Курсовая работа: Наполеонівські війни: загарбання чи революція?

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Становлення Наполеона як особистості

1.1 Історичний портрет Наполеона Бонапарта

1.2 Участь Наполеона в революції, та його діяльність до 18 брюмера 1799 року

Розділ ІІ. Піднесення могутності Франції в ході боротьби із 2–5 антифранцузькими коаліціями

2.1 Війни Наполеона за часів його консульства (1799 – 1804 р.)

2.2 Наполеонівські війни від 1804 року до Тільзітського миру

2.3 Війни Наполеона в Європі до 1812 року

2.4 Політика Наполеона на завойованих землях

Розділ 3. Останні війни Наполеона

3.1 Наполеон від Росії до зречення престолу

3.2 „Сто днів Наполеона” та смерть великого полководця

Висновок

Література

Додатки

ВСТУП

Я, вибрав цю тему для своєї курсової роботи тому, що вважаю її цікавою та актуальною і в наш час. Буду намагатися вивчити вплив Наполеонівських воєн на подальшу долю Європи, оскільки цей вплив мав не аби – яке значення.

В ролі об’єкта в цій роботі виступають Наполеонівські війни та Бонапарт як: людина, видатний полководець, дипломат, а також людина, яка різними шляхами домагалась кращої долі для своєї країни.

Предметом дослідження роботи є: Наполеон, його кар’єрний ріст у військовій та політичній діяльності, Наполеонівські війни з анти французькими коаліціями, вдалі військові дії (їх хід), поразки та їх причини, а також причини поразки Наполеона взагалі.

Курсова робота охоплює хронологічні рамки в межах з моменту народження Наполеона (70-і р. ХVІІІ ст.) і до його смерті (20-і р. ХІХ ст.). І суто Наполеонівські війни з 1792 р. до 1814 р.

Метою і завданням роботи є більше вивчення цього питання, та зроблений висновок на основі роботи: „чи Наполеонівські війни були загарбанням чи все ж таки революцією?”.

Новизною моєї роботи є те, що в наш час з’являються нові погляди на це питання, які є досить цікавими та логічними, які змушують вчених замислитись над ними. Цю новизну, я намагатимусь показати в цій роботі.

Ступінь наукової розробки цієї теми є досить широкою, оскільки цим питанням цікавились історики та письменники ще в середині ХІХ століття, й досі цікавість до цієї теми не зникає. Про Наполеонівські війни писали як французькі так і по всій Європі (і не тільки) історики. І тому існує багато різних думок, позитивних і негативних з цього питання.

Так французькі історики (Р.Е. Дюпюі, Т.И. Дюпюі, Ф. Массон) в своїх працях зображували Наполеона та його війни в яскравих кольорах. Російські історики в більш темніших, називаючи його війська „неприятельськими” (Б.В. Соколов, А.Л. Нарочничкий, Н.А. Шефов та ін.). До них можна віднести також англійських та інших істориків Європи (Н. Дейвіс, С. Деймон, А.З. Манфред).

Джерельна база є досить великою, але я використовую не велику її частину, оскільки не має можливості всю її опрацювати. В цій роботі зустрічатим4ться думки як російських і англійських вчених так і французьких.

Тему „Наполеонівські війни: загарбання чи революції?” я почну з автобіографії Наполеона і його участі в французькій революції, продовжу успіхами проти французьких коаліцій, його політикою на завойованих землях, та завершу роботу останніми війнами та смертю Наполеона.

Цю тему, я досліджую тому, що вона є досить цікавою для мене, а також щоб розширити свої знання про політичне життя у Європі в добу Наполеона, та дослідити ступінь наукової розробки з боку вчених.

Апробацією моєї теми є те, що в наш час, внаслідок спірних питань, що виникають між прихильниками та противниками Наполеона, які вимагають певних вирішень і обговорень. Внаслідок чого відбуваються круглі столи на конференції, на яких ці питання обговорюються і мають подальший розвиток та нові думки провідних істориків сучасності.

РОЗДІЛ І. СТАНОВЛЕННЯ НАПОЛЕОНА ЯК ОСОБИСТОСТІ

1.1 Історичний портрет Наполеона Бонапарта

Наполеон Бонапарт є одним з найдивовижніших явищ світової історії. Це був видатний французький полководець, політичний діяч, перший консул Французької республіки (1799— 1804гг.), французький імператор з 1804 по 1815 рік. Наполеон провів за своє життя близько 60 різних битв, що значно більше, чим Олександр Македонській, Ганнібал, Цезар і Суворов разом узяті.

Народився він 15 серпня 1769 року в місті Аяччо на Корсиці в сім'ї небагатого дворянина, адвоката по професії. У 1779—1784 роках Наполеон вчився у військовій школі в Брієнне, з 1784 по 1785 р. — в паризькій військовій школі, звідки був випущений в армію в чині підпоручика. В період Французької буржуазної революції кінця XVIII століття служив в революційних військах. Завдяки сміливій ініціативі Бонапарта, вже капітана, частини революційної армії 17 грудня 1793 року звільнили Тулон, захоплений монархістськими бунтівниками і англійськими інтервентами, за що якобінський уряд провів Наполеона в бригадні генерали.

Але насправді політичні погляди Наполеона були глибоко ворожі якобінцям. Після контрреволюційного перевороту 9 термідора 1794 роки Наполеон піддався короткочасному арешту і був усунений від дійсної служби в армії. У жовтні 1795 року за дорученням одного з ватажків термидоріанців, Барраса, Бонапарт керував придушенням заколоту, піднятого монархістами в Парижі, чим заслужив повну довіру тодішніх правителів Франції. У 1796 році Директорія призначила його командуючим армією, що діяла із завойовною метою в Італії проти Австрії і П’ємонта. Розбивши сили П’ємонта і примусивши його до підписання вигідного для Франції світу, Наполеон в битвах на території Північної Італії (при Лоді, Кастйльоні, Арколе, Ріволі) завдав поразки військам монархічної для феодала Австрії, глибоко ненависної італійським народом, що поневолив нею, примусив Австрію вийти з першої антифранцузької коаліції і підписати Кампоформійський мирний договір 1797 роки.

Влітку 1798 року Наполеон був поставлений на чолі експедиції, направленої за його ініціативою на завоювання Єгипту. Але в серпні 1799 року, кинувши експедиційну армію, що опинилася в скрутному положенні, він повернувся до Парижа, розраховуючи встановити військову диктатуру. Невдачі Директорії, армія якої була розбита в Італії A.B. Суворовим, особиста популярність Бонапарта як полководця допомогли йому захопити владу. В результаті державного перевороту в листопаді 1799 року (18 брюмера) Наполеон очолив уряд Франції. Своє положення він закріпив перемогою над австрійською армією при Маренго (14 червня 1800 р.), завершив кампанію вигідним для Франції Люневільським миром 1801 роки.

Диктатура Наполеона здійснювалася у формі консульства, спочатку десятирічного, потім довічного. А в травні 1804 року він був проголошений «імператором французів» під ім'ям Наполеона I. Він повністю ліквідував парламентський режим, створив могутній централізований військово-політичний бюрократичний апарат, ввів цензуру друку, в його руках було зосереджене все керівництво військовою і цивільною адміністрацією, дипломатією і іншими сторонами державного життя.

У тривалій боротьбі з багатьма країнами Наполеон I добився великих успіхів. У 1805 році він розгромив 3-у. антифранцузьку коаліцію (оточивши австрійську армію при Ульмі в жовтні і перемігши 2 грудня в битві при Аустерліці) і 4-у — знищивши прусську армію. Правда, вже у ряді битв проти російських військ (при Кремсі, Шенграбені, Пултуські і Прейсиш-Эйлау) Бонапарт почав терпіти серйозні невдачі, хоча результат битви при Фрідланді в 1807 році змусив Олександра I укласти з Наполеоном Тільзітський мир. До цього часу наполеонівська Франція панувала над більшою частиною Західної Європи, яку Наполеон переробляв на свій розсуд. Одні території він приєднував до Франції, а з інших робив васальні держави і садив на престоли своїх братів і інших родичів.

Після поразки сумісного франко-іспанського флоту в битві при Трафальгарі Наполеону I довелося залишити плани вторгнення до Англії, але він став старатися ізолювати її шляхом встановлення в 1806 році континентальної блокади. Для цього він спробував захопити Португалію і Іспанію, але натрапив на відчайдушний опір і потерпів серйозні невдачі. Уклавши брак з дочкою австрійського імператора, Наполеон примусив Австрію вступити з ним в союз.

До 1810 року тільки Росія надавала серйозну протидію загарбницькій політиці Бонапарта, і він почав відкрито готуватися до завойовного походу проти неї. «Ще три роки, і я — пан всього світу, — говорив Наполеон. 24 (12) червня 1812 року чудово організована наполеонівська армія чисельністю в 600 тисяч чоловік з резервом в 300 тисяч перейшла Нєман, межу Російської імперії. За розрахунками імператора, Росія могла захищатися армією втричі меншою, її очолювали генерали, які вже не раз терпіли поразки від Бонапарта. Але Наполеон натрапив на масовий героїчний опір російського народу і російської армії, яку очолив досвідчений полководець М.І. Кутузов. Та і російські генерали опинилися не так бездарні, як очікувалося: вони проводили операції не гірше, а навіть краще за багато прославлених французьких маршалів. А після пожежі Москви і Бородінської битви, яка, за словами Наполеона, була найстрашнішою із всіх даних їм битв, стало ясно, що росіяни билися не на життя, а на смерть.

