Укрзалізниця
Дніпропетровський Державний Технічний
Університет Залізничного Транспорту
РЕФЕРАТ
по предмету: Історія України
1933: Трагедія голоду
Виконала: Роменська І. Є.
Шифр: 00-ЕП-224
Дніпропетровськ
2001 рік
ЗМІСТ
ВСТУП 3
В. І. ЛЕНІН ПРО СОЦІАЛІСТИЧНУ ПЕРЕБУДОВУ СЕЛА 5
ВІДСТУП ВIД ЛЕНІНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ 12
ТРИ РОКИ ПРОДРОЗКЛАДКИ 19
КОМІСІЯ МОЛОТОВА В ДІЇ 29
НАСЛІДКИ ГОЛОДУ 35
ВИСНОВОК 41
ЛІТЕРАТУРА 42
ВСТУП
Понад півстоліття трагедія 1933 року перебувала поза увагою істориків. Настав час звернутися до цієї раніше забороненої теми. Правда про голод, якою б вона не була страхітливою, потрібна не лише тим, хто пережив його, а й молодому поколінню.
Про голод 1933 року у світі знали давно. Література на цю тему в західних країнах налічує сотні назв. До піввікової річниці конгрес США утворив «Комісію по голоду на Україні», яка провела і задокументувала опитування багатьох очевидців.
Переконливої відповіді на питання про першопричини голоду американська комісія не дає. Перелічуються різні фактори: дезорганізація виробництва, непосильні для селян хлібозаготівлі, надмірний хлібний експорт, небажання колгоспників працювати в громадському господарстві, конфіскація властями продовольчих запасів у відповідь на цей саботаж. Проте неясно, якою мірою кожний із них вплинув на економічну катастрофу, яка сталася 1932 року і викликала голод з мільйонними жертвами. Власне кажучи, голод навіть не розглядається на Заході як результат економічних прорахунків. Комісія конгресу США тяжіє до ірраціонального уявлення про організований голод-геноцид, спрямований своїм вістрям проти українського народу як етносу. Таке уявлення відповідає «надзавданню», поставленому конгресменами: «полегшити американській громадськості краще розуміння радянської системи шляхом викриття ролі Рад в організації голоду». Тут явно простежується спроба закріпити у свідомості американців образ «імперії зла».
Кілька вступних зауважень. Винесені роздуми про голод 1933-го грунтуються на фактичному матеріалі, який взято з архівних джерел українського походження.
Наведені тут положення не безспірні. У рефераті часто цмтуватимуться документи головної дійової особи в трагедії 1933 року - Й. В. Сталіна, проте тільки ті, які він особисто сам бажав побачити опублікованими.
І останнє зауваження: аби зрозуміти, що трагедія голоду була результатом тодішнього політичного курсу, наслідком підміни ленінізму сталінізмом у перетвореннях у сільському господарстві, треба відкинути стереотипні уявлення про економічну політику і проаналізувати її, починаючи з перших років Радянської влади.
В. І. ЛЕНІН ПРО СОЦІАЛІСТИЧНУ ПЕРЕБУДОВУ СЕЛА
К. Маркс і Ф. Енгельс були переконані: товарне виробництво і ринок,
які обслуговували всі експлуататорські формації і досягли розквіту в умовах
буржуазного ладу, з соціалізмом несумісні. Звідси випливав висновок: після
Пролетарської революції товарообмін поступиться місцем продуктообміну, а
грошовий облік - обліку суспільної праці безпосередньо в робочому часі.
Зримо яскравий опис відносин усуспільненого господарства з дрібним
селянським виробництвом, що не підлягало усуспільненню, дав В. І. Ленін у
брошурі «До селянської бідноти» (травень 1903р.): «Коли робітничий клас
переможе всю буржуазію, тоді він відніме землю у великих хазяїв, тоді він
організує на великих економіях товариське господарство, щоб землю обробляли
робітники разом, спільно, обираючи вільно довірених людей у розпорядники,
маючи всякі машини для полегшення роботи, працюючи позмінно не більше
восьми (а то й шести) годин на день кожний. Тоді й дрібний селянин, який
захоче ще по-старому сам господарювати, господарюватиме не на ринок, не на
продаж першому стрічному, а на товариства робітників: дрібний селянин
постачатиме товариству робітників хліб, м'ясо, овочі, а робітники будуть
без грошей давати йому машини, худобу, добрива, одяг і все, що йому
потрібно». В аграрній програмі партії більшовиків, на основі якої було
написано цю популярну брошуру, соціалістична перспектива для села
пов'язувалася з утворенням на базі експропрійованої поміщицької власності
великих державних господарств під керівництвом Рад депутатів від сільських
робітників. Економічні зв'язки між сільськими радянськими господарствами та
промисловістю мали здійснюватись у нетоварній формі, шляхом продуктообміну.
Та величезна більшість селян бажала зрівняльного поділу земель. І
тому наприкінці серпня 1917р. В. І. Ленін висловився за те, щоб партія
пішла на поступки дрібнобуржуазному селу і задовольнила його вимогу про
оголошення державних, поміщицьких, селянських та інших земель всенародним
надбанням, їх безвідплатне відчуження і перехід у користування всіх
трудящих на зрівняльній основі. По суті, партія більшовиків брала на
озброєння есерівську аграрну програму. Соціалізація землі була узаконена
Декретом про землю.
Здійснювані за Декретом про землю аграрні перетворення були історично
прогресивні. Передачею землі в безоплатне користування і забороною її куплі-
продажу Радянська влада захищала трудящих селян від визискування.
Безземельне і малоземельне селянство України одержало близько 15млн.
десятин землі, 600тис. коней, 800тис. голів великої рогатої худоби.
Склалася нова соціально-класова структура села. Кількість бідняцьких
господарств зменшилася з 58% (перед революцією) до 33% у 1923р. Питома вага
середнього селянства збільшилася, відповідно, з З0% до 63%. Частка
куркульських господарств скоротилася з 12% до 3%. В. І. Ленін так
коментував результати аграрної революції: «Селянство стало далеко більш
середнім, ніж раніше, суперечності згладились, земля поділена в
користування далеко більш зрівняльне, куркуль підрізаний і в значній
частині експропрійований - у Росії більше, ніж на Україні, в Сибіру менше».
Аграрні перетворення перших років Радянської влади привели до того, що за нових умов класові позиції всього селянства почав уособлювати середняк. Середняцькими стали майже половина бідняцьких господарств і три чверті куркульських. Куркульський клас, який почав формуватися ще в дореволюційному селі, перетворився на прошарок всередині селянства.
Соціалістичне будівництво у перші роки Радянської влади здійснювалося
на воснно-комуністичних засадах. Система воєнного комунізму передбачала
продуктообмін між містом і селом при забороні торгівлі, націоналізацію
всієї промисловості, включаючи дрібну, встановлення практики замовлень-
нарядів на державних підприємствах при максимальній централізації
управління промисловістю (главкізм), поступове згортання грошового обігу.
Однак вже в умовах переходу до мирного будівництва було прийнято ряд воєнно-
комуністичних декретів, спрямованих на дальше згортання сфери грошового
обігу.
Радянський уряд прагнув налагодити «державну організацію розподілу продуктів замість приватної торгівлі, тобто державну заготівлю і доставку хліба в міста, промислових продуктів на село». Положення про витіснення торгівлі планомірно організованим розподілом у рамках споживчо-виробничих комун увійшло до підготовленого Леніним начерку проекту нової партійної програми. В умовах розрухи у промисловості обмін між містом і селом набув форми продовольчої розкладки, коли всі товарні лишки забирали у селян майже безкоштовно. Селянські маси реагували на продрозкладку скороченням обсягу вироблюваної продукції. І тоді, щоб запобігти цьому, VIII з'їзд Рад у грудні 1920р. висловився за встановлення кожному селянському господарству обов'язкових завдань по засіву. Цей крок (ніколи не реалізований) був таким же логічним продовженням продрозкладки, як і заборона торгівлі.
Пануючі у партії воєнно-комуністичні уявлення про соціалістичне
майбутнє села знайшли відображення у програмі РКП(б), яку прийняв у березні
1919р. VIII партійний з'їзд. Написаний Леніним аграрний пункт програми
називав такі найважливіші заходи по організації великого землеробства:
влаштування державних економій - радянських господарств, а також сприяння
селянам в організації колективних господарств - сільськогосподарських
комун, громад (артілей) і товариств для громадського обробітку землі. Коли
переважна більшість поміщицьких маєтків була поділена між селянами, в
організації колгоспів Ленін побачив єдино можливий шлях переходу від
землеробства дрібного, товарного до землеробства великого, нетоварного -
комуністичного.
Після виходу з війни партія не збиралася відмовлятися від воєнно-
комуністичних методів. Схвалений VIII з'їздом Рад план ГОЕЛРО мав
виконуватися перш за все за рахунок розкладки з селянських господарств.
Сподіваючись на те, що продрозкладка 1920/21 року дасть до 300 млн. пудів
хліба, В. І. Ленін на цьому з'їзді зауважив: «Без такого фонду неможливо
відбудувати промисловість країни, неможливо думати про відродження
транспорту, неможливо навіть підходити до великих завдань електрифікації
Росії».
Життя показало, однак, що селяни не мирилися з прод-розкладкою, забороною торгівлі, директивним плануванням посівних площ. Все це йшло врозріз з їх життєвими інтересами. Як тільки війна закінчилася, селянське невдоволення набуло гострих форм. Стягнення продрозкладки проходило з величезними труднощами. У хлібовиробничих районах виник і поширився політичний бандитизм. Зростання продовольчих труднощів поглибило господарську розруху. Продрозкладка, як відзначав В. І. Ленін, «стала основною причиною глибокої економічної і політичної кризи, на яку ми наткнулися весною 1921 року».
Прийняте у березні 1921р. рішення Х з'їзду РКП(б) про заміну розкладки продподатком було одностайно підтримане партією. Разом з тим дозвіл на реалізацію селянами лишків продукції, що випливав з цього рішення, викликав сумніви.
Рішення про заміну продрозкладки податком було принциповим кроком на
шляху впровадження економічної політики, яка суперечила марксистській
теорії, але відповідала реальностям життя. Ленiн починає розумiти, що
потрiбен новий фактор у соціалістичній перспективі для села - кооперація. У
роботі «Про продовольчий податок», написаній 21 січня 1921р., Володимир
Ілліч зауважує, що кооперація, як форма торгівлі, вигідніша і корисніша,
ніж приватна торгівля, тому що вона полегшує об'єднання, організацію
мільйонів населення, а ця обставина, а свою чергу, є гігантський плюс з
точки зору дальшого переходу від державного капіталізму до соціалізму. Сама
ж кооперація дрібних товаровиробників вважалася формою державного
капіталізму: поза торгівлею вона існувати не могла. Магістральним напрямом
у відносинах між містом і селом вважався не розвиток торгівлі, а
безгрошовий продуктообмін на позаринковій основі. Мислився, як пізніше
згадував голова Раднаркому, «якийсь безпосередній перехід без торгівлі,
крок до соціалістичного продуктообміну».
У промові Володимира Ілліча на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921р. вперше з'являється термін «нова економічна політика». Уперше тут припускається можливість торгівлі не тільки в місцевому обороті. Уперше перед більшовиками ставиться завдання вчитися торговельній справі, щоб мати можливість контролювати ринок. Нарешті, уперше лунає заклик налагодити грошовий обіг.
Програмною є також доповідь про нову економічну політику на VIII
Московській губпартконференції 29 жовтня. У ній Ленін визнав, що
товарообмінні операції перетворилися у звичайну купівлю-продажу, торгівлю,
а ринок зорганізувався у межах всієї країни. Виходячи з цього, він закликав
господарників пристосуватися до ринку. Йшлося, насамперед, про зміцнення
грошового обігу, організацію державної торгівлі, переведення
націоналізованої промисловості на комерційний, або господарський
розрахунок. Однак поворот до торгівлі і ринку, як і раніше, вважали
відступом від можливого за інших обставин безпосереднього, без використання
товарно-грошових відносин, будівництва соціалізму.
Через кілька тижнів, у листопаді 1921р. Ленін дійшов висновку про принципову неможливість «безпосереднього соціалістичного будівництва» у дрібноселянській країні. В інтересах зміцнення союзу двох класів трудящих, отже і в інтересах побудови соціалізму, треба було встановити еконемічний обмін між містом і селом иа ринковій основі.
Воєнно-комуністична доктрина з її негативним ставленням до
індивідуальної власності, торгівлі і грошей суперечила природі селянства.
Поки вона ототожнювалася з соціалізмом, перспективи соціалістичного
будівництва на селі здавалися невизначеними. «Треба селянські маси
перевести до будівництва, для них цілком чужого, яке вони не розуміють і
якому не можуть вірити»,- говорив Ленін на Московській губпартконференції в
листопаді 1920р. Соціальний склад комун, що створювалися у колишніх
поміщицьких маєтках, часто був неселянським, а в малочисельних артілях
переважали наймити й бідняки. Після аграрної революції село стало більш
дрібнобуржуазним. Здавалося неймовірним, щоб середнє селянство у своїй масі
добровільно відмовилося від щойно набутої власності і об'єдналося в
колективні господарства.
Еволюція традиційних для марксистів поглядів на торгівлю і ринок, яка відбулася за перший рік непу, створила нову ситуацію у питанні про соціалістичні перспективи села. Замість колгоспу, для якого властивим було відчуження безпосереднього виробника од землі та інших засобів виробництва, у центрі по-соціалістичному організованого сільського господарства ставав кооператив дрібних товаровиробників. Кооперація цілком відповідала селянській природі, а тому робила перехід до соціалізму простим, легким і доступним для селянина.
Коли В. І. Ленін через тяжку хворобу залишив державні справи, він поспішив викласти партії свої нові погляди на кооперативну форму власності при соціалізмі. Продиктована на початку січня 1923р. стаття «Про кооперацію» починалася з найважливішої тези: у непі Радянська влада зробила поступку селянину як торговцю; саме з цього випливає (зворотно тому, що думають) гігантське значення кооперації. Саме в кооперації, заявив Ілліч, знайдено міру поєднання приватного інтересу з інтересами держави, міру підпорядкування приватного інтересу загальним інтересам, яка раніше була каменем спотикання для багатьох і багатьох соціалістів. Звідси випливав висновок першорядного значення: в умовах диктатури пролетаріату просте зростання кооперації тотожнє зростанню соціалізму. «А лад цивілізованих кооператорів,- уточнював Ілліч,- при суспільній власності на засоби виробництва, при класовій перемозі пролетаріату над буржуазією - це є лад соціалізму». Жодної різниці між кооперативною і загальнонародною формами власності у державі диктатури пролетаріату він не бачив.
Ідея про сумісність товарно-грошових відносин з соціалізмом є вагомим внеском Леніна у марксистське вчення.
ВІДСТУП ВIД ЛЕНІНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
Впроваджена В. І. Леніним нова економічна політика — явище складне. В
її основі — заміна продрозкладки податком, дозвіл вільного продажу селянами
товарних лишків, допущення в економіку приватного капіталу. Тривалість цих
заходів визначалася часом існування багатоукладного господарства. Проте в
непі була ще одна важлива грань: запровадження вартісних, товарно-грошових
відносин безпосередньо в економіку соціалістичного сектора, відмова від
военно-комуністичної моделі соціалізму, яка склалася в роки громадянської
війни. У цьому розумінні тривалість непу не може лімітуватися рамками
перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Хоч Ленін не встиг
теоретично обгрунтувати новий погляд на соціалізм, у практичній діяльності
Радянського уряду з 1921р. було взято курс на відмову від воєнно-
комуністичних методів управління підприємствами, на заміну їх методами
економічними, госпрозрахунковими.
Однак і в практичній сфері Ленін не встиг реалізувати всі задуми.
Зокрема, залишилася на папері думка про те, що госпрозрахункові трести
цілком відповідають за беззбитковість своїх підприємств, а збанкрутоввні
підприємства підлягають закриттю. Ця ідея є основоположною в сучасній
економічній реформі. В документі червневого (1987р.) Пленуму ЦК КПРС вона
сформульована таким чином: держава не відповідає по зобов'язанням
підприємств. Нереалізований залишився і законопроект про внесення в бюджет
процентних відрахувань з основних і оборотних капіталів госпрозрахункових
трестів. При Леніні, у жовтні 1922р., Раднарком двічі розглядав його,
щоразу виносячи позитивний висновок. За розпорядженням Володимира Ілліча 10
квітня 1923р. Раднарком за поданням Каменева затвердив цей документ. Однак
законопроект про процентні відрахування з трестівських капіталів не знайшов
у ньому місця, що означало відмову від самофінансування трестів і повного
госпрозрахунку. Замість плати за ресурси в бюджет почали відраховувати
промисловий податок, потім податок з обороту, тобто платежі, які не мали
прямого зв'язку з результатами внутріпромислового господарювання. В них
через відхилення цін од вартості акумулювалися нагромадження інших галузей.
