саме від цієї короткої форми імені і суфікса -ин з'явилася спочатку назва міста — Кснятин, яка пізніше

Полтавщині, село Снітинка на Київщині.

Місто Хотин (Чернівецька обл.) теж дуже давнє: існує така думка, що його заснував у І ст. н. е. цар даків Котизон (Хотизон) і що від його імені пішла назва Хотин. Проте більшість дослідників вважає, що назва міста- походить від чоловічого імені з основою хоть — («велике бажання»); зменшена його форма — Хотимъ, повне ім'я цієї людини могло бути Хотим'Ьр'ь або Хот'Ьн'ь.

Місто Ніжин (Чернігівська обл.) уперше згадується в 1078 р. Одні дослідники ототожнюють Ніжин з літопис­ним Нежатином (Нежатина нива), інші — з містом Уненеж (уне — «краще», нєж — скорочена форма чоловічого імені). Хоч про цю давню назву збереглося багато цікавих легенд і переказів, етимологи і її виводять із скороченої форми чоловічого особового імені, в якому був корінь -нЬг-.

Тепер ми можемо з великою мірою вірогідності вважати, що місто Гостятин належало людині або було засноване людиною на ім'я Гостята, Путятин — від імені Путята, Козятин — від імені Козята, Рогатин — від імені Рогата.

У кожного з названих міст є своя легенда, часом кілька їх — красивих, поетичних. А все тому, що в народі давно вже забулися імена, які ми тут з вами «реставрували», а бажання якось пояснити назву рідного міста збуджує уяву й народжує легенди, які найчастіше розминаються з правдою, хоч часом і ходять дуже близько біля неї. Ось, наприклад, легенда про назву міста Рогатин: колись навколо теперішнього Рогатина був глухий, дрімучий ліс. Під час полювання в лісі заблудила дружина князя Ярослава Осмомисла. З лісової хащі її вивів на дорогу олень-рогач. На тому місці, де княгиня побачила оленя, князь Ярослав звелів побудувати терем, навколо якого поступово й виросло місто Рогатин. Як бачимо, в легенді олень-рогач, у дослідників — ім'я Рогата, а в основі обох слів — ріг.

Щоб у вас не склалося враження, що в наших предків було обмаль способів творення назв, пригадаємо ще деякі — не схожі на попередні, ну, хоча б такі, як Берислав і Богуслав.

Історія міста Берислав (Херсонська обл.) така: воно засноване на початку XV ст. (це була спочатку литовська фортеця й державна митниця, відома під назвою Вітовтової). У 1450 р. пониззя Дніпра захопили турки і збудували на цьому місці укріплення Кази-Кермен («Дівоча форте­ця»). У 1695 р. російська армія та українські козацькі полки спільними зусиллями взяли фортецю. На її руїнах було засновано місто Берислав, у назві якого виразно проступає наказ — Бери славу! Назва — на честь здобуття фортеці. Місто Богуслав (Київська обл.) відоме з часів Київської Русі як укріплення. Вважають, що назва міста тоді звучала як Буйслав, буй означало «хоробрий, мужній». І лише пізніше православна церква «відредагувала» слово, зробивши з нього Богуслав (простежити цю зміну вдалося дослідникам за літописами й іншими документами). Тож свою вдачу Маруся Богуславка успадкувала, мабуть, від буй-славних своїх предків. І хоч у назві обох міст немає імен окремих героїв, усе ж видатні історичні події, героїчні вчинки наших далеких предків збереглися для нас у цих назвах — як світло далекої, давно погаслої зірки, що все ще доходить до наших очей.

Ми розглянули «класичні», так би мовити, способи творення назв міст від особових імен (вони ще звуться продуктивними). Проте є цілий ряд інших способів творення — одиничних, неповторюваних — непродуктивних. Так, наприклад, місто Олевськ (Житомирська обл.) дістало назву, як гадають, від імені Овруцького князя Олега Святославича, який жив у другій половині X ст. Пізніше двослівну назву Олегове городище скоротили до однослівної —Олегськ, що у вимові спростилося до Олевськ, бо звуки в і с' часто зустрічаються у нас поряд (всі, взявся), а г і с'— ні.

Далека від традиційних способів творення назв міст і форма назви міста Пав лиш (Кіровоградська обл.). Місто, засноване у XVII ст., спочатку називалося Бутівкою. За переказами, його заснував Павло Бут, відомий в історії України як керівник повстання проти польської шляхти в ЗО рр. XVII ст. Павлюк, страчений у Варшаві в лютому 1638 р. Хутір Павлюка, як свідчать історики, лежав неподалік від сучасного вокзалу. Дивіться, який химерний шлях: Павло — Павлюк — Павлиш. Трохи незвичні перетворення, правда? Тому деякі дослідники виводять цю назву від татарського слова каулиш — табір.

Минали століття, через нашу землю прокочувалися війни й навали, заселювалися ще ніким не освоєні землі, щезали з лиця землі одні племена й цілі народи, з'являлися інші,— і все це залишало свої сліди в назвах річок і урочищ, озер, міст і сіл.

Так, у Київській області є невелике місто У з и н, відоме як батьківщина одного з перших космонавтів — Павла Поповича. Селище лежить на річці Узин і дістало від неї свою назву. Вважається, що ця назва походить від найменування кочового тюркського племені, яке тут оселилося. Плем'я звало себе узи (гузи). Жили вони тут десь між X і XIII ст. і брали участь у походах руських князів як їхні спільники.

На території Української РСР є багато назв з основою -торк-. Тільки на Київщині зустрічаємо села Т о р ч й ц ь к и й Степок, Торчицю, річки Торчанку і Т о р ч и ц ю, Т о р ч у. На Поділлі міста Торчин і Торків; на Харківщині село Торське та багато інших. Виявляється, що торки — це назва кочового тюркського племені, спорідненого з печенігами й половцями (tьrk — «сила», «влада»). У давньоруській мові воно звалося търци (торці), знахідний відмінок търкы (торки)- Пізніше слово тюрк було запозичене вдруге, уже як турок, турки. Цікаво, що слово торкин по-тюркськи означало «народ, до якого належить дружина». Як відомо, руські князі, укладаючи во­єнні союзи, одружувалися з ханськими дочками; жінки князів приводили свій почет — родичів, які осідали на виділених князем землях.

Є в Черкаській області селище С т е б л і в. Деякі дослідники вважають, що тут стояло згадуване в літописі місто Торчеськ, яке заснував у 1036 р. Ярослав Мудрий. Пізніше татари його спалили, а на руїнах міста першим начебто поселився вільний козак Стебло, від прізвища якого й пішла сучасна назва селища.

І ще одне місто, стара назва якого пов'язана з торками. Це сучасний Слов'янськ на річці Донець. У X—XIII ст. цю територію займали торки, про що свідчать назви Горські озера і фортеця Тор. У XIII ст. на озерах починають розвиватися соляні промисли, а місто називають Солоне, Солеварськ, Солеванськ. Згодом його було перейменовано в Словенськ, а ще пізніше — у Слов'янськ. Рішенням царського уряду Катерина II веліла так називати місто у зв'язку із своїми чисто політичними симпатіями до балканських слов'ян і до їхньої боротьби проти панування турків.

А скільки таємниць у назві міста Бердичів, скільки спроб пояснити цю назву — одна цікавіша за іншу! Згадаймо хоч деякі з них. У давніх слов'ян було слово берда — «круча, горб, скеля» (слово це збереглося в деяких слов'янських мовах і в говірках української мови). Місто могло одержати назву від цієї основи. Є ще одне — схоже — слово бердо. Це назва однієї зі складових частин ткацького верстата. Тут— могло ж і таке бути! — жили колись майстри, які виготовляли берда (їх, мабуть називали бердичі, а їхнє місто — Бердичів). У назві міста ми бачимо суфікс присвійності -їв, а це дає підставу гадати, що назва ця утворена від чоловічого імені Бердич. Ще одна гіпотеза: назва міста походить від слова берендичі, берендеї. Так звалося тюркське кочове плем'я на півдні земель Київської Русі. Утискувані печенігами, а пізніше половцями, кочовики залишали Поле і ставали федератами сильних північних сусідів, їх печеніги і половці називали берінді — «ті, що передали, віддали себе»». Як свідчать історики, берендеї 1097 р. уклали угоду з печенігами, а в 1105 р. їх перемогли половці, жорстоко розправившись з ними. Згадки про берендичів зникають зі сторінок літопису десь у XIII ст. Місто вперше згадується у 1546 р. як Бердичев або Беричиков. У записах XVIII ст. можна зустріти і Берендичев. Ось що пише з цього приводу відомий письменник Л. Успенський: «Важко прихилитися до однієї з думок, і ім'я-пам'ятка дражнить нас своєю неповною ясністю... Але скіль­ки у світі могильних плит, скільки загадкових папірусів, таємничих дощечок «ронга-ронга» теж чекають ще свого пояснення і прочитання... Мені особисто хотілося б, щоб Бердичів був з «берендича». Тоді б він зв'язався з казковими «берендеями», правда, дуже мало схожими на своїх далеких південних і азіатських тезок».

Важко віддає свої таємниці й стародавній Канів, який вперше згадується у 1147 р. Дослідники висувають кілька гіпотез. Канів може бути пристосованим до нашої вимови тюркським словом, яке означало «ханський перевіз». Народні перекази пов'язують назву міста з хижим птахом з родини яструбових, якого звуть каня. Оскільки в слові канів є суфікс належності -ів, назва може походити від чоловічого імені Кань (пестливе від Канімир чи Кані-слав).

У назві міста Канів непрозора основа слова. А от у назві міста Черкаси основа начебто і знайома (черкеси), але виникає питання: «Звідки тут узялися черкеси?» Як свідчать літописи, слов'янське поселення існувало тут уже за часів Київської Русі. Козаки осіли тут у XIV ст. Довгий час слово черкаси прочитували як давньоруське черньаси — «чорні аси», «чорні клобуки». Найновіші дослідження дають підстави говорити, що йдеться тут усе ж про черкесів (їх ще звали черкизи, Черкаси, а також касоги, адиги), які брали участь у походах Київських і Чернігівських князів проти спільних ворогів — половців і печенігів. Є трохи інша думка: назва походить, безсумнівно, від черкесів, проте зовсім не обов'язково самі черкеси тут мали б з'явитися; це могли бути руські люди,— пише цей дослідник (М. Фасмер),— які перебували певний час на Кавказі. Схоже на назву міста слово чаркас — є в осетинській мові; означає воно «орел».

Є ще один трохи загадковий і досить цікавий слід минулого у двох схожих назвах міст — це Балаклава в Криму і Балаклія на Харківщині. Кримська Балаклава — по-турецькому зовсім прозора назва: балик — «риба», балаклива — «рибний садок, рибниця». Але Харківська Б а л а к л і я стоїть у маловодному степу, на річці Балаклійці, яка влітку може пересихати до дна,— і раптом «рибна річка»! Видно, відтоді, коли називали і річку, й поселення, багато чого змінилося: помінявся склад населення, змінився характер ландшафту і водний режим річки, яка колись, можливо, і була багатою на рибу.

Ось у назві міста свій слід залишили давні грецькі мандрівники-мореплавці. Це Я л т а. Греки називали її Яліта — «берегова», «прибережна» (від грецького ялос — «берег»). За легендою, так назвали поселення знесилені мореплавці, які після довгих поневірянь по морю нарешті побачили землю і висадилися тут. Вони заснували поселення, за яким і закріпилося це перше їх, найзаповітніше слово — «берег»! Як рибальське поселення Джалта (у цій назві відбилася тюркоосновна вимова) воно вперше згадується у 1169 р.

На території сучасного Криму колись жили скіфи і таври — про це є свідчення в Геродота, датоване V ст. до н. е. За даними розкопок у їх культурі було багато спільних рис. У IV—III ст. до н. е. на півострові з'явилась велика скіфська держава, столиця якої — Неаполь Скіфський — була розташована на місці сучасного Сімферополя. Півострів у ті далекі часи за найменуванням його жителів — скіфського племені таврів — звали Тавром, Таврікою, Таврідою. У першій половині XIII ст. півострів захопили кочовики; столицею стало місто Солхат, яке завойовники перейменували на Кирим, Крим (тюркське — «рів», «вал»). Як свідчать історичні дані, це були укріплення на місці сучасного Перекопу (сучасна назва «Перекоп» — це слов'янський варіант тюркського «кирим» — рів). З часом назва Крим поширилася на весь півострів. Панування татарських феодалів тривало тут до кінця XVIII ст.

Надзвичайно строкатий склад назв міст у Криму: А л у ш т а виникла на місці давньогрецького укріплення Алустон, побудованого у VI ст.; Феодосія — у перекладі з грецької мови «божі дари» — теж грецьке поселення місто дістало назву завдяки вигідному географічному положенню та родючості навколишніх земель. Євпаторія названа на честь понтійського царя Мітрідата VI Євпатора (II ст. до н. е.), який володів частиною території півострова. І тут же назва зовсім іншого походження — Бахчисарай, складене з двох татарських слів: бахчі — «сад», сарай — «палац». У центрі міста височить палац, побудо­ваний у 1519 р., оспіваний О. С. Пушкіним.

Після приєднання Криму до Росії в 1783 р. за півостровом закріпилося дві назви: Крим і Тавріда (Таврія). Остання з'явилася як своєрідна данина моді XVIII ст. на історичну давнину у власних назвах. Створена на цих землях губернія стала називатися Таврійською. Таврією називали також частину південних земель України, які ввійшли до складу цієї губернії.

Так само даниною моді кінця XVIII ст. є назви міст Севастополь, Сімферополь, Мелітополь, Овідіополь.

У 1783 р. на місці невеличкого татарського селища Ах-тіар («Біла скеля») в Криму було засновано фортецю і порт. У наступному році нове місто одержало від щойно титулованого «князя Таврійського» Г. Потьомкіна назву Севастополь — від грецьких слів севастос — «величний» і поліс—«місто». Легендарний Севастополь — місто-герой, яке вкрило себе славою у Вітчизняну війну,— виправдало своє горде ім'я «Величний». Назва Севастополь не була створена, а лише повторена: як свідчить Птоломей, у Колхіді (Грузія) було вже колись місто з такою ж назвою — Севастополіс.

Сімферополь заснований у 1784 р. на місці татарського селища Акмечеть («Біла мечеть»), яке, в свою чергу, з'явилося на руїнах Неаполя Скіфського. Сучасна назва складається з двох грецьких слів: сімферон — «збирати докупи, з'єднувати» і поліс — «місто», що разом означає «місто, яке єднає». Існує ще один переклад: сімферон — це ще й «вигода, користь», тому Сімферополь — це ще й «корисне місто».

Тоді ж, у 1793 р., одержало назву й селище Овідіополь (Одеська обл.). Коли місту давали цю назву, вважали, що римський поет Публій Овідій Назон (43 р. до н. е.— 17 р. н. е.) був засланий саме сюди (є відомості, що Овідій був засланий у селище Томи у 8 р. н. е.) і тут був похований. Пізніше виявилося, що на місці Овідіополя в давнину було місто Ніконіум, а з колишніх Томів виросла сучасна Констанца в Румунії. Таким чином, назва Овідіополь є свідченням історичної неточності; проте назва прижилася і стала своєрідним пам'ятником видатному поетові на нашій землі.

Що стосується назви міста Мелітополь, то вона взагалі призначалася зовсім для іншого міста: спочатку з'явилася думка побудувати в Криму ще одне місто. Це було в кінці XVIII ст., в час царювання Катерини II. Було придумано для цього міста й пишну грецьку назву: Мелітополь— «місто меду» (від грецьких слів меліта (род. відм. мелітос) —«мед» і поліс — «місто»). Проте місто з цією назвою так і не було закладене. Тільки через півстоліття вирішили скористатися назвою Мелітополь, але вже не для кримського міста. У теперішній Запорізькій області була слобода Новоолександрівка, названа так на честь О.В. Суворова, бо заселили її переважно колишні солдати Суворова. У 1841 р. слободу перетворили на повітове місто, якому й дали назву Мелітополь.

Цим же способом — складанням двох основ, з яких друга поль від грецького поліс,— утворено назви міст Нікополь, Ставрополь, Маріуполь, Тирасполь.

Проте не завжди назва міста, яка закінчується на -поль, була утворена від грецького поліс. Так, наприклад, не лише назви Білопілля, Краснопілл я, Добропілля мають у другій частині «поле», цей корінь є і в назвах Бориспіль, Костопіль, хоч вони й схожі на такі назви, як Ямпіль, Янушпіль, Томашпіль, Теофіполь (останні утворені від імен своїх колишніх власників у першій частині і -піль від поліс). Сюди ж можна віднести й назву міста Тернопіль. Уперше згадується місцевість Тернопілля у 1540 р. Ця назва, як вважають, означала тернове поле — там довго лежав порослий тернами пустир. Є й інші пояснення: назва могла бути утворена від слова ополе — «об'єднання кількох родів»; в основу назви могло бути покладене прізвище Тарновський та ін.

Хоча в назвах міст Херсон і Одеса немає слова поліс, все ж вони теж узяті з грецької мови.

Місто Херсон закладено у 1778 р. на території старого укріплення Олександр-Шанц. Потьомкін дав місту назву Херсон на згадку про стародавній Херсонес — грецьку колонію на заході Криму, поблизу нинішнього Севастополя.

У кінці XVIII ст. на місці старовинного слов'янського поселення Коцюбієво, яке свого часу татари і турки укріпили й назвали Хаджибей, з'явилося місто під назвою Одеса (назву місто одержало в 1795 р.). Це назва стародавньої грецької колонії (по-грецькому вона звалася Одессос), що, як тоді вважали, була колись розташована саме на цьому місці. Пізніше виявилося, що ця колонія була на території Болгарії — в районі міста Варна.

Свідченням того, скільки історичних подій може акумулюватися в одній назві, може послужити найменування міста І з м а ї л. У IV—V століттях тут була грецька колонія Антіофілас. У XIV ст. на цьому місці вже було слов'янське поселення Сміл, яке генуезькі купці називали Сініл. У XVI ст. Сміл захопили турки. Вони назвали місто турецьким словом, проте максимально наближеним до сміл своїм звучанням,— ішмаел, що означає «почуй, боже». До наших часів назва міста дійшла у формі Ізмаїл. Дехто вва­жає, що місто так назвали на честь турецького полководця Ізмаїл-бея. Чи так, чи так, а все ж це «потурчена, побусурманена»— як співалося в старовинних історичних піснях — назва слов'янського міста Сміл.

Тепер ви розумієте, чому багато хто з учених-істориків, філологів, археологів, етнографів — виступає проти поспішливого і бездумного перейменування населених пунктів. Ось що каже з цього приводу Л. Успенський: «Доки вона [стара назва] живе, крізь неї, як крізь фантастичний перископ часу, можна буває заглянути далеко в минуле. Коли ж вона вмерла або, що ще сумніше, її знищили руки невігласа — окуляр чарівної далекоглядної підзорної трубки розбито...» Загляньте в «перископ часу», подивіться крізь нього на назву вашого рідного міста, селища, села,— і багато цікавого — а часом і несподіваного — розкриється перед вами.