І Росія зламала могутність наполеонівської імперії. Після вигнання з своєї території Росією в 1813 році була послана армія услід за терплячими поразку французами для переслідування і повного розгрому.Похід російських військ привів в рух всю Європу, всі скорені Наполеоном народи, один за іншим від нього відверталися колишні союзники і васали. Після того, як в кінці березня 1814 року російські війська увійшли до Парижа, Наполеону I, що знаходилося в цей час у Фонтенбло, довелося відректися від престолу. За Наполеоном був збережений титул імператора, а у володіння йому дали невеликий острів Ельба.

Але 1 березня 1815 року Наполеон I зробив спробу повернути владу. Коли до нього дошли відомості про незадоволеність посадженими на французький трон Бурбонами, він висадився на південному березі Франції і рушив на Париж. По дорозі на його сторону перейшли армія, значна частина селянства і буржуазії, і 20 березня Наполеон I з тріумфом війшов у столицю. Його поява привела до оновлення антифранцузької коаліції, і після поразки при Ватерлоо Наполеону довелося повторно відректися від престолу.

Як полонений англійців його відправили до посилання на острів Святої Олени, де Наполеон I Бонапарт 5 травня 1821 року помер.

1.2 Участь Наполеона в революції, та його діяльність до 18 брюмера 1799 року

Невдачі французів на Рейнському фронті були компенсовані успіхами генерала Бонапарта в Італії. Він командував Італійською армією, яка спочатку налічувала тільки 30 тисяч чоловік при 30 гарматах. Австрійці мали тут численніші війська, але вони були розкидані по країні. Французькі війська мали гостру потребу у всьому необхідному, оскільки британський флот блокував побережжя Рів'єри, і постачання морем було ускладнено. Бонапарт вирішив спочатку розбити армію австрійського союзника сардінського короля Віктора Амедея, що налічувала 25 тисяч солдатів і 60 гармат, але що сильно поступалася австрійцям в боєздатності.

Австрійська армія під командуванням генерала Больє налічувала 35 тисяч чоловік. Наполеону вдалося підняти дисципліну у рядах своїх військ, налагодити їх постачання за рахунок місцевих ресурсів і підняти чисельність армії до 45 тисяч чоловік. Він спокушав солдатів і офіцерів багатою здобиччю в майбутньому поході і одночасно випустив демагогічне звернення до італійців, де виставив армію французької революції визволителькою Італії від австрійського гніту: «Народи Італії! Французька армія прийшла розбити ваші ланцюги. Французький народ — друг всіх народів!» Але французьким друзям потрібно було їсти, що неминуче вело до розоряючих Італію контрибуцій і реквізицій. Тому слова про дружбу і свободу залишилися, пустим звуком. 12 квітня 1796 року французи розбили при Монтенотте загін в 4,5 тисячі австрійців, що забезпечував стик між австрійцями і Сардінією, і відкинули сардінську армію до Туріну. 10 травня при Лоді французи розгромили армію австрійського фельдмаршала Больє, причому Наполеон особисто очолив атаку на міст через Адду. Проти Бонапарта була висунута 60-тисячна армія відкликаного з Рейну фельдмаршала Вурмзера. Вона повинна була деблокувати Мантую. Вурмзер розділив свої війська на три частини. Наполеон, як і інші французькі генерали, дотримувався «революційного» принципу: «Війна повинна годувати сама себе» — і нещадними реквізиціями вибивав з місцевого населення останні запаси. Тому первинна радість з приводу звільнення від феодальних повинностей дуже швидко змінялася ненавистю до французів, що грабували окуповані землі. Проти французьких військ спалахували повстання. Практично у всіх зайнятих ними землях — в Італії і, зокрема, в Неаполітанському королівстві, в Іспанії, в Німеччині, в Росії. Чим більше територій завойовувала Франція, тим менше шансів вона кінець кінцем мала їх утримати. Але поки Наполеон, збираючи все свої сили воєдино для концентричного удару, мав перевагу перед численнішими, але розрізненими ворожими військами.

Армія Бонапарта зняла облогу Мантуї і рушила назустріч військам Вурмзера. Вона налічувала влітку 1796 роки близько 47 тисяч чоловік.

У генеральній битві при Кастільоне 5 серпня 1796 року Вурмзер був розбитий Бонапартом. Австрійці не витримали атаки і, втративши 16 тисяч убитими, пораненими і полоненими, відступили до Тіроля. У період з 2 по 5 вересня Бонапарт розбив 20-тисячний загін австрійського генерала Пауля Давидовича. 8 вересня французькі війська нагнали Вурмзера, у якого залишилося не більше 20 тисяч чоловік, поблизу містечка Бассано. Із залишками армії Вурмзер закрився у фортеці Мантуя, гарнізон якої збільшився до 28 тисяч.

На допомогу йому рушила армія фельдмаршала Миколи Альвінци. На з'єднання з Альвінци рухався 16-тисячний загін Давидовича. Їх зустріч намічалася у Вероні. Через декілька днів австрійці були розбиті в триденній битві при Арколе 15—17 листопада. До 14 тисяч солдатів, що залишилися від армії Альвінци, додалося 10 тисяч тірольських ополченців-добровольців і 27 тисяч солдатів Рейнської армії, приведених Карлом. Наполеон мав в своєму розпорядженні 41-тисячну армію і ще 12-тисячним загоном генерала Жубера. Карл і Наполеон зійшлися 16 березня при Тальяменто, після чого Карл відійшов до річки Ізонцо. 23 березня у Мальборджетто генерал Массена розбив французький загін. 1 квітня при Неймаркте знову відбулося зіткнення головних сил, що не мало рішучого результату, але ерцгерцог враховував, що ворог стоїть всього в 150 км від австрійської столиці, у містечка Леобен, і вже перейшов Карнійські і Юлійські Альпи. Загін Жубера тим часом дійшов до Лінца. 18 квітня 1797 року в Леобене були підписані попередні умови миру, які були затверджені 17 жовтня 1797 року мирним договором в Кампоформіо. Австрія відмовлялася від гегемонії в Північній Італії, надаючи формальну незалежність тамтешнім державам, а фактично погоджуючись з їх васальною залежністю від Франції. Натомість Австрійська імперія одержала Венецію, Зальцбург і Баварію, віддавши Франції Бельгію і визнавши її панування на лівому березі Рейну. Єдиним супротивником Франції залишилася Англія. У січні 1798 року генерал Бонапарт, що відрізнився в Італії, був призначений командуючим так званою Англійською армією. Вона була зосереджена в районі Дюнкерка і готувалася до висадки на Британські острови. Проте перевага ворожого флоту робила успіх майбутнього десанту більш ніж сумнівним. Адже роком раніше спроба організувати операцію проти Британських островів закінчилася повним провалом. Бонапарт чудово розумів безнадійність морської операції проти Англії і задовго до невдалої експедиції Гумберта покинув пост командувача Англійської армії, що не обіцяв гучної слави. Він зміг переконати правлячу в Парижі Директорію в необхідності висадки в Єгипті. Звідти майбутній імператор розраховував завоювати весь Близький Схід, а потім завдати удару по Індії і тим остаточно підірвати колоніальну могутність «владичиці морів». 12 квітня 1798 року був підписаний наказ про утворення Східної армії, во главі якої встав Бонапарт. По дорозі до Єгипту французькі війська 12 червня зайняли Мальту. 1 липня армія Бонапарта висадилася в Єгипті і наступного дня оволоділа Олександрією. Рухаючись до Каїра, французи розгромили в битві при Пірамідах 21 липня армію єгипетських мамлюків. За словами Наполеона, він мав в своєму розпорядженні всього 23 тисячі солдатів, тоді як вороже військо досягало 60 тисяч чоловік. Не виключено, що чисельність мамлюків перебільшена. Атака мамлюків при пірамідах була легко відбита, а їх укріплений табір узятий штурмом. 22 липня французькі війська захопили Каїр. Ібрагім-паша із залишками армії відступив до Сирії. Там вона з'єдналася з військами Ахмед-паші, що прийняв загальне командування.

Наполеон вважав кампанію виграною, але тут в справу втрутився англійський флот. Командувач Середземноморською ескадрою адмірал Нельсон серпня раптово атакував французький флот в Абукирській бухті поблизу гирла Ніла, причому частина британських кораблів змогла непомітно встати між ворожими суднами і берегом, а інша частина атакувала ворога з боку моря. Французькі кораблі потрапили під перехресний вогонь і майже всі було потоплено або захоплено. Після Абукира доля французької армії в Єгипті була вже вирішена наперед, оскільки, позбавлена, постачання з Франції, вона не могла ні зробити успішного походу на схід, ні просто скільки-небудь тривалий час утриматися в Єгипті, де мамлюки розвернули проти французів партизанську боротьбу. Вести боротьбу доводилося в пустинній місцевості, де принцип самопостачання, що сповідався революційною армією, був непридатний. Наполеон проте відправився у відчайдушний похід до Сирії. 15 липня у Абукира висадилося 15-тисячне турецьке військо, що базувалося на острові Родос. Наполеон, маючи в своєму розпорядженні всього лише 6 тисяч солдатів, розбив турок наголову, а 2 серпня залишки турецької експедиційної армії капітулювали в Абукирі.

Незабаром Наполеон дізнався про те, що армії Директорії терплять поразку від російських і австрійських військ під командуванням фельдмаршала Суворова, а тому уряд стрімко втрачає популярність в народі. Генерал Бонапарт вирішив, що пора повернутися до Франції і узяти владу в свої руки. 23 серпня 1799 року він відплив з Олександрії на 2 фрегатах на чолі 500 солдатів і 5 генералів — Жана Ланна, Олександра Бертьє, Іоахіма Мюрата, Олександра Андреосси і Огюста Мармона. Йому вдалося благополучно минути зустрічі з англійською ескадрою і 9 жовтня, після зупинки на рідній Корсиці, досягти французького побережжя.

9 листопада (18 брюмера) 1799 року прихильники Бонапарта добилися призначення генерала командувачам військами Парижа під приводом придушення роялістської змови. Наступного дня, коли депутати нижньої палати парламенту, Ради п'ятисот, засумнівалися в існуванні змови, Наполеон за допомогою вірних йому військ розігнав парламент. На захист Директорії не виступив ніхто. Наполеон був проголошений Першим консулом і одержав практично необмежену владу.

Закінчуючи цей розділ хотілося б узагальнити те, що життя Наполеона було певною мірою в дитинстві жорстоким, про те в цій ситуації він не тільки не зламався й проявив своє сильне Я. Далі виявився його військовий талант, який дозволив Наполеону в двадцять сім років стати командуючим армії в Італії, та в кінці кінців 18 брюмера 1799 року маючи підтримку війська та народних мас захопити владу в Франції.

РОЗДІЛ ІІ. ПІДНЕСЕННЯ МОГУТНОСТІ ФРАНЦІЇ В ХОДІ БОРОТЬБИ ІЗ 2–5 АНТИФРАНЦУЗЬКИМИ КОАЛІЦІЯМИ

2.1 Війни Наполеона за часів його консульства (1799–1804 р.)

Бонапарту дісталася незавидна спадщина. Скарбниця була порожня. Французькі війська зазнали важкої поразки в Італії і в Єгипті. У Вандеї бушувало роялістське повстання. 25 грудня новий правитель Франції звернувся до союзників з мирними пропозиціями. На той час Росія вийшла з антифранцузької коаліції, проте Англія і Австрія розраховували, що і без російських військ їм вдасться добитися перемоги, і від мирних переговорів відмовилися.

Французьку армію, що залишилася в Єгипті, очолив генерал Жан Батіст Клебер.

14 червня 1800 року Клебер загинув в сутичці з роз'їздом мамлюків. Генерал Жан Франсуа, що змінив його, де Meну.

31 серпня 1801 року Міну капітулював. За умовами угоди він з 26-тисячним військом повернувся до Франції на британських суднах, зберігши зброю і прапори.

Ще в 1798 році англійська дипломатія створила другу антифранцузьку коаліцію з Англії, Австрії, Росії, Туреччини, Іспанії і Неаполітанського королівства. Поява російських військ на театрі військових дій внесла перелом. Вони повинні були прийти на допомогу австрійській армії, що билася в Північній Італії. Англійці направили до італійських берегів ескадру адмірала Р. Нельсона. Висадка Бонапарта до Єгипту зробила імперію, Османа, на якийсь час союзником Росії.

Французи були витиснені і з Мальти. У вересні 1798 року на острові спалахнуло антифранцузьке повстання. Потім на Мальту висадилися англійці і обложили французький гарнізон у фортеці Ла-Валетта. Вичерпавши всі запаси, французи, якими командував генерал Клод Анрі Вобуа, капітулювали 5 вересня 1800 року.

Невдало для коаліції склалася і експедиція до Голландії, хоча спочатку її чекав великий успіх. 30 серпня 1799 року голландський флот здався британській ескадрі. 16 вересня у Бергена зійшлися 35-тисячна англо-російська армія герцога Йоркського і 22-тисячної франко-голландської армії під командуванням французького генерала Гійома Марі Ганна Брюна. Французькі втрати склали 3 тисячі чоловік, а втрати союзників — 4 тисячі. Друга битва у Бергена відбулася 2 жовтня. Цього разу обидві сторони втратили по 2 тисячі солдатів і офіцерів, і союзникам вдалося потіснити французів і голландців. Проте наступна битва при Кастрікумі 6 жовтня закінчилася перемогою французів, що одержали підкріплення. Союзники втратили 3,5 тисячі, а франко-голландська армія — 2,5 тисячі чоловік.

Герцог Йоркський відступив на північ. Він зрозумів, що сил для завоювання Голландії у нього недостатньо. Основне ж завдання по нейтралізації голландського флоту було вже виконане. Тому 18 жовтня 1799 року був поміщений Алкмаарський договір з Батавською республікою, по якому союзники покинули територію Голландії.

Того ж дня імператор Павло I, що вважав, що англійці і австрійці мають намір примусити росіян тягати каштани з вогню, вийшов з 2-ї антифранцузької коаліції. Більш того, через рік, в грудні 1800 року, був фактично поміщений російсько-французький союз проти Англії, і імператор Павло в січні 1801 року наказав корпусу донських козаків відправитися на завоювання британських володінь в Індії. Наполеон обіцяв російському імператору Мальту (Павло був гросмейстером Мальтійського ордена), але для цього ще потрібно було вигнати з острова англійців.

Індійський похід спочатку був авантюрою, приреченою на провал. При русі через середньоазіатські пустелі переважна частина армії неминуче загинуло б з голоду, спраги і лихоманки. До Індії не дістався б ніхто. Це підтвердили і пізніші експедиції російських військ до Хіву. Але головною причиною вбивства Павла групою змовників в ніч з 23 на 24 березня 1801 року стало побоювання, що зближення з Францією приведе до припинення російсько-англійської торгівлі, від якої дуже залежала економіка Росії. Адже на Британські острови йшла значна частина продовольства, що вивозилося з Росії, і сільськогосподарської сировини, а звідти поступали промислові товари. Та і морська торгівля з іншими країнами здійснювалася значною мірою на англійських суднах. Після загибелі Павла плани франко-росіянина союзу були поховані.

У Італії союзникам і після відходу армії Суворова перший час супроводили успіхи. Положення змінилося, коли на Апеннінському півострові з свіжими силами з'явився Перший консул. Наполеон вирішив завдати головного удару в Італії, де він сам встав на чолі армії. Одночасно він розпустив чутки, що генеральне настання зробить в прирейнських областях інша армія, під командуванням Моро. Нову армію для Італії Бонапарт таємно формував в Діжоні поблизу швейцарського кордону.

8 травня 1800 року Перший консул прибув до Женеви. 14 травня він повів армію через Альпи. Бонапарт розраховував пройти через Сен-Готардський перевал і ударити в тил австрійської армії генерала Меласа, що діяла в Італії. 24 травня французький авангард під командуванням генерала Ж. Ланна розбив австрійський заслін у Івре. 2 червня армія Бонапарта без бою увійшла до Мілану. Мелас вирішив дати генеральну битву французам. 14 червня 45-тисячна австрійська армія атакувала ворога у села Маренго, напередодні зайнятого французами. Корпус генерала Віктора займав, сильну позицію біля струмка Фантаноне і успішно відображав натиск австрійців. Нарешті, австрійська дивізія генерала Отта форсувала струмок і увірвалася в Маренго. У цей момент підійшов Бонапарт з резервними частинами і зупинив подальше просування ворога. Перший консул ввів в бій 800 солдатів своєї гвардії, які стійко чинили опір атакам австрійської піхоти і кавалерій. У три години французькі війська не витримали натиску перевершуючих сил супротивника і стали відходити під прикриттям корпусу Ланна і Консульської гвардії. Проти гвардії австрійці виставили 24 знаряддя. Ядра пробивали проломи у французькі каре, але гвардійці зберігали лад і поволі відходили. За 3 години війська Ланна відступили тільки на 4 км.

Мелас був упевнений в перемозі і послав до Відня бадьору реляцію. Австрійці стали влаштовувати табір на полі бою, що залишилося за ними, коли сюди повернулася французька дивізія Л. Дезе, раніше послана Бонапартом на розвідку До Новини. Вона атакувала не чекаючого нападу ворога. Сам Дезе ліг в перші ж хвилини битви, що поновилася, але приклад його дивізії надихнув решту французьких військ. Кавалеристи Келлермана зім'яли французьких драгун, а корпус Ланна перекинув австрійську піхоту в центрі. До 5 годин вечора австрійці безладно відступили за річку Борміда. Вони втратили 12 тисяч чоловік убитими, пораненими і полоненими і значну частину артилерії. Мелас, приголомшений тим, як перемога, що здавалася вже досягнутою, обернулася нищівною поразкою, почав переговори про перемир'я.

9 лютого 1801 року між Францією і Австрією був поміщений Люневільський мир. Австрійці поступилися французам всією Північною Італією аж до річки Мінчино. Залишившись наодинці, Англія 25 березня 1802 року уклала з Бонапартом Ам’єнський мир, що виявився на ділі лише коротким перемир'ям.

У травні 1803 року англійці, розраховуючи на підтримку з боку Росії, Австрії і Пруссії, знов оголосили Франції війну. У грудні 1804 року на сторону Франції встала Іспанія. У тому ж місяці Наполеон Бонапарт прийняв титул імператора, але лише чотири роки опісля оголосив Францію імперією, до цього залишаючись «імператором республіки». Він вирішив спробувати розбити англійський флот і висадитися на Британських островах.

У Булоні на Атлантичному побережжі імператор зосередив велику армію для майбутнього десанту. Наполеон сподівався, що сполучений франко-іспанський флот, що налічував 85 лінійних кораблів, зможе якщо не розгромити, то хоч би нейтралізувати 105 кораблів британського флоту. Проте французькі і іспанські кораблі були розосереджені на двох театрах — в Середземномор'ї і Атлантиці. Англія, контролюючи Гібралтарську протоку, могла без праці запобігти з'єднанню ворожих військово-морських сил. Британський флот блокував головні французькі і іспанські бази на атлантичному і середземноморському побережжі. Коли до кінця серпня стало ясно, що перекинути кораблі з Середземного моря до Ла-Маншу не вдасться, Наполеон двинув війська з Булонського табору до Німеччини, щоб розгромити австрійські і російські війська. Проте він наказав франко-іспанській ескадрі французького адмірала Вільньова, блокованій в Кадісі, йти до блокованої англійцями Картахени і постаратися розбити британський флот, а потім висадити 10-тисячний експедиційний корпус для посилення корпусу Сіна-Сера в Калабрії.

2.2 Наполеонівські війни від 1804 року до Тільзітського миру

Вільньов розташовував 18 французьких і 15 іспанських лінійних кораблів, протистояла йому англійська ескадра адмірала Нельсона, яка налічувала 27 кораблів. Обидва флоти зустрілися 21 жовтня 1805 року у мису Трафальгар, в 10 милях від Кадіса. Вільньов, усвідомлюючи, що його моряки підготовлені набагато гірше англійських, побачивши англійську ескадру, повернув до Кадісу. Він хотів дати битву якомога ближче до цього порту, щоб у разі поразки сховатися в його гавані. Під час дня колона Нельсона прорізала ворожий центр. «Вікторі» дав '"одовжній залп по флагманському кораблю Вільньова «Бюсантор», але незабаром опинився під вогнем відразу декількох ворожих суден. Нельсон був смертельно поранений і помер ще до закінчення битви. Але на його результат смерть адмірала не вплинула.

Англійці потопили один і захопили 17 ворожих кораблів, не втративши жодного. Поразка при Трафальгарі було викликано, перш за все, низьким рівнем підготовки іспанських і французьких моряків. Помилковою була вимога Наполеона до свого флоту шукати перемоги над супротивником в генеральній битві. На Святій Олені, підводячи підсумки свого життя, Наполеон з гіркотою, але абсолютно справедливо відзначив: «У 1805 році у мене було 80 лінійних кораблів, але не було ні справжніх матросів, ні офіцерів, мої адмірали грали в хованки з англійцями...»

Після перемоги при Трафальгарі англійці неподільно панували на морі аж до закінчення воєн з Францією в 1815 році. Наполеону залишалося узяти реванш за Трафальгарську катастрофу на суші, що йому блискуче вдалося в кампанії 1805 роки під Аустерліцем. Британський прем'єр-міністр Уїльям Пітт до осені 1805 роки створив нову антифранцузьку коаліцію з Австрії і Росії. Англійці оплачували півмільйона австрійських і російських солдатів з розрахунку 1250 тисяч фунтів стерлінгів за кожні 100 тисяч чоловік. Передбачалося, що проти союзної Наполеону Данії виступить 100-тисячна англо-російська армія. Союзну французам Баварію повинна була скрушити 85-тисячна армія австрійського генерала До. Макка, яку повинна була підтримати 46-тисячна російська армія під командуванням генерала М.І. Кутузова. 100-тисячна австрійська армія ерцгерцога Карла призначалася для вигнання французів з Північної Італії. Між арміями Карла і Макка розташовувалася 25-тисячна армія ерцгерцога Йосипа, яка, залежно від обстановки, повинна була діяти або в Баварії, або в Італії. 8 вересня 1805 року армія Макка вторглася до Баварії. У відповідь Наполеон швидко перекинув туди свої війська з Булонського табору. Вони, стали іменуватися Великою армією. Австрійці тим часом зміцнилися в місті Ульм на річці Лех, чекаючи там армії Кутузова, що тільки почала марш з меж Росії. Французи встигли оточити Макка і примусили його капітулювати ще до підходу російських підкріплень. Кутузов, будучи не в силах протистояти перевершуючим силам Наполеона, став відступати під прикриттям сильних ар'єргардів, які нанесли французам значні втрати в боях у Шенграбена і Кремса. 22 листопада в Ольмюці в Чехії Кутузов зміг з'єднатися з головними силами російських і австрійських військ. Їх привели туди імператори Олександр I і Франц II. Останній ледве встиг бігти з Відня, зайнятого 15 листопада французькими військами.

Наполеон розташувався на Праценських висотах, що панували над селом Аустерліц. Щоб викликати союзників на бій, він наказав маршалу Н. Сульту з демонстративною поспішністю залишити цю позицію, що здавалася сильною. Французи розпускали чутки про свій намір відступати і далі. 1 грудня австро-російські війська зайняли Праценські висоти.

Наполеон прагнув якнайскоріше дати супротивнику генеральну битву. У будь-який момент до коаліції могла приєднатися Пруссія з 180-тисячною армією. В цьому випадку положення французьких військ в Богемії стало б дуже небезпечним. Союзники вирішили, що мають достатню перевагу в силах, щоб розбити Наполеона. Головний удар вони збиралися наносити своїм лівим крилом, щоб прорвати ворожий фронт між селами Тельніц і Сокольніц і потім розгромити французьку армію фланговим ударом. Праве крило і центр австро-російських військ повинні були скути сили французів. Наполеон, у свою чергу, готував удар по центру ворожої позиції на Праценських висотах, щоб розколоти ворожу армію надвоє.

2 грудня на початку 8-ої години ранку союзні війська почали настання.

До половини п'ятого вечора битва завершилася. Союзники втратили убитими і пораненими 15 тисяч чоловік і полоненими — 20 тисяч, зокрема 8 російських генералів. Французькі втрати убитими і пораненими склали декілька більше 8 тисяч чоловік. Як трофеї армії Наполеона дісталися 158 знарядь і 30 прапорів. Поразку союзників було обумовлено перш за все поганим управлінням військами на полі бою. Тому своя загальна перевага в чисельності військ і в артилерії (86 тисяч чоловік, з них 70 тисяч — росіян, і 350 знарядь проти 75 тисяч чоловік і 250 знарядь) австрійці й росіяни так і не змогли реалізувати. Після Аустерліца Австрія вийшла з коаліції, уклавши 26 грудня 1805 року Пресбургський мир з Наполеоном. До Франції відійшли Венеція, Істрія, Далмація, Каттаро і Фріуль. 6 серпня 1806 року на вимогу Наполеона була скасована Священна Римська імперія, і Франц I став просто імператором Австрії. Наполеон утворив Рейнський союз п'ятнадцяти німецьких держав і став його протектором. У тому ж році брат французькому імператора Жозеф Бонапарт був проголошений королем Неаполя.

У грудні 1805 року був поміщений союз Франції і Пруссії. Прусський король як платня за цей союз одержав від французів зайнятий ними Ганновер. Наполеон прагнув укласти мир і з Росією. 20 липня 1806 року уповноважений Олександра І П.Я. Убрі підписав в Парижі договір з Францією «про мир і дружбу на вічні часи». Вже через чотири дні цей документ перетворився на клаптик паперу. 24 липня Олександр в Петербурзі підписав секретну конвенцію про союз Росії з Пруссією проти Франції і відмовився ратифікувати російсько-французький договір. Коли 3 вересня Наполеон дізнався про цю відмову, він відмінив відданий декількома днями раніше" наказ про повернення армії до Франції.

15 вересня Росія, Англія і Пруссія оформили нову коаліцію, до якої потім приєдналася Швеція. 1 жовтня Пруссія пред'явила Франції ультиматум, зажадавши за тиждень вивести з Німеччини всі французькі війська. 6 жовтня Наполеон оголосив війну Пруссії. 8 жовтня французькі війська чисельністю в 195 тисяч чоловік вторглися до Саксонії. Після невдалих сутичок з французами прусських авангардів армія герцога Брауншвейгського відступила до Веймару, а армія Гогенлое — до Відня. Наполеон послав корпус Даву до Наумбургу, щоб відрізувати пруссакам шлях відступу на Берлін. Герцог Брауншвейгський, у свою чергу, став відступати до Мерзебургу, розраховуючи битися з Наполеоном в межиріччі Заале і Ельба. Гогенлое він наказав залишатися у Ієни, щоб прикрити відступ головних сил, а потім рухатися на з'єднання з ними, уникаючи зіткнень з ворогом.

27 жовтня Наполеон вступив до Берліна. 8 листопада французи узяли саксонську фортецю Магдебург. 21 листопада в Берліні Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду, що забороняв всім підвладним йому країнам торгувати з Англією. Французькі війська вторглися до Східної Пруссії і в прусську частину Польщі і зайняли Варшаву.

На допомогу Пруссії прийшла російська армія. 3 листопада на допомогу пруссакам був відправлений 60-тисячний корпус Л.Л. Беннігсена, а трохи пізніше — 40-тисячний корпус Буксгевдена. Головнокомандуючим російською армією був призначений фельдмаршал М.Ф. Каменській. 7 грудня почалися сутички з французькими авангардами. Основна частина російських військ зосередилася біля Пултуська. 14 грудня Каменській раптово склав з себе обов'язки командувача і віддалився від армії в свій маєток. Армію очолив Беннігсен, що стримав 26 грудня під Пултуськом корпус Ланна.

8 лютого 1807 року у міста Прейсиш-Ейлау відбулася генеральна битва. Армія Беннігсена прагнула не допустити французів до Кенігсбергу, де знаходилися крупні військові склади. Вона налічувала 70 тисяч чоловік при 400 знаряддях. Наполеон мав приблизно стільки ж солдатів і 450 знарядь.

Втрати французів склали 18 тисяч убитих і поранених, а втрати росіян — 25 тисяч.

На Святій Олені Наполеон стверджував, що битва при Прейсиш-Ейлау дорого коштувала обом сторонам і зовсім не мала вирішального результату. Це було однією з тих невизначених битв, коли відстоюють кожну п'ядь землі: війська схопилися врукопашну, діючи переважно за власною ініціативою.

Після битви при Прейсиш-Ейлау наступила пауза. Французька армія за цей час збільшилася до 200 тисяч чоловік, а російська — до 105 тисяч.

13 червня російські війська, що тільки що зайняли місто Фрідланд на східному березі річки Аллі, готувалися до переправи на її західний берег, щоб почати марш до столиці Східної Пруссії. У цей момент до розташування армії Беннігсена вийшов 13-тисячний корпус Ланна, що відкрив по російським колонам сильний артилерійський вогонь.

Наполеон, одержавши донесення Ланна про місцезнаходження росіян, став перекидати до Фрідланду всю свою армію.

До 9 годин сили сторін зрівнялися, Ланн вже насилу стримував російські атаки, коли опівдні до поля бою прибув Наполеон.

B 9 годин вечора Ланн і Мортьє скинули частини Горчакова в річку. Частина російських солдатів загинула, частина була узята в полон.

Французи втратили убитими і пораненими 7 тисяч чоловік, росіяни — 15 тисяч убитих, поранених і полонених і майже всю артилерію. Уцілілі росіяни частини були деморалізовані і небоєспроможні. Беннігсен наполягав на висновку перемир'я.

22 червня Олександр посланий свого представника з проханням про припинення бойових дій. 7 липня 1807 року в місті Тільзиті поблизу російської межі був поміщений мирний договір. Східна Пруссія і відокремлене від Пруссії герцогство Варшавське залишалися під контролем французьких військ. Росія вступала в союз з Францією і приєднувалася до континентальної блокади. Наполеон надав Олександру свободу рук проти Швеції, Англії, що залишилася союзником.

2.3 Війни Наполеона в Європі до 1812 року

У травні 1808 року Наполеон заманив іспанську королівську сім'ю у французьке місто Байонна і заарештував її. Імператор Франції проголосив іспанським королем свого брата Жозефа. Французькі війська вторглися до Іспанії. Наполеон розраховував на легку військову прогулянку, оскільки боєздатність іспанської армії розцінював невисоко. Проте його маршали не змогли її знищити, хоч і нанесли іспанцям ряд поразок. Іспанські війська, користуючись підтримкою місцевого населення. У серпні в Португалії висадилася англійська армія генерала Артура Уелслі — майбутнього фельдмаршала герцога Велінгтону. Вона вигнала з країни французький корпус генерала Ж.А. Жюно, який підписав у вересні капітуляцію в Синтрі. Французьким солдатам було дозволено повернутися на батьківщину.

5 листопада 1808 року Наполеон вторгся до Іспанії на чолі 180-тисячної армії. Протягом місяця він наніс важкі поразку іспанським військам, узяв Мадрид і відтіснив Велінгтона в Португалії. В 1809 року Папа Римський, позбавлений Наполеоном світської влади і поміщений під арешт, спеціальним білем відлучив французького імператора від церкви. Для глибоко релігійних іспанських селян боротьба з армією Наполеона стала богоугодною справою, і вони винищували «слуг антихриста»— французів — особливо жорстоко. На острові Святої Олени засланий імператор скаржився: «У масі своїй іспанський народ дикий і жорстокий: тоді як я наказував поводитися з полоненими... по-людськи, моїх солдатів вбивали. Іспанським партизанам допомагали англійська армія і флот. Іспанські війська змогли утримати порт Кадіс. Але і на решті території країни французи постійно піддавалися нападам з боку невеликих загонів, що ховалися в горах і користувалися гарячою підтримкою населення. Наполеон вимушений був постійно тримати в Іспанії армію в 300— 400 тисяч солдатів, що ослабляло його можливості на інших театрах військових дій.

Побачивши, що французи зав'язнули в Іспанії, Австрія спробувала узяти реванш за Аустерліц. Англія надала австрійцям 4-мільйонну субсидію. 8 лютого був поміщений англо-австрійський союз.

До весни 1809 роки Австрія поставила під рушницю 310 тисяч чоловік. 10 квітня 150-тисячна армія на чолі з генералісимусом ерцгерцогом Карлом вторглася до Баварії і розбила баварські війська. На допомогу своїм союзникам поспішив Наполеон. Його армія вийшла на шляхи сполучення австрійців. 19—23 квітня в п'ятиденній битві під Регенсбургом армія ерцгерцога була розбита по частинах і, втративши більше 40 тисяч убитими, пораненими і полоненими, відійшла на лівий берег Дунаю.

13 травня Наполеон вступив до Відня. Але австрійський імператор відмовився укласти мир. Тоді Наполеон вирішив форсувати Дунай. У 4 години дня французькі війська на лівому березі були атаковані 88 тисячами австрійців. Поразка не зломила Наполеона. Він продовжував підготовку до форсування Дунаю, зосередивши на Лобау значні сили. Всього Наполеон мав від 150 до 170 тисяч солдатів при 550—584 знаряддях. Ерцгерцог Карл міг протиставити йому 110-тисячну армію при 450 знаряддях. Увечері 4 липня французи почали переправу В 9 годин війська Даву узяли Енцерсдорф. До цього часу сюди переправилася вся наполеонівська армія .

Ерцгерцог Карл зустрів ворога на добре укріпленій Русбахській позиції. Він чекав підходу армії ерцгерцога Іоанна, що зрівняло б австрійські сили з французскими.9 липня Карл спробував атакувати лівий фланг французів і відрізувати ворога від Дунаю. Одночасно ліве крило австрійців повинне було з'єднатися з армією ерцгерцога Іоанна і охопити правий фланг ворога. Наполеон, у свою чергу, завдавав головного удару в центрі, щоб оволодіти Ваграмом і Нейзіделем, прорвати фронт армії Карла і відрізувати її від армії Іоанна. У 4 години ранку лівофлангові колони австрійців, користуючись туманом, несподівано атакували корпус Даву. Наполеон помилково вирішив, що це підішли війська Іоанна, і кинув в контратаку два полки кірасир з кінною артилерією. Австрійці були відкинуті в початковий стан. Наполеон тим часом зосередив в центрі ударний 45-тисячний корпус з 104 знаряддями під командуванням Макдональда. Втративши Ваграм і Нейзідель і побоюючись нової атаки в центрі, Карл почав відступ. У 4 години вечора до місця бою підійшла армія Іоанна, але, побачивши загальний відступ австрійських військ, повернула назад. У битві при Ваграмі кожна із сторін втратила по 25 тисяч чоловік убитими, пораненими і полоненими. Французи позбулися 12 прапорів і 11 знарядь, австрійці — одного прапора і 9 знарядь. Ваграмська поразка змусила Австрію підписати 14 жовтня 1809 року Шенбрунський мирний договір. Вона вимушена була, на вимогу Наполеона, поступитися Росії Тарнопольським повітом в Галіції, основну ж частину цієї провінції віддати союзному Франції Варшавському герцогству; приєднатися до континентальної блокади, сплатити велику контрибуцію і скоротити свою армію до 150 тисяч чоловік.

Після невдачі, що осягнула Австрію, Олександр I, усвідомлюючи згубні наслідки для Росії континентальної блокади і необхідність скрушити Наполеона, спробував восени 1811 роки схилити до сумісного виступу проти Франції прусського короля Фрідріха Вільгельма III. 17 жовтня вже була підписана конвенція про військовий союз, згідно якої 200-тисячна російська і 80-тисячна прусська армії повинні були дійти до Вісли раніше, ніж там зміцняться французькі війська. Російський імператор вже віддав розпорядження про зосередження 5 корпусів на західній межі. Проте прусський король в останню мить злякався нової війни з «ворогом роду людства», відмовився ратифікувати конвенцію, а потім навіть вступив в союз з Наполеоном. Із цього приводу Олександр написав Фрідріху Вільгельму 1 березня 1812 року: «Краще все-таки славний кінець, чим життя в рабстві!»

Наполеон не знав про план нападу на нього, що складалося восени 1811 роки, але не сумнівався, що для затвердження свого панування на континенті і створення ефективної блокади проти Англії необхідно скрушити Росію, зробивши її слухняним сателітом, на зразок Австрії або Пруссії. І літо 1812 роки французький імператор визнав самим відповідним часом для вторгнення на російську територію.

2.4 Політика Наполеона на завойованих землях

В 1802 році Наполеон добився оголошення своєї влади як по життєвої, ще через два роки ця влада була перетворена з кожульської в імператорську.

Наполеон та комісія юристів склали велику збірку законів під назвою Кодекс Наполеона, ці закони вступили в дію для всіх земель на захід від Рейна і Альп. Кодекс відступив від рішучих демократичних реформ конвента. Залишились в силі свобода віросповідання та деякі інші права народу. Наполеон приєднує П’ємонт і Лігурію, знищив Гельветичну республіку.

Особливо цікавими уявлялись ті землі, які можливо було провести в Німеччині. Стара Німецька імперія з поступкою земель по лівому березі Рейна руйнувалась. Наполеон задовольнив жадність великих і середніх князів Німеччини, віддавши їм незначні володіння рицарів, землі великих міст та церковні землі. Ця секуляризація і медиатизація земель допомогли Бадену, Вюртембургу і Баварії значно збільшити свої володіння, що в свою чергу, зробило їх васалами Наполеона.

Вступивши в області, приєднані за розділами Польщі за 10-13 років до того; Наполеон оголосив незалежність Польщі і проголосив тут звільнення селян з кріпацтва, що призвело до того, маси поляків стали переходити до нього на службу та у військо.

5 листопада 1808 року Наполеон попав на Іспанію. Протягом місяця він переміг війська, і взяв Мадрид. 4 грудня французький імператор проголосив програму реформ для Іспанії, яка скасувала феодальні привілеї. Спрощувались внутрішні митниці, ліквідовувалась інквізиція. Але реформи, принесені на штиках завойовниками, не зустріли підтримки в Іспанії.

