“Велесова книга” – пам’ятка української передхристиянської культури

Мовний світ Біблії. Біблійні мотиви в українській літературі

“Слово о полку Ігоревім" – шедевр давньоукраїнської літератури

Мовний світ Г. Сковороди

“Велесова книга” – пам’ятка української передхристиянської культури

Мовний світ давньої української літератури позначений застарілою лексикою: історизмами, архаїзмами, народною мовою Київської Русі. Про це свідчить І.Огієнко, який проаналізував мову поеми «Слово о полку Ігоревім», подав словник та пояснення до нього (Митрополит Іларіон. Слово про Ігорів похід: монографія. – Вінніпег, 1967). Тому нижче ми зупинимося на тлумаченні деяких слів і словосполучень.

Дерев'яні книги. Дерево, древо, древній (у значенні давній) – це слова одного кореня. Коріння наше надто глибоке, тому осягнути його сьогодні може далеко не кожен, а дехто вважає, що це й не обов'язково (і то хибна думка, як і хибною є думка, що наші пращури не мали писемності аж до X cт.). Одначе безліч фактів свідчать про інше. Археологи знаходять чимало знарядь для письма – загострені палички – писачки (з кістки, металу, дерева). Логічно: є знаряддя письма, то мало бути і саме письмо. Писали в ті часи на дереві, шкірі, бересті, а ці матеріали, як відомо, погано зберігаються. Учні вчилися писати на навощених дошках. Такий напис можна було легко зчистити і на його місці зробити інший. Деякі з тогочасних написів збереглися, приміром, на глиняних горщиках. Такі зразки з доби Трипілля досліджували мовознавці Валентин Даниленко і Микола Суслопаров. Мовний світ давньої української літератури сповнений, релігійними лексемами, старослав’янізмами, біблеїзмами, історизмами.

Отже, скіфи писали літерами, подібними до грецьких; давні греки і скіфи були нащадками племен усатівської археологічної культури (мідний вік трипільської доби: Північно-Західне Причорномор 'я, межиріччя Пруту, Дністра та Південного Бугу). Про це маємо писемні свідчення стародавніх авторів: іранський письменник Марваруді стверджує, що навіть у хозар є письмо, яке походить від руського і схоже на грецьке.

Велесова книга була закономірним явищем у розвитку нашої писемності. Подібно закономірною була й спроба записати давні релігійні тексти, що тривалий час існували в усній формі. Записування свого віровчення викликано загрозою чужої ідеології. До речі, в Індії та Японії язичницькі тексти почали записувати, коли виникла загроза насадження народам буддизму. Щось схоже було й у наших предків: віра передавалася з уст в уста, від дідів-прадідів до синів-онуків. Усна традиція була й захистом своєї віри від чужинців, бо її передавали тільки своїм. Коли волхви відчули наступ нової релігії, вони записали ці тексти, щоб зберегти їх до кращих часів для своїх, бодай, віддалених нащадків.

Отже, дощечки з давніми письменами в 1919 р. знайшов полковник білої армії Алі (Федір Артурович) Ізенбек у маєтку Великий Бурлюк на Харківщині. Він вивіз їх до Брюсселя. 1925 року з дошками ознайомився письменник-емігрант (за походженням українець) Юрій Миролюбов. Він кілька десятків років займався очищенням, копіюванням і прочитанням текстів. Багато літер було стерто, частина дощок розбита чи пошкоджена. Оскільки фотографії виходили нечіткими, дослідник переписував тексти. Дошки мали розмір 38x22 см, завтовшки 0,5 — 0,7 см і були нанизані на ремінець, як книжка чи блокнот. Тексти написані з обох боків дощечок. Ремінець був розірваний, тому нумерацію розрізнених дощок Ю.Миролюбов зробив довільно. Лише ті дошки, що були частково з'єднані, отримали номери з літерами (наприклад, 6-А, 6-Б). Усього існує 72 тексти, а також кілька уривків, що збереглися на уламках. Дошки пропали під час Другої світової війни після смерті Ізенбека, тому найближчим до оригіналу вважається перепис Ю.Миролюбова.

Перші переклади пам'ятки були недосконалі, бо їх робили шанувальники старовини, які не мали лінгвістичної освіти. Великої шкоди текстам завдав А. Кур (Куренков, Австралія), який на власний розсуд редагував переписи, надіслані йому Ю.Миролюбовим для публікації в журналі "Жар-Птица». Саме цей зіпсований список Велесової книги взяли за основу видавці в Росії. Початок наукового вивчення Велесової книги поклав український професор Володимир Шаян, але він не встиг зробити повного перекладу. В Україні переклад Велесової книги сучасною українською мовою здійснив літературознавець, вчений-філолог Борис Яценко (1933 –2005). Велесова книга також перекладена на англійську та російську мови. Перші публікації Велесової книги в Україні відомі лише 1990 року. Скажімо, М.Карпенко зробив поетичний переспів Велесової книги, але ж переспів – це вірш, написаний за мотивами поетичного твору іншого автора й відмінний від перекладу.

Отже, процитуємо текст Велесової книги, здійсненим з рукопису Ю. Миролюбова.

Дажбог створив нам яйце...

Вчення про Сотворения Світу

Нині Великодня писанка відома у всьому світі як культурний символ України. Але не всім відомо, що християнська церква довго боролася проти Великодніх писанок, крашанок і короваїв. Заборонивши їх ще в X ст., церква впродовж семисот років накладала покарання на українських селян, які щороку відправляли обряд причастя до космічного Воскресіння Світла, коли настає весняне рівнодення і літнє світло перемагає зимову темряву. 1599 р. Іван Вишенський з Афону писав своїм землякам в одному з послань: "пироги і яйця надгробні... всюди знищіть, бо в християнстві той квас поганський не існує" .

Генетична пам’ять українців зберігала традиції та звичаї РУНВіри (Рідної української нашої віри). І про це красномовно свідчить книжка Хоми Якимчука (1877 – бл. 1962, Париж), який народився в с.Бутівці поблизу Старокостянтинова. У книжці

«Світлон і Земба: скіфо-сарматський український богоявлень (міфологія)» (Париж, 1955) Х.Якимчук вживав слова, словосполучення прадавньої України. За незвичне для сучасників слововживання, відхилення від орфографії його критикували Василь Королів-Старий, Олекса Костюченко («Тризуб», 1930, 6 квітня; 1931, 22 березня), Юлій Пеленський і Тадеуш Василькевич. На захист свого міфологічно-релігійного світогляду Якимчук виступив із фейлетоном «Недоречники». Час показує, що нікому не вдалося переконати його в необхідності дотримання загальновизнаного, сказати б, бачення світу; він і на схилі літ залишився «наймитом Вортанця цеї Божеско Святобної клярности», дотримувався «чоленя» (образу) Полеля, який «приніс на Зембу українську мову зі світлонніх краснокряжів…Це найшувніша любозгучність у цілому світі» (с.180). У своїй книжці письменник оприлюднив змістовний словник праукраїнців (117-199). Завдяки Якимчуку-лексикографу маємо раціональне пояснення маловідомих, призабутих на сьогодні власне українських термінів. Занурюючись у минувшину, він наче тікав від реального світу, від бурхливих процесів цивілізації. Водночас своєю творчістю прагнув навернути якомога більше читачів до духовних першовитоків народу передхристиянської доби, використовуючи для цього взяті з життя образи-символи, власне українські слова «скипень», «помолодки», «пластовець», «шквиря», «розсталь», «сплав», «мигушка», «трів’я», «дідух», «амброзія». Х.Якимчук залишив спадщину, в якій випромінюються нестандартні філософські розмисли, міфологічні ремінісценції й образи-символи, що персоніфікуються з природою; письменник крізь призматику міфологічних символів змалював збірний образ праукраїнців, вказавши, що їхні справи, їхнє земне буття перебували під знаком скіфсько-сарматського українського богоявлення, під знаком «ока Дажбога» – сонця. І в цьому прочитується добрий знак, бо сонце шанували і старші віком, і діти, адже віддавна воно уособлювало сили добра і правди.

Справді, писати писанки, малювати крашанки – це генетична пам’ять предківського звичаю: поминати своїх покійних родичів крашанками – символом їхнього воскресіння. Завдяки Велесовій книзі ми знаємо, що душа покійного йде до Лук Сварожих (у небесний Рай), де "перебуде якийсь час і отримає нове тіло". Тоді Сварог посилає цю душу знов на Землю для втілення в українських немовлятах. Таким чином воскресіння означає кругообіг душ через три світи: людський (Ява), потойбічний (Нава) і Божественний (Права). Отже, споживання Великодніх крашанок — магічний обряд викликання цих душ до життя.

Мовний світ Велесової книги цікавий і незвичний для сучасного читача. Він потребує дешифрування понять, символів. І разом з тим у Велесовій книзі знаходимо пояснення і значення Великодньої писанки: "Се бо Дажбог створив нам яйце, яке є світ-зоря, що нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбог землю нашу, аби тая удержана була. Так це душі Пращурів суть, і ті світять нам зорями од Іру". Дажбог сотворив яйце – космічний зародок усього живого на Землі й у Всесвіті, і сама Земля наша нагадує Великодню писанку. Тоді Дажбог повісив Землю-писанку у безмежному Всесвіті і влаштував так, щоб вона була "удержана". А тримають її Душі Пращурів наших (духовна сила, енергія), які світять зорями з Вирію-Раю, себто країни Предків. Духовна сила Пращурів підтримується нашою пам'яттю, молитвами Рідної Віри. Волхви нагадують і застерігають: "Це душі Пращурів наших од Іру дивляться на нас і там від жалю плачуть, і дорікають нам, що не берегли ми Прави, Нави і Яви, не берегли Богів, а ще й глузували. Це істинно, що недостойні бути Дажбожими Внуками!"

Закони Права, вказує невідомий автор першої дошки Велесової книги, сучасники стали соромитися, відреклися свого рідного віровчення: "Даремно забули доблесні наші старі часи, бо куди йдемо – не відаєм. А так озираємось назад і речемо: невже ми устидилися Наву, Праву, Яву знати і навколишнє відати й думати?". Космогонічні колядки українців поглиблюють і доповнюють наші знання про сотворения Світу. Сварог створив людину із частини свого тіла – з пальців, що є символом творчої праці. Читаємо : "Се бо мали вказівку на часи наші, аби не хибно діяли й Отцям почесті справляли. Не бездіяльні персти товкли о дерево, а щоб руки наші утрудились о рала наші, а мечами добували незалежність нашу". І в ті часи, як бачимо, наші предки прагнули незалежності. Велесова книга розповідає про Божественне походження всіх слов'янських племен: "Се бо ми є слов'яни, бо славимо Богів, І се ми внуки Богів наших Сварога і Дажбога" (36-Б).

За Велесовою книгою, наш народ створений Сварогом, тому саме Сварог названий нашим Пращуром, бо він дав нам Заповіт через Отця Ора, якими мають бути русичі-українці. Отже, Сварог – Творець Роду людського на Землі.

У дощечці 9-А розповідається про події дуже віддалені навіть від самого автора, бо "утворилися ті роди біля семи рік, де ми проживали за морем, у краю зеленому... літ за тисячу триста до Германаріха". Отже, маємо змогу встановити приблизний час описаних подій. Готський король Германаріх правив з 351 до 375 р. н. е., значить створення руських племен відбулося в середині IX ст. до н. е., тобто наприкінці арійського періоду, коли в Європі, Індії та Малій Азії відбувалося значне переселення племен. Третя родовідна легенда Велесової книги оповідає про Отця Ора (Орія, Арія), який жив у середині VII ст. до н. е.: "Од Отця Ора походимо". А Ор мав трьох синів, які розселилися в різних околицях Європи: "І рушили всі троє синів Орієвих: Кий, Пащек і Горовато, звідки три славні племена виникли" (4-Г). Нині в цих іменах ми дешифруємо відомі імена Кия, Щека і Хорива, засновників трьох слов'янських народів — русів (киян), чехів, хорватів. "Од Отця Ора до Діра пройшло тисяча п'ятсот літ" (6-В); "Мовимо так, що літ за тисячу п'ятсот до Діра пішли Прадіди до гори Карпатської... а старійшиною роду був Щек, од оріян той був" (5-А). Ці записи цінні для нас конкретним датуванням подій. Оскільки дошки Велесової книги писалися в IX ст. н. е. (бо після Аскольда, Діра і Рюрика інші князі не згадуються), то й відраховують час подій від сучасних автору правителів. Дати життя Діра точно не відомі, хоча є дата його походу разом з Аскольдом на Візантію — 860 рік. Це й дало змогу встановити приблизний час життя Отця Ора – середину VII ст. до н. е. Його сини зі своїми людьми "ішли до Гори великої, до долини травної і багатої злаками. Там оселився Кий, що був засновником Києва. То був престол Руський" (4-Г). Так, завдяки мові автора-історика, який і написав «Велесову книгу», ми можемо констатувати, що твір написано до прийняття Християнства в Русі-Україні.

Щодо уточнення заснування Києва: якщо брати датування Велесової книги як серйозний аргумент, то в 2010 р. ми змогли б святкувати 2710-річчя сучасної столиці України. В цих же дошках руси-кияни ототожнюються з антами, а в дошці 7-В прямо сказано, що руси, розбивши римлян, готів і гунів, "утворили Край Антів і Скіфію Київську". Ці події, як знаємо з історії, відбулися в IV ст. н. е. В книзі називаються різні слов'янські племена, які жили на території України, щоб нічого не забулося з нашої історії: кіморії, (кімерійці), скіфи, костобоки, анти, дуліби, венеди, боруси, слави, яси (сармати), нери (неври).

Автор стверджує, що душа живе вічно, а тіло, старіючи, зношується. Тіло — лише одяг душі. Віра у вічність душі виховувала безстрашність, упевненість у своїх силах: "Од Отця Ора походимо, і той час від часу народжується серед нас, бо пов'язано це так до самої смерті" (4-Г), "А там побачимо Пращурів своїх і Матерів, які порядкують у Сварзі і там отари свої пасуть, і віни свої вінять, і життя мають, як і наше. Там немає ні гунів, ні еллінів, тільки Права княжити має. і та Права є істинна, як Нава є скинута, але Яві дана, і пребуде віки вічні біля Святовита". Як бачимо, мова цього тексту потребує дешифрування, отже:

1. Сварга – найвище Небо, житло Сварога і Його Луки, де знаходиться Рай. Сварга символізує найвищу святість, духовну силу, сконцентровану в Божественній істині. Сварга дослівно означає "небесний, рухаючий Небо". У Рігведі є поняття Сварга-Марга, що означає "шлях на Небо”. Так називається наш Чумацький Шлях або Молочна Стежка, якою душі померлих прямують до Лук Сварожих.

2. Віна-вінча. У Раю душі немов би продовжують своє земне життя, займаючись улюбленими справами. Тому, як хлібороби, вінять віни — збирають щедрі врожаї жита та здійснюють жниварський обряд – сплітають вінок із колосків, вносять у хату Дідуха-Снопа. Саме цей обряд символізує єдність живих нащадків з померлими Предками, бо: "То Велес навчив Праотців наших орати землю і злаки сіяти, і жати віна-вінча на полях страдних, І ставити Снопа до огнища, і чтити його, як Отця Божого" (8/2).

3. Нава скинута – душа, яка вже скинула тіло, тобто людина померла. Яві дана — слід розуміти, що Боги Права дають тіла для душ, які з нору повертаються а Яву, тобто народжуються для земного життя. Нава скидає тіло. Ява вдягає тіло.

4. Світовит—творчий дух Всесвіту, Божественне Світло, найвища Святість. Світовит — одна з трьох постатей Великого Триглава — Святий Дух, що витає в повітрі (11-А, 11-Б). Тому Світовита (Світовида) вважають розпорядником Прави і Яви, який вирішує долю духовних посланців на Землю: "Богові Світовитові ми славу прорекли, бо цей Бог став Богам Правія і Явія, І йому співаємо пісні, яко єсть він святий. І через нього ми побачили світ видимий І буття Яви. І буде Він нас у НавіТ берегти, а тому хвалу співаємо" (11-А). Нава — символ нічної темряви, Ява—проявлене, вияскравлене денним світлом життя людей. Вранці скачуть вісники у Небі, щоб "управити золотий човен Сонця" (7-Ж). Таким чином, учення про Праву, Яву і Наву є однією з основних світоглядно-богознавчих засад РУНВіри (її, до речі, сповідував Х.Якимчук, про якого ми говорили вище) .

Богу «приносили» те, що вироблено людськими руками: тук - жир, масло, як символи багатства, "і жертви іншої, як хліби немає. А ще виноград і мед, і зерно дають до молінь тих". Текст вказує на працю хліборобів-предків, що вони вирощували, яким ремеслом займалися.

У Велесовій книзі згадується красне вінце. Це є образ вінка як священної ознаки багатьох рідних обрядів. Саме з вінка походить корона. Красний означає файний, красивий. Золота корона Сонця – символ Дажбога. Велесова книга вчить, що найкращою Вірою є власна віра народу, тому й не слід шукати чужої: "То стрепенися, народе мій, од сплячки і в злагоді йди до стягів наших! А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, не чужинські Боги!" (7-Г). Патріотизм, любов до рідної землі, до свого народу, – все це не потребувало ніякого наукового філософського обґрунтування чи обговорення. Слова сприймались як молитва.

Мовний світ Біблії. Біблійні мотиви в українській літературі

Повне видання Біблії українською мовою здійснив видатний мовознавець, історик церкви, митрополит Іван Огієнко. Перекладена ним на українську мову Біблія вперше вийшла за межами України (у Лондоні) в 1962 р. і з того часу неодноразово перевидавалася.

При цьому слід наголосити, що Іван Огієнко не першим переклав Біблію українською мовою, бо переклад повної Біблії власне українською мовою здійснили Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй. Їхня книга вийшла 1903 року у Відні. Вийшла за кордоном тому, що тоді російський царизм жорстоко придушував українське слово. Із 22 заборон української мови тих часів назвемо кілька з них: Валуєвський циркуляр про заборону книгодрукування українською мовою і українського театру в Східній Україні від 1863 р.; Емський акт від 1876 р. про заборону ввезення українських книжок з-за кордону та друкування нот українською мовою; указ від 1881 р. про дозвіл друкувати окремі сценічні твори українською мовою, але російським правописом. На місцеву владу при цьому покладалися обов'язки контролювати публічне виконання українських пісень, дозволених цензурою. Найбільше вражає ганебний указ від 1888 р. про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами (це взагалі в ніякі моральні чи правові цивілізовані рамки не вкладається). А в 1895-му забороняються навіть українські книги для дітей... За таких умов не могли з'явитися на рідній землі перекладачів їхні праці. Проте, завважимо, задовго до XIX ст., українці брали участь у виданні повного тексту Біблії в Москві (1663 р.). А в 1758 р. у друкарні Києво-Печерської лаври також вийшов повний текст Біблії. Знаменита «Острозька Біблія» надрукованою була в Україні 1581 p., а створили її члени Острозького вченого гуртка, очолюваного Г.Смотрицьким. Значно раніше (в XI столітті) датуються найдавніші списки Псалтиря – улюбленої старозавітної книги, за якою в Україні вчилися грамоти (за Псалтирем навчався грамоти і Т. Шевченко). Псалтир читали над хворими, над померлими. Саме Псалтир читає над померлою панночкою Хома Брут, герой повісті «Вій» М. Гоголя. Український переклад Псалтиря здійснено було на межі XVII— XVIII ст. Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав Псалтир — у 1491 р. Багатою на українські елементи є копія від 1543 р. Псалтиря Ф.Скорини, поширеного не лише на білоруських землях, а й в Україні. Не можна не згадати і знаменитого заблудівського Псалтиря з Часословцем, які видав у Заблудові 1569 р. російський емігрант І. Федорович при сприянні Г. Хоткевича. Починаючи з XVII ст., Псалтир видається регулярно і аж до XIX ст. залишається однією з найпотрібніших книг для школи та церкви. Сама назва Псалтир походить від слова псалма (або пісня) — Псалтир і складається із 150 (а в грецькій та слов'янській Біблії — із 151) пісень, або псалмів. Псалми співалися з музичним супроводом, і на це є вказівки в самому Псалтирі. Автором Псалтиря вважають біблійного царя Давида. До певних місць у Псалтирі є позначки, що це псалом Давидів. Переспіви псалмів знаходимо у М.Максимовича, С.Руданського, І.Франка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Гулака-Артемовського, Тараса Шевченка, Ліни Костенко. А перший віршований переспів 42 псалмів українською мовою зберігся ще від 1642 р., якого знайдено в книзі Житомирського міського суду (записаний латинськими літерами). 1680 р. видав свою «Римотворну Псалтирю» український письменник, церковний діяч Симеон Полоцький, праця якого стала дуже популярною і посіла особливе місце в історії української духовності. За наказом царів Івана та Петра «Римотворну Псалтирю» було покладено на ноти. На церковнім співанні українців відбились народні українські пісні, про що слушно завважує І.Огієнко: «...Прислухайтесь до Лаврського співу, і ви там розпізнаєте мотиви і наших народних пісень, і наших старих козачих дум. От чому співи в наших церквах ще за давні віки завше тягли до себе чужинців». Ще С.Полоцький розповідав про те, як у Росії, в Москві, полюбили наше «сладкое и согласное пітіє», тому й запозичили там наші співи, запросили до себе українців-співаків. Співаком при дворі в Петрограді був і юний Григорій Сковорода. Пісні ж бо наші — це «тихий рай, це привабливі чари, ті чари, що всім світом признано за ними». Всьому світові відомі й українські «старі думи козачі». “Сердцем чист и душею» Сковорода сміливо висловлює свої антимонархічні погляди. Трагедія в тому, що люди не знають нічого про царів, про їхнє огидне єство, їхні злочинні дії і наміри, їхні жорстокість і тупість,— і тому сподіваються на них, як на опору, «брег» свого життя. Володарі людям говорять правду про все, що роблять, але насправді все це є обманом:

О міре! Мір безсовітньій ,

Надежда твоя в царях!

Мниш, что сей брег безнавітний!

Вихрь слышь развеет сей прах .

А що означають характеристики: «безнавітный, безсовітный»?

Скажімо, поняття «безсовітный» Л. Махновець коментує як «необізнаний, незнаючий»; у газеті «Наша дитина» (1989, серпень) знаходимо дещо інше трактування: «нерозумний». Слово «безнавітный» пояснюється як «небрехливий». Поезія «Кто сердцем чист и душею» написана Г.Сковородою у 80-ті pp., коли країна була знекровлена чотирирічною війною з Туреччиною (1787—1791). Сковорода був свідком страждань трудового народу, на плечі якого лягли і воєнні податки, і призов у діючу армію, і зростання цін. Ворожій народові війні, прагненням до загарбання чужих територій гуманіст Сковорода протиставляє моральні чесноти. Знайти їх можна тільки серед тих, «кто сердцем чист и душею», а не в царських палатах:

Чистий можеш буть собою,

То нащо тобі броня

І шолом над головою?

Не потрібна і війна.

Непорочність — ось тобі броня,

А невинність — крем'яна стіна.

Внезапну вихри восшумели,

Прервав спокойство тихих вод,

Свободы гласы так сгремели,

На вече весь течет народ,

Престол чугунный разрушает...

Завважимо, що навантаження несуть у творі Сковороди біблійні образи. Їх поет трактує не буквально, а алегорично: в епіграфі до 20-ї пісні подає уривок з біблійної легенди про Лота. Як для біблійного Лота моавітське місто Сігор під час содомської катастрофи стало єдиним пристанищем, так захистом від наруги в світі для людини є моральна чистота, віра в добро, уміння робити його іншим. Місто Сігор, як бачимо, стає у Сковороди символом моральних чеснот, одним із засобів донесення ідеалу морально цільної особистості, якій «несродним» є стан войовничий, недружелюбний, більше того, яка неспроможна зло «воздати» навіть ворогам. Тим самим Сковорода підтримує, як вважають дослідники, євангельську ідею любові до ворогів:

Ворогів там навіть люблять,

їм віддружують тепло,

Силу для чужого гублять

І не відають про зло.

Де ж такий чудовий, пишний град?

Сам ти град, коли в душі є сад,

Святому духу храм і град.

Як бачимо, в останніх рядках вірша сконцентровано цілий комплекс гуманістичних ідей, окрилених вірою філософа в людину, в те, що кожен у змозі подолати шлях морального очищення, духовного поступу. Тут прочитується і дума Сковороди про милосердя людське, всепрощенство, доброту, брак якої нині призвів до глибокої моральної кризи. Отож і цей твір Григорія Сковороди сьогодні живе новим життям, варто лише вчитатися і вдуматися в безсмертні рядки. Важливо осмислити суть ідеалу українського Сократа, для якого щастя полягало не в чинах, не в почестях та славі, а в «сродній» праці, в єднанні з природою, у здатності відчувати її і жити за її мудрими законами у щирій дружбі. Єднала міцна і вірна дружба Сковороду та його учня Ковалинського. Вам цікаво буде знати, що у Сковороди був саме такий друг та учень Михайло Ковалинський (родом з Меджибожа, що на Хмельниччині), як у Льва Толстого – Чертков. Ковалинський написав життєпис свого вчителя та епітафію, яка, за спостереженням Д.Багалія, «вірно малює духовну особу українського філософа та те, який він схожий до Л. М. Толстого». Про нього мовлено: ревнитель истины, духовный Богочтец И словом, и умом, и жизнию мудрец, Любитель простоты, и от сует свободы Без лести друг простой, доволен всем всегда, Достиг наверх наук, постигши дух природы, Достойный для сердец пример Сковорода. Улюблена справа – чи не найперша умова щастя людського. Така думка переважає і в філософських, і в байкарських, і в поетичних, і в педагогічних творах Сковороди.

Нагадаємо, що своєю поетичною спадщиною Сковорода започаткував силабо-тонічне віршування, один з перших в українській поезії він широко запровадив чоловічі рими (скажімо, у пісні 10-й вжито лише чоловічі рими: права – голова, косо – волосов), звернувся до рим неточних (воззвавый – славы, звъря – мира).

Чистий можеш буть собою,

То нащо тобі броня

І шолом над головою?

Не потрібна і війна.

Непорочність — ось тобі броня,

А невинність — крем'яна стіна.

Щит, меч і шолом —

буде тобі Бог .

У побуті Григорій Сковорода, як свідчили його сучасники, вживав розмовну українську лексику. А в творах же його, як ми переконались, він користувався традиційною книжною мовою, яка на той час представляла собою суміш українських, російських, старослов'янських та інших мовних елементів. За життя автора твори його були відомі досить обмеженому колу читачів, бо ж залишались у рукописах та списках. Щоправда, ряд пісень увійшов до репертуару лірників, а численні списки його творів ходили не тільки по Україні, а й – Румунії, Чехії, Словаччині, Росії. Лише в 1894 р. Д.Багалій здійснив перше наукове видання творчого доробку Г.Сковороди. Царизм забороняв твори українського поета і філософа.

Завважимо, що в літературі XIX - XX ст. розвивається традиція алегоричного переосмислення біблійних мотивів, образів, тем та прямої обробки біблійних текстів. Активніше переосмислено біблійну образність у творах поетичних, з якими ви, певна річ, ознайомились, коли в школі вивчали творчий доробок І.Франка, Т.Шевченка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Тичини, І.Драча. Рідкісним є звернення до біблійних мотивів у творах прозових (наприклад, «Авірон» Г.Хоткевича, «Останній пророк» Л.Мосендза), драматичних («Ціна крові» С.Черкасенка) чи художньо-публіцистичних («Перебудова Вавилонської вежі» Є.Сверстюка, «Молитва до мови» К.Мотрич). Біблійні образи багато років поспіль стали органічною ознакою художнього мислення. Можна ствердно сказати, що на всіх етапах розвитку літератури митці слова постійно зверталися до Книги Книг, яка є джерелом істини, авторитетним суддею, духовним Всесвітом.

Матеріал сьогоднішньої розмови поставить перед вами безліч запитань. Передовсім треба сказати, що слово Біблія у перекладі з грецької означає книга. У стародавньому фінікійському місті Бібліосі уперше в історії нашої цивілізації навчилися із стебел папірусу виготовляти матеріал, на якому можна було писати. Написане на кількох папірусах зшивалося — так власне і з'явився прообраз сучасної книги.

В Україні Біблія вперше появилась у IX ст., в часи раннього християнства.

Біблію вперше перекладено 1499 р. новгородським архімандритом Геннадієм. Спробу перекласти Біблію українською мовою в середині ХІХ ст. здійснював П.Морачевський. Одначе перший переклад повної Біблії українською мовою здійснили П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Пулюй у 1903 р. (Відень).

Не тільки тому, що Біблія є збірником древніх текстів, а й тому, що це священне писання найпоширенішої релігії сучасності, яке називають також Словом Божим, Одкровенням, Книгою Спасіння, - через те її називають Книгою Книг.

Найдавніші Євангелія появилося в Руси-Україні – це Архангельське, Мстиславове, Турівське, Галицьке Євангелія. А ось Пересопницьке Євангеліє (1656—1561) називають Першокнигою – це зразок мистецтва рукописної книги.

В Русі найдавніші Апостоли датуються 1195 і 1220 pp. У 1517-1519 pp. Франциск Скорина надрукував біблійні книги, а на основі Біблії Ф.Скорини Лука з Тернополя створив власний біблійний кодекс (1569). У 1581 р. в Україні виходить Острозька Біблія завдяки роботі Острозького вченого гуртка, очолюваного Герасимом Смотрицьким.

Відомий письменник ХVІІ ст. Г.Сковорода цікавився історією про блудного сина, бо й сам провів своє життя в мандрах. Звернімося хоча б до його байки «Про безногого і сліпого» із «Розмови п'яти подорожніх про істинне щастя в житті», щоб переконатись, наскільки оригінальною є переробка первісного сюжету: в мандри вирушає не один, а два сини. Тяжко покалічені життєвими пригодами, вони рятують один одного: сліпий бере на плечі безногого і обидва сини повертаються в обійми свого батька. Найбільшу ж кількість розробок цього сюжету в українській літературі залишив Т.Шевченко, у якого тема відходу з рідного краю і повернення до нього, тема пригод на чужині блукальця, тема каяття й повернення є наскрізною в поезії. Найповніше відбито Біблійні мотиви в поемв Лесі Українки «Вавилонський полон». Мова Біблії привертала до себе увагу на всіх етапах розвитку літератури, бо Біблія була і є джерелом істини, авторитетним духовним Всесвітом.

Завважимо, що завдяки друкарям вченого гуртка, очолюваного Герасимом Смотрицьким вийшла «Острозька Біблія», яка справила враження на чужинців: «Не дурно ж ними зацікавилась навіть церква і спів старих дум перенесла й до свого співу».

До 1991 року в Україні тривала багатолітня неувага до Біблії, негативне до неї ставлення, якими позначався атеїстичний напрям тодішньої освіти. У Книгу Книг ми уважно вчитуємось, бо в долі нашого народу, його культури Біблія посідає особливе місце. Поет Ігор-Богдан Антонич назвав Книгу «зоряною, біблійною й пишною». Як бачимо з прикладів, від найдавніших часів мистецтво, живопис, скульптура, графіка, література черпають із Святого Письма теми, сюжети, мотиви, образи, переробляючи їх, переосмислюючи відповідно до животрепетних проблем свого часу. Прочитаймо уважно збірники «Легенди та перекази» (К., 1985), «Прислів'я та приказки» (К., 1989, 1990, 1991) і ми переконаємося, що особи, які в Святому Письмі діяли цілком природно, збереглись у народній пам’яті, у живому слові, в літературі.

“Слово о полку Ігоревім" – шедевр давньоукраїнської літератури

Історію, життя й побут, культуру Руси-України відображено в поемі «Слово о полку Ігоревім». Про доброту Всеволода, його сердечність, що виявляється у ставленні до старшого брата Ігоря, говориться і в «Слові», і в Київському літописі. Літописець створив образ воїна, який «всих удалее, рожаемь, и воспитаемь и возростом, и всею добротою и мужественою доблестью...». Всеволод – це воїн-силач, який водночас має добре серце, відвагою у битві на Каялі він нагадує билинного героя; його дружинникам-курянам також немає рівних у силі. Інші князі охарактеризовані в поемі досить стисло, але «кожен в аспекті тієї користі, яку можуть вони принести Русі в боротьбі за її незалежність і єдність». Дослідники звертають увагу на те, що сучасні авторові «Слова» князі змальовані переважно позитивно, хоча виразно вчуваються й докірливі інтонації за недалекоглядність правителів Руської землі.

Завдяки мові, пересипаній старослав’янізмами, ми знаємо, про князя Володимира Святославича, який жив у X –XI ст. і княжив у 979—1015 pp., задовго до зображених у «Слові» подій. Автор «Слова» згадує його з пошаною як найвидатнішого старокиївського князя, що мудро правив землею Руською. З глибокою душевною теплотою в «Слові» йдеться про руських жінок, особливо про дружину Ігореву – Ярославну (ми знаємо плач Ярославни у переспіві Т. Шевченка). Її образ один із найпривабливіших жіночих образів не тільки у вітчизняній, а й світовій літературі. В східнослов'янських творах образ Ярославни (Ярослави) є першим за часом створення досконалим художнім образом жінки. Образ відтворено метафоричною мовою. Про Ярославну М.Драгоманов писав: «Славний плач Ярославни – се не що інше, як пісня української дівчини...».

Щоб пізнати глибше мову «Слова», спробуйте відповісти на такі питання:

1. Жанр, ритміка, мовно-виражальні засоби «Слова». Природа в поемі. Відповідність жанру, художніх засобів «Слова» його ідейному змістові.

2. Використання традицій та мовно-виражальних засобів світської літератури. Вплив народної творчості. Літописне оповідання про похід Ігоря на половців й поема «Слово о полку Ігоревім».

3. Зв'язок «Слова» з героїчним епосом у світовій літературі.

4. Прогресивне значення «Слова», мовне вираження патріотизму – заклик до єдності князівств і спільної оборони батьківщини від навали загарбників-половців. Засудження міжкнязівських усобиць. Висока метафоризація «Слова». Тропи у «Слові».

5. Художні переклади й переспіви поеми.

6. «Слово о полку Ігоревім» - культурна пам'ятка світового значення.

З'ясуйте: що становить зміст художнього твору? У чому полягає мовне вираження «Слова о полку Ігоревім»? Якою є основна мовна формула художнього твору? Насамперед слід зазначити, що в «Слові о полку Ігоревім» знаходимо ознаки кількох жанрів: ораторського твору, воїнської історичної повісті і героїчної пісні. Поема – це зразок ораторського мистецтва, себто твір, звернений до читача, слухача. Поряд з цим твір можна назвати ще й воїнською повістю, що має особливий стиль. М.Драгоманов вказував на генетичну близькість поеми до українських народних дум, переказів. Водночас «Слово» як героїчна поема має і свої специфічні особливості. Дослідниками давно помічено, що «Слову о полку Ігоревім» більше, ніж іншим героїчним поемам, творам епічного роду, властивий ліризм. Одначе, С.Пінчук слушно завважує: «Хоч композиційним каркасом в його найзагальніших обрисах ця тема епічна, однак важко сказати, що має більше значення для розкриття змісту твору — чи лаконічна епічна розповідь, чи глибоколіричне авторське висвітлення подій, ліричні відступи, роздуми. Хвилюючий ліризм – це риса староруського героїчного епосу, яким є «Слово о полку Ігоревім». А російський науковець Д. Лихачов висловлював гіпотезу, а саме: розраховане «Слово о полку Ігоревім» на двох виконавців, бо в поемі постійно відчувається бінарний ритм смислових, фразових, логічних висловів. Вони становлять, на думку вченого, ніби своєрідне запитання і відповідь, факт й узагальнення чи, навпаки, узагальнення і факт. Лише наприкінці поеми ці два удари зливаються в один сильний, потужний потік. Така ритмічність поеми.

Мовний світ Г. Сковороди

Вище ми зупинялися на творчості Г.Сковороди. Відомо, що його пісня «Всякому городу нрав и права» стала народною. Написав її поет у 1758—1759 pp. в селі Ковраї, коли працював домашнім учителем у сім'ї поміщика Томари, мав змогу глибоко вивчити життя селян-кріпаків. Добре знав Сковорода і життя міського населення. Тому змальовані поетом персонажі постають перед нами в доказових, живих деталях, які увиразнюють думку про типовість образів панів і підпанків, злодіїв, шахраїв, розпусників. На перший погляд, перед нами строката мозаїка: «Панський Петро для чинів тре кутки, Федір-купець обдурити прудкий, Той зводить дім свій на людний манір. Інший гендлює, візьми перевір!».

Насправді ж завдяки об'єднуючій ролі особи автора, його гуманістичній традиції перед нами постає цільна картина тогочасної дійсності з пекучими протиріччями, соціальною нерівністю, вседозволеністю багатіїв та бідами покривджених. Сковорода в пісні 10-й мовними засобами подав картину життя настільки яскраву, промовисту, переконливу, що вона об'єктивно переросла в засудження і заперечення існуючого ладу. «Та широка критика «світу» і його мерзот, що має місце у філософських трактатах, у цій пісні зібрана немов в один фокус»,— підкреслює О. Мишанич. Зважимо, що в цьому вірші кожен рядок має величезне смислове навантаження, під вогонь сатири потрапляють чиновники-бюрократи («Петр для чинов углы панскій трет...»), шахраї («Федька-купец при аршині все лжет...»), стяжателі («Тот непрестанно стягает грунта, Сей иностранный заводит скота...»), нечесні судді («Строит на свой тон юриста права...»), схоластична система тогочасної освіти («С диспут студенту трещит голова...»). Перелік цей можна продовжити: Сковорода осуджує і брехню, і розпусту, і неробство... А що ж протиставляє поет недосконалому суспільству, яке піддає нищівному осміянню?

Ми знаємо, що чотири рази у вірші повторюються рядки: «Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум», і тільки в останній строфі чітко проступає ідеал автора: «совість, як чистий кришталь». Так, ясний розум, чисте сумління є морально-етичним ідеалом Сковороди, який він протиставляє світові зла, наруги, несправедливості. Контраст завдяки мовним засобам, як бачимо, є часто вживаним прийомом, за допомогою якого чіткіше проступають суперечності несправедливого ладу, а увага читача приковується не лише до жахливих його пороків, а й тих високих прагнень, якими живуть чесні люди. Кожна шестирядкова строфа пісні 10-ї побудована на антитезі: в перших чотирьох рядках автор таврує недоліки суспільного життя, яким у двох останніх рядках протиставляється ідеал чистої совісті, ясного розуму. Такі думки були зрозумілими і близькими простим людям, тому пісня дуже швидко стала в народі надзвичайно популярною. Твір цей викликав чимало літературних наслідувань не тільки в Україні, а й за її межами. І сьогодні він приваблює народністю стилю, мови, простотою, актуальністю проблематики. Сатира ця перейшла в репертуар лірників: саме цю пісню та ще дві («Ой пташино жовтобока» та «Гей, поля, поля зелені») лірники, бандуристи співали під назвою «сковородинівських веснянок». І. Котляревський, дещо переробивши пісню 10-ту Сковороди, ввів її в знамениту «Наталку Полтавку». Живе ця пісня й нині в опері М. Лисенка.

Пісня й справді цікава і сучасна, а ось епіграф до неї незрозумілий: «Из сего зерна: Блажен муж, иже в премудрости умрет и иже в разумe своем поучается святынь (Сирах)». Це рядки з Біблії. До речі, цитати зі Святого Писання стоять перед кожним віршем. Сам Сковорода вказує, що його «Сад божественных песней» проріс із «зерн Священнаго Писанія». Разом з тим вчені вказують на відсутність органічної єдності між цитатами-епіграфами і віршами. Пояснюють це тим, що саме епіграф об'єднує поезії у збірку. Одначе, беручи за основу кожної пісні «зерно» зі Святого Письма, Сковорода лише в небагатьох творах дотримувався заздалегідь спроектованого мотиву, розробляючи тему імпровізаційно, спираючись на літературну і народнопоетичну традицію. Особливо виразно народнопоетична традиція розвинута у 18-й, одній з кращих пісень Сковороди, що стала народною і співалась на мелодію автора,— «Ой ти, птичко жолтобоко». Написана вона в народнопісенному ключі, що засвідчують і народнопоетичні образи. Скажімо, образ птаха, що звиває гніздо в небезпечному місці, явора над водою: «Буйні вітри повівають, Руки явору ламають», і народнопісенна ритмомелодика, і поширений у пісенному фольклорі засіб психологічного паралелізму. У пісні паралеллю до явищ природи подані події людського життя: «Нащо ж думати-гадати, Що в селі родила мати? То у тих хай мозок рветься, Хто високо в гору пнеться, А я буду собі тихо Коротати милий вік, Так мине мені все лихо – Щасний буду чоловік». Таким чином можемо констатувати, що життя, близьке до природи з її мудрими законами, і є, на думку Сковороди, запорукою душевного спокою, гармонії, а отже й щастя.

Відомий письменник Сковорода написав вірш «De libertate», яка є зразком високої патріотичної лірики і виявом громадянської мужності. Ця поезія створена в період посилення кріпацтва, у ній автор «пов'язує волю з боротьбою за національне і соціальне визволення трудящих: ідея свободи цілком співзвучна з вільнолюбними думками О.Радищева і декабристів. Вірш «De libertate» написаний наче одним подихом – (порівняно з піснею «Всякому городу нрав и права»), гарним, рівним стилем. Мабуть, поета тоді охопило особливе натхнення: «О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане-герою!» – це не просто набір слів, а реальне відображення тієї конкретної історично-суспільної ситуації, яку глибоко розумів, а можливо, й багато в чому передбачав Сковорода. Славити «вольності отця» Богдана Хмельницького в часи, коли всіляко принижувались права українського народу, було неабиякою мужністю. Відомо, Григорій Сковорода з презирством ставився до «вінценосних осіб», бо добре знав їхню лицемірну суть: сам на власні очі, перебуваючи в Петербурзі, бачив пустопорожнє життя Єлизавети, мабуть, знав, що розбещена Катерина II, прагнучи слави «освіченого монарха», листувалася з Вольтером, допомагала Руссо, а над своїм і підлеглими народами чинила страшні розправи, свідченням яких є указ про скасування Запорізької Січі. Ставлення філософа ло владик промовисто відображено на малюнку «Філософ та імператриця» В. Лопати, а його малюнок до вірша «De libertate» мовби своєрідно поглиблює тезу Л. Махновця про те, що в Сковороди «взагалі немає жодного слова, написаного «просто так», як літературна вправа. Кожне слово в нього значуще, добре продумане». Отож два останні рядки теж не випадкові, більше того – пророчі, і в трагічний для українського народу час покріпачення, ліквідації «козацької республіки» вони набували нового змісту – більш закличного і значущого. Темою «вольності», свободи пройняті також пісні Г. Сковороди (пісня 9-та, 12-та й 20-та).