Отже, з 1923р. оформилася залежність майбутнього розгортання промисловості
(індустріалізації) від бюджету.
Цей принциповий відступ від ленінської економічної політики відбувся непомітно як для сучасників, так і для істориків. В обрисах соціалізму, що будувався, знову стали помітні воєнно-комуністичні риси.
Яскравим прикладом зростаючого в народному господарстві впливу адміністративного начала служить зовні непомітна трансформація ленінського плану кооперування населення. Лозунг колективізації сільського господарства залишився актуальним. Відбувався поступовий процес одержавлення кооперативних об'єднань і систем.
Оскільки промисловість «посадили» на бюджет, треба було вишукувати
новіі джерела бюджетних доходів. Ще восени 1923р. відновили горілчану
монополію. В. І. Ленін, як відомо, був противником продажу спиртних напоїв.
Намагаючись пояснити продаж горілки, Сталін вказав на таку причину:
«Здобути необхідні оборотні кошти для розвитку нашої індустрії». При цьому
він додавав, що горілчана монополія, яка дала у 1927р. понад 500млн. Крб.
доходу, є тимчасовим заходом. Проте у 1930р. завдяки продажу спиртних
напоїв бюджет одержав 2,6млрд., а в 1934 - 6,8млрд. крб. Якщо промисловість
стала залежною від бюджету, то сам бюджет попав у залежність від горілки.
У травні 1922р. В. І. Ленін запросив на посаду заступника наркома
фінансів відомого йому з часів підпілля здібного господарника М. К.
Владимирова, який працював наркомом продовольства України. Перед ним
ставилося конкретне завдання - зупинити інфляцію і здійснити грошову
реформу. Працівники Наркомфіну справилися з дуже важким завданням. У жовтні
1922р. в обігу з'явилися забезпечені золотом банківські білети 10-
карбованцевої вартості, які через червоний колір купюри стали зватися
червінцями. У 1924р. знецінений «держзнак» вилучили з обігу, грошова
реформа завершилася, перші партії червінців з'явилися на зарубіжних
валютних ринках. Та конвертована валюта виявилася незручною для командно-
адміністративної системи управління. У 1926-1928рр. було здійснено заходи,
щоб перетворити червоний карбованець у внутрішню валюту i це дало
можливість покривати фінансові прориви найпростішим шляхом - за рахунок
паперово-грошової емісії.
Проте ні горілчана монополія, ні емісія не могли бути головним
джерелом доходів бюджету. Ця роль завжди належала сільському господарству.
Випробували й відповідний механізм вилучення селянських коштів. Селянство
сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще
переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості - це, по-
перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські
продукти - це, по-друге.
З приводу розриву в цінах, або, як тоді казали, розхилу «ножиць цін»,
у колективному керівництві партії розгорілися дискусії. Л. Д. Троцький, Л.
Б. Каменєв і Є. Г. Зинов'єв вважали, що з селян треба брати багато, аби
забезпечити максимальні темпи розгортання промисловості
(«надіндустріалізація»). Й. В. Сталін стояв за помірний розхил «ножиць».
Інші члени колективного керівництва, що склалося у 1923 році—М. І. Бухарін,
О. 1. Риков і М. П. Томський схилялися до введення «відновлювальних» цін,
які цілковито повертали селянам витрати на виробництво хліба. У кінцевому
підсумку група Бухаріна підтримала центристську позицію Сталіна. Та селяни
не давали на це згоди і взимку 1927-1928 років практично припинили
підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза.
Виїхавши у січні 1928 р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії виступів перед партійними працівниками розгорнув програму з трьох пунктів:
- зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а на випадок відмови - застосувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;
- у найближчі 3-4 роки провести часткову колективізацію сільського господарства;
- услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.
Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і одержати від села додаткові кошти на індустріалізацію. Надзвичайні заходи були придатні лише для вилучення готової продукції. З їх допомогою неможливо було змусити селян-одноосібників постійно виробляти товарний хліб.
Ревізію курсу XV з'їзду ВКП(б) в соціалістичному будівництві Сталін по-всякому камуфлював. Замисливши в лютому 1928р. скасування непу, примусове об'єднання селян у колективні господарства і накладання продрозкладки на колгоспи, Сталін на словах усе це заперечував: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозкладку, розкуркулювання і т. д., є контрреволюційним базіканням». Надалі знову став уживатися тільки термін «розкуркулення».
У 1922р. В. I. Ленін пропонував задуматися над тим, «як кооперувати,
як «обмежувати» куркулів, не припиняючи зростання продуктивних сил». Отже,
куркулі не виключалися з числа учасників кооперативного руху. На XVI
конференції ВКП(б) при обговоренні доповіді М. І. Калініна про шляхи
піднесення сільського господарства несподівано виникла дискусія про місце
куркуля в колективізованому селі. Секретар ЦК КП(б)У П. П. Любченко вважав,
що куркулі можуть працювати в колгоспі. Інші висловлювалися за збереження
куркульських господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних масивів.
А в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930р. «Про темп колективізації і
заходи допомоги держави колгоспному будівництву» ставилося завдання
ліквідувати куркуля «як клас». При цьому куркульськими вважалися всі
найзаможніші в даному населеному пункті господарства безвідносно до того,
чи мали вони експлуататорські ознаки. А нерідко перед селянином-середняком
поставала й інша дилема: або вступати до колгоспу, або виступати
противником колгоспу і тому бути розкуркуленим.
1928 рiк - «Рік великого перелому» характеризується не тільки
переходом до суцільної колективізації селянських господарств при
розкуркуленні їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку,
наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах
відбувся перехід до нормованої торгівлі. Призначені для села промтовари теж
були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель
на контрактаційній основі. Контрактаційний договір з державою втратив
характер добровільності. Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 26 серпня
1929р. «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації
зернових посівів» він став розглядатись як «засіб організації планового
продуктообміну між містом і селом».
Як політик Сталін володів «магією слів». Непопулярні надзвичайні заходи він завжди пов'язував тільки з куркульськими господарствами. Лозунг ліквідації куркульства як класу давав змогу ціною висилки сотень тисяч селянських сімей, оголошених куркульськими, змусити тих, хто залишився, вступати до колгоспів.
Здобувши абсолютний контроль над партією і державою, Сталін негайно
перейшов до авантюристичної лівацької політики «стрибка» в
індустріалізації. Утруднень у фінансуванні капітального будівництва більше
не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозрахунку промисловість
самостійно заробляла порівняно небагато. З бюджету важка індустрія країни
одержала в 1928/29р. 512млн. крб., у 1929/30-1395млн., у 1931-5737 і в
1932р.- 9078млн. крб., а всього за п'ятирічку - 16622 млн. Крб. при власних
коштах 3371 млн. крб.
Сільськогосподарське походження мали не лише вилучення з прибутків села у формі податків та «ножиць цін», а й значна частина надходжень від горілчаної монополії та емісії. Суцільна колективізація села здійснювалася в ім'я прискорення промислового будівництва.
Промисловість фінансувалася під план. Плановий приріст продукції було встановлено на 1929/30р. в розмірі 32%, на 1931 - 45%, на 1932р.- 36%. Саме такий вигляд мав у цифрах сталінський «стрибок». Насправді, середньорічний приріст промислової продукції у 1929/33р.р. складав 15,7%. Треба взяти до уваги: на вартісні показники, які визначалися в незмінних цінах 1927/28р., дуже вплинула інфляція; у першій п'ятирічці інтенсивно оновлювалася продукція, а нові її види включалися в статистичну звітність у поточних, підвищених цінах. Виходить, що забезпечення високих темпів індустріалізації не потребувало таких жертв. Директиви з'їзду і розроблений на їх основі перший п'ятирічний план становили цілком реальну і надійну альтернативу сталінському «стрибку».
1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV з'їзду партії про
часткову колективізацію на добровільній основі. Після того, як опір групи
Бухаріна було зламано, перегляду цього рішення ніщо не перешкоджало.
Механізм «стрибка», складовий елемент якого становила суцільна
колективізація, було запущено. Село вступило в нову смугу розвитку, де
кожний крок - невідомий. Найбільші труднощі виникли при опрацюванні
внутрішньої організації селянського колективного господарства і його
непростих взаємовідносин з оточуючим світом.
Із трьох форм колгоспу селяни-середняки надавали перевагу товариствам
спільного обробітку землі, де усуспільнювалися тільки основні земельні
угіддя, а з галузей сільськогосподарської праці -рільництво. Напередодні
суцільної колективізації питома вага тсозів на Україні дорівнювала 74,5%,
артілей—22,6%, а комун, де рівень усуспільнення засобів виробництва
підходив до максимуму,- лише 2,9%. ЦК ВКП(б) у постанові від 5 січня 1930р.
«Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву»
висунув завдання здійснити суцільну колективізацію в артільній формі з
перспективою дальшого зростання рівня усуспільнення.
Ще навесні 1928р. допускалося, що колгоспники можуть вільно розпоряджатися результатами своєї праці ї зробити вибір між субсидіями та можливістю продати хліб на ринку. У «рік великого перелому» торгівлю хлібом на ринку було заборонено. Обмолочений хліб просто з колгоспних токів почали вивозити на зсипні пункти та елеватори.
ТРИ РОКИ ПРОДРОЗКЛАДКИ
«Рік великого перелому» характеризувався остаточним відступом до політики воєнного комунізму. Початок форсованої колективізації збігся з фактичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу, колективному або індивідуальному господарству. Проте розкладка виявилася ефективною тільки наступного року, коли кількість колгоспів зросла, а невиконання плану стало каратися розкуркуленням. З літа 1930р. поширилася практика твердих завдань щодо здачі всіх «лишків».
Поставки товарної продукції державі оголошувалися для колгоспів
першою заповіддю. Ціна була заниженою, а через інфляцію незабаром стала
взагаліі символічною. Що ж до обсягів, то тут панувала невизначеність.
Держава не вступала у податкові відносини з колгоспами, за яких наперед
визначалася частка продукції, що підлягала передачі хлібозаготівельним
органам. За винятком насіннєвого, продовольчого і фуражного фондів хліб мав
надходити лише державі.
Повернення до непопулярного воєнного комунізму термінологічне маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було названо «новим етапом непу». Поняття «продрозкладка» замінювалося поширеним терміном «план».
Перша колгоспна весна 1930р. була обіцяючою. Україна одержала
непоганий урожай. Напередодні жнив зробили орієнтовний підрахунок:
1 355млн. пудів. На 23,5млн. чоловік сільського населення треба було
утворити продовольчий фонд з розрахунку по 16 пудів на людину - 376млн.
пудів. Посівний, фуражний і страховий фонди складали 515млн. пудів,
резервний - 35млн. Виходячи з цих нескладних підрахунків,
хлібозаготівельний план визначився в 430млн. пудів. Потім його збільшили до
440млн., 472млн. і, нарешті, до 490млн. пудів. До 1 червня 1931р. заготівлі
з урожаю 1930р. дійшли до 477млн. пудів проти 310млн. за попередній сезон.
Було здано по 4,7 центнера з гектара - рекордний показник товарності за всі
роки Радянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне
забезпечити «стрибок» індустріалізації. У звітній доповіді. ЦК ВКП(б) XVI
з'їзду партії Сталін заявив, що зернову проблему «ми вже розв'язуємо в
основному з успіхом».
Селян результати першого року суцільної колективізації привели в
шоковий стан. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність.
Фонд отоварення заготівель був мізерний, а заробітки в громадському
господарстві - злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розраховувати в
основному на присадибну ділянку.
Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р.
адміністративний тиск на одноосібників став вважатися перегином. Це не
означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати
індивідуально ставало дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обкладали
«твердим завданням» та високими податками, тоді як колгоспники одержували
податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70%
селянських господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Не менш
високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах.
Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку
селянства і руйнуванням розвинутої системи сільськогосподарської
кооперації. Продрозкладка вела до швидкого розростання кризових явищ.
Найістотнішим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була
цілковита незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, їхнє
пряме небажання працювати.
За завданням ЦК КП(б)У на початку 1933р. обстежили 340 колгоспів різних районів України. З'ясувалося: 19% працездатних колгоспників за рік не заробили жодного трудодня, а З0% одержали від 1 до 50 трудоднів. Одна з причин таких показників була проблема управління.
У дрібнотоварному виробництві такої проблеми взагалі не існувало. А в колективізованих районах сільське господарство втрачало еластичність, властиву дрібному виробництву. Економічні результати колгоспів і радгоспів прямо залежали від якості керівництва, планування, організації виробництва, обліку і оплати праці.
До початку суцільної колективізації в колгоспах панувала «поденщина».
Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників у сім'ї. У
1932 році переважна більшість колгоспів перейшла до організації праці за
трудоднями, які давали змогу враховувати не тільки кількісні, а й якісні
результати роботи. Проте в самому порядку нарахування їх існувало багато
недоліків. Один з найсерйозніших - дискримінація праці польових
працівників, викликана насамперед бюрократизацією управлінської сфери через
відсутність справді демократичних норм у примірному Статуті
сільськогосподарської артілі. За першу половину 1932р. в колгоспі ім,
Ворошилова (с. Кримка Одеської області) на польових працівників припало
тільки 800 трудоднів з 2700, а в колгоспі ім. XVI партз'їзду (с. Дерюгін
Брід тої ж області) - 4 тисячі з 13300. Більшість трудоднів «заробив»
управлінський та обслуговуючий персонал.
У 1930 і 1931 роках у колгоспах створювалися тимчасові бригади - на
період сільськогосподарської кампанії. Непостійний склад бригад і
незакріплен'ість робочої худоби, реманенту, земельних ділянок тягли за
собою знеосіблення і зрівнялівку. У постанові ЦК ВКП(б) від 4 лютого 1932р.
«Про чергові заходи по організаційно-господарському зміцненню колгоспів»
було визначено, що в основу організації праці треба покласти постійну
виробничу бригаду з незмінним складом працюючих, за якою б закріплювалися
земельні ділянки і засоби праці. Ці рекомендації не виконувалися.
Бюрократичні методи керівництва колгоспами були неминучі за умов розкладки і відриву безпосередніх виробників від засобів виробництва. Вони сильно позначалися на результатах господарювання. Одержуючи з районів посівні плани, колгоспники опинялися в становищі агрикультурних хижаків тому, що були змушені виконувати неспроможні вказівки, що йдуть не від життя, а від паперу.
Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабо. З кількісного та якісного боку, а також за своєю організаційною структурою партійні організації не стояли на належній висоті. Нечисленність сільської парторганізації і специфіка складу (переважали члени партії, які займали керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші спеціалісти) перешкоджали переходу від територіального до виробничого принципу в її побудові. А життя вимагало розв'язати питання про організацію партійного осередку безпосередньо в колгоспі.
Щоправда, кількість сільських членів партії швидко зростала. Так,
селян, прийнятих до лав КП(б)У, збільшилося з 4 тисяч у 1929р. до 39,6
тисячі у 1932-му. Проте сільські осередки не виросли кількісно адекватно
прийому. По-перше, серед них процент виключених з партії під час чистки
1929-1930рр. складав 16,2 (по виробничих осередках міста - 8,8). По-друге,
політичний рівень нового поповнення був низький. До того ж масовий прийом
погіршив пропорції між членами і кандидатами партії. На початок 1932р.
сільська партійна організація України на дві третини складалася з
кандидатів.
У лютому 1931р. ЦК партії прийняв «Положення про осередок ВКП(б) у колгоспах». Відповідно до нього сільські осередки в районах суцільної колективізації обов'язково мали бути перетворені на колгоспні. Однак приблизно з 30 тисяч самостійні осередки мали тільки 4767 колгоспів. Не маючи можливості спиратися на сільські осередки при розв'язанні питань виробничого характеру, районні комітети партії діяли через уповноважених, котрі виїжджали на села проводити чергову кампанію. У доколгоспному селі такий метод роботи себе виправдав, але в нових умовах він став явно неефективним.
Відрив безпосередніх виробників від засобів виробництва відсував на задній план віковий досвід селянського господарювання, а методи колективної організації праці не могли бути засвоєні без допомоги іззовні, з боку робітничого класу. Життя показало: найкраща організаційна форма участі робітників у налагодженні колективних методів господарювання на селі - державні машинно-тракторні станції. Можна сказати, що МТС являли собою інтегральним елемент колгоспного ладу, без якого колективне господарювання на селі існувати не могло, їх мережа швидко розвивалася. Активно впливати на організаційно-господарське зміцнення колгоспів МТС ще не могли. У першій п'ятирічці розв'язувалися питання, пов'язані з формуванням трудових колективів, одержанням, розміщенням і освоєнням техніки, налагодженням виробничих зв'язків з колгоспами.
На відміну від інших районів країни на становищі в сільському
господарстві України дуже позначилася чехарда з адміністративно-
територіальним поділом. XVI з'їзд партії вирішив спростити систему
управління за рахунок ліквідації окружної ланки. Проте на Україні областей
тоді не існувало. Замість того, щоб утворити їх шляхом укрупнення округів,
рішення з'їзду тут виконали буквально. В результаті виникла дволанкова
система управління: центр-район. З вересня 1930р. територію УРСР
розподілили на 503 адміністративні одиниці, якими керували безпосередньо з
Харкова: Молдавську АРСР, 18 міст центрального підпорядкування і 484
сільські райони. Управляти такою кількістю районів а одного центру було
неможливо. 3 лютого по жовтень 1932р. в республіці відбувався непростий
процес організації областей. Апарат обласних організацій тільки формувався
і ситуацією на місцях не володів, тоді коли обтяжливі для центру прямі
зв'язки з сотнями районів фактично припинилися.
При аналізі причин дезорганізації колгоспного виробництва не можна відкидати неготовності основної маси колгоспників до колективної праці. І все ж безуспішність спроб реалізувати в масовому масштабі заходи щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів, які добре себе зарекомендували в передових артілях, пояснювалася, насамперед, не особливостями селянської психології, а руйнівним впливом продрозкладки.
З одного боку, селяни не могли почувати себе господарями у власному
колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не ставала
власністю колективу. З іншого боку, вони знали, що колгоспи утворені шляхом
об'єднання їхніх власних засобів виробництва. Колізія розв'язувалася
просто: колгоспники починали забирати продукцію, вироблену в громадському
господарстві, до її оприбуткування і вивозу. Такі дії кваліфікувалися як
крадіжка. За свідченням М. М, Хатаєвича, у 1932р. крадіжками займалися від
85 до 90% колгоспників. Крали, щоб забезпечити себе продуктами харчування
або щось заробити продажею. На ринку, який «існував практично нелегально,
ціни на продукцію сільського господарства до кінця першої п'ятирічки зросли
в 30 разів. Зрозуміло, що для колгоспів, колгоспників та одноосібників не
існувало питання, чи здати вироблену продукцію державі за цінами, що майже
не змінилися з 1927-1928рр., чи зробити спробу реалізувати її на ринку.
Замість того, щоб покінчити з виробничими відносинами, які змушували
колгоспників красти власну продукцію, Сталін та його найближче оточення
обрали шлях репресій. Хоч давно вже було оголошено про ліквідацію
куркульства як класу, Молотов знову заговорив про загрозу з боку куркуля,
який нібито організовував на селі розкрадання хліба та іншого колгоспного
добра, аби шкодити громадському господарству колгоспів, виконанню ними
державних завдань. 22 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову
«Про боротьбу з спекуляцією».
Руйнівний вплив продрозкладки на продуктивні сили сільського
господарства повною мірою виявився 1931р., коли в колгоспи об'єдналася
більшість сільського населення України. Однак дезорганізація і деградація
громадського виробництва колгоспів не позначилася на поставках державі: їх
стягували залізною рукою. Зате рівень життя колгоспників, який залежав від
«залишкового» принципу оплати праці (поставки державі - перша заповідь!),
катастрофічне знижувався. Уже в перші місяці 1932р. в багатьох сільських
районах вичерпалися запаси продовольства, насамперед хліба. Над
колгоспниками зависла загроза голоду.
Справді, в сільському господарстві України спостерігався катастрофічний стан. Посівна кампанія затяглася до кінця червня і все ж недосіяли понад 2млн. гектарів, відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадник бур'янів. Через те, що просапних культур не обробляли, частина посівів загинула. На площах, що халишилися, урожай був невисокий, незважаючи на задовільні погодні умови. Ряд районів, особливо в південній степовій смузі, залишили в 1932р. на полях до половини врожаю не зібраним, не вивезеним або втраченим під час обмолоту.
На Третій конференції КП(б)У доповідач і промовці вказували на те, що в ході хлібозаготівель 1931р. на керівні кадри районів і сіл здійснювався величезний адміністративний тиск - аж до зняття з постів, виключення з партії, віддачі під суд за невиконання плану. А самі плани були нестабільні. Нерідко з колгоспів, які перевиконали свої зобов'язання, вивозився насіннєвий фонд для виконання зустрічних планів. Основна вада заготівель в резолюції конференції характеризувалася чітко: «План хлібозаготівель розверстано на райони і колгоспи і проводили його не організованим порядком, а за «принципом» зрівнялівки, проводили механічно, незважаючи на стан кожного окремого району, кожного окремого колгоспу».
У присутності трьох членів Політбюро ЦК ВКП(б) - Л. М. Кагановича, С.
В. Косіора, В. М. Молотова, а також двох кандидатів у члени Політбюро - Г.
І. Петровського І В. Я. Чубаря на Третій конференції КП(б)У було піддано
принциповій критиці докорінний недолік політики хлібозаготівель-розкладку.
Та на вїдміну від 1929р., коли Сталін визнав факт лівацьких перекручень у
ході колективізації і тимчасово відступив, у 1932р. він продовжував, не
рахуючись з будь-якими аргументами, відстоювати економічно хибну і
політичне небезпечну систему продрозкладки.
Єдиним для 1932 року нововведенням у взаємостосунках між містом і селом був дозвіл торгівлі для колгоспів, колгоспників та одноосібників за цінами вільного ринку. Отже, зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продуктообмін між містом і селом була офіційно визнана неспроможною. Але торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з 15 січня 1933р.
Сталін сліпо вірив у дієвість обов'язкових постанов, незалежно від
того, чи відповідають вони реальним інтересам і відносинам. Він думав, що
проблему жнив 1932р. можна розв'язати прийняттям закону, в якому були б
передбачені заходи проти виявлених раніше хиб. У постанові РНК СРСР і ЦК
ВКП(б) від 5 липня 1932р. «Про збиральну кампанію 1932р.» висувалася
вимога запроваджувати скиртування: своєчасно скошений і заскиртований хліб
міг тривалий час зберігатися в полі. З метою заохочення колгоспників
дозволялося вже при обмолоті видавати аванси в рахунок натуральної частини
доходів у обсязі 10-15% фактично обмолоченого хліба. Проте в селянській
практиці робота за десятий сніп ніколи не вважалася вигідною, а на
додаткову видачу хліба взимку вже ніхто не розраховував.
Усе ж 1932р. було заскиртовано більше скошеного хліба, ніж у попередні роки. Втрати від обсипання зменшилися. Зате тривале зберігання хліба в полі викликало масове розмноження гризунів.
Відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 6 липня 1932р. план хлібозаготівель по селянському сектору України з врожаю 1932р. встановили зменшений - 356млн. пудів. Потім цей план тричі скорочували, відповідно до реального становища в сільському господарстві. На 1 листопада остаточні зобов'язання України становили 267млн. пудів.
Пробні обмолоти свідчили: на колгоспних ланах визріває в цілому
непоганий урожай - в середньому 7,2 центнера з гектара проти 8,3 центнера у
1931р. і 10,2 центнера у 1930-му. Неврожайним був рік тільки в деяких
південних районах республіки. У 1930 р. селянський сектор здав державі
393млн., а в 1931-395млн. пудів хліба. На такому фоні план у 267млн. пудів
здавався здійсненним.
Та не слід забувати, що колгоспне виробництво розхитувалося
продрозкладкою третій рік. Це знаходило конкретне виявлення в дедалі
зростаючих втратах продукції. Узагальнені дані про втрати за 1931р. у
масштабі республіки було названо на Третій конференції КП(б)У. Як вважали
П. П. Любченко і Г. І. Петровський, втрати хліба під час жнив («за найбільш
скромними підрахунками»,— додавав Петровський)—у діапазоні 100-150 млн
пудів. С. В. Косіор називав цифру 120-150 млн. О. Г. Шліхтер - 150млн., М.
О. Скрипник - близько 200млн. пудів. Не претендуючи на точність, ці цифри
дають уявлення про масштаби втрат — до половини річного продовольчого фонду
сільського населення.
У 1932 році втрати врожаю позначилися вже не тільки на життєвому
рівні колгоспників, а й на хлібозаготівлях. До 1 листопада від селянського
сектора України надійшло лише 136млн. пудів хліба. Мляво відбувалися
заготівлі і в інших регіонах країни. Централізовані ресурси хліба та інших
видів продовольства швидко танули. Це викликало скорочення і без того
низьких норм видачі продуктів за картками для робітників та службовців.
Різко зменшився хлібний експорт, що призвело до майже десятикратного
збільшення дефіциту зовнішньоторговельного балансу порівняно з 1929р.
Зростання короткострокової заборгованості обумовило появу на західних
валютних ринках чорної біржі радянських векселів. Прострочення платежів
загрожувала непередбаченими наслідками, і з поточних рахунків іноді
доводилося розплачуватися валютою, одержаною від продажу національних
художніх цінностей. Саме тоді з головних музеїв країни назавжди пішли за
кордон сотні творів великих художників, у тому числі Рембрандта і Тіціана.
КОМІСІЯ МОЛОТОВА В ДІЇ
Підходимо до критичного пункту трагедії 1933р. Чи був голод лише наслідком розрухи, наслідком, можливо, непередбачуваним для авторів економічної політики, яка призвела до дезорганізації і деградації сільськогосподарського виробництва? Чи поглиблювався він конкретними практичними діями на державному рівгіі? Доводиться ствердно відповідати як на перше, так і на друге питання. Є безліч фактів, які незаперечно доводять злочинний характер діяльності надзвичайних комісій, надісланих Сталіним у листопаді 1932 р. до Харкова, Ростова-на-Дону і Саратова із завданням взяти хліб за будь-яку ціну.
Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов. Щоб виконати
заготівельний план, комісія повинна була взяти з селянського сектора 131
млн. пудів хліба. За три місяці заготівель, з листопада 1932р. по січень
1933р. вона змогла вилучити тільки 89,5 млн. пудів. У наступні три місяці
(лютий-квітень 1933 року) в республіку повернулося у вигляді насіннєвої,
фуражної і продовольчої позичок 34,3 млн. пудів. Отже, фактично вилучили
взимку 55,2 млн. пудів. Якщо розкласти цей хліб на 25 млн. сільських
жителів, що проживали в республіці на початок 1933р., то на кожного припаде
трохи більше двох пудів. Співставимо ту цифру з піврічним, до нового
урожаю, продовольчим фондом сільського населення за діючими тоді нормами:
по вісім пудів на кожного, тобто 200 млн. пудів, 3 цього випливає, що
припинення заготівель у жовтні 1932р. не відвернуло б голоду. Зрозуміло й
те, що хлібозаготівлі за умов, коли на селі гостро не вистачало хліба до
нового врожаю, були найстрахітливішим злочином Сталіна та його найближчих
співробітників у партійно-державному керівництві.
Постає непросте запитання: надзвичайна комісія керувала, а діяли безпосередні виконавці - сотні й тисячі партійних, радянських, господарських працівників. Ці люди не могли не бачити на власні очі трагізму ситуації, що складалася. Чи були вони тільки гвинтиками бездушної державної машини?
Так, декотрі робили кар'єру, «працювали» не за страх, а за совість.
Проте більше було таких, хто в міру своїх сил, відкрито чи приховано
саботував вказівки з центру.
Для порайонної розкладки хлібозаготівельних планів вимагалися дані про посівні площі і врожайність. Відповідний документ підписувався першими особами керівної районної ланки: секретарем райпарткому, головою райвиконкому, головою районної контрольної комісії, начальником райземвідділу і начальником райвідділу ДПУ. Ця своєрідна кругова порука мала на меті перешкодити подачі занижених даних. І все ж районні працівники мали мужність колективно візувати фальсифіковані дані, щоб послабити тягар продрозкладки. У 1931р. після перевірки районних відомостей хлібозаготівельні плани істотно збільшилися в 153 районах (тоді на Україні існувало близько 400 районів).
Для 1932р. такі узагальнюючі дані невідомі. Є, однак, свідчення
Сталіна про те, що саботаж хлібозаготівель набув повсюдного характеру. На
січневому (1933р.) об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) він з убивчою
іронією говорив: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них...
стали боятися того, що селяни не догадаються придержати хліб для вивозу
його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть
та й здадуть увесь свій хліб на елеватори».
Немало керівників під власну відповідальність припиняли вивозити хліб, тому що це були не товарні, а продовольчі запаси.
Заяви місцевих керівників на адресу надзвичайної комісії про відсутність резервів залишалися безрезультатними.
Щоб придушити опір вивозу хліба з голодуючої місцевості, надзвичайна комісія широко застосовувала репресії. У листопаді 1932 р. при Наркоматі юстиції УРСР і в областях утворили спеціальні групи, цілодобово пов'язані з хлібозаготівельними органами.
Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені
партійно-державного керівництва республіки. Діяльність її розпочалася з
прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада
1932р., майже ідентичних за змістом і під однаковою назвою - «Про заходи по
посиленню хлібозаготівель». Постановами передбачалося, що в артілях, де під
час жнив допускали авансування колгоспників понад встановлену норму (15 %
від фактичного обмолоту), мають організувати повернення незаконно розданого
хліба. Вводилася практика натуральних штрафів (м'ясом, картоплею та іншими
продовольчими продуктами - на випадок відсутності запасів зерна)
колгоспників та одноосібників - боржників по хлібозаготівлях. Ключовим
серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перераховувати в
хлібозаготівлю всі створені в колгоспах натуральні фонди - насіннєвий,
продовольчий і фуражний. Цей пункт мав застереження відносно вилучення
насіннєвих фондів: тільки з санкції облвиконкомів у кожному окремому
випадку. Подальші події показали, що його внесли до тексту постанови з
ініціативи керівників республіки.
На додаток до цього застереження, якого могли не зрозуміти надто
«старанні» місцеві працівники, Політбюро ЦК КП(б)У 29 листопада прийняло
постанову, розіслану обкомам і райкомам у формі інструктивного листа за
підписом С. В. Косіора. В ньому зазначалося: «Просто і механічно вивозити
всі фонди в хлібозаготівлю є зовсім неправильним і неприпустимим. Особливо
це неправильно стосовно до насіннєвого фонду. Вилучення колгоспних фондів
та їх перевірка повинні здійснюватися не огульно, не повсюдно... Вивіз хоча
б частини посівного матеріалу повинен допускатися тільки в особливо
виняткових випадках з дозволу обкомів партії».
Останньої декади грудня на Україну приїхав Каганович - обстежити хід хлібозаготівель. Він повідомив, що ЦК ВКП(б) скасував постанову ЦК КП(б)У від 18 листопада про невивіз насіннєвих фондів «як рішення, що послаблює наші позиції в боротьбі за хліб». ЦК КП(б)У змушений був відкликати інструктивний лист від 29 листопада.
Патологічна жорстокість, виявлена в ході хлібозаготівель на Україні
Молотовим і Кагановичем, підхльостувалася безпосередньо Сталіним.
Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях, заносилися на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю.
Під виглядом перешкодити «незаконній» торгівлі хлібом на ринку, комісія Молотова перевела на блокадне становище всю Україну. Лише з 15 грудня 1932р. було дозволено продавати гас, сірники та інші промтовари у селах, за винятком 82 районів п'яти областей, які найбільше заборгували по хлібозаготівлях.
Якою мірою голод був пов'язаний з експортом хліба? Є немало людей, які вважають експорт причиною його. Однак тут більш складні причинно- наслідкові зв'язки. В основі їх - продрозкладка.
Вилучення максимальної кількості колгоспного хліба методами
продрозкладки на перших порах докорінно поліпшило непросту ситуацію в
зовнішній торгівлі. Якраз у цей час почалася світова криза, що з особливою
силою вдарило по радянській зовнішній торгівлі. Ціни на сировину, що
вивозилася, впали значно нижче, ніж ціни на устаткування, що ввозилося.
Отже, треба було експортувати значно більше сировини, щоб одержати ту саму
валютну виручку. Продрозкладка спочатку дала можливість збільшити експорт
зернових. Воднораз продрозкладка, викликаючи прогресуючий параліч
сільськогосподарського виробництва, різко зменшила, в кінцевому підсумку,
експортні ресурси. У 1932 р. було вивезено 107,9 млн пудів, у 1933-му—105,3
млн пудів хліба2. При цьому в 1932 р. вивозили хліб переважно в першій
половині року, а в 1933—у другій, коли визрів новий урожай. Не підлягає,
проте, сумніву, що за наявності запасів зерна в другій половині 1932 р. і в
першій половині 1933-го Сталін продовжив би експорт. Адже в невеликих
кількостях зерно експортних кондицій заготовляли і вивозили.
Методи заготівель, які регулярно, протягом трьох місяців,
практикувала молотовська комісія на всій території України, раніше
зустрічалися тільки як окремі випадки. Навіть за умов жорстких заготівель
1930-1931рр. такі методи розглядалися як лівацькі перегини і тягли за собою
виключення з партії.
Хлібозаготівлі продовжувалися навіть у першій декаді лютого 1933
року, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території
України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих
запасів продовольства. Розібравшись в обстановці, П. П. Постишев спромігся
переконати Сталіна в необхідності припинити вилучення хліба. Йому вдалося
також вирвати у Сталіна згоду залишити в областях заготовлене після 1
лютого зерно для харчування голодуючих: від 9 тисяч пудів у Вінницькій
області до 150 тисяч у Харківській, а всього 330 тисяч пудів.
Вилучення насіннєвого фонду в рахунок виконання хлібозаготівельного
плану створило нову проблему. Треба було готуватися до сівби, а Донецька
область мала тільки 21% від потрібної кількості насіння, Одеська—14%,
Дніпропетровська—10%. У північних областях становище з посівним матеріалом
було дещо кращим.
Аніякої надії на державну допомогу не існувало. Ще 23 вересня 1932р.
Сталін провів постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б), текст якої заслуговуїє бути
наведеним повністю.
«Ряд місцевих організацій звергаються в РНК і ЦК за насіннєвою позичкою для радгоспів і колгоспів. Оскільки урожай цього року е задовільним, а урядом встановлено для колгоспів зменшений план державних хлібозаготівель, який повинен бути виконаний повністю, РНК і ЦК постановляють:
1. Відхилити всі пропозиції про видачу насіннєвої позички.
2. Попередити, що в поточному році ні радгоспам, ні колгоспам насінпозичка не буде видаватися ні для озимого, ні для ярового посіву».
Наведену постанову можна вважати унікальною в тому розумінні, що в ній нема жодного позитивного твердження. По суті, форма партійно-урядової постанови була використана для простого попередження про недоцільність будь- яких прохань видати позичку.
Прагнучи знайти вихід з глухого кута, Постишев 4 лютого у виступі на партійному активі Харківщини заявив, що збирати насіння доведеться методами хлібозаготівель. У Запоріжжі М. М. Хатаєвич закликав партійний актив переконати селян, які мали деякі запаси зерна, передати їх у позичку своєму колгоспу. Повна безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до абсолютно неморального заходу - нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого цей «досвід» поширився на всю республіку у формі спеціальної урядової постанови.
Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як Постишев
добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про виділення
Україні позички в розмірі 20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний дозвіл
на використання розміщених у республіці державних запасів хліба для
харчування голодуючих у розмірі 3 млн. пудів надійшов 19 лютого. Всього до
кінця квітня республіка одержала 22,9 млн. пудів насіннєвої позички, 6,3
млн. пудів фуражної позички, 4,7 млн. пудів продовольчої позички і 400
тисяч пудів продовольчої допомоги.
НАСЛІДКИ ГОЛОДУ
Отже, централізована продовольча допомога Україні становила 5,1 млн. пудів хліба. Ця мізерна кількість практично не вплинула на трагічну ситуацію. Треба було бити тривогу, мобілізувати на допомогу громадськість всередині країни і за кордоном. Досвід по-державному організованої боротьби з голодом існував: Радянський уряд під керівництвом В. І. Леніна у 1921р. зробив усе, щоб врятувати життя багатьом мільйонам селян Поволжя і південних районів країни. Проте гласність у боротьбі з голодом означала визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент з форсуванням темпів індустріалізації.
І Сталін обрав інший шлях - шлях боягузливого і злочинного замовчування становища в сільській місцевості. У січні 1933р., коли справжній голод тільки насувався і ще був час для дій, він заявив з трибуни об'єднаного Пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б): «Ми безперечно добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги. Радянської влади».
Генсек дав директиву ставитися до голоду як до неіснуючого явища.
Наприклад, у документах Наркомзему УРСР с немало фактів про безпритульних
дітей, бездоглядні посіви, «доприселенців» (так на канцеляриті звалися
новопоселенці у селах, жителі яких вимерли або розсіялися).
Термінологічного табу додержувалися навіть у секретній документації
партійних органів будь-якого рівня. Конкретні заходи, безпосередньо
пов'язані з голодом, тут проходили через «закриті течки». Звичайно, ніхто
не побоювався просочування відомої всім інформації. У табу був інший смисл:
тема не підлягала обговоренню на партійних зборах чи пленумах партійних
комітетів.
Про те, що на селі відбуваться щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон.
Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Десятки тисяч підкидьків створювали серйозну проблему. Висловивши обурення «черговою куркульською провокацією», П. П. Постишев на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У запропонував якнайшвидше розв'язати цю проблему.
Нас не повинно дивувати те, що найвпливовіша в республіці особа у
черговий раз використала «антикуркульську» фразеологію, яка в даному разі
виглядала особливо аморально. Постишев в інтересах справи використовував
термінологічні «правила гри», нав'язувані Сталіним партійному апарату і
всьому суспільству. Якщо оцінювати Павла Петровича Постишева не за його
виступами, а за практичною діяльністю з лютого 1933р., коли він приїхав на
Україну, то можна з певністю сказати: у неймовірно тяжкій ситуації він
робив усе, щоб врятувати якомога більше людей.
І особливо - дітей. Ніхто не зробив для дітей 30-х років більше, ніж
Постишев. З убогих республіканських резервів і випрошених у Г. Е. Якіра
армійських запасів він створив продовольчий фонд дитячої допомоги, до якого
увійшло 700 тонн борошна, 170 тонн цукру, 100 тисяч банок консервів, 500
пудів олії, деякі інші продукти. За два тижні, до березня 1933 року, було
розгорнуто харчувальні пункти на 60 тисяч дітей. Надалі, працюючи до 1937р.
на Україні, П. П. Постишев потурбувався про створення мережі установ
Наркомосу для дітей, які залишилися сиротами. З його ініціативи в країні
знову загорілися новорічні ялинки, до дітей повернулися безсмертні твори
Андерсена, Гауфа, Перро і всі інші казки, раніше оголошені «ідеологічно
чужим» жанром, у парках з'явилися ігротеки, в будинках - форпости, в
позаміській місцевості - піонерські табори.
19 січня 1933р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про
обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними
господарствами», яка створювала на селі нову ситуацію. Згідно з цим
документом запроваджувався погектарний принцип хлібозаготівель, зникла
невизначеність і зрівняльність попередньої контрактаційної системи.
Хлібозаготівельний план встановлювався не довільно, з наступною його
розкладкою по районах, колгоспах і селянських дворах, а в певному проценті
до існуючих посівних площ. Отже, колгоспи і колгоспники вже напередодні
посівної кампанії могли знати, яка частина врожаю залишиться в них.
Утворення наперед визначених податкових відносин між державою і сільським
господарством пробуджувало зацікавленість у розширенні посівних площ,
відкривало шлях до подолання безгосподарності.
Ситуація в сільському господарстві потребувала особливих методів керівництва. Було створено політичні відділи МТС і радгоспів - надзвичайні партійно-державні органи влади. Щоб подолати кризу в сільському господарствіі, вони провели істотну роботу щодо організаційного зміцнення колгоспів, посилення матеріальної зацікавленості в результатах праці, утворення в колгоспах партійних осередків, кандидатських або партійно- комсомольських груп. За порівняно короткий період їхньої діяльності (в листопаді 1934 р. політвідділи МТС перетворилися на звичайні партійні органи і об'єдналися з районними комітетами партії) у сільському господарстві справді стався позитивний злам.
Історики ще не вивчали в деталях, як відбувалася весняна посівна
кампанія 1933р. Адже треба було мобілізувати на роботи в громадському
господарстві знесилених від голоду колгоспників, змусити їх повірити, що
зловісна трирічна продрозкладка вже відійшла в минуле, налагодити
організацію праці, змінити трудову дисципліну, надати максимально можливу
технічиу допомогу. Одразу після приїзду П. П. Постишев висунув гасло:
«Місто — на допомогу селу». Було утворено партійно-урядовий комітет по
сівбі під головуванням С. В. Косіора, МТС і радгоспи республіки одержали 15
тисяч тракторів, 2400 комбайнів, 3 тисячі автомашин. Партійні організації
мобілізували на посівну і збиральну кампанії понад 300 тисяч міських
жителів. Усвідомлюючи, що сільське господарство потребує допомоги,
комуністи відгукнулисяна заклик партії. Зокрема, Чернігівська обласна
партійна організація, в якій налічувалося 20,7 тисячі чоловік, провела у
1933р. три мобілізації і відрядила на тимчасову або постійну роботу в село
понад дві тисячі комуністів, тобто кожного десятого. В цілому по республіці
за півроку, починаючи з травня 1933р., в МТС і колгоспи виїхали більше як
15 тисяч членів партії, з них - 12,5 тисячі на тимчасову роботу.
Непростою в моральному відношенні виявилася проблема охорони від голодуючих достигаючого врожаю. В архівах є багато судових справ по звинуваченню тих, хто хотів знайти їстівне на колгоспних полях, а також тих, хто намагався захистити голодуючих від сталінського закону про охорону колгоспного майна. В судах і в пресі людей, котрі з голоду споживали колоски у молочно-восковій стадії стиглості, називали «куркульськими перукарями».
Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку
літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. На XVII з'їзді
ВКП(б) у січні 1934р. Сталін, говорячи про успіхи міжз'їздівського періоду
з підкресленим натиском відзначив, у контексті з цифрами про зростання
національного доходу і промислової продукції «зростання населення
Радянського Союзу з 160,5 мільйона чоловік в кінці 1930 року до 168
мільйонів в кінці 1933 року». Включення до традиційного переліку успіхів
нового елемента - даних про зростання населення - мало на меті покласти
край різного роду чуткам у країні і за кордоном про величезні втрати людей
від голоду. Наведена Сталіним цифра була сумою двох відомих величин:
кількості населення на початок 1933р. і річного природного приросту, який
тоді коливався в межах 2,6-2,8 млн чоловік.
Підписавши фальшивий вексель, генсек не чекав нічого втішного від чергового перепису населення. Перепис кілька разів відкладався. Цілком очевидними є причини заборони абортів у червні 1936 року (заборона діяла до листопада 1955 року). Навіть дивно, що цей захід не спав на думку Сталіну раніше. Заборона абортів у перші роки істотно вплинула на зростання народжуваності, але до останньої призначеної дати перепису залишилося обмаль часу.
Перепис відбувся в січні 1937р. і викликав політичний скандал. Після
того, як демографи підрахували попередні підсумки кількості населення, їх
звинуватили в недообліку. Демографічна наука перестала існувати. Науково-
дослідні установи відповідного профілю були закриті, а демографи, які
зберегли своє життя після 1937р., перетворилися на звичайних статистиків.
Матеріали перепису знищили, статистика народонаселення стала секретною.
Підсумкові дані повторного перепису, який провели в січні 1939р., з'явилися
у формі двох коротких газетних публікацій.
Дані перепису 1937р., які викликали в Сталіна таку реакцію, досі залишалися загадкою. У першій радянській публікації про цю «білу пляму», яка з'явилася наприкінці 1987р. в журналі «Огонек» (№ 51), конкретна цифра кількості населення не названа. Автор цієї публікації М. Тольц стверджує лише, що перепис показав меншу кількість населення, ніж було в країні на початок 1933р. (165,7 млн чоловік). У західних джерелах кінця 30-х років повідомляється, що під час перепису було зареєстровано лише 145 млн. чоловік. В останніх публікаціях наводиться інша цифра - 158 млн.
Як тепер з'ясувалося, коротка довідка з попередніми результатами
перепису 1937р. збереглася в архівному фонді Верховної Ради СРСР. Перші
вибори до Верховної Ради відбулися в грудні 1937 року. Комісія по
проведенню виборів звернулася в Центральне управління народногосподарського
обліку Держплану СРСР з проханням надати свіжу інформацію про кількість
населення по республіках, краях і областях. До комісії встигли надійти
(незабаром вони були вилучені з обігу) попередні підсумки перепису, які
свідчать: на початок 1937 року в республіці проживало 30157,6 тисячі
чоловік - на 1743,8 тисячі менше, ніж у січні 1933р. Загальна кількість
населення країни становила 168529,2 тисячі чоловік. Саме цю цифру Сталін
називав на XVII з'їзді партії як кількість иаселення на кінець 1933р.
Найбільше від голоду постраждала Україна. Щоб вирахувати орієнтовну
цифру втрат, необхідно мати дані про природний приріст за 1933-1936рр. У
нас є звітні дані лише за 1935р. - 420 тисячі, а також наближені до звітних
- за 1936р. - 543 тисячі (перші три квартали—звіт, останній квартал -
очікуваний результат). Для реконструкції гіпотетичного природного приросту
за 1933 рік (якого насправді не було) та ймовірного приросту за 1934р.,
скористаємося опублікованими у 1927р. прогнозними оцінками українського
демографа А. П. Хоменка. Скорегувавши їх за рівнем реальних даних 1935р.,
одержимо природний приріст для 1933р. -415 тисяч і для 1934р. - 418 тисяч
чоловік. Додаючи загальну цифру природного приросту за 1933-1936рр. (1787
тисяч) до фактичного дефіциту відносно початку 1933р., на який вказує
перепис 1937р. (1744 тисячі), одержуємо демографічні втрати в розмірі 3531
тисяча чоловік.
Зрозуміло, вказана цифра не може бути точною кількістю померлих від голоду. Треба взяти до уваги міграційні процеси. Проте вплив міграції на кількість населення в принципі невеликий, оскільки в розрахунок береться не її абсолютна величина, яка досягала в окремі роки сотень тисяч чоловік, а лише позитивне чи негативне сальдо міграційного балансу. Між 1933 і 1937 роками починав виявлятися нове джерело дефіциту - репресії. За даними перепису 1937р., кількість осіб у колоніях і таборах НКВС становила по країні в цілому 1956 тисяч. Це означає, що примусово виселені з України ще до масових репресій 1937-1938рр. - сотні тисяч чоловік.
Дефіцит населення, розрахований відповідно до наведеної методики, за даними перепису 1939р. визначається в 4253 тисячі чоловік. Ця цифра включає значно більшу кількість втрат від репресованого виселення. Отже, фактор голоду 1933р. в демографічних втратах, розрахованих за переписом 1939р., виступає менш визначено.
ВИСНОВОК
Голод 1933р. був наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Розуміючи, що серед частини партійних працівників збереглася ностальгія по системі і методах воєнного комунізму, В. І. Ленін попереджав: «Така політика була б дурістю і самогубством тієї партії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива; самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминуче краху». Здавалося, Сталін і ті керівники партії, якії підтримали його, змогли подолати економічну неможливість і політичну небезпеку курсу на суцільну колективізацію шляхом придушення противників воєнно-комуністичних методів у партії і в селянських масах, опір щодо використання всіх форм державного примусу, протиставлення різних за майновим станом прошарків селянства під лозунгом загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму. Проте примусова колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодовно обійшлася країні й народові.
ЛІТЕРАТУРА
1. История социалистической экономики в СССР. - М., 1976.
2. Ленін В. І. Повне зібрання творів.
3. Сталін Й. В. Твори.
4. Рубач М. А. Класове розшарування селянства України напередодні пролетарської соціалістичної революції. «Наукові записки Інституту історії і археології АН УРСР», 1943.
5. История Украинской ССР. – К., 1984.
6. Кульчицкий С. В. Внутренние ресурсы социалистической индустриализации
СССР. – К., 1979.
7. КПРС в резолюціях. – К., 1980.
8. История КПСС.
9. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – К., 1976.
10. ЦДАЖР УРСР.
11. Commission on the Ukraine famine. Executive summary – first draft. –
March, 30, 1988.
12. The Foreign Office and the Famine. New York, 1988.
13. Souvarine B. Stalin: A Critical Survey of Bolshevism. New York, 1939.