КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ

КУШНІР ОКСАНА ВАСИЛІВНА

УДК 82–94: 070 (051)

Журнал “Дукля” (Словаччина, 1953–2004 рр.): організаційний, проблемно-тематичний та жанровий аспекти

Спеціальність 27.00.04 – теорія та історія журналістики

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук із соціальних комунікацій

Київ – 2008

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Органічну складову національного інформаційного потенціалу становить надбання української преси на чужині. Друковані органи українців, розкиданих світами, відзначаються характерними рисами. Задовольняючи інформаційні потреби населення, видання фіксують соціально-економічні, суспільно-політичні, культурні події на території свого функціонування. Періодика національних меншин є важливим засобом їхньої самоідентифікації в контексті інтеграційних процесів та духовного взаємозбагачення. Особливо це стосується пряшівчан, чия історична доля визначила для них роль посередника у взаєминах між Україною та Словаччиною.

Українська громада Чехословаччини, усвідомлюючи тривалу політичну залежність і свій статус як національної меншини, не раз обстоювала найоптимальніший шлях збереження власної національної ідентичності у слов’янському ареалі – шлях літератури, науки й мистецтва, який, за визначенням І. Франка, “в’яже, а не розділює всі слов’янські народи”¹.

Соціально-політичні, економічні та етнопсихологічні умови розвитку культурного життя українців Чехословаччини спричинили те, що середовищем функціонування літератури була громадська періодика. Майже кожен закарпатський літератор розпочинав свій творчий шлях у журналі чи газеті. Пропагувати українське письменство Словаччини було одним із завдань газет “Слово народа” (1931–1932), “Пряшівщина” (1945–1951), “Нове життя” (1950–до сьогодні); журналів “Наша земля” (1927–1929), “Голос життя” (1929–1938), “Голос молоді” (січень–травень 1938), “Колокольчик-Дзвіночок” (1946–1949), “Дружно вперед” (1951–по даний час), “Дукля” (1953–до сьогодні). Друковане у них слово забезпечувало збереження культури української спільноти, сприяючи розширенню меж її спілкування зі світом.

У контексті післявоєнної журналістики українців Словаччини літературно-мистецький та публіцистичний журнал “Дукля” є характерним об’єктом для узагальнень щодо впливу періодичних видань на духовне життя спільноти, простеження тенденцій розвитку преси у чужій державі, визначення її ролі у міжкультурних взаєминах. Понад півстоліття він інформує про мистецькі й наукові здобутки пряшівчан, сприяє створенню позитивного іміджу української громади, подальшому зближенню та збагаченню двох народів.

Досі журнал “Дукля” не став об’єктом ґрунтовного вивчення ні в Україні, ані у Словаччині. Такі авторитетні дослідники міжнародних культурних взаємин, як Ю. Бача, М. Роман, О. Рудловчак вибірково розглядали окремі положення, маніфестовані матеріалами часопису. Ширші відомості про історію видання знаходимо в оглядових журналістських працях Ф. Ковача, М. Фоллріхової, у підсумкових редакційних публікаціях, відгуках місцевої та радянської преси. Однак ці роботи є лише першим кроком на шляху комплексного аналізу “Дуклі” як феноменального явища журналістики та культури українців Словаччини.

Актуальність обраної теми зумовлена відсутністю у вітчизняному журналістикознавстві комплексного дослідження журналу “Дукля”. При його вивченні перехрещуються журналістикознавчі, загальнодуховні, націотворчі, політичні та історичні проблеми. Об’єктивний та неупереджений аналіз видання дозволяє осмислити типологічні особливості періодики нацменшин, визначити роль преси у процесі суспільного співжиття етнічних спільнот.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах наукових програм і навчальних планів кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства та кафедри журналістики Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Проблематика дослідження стосується курсів “Історія української журналістики”, “Історія української літературної критики”, “Історія літератури”.

Мета дисертації – вивчити журнал “Дукля” крізь призму умов його функціонування як видання національної меншини, здійснюючи аналіз редакційної політики, структури, змісту, особливостей ідейно-тематичної та жанрово-стильової типології публікацій, визначаючи місце друкованого органу в українському культурному житті Словаччини.

Задля досягнення окресленої мети розв’язувалися конкретні завдання:

• з’ясувати стан дослідження проблеми в українському та зарубіжному журналістикознавстві, окреслити повноту її джерельної бази;

• реставрувати історико-культурні та суспільно-політичні передумови виникнення альманаху “Дукля”;

• розкрити програмні засади редакції та процес їх реалізації протягом існування журналу;

• зважити внесок провідних творців часопису у його позиціонування; визначити їх роль в історії української журналістики Словаччини;

• збагнути суть полемічних виступів і дискусій із теоретико-методологічних проблем літературної творчості, що велися на шпальтах видання;

• охарактеризувати основні ідейно-тематичні і жанрово-стильові групи художніх текстів, надрукованих у журналі “Дукля”, визначити роль пресової літератури для розвитку письменства національної меншини;

• проаналізувати літературно-критичну публіцистику, окреслити проблемно-теоретичні й жанрові виміри літературно-критичного дискурсу видання;

• оцінити літературні здобутки журналу “Дукля”, означити його місце у медійному контексті, в українському культурному житті Словаччини та в міжкультурному діалозі.

Об’єктом дисертаційного дослідження є літературно-мистецький та публіцистичний журнал “Дукля” (1953–2004, 286 номерів).

Предмет дослідження складають особливості становлення й закономірності розвитку журналу “Дукля” як видання української національної меншини у Словаччині, тематика, проблематика, жанровий канон літературних публікацій часопису.

Джерельну базу дослідження становлять примірники журналу “Дукля” (Пряшів, 1953–2004); бібліографічні довідки, публікації спогадів та вражень одного з провідних авторів журналу – Ю. Бачі; результати вже відомих наукових досліджень, які стосуються проблематики дисертації, так і надбання української та зарубіжної пресознавчої, філологічної, історичної наук.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від 1953 року – часу заснування журналу “Дукля” – до 2004 року; хронологічний огляд української преси у Словаччині здійснено з середини XIX століття.

Методологічні засади роботи ґрунтуються на принципах історизму, наукової об’єктивності та достовірності. Для огляду преси української національної меншини Словаччини використано загальнонаукові методи – структурно-системний, порівняльно-аналітичний; при дослідженні журналу “Дукля” – хронологічний, порівняльно-історичний, конкретно-типологічний та суто філологічні – бібліографічно-описовий, біографічний, проблемно-тематичний, жанрово-стилістичний методи.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що у ній вперше зроблено спробу докладного аналізу журналу “Дукля” як синтезуючого й визначального фактора у національно-культурному житті словацьких українців, зокрема висвітлено особливості видання (концепція, структура, зміст), простежено еволюцію редакційної політики часопису, окреслено внесок окремих постатей в історію його розвитку.

Малодослідженість об’єкта аналізу зумовила вибірковість аспектів діяльності журналу. Основні положення і висновки дисертації базуються насамперед на уважному вивченні літературних матеріалів п’ятдесятирічного функціонування часопису. Спрямованість і зміст видання визначили головне завдання роботи – подати історико-літературну та літературознавчу панораму друкованого органу. У праці простежено ідейно-тематичну й жанрово-стильову типологію художніх та літературно-критичних творів, опублікованих у “Дуклі”, з’ясовано вплив журналу на розвиток української журналістики та літератури Словаччини, визначено його роль у культурному житті національної меншини.

Практичне значення роботи: матеріали дослідження можуть використовуватися у процесі викладання курсів історії української журналістики, теорії літератури, історії української літератури, літературної критики, а також спецкурсів і спецсемінарів, зокрема “Українська преса за межами України”; при підготовці систематичних покажчиків змісту періодичних видань та при упорядкуванні бібліографії української літературної преси; при створенні підручників, методичних посібників для студентів-журналістів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації оприлюднені на щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка за 2004–2007 рр., на науковій сесії Тернопільського міського осередку Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка (Тернопіль, березень 2006 р.), на всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференціях і семінарах: “Терміносистема слов’янського літературознавства” (Тернопіль, 30 вересня–1 жовтня 2005 р.), “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 28–29 жовтня 2005 р.), “Актуальні проблеми журналістикознавства” (Одеса, 13–14 жовтня 2005 р.), “Національна періодика початку XX століття: розвиток і реалізація української ідеї державотворення”, (Київ, 8–9 грудня 2006 р.), “Харків і Харківський університет у розвитку української журналістики” (Харків, 19–20 грудня 2006 р.).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 7 статей у фахових наукових виданнях.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків (2) і списку використаних джерел (289 позицій). Основний зміст викладений на 171 сторінці, загальний обсяг дисертації 244 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету й основні завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, джерельну базу та хронологічні межі дослідження, названо методи вивчення теми, аргументовано наукову новизну і практичну цінність роботи, інформовано про апробацію дослідження.

У першому розділі – “Часопис “Дукля” в контексті журналістики словацьких українців другої половини ХХ століття” – окреслено джерельну базу з досліджуваної проблеми, простежено історію становлення й розвитку української журналістики Словаччини, з’ясовано організаційний аспект і програмні засади журналу “Дукля”, виокремлено періоди його існування, проаналізовано внесок провідних творців видання у його позиціонування.

У підрозділі 1.1. “Історіографія та джерела дослідження” наголошено, що тема дисертації знаходиться на межі журналістикознавства, історії, культурології, науки про літературу, тому теоретико-методологічну базу роботи формують джерела різних напрямків.

Першу групу джерел становить комплект журналу “Дукля” (Пряшів, 1953–2004), що знаходиться у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника НАН України, Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського (м. Київ), у фондах науково-культурного товариства “Бойківщина” (м. Дрогобич).

Достовірним джерелом для дослідження послужила література з історії України та Словаччини, з питань міжнародних зв’язків: праці Ю. Бачі, О. Богіва, М. Вегеша, В. Задорожного, І. Ваната, Н. Коровіциної, В. Литвина, І. Миговича, М. Мушинки, М. Нагорняка, І. Панькевича, Я. Пилинського, Ю. Рилача, П. Стерчо, В. Трембіцького та ін. Відомості про літературний сегмент міжкультурної комунікації є у роботах Г. Вервеса, М. Гайдая, П. Гонтара, В. Павелка, Ф. Погребенника, В. Шевчука, у збірнику “Украинско-чехословацкие интернациональные связи” (1989) та ін. Українську школу репрезентують праці Р. Гром’яка, Є. Кирилюка, В. Микитася, О. Мишанича, О. М. Мольнар-Мундяк, В. Моторного, Ф. Погребенника.

Словацька наукова україністика представлена роботами Ф. Тіхого. В. Бобека, Р. Бртаня, М. Мольнара, Л. Баботи, Ф. Ковача, М. Романа, авторів збірника “З історії чехословацько-українських зв’язків” (1959).

Третя група джерел – праці з історії української журналістики в Україні та за її межами: бібліографічні покажчики М. Мартинюка, Ф. Погребенника, Ю. Тернопільського, І. Бойка, О. Фединського, А. Юричка; праці науковців радянського періоду О. Дея, В. Дмитрука, П. Федченка; напрацювання початку 90-х років XX століття В. Владимирова, С. Горевалова, В. Гутковського, І. Крупського, А. Животка, І. Михайлина, П. Федоришина, розвідки молодих пресознавців А. Кобинець, Р. Радчик та ін. Особливе значення для вивчення теми мають праці О. Бартко, М. Гдакович, І. Капраль, Н. Лощинської, С. Семенко, В. Хропка, у яких розкрито особливості функціонування літературної преси.

Безпосереднім джерелом для дисертації були дослідження української преси в інших країнах, зокрема розвідки М. Боровика, О. Гриценка, О. Денеки, І. Крупського, Й. Лося, Ю. Покальчука, М. Присяжного, О. Савченко, Н. Сидоренко, І. Срібняк, М. Тимошика, О. Цап, І. Чорнописького, вибрані публікації з наукового збірника “Українська преса за межами України” (1996 р.) та матеріалів Всеукраїнської науково-теоретичної конференції “Українська періодика: історія і сучасність” (2002, 2003 рр.). Інформацію про українські видання Чехо-Словаччини знаходимо у роботах В. Габора та І. Добоша, О. Пономаріва, П. Проніна, О. Рудловчак, М. Штеця, М. Фоллріхової.

Журнал “Дукля” ще належно не поцінований в українсько-чехо-словацькому пресознавстві. Відомі лише окремі відгуки, рецензії, огляди, опубліковані у місцевій пресі, зокрема Ю. Дацка, З. Франко, Й. Гвіща, Ф. Ковача, Р. Корецького, О. Рудловчак, у радянській періодиці – О. Гуреїва, В. Бондара, М. Олійника, оцінні публікації на сторінках “Дуклі” – Ю. Гарбара, Ф. Гондора, Я. Соловича.

Четверту групу джерел становлять праці з історії пряшівського письменства: колективна монографія “Література чехословацьких українців (1945–1967). Проблеми й перспективи” (1988), розвідки Ю. Бачі, Ф. Ковача, М. Романа, Д. Павличка, З. Ґеник-Березовської.

Дисертація базується на методологічних засадах, викладених у дослідженнях загальних тенденцій розвитку української журналістики (В. Бебик, О. Сидоренко, І. Бондар-Терещенко, В. Здоровега, Ю. Колісник, А. Москаленко, Б. Потятиник, В. Різун, А. Чічановський, В. Шкляр), а також специфіки журналістських жанрів (В. Здоровега, І. Михайлин, В. Ворошилов, М. Вуароль, М. Кім, В. Горохов, В. Пельт, Г. Мельник, А. Тепляшина, В. Моїсеєв, А. Тертичний та ін.).

Шостий сегмент джерел – література з історії та теорії літературної критики. Висновки В. Баранова, А. Бочарова, В. Барахова, Ю. Борєва, Ю. Бурляя, І. Гаєка, Р. Гром’яка, В. Ейдінової, Б. Єгорова, М. Зельдовича, А. Корокотіної, Н. Кучми, В. Полякова, Ю. Суровцева, Т. Щукіної та ін. послужили критеріями для характеристики літературно-критичного доробку журналу “Дукля”.

Глибше познайомитися з персоналіями окремих творців журналу допомогли матеріали інтерв’ю, бібліографічні огляди, зокрема, Ю. Бачі.

У підрозділі 1.2. “Становлення української журналістики на теренах Словаччини” відтворено історію української преси Пряшівського краю.

Періодика словацьких українців виникла у другому десятилітті минулого століття, що було зумовлене відсутністю місцевої журналістської традиції. У середині XIX віку зафіксовано спроби творити друковані видання для закарпатців, які мали б обслуговувати і пряшівчан: “Вістник для русинов Австрійської держави”, “Церковна газета” “Церковний вісник”, “Учитель”, “Светъ”, “Сова”, “Карпатъ”, “Листокъ”, “Наука”. У цих газетах активними дописувачами були українці Словаччини.

Журналістику пряшівських українців започаткувала газета для “рутенів” “Наше Отечество”, яка за редакцією Є. Сухого виходила у 1916–1919 роках. Будучи неофіційним органом пряшівської єпархії, вона засуджувала будь-які прояви громадсько-політичної та культурної активності українського населення.

Власне “українським національним органом” на Пряшівщині стала газета “Слово народа” (1931–1932, редактор І. Невицька). Зініційована “народовцями”, газета публікувала українською мовою зразки місцевої художньої літератури, спроби літературної критики. Видання відіграло значну роль у справі захисту і поширення рідного слова на Пряшівщині, збереження й розвитку власної культури, утвердження національної самобутності в чужоземному довкіллі.

У 30-х роках минулого століття на українських теренах Словаччини діяли “культурно-народна газета” “Русское слово” (1924–1939) та “москвофільська” “Народная гезета” (1924–1936). Одночасно тут функціонувала комуністична преса Закарпаття і празький місячник “Поступ” (1931–1933).

Повоєнну українську журналістику Словаччини започаткувала газета “Пряшівщина” – орган Української Народної Ради Пряшівщини (УНРП), що виходив у 1945–1951 роках під редагуванням І. П’єщака, В. Карамана і Ф. Лазорика. За час свого існування газета здійснила значну культурно-виховну роботу, висвітлюючи важливі соціальні, політичні, мистецькі й наукові здобутки пряшівчан, друкуючи матеріали про політичний і національний розвиток Чехо-Словаччини, про економічні, соціальні та культурні зміни в Радянському Союзі.

Культурна спілка українських трудящих (КСУТ) із серпня 1951 року почала видавати суспільно-політичний щоденник “Нове життя”. Як орган крайкому КПСС газета дотримувалася партійної лінії у структурі, форматі і змісті. Попри данину своєму часові, виразній “кабінетності” матеріалів, статей “на продовження”, це видання відіграло важливу роль у суспільно-культурному розвитку словацьких українців. Двотижневик нерегулярно виходить і сьогодні.

“Щомісячний культурно-громадський ілюстрований журнал” “Дружно вперед”, який почав виходити з 1 вересня 1951 року як орган КСУТ, протягом півстолітнього існування став справжньою хронікою життя словацьких українців. Матеріали про актуальні проблеми та про цікаві події сьогодення, репортажі, нариси з минулого місцевого населення поєднувалися з численними ілюстраціями, фотографіями, які мали вагоме пізнавальне значення.

Преса для місцевих дітей та молоді була представлена “органом прогрессивной молодежи Пряшевщины” “Карпатская звезда” (1946–1947), яка з 1947 року стала двомовною і виходила під назвами “Карпатская звезда–Карпатська звізда”; місячником “Зоря” – додатком до двотижневої газети “Благовісник”; двомовним “Колокольчиком-Дзвіночком”, який у 1947–1950 роках видавала Спілка молоді Карпат; “Піонерською газетою”, яка з 1968 року виходила під назвою “Веселка”.

У підрозділі 1.3. “Історія створення та основні етапи функціонування журналу “Дукля” розкрито п’ятдесятилітню еволюцію видання.

“Дукля” заснована як альманах-квартальник у березні 1953 року при видавництві КСУТ Чехо-Словаччини членами Гуртка українських письменників при Спілці чехо-словацьких письменників (Ю. Боролич, В. Зозуляк, Ф. Іванчов, А. Кусько, Ф. Лазорик, І. Мацинський, М. Питель, І. Прокіпчак, О. Рудловчак, М. Шмайда).

П’ятдесятирічний шлях журналу “Дукля” був нелегким. Тематичну спрямованість, зміст, регулярність опублікованих матеріалів і тираж (1 тис. примірників) визначали власні можливості літературних сил Пряшівщини. Гальмували розвиток видання часті зміни складу й керівництва редакції. Свого часу на чолі журналу стояли: І. Мацинський, Ю. Боролич, Ф. Іванчов (1953–1956), Ф. Лазорик (1956–1957), Ф. Іванчов (1958–1967, 1970–1971), Ф. Ковач (1967–1969, 1972–1989), М. Ілюк (1990–1991), І. Яцканин (1992–2004). Помічником редакції виступала редакційна колегія.

“Літературно-художній та громадсько-політичний” (з 1966 року – “літературно-мистецький та публіцистичний”) профіль видання зумовлював його тематику, структуру, розгалуженість рубрик, визначав характер публікацій.

Упродовж років на сторінках “Дуклі” існували відділи “Поезія”, “Художня проза”, “Сатира і гумор”; “Переклади”, “З чеської прози”, “Голос Радянського Закарпаття”, “Мости дружби”, “До антології дружби”; “Критика і публіцистика”; “Про нас пишуть”, “Знайомтесь”, “Із роду в рід”; “Мистецтво”, “Театр”, “НХС”, “Етнографія і фольклор”, “Звичаї”; “Бібліографія”, “Нові книги”.

Хронологічно історію журналу “Дукля” можна поділити на чотири періоди: етап становлення: 1953 – 1956 роки; кульмінаційний: кін. 50-х – 60-ті роки; прорадянський: 1970-ті – 80-ті роки; реабілітаційний: 1989 – по даний час.

На початку свого існування альманах, виконуючи заманіфестоване у першому номері зобов’язання “активізувати літературні сили краю і спрямувати їх на будівництво соціалізму”², друкував багато “псевдолітератури” низької художньої вартості: панегіричні вірші на патріотичну й соціальну тему, оповідання, нариси, публіцистичні статті про трагізм війни й мирні будні розбудови “соціалістичного суспільства”. Це було зумовлено “неіснуванням” літературної критики, яка зводилася до анотацій-повідомлень про вихід з друку нової книжки: про її тему, ідею, авторський задум, переказування змісту.

З кінця 50-х років на сторінках “Дуклі” формується українська літературна критика Словаччини у публікаціях Ю. Бачі, М. Гиряка, Ф. Гондора, І. Мацинського, В. Хоми, А. Червеняка, А. Шлепецького та ін. Альманах тоді поповнився мистецькими зразками творчості Є. Бісс, Ю. Боролича, І. Галайди, С. Гостиняка, В. Дацея, Й. Збіглея, Ф. Іванчова, І. Мацинського, Й. Шелепця, М. Шмайди. Орган друкував твори “шістдесятників”, репресованих письменників, подавав інформацію про загальноукраїнське культурне життя. Завдяки редакційній організації І. Мацинського та життєвій філософії Ю. Бачі, полемічному слову Ф. Гондора часопис “Дукля” у 1960-х роках став явищем загальноукраїнського значення, виконуючи функції, які мала б виконувати загальнонаціональна преса щодо українців поза межами України.

Вторгнення 1968 року в Чехо-Словаччину радянських військ зруйнувало відрадні тенденції оновлення культурного життя української громади. З літературного процесу були вилучені кращі його представники: Ю. Бача, В. Дацей, С. Макара, І. Мацинський, М. Мушинка, