МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

"КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ"

ВИДАВНИЧО-ПОЛІГРАФІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра видавничої справи та редагування

КУРСОВА РОБОТА

З РЕДАГУВАННЯ

на тему:

"Видання в Україні навчальної літератури

(історія і сучасність)"

Виконав: Студент групи ЗР-62 Науковий керівник:

Бондаренко І.-І.В. к.ф.н. Хоню В.В.

Київ

2006

Зміст

1. У глибину віків.

2. Навчальна література для дітей.

3. Цензура в Україні.

4. Видавництва аграрних ВНЗ.

5. Спеціалізовані видавництва.

6. Перші підручники з української літератури : передумови і час створення.

7. Навчальні книжки з літератури за доби Центральної Ради.

8. Список використаної літератури та джерел інформації.

Мета цієї курсової роботи полягає у тому, щоб проаналізувати видання в Україні навчальної літератури розглянути проблеми і передумови її розвитку, охарактеризувати її стан в минулому і сьогодні. А також зібрати відомості про виникнення навчальної літератури, її утиски, злети й падіння.

Тема цієї курсової роботи є дуже актуальною в наш час, адже саме навчальна література формує кругозір людини, допомагає їй опанувати ті чи інші науки, обрати свій подальший шлях, зрозуміти суть свого існування в суспільстві.

Розглядаючи стан цих видань, я намагався максимально проникнути в усі проблеми і їх витоки. Таким чином моїм завданням було - показати в своїй роботі все те, що відбувалось з друком протягом довгого часу, а саме: виникнення перших навчальних книг на Україні, вплив на їх друк різних факторів, становище літератури під час перебування України під владою іншої держави, сучасний стан навчальної літератури, методи подолання перешкод, що стосуються друкованого слова, на сучасному етапі розвитку.

Книга, кажуть, річ безцінна. Знавці її історії і фахівці сучасної видавничої справи, певно, теж чогось варті. Після сотень років табу й "зачисток" годі розшукати унікальні правдиві письмена і першодруки. Але були і знову з'являються ті дивні для пересічного людства особистості, котрі усе життя "нишпорять і шпортаються" в архівах, шукають раритети, прадавні рукописи і супермодні книжки, розшифровують "закарлючки" на скелях і в печерах... Хто їх може зрозуміти? Можливо, той, хто хоча б раз пізнав хорошу, вічну книгу. Аж до того, що філософи назвали "катарсисом", — щоб душа розвернулася і...

Зараз існує безліч літератури, що розрахована на дуже широке коло читачів: масово - політична література, офіційна, наукова, науково - популярна, інформаційна, виробнича, довідкова і звичайно навчальна. Ми маємо широкий вибір літератури і купити книгу не складає великих зусиль і фінансових затрат. А як це було в стародавні часи. Чи могла звичайна людина дозволити собі мати хача б біблію?

Тільки самі заможні люди замовляли книги у літописців, які довго і старанно переписували їх за дуже велику плату. Замовити книгу у літописця коштувало приблизно стільки, скільки коштувала на той час корова. Переписання книги було дуже клопіткою роботою і її могли переписувати роками.

Коли ж, урешті, з'явилося у нас письмо і коли українці зробили першу книжку?

Досі переважає концепція, що витоки рукописів і книжкової справи — від часу прийняття християнства. Але з нічого жива мова і живі тексти відразу не виникають. Йдеться і про написи на чернігівських гривнях, і про "Ізборник Святослава", і про "Рейнську Євангелію" - речі, які дивували весь світ своєю витонченістю, повнотою, художнім оформленням. Очевидно, треба говорити про піктографічне письмо (тексти картинами) і про ідеографічне письмо (уже є алфавіт, письмове відображення фонетики). Відкриття Кам'яної могили відносить нас у X—XV ст. до н. е., до перших писемних ознак мови народів, які жили на цій землі. І перші наші книжки були у згортковому варіанті, трансформувалися із глиняних табличок, пальмових листків, кісток тварин, стін печер, кам'яних брил. Треба говорити і про "Велесову книгу", яка була написана на нашій землі, хоча ці дошки не були первинним матеріалом, не могли "жити" понад тисячоліття. Ця книга, зроблена в IX столітті на Слобожанщині чи Київщині, змусила світ переглянути наше минуле.

Отож, якщо наші предки залишали після себе пам'ятки у виді письмен на стінах та дощечках, то вони хотіли донести доінших поколінь якісь важливі факти з свого життя, чомусь навчити, на щось натякнути. То невже навчальна літератури розвивалась ще в печерних людей? Ми всі є свідками знаходження вченими різьблень на стінах, на яких зображались деталі з життя наших пращурів.

То коли ж виникла справжня книга, за якою могли навчатись?

Увагу преси продовжує привертати феномен першої рукописної україномовної книги, на якій, за новітньою традицією, присягають президенти незалежної України.

Історія зберегла для нас найімовірнішу версію появи першої української рукописної книги. Вона створювалася у православному Пересопницькому монастирі в 1556-1561 роках архімандритом Григорієм, що досконало володів кількома мовами, та художником Михайлом Василевичем. Вперше творці книги переклали Новий Завіт Біблії (Євангеліє) близькою до народної мовою. До того ж книга має унікальне художнє оформлення; орнаменти, заставки,

чисте та гарне письмо, вишукані ілюстрації свідчать про високий духовний смак наших земляків.

То був доволі сміливий вчинок і навіть, сказати б, виклик тогочасній дійсності. Адже Польща, у складі якої перебували українські землі, визнавала як офіційну лише латино-польську школу. Українське ж народне слово, як і слово літературне, відверто зневажалося. Втім, духовенство добре знало, що більшість людей не можуть осягнути Святе письмо церковнослов'янською. Самі автори про призначення рукопису залишили такий відгук: "Для читання церквей божихь, для науки людоу христианского". Тобто Пересопницьке Євангеліє мало стати основою для читання, освіти, виховання. Власне, так воно й сталося. Одразу після написання книгу використовували у відправах релігійних культів -в 1561 році у Заславському православному монастирі, а на початку XVII століття вона потрапляє на Велику Україну. Зафіксований і такий історичний факт: у 1701 році гетьман України Іван Мазепа Євангеліє його Вознесенському монастирю в Переяславі. Тут у 1845 чи 1846 роках під час археографічної експедиції з книгою познайомився Тарас Шевченко і високо оцінив її. А Іван Франко вважав твір літературним взірцем, рівня якого пізніші перекладачі змогли б сягнути лише "... глибоко вникнувши в дух української народної мови".

Отже саме Пересопницьке Євангеліє поклало початок навчальної літератури на Україні.

А хто ж був батьком друкарства на Україні?

У східнослов'янських народів виникнення друкарства пов'язане з такими видатними іменами як Швайпольт Фіоль, Франциск Скорина, Іван Федоров. Перші книги, надруковані кириличними літерами церковнослов'янською мовою за тогочасним українським правописом, були виготовлені в друкарні Фіоля в Кракові 1491 р. Це «Октоіх», «Часословець» і «Осьмигласник». Проте найдавнішою збереженою до сьогодні книгою, виготовленою на території України, слід вважати «Апостол», надрукований у Львові Іваном Федоровим.

Постать Івана Федорова посідає одне з найпочесніших місць в історії української культури. Водночас із цим іменем пов'язано багато загадок і припущень. Не збереглося ніяких документів про те, коли й де народився Іван Федоров, а відтак походження його не відоме. Деякі припущення можна зробити не підставі геральдичних знаків, якими користувався першодрукар. Геральдичні джерела друкарського знаку Івана Федорова дають підстави припустити, що походить він із білоруського дворянського роду Рагоз. Виникають сумніви і щодо самого наймення Федоров. У всіх його українських книгах, а також у первісних документах, пов'язаних із діяльністю та побутом друкаря, прізвище Федоров не згадано жодного разу. Сам же Іван Федоров у виданнях, випущених у Заблудові і в Україні, іменує себе так: «Іван Федорович Москвитин», «Іван Федорович друкар Москвитин», «Іван Федорович печатник з Москви» тощо. На надгробній плиті зазначено також: «Іоанн Федорович друкарь книг пред тим невиданньїхь». Отже, прізвище першодрукаря було Федорович, а Федоров - це його пізніший російський еквівалент. Припущення існують і стосовно питання, де Іван Федоров набув освіти, - ймовірно, ступінь бакалавра він отримав 1532 р. у Краківському університеті.

Прибув Іван Федорович в Україну до Львова наприкінці 1572 р. з міста Заблудова, в якому на запрошення білоруського магната князя Григорія Ходкевича перебував з 1566 p., після своєї друкарської діяльності в Москві, де видав першу російську друковану книгу «Апостол».

У Москві І. Федоров разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем взяли участь у створенні Друкарського двору царя Івана Грозного, де протягом 1563 -1564 pp. він і видрукував свою першу книгу «Апостол». Роком пізніше було випущено двома виданнями «Часовник» - своєрідний буквар для навчання письменності. Проте бояри та вище духовенство звинуватили засновника друкарства в Московському царстві в єресі, що змусило його та П. Мстиславця залишити Москву.

У Заблудові Іван Федорович і Петро Мстиславець спорудили друкарню, і в ній було надруковане «Євангеліє учительнеє» (1569). Для свого часу то була винятково оздоблена й майстерно оформлена книга на 814 сторінок - шедевр друкарського мистецтва. В Заблудовській друкарні 1570 р. вийшла друга книжка, виготовлена Іваном Федоровичем, - «Псалтир». Після цього Ходкевич закрив свою друкарню, а Івану Федоровичу запропонував зайнятися хліборобством, на що друкар відповів: «Имам вместо житньїх сємян духовньїе семена по вселенной розсевати й всем по чину раздавати духовную сію пищу».

Друга половина XVI ст. особливо знаменна в історії розвитку української культури. То була доба славетної Острозької академії, початків і розвитку книгодрукування на українських землях, культурно-освітнього розвитку, радикальних реформ церковного життя.

Провідною рушійною силою тогочасного революційного зрушення української культури були братства - громадські організації, до яких належала здебільшого передова частина населення українських міст.

Рукописні й друковані книги у львівських монастирях перебували тоді в широкому практичному вжитку. Львів славився своїми палітурними майстернями, замовлення до яких надходили з багатьох європейських міст. Окремі наукові дослідження свідчать про те, що у Львові на той час була й друкарня.

Організувати власну друкарню Івану Федоровичу допомогло Львівське братство. Наприкінці лютого 1573 р. він розпочав друкування своєї першої у Львові книги «Апостол», роботу над якою завершив 15 лютого 1574 р. Львівський «Апостол» - надзвичайно дбайливо складена та майстерно оформлена книга на 264 сторінки. Порівняно з московським «Апостолом» львівська книга мала ряд нововведень, зокрема вирізьблені додаткові сторінкові гравюри із зображенням євангеліста Луки, орнаментальним знаком герба Львова та друкарським знаком - гербом самого першодрукаря. У львівському «Апостолі» вміщено широку й докладну післямову «Повість... откуда начася й како свершися друкарня сия». Післямова, написана самим Іваном Федоровичем, характеризує його не лише як талановитого ремісника, а й високоосвіченого редактора та палкого патріота.

Львівського «Апостола» було виготовлено близько 1000 примірників, з яких до сьогодні в різних книгосховищах світу збереглося тільки 85.

Другим видатним львівським виданням Івана Федоровича був «Буквар» -перший в Україні друкований посібник для навчання письменності, складений, як сказано в післямові, «ради скорого младенческого наученія». Ця невелика книжка складається з 45 аркушів (90 сторінок), оздоблена заставками, кінцівками й гербами Львова та її автора, Івана Федоровича. Обидві книги надруковані на якісному білому папері місцевого виробництва.

Друкарсько-виробнича діяльність Івана Федоровича мала великий вплив на подальший розвиток українського книгодрукування. Спадкоємцем традицій першодрукаря стала друкарня Львівського братства, що діяла протягом кількох століть.

На початку 1575 р. Іван Федорович виїхав зі Львова і став на службу до князя Костянтина Острозького, залишивши львівську друкарню своєму синові. В Острозі за фінансової підтримки князя Острозького йому вдалося заснувати нову друкарню й видати декілька книг богослужбового змісту. Найвидатнішим виданням того періоду є Острозька Біблія, що побачила світ 1581 р. Книга мала 617 листів. Текст у ній поділявся на колонки, та був складений різноманітним шрифтом у два кольори. Цей шедевр друкарської майстерності XVI ст. багато років був неперевершений.

У стислій передмові самого автора повідомлялося, що книга надрукована за сприяння князя Костянтина (Василя) Острозького, а робота виконана Іваном Федоровичем Московитиним. В Острозькій Біблії також уміщено книжковий особистий знак першодрукаря.

Іван Федорович має великі заслуги і перед українським книжковим мистецтвом - він створив нові накреслення шрифтових літер. Його орнаментальні книжкові знаки - це оригінальні декоративні твори, часто виконані в суто українському стилі, що не втратили мистецького значення й досі.

Друковані шедеври Івана Федоровича свідчать про те, що він добре знав західноєвропейську книгу й способи її оздоблення, які в XVI ст. були доволі поширеними. Проте західні зразки відігравали тільки допоміжну роль. Основою творчості майстра було орнаментальне мистецтво України. Все мистецьке оформлення книг Федоровича, виданих в Україні, тісно пов'язане з місцевою народною творчістю. Орнаментика Івана Федоровича збереглася й до нашого часу та використовується в ужитковому мистецтві.

У 1582 р. Іван Федорович повернувся до Львова. Стан здоров'я й побутові ускладнення не дали можливості займатися улюбленою справою. Наприкінці 1583 р. він помер та був похований на подвір'ї Онуфріївського монастиря на Підзамчому - львівському передмісті.

Отже Іван Федоров видав першу друковану навчальну книгу "Буквар" і його заслуги перед українською культурою і мистецтвом велетенські. Своєю благородною діяльністю на ниві книгодрукування він здійснив життєвий і творчий подвиг, який завжди пам'ятатиме Україна та все цивілізоване суспільство.

Навчальна література для дітей

У XVII-XVIII століттях жанрово-видова палітра дитячої літератури помітно збагачується; поряд з абетками, граматиками, букварями з'являються твори, написані в жанрі повчань, настанов, бесід дорослих з дітьми. У навчальних книжках збільшується кількість текстів для читання. Наприкінці XVIII століття формується пізнавальна книжка, енциклопедія для дітей, активно розвиваються жанри подорожі, пригодницького, історичного оповідання, "дитячі" жанри художньої літератури. Книжку оздоблюють буквицями, заставками, орнаментом, гравюрами.

Репертуар нової української дитячої книги бібліографи починають з "Букваря славено-русскаго язьїка... к поученію посполитаго юношества в школах парафіяльних", виданого 1816 року. У 1816-1850 роках вийшло 14 назв книг навчального характеру. Першою художньою дитячою книжкою в новій українській літературі вважають "Читанку для малих дітей дошкільного і домашнього употребленія сочиненную" М. Шашкевича, видану в 1850 році накладом у 5 тис. примірників "Галицько-руською Матрицею".

Велике значення для розвитку української дитячої книги мало створення 1868 року у Львові товариства "Просвіта". Також в Галичині наприкінці XIX -на початку XX століття з'явилися перші періодичні дитячі видання різного тематичного спрямування, адресності, соціально-політичного ухилу -"Ластівка", "Весна", "Рідна школа". Найпомітнішим явищем у тогочасній дитячій періодиці стали журнали "Дзвінок", "Світ дитини", "Дзвіночок"

До репертуару художньої книги для дітей входили твори практично всіх відомих українських письменників тієї доби. Скажімо, ще за життя Т. Шевченка його пейзажна лірика й автобіографічна поезія ввійшли до всіх шкільних читанок.

Хоча поезії, байки, притчі Г. Сковороди, гумористичні оповідання та повісті Г. Квітки-Основ'яненка, вірші, байки Є. Гребінки ще важко назвати творами для дітей, вони викликають жваве зацікавлення малих читачів.

Починаючи з Т. Шевченка, тему дитинства не обминає жоден відомий український літератор.

Багату літературну спадщину, адресовану юним читачам, залишили Олена Пчілка, У. Кравченко, Борис і Марія Грінченки, О. Лотоцький.

Так, у другій половині 20-х років XX століття популярними стають так звані шкільні повісті. Нового звучання набуває літературна казка, розвиваються історична проза й драматургія для дітей.

Після відкриття в 1933 році московського "Детгиза" у березні 1934 році аналогічне видавництво відкривається в Україні - "Дитвидав". Протягом першого року існування "Дитвидав" випускає у світ 125 дитячих видань. У 1934 році систему ДВУ ліквідовано і всю державну мережу видавництв УРСР фактично підпорядковано московському Госиздату.

Видавництво "Веселка", за радянських часів єдине в Україні видавництво літератури для дітей.

Сьогодні на нашому вітчизняному ринку існують по-справжньому професійні видавництва. Ціни на такі видання теж високі, але попит від цього не зменшується. Тут можна назвати київське видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". На ринку книги для дітей видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" -це ексклюзивні українські дитячі книжки для читачів від 2 до 102 років (так визначає читацьку аудиторію власник видавництва).

Відповідальність за те, чи пригадуватиме теперішнє молоде покоління в дорослому віці уроки життя, винесені зі своїх перших книжок, лежить як на сучасному авторові, так і на видавцеві.

Цензура на Україні

Хто приніс цензуру до України? Чому нам заборонялось говорити про те, що хотілось? Чому наші люди не могли висловити свою думку про становище в країні, а діти навчались за підручниками, які їм нав'язувала влада?

Діалектика єдності і боротьби протилежностей властива для всіх сфер суспільного життя. З розвитком абсолютизму зароджується і міцніє потяг людності до демократії. З утвердженням свободи слова і друку в суспільстві виникає протистояння і тиск цьому з боку керівної верхівки. Цей тиск набирає таких потворних форм, якою є цензура. Цензура в перекладі з німецької означає: контроль влади над засобами масової комунікації, щоб не допустити чи обмежити поширення небажаної для неї інформації;

2) органи та установи, які здійснюють такий нагляд.

Для України від самого зародження друкарства цензура була невластивою. Друкарні були вільними, козацькі гетьмани на контрольованій ними території завжди забезпечували на ділі свободу друку. У підписаній Іваном Виговським Гадяцької угоди з Польщею спеціально обумовлювалася незалежність українського шкільництва та друкарської справи.

Цензура прийшла з Москви, причиною її запровадження були саме незалежні наші друкарські центри. Ще цар Олексій Михайлович зробив спробу поставити під контроль Києво-Печерську та Чернігівську друкарні. Петро перший цю політику продовжив, підпорядкувавши всі вільні друкарські центри цензурі духовної колегії. Довершила цю насильницьку справу Катерина II, створивши початкову структуру цензурного нагляду. Із середини XIX століття органи контролю переносяться із центра на місця, і в Києві відкривається Комітет внутрішньої цензури, а з другої половини ХГХ століття - створюється вищий цензурний орган «для вищого нагляду в моральному і політичному плані за духом і спрямованістю книгодрукування». У цьому, власне, і полягала основна робота цензурних установ. Без дозволу цензури не могла випускатися друкована продукція: цензура стала основою тодішньої інформаційної політики. Більшовики до філігранності удосконалили систему політичного нагляду за лояльністю до режиму тиражованої чи мовленої інформації. Вони, заборонивши опозиційні партії і пресу ще 1918 року, над усією іншою друкарською продукцією встановили жорстку цензуру. Щоправда, саме слово «цензура» не вживалося, оскільки створений згодом Радянський Союз подавався світовій громадськості як чи не найдемократичніша держава. Тимчасом було побудовану чітку цензурну вертикаль, яка мала назву установ з охорони державних таємниць у пресі. Починаючи з обласних центрів у кожній друкарні чи комбінаті друку були посаджені цензори, що називалися редакторами, які ще до друку перечитували кожен рядок майбутніх газети, журналу, брошури чи книги: чи немає, бува, у них крамоли. Ще неправлені газетні полоси подавалися водночас коректорам і названим «редакторам». Якщо не було втручання цензора, на полосі ставився штамп «дозволено до друку», підкріплений його підписом. Без цього поліграфісти не мали права поставити полоси в друкарську машину для тиражування.

У районах роль цензора покладалася на редактора місцевої газети. Тут обходилося без штампа - досить було редакторського підпису. Але вся районна преса контролювалася обласною установою - так званим Обллітом, - де періодично робили огляди газет і оговорювали їхню діяльність на предмет «цензурної цнотливості» на спеціальних нарадах редакторів. Кожному редактору друкованого видання, як і кожному цензору, видавалася секретна книга (до речі, російськомовна), так званий «Перелік відомостей, заборонених у відкритій пресі». Назва говорить сама за себе - це регламентація всього того, на що накладалося табу. Цей «Перелік» систематично доповнювався все новими і новими положеннями, які акуратно доклеювалися до сторінок книги.

Видавництва аграрних ВНЗ

Дидактичне забезпечення навчального процесу в аграрних ВНЗ є нині чи не найголовнішим завданням системи аграрної освіти України. Адже в жодній галузі виробництва нашої держави не відбулося таких радикальних змін, як в агропромисловому комплексі, де разом із зміною форм власності докорінно змінились організація і технологія виробництва, система машин, система технічного сервісу. Всі ці зміни та їх наслідки повинні знайти своє відображення в системі підготовки фахівців для агропромислового виробництва, і в першу чергу в підручниках, навчальних посібниках, плакатах, комп'ютерних програмах, тобто у всій системі дидактичного забезпечення навчального процесу.

Департаментом кадрової політики, аграрної освіти та науки за останній час вжито значних заходів для вирішення цієї важливої проблеми. Це і створення Науково-методичного центру аграрної освіти та спеціалізованого видавництва "Аграрна освіта", щорічне проведення конкурсів на кращий підручник та навчальний посібник, створення спеціальної ради з планування видавництва навчальної літератури, видання довідників з матеріально-технічного і дидактичного забезпечення дисциплін циклу професійної та практичної підготовки. Започатковано видання кодопосібників та посібників на електронних носіях інформації (з профілюючих навчальних дисциплін) а також методичних посібників для їх підготовки тощо.

Значну роботу в цьому напрямі проводять безпосередньо у навчальних закладах. Практично у всіх аграрних ВНЗ є видавничі центри, що забезпечують першочергові потреби студентів та викладачів у навчальній літературі. Якраз завдяки ініціативі керівників навчальних закладів, активній праці їх науково-педагогічних колективів і підтримується сьогодні задовільний рівень методичного забезпечення навчального процесу.

Щорічно Наукметодцентром проводиться експертиза 50-70 рукописів щодо надання їм грифа підручника чи навчального посібника для ВНЗ II-IV рівнів акредитації. Як правило, переважна їх частина отримує позитивну експертну оцінку, їм надається відповідний гриф Мінагрополітики України і дозвіл на видання певним тиражем, який забезпечив би як потреби навчального закладу, так і можливість широкої апробації для подальшого відбору і видання для всіх аграрних навчальних закладів України.

На жаль, не завжди виконується рекомендація Департаменту кадрової політики, аграрної освіти та науки Мінагрополітики України про апробацію видань в інших аграрних навчальних закладах та надання хоча б одного-двох примірників виданої навчальної літератури довідково-інформаційному фонду Науково-методичного центру. А це необхідно також для обліку під час визначення рейтингу ВНЗ.

Зараз питання здебільшого полягає не в кількості, а в якості видань, їх науковому рівні, відповідності змісту сучасним вимогам. Вказані вимоги, принцип забезпечення вищих навчальних закладів навчальною літературою та порядок надання грифа навчальним виданням регламентує спеціальний "Порядок надання навчальній літературі, засобам навчання і навчальному обладнанню грифів та свідоцтв Міністерства освіти і науки України", затверджене наказом Міністерства освіти і науки від 07.06. 2001 р. № 440. Цей документ визначає систему організаційної та науково-методичної роботи Міністерства освіти і науки України щодо оцінки науково-методичного рівня видань, засобів навчання і навчального обладнання, а також офіційного підтвердження доцільності їх використання у навчально-виховному процесі в навчальних закладах України.

Як показує аналіз, переважна більшість пропонованих рукописів, що надходять з аграрних ВНЗ головним чином відповідають критеріям вказаного документа. Враховуючи це, Міністерство освіти і науки вважає доцільним і можливим делегувати Міністерству аграрної політики України право надання відповідного грифа навчальній літературі з дисциплін професійної та практичної підготовки.

Зрозуміло, що участь і ВНЗ, і науково-педагогічних працівників у виданні навчальних посібників і підручників повинні враховуватися під час визначення рейтингу всіх учасників цього творчого процесу. Тим більша роль і тим більша відповідальність на них покладаються.

Форма, структура, ілюстративне забезпечення різних видів навчальної літератури відпрацьовувалися десятиріччями і не є нині чимось невідомим чи новим. Проте, часто окремі автори чи авторські колективи недостатньо опрацьовують та враховують попередній досвід своїх колег у створенні навчальної літератури, а іноді просто його ігнорують. Іноді бажання будь-що видати, м'яко кажучи, не зовсім опрацьований рукопис переважає над почуттям професійної відповідальності.

Те ж саме можна закинути і рецензентам, які часто досить поверхнево аналізують рукопис, або не є фахівцями у сфері, про яку йдеться у посібнику. Все це гальмує час експертизи рукописів, спричиняє необхідність їх повернення, а іноді й відмови у наданні відповідного грифа.

Отже, зараз дуже необхідне відповідальне ставлення до якості рукописів, що пропонуються для надання відповідного грифа. Адже навчальна література є важливою складовою навчального процесу, що забезпечує рівень професійної компетенції наших фахівців.

Спеціалізовані видавництва

Видавництво "Світ"

Назву "Світ" видавництво при Львівському університеті отримало наприкінці 1989 року. Це був час, коли Україна торувала дорогу до незалежності. Постановою уряду видавниче об'єднання "Вища школа", до складу якого входило видавництво при ЛДУ, було поділено на чотири самостійні видавництва: власне, "Вищу школу" та "Либідь" у Києві, "Основу" в Харкові та "Світ" у Львові.

Виникнувши в 1946 році як видавнича група Львівського університету, "Світ" у наш час став видавництвом, яке вважається одним із лідерів українського книговидання. За роки незалежності ним випущено понад 700 найменувань книг, загальним тиражем 11 млн. 759 тис. примірників. У 1994 році тематичні напрями діяльності видавництва знову розширились: рішенням Держкомвидаву України "Світу" були передані три редакції видавництва "Освіта" з випуску шкільних підручників мовами національних меншин. Це було своєрідним визнанням ролі й місця видавництва в системі освітянського книговидання. Упродовж короткого часу світівці зуміли опанувати нову для себе специфіку підготовки і випуску навчальної літератури для загальноосвітньої школи, збагачуючи національну освіту України щорічним випуском кількох десятків найменувань польською, румунською та угорською мовами.

Щороку "Світ" видруковує майже 100 найменувань книг найрізноманітнішої тематики загальним тиражем понад 1 млн. примірників. За останні десять років вийшло 805 видань загальним тиражем понад 12 млн. примірників.

Державне спеціалізоване видавництво "Освіта"

(до 1991 р. - "Радянська школа") — одне з найбільших і найпотужніших видавництв України. Засноване у грудні 1920 року.

Понад 85 років здійснює випуск навчальної літератури для середніх закладів освіти всіх типів, а також для спеціальних шкіл, де навчаються діти з особливими потребами. Загальний наклад видань "Освіти" за роки діяльності перевищує 2,5 млрд. примірників.

Нині "Освіта" пропонує близько 400 назв навчально-методичної літератури для 1-11 класів.

Усі видання "Освіти" затверджені Міністерством освіти і науки України, мають відповідні грифи.

Видавництво "Навчальна книга - Богдан"

Видавництво уже понад 10 років працює над забезпеченням потреб національної школи і вузу у навчальній літературі, створюючи нові оригінальні підручники, словники, методичні посібники, довідники та енциклопедичні видання, що відповідають сучасним світовим та державним стандартам. Крім того, видавництво друкує дитячу та художню літературу, перекладені твори відомих світових письменників.

Промислово - торговельна фірма "Просвіта"

Промислово-торговельна фірма «Просвіта» була заснована 13 серпня 1990 року як одне з перших приватних підприємств, сьогодні ПТФ "Просвіта" займає рівноправне місце серед найвідоміших видавництв України.

За час свого існування видавництво випустило в світ понад 50 різноманітних видань, сумарним тиражем до 6-ти мільйонів примірників, серед яких підручники та навчальні посібники, робочі зошити, книжки для дітей дошкільного віку, поезія українських авторів, посібники для вищих навчальних закладів, листівки, буклети, науково-популярні видання, художні твори.

Видавництво успішно співпрацювало з програмою «Трансформація гуманітарної освіти» фонду Джоржа Сороса (5 назв випущено на замовлення цієї організації). Є активним членом Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів.

Видавнича фірма "Афіша"

Фірма "Афіша" створена у 1994 році. З 1997 р. організація починає видавничу та книго-торговельну діяльність.

Основні напрямки видавничої діяльності ВФ "Афіша":

дитяча література;

навчальна література для вищих навчальних закладів;

навчальна, методична та довідкова література для загальноосвітніх шкіл;

науково-популярна та краєзнавча література.

Серед авторів підручників та навчальних посібників для ВУЗів вчені та педагоги Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут", Львівського національного університету ім. Івана Франка, Національного університету "Львівська політехніка", Української академії друкарства (м. Львів), Технологічного університету Поділля (м. Хмельницький), Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького, Українського державного лісотехнічного університету (м. Львів), спеці алісти-практики з Києва, Харкова, Львова, Хмельницького, Луганська. Усі навчальна література для для вищих навчальних закладів має грифи Міністерства освіти на науки України.

Видавництво робить усе можливе, щоб видання були зручними, відповідали діючим санітарно-гігієнічним вимогам, а також мали доступну ціну.

На жаль, видавництво книги в Україні обходиться дуже дорого через великі податки. Основною причиною цього є недосконала законодавча база. В Росії, наприклад, видати книгу набагато вигідніше, тому що скасовані податки на її видання. Якби Верховна Рада України прийняла Закон, що скасовував би податки для українських видань, то від цього виграв би весь український народ. Але покищо це тільки мрії.

Видавниче підприємство «Юніверс»

ТОВ "Видавниче підприємство "ЮНІВЕРС" було засноване часописом "Всесвіт" 1991 року.

Основне завдання видавництва "ЮНІВЕРС" - це видання іноземної літератури (художньої, наукової, навчальної тощо), хоча видавництво не цурається видавати твори й українських вітчизняних письменників та науковців.

За останні роки довкола видавництва гуртуються кращі перекладачі України такі як: Григорій Філіпчук, Анатоль Перепадя, Євгенія Горева, Віктор Шовкун, Михайло Москаленко, Олександр Мокровольський, Петро Таращук. Залучаються і молоді перспективні перекладачі.
  Якщо кинути погляд в історію видавництва то побачимо, що активно воно почало працювати лише з 1996 року. Видавництво очолили директор Андрій Савчук та головний редактор Олег Жупанський. За цей час "ЮНІВЕРС" видав близько 150 назв. У 2000 році видавництво започаткувало серію "Лауреати Нобелівської премії".

ТОВ «Центр навчальної лiтератури»

ТОВ «Центр навчальної лiтератури» - найбільша книготоргiвельна та видавнича компанiя в Україні, що спецiалiзується на виданнi та продажу рiзнопланової навчальної та довідкової лiтератури. Компанiя працює на ринку вже шiсть рокiв та постiйно вдосконалює роботу з клiєнтами, що виражається в нових методах донесення книги споживачу, у вдосконаленні процесу доставки та виконаннi найвибагливiших замовлень. В нашому видавництві виходить друком 15-20 нових книг в місяць.

Компанiя працює з широким асортиментом лiтератури майже всiх найбільших видавництв України, і за рахунок книгообміну може пропонувати видавничі ціни споживачам.

Перші підручники з УКРАЇНСЬКОЇ літератури:

передумови і час створення

Змістові параметри підручника літератури, одного з найголовніших засобів навчання, глибоко закорінені у досягнення методики літератури, в її можливості вчасно і адекватно відповідати на запити суспільства в галузі освіти. Література як предмет вивчення, а разом з нею і навчальна книжка, пройшли два основних етапи свого розвитку: спочатку як інтегрована словесність (граматика, поетика, діалектика тощо), пізніше, з середини ХІХ ст., як окремий шкільний і вузівський предмет.

Якщо головним завданням словесності до ХІХ ст. було формування грамотного і вправного у складанні текстів різного характеру і навіть літературних творів учня чи спудея, то література як шкільний предмет спрямована перш за все на засвоєння школярами естетичних, художніх і морально-етичних багатств р і д н о г о уснопоетичного і художнього слова та на формування в учнів різноманітних умінь і навичок зв’язного мовлення. Осердям цього навчального предмета у кінці першої пол. ХІХ ст. стає розбір, аналіз художнього твору. У зв’язку з цим постає нова галузь педагогічної науки — методика літератури.

Ця тенденція розвитку навчальної дисципліни відбилася і на змісті підручників з літератури у ХІХ і ХХ ст., протягом яких навчальна книжка проходить складні етапи свого становлення і розвитку, пов’язані з історією національної культури і літератури, національної школи, з визвольною боротьбою українського народу, пошуками і відстоюванням національної ідеї, державності, захисту своєї української ідентичності за межами України — в діаспорі.

Сьогодні перед освітою стоїть гостра проблема нового підручника з літератури, який би був позбавлений недоліків радянської епохи та увібрав у себе найкращі здобутки вітчизняної і зарубіжної методики конструювання альтернативної навчальної книжки.

Сучасний підручник з літератури є результатом розвитку педагогічних і літературних процесів, він не тільки подає адаптовані для учнів знання, але й пропонує науково-методично виважені шляхи їхнього засвоєння. У системі освіти підручник реалізує зміст навчання і діяльність учителя й учнів.

Сучасний підручник з літератури відповідає двом типам програм з літератури: для середніх класів — це літературне читання, і для старших — вивчення курсу історії літератури. Підручник для середніх класів містить у собі, крім історико-теоретичного матеріалу, художні тексти для вивчення. У підручниках для старших класів учням пропонується історичний, теоретичний та довідково-літературний матеріал, а художні тексти подаються у посібнику-хрестоматії. Вузівські підручники з літератури зорієнтовані на широкий історично-теоретичний матеріал, який за формою викладу максимально наближається до структури самої літературознавчої науки (власне теорії літератури та історії).

Варто додати, що сьогодні, крім підручників, учням і студентам пропонується ряд посібників з історії і теорії літератури, які доповнюють підручникові знання. У багатьох школах, гімназіях і ліцеях, де вирішується завдання поглибленого вивчення літератури, предметом навчання стають серйозні літературознавчі дослідження, літературознавчо-філологічна періодика.

Найвищі позитивні досягнення у сучасному підручникотворенні виступають для нашого дослідження критеріями оцінки довготривалого історичного процесу розвитку підручника літератури від давнини до сучасності. Основними напрямками дослідження для нас стали:

— впливи суспільного, педагогічного і літературознавчого процесів, а також суміжних дисциплін на методику вивчення літератури і зміст підручників літератури;

— трансформація підручників словесності у навчальні книжки з літератури;

— з’ясування місця й ролі в підручникотворенні психолого-педагогічних особливостей школярів у процесі відбору навчального матеріалу і з метою активізації пізнавальної діяльності учнів;

— з’ясування ролі гуманістично-рефлексивного фактора як провідної педагогічної тенденції в освіті, що передбачає орієнтацію у наукових дослідженнях і педагогічній практиці не тільки на вивчення основ самої науки, але й на рефлексії пізнавального процесу, а також врахування загальнолюдських, наукових і особистісних цінностей і цілей, які в попередні епохи до уваги не брались і вважалися зайвими, непотрібними, навіть шкідливими.

У наш час предметом наукової рефлексії стають зв’язки пізнання з процесами, які досліджуються. Тому є необхідним простежити розвиток змісту підручника хоча б у такій його частині, як дидактичний апарат та добір і нормування матеріалу, який вивчається учнями.

Визначення жанру навчальної книжки з літератури, власне терміна, який би позначав її зміст і форму та відрізняв би серед інших шкільних навчальних книг, складає не одну продовжену у століттях сторінку історії освіти. Процес виникнення і функціонування такого поняття, як “підручник української літератури”, наукове визначення його типології ми спробуємо дослідити також.

Історія розвитку словесності залишила нам такі визначення навчальних книг, як буквар, азбуковник, граматика, поетика, риторика тощо. Підручниками для дітей і дорослих були церковні книги священного писання Часослов, Псалтир, Учительні Євангелії та ін. Видатний білоруський друкар Ф.Скорина рекомендував: “... граматику учити за Псалтирем, логіку (діалектику) — за книгами Іова або святого апостола Павла, риторику — за книгами Соломона, арифметику, геометрію, астрономію, музику — знову-таки за книгами “святого письма”. Певно, що Скорина прагнув знайти у межах реальних можливостей шлях одержання світських знань із церковної літератури. Протягом століть ідеї Скорини, як і багатьох просвітителів, втілились в окремі самостійні навчальні дисципліни та в їхні підручники.

Середньовічна книжність не знала різниці між навчальною і науковою літературою. Так звані букварі були насправді зведенням правил граматики старослов’янської (давньоруської), грецької і латинської мов, в яких з ХVI ст. яскраво починає складатися тенденція до вживання народної (української) мови. Інакше кажучи, буквар являв собою загальноосвітній нормативний збірник філологічного і релігійно-догматичного змісту. Педагогічну цінність букварів І.Федорова (1574, 1578) становить те, що в них, крім вивчення букв, подаються основи грамоти, орфографія, а також тексти виховного змісту за матеріалами службових церковних книг. Тексти адресуються не тільки дітям, але й дорослим, батькам. Букварі Федорова були вершиною методично-педагогічних досягнень ХVI ст. у галузі вивчення письма. Їхні складові елементи і сьогодні становлять основу букваря і читанки.

Історія залишила нам також ряд інших підручників-букварів. Це “Азбука” Л.Зизанія (1596), “Букварь языка словенскаго...” (1652, 1671), “Букварь” Й.Клименса на Закарпатті (1699) та ін.

Використовувались у навчальних закладах України і граматики, які навчали правилам церковнослов’янської мови. Серед слов’яно-українських граматик, що збереглися до нашого часу, найбільш відомі — “Адельфотес” Елласонського і спудеїв (1591), Граматика Л.Зизанія (1596), Граматика М.Смотрицького (1629) та ін. Ці власне наукові трактати були в українських школах навчальними книжками, що свідчить перш за все про високий для того часу науковий рівень освіти.

Граматика Л.Зизанія — найвідоміший підручник ХVI—ХVII ст. з старослов’янської мови, був побудований так, що міг впливати на зорову і моторну пам’ять. У цій навчальній книзі принцип наочності забезпечувався граматичними таблицями і схемами. Автор вів учнів від простого до складного матеріалу, від невідомого до відомого, спонукав читача знаходити правильні висновки. Перед вченими стояло важливе завдання донести широким масам народу наукові істини.

Слід додати, що відсутність уваги до пізнавальної рефлексії учнів (та й студентів) у процесі навчання було обумовлено рядом об’єктивних факторів: нерозвиненістю педагогіки та окремих методик тощо. Матеріал у букварях та граматиках, як правило, викладався за логікою самої науки, яка в них була представлена. А сама граматика мала вигляд певної наукової дисципліни без усякої педагогічної інтерпретації, виключно у своїх наукових параметрах і розділах.

Ця обставина яскраво виявляється у відсутності методичних рекомендацій на рівні окремих предметів, які вивчалися в часи Федорова, Смотрицького і в пізніші часи. Сотні років функціонування освіти не залишили нам більш-менш детальних документів методично-рекомендаційного характеру, власне методичних приписів чи рекомендацій, крім хіба що інструкцій до шкільного порядку (наприклад, статути Львівської та Луцької братських шкіл тощо).

Разом з тим, у навчанні вже зароджувалася увага до розвитку рефлексій, до свідомого врахування психолого-педагогічних можливостей тих, хто навчається. До таких проявів, зокрема, належали “рекомендації” Вишенського щодо методики читання книжки, в яких простежуються елементи методики роботи над книжкою. Ймовірно, що цей процес врахування учнівських рефлексій завжди існував, але у нерозвиненому вигляді — частіше в усних рекомендаціях, які передавалися від вчителя до вчителя, від вчителя до учнів.

Історія залишила нам ще один термін на позначення навчальних книг у минулі епохи. Так, Захар Копистинський у своєму надгробному слові “Казаньє” для проголошення над прахом Єлисея Плетенецького згадує друкарські здобутки небіжчика, що : “ в старості и Типографію выставил, з которои книги божественныи, церковныи и училищныи (курсив мій. — О.В.), за исправленіем людей ученых, от него ж на тоє мисце зведеных, порядне и оквите выходят и выплывают”. Отже, освітня громадськість шукала відповідної назви, терміна на позначення навчальної книжки. Але стабілізація цих понять приходить пізніше — аж у ХХ ст.

Вже у першій половини ХІХ ст. виховання учнів у значній мірі спрямовується на ідеали національного народного життя. Один з провідних педагогів Західної України першої половини ХІХ ст. Олександр Духовнич давав такі настанови вчителям щодо основних принципів їхньої педагогічної діяльності:

“Учителю хай на совісті буде, щоб у дітях народолюбство збудив і в серця їхні прищепив любов до своєї народності; оскільки людина без народності подібна є вовку-скитальцю, для котрого усякий ліс, де їжу знаходить, вітчизною є.

... Першим для людини є обов’язок до Бога, другим - до свого народу. Тож заради забавки та навчіть дітей пісням народним, які у збірниках пісень та в альманахах знаходяться. Пісні - бо народні велику користь приносять; людина відчуває краще власне, ніж чуже, пробуджується в ній дух народолюбства. Бо кров не можна затамувати, а народ наш є для нас ближчим і ріднішим”.

Значний поступ української освіти спостерігається в Галичині, де під Австро-Угорською імперією українцям вдалося ціною неймовірних зусиль створити сприятливі умови для розвитку української науки і культури.

Ось як переконливо узагальнив цю довготривалу, але плідну боротьбу українців у ХІХ ст. за суспільний поступ у своїх спогадах Ізидор Сохоцький, безпосередній учасник і свідок тих подій у Галичині:

«Було це тяжке, безперервне і послідовне лупання скали, що стояла на шляху розвитку і поступу народу. Боротьба з москвофільством — цим виявом зневіри у власні сили народу — і знищення його; боротьба з п'янством, що загрожувало руїною і так безпримірно бідного селянства; створення, завдяки довголітній боротьбі, українського народнього шкільництва; боротьба з неграмотністю дорослих; праця над позашкільною освітою і національним освідомленням широких мас по читальнях «Просвіти»; організація молоді в «Соколах» і «Січах»; праця над економічним піднесенням селянства, що виявилася в закладанні церковних і громадських шпихлірів, цілої мережі щадничо-позичкових кас і банків, асекураційного товариства «Дністер», кооперативних споживчих крамниць та інших кооперативних установ, організації рільничих страйків і сезонової зарібкової еміграції та врешті створення краєвого товариства «Сільський Господар» враз з його філіями і кружками по селах і рільничими школами; боротьба за середнє і високе шкільництво і творення приватних народніх і середніх шкіл по містах; утримування коло 50 бурс по містах для незаможної молоді; створення неофіційної Академії Наук — Наукового Товариства ім. Шевченка; створення політичних партій і організаційне охоплення ними інтелігенції, селянства і почасти робітництва; створення преси і різних видавництв — оце головні стовпи цієї величезної праці нової провідної верстви. Наслідкові цієї праці було незнане в історії інших народів перетворення впродовж відносно короткого часу темної, безпросвітної маси в національно свідомий, зорганізований і здисциплінований колектив».

Отже, тільки боротьба, довготривала, послідовна і національно свідома навіть в умовах недержавності створювала можливості поступу українського суспільства. Цим характеризується Західна Україна і сьогодні, даючи приклад усій Україні.

У Галичині з першої половини ХІХ ст. , під тиском демократичних перетворень в Австро-Угорщині і політичної напруги українських суспільних сил у процесі реформації початкової школи і виникнення української середньої, створюються нові підручники, зорієнтовані на нову українську освіту.

Призначення букварів та граматик у навчально-виховному процесі змінюється. До них починають ширше включати український фольклор, переклади із церковних книжок рідною мовою, поступово вводяться тексти творів українських письменників.

У початковій ланці школи як наступний етап засвоєння грамоти і розвитку зв’язного мовлення з’являється підручна книга — ч и т а н к а, що вже укладалася живою українською мовою. Один з перших її авторів-укладачів — М.Шашкевич, письменник і культурний діяч, учасник славної “Руської трійці”. На жаль, книжка не відразу прийшла до дітей і в дещо зміненому вигляді була видана Я.Головацьким тільки у 1853 році. До змісту читанки увійшли оповідання і вірші про родину, рідний край, село, церкву. Дітям також пропонувались “повістки”— оповідання моралізаторського змісту, байки, коротенькі казки, оповіді зі святих книг. Власне, дитина одержувала найнеобхідніші відомості про оточуючий світ зрозумілою рідною мовою.

Крім М.Шашкевича, навчальні книжки для початкової школи — букварі та читанки — створювали О.Духнович, Й.Кобринський, Я.Головацький, Ю.Федькович та ін. Їх відзначало прагнення подавати тексти зрозумілою народною мовою, а виховний ідеал зосереджувати переважно в оточуючому українському світі. Так, наприклад, читанка для дітей О.Духновича, “перший на Закарпатті буквар народною мовою”, починається віршем “О радостях школьних”, в якому виголошуються провідні виховні ідеали того часу:

Мамко, мамко, купи мені книжку,
Тинту, папір і табличку,
Бо я піду до школи
Учитися по волі.

Бо я бися рад учити,
Якби Богу послужити,
Якби людей учтити,
І як спасенним бити .

Земляк О.Духновича, видатний український педагог і політичний діяч А.Волошин, дав таку оцінку цій навчальній книжці:

“Його Азбука (Книжиця читальна для початківців), в якій Духнович у віршах виробив усі молитви і моральні нагадування для дітей, є доказом його батьківської любові до руських діточок і вказує на те, як красно, як легко засівав він зерна побожності у невинну душу малих учнів”.

Проблема навчальної книги з рідного письма і читання гостро хвилювала українську інтеліґенцію і на “підросійській” Україні, де в несприятливих суспільно-політичних умовах, за відсутності української школи, все ж розвивалась педагогічна думка у галузі підручникотворення. У 50-х—початку 60-х років ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні з’являються такі навчальні книжки для початкової школи, як “Граматка” П.Куліша (1857), “Южно-русскій букварь” Т.Г.Шевченка (1861), “Букварь” О.Потебні (1861) та азбуки Золотова, Шейковського, М. Гатцука, Ященка. Їхня основа будується переважно на живому українському слові, близькому і зрозумілому дітям.

Особливо, важливе значення для побудови українських підручників у Східній Україні не лише для початкової, але й для середньої і старшої ланок навчання мала “Граматка” М.Куліша, в якій автор-укладач гостро поставив питання про необхідність навчати дітей рідною мовою, запропонував перекладені українською мовою релігійні тексти. П.Куліш писав у вступі до цього підручника: “...Треба учить письменства так, щоб дурно часу не гаяти, швидко зрозуміла дитина науку читання, а для сього найперша поміч — щоб граматка зложена була рідною Українською мовою. Навчитись читать по-своєму, усяке зрозуміє і Церковну, і московську печать, тоді і нехай береться за які хоч книги”. Отже провідний принцип педагогіки навчання дітей рідною мовою був взятий українським педагогом на озброєння і втілений у життя.

Цей підручник поєднував у собі навчання букв і грамоти. У текстах, які потрібно було читати дітям і дорослим, П.Куліш подав коротку історію українського народу та імена його найголовніших історичних діячів, уривки з українського фольклору та переклади псалмів сучасною українською мовою. Письменник звертав увагу дітей і дорослих на важкий політичний стан українського народу, розпорошеного серед інших держав і народів, закликав українців до єдності. Продовжуючи давні традиції української читанки, П.Куліш доповнює її новим актуальним матеріалом, взятим перш за все із оточуючого українського життя.

Отже, читанка як вид навчальної книжки для молодших школярів мала призначення вчити дітей читати і розвивати їхнє мислення, громадські почуття на матеріалах рідного фольклору, адаптованих релігійних текстів та найбільш доступних творах українських письменників.

На жаль, у подальших десятиліттях в умовах російської імперії українське шкільництво практично не розвивалося, а спроби щодо його активізації українською інтеліґенцією деспотично присікалися російською владою засобами різних урядових та царських указів і циркулярів.

Із розвитком літератури на народній мовній основі з початку ХІХ ст., коли художнє слово стає виразно національним за змістом і духом, навчання словесності і її підручники кардинально змінюються. Становлення нової української літератури та переосмислення здобутків давньої української літератури потужно впливають на шкільну літературну освіту. По обох сторонах Дніпра виникає проблема систематизації українського літературного процесу спочатку у граматиках у вигляді додатків-хрестоматій з мовно-літературними зразками. Пізніше з’являються фольклорні і критичні праці з історії української літератури М.Драгоманова, М.Петрова. Російські вчені-філологи І.Прижов, О.Пипін і В.Спасович видають дослідження з історії української літератури.

На Західній Україні серйозною працею з історії української літератури була “О первом литературном движении Русинов” Головацького, надрукованою у 1865 році в “Науковому збірнику” Матиці.

У середині ХІХ ст. починається активне дослідження здобутків української літератури, зароджується нова українська літературознавча наука, яка стає основою для шкільного і вузівського предмета, — українська література. Та умови колоніального становища України і трагічне роз’єднання її народу між кількома іншими державами негативно впливають на об’єднання українських науково-педагогічних сил, на створення освітніх центрів по забезпеченню теорії і практики навчання у школі.

Саме тому перші укладачі підручників з літератури для середніх і старших класів шкіл та гімназій змушені були розробляти не тільки зміст нової навчальної книжки, але й братися за дослідження історії і теорії літератури, спираючись на далеко неповні на той час студії, та педагогічно інтерпретувати здобуті дані.

Слід також пам’ятати, що важливою передумовою створення навчальних книжок з української літератури для середньої школи були видані і не видані хрестоматії перших десятиліть ХІХ ст. Так, першу хрестоматію української літератури уклав у 1829 році І.Могильницький. Починається вона з привілею руського князя Льва з 1292 року, потім ішли твори літератури ХVI-XVIII cт.: перекладні, оригінальні вірші, проповіді, синаскар, пісні з Боголасника, вірш про Вакулу Чмира, уривки з “Енеїди”.

Першу друковану хрестоматію з української літератури умістив Й.Левицький у своїй граматиці 1834 року. Вона була укладена на основі матеріалів І.Могильницького з додатками і свого матеріалу.

Також необхідно назвати і граматику Павловського, в якій також було уміщено міні-хрестоматію з української літератури.

Вченими-методистами робляться спроби подати творчість письменників у певній історичній послідовності спочатку у вигляді хрестоматій, пізніше — як підручники для старших класів з короткими нарисами з історії української літератури. Провідне місце серед шкільних предметів зайняли література і граматика української мови як окремі самостійні предмети.

Середня і старша ланки освіти в Галичині вимагали нових навчальних книжок, які б подавали знання про літературний процес послідовно у певній системі, за етапами його розвитку. Структура читанки і принципи її укладання вже не були прийнятними для навчальної книжки з літератури в середніх і старших класах. Життя вимагало нового підручника, в якому навчання було б спрямоване на розбір художнього твору, на засвоєння теоретичних літературних понять та розвиток усного і писемного мовлення школярів.

Одним з перших укладачів навчальної книги з літератури для старших класів шкіл і гімназій у 60-і роки ХІХ ст. став галицький педагог-філолог О.Торонський, який підготував і видав “Рускую читанку для высшой гимназии” (1868). Але це вже була не читанка у властивому раніше для неї змісті, а до певної міри систематизовані відомості про розвиток давньої і нової української літератури з відповідними текстами художніх творів. Отже, з’явилася очевидна суперечність між традиційною назвою навчальної книжки — читанка — і вже новою її функцією — вчити дітей літературі як окремому навчальному предмету. Та мине ще не один десяток років, коли такий термін буде винайдено і відповідно застосовано.

Від творів засновника нової української літератури на народній мові І.Котляревського до творчості Олександра Кониського — такий послідовно вибудуваний О.Торонським перебіг здобутків українського письменства для вивчення. У змісті підручника є відчутний певний “академізм” у підборі творів для вивчення: укладач прагнув не пропустити жодного з українських письменників, які писали в той час, хоча їхня творчість не завжди могла відповідати завданням середньої освіти та запитам школярів, врешті високій художності змісту. Так, у “Рускій читанці” поруч із такими видатними письменниками, як Г.Квітка-Основ’яненко, Т.Шевченко, П.Куліш, Є.Гребінка, Марко Вовчок, Л.Глібов, О.Кониський та ін., ми зустрічаємо маловідомі імена М.Максимовича, М.Устияновича, А.Метлинського та ін. Хоча їхня творчість, без сумніву, відображала певні аспекти літературного процесу.

У хрестоматії О.Торонського, що є надзвичайно позитивним для формування учнівського світогляду, представлена народна творчість сусідів-слов’ян. Так, у перекладах на українську мову учням пропонуються для вивчення уривки з “Короледворського рукопису” (пізінше буде доведено, що це не народна творчість. — О.В.) та дві сербські народні пісні (“Заручення з воєводою Степаном” і “Заздрість”).

Включено до хрестоматії і твори письменників, які з москвофільських позицій прагнули писати штучною українсько-російською мовою — язичієм. Це були твори Б.Дідицького, І.Гушалевича, О.Павловича та ін.

Для прояснення мовної позиції, характерної для прибічників язичія, наведемо думки одного з провідних діячів-москвофілів — Б.Дідицького, твори якого уведено до аналізованої хрестоматії. В одній із своїх публіцистичних праць, безпосередньо спрямованих на проблеми галицького шкільництва і не позбавлених цікавих думок і спостережень в історії української школи і підручникотворення, він синтезує такі, на жаль, далекі від наукових і прийнятних сьогодні, погляди на літературу українську та перспективи її розвитку:

“...все, что у нас пишеться по-малороссийски, есть некоторым образом уже искусственное, имеющее интерес областной только, как у немцев писанное в аллеманском наречии. У нас не может быть словесности на южно-русском языке (українською мовою. — прим. В.О), только могут быть и есть отдельные на оном сочинения Котляревского, Квитки (Основяненко), Гребинки и др.; южно-русский язык у нас есть уже как памятник только, из которого можно обогащать великорусский или по преимуществу у нас русский язык...”.

Отже, для москвофілів мова геніальних Т.Шевченка, Панаса Мирного, Лесі Українки та багатьох інших видатних майстрів художнього слова не більше не менше, як “имеющее интерес областной”. Про патріотизм продуцента таких думок тут немає місця говорити, вже не кажучи про бліді “наукові” аргументи.

Включено до хрестоматії і твори М.Попеля, який писав мішаною українсько-польською мовою.

Принципи укладання цього навчального посібника викликали гостре заперечення певної частини галицької української інтеліґенції. Причина неприйняття нової навчальної книжки крилася у мові коментарів та у короткому нарисі перебігу літературного процесу в Україні, написаних “язичієм” — штучним поєднанням церковнослов’янської, української і російської мов. Крім того, укладач неправомірно звузив обсяг і кількість творів, які представляли у підручнику Східну Україну, надавши перевагу авторам-галичанам, частина з яких писали, як уже було зазначено, далеким від літературної мови язичієм.

Прикладом цієї штучно утвореної і важкої для сприймання мови може бути уривок з нарису до творчості Т.Шевченка. Про геніального поета укладач писав: “Глубокое сердечное чувство, выкончена форма и сладкозвучна беседа отличают поезіи Шевченка. В песнях его отбиваются всі тіи чувства, которіи грудью его волновали, в них струится чистая радость над красотами природы...”. Ця мова, суспільно шкідлива по своїй суті і далека від літературної, на той час активно нав’язувалася “москвофілами” як літературна не лише в шкільний навчальний процес, але й в українську періодику, у наукову мову.

Разом з тим не будемо забувати, що ціною величезних зусиль всієї української педагогічної громадськості і О.Торонського зокрема, хоча і з названими вище недоліками, українська освіта здобула свого першого підручника з української літератури для старших класів шкіл і гімназій. Це важливий науково-методичний факт є не тільки свідченням про досягнення вітчизняної педагогічної науки, але й видатним здобутком усього українського суспільства, роздертого у ті часи між двома чужими державами і приреченого, здавалося б, на духовне зубожіння. Отже, школа одержала підручник, в якому вперше українська література постала як суспільно-культурне явище в його історичному розвитку.

Активним противником використання мішаної “мови” у підручнику О.Торонського та інших літературно-методичних недоліків став О.Барвінський, “політичний провідник українського народу в Галичині, видатний педагог”, активний борець із москвофільством. Він створив оновлену навчальну книгу з літератури для шкіл і гімназій, принципи укладання якої залишалися актуальними до початку ХХ ст. і слугували зразком для багатьох укладачів Західної і Східної України, для далекої української діаспори в Сполучених Штатах Америки, в Канаді, в Бразилії та Арґентині.

Треба відзначити, що ім’я педагога, філолога і політика О.Барвінського та його вагомі здобутки у багатьох галузях українського духовного життя практично були вилучені з історії педагогіки і методики літератури аж до початку 90-х років ХХ ст. Пам’ять про видатного українця, вченого, педагога і письменника тотально нищилася радянською владою на західноукраїнських землях починаючи з 1939 року. Складна ідеологічна боротьба в Галичині у ХІХ ст. розглядалася радянською наукою навмисно спрощено, з вульгарних соціологічних та партійних позицій, які були далекими від розуміння труднощів становлення української культури в умовах колоніального гніту.

Якщо ж О.Барвінського радянські вчені і згадували, то лише у негативному плані, як приклад дрібнобуржуазного і націоналістичного діяча (звісно, в їхньому розумінні!), який вів запеклу боротьбу з революціонерами-демократами Галичини і був прихильником злочинної українсько-польської угоди [18]. Та навіть побіжний неупереджений погляд на діяльність О.Барвінського, відгуки і спогади про нього його сучасників свідчать про інше: це був справжній патріот України, діяльність якого була високо оцінена в Галичині ще за його життя, і правдиве слово про нього сьогодні відроджується.

У підручниках О.Барвінського ( пізніше і в інших авторів-укладачів) містився вступний оглядовий матеріал певного періоду розвитку літератури і художні тексти до вивчення. Про структуру одного з перших своїх підручників з української літератури О.Барвінський писав у спогадах: “Була се здоровенна скирта паперу, обчислена на 80 печатних листів, до вибору, записаного виїмками з усної словесности народної, з українських, галицьких і буковинських письменників, з поглядом на усну словесність і з життєписами письменників”. В листі до Д.Танячкевича за 1868 р. О.Барвінський писав про основні компоненти нового підручника з літератури: “Твори авторів мають попереджати біографії, а при кінці має бути короткий огляд цілої нової літератури”.

Такий підхід визначив форму і зміст підручника з української літератури на кілька десятиріч наперед. Це був результат багаторічної плідної співпраці провідного педагога і політичного діяча Галичини О.Барвінського з видатним українським письменником, літературознавцем і педагогом П.Кулішем, який двічі відвідував О.Барвінського і провадив з ним листування з різних наукових і видавничих аспектів протягом багатьох років. Слід додати, що Куліш, крім того, написав до першого підручника О.Барвінського нарис історії українського фольклору. Він використовувався О.Барвінським практично в усіх наступних виданнях навчальних книжок з літератури для старших класів шкіл і гімназій. Про вагомість цієї праці П.Куліша свідчить той факт, що О.Барвінський перевидав цей нарис окремою книжкою на початку ХХ ст.

Отже, навчальна книжка з літератури, незважаючи на кордони, стала витвором загальноукраїнським. А методика і практика вивчення української літератури для старших вперше здобула підручник, побудований на принципах послідовного розвитку курсу літератури.

Свою “Руську читанку” для середньої школи і гімназії О.Барвінський видав у 1870 р. (ч.І). Це була “Усна словесність”. А в 1871 р. (ч.ІІ) — “Писану словесність” у двох частинах. Перша частина містила в собі уривки з творів письменників, а також їхні біографії від давнини включно до Т.Шевченка, а друга подавала навчальний матеріал післяшевченківського періоду розвитку літератури.

Видатний історик і теоретик української літератури І.Франко дав таку високу оцінку цій подвижницькій педагогічній праці О.Барвінського: “Сі три томи мали служити як учебники руської мови і письменства в класах шостому, сьомому і восьмому. В порівнянні уживаної перед тим читанки Торонського, якої редактор, хоч і не зовсім виразно, хилився до москвофільства .......читанка Барвінського творила дуже значний поступ, а фонетика, захована в писаннях українців, приготовлювала побіду фонетичного правопису в цілім письменстві” [22, 365].

Позитивні результати в укладанні підручників з літератури О.Барвінський втілив у своїй навчальній книзі “Виїмки з українсько-руської літератури”. Уведений ним термін “українсько-руський”, а також фонетичний правопис у підручниках (кулішівка) стали нормативними для шкіл Галичини з 1892 року.

Укладач удосконалював підручник літератури, враховуючи зміни в педагогіці і методиці, а також орієнтуючись на здобутки українського літературознавства. Його наступниками у підручникотворенні стали Ю. Романчук, О.Огоновський, Й.Застирець, К.Лучаковський, М.Возняк.

Нові підручники з літератури характеризує тенденція до вживання літературної української мови та переборення залишків так званого язичія, прагнення укладачів подавати в історичній ретроспективі справжні шедеври української літератури для вивчення, орієнтація на духовне збагачення молодого покоління ідеями українського патріотизму, почуттями любові до своєї героїчної історії тощо.

Треба додати, що О.Барвінський працював не тільки над створенням підручників з літератури. Він також переклав для старших класів гімназій українською мовою з німецької підручники з географії та історії, а з польської мови підручники всесвітньої історії. Заслуги О.Барвінського перед українською педагогікою величезні, ці здобутки вимагають сьогодні належної пропаганди і ретельного вивчення у педагогічних вузах і факультетах України. Українське відродження в Галичині у другій половині минулого століття закономірно дало право називати Західну Україну П'ємонтом української культури. Бо саме тут могла існувати і розвиватись українська школа, створювались основи вищої школи, друкувались художні твори багатьох східноукраїнських письменників. Це стало можливим завдяки наполегливій праці і боротьбі за права українського народу української інтеліґенції Галичини.

Отже, українська методична думка почала виробляти нові, життєво необхідні підходи до створення навчальної книжки з літератури. Цей процес удосконалення, долаючи перешкоди різноманітного характеру, згодом висунув і адекватний новій навчальній книзі термін — “підручник літератури”.

Необхідно зазначити, що довгий час у ХІХ ст. навчальна книга з літератури для старших класів носила різні назви. Це “руска читанка”, “руський учебник”, “елементарна книга” тощо. Разом із пошуками адекватної назви робилися спроби розвивати методичний апарат книжки — виважену систему питань і завдань, які ведуть учнів до засвоєння поданих у підручнику знань, розвивають необхідні уміння і навички. Цей процес спочатку захопив підручники-читанки для початкової школи, пізніше — навчальні книги для середніх і старших класів шкіл і гімназій. Радикальні зміни у змісті навчальної книжки (виникнення та урізноманітнення методичного апарату) стали можливими лише у кінці ХІХ — на початку ХХ ст., коли в педагогіці (перш за все у Західній Європі — О.В.) запанували теорії Дьюї, Торндайка, Кілпатрика та інших психологів і філософів, згідно з якими процес навчання повинен являти собою ланцюг самостійних відкриттів учнями. На творення підручника української літератури впливав і процес гуманізації освіти. Отже, педагогічна наука починає враховувати у процесі навчання особистість учня, його пізнавальні рефлексії, орієнтуватись на них у складанні навчальних програм в укладанні навчальних книжок.

У ХІХ ст. методика літератури виокремлюється в самостійну наукову дисципліну з її термінологічним апаратом і науковими поняттями, зокрема назви навчальної книжки.

Вперше в методиці літератури визначення навчальної книги для середньої школи з літератури як “підручника” вжив педагог Й.Застирець. У 1902 р. він видав у Львові “Підручну історію руської літератури від найдавніших до наших часів”. Хоча книжка викликала у І.Франка цілу чергу зауважень педагогічного і літературознавчого характеру, її видання засвідчило народження важливого терміна на позначення навчальної книжки з літератури для шкіл і гімназій. Відтоді підручниками стали називати навчальні книжки з літератури для середньої і старшої ланок шкільної освіти, а такий термін на позначення навчальної книжки, як читанка, став вживатись виключно у початковій ланці освіти.

На “підросійській” Україні вперше назва “підручник” щодо навчальної книжки з літератури для середніх і старших класів була застосована у 1920 році у посібнику А.Воронця “Наші письменники. Життя та діяльність українських видатніших письменників”. Видання мало підзаголовок “Підручник для учнів вищих початкових та середніх шкіл”. Укладач разом з іншими завданнями пропонував учням звертатися до праці С.Єфремова “Історія українського письменства” та до статей “Літературно-наукового вісника”, власне до неадаптованих літературознавчих джерел — творів М.Грушевського, О.Барвінського, М.Євшана та ін.. Тут є відчутним певний академічний підхід до шкільного навчання, що було обумовлено перш за все складним суспільно-політичним процесом становлення української середньої школи в умовах незалежної Української держави, а тому відсутністю відповідних посібників з літератури для школярів (хрестоматій, збірників тощо). Разом з тим є важливим усвідомлювати: потреба східноукраїнського суспільства у підручнику літератури для середньої школи почала задовольнятися.

Отже, процес народження терміна на позначення навчальної книжки з літератури був невіддільним від творення її змісту і форми шляхом трансформації букварів та читанок початкової школи та використання окремих складових елементів таких дисциплін попередніх століть, як граматика, риторика і поетика. В цілому ж це була нова навчальна книга, укладачі якої виходили з актуальних вимог педагогіки і літературознавства, потреб українського суспільства.

Розвиток підручника з української літератури на початку ХХ ст. був зумовлений рядом факторів українського культурного життя, становищем української школи і досвідом створення підручників з літератури у попереднє століття.

Зміст підручників у значній мірі відображає розвиток літературознавчої науки, з якою щільно пов’язана методика літератури. Безпосередню участь в укладанні підручників для школи брали вчені-філологи (напр., О.Потебня, П.Куліш, О.Барвінський, О.Огоновський, М.Возняк). Цією справою активно займалися й письменники (напр., Б.Грінченко, С.Черкасенко та ін.).

З початком ХХ ст. тенденція до удосконалення підручника літератури починає розвиватись і на “підросійській” частині України. Цей процес проходив в умовах зародження демократичних рухів в імперії, під впливом намагань інтеліґенції мати власну національну школу. В цей час з’являються українські школи, які в основному не виходять за межі початкової освіти.

Однак створення україномовної школи в “підросійській” Україні за царських часів так і не стало широким явищем в умовах жорстокого антиукраїнського режиму. Разом з тим досвід вивчення літератури в школах Галичини акумулювався в Україні і ставав предметом обговорення на сторінках педагогічного часопису “Світло” (1910-1914 рр.), єдиного на початку століття українського періодичного видання на центральних і східних українських землях. Це закладало теоретичну основу для укладання в майбутньому підручника з літератури і в “підросійській” Україні.

На сторінках “Світла” постійно друкувалася інформація про розвиток української школи в Галичині, про педагогічні проблеми, які на Західній Україні вирішували українські педагоги, зокрема про форму і зміст навчальних книжок з літератури, про видавані в Росії читанки та букварі для початкової української школи.

Журнал відбивав актуальні настрої педагогічної та громадської думки в Україні, усвідомлення гострої потреби в рідній національній школі. Так, в одному з номерів “Світла” за 1911 рік була надрукована інформація про вчительські курси в Харкові (літо 1911 р.), на яких педагогами була прийнята заява про гостру потребу створення рідної школи, коли ж це зараз зробити неможливо, зазначено в цьому документі, “то принаймні треба, щоб:

вчителі якнайбільше користувалися б при навчанні рідною мовою дітей;
2)щоб шкільні книжки на Україні малювали українське життя, природу, поезію, історію;
3)щоб школи мали український вигляд;
4)щоб для рукоділля вживали українські зразки;
5)щоб навчали українських пісень;
6)щоб вживали українські твори по шкільних вечорницях та ялинках;
7)щоб упоряджались українські читанки;
8)щоб давали читати у шкільних бібліотеках українські книжки;
9)щоб і забавки вживалися по школах українські”

Як бачимо з цього документа, вчительство відносило до найважливіших проблем становлення національної школи й українську навчальну книжку.

На сторінках часопису активними поборниками рідної школи і рідної української книжки виступали відомі педагоги, письменники і громадські діячі С.Русова, Г.Шерстюк, С.Єфремов, Ю.Сірий, С.Сірополко, Я.Чепіга (Зеленкевич), С.Черкасенко, А.Тесленко, Степан Васильченко та ін.

Журнал періодично друкував відомості про стан української школи в сусідній державі — в Австро-Угорщині, де українці реалізували, хоча і з великими труднощами в умовах напівколоніального існування, власні права в освітній галузі.

Як реакція на таку інформацію звучать на сторінках журналу пекучі порівняння читачів із жахливою російською дійсністю в Україні:

“Українські гімназії, українські кафедри в університеті, українські початкові школи... Це там, по той бік кордону, в маленькій Галичині. А у нас... Якось мимохіть насуваються гіркі і настирливі порівняння. Там дитина в школі вільно користується своєю рідною материнською мовою, а наші миргородські гімназії мають: “В стенах гимназии говорить на малорусском наречии строго воспрещается...”.

Отже, напередодні визвольних змагань в Україні (1917-1920) і початком широкого наступу української шкільної освіти по всій Україні методика літератури, завдяки досягненням вчених і методистів Галичини у педагогічній галузі, вже мала навчальну книжку, яка давала основні знання з літератури як шкільного предмета, окреслювала коло теоретичних знань і літературних творів для вивчення.

Наступні етапи побудови підручника з літератури у ХХ ст. витворили цілий ряд оригінальних навчальних книжок у часи Української Народної Республіки (1917—1920 рр.), у Західній Україні до 1939 р., в “підрадянській” Україні, в роки німецької окупації (1941-1944 рр.), а також в українських центрах педагогічної думки в західній і східній діаспорах. У 90-х роках ХХ ст. українська освіта вже в умовах незалежної Української держави постала перед необхідністю не тільки переосмислення здобутків попередніх епох, заперечення проявів тоталітаризму в навчанні та вихованні школярів, але й гострої необхідності розробки теорії навчання для ХХІ ст. і, зокрема, побудови новітньої навчальної книжки з літератури.

Навчальні книжки з літератури за доби Центральної Ради

Напередодні визвольних змагань в Україні (1917-1920 рр.) і з початком широкого розгортання національної освіти по всій звільненій країні методика української літератури вже мала у своєму доробку навчальні книжки (в основному західноукраїнські), які давали знання з літератури та окреслювали коло теоретичних знань і художніх творів для вивчення у середніх і старших класах. У нову епоху - час становлення незалежної Української держави - ці здобутки були розвинені і переосмислені на більш високому освітньо-методичному рівні.

Революційні події в Російській імперії у 1917 р., становлення Української незалежної держави сприяли відкриттю українських початкових, середніх і вищих навчальних закладів, що стимулювало роботу над створенням підручників із літератури, над удосконаленням змісту і форми вже використовуваних у навчанні книжок. У цей час закладались основи підручників із літератури для вищої школи. Підручник із літератури почав інтенсивно включати в себе дидактичний апарат як керівництво самостійною роботою школяра: спочатку у початковій ланці освіти, пізніше - у середній і вищій школі.

Зі становленням української влади розвитку освіти і, зокрема, підручникотворенню, приділялася суттєва увага державними органами. Незважаючи на те, що цей етап української державності протримався неповних три роки, зроблено було надзвичайно багато. Стримувана сотнями років освітньотворча енергія народу одержала нагоду, нарешті, реалізуватись у практиці шкільництва і в побудові вищої української школи.

Уже з перших засідань Центральної Ради поруч із найголовнішими завданнями українського державотворення гостро ставиться питання про відродження рідної школи як на території України, так і за її межами, у місцях компактного проживання українців. Так, у протоколі засідань Комітету Центральної Ради з питань освіти від 11.05.1917 р. вимагалося:

"7. В освітніх справах негайного заіменування попечителями: Одеської округи Науменка, помічником (або окружним інспектором) Володимира Мойсейовича Чеховського; Харківської - професора Сумцова і помічником (або окружним інспектором) Олексія Августовича Левицького, директора Таганрозької комерційної школи - для української території округи, і поручення їм негайно переводити українізацію школи в українських місцевостях. Такі інструкції - кавказькому попечителеві щодо українських місцевостей. Міністерство повинно дати накази попечителям і щодо українізації в середній школі і звернутися з такими ж інструкціями до вищих шкіл, в дусі постанов секції вищої школи - негайно утворити вказані там катедри українознавства, дати засоби для паралельних курсів і т.п.".

Під поняттям "українознавства" широко розумілися такі навчальні дисципліни, як українська мова і література, історія і географія України, елементи краєзнавства.

У перших місяцях існування Української держави формувалися концепція нової національної школи та вимоги до підручників. У такому державної ваги документі, як "Декларація Генерального секретаріату України" від 29 вересня 1917 р., стверджувалося, що "на полі народної освіти на протязі цього академічного року має бути вироблений і по змозі здійснений проект нової по змісту і по формі школи на Україні, на підставах демократичних і національних... Так само будуть зроблені заходи до того, щоб на протязі року утворились відповідні курси для учителів і видані підручники та шкільні пособія як українські, так і інші, а також мають готуватись кадри лекторів для українських університетів та іншої вищої школи".

У циркулярі (обіжнику) Міністерства освіти Української держави від 5 серпня 1918 р. за №1709/16103, що підписано міністром освіти Миколою Василенком, було доведено на місця (в органи освіти міських управ, до губерніяльних і повітових комісарів освітніх справ та до педагогічних рад навчальних закладів) пріоритетні напрямки освіти в незалежній Україні:

"Нині, коли Український народ має свою власну державу і напружує всі сили, щоб закласти як найміцніші підвалини під неї, українська національна школа, ця головна основа відродження народу, мусить бути особливо добре і завчасно забезпечена всім, що гарантує прямий і вільний перехід всякій українській дитині до самих верхів шкільного національно виховного навчання".

І далі:

"Тепер дітям цих шкіл, як і всіх інших, мусить бути дана можливість продовжувати далі освіту на українській мові і при тому в такій школі, де діти серед національного оточення виховали б почуття поваги й пошани до своєї рідної мови і батьківщини".

Невдовзі було сформовано програму освітніх перетворень, складність яких полягала, по-перше, в тому, що для реалізації програми необхідні були кошти, яких уряду бракувало; по-друге, на виконання грандіозного плану відводилося мало часу, а саме весна і літо 1917 р.

Та, незважаючи на труднощі, вже у квітні-червні 1917 р. питання про створення нової національної школи обговорювалося на повітових і губернських з'їздах учителів, на радах робітничих, селянських і солдатських депутатів. Учасники цих заходів в цілому схвалили курс Центральної Ради у цій сфері і розробили практичні заходи щодо проведення освітньої роботи на місцях.

Ідеї, закладені Центральною Радою щодо розвитку народної освіти, практичні здобутки у цій галузі отримали продовження під час гетьманату П.Скоропадського і Директорії УНР, в перші роки радянської влади.

Забезпечення школи навчальними книжками було найважливішою справою освітніх органів нової незалежної держави.

У додатку до обіжника Міністерства освіти "До губерніальних і повітових народніх (земських і міських ) управ..." відобразилася різноманітна плідна видавнича діяльність освітніх органів України. Про книговидавничі досягнення Доби Визвольних Змагань відомий дослідник української мови і літератури Ю.Шевельов подає такі свідчення: "Щодо кількості книжок, то 1917 р. вийшло 747 назв, 1918 р. - 1.084, а 1919 р. - 665".

У названому офіційному документі Міністерства освіти дається перелік педагогічних видань, які рекомендувалося замовляти відповідним місцевим освітнім органам на 1918/1919 рік. Практично цей список охоплював усі шкільні предмети початкової, середньої і вищої ланок освіти. Пропонувалося замовляти такі видання, як граматки (букварі); читанки для середніх і вищих початкових шкіл; читанки для дорослих; граматки і підручники для письмових праць; книжки для занять із мови й історії письменства.

У V розділі "Читанки" пропонувався до замовлення підручник М.Грінченко "Рідне слово". Українська читанка. Перша читанка після граматики." До цієї книжки подається цікава анотація, власне, поради щодо використання посібника в школі: "Ця книжка призначається на друге півріччя - січень - лютий - травень - для тих шкіл, в котрих будуть вести навчання по букварях Б.Грінченка і С.Русової".

Ця анотація засвідчує наступність у підручникотворенні епохи визвольних змагань із попередніми часами, за яких нагромаджувався у "підросійській" Україні певний позитивний досвід укладання навчальної книжки.

Серед списку підручників бачимо авторів раніше видаваних читанок: С.Черкасенка, Г.Шерстюка, С.Русової та інших, що прислужилися рідній школі ще в дореволюційний час, ще за колоніального становища України. Тут слід назвати і підручники з Галичини, які пропонувалися до використання на уроках у школах незалежної України. Так, зокрема, у розділі "Читанки для середніх і вищих початкових шкіл" пропонуються для вивчення усі IV частини навчальної книжки для читання А.Крушельницького ("Читанка"). У цьому документі знаходимо і пропозицію щодо використання в українських школах підручника з мови західноукраїнського педагога О.Поповича, книжки якого широко застосовувались у Західній Україні з кінця ХІХ ст.

Отже, освітніми органами України свідомо ставилося завдання щодо використання досягнень підручникотворення обох частин України.

Разом із тим слід зауважити, що освітяни нової епохи досить прискіпливо і виважено обирали для навчання підручники попередніх епох. Так, зокрема, у вищеназваному обіжнику Міністерства освіти подаються досить критичні зауваження щодо використання у школах підручника з української мови шанованих педагогів Марії і Бориса Грінченків. У постанові відповідної підручникової комісії про цей підручник зазначалося: "Метод, по якому складена ця книжка, застарілий: а) розклад матеріалу по відділам дуже дрібний і шаблоновий і не відповідає зростові і духовному розвитку дитини; б) прозаїчні статті і в початку кожного відділу дуже конспективні, стислі і сухі; в) матеріал для орфографічних і стилістичних вправ теж сухий, розкладений шаблоново і мало чим зв'язаний з матеріалом для пояснюваного читання, малюнки так само невдалі, мертві. Книжка зацікавити собою дітей не може. Позитивна сторона книжки - багатство матеріалу. Але педагогічно використати цей матеріал зможе тільки вчитель з певними вже, сталими педагогічними поглядами на мету, значення і засоби пояснюваного читання".

Як остаточний присуд комісії щодо читанки Марії і Бориса Грінченків у документі сказано: "Зважаючи на вище зазначене і виходячи з принципів "Єдиної школи" читанку "Рідне слово" треба визнати не придатною для вживання в сучасній школі, яко підручник, але допустити в школі і вважати бажаною в кожній шкільній бібліотеці, як гарний збірник матеріалу в поміч учителю".

Аналогічно склалася ситуація і з навчальною книжкою Б.Грінченка "Граматика до науки читання і писання", яку було надруковано не за кошти МО в полтавському видавництві "Криниця".

Принциповість позиції комісії МО тут полягала в тому, що "книжка дає дуже цінний матеріал, переважно з народної творчості, але з методичного боку буквар є устарілий, малюнки не відповідні, трафаретні, мертві, без переробки і пристосування до сучасних педагогічних вимог, буквар Грінченка комісія не може радити для вживання по школах, хоч і не рахує його непридатним". Звичайно, письменник не міг удосконалювати цей підручник далі. Як відомо, Б.Грінченко помер ще у 1910 р.

З демократичними тенденціями в українському суспільстві посилюється увага до потреб учнів у навчанні, до засобів активізації їхньої навчальної діяльності, до свідомого сприймання виучуваного матеріалу. Українські підручники за доби УНР почали збагачуватися дидактичним апаратом - системою завдань і питань до основних розділів навчальної книжки: до біографій письменників, критичного матеріалу і до художніх творів, які репрезентували того чи іншого письменника. Підручники доповнювалися різноманітними завданнями, які призначалися для самостійного навчання, поглиблення та закріплення знань школярів. Це були в основному завдання на кмітливість і на перевірку знань виучуваних правил.

Так, у читанці Т.Хуторного (Т.Лубенця) ми знаходимо такі вправи для самостійного опрацювання дітьми:

Напиши, які ти знаєш сусідні села.

Напиши, як у вас обідають.

Намалюй, як можеш, коня, або корову, або собаку.

Напиши, як і де бачив ти захід сонця.

Намалюй землю, траву.

Наступна читанка Т.Хутірного "Друга читанка після граматики" теж посилювалася дидактичним матеріалом. Вона, як сказано в анотації до неї, "зложена по методу виховального читання".

Отже, чи не вперше український укладач читанки вступає на сторінках навчальної книжки в активний діалог з юним читачем.

Щодо використання дидактичного апарату відзначаємо і підручник І.Огієнка "Рідне писання", виданий у 1918 р.

У вступному слові до вчителів І.Огієнко висловив таку педагогічну мету:

"Складаючи свою граматику для народної школи, я перш над усе пильнував, аби дати таку книжку, щоб вона була більше до читання дітям та до практичної їм роботи по вивченню рідної мови і щоб в неї дітям було як найменше завчати. Я дбав, аби кожний урок вести так, щоб висновок приходив сам собою і щоб мої висновки були дітям тільки на повторення".

Допоміжними стимуляторами у досягненні навчально-виховної цієї мети були "задачі" - різноманітні завдання до навчальних тем граматик - власне, дидактичний апарат. Саме він викликав в учнів зацікавленість навчанням, бажання самостійно вирішувати мовні і літературні проблеми. В наступні десятиліття таке спілкування буде розгортатися та урізноманітнювалося і в підручниках з літератури, стимулюючи бажання дитини органічно і глибоко пройматись написаним у читанці чи підручнику, активно навчатися.

Значним досягненням педагогічної думки і практики за Доби Визвольних Змагань стало видання кількох типів хрестоматій для середньої і вищої школи, укладених відомими вченими-філологами О.Дорошкевичем, М.Сумцовим, М.Плеваком, Д.Багалієм, А.Лободою, Д.Ревуцьким, М.Грунським та ін.

Міністерством освіти для використання у школах і вузах України рекомендувались книжки С.Єфремова з історії української літератури у повному і короткому викладах ("Історія українського письменства" та "Історія українського письменства. Короткий популярний курс").

Треба додати, що "Історія українського письменства" С.Єфремова як найбільш вагома праця з історії української літератури була видана вже у перші місяці української влади. Видавництво "Вік" надрукувало цю монографію 1917 р. у Києві. Протягом перших років радянської влади, а також у наступні десятиліття в українській діаспорі ця книжка служила настільною книгою, підручником не тільки для вчених, але й для школярів і студентів. Значення цієї праці видатного дослідника української літератури важко переоцінити навіть сьогодні. Це, перш за все, установлений вченим хрестоматійний ряд українських письменників, який не змінився і сьогодні; орієнтація на загальнолюдські цінності як критерії істини в літературознавчих дослідженнях; глибоке знання українського суспільного та культурного процесу тощо. Провідний літературознавець сучасності М.Наєнко вказує на гостру актуальність праць С.Єфремова для сьогоднішнього розвитку літературознавчої науки. Він стверджує: "Що швидше цей матеріал ("Історія українського письменства" та ін. праці - В.О.) буде освоєно, то менше буде "білих плям" у нашій духовності і певнішою буде хода наша до освоєння таїни слова в майбутньому".

У надзвичайно складний революційний період становлення Української держави навчальні книжки видавалися з величезною напругою моральних і фізичних сил освітян, вчених і методистів. Українству потрібно було надолужувати величезні втрати, що накопичувалися на ниві народної освіти сотнями років.

Та в наступні десятиліття, за часів радянської влади, цей відчайдушний і вартий подиву героїзм став подаватися майже як злочин.

У своєму глибокому, але позначеному радянськими ідеологічними оцінками дослідженні "Нариси з історії методики української літератури" (1961 р.) академік О.Мазуркевич називає першим хрестоматійним виданням за часів Центральної Ради працю професора Київського університету М.Грунського "Хрестоматія по новій українській літературі" (1919 р.).

Академік у цілому схвалює факт появи цього навчального посібника, потрібного для нової школи, відмічає ряд його позитивних рис. Зокрема те, що автор-укладач високо цінує творчий геній основоположника нової української літератури І.Котляревського, внесок в українську культуру творів Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського і Є.Гребінки, в яких виявляється живий зв'язок з народністю, і найбільше - творчість Шевченка як "першого великого поета нової великої літератури слов'янського світу". М.Грунський вже в той час, - пише О.Мазур-кевич, - цілком справедливо підкреслював, що "Шевченко поклав початок дальшому розвитку художньої літератури на Україні".

Разом з тим О.Мазуркевич висунув ряд необґрунтованих звинувачень на адресу укладача: зокрема у тому, що М.Грунський дотримувався теорії "єдиного потоку", що, на думку критика, спричинило до включення у посібник творів, "які ні з ідейно-виховного, ні з педагогічно-психологічного погляду не були придатними для вивчення в школі" [там само, 219]. На думку О.Мазуркевича, це творчі доробки Г.Квітки-Основ'яненка, В.Гречулевича, О.Кониського і Б.Грінченка.

Крім того, у праці О.Мазуркевича закидалися на адресу М.Грунського звинувачення в тому, що "автор посібника намагався поставити себе поза політикою "урядів", що в той час змінювали один одного, але не зумів зорієнтуватись на насущні потреби трудящих, які героїчно відстоювали на Україні перші здобутки Великої Жовтневої соціалістичної революції".

У цьому ж стилістичному ключі О.Мазуркевичем звинувачувались і інші автори-укладачі перших хрестоматій: О.Дорошкевич ("Хрестоматія по історії української літератури для старших класів гімназій, учительських семінарій, учительських інститутів та самоосвіти", 1918 р.); А.Лобода і Д.Ревуцький ("Хрестоматія по народній літературі для 5 і 6 кл. гімназії"); М.Сумцов, М.Плевако, Д.Багалій ("Народна словесність і стара література", 1918 р.).

Але з позицій сьогоднішнього дня можна беззастережно стверджувати, що влада Української держави досягла значних успіхів у виданні потрібних і науково обґрунтованих навчальних книжок: тисячі шкіл одержували ці книжки, вчилися на них.

У добу Центральної Ради навчальний процес значною мірою забезпечували хрестоматії. Та учням і вчителям потрібен був саме підручник, якого з різних причин педагогічна громада ще не могла запропонувати молодій українській школі: дуже вже короткий проміжок часу пройшов. Тут не можна не погодитись із оцінкою труднощів цього періоду нашої історії, зробленою вже названим автором "Нарисів з історії методики..." О.Мазуркевичем. Він писав: "...посібники видавались на Україні в тяжкі часи громадянської війни, коли суспільний лад ще не був встановлений, а школа і педагогічна наука - не підняті на ноги".

Та все ж в останні місяці існування незалежної України підручник із літератури було видано. Ми, правда, достеменно не знаємо, де побачила світ ця книжка: на вихідних даних не вказано місця видання, але рік її виходу знаємо точно - це 1920 рік. Її укладачем був А.Воронець. Повна назва підручника: "Наші письменники. Життя та діяльність українських видатніших письменників. Підручник для учнів вищих початкових та середніх шкіл. Написав А.Воронець".

У вступному слові автор декларує пріоритетні підходи до вивчення рідної літератури, зокрема, однією з провідних не тільки для освіти, але й для всього суспільного життя українства є національна ідея. "Наша національна ідея, - пише А.Воронець, - відродження самостійного життя - переходить через цілі віки нашої історії".

Слід зауважити, що поняття "національна ідея" з'явиться в освітніх документах України лише в епоху нової незалежної Української держави, у 2002 р., у важливому державному документі - "Національній доктрині розвитку освіти", що далі розвиває і поглиблює доленосні ідеї української національної освіти, сформовані за доби Центральної Ради.

У підручнику А.Воронця даються критичні розбори (нариси) кращих творів українських письменників на основі тодішніх досягнень українського літературознавства від І.Котляревського до І.Нечуй-Левицького; укладач знайомить учнів з творчим доробком таких видатних письменників, як Г.Квітка-Основ'яненко, О.Стороженко, Є.Гребін-ка, Т.Шевченко, П.Куліш, Марко Вовчок, Л.Глібов, С.Руданський.

Кожна тема, а це коротка біографія та огляд творчості одного письменника, супроводжується рекомендаціями щодо самостійного поглиблення знань із допомогою різноманітних історико-літературних джерел. Наприклад, про творчість і життєвий шлях основоположника нової української літератури І.Котляревського подається така рекомендація для школярів: "Більш докладні відомості про літературну діяльність Котляревського можна дістати:

Єфремов С. Історія українського письменства. Розділ IV.

Коваленко Г. Століття "Енеїди" Котляревського ("Літературно-науковий Вісник" за 1898 р. Кн. Х).

Євшан М.І. Котляревський. Збірник "Пошана", Харків, 1909 р.

Далі пропонуються для самостійних студій праці Б.Грінченка, М.Грушевського, статті із "Літературно-Наукового Вісника".

У рекомендаціях до творчості інших письменників зустрічаємо посилання на праці О.Барвінського, Д.Дорошен-ка, Ю.Романчука та ін.

Підручник відображає рівень розвитку на той час літературознавства в Україні з його національно-демократичними пріоритетами, прагненнями бачити Україну вільною, незалежною. Історико-літературознавчі аспекти розглядаються з урахуванням попередніх здобутків українських літературознавців та історико-літературної концепції С.Єфремова.

Часто у підручнику А.Воронця робляться посилання на художні тексти з повних видань творів того чи іншого автора.

За сьогоднішніми мірками можна стверджувати, що підручник перевантажений "академічним" підходом до літературної історії, його мова науково суха. Тут відсутній у сучасному розумінні цього поняття дидактичний апарат.

Така ситуація частково може пояснюватися нерозвиненістю на той час педагогічної і психологічної наук не лише в Україні, але й у Європі. А також тим, що українська педагогічна думка перебувала в надзвичайно скрутному матеріальному становищі: молода Українська держава змушена була відбивати напади країн-сусідів, переживати внутрішні політично-економічні конфлікти.

Розвиток національного шкільництва в епоху УНР мав величезний вплив на відродження українського шкільництва за її межами, у місцях компактного проживання наших співвітчизників у Східній діаспорі - на Зеленому Клину (Далекий Схід), у Східній Слобожанщині (сучасні Курська, Воронізька та Білгородська області Росії), у Краснодарському краї (Кубань), на Нижній Волзі та в багатьох інших районах. Саме в цей час починають налагоджуватись тісні контакти між українськими освітянами майже усіх земель колишньої Російської імперії, де компактно проживало українське населення. Там, де це було можливим, починають з'являтись навчальні книжки для українських дітей.

Отже, попри усілякі утиски навчальна література продовжувала розвиватись протягом століть і зараз набутий відповідний рівень, що дозволяє надавати якісну інформацію через друковане слово. Єдина перешкода - це великі податки, що накладаються на книги. Через це їх вартість досить висока, щоб кожна людина змогла купити необхідне. Але, можливо, пройде час і ситуація змінеться, потрібно надіятись.

© І.-І.В.Бондаренко,2006

Бондаренко І..-І.В.

Видання в Україні навчальної літератури (історія і сучасність): [Реферат]. -К.: Нац.техн. ун-т України "КПГ'.Вид.-полігр. ін-т,2006,-10 с.

Список використанної літератури та джерел:

Енциклопедія сучасної України. - К.: НАУ, 2001. - Т.1.

Микола Тимошик "Книга для автора, редактора, видавця ". - 2-ге вид.,

стереотипне. -К., 2006.

Ярема С.М. "Технічне редагування". - К.:Університет "Україна", 2003.

Овчінніков В. " Історія книги:Еволюція книжкової структури". — Л., 2005.

Фрис В. "Історія кириличної рукописної книги в Україні" - Д.,-2000.

Інтернет сайти:

http//www.obriy.pib.com.ua

http//www.journlib.univ.kiev, ua

http//www. nbuv.gov.ua

http//www.imzak.org.ua

http//www. ukrlife.org.ua

http//www. slovoprosvity.com.ua

http//www.bohdan-books.com.u

http//www. public.ua.net