В 1809 році папа римський, позбавлений Наполеоном світськоїі доставлений під арешт, спеціальною булою відлучив французького імператора від церкви. Для дуже релігійного іспанського населення боротьба з армією Наполеона стала боговідданою справою.

Одночасно з промисловими невдачами імперії, починають підійматись розгромлені нею країни: Іспанія, Австрія, Прусія. На Піренейському півострові французи не очікуючи зустрілись з малою, роздрібненою, проте надзвичайно упертою боротьбою, яку вели партизани. Невдовзі після приходу Іосифа Бонапарта в Мадрид в 1808 році доволі великий французький військовий відділ був оточений інсургентами і змушений капітулювати.

Дещо раніше і пізніше Напалено розпорядився ще цілим рядом території. Республіки, утворені Директорією були перетворені в королівства і роздані Наполеопідам: Батавська стала королівством Голландії, в Північній Італії віце-королем був пасинок Наполеона, королівство Вестфальське було віддане для брата імператора, якого Наполеон поставив на чолі німецьких князів, що утворили Рейнський союз. В Неаполі Наполеон поставив свого зятя Мюрата, в Іспанії поставив брата Іосифа.

Висновок

В ході анти французьких війн, в період з 1799 до 1812 року, Наполеон проявив свій військовий талант в ряді битв наслідком яких стало підписання угод за якими під вплив і владу Наполеона (П’ємонт, Лігурію, Голландія, Північна Італія, Іспанія, Німецькі князівства, Польща та ін.). На завойованих територіях і державах які були під впливом Наполеона, він проводив невигідну політику щодо цих країн, витягуючи з них людські та екологічні ресурси. Внаслідок чого на цих територіях утворюються партизанські рухи, повстання та виступи, що змушувало Наполеона тримати на цих територіях великі військові сили.

РОЗДІЛ ІІІ. ОСТАННІ ВІЙНИ БОНАПАРТА

3.1 Наполеон від Росії до зречення престолу

12 червня 1812 року Наполеон на чолі 448-тисячної Великої армії перейшов Неман і вторгся в межі Росії. Пізніше, аж до листопада 1812 року, до неї приєдналися ще 199 тисяч чоловік, включаючи прусський і австрійський допоміжні корпуси. Власне французів у складі Великої армії була трохи менше половини. Спочатку 448 тисячам французьких і союзних з ними військ протистояло 317 тисяч російських солдатів і офіцерів, розділених на три армії і три окремі корпуси. Всі вони були розосереджені на великому просторі, що давало головним силам Наполеона, що рухалося компактно, ще значніша чисельна перевага. 1-а Західна армія на чолі з військовим міністром генералом М.Б. Барклаєм-де-Толлі налічувала 120 тисяч чоловік при 550 знаряддях і розташовувалася між Вільно і верхньою течією Німану. У 2-й Західній армії під командуванням генерала Багратіона було 45 тисяч солдатів і 200 гармат. Вона розташовувалася на південь від 1-й армії і прикривала дорогу на Москву і Київ. 3-а Західна армія генерала А.П. Тормасова мала 45 тисяч солдатів при 170 гарматах і стояла на Волині, в 200 км на південь від армії Багратіона. Фактичним головнокомандуючим російської армії був військовий міністр Барклай-де-Толлі, проте Багратіон, що мав старшинство в чині, вважав, що не зобов'язаний беззастережно виконувати всі розпорядження Барклая.25 червня, дізнавшись напередодні про те, що 22-го числа Францію оголосила Росії війну, імператор Олександр I видав маніфест, де заявив: «Я не покладу зброї, доки ні єдиного ворожого воїна не залишиться в царстві моєму!» Напад Наполеона не став для росіянина/імператора несподіванкою. Ще з початку травня Олександр знаходився при армії, яка готовилась до оборони.

Наполеон запропонував домовитися у вже окупованому Великою армією Вільно, пообіцявши відразу після підписання миру піти за Німан. Природно, цар відкинув цю принизливу пропозицію.

План бойових дій, розроблений Барклаєм і затверджений імператором, передбачав «продовжити війну по можливості» і «при відступі нашому завжди залишати за собою спустошений край». Навчені гірким досвідом Аустерліца і Фрідланда Барклай, а услід за ним Олександр зрозуміли, що єдиний спосіб справитися з «узурпатором» — це не вступати з ним в генеральні битви, де військовий геній Наполеона виявляється повною мірою і де зрівнятись з ним неможливо. Вже 10 липня французи без бою зайняли Вільно. Наполеон прагнув не допустити з'єднання 1-й і 2-й російської армії і намагався завдати поразки слабкої армії Багратіона. У ніч на 19 липня цар покинув 1-у армію і відбув до Москви, а потім до Петербургу. Війська Багратіона з важкими ар'єргардними боями 26 липня переправилися через Дніпро. Мінськ опинився зайнятий корпусом Даву,1-я армія в цей час відступала до Вітебська, відображаючи атаки кінноти Мюрата. 27 липня до цього міста підійшов Наполеон. Проте Барклаю-де-Толлі вдалося відірватися від супротивника і 3 серпня з'єднатися в Смоленську з Багратіоном. Наполеону ж довелося поступово розосереджувати свої сили по всьому обширному російському театру бойових дій.

Наполеон спробував дати генеральну битву російської армії у Смоленську. 16 серпня французькі війська пішли на штурм міста і в ході триденних боїв оволоділи ним. Проте Барклай довірив обороняти Смоленськ лише ар'єргардним корпусам Дохтурова і Раєвського, які потім змогли . відірватися від супротивника і приєднатися до головних сил, що відходили до Москви. Ще під час відступу за ініціативою Барклая-де-Толлі почали створюватися партизанські загони з козаків і регулярної кавалерії, до яких приєднувалися сотні і тисячі селян, що жорстоко страждали від французьких реквізицій. Сам учасник російсько-шведської війни 1808—1809 років, Барклай врахував шведський досвід. У Фінляндії російська армія жорстоко страждала від дій дрібних шведських регулярних загонів, до яких приєднувалися шведські і фінські селяни.

25 серпня Наполеон почав рух до Москви, розраховуючи змусити росіян все-таки дати генеральну битву для захисту своєї стародавньої столиці. На той час, ще 20 серпня, головнокомандуючим російською армією був призначений генерал Михайло Кутузов. Громадська думка ставила в провину Барклаю-де-Толлі здачу Смоленську і неросійське прізвище. В той же час ярому поборнику негайної битви з Наполеоном Багратіону кавказьке походження, в провину не ставилося. Кутузов усвідомлював, що стратегія, що проводиться Барклаєм, правильна, але розумів також, що здачу Москви без бою йому не пробачать ні суспільство, ні государ.

7 вересня біля селища Бородіно під Москвою відбулася найбільша битва Вітчизняної війни 1812 роки. Кутузов, що вступив в командування об'єднаною російською армією 29 серпня, визнав свої сили достатніми, щоб протистояти такою, що сильно зменшилася в чисельності в результаті тримісячного маршу від. Німану Великої армії. Наполеон же, що з першого дня кампанії шукав генеральної битви, сподівався цього разу одним ударом покінчити з основними силами російських військ і примусити імператора Олександра до світу.

3 вересня армія Кутузова підійшла до Бородіну і почала зводити фортифікаційні споруди. У Наполеона були 134 тисячі чоловік й 587 гармат, у Кутузова — 155 тисяч чоловік і 640 гармат. Чисельну перевагу російської армії треба вважати досить відносною, оскільки в її складі було 28 тисяч ополченців Московської і Смоленської губерній і 11 тисяч іррегулярних козаків. До кінця битви Наполеон захопив всі основні росіяни позиції: Бородіно, Курганну батарею, Семенівський флеш і села Семенівське і Утіца. Співвідношення втрат теж було в його користь. Французи в битві під Москвою (так вони називають ту битву, яка в Росії іменується Бородінською) втратили убитими, пораненими і полоненими 28 тисяч чоловік, зокрема 6,5 тисяч убитими а росіяни — 45,6 тисячі чоловік, включаючи 13 тисяч убитих. Росіяни захопили 1000 полонених і 13 гармат, французи — 1000 полонених і 15 гармат. Проте армія Кутузова так і не і була розбита, і після битви як і раніше закривала Стару Смоленську дорогу на Москву.

У посиланні на острові Святої Олени Наполеон говорив, що при Бородіно «французи показали себе гідними отримати перемогу, а росіяни здобували право бути непереможними». Кутузов оголосив Бородіно своєю перемогою. За цю битву він був подарований чином фельдмаршала, Барклай-де-Толлі удостоївся ордена Св. Георгія 2-й ступені, а смертельно поранений Багратіон одержав в нагороду 50 тисяч рублів. Але насправді в тактичному відношенні перемогу в Бородінській битві отримали французи. Після Бородіно російська армія вимушена була відступити і навіть залишити Москву. Але стратегічно в програші опинився Наполеон..

Кутузов не ризикнув дати нової генеральної битви на шляху до Москви і 13 вересня на військовій раді у Філях ухвалив рішення залишити столицю. «Доки існуватиме армія, з втратою Москви не втрачена ще Росія, — заявив він. — Але коли знищать армію, загинуть і Москва, І Росія».

Наполеон вступив до Москви 3 вересня. Того ж дня в столиці почалася гігантська пожежа. В результаті було знищено понад дві третини дерев'яних будов міста і майже всі запаси продовольства і фуражу. Велика армія позбулася зимових квартир і була приречена на голодну смерть. Наполеон 36 днів залишався в спаленій Москві, марно чекаючи посланників від російського імператора з пропозицією миру. Цар не прийняв наполеонівського посла генерала Лорістона і не відповів на лист Бонапарта. У Москві французькі війська незабаром майже повністю втратили дисципліну. До відходу з Москви Наполеона підштовхнуло як повне розкладання його армії, так і поразку, яку потерпів корпус Мюрата в зіткненні з російськими військами 18 жовтня у Тарутіна. 19 жовтня французькі війська почали покидати російську столицу. 24 жовтня французька армія спробувала захопити Малоярославець, щоб зайти на Калузьку дорогу і забезпечити собі відступ по ще не розграбованим війною губерніям. Місто вісім разів переходило з рук в руки і в кінці дня залишився за французами. Проте армія Кутузова, відступивши від Малоярославця, як і раніше перегороджувала ворогу шлях на Калугу. Наполеон зрозумів, що на південь йому не пробитися, і повернув на Стару Смоленську дорогу.

Тепер Великій армії "довелося відступати по тих губерніях, які вже грунтовно спустошені під час походу на Москву. Французів постійно турбували партизанські загони, козаки і регулярна російська кавалерія.

Російський імператор і Кутузов збиралися повністю оточити і знищити Велику армію на Березині. Армія Кутузова на той час удвічі перевищувала армію Наполеона. Проте Наполеон скористався тим, що Кутузов відстав від нього на три переходи і залишив відкритою значну частину берега річки. Французькі сапери імітували наведення переправи у села Ухолоди. Коли Чичагов перекинув сюди свої основні сили, Наполеон швидко навів переправу у іншому місці — у села Студеніці (Студянки). Переправа Великої армії через Березіну почалася 27 листопада, а вже наступного дня до річки підішли війська корпусу Вітгенштейна і авангарди армії Кутузова. Бої зав'язалися на обох берегах Березіни. Російські війська узяли трофеї і полонених, але упустили французького імператора. Всього на Березіне Велика армія втратила до 50 тисяч своїх солдатів. Якби з Наполеоном було покінчено на Березіні, то війна з Францією напевно закінчилася б в декілька місяців. Але Бонапарту вдалося вислизнути, і агонія його імперії затягнулася на два з гаком роки.

При відступів солдати «Великої армії» із-за страшного голоду деколи не гидували канібалізмом. Кутузов 10 листопада 1812 року безпристрасно повідомляв дружину: «Вчерась знайшли в лісі двох, які смажать і їдять третього свого товариша». З 647 тисяч чоловік, що брали участь в російському поході, назад через Німан перейшли приблизно 30 тисяч французів, поляків, італійців і німців. У більш менш повному вигляді уціліли лише діючі на флангах 20-тисячні корпуси австрійців, пруссаків і саксонців. З тих, що потрапили в російський полон також мало хто пережив сувору зиму 1812/13 роки.

Всього за Німаном на початку 1813 роки було зосереджено близько 70 тисяч французьких і союзних їм військ. Загибель Великої армії завдала вирішального удару могутності Наполеона. Тепер знищення наполеонівської імперії ставало тільки питанням часу.

У грудні 1812 року 20-тисячний прусський корпус генерала Г. Йорка перейшов на сторону росіян. 27 лютого 1813 року між Кутузовим і бароном К. Гарденбергом був підписаний російсько-прусський союзний договір, а 4 березня росіяни увійшли до Берліна. Пруссія приєдналася до шостої антифранцузької коаліції, в яку раніше, в 1812 році, увійшли Росія, Англія, Іспанія і Швеція. Наполеону вдалося зібрати 200-тисячну армію.

Тим часом 28 квітня помер Кутузов. Олександр призначив командуючим об'єднаною російсько-прусською армією Вітгенштейна. Але в першій же битві при Лютцені 2 травня 1813 року з новою наполеонівською армією союзники, не дивлячись на зразкову рівність в чисельності особового складу (приблизно по 90 тисяч чоловік) і володіючи майже подвійною перевагою в артилерії (650 гармат проти 350), зазнали поразки. Втрати росіян і пруссаків досягали 20 тисяч чоло вік, втрати французів не перевищували 15 тисяч.

Наступну перемогу Наполеон отримав при Бауцені 20—21 травня. Росія і Пруссія вимушені були 4 червня укласти з Францією двомісячне перемир'я в Плейсвіці. Згодом, вже на Святій Олені, Наполеон вважав це перемир'я своєю великою помилкою, оскільки упустив можливість розвинути свій успіх і дав ворогу час оправитися від поразок. 28 червня австрійський канцлер граф Меттерніх прибув до Наполеона до Дрезден і пред'явив йому вимоги, які Австрія узгоджена з Пруссією і Росією. Мир з Францією був можливий тільки за умови розділу залежного від неї Варшавського герцогства між трьома союзними державами, повернення Австрії Далмації, приєднання Данцига до Пруссії, відходу французів з "всіх прусських фортець і відновлення незалежності ганзейських міст. У разі відмови Австрія оголошувала війну Наполеону і на перших порах виставляла 150-тисячну армію. Наполеон компромісний світ відкинув і глумливо заявив Меттерніху: «Добре, хай буде війна! До побачення у Відні!» Але більше Бонапарту не довелося побувати в австрійській столиці.

Тим часом положення Франції різко погіршало. На театр війни прибула шведська армія на чолі з колишнім французьким маршалом Бернадотом, що змінив прапори. Сторону коаліції прийняли також Баден, Вюртемберг, Баварія і Нассау. Головнокомандуючим союзними військами став фельдмаршал Шварценберг, а Барклай-де-Толлі очолив резервну армію, що складалася з російських і прусських корпусів.

Французький імператор 26 серпня атакував війська коаліції під Дрезденом. У нього було 165 тисяч солдатів проти 227 тисяч у ворога. Результат битви стало видно наступного дня, 27 серпня, коли французька кавалерія під командуванням Мюрата прорвала союзний центр. Австрійці, росіяни і пруссаки втратили до 30 тисяч чоловік, зокрема смертельно пораненого генерала Моро (Олександр розпорядився поховати його з почестями, фельдмаршалів), і відійшли до Богемських гір.

Під Кульмом 29—30 серпня російсько-прусськими військами під командуванням Барклая був оточений і примушений до капітуляції корпус Вандама, що вирвався вперед. До початку жовтня 1813 року союзники вже мали в своєму розпорядженні майже мільйон солдатів.

16 жовтня 1813 року під Лейпцігом відбулася найбільша по числу -участників битва всього періоду революційних і наполеонівських воєн, названа «битвою народів». Союзна армія налічувала 220 тисяч солдатів 1893 гармат, французька — 175 тисяч солдатів і 717 гармат. Перший день битви не виявив переможця. У ніч на 17 жовтня до Лейпцігу підішли армії Беннігсена і Бернадота. 17 жовтня битва не відбулася: французи і союзники підбирали поранених і ховали убитих. Усвідомивши складність свого положення і скориставшись паузою, Наполеон відправив до союзних монархів полоненого генерала Мервельда з пропозицією миру. Відповіді не послідувало. До вечора Наполеон відвів свої війська до Лейпцігу.

У 8 годин ранку 18 жовтня союзники почали атаку по всьому фронту. Французи билися наполегливо. Коли в 3 години дня корпусу Горчакова і Клейста увірвалися в село Пробстейд в центрі французької позиції, Наполеон повів в атаку Стару гвардію. Вона не тільки вибила росіян і пруссаків з Пробстейда, але і атакувала у фланг основні сили австрійців. Проте у цей момент вся саксонська армія, що налічувала до 14 тисяч чоловік, перейшла на сторону союзників і відкрила вогонь по французах. Стара гвардія вимушена була повернути назад. До вечора 18-го армія Наполеона утримала всі ключові позиції. У ніч на 19 жовтня французький імператор наказав відступати через Лейпціг за річку Ельстер. В результаті Лейпцігської битви Наполеон втратив 65 тисяч убитими і пораненими, 20 тисяч полоненими і 325 гармат. Втрати союзників склали 54 тисячі чоловік. Після битви при Лейпцігу Наполеон позбувся, всіх своїх німецьких союзників, а також бельгійської і голландської армій, і міг тепер покладатися тільки на французькі війська. 15 листопада союзники запропонували мир на умовах Люневільського договору 1801 року. Імператор Франції протягом двох місяців не відповідав на них.

Тим часом в січні 1814 року війська коаліції перейшли французькі кордони. З Рейну йшли росіяни, австрійці, пруссаки, шведи і їх німецькі союзники, з Пірінеїв — іспанці і англійці. У цих умовах союзні монархи переформулювали свої пропозиції, наполягаючи тепер уже на межах,1792 року. Наполеон їх відкинув і 25 січня виїхав з Парижа до армії.

Маючи спочатку тільки 47 тисяч солдатів, він наніс союзникам ряд чутливих ударів. 1 лютого при Ла-Ротьєері Наполеон з 30 тисячами встояв проти 122-тисячної Богемської армії Шварценберга, а потім в декількох битвах серйозно пошарпав Сілезську армію. Союзна армія чисельністю в 100 тисяч чоловік рушила на Париж. 25 березня під керівництвом Барклая-де-Толлі вона розбила корпуси Мармона і Мортье. Французькі маршали відступили до Парижа, де разом з гарнізоном і національною гвардією мали в своєму розпорядженні до 40 тисяч солдатів. 30 березня союзники почали атаку Парижа. До 5 годин вечора Мармон і Портьє капітулювали, піддавшись на домовленості Талейрана. Вранці 31 березня союзники вступили у французьку столицю. Барклаю, що командував військами, що штурмували Париж, було привласнене звання фельдмаршала.

Наполеон у цей момент знаходився у Фонтенбло з 30-тисячною армією. 5 квітня він розраховував зібрати 70 тисяч чоловік і йти відбивати Париж. Але маршали, усвідомлюючи безнадійність боротьби, зажадали від імператора зречення. Той вимушений був підкорятися і склав зречення на користь сина при регентстві Марії Луїзи, дочки імператора Франца. Наполеон розраховував, що союзні монархи погодяться з таким формулюванням. Але до того часу на сторону Бурбонів перейшли війська, капітулювавші в Парижі, і союзники зажадали від Бонапарта повного зречення від престолу за себе і за своїх нащадків. 6 квітня Наполеон підкорявся цій вимозі і відправився в почесне посилання на острів Ельбу близько, Корсики, що став як би його довічним володінням.

3.2 „Сто днів Наполеона” та смерть великого полководця

У Франції запанував Людовик XVIII Бажаний. Роялісти почали виганяти з армії офіцерів, що висуваються при Бонапарті, і замінювати їх емігрантами-дворянами. Це викликало незадоволеність офіцерського корпусу, і створювало вогнище бродіння, оскільки більшість у військах все одно складали офіцери революційної епохи. До Ельби дошли чутки і про розбіжності між союзниками, що зібралися у вересні 1814 року на Віденський конгрес. Переможці ніяк не могли поділити Європу. На початку 1815 року справа дійшла до укладення таємного антиросійського союзу між Англією, Францією і Австрією. Наполеону, зрозуміло, такі деталі не були відомі. Але що усередині коаліції почалися розбрати, він не сумнівався. І вигнанець вирішив ризикнути, розраховуючи, що незадоволені Бурбонами офіцери приведуть на його сторону свої полиці, а відсутність єдності між союзниками не дозволить їм почати нову війну з бонапартистською Францією і примусить визнати повернення імператора. Але Наполеон трагічно помилився.

1 березня 1815 року Наполеон з невеликим загоном висадився у Франції в бухті Жуан. Війська відмовлялися стріляти в імператора і переходили на сторону Наполеона. 20 березня він вступив до Парижа, звідки напередодні біг до Брюсселя король Людовик XVIII.

Імператор Франції звернувся із пропозицією миру до учасників Віденського конгресу. Проте повернення Бонапарта примусило їх подолати Розбіжності і об'єднатися в боротьбі проти «узурпатора». У кабінеті Людовика Наполеон знайшов проект секретної конвенції про союз Англії, Австрії і Франції проти Росії і Пруссії і негайно відіслав цей документ Олександру І до Відня. Російський імператор пред'явив цей документ австрійському канцлеру Меттерніху, а потім кинув папір у вогонь і завірив співбесідника, що після повернення Наполеона «наш союз повинен бути міцно, ніж коли-небудь». 13 березня Росія, Англія, Австрія, Пруссія, Іспанія, Португалія, Швеція і Франція Бурбонів своєю декларацією оголосили Бонапарта поза законом як «ворога роду людського».

Наполеон мав 130 тисяч солдатів і 344 знаряддя, тоді як війська коаліції тільки в першому ешелоні мали 700 тисяч чоловік, до яких до кінця літа повинні були приєднатися ще 300 тисяч. Союзники збиралися вторгнутися до Франції з усіх боків і знищити її армію. Наполеон спробував попереджувати супротивника і розбити його війська по частинах. 15 червня Наполеон вторгся на бельгійську територію у Шарлеруа, прагнучи роз'єднати армії Велінгтона і Блюхера. Наступного дня Їй з двома корпусами атакував англійців у Катрбра і відкинув їх на Брюссельське шосе, а Наполеон з 68-тисячною армією завдав важкої поразки пруссакам у Ліньї. Наполеон, приєднавши до себе військо Нея, пішов на Велінгтона. Британський фельдмаршал зайняв сильну позицію на горбі Мон-Сен-Жан у села Ватерлоо. Він мав в своєму розпорядженні 70 тисяч солдатів і 170 гармат. У Наполеона, що розвернув свою армію на сусідньому плато Бельальянс, були 74 тисячі солдатів і 250 гармат. У битві при Ватерлоо французи втратили 25 тисяч убитих і поранених, а армії Велінгтона і Блюхера — 22 тисячі. Наполеон позбувся всій артилерії, і 32 тисячі його солдатів опинилися в полоні. Що залишилися в живих просто розбіглися. Союзні війська вторглися до Франції і, майже не зустрічаючи опору, йшли до Парижа. Для того, щоб набрати нову армію, у Наполеона не було ні часу, ні сил, ні засобів, ні людського матеріалу. Людські ресурси Франції були гранично виснажені за чверть століття воєн. Усвідомивши безнадійність положення, Наполеон 22 червня відрікся від престолу на користь сина і спробував бігти до Америки. Проте, дізнавшись, що порт Рошфор, звідки він збирався відплисти, блокований англійською ескадрою, Наполеон віддав себе в руки англійців.

15 липня колишній імператор вступив на борт британського флагмана «Беллерофон». Як «полоненого Європи», Наполеона, за пропозицією Велінгтона, навіки заслали на острів Святої Олени, що розташований в 2 тисячах кілометрів від побережжя Африки. В ході воєн епохи Великої Французької революції з дуже великою силою виявився чинник геніального полководця. Генії французького імператора дозволяв йому, шляхом умілого зосередження піхоти, кавалерії і артилерії, завдавати поразки рівним або навіть перевершуючим за чисельністю арміям супротивника, що не поступалися французьким військам в боєздатності.

Вступивши у війну з Російською імперією на її території, Наполеон зробив велику помилку, оскільки росіяни називали йому генеральної битви в якій він шукав перемоги, і виснажували його військо частими нападами невеликих загонів та не залишаючи Наполеону засобів для підтримання армії. Холод, хвороби та такі засоби війни росіян зробили свою справу. Наполеон не здобувши перемоги в Росії врятувався з незначним військом, після чого його імперія почала терпіти крах. І засланні на Ельбі Наполеон надіявся повернути собі колишню владу. Це йому вдалося в 1815 році через те, що народ і армія не були задоволені владою династії Бурбонів. За „сто днів Наполеон” намагаючись повернути свій вплив у Європі, він остаточно потерпів поразки і був засланий на острів Св. Єлени де 5 травня 1921 року помер. Хоч смерть Наполеона Бонапарта залишилась таємницею до наших часів.

ВИСНОВОК

В ході анти французьких війн, в період з 1799 до 1812 року, Наполеон проявив свій військовий талант в ряді битв наслідком яких стало підписання угод за якими під вплив і владу Наполеона потрапили: П’ємонт, Лігурію, Голландія, Північна Італія, Іспанія, Німецькі князівства, Польща та ін. На завойованих територіях і державах які були під впливом Наполеона, він проводив вигідну для Франції політику, витягуючи з них людські та екологічні ресурси. Внаслідок чого на цих територіях утворюються партизанські рухи, повстання та виступи, що змушувало Наполеона тримати на цих територіях великі військові сили.

Виконавши цю курсову роботу, я розширив свої знання про Наполеона як особу, та про його політичну діяльність. Намагався висвітлити найважливіші війни в історії Європи, їх причини та наслідки для сторін що приймали в ній участь, успіх та поразки в цих війнах Наполеона, його політику на загарбаних землях.

Написавши цю роботу, я прийшов до висновку для себе, що війни, які проводив Наполеон були більш загарбницькими ніж ті які мали принести революційні зміни на ці землі. В подальшій історії Європи ці війни відіграти певну роль, але на даний період Наполеон думав більше про Францію ніж про інші народи, які були під його впливом. Хоч він і приніс на ці землі певні позитивні зміни в тогочасній Європі, проте не забувся і використовувати завойовані землі в своїх інтересах.

Надіюсь на те, що курсова робота, яка я виконав в мене вдалась.

ЛІТЕРАТУРА

Вайдер. Б. Блистательный Бонапарт. Масква. Международные отношения. 1992 р.

Виппер Р.Ю. История нового времени. Москва. ЧЕРО. 1999 р.

Дюпюі Р.Е. Дюпюі Т.І. Всемирная история войн. Т. 2. Москва Полігон АСТ. 2000 р.

Дюпюі Р.Е. Дюпюі Т.І. Всемирная история войн. Т. 3. Москва Полігон АСТ. 2000 р.

Манфред А.З. Наполеон Бонапарт. Москва Мысль. 1986 р.

Масон Ф. Наполион и женщины. Киев. Украина. 1990 р.

Мусский И.А. Сто великих дипломатов. Москва. Вече. 2004 р.

Норман.Д. Європа: Історія. Переклад з англійської П. Теращук. Київ Основи 2000 р.

Новая история стран Европы и Америки под. ред. Е.Е. Юровськой и Н.М. Кривогуза. Москва. Высшая школа. 1998 р.

Новая история под. ред. А.Л. Нарочницького. Москва. Просвещения. 1972 р.

Рыжов К. Все монархи мира: Западная Европа. Москва. Вече. 2000 р.

Стюард Д. Семя Наполеона: Родственники Наполеона. Смоленськ. Русич. 1995 р.

Стюарт Д. Наполион и Гитлер: сравнительная биография. Смоленськ Русич. 1995 р.

Соколов Б.В. Сто великих воин. Москва. Вече. 2003 р.

Тарле Е.В. Наполеон. Киев. Дипро. 1992 р.

Хрестоматия по русской военной истории. Под. ред. Л.Г. Бескровного. Военное издательство министерство воуружоных сил СССР. Москва. 1947 р.

Жадько Е.Г. Сто великих династий. Москва. Вече. 2003 р.

Шефов Н.А. Самые знаменитые войны и битвы Росси. Москва. Вече. 2000 р

Курсовая работа: Наполеонівські війни: загарбання чи революція?

Похожие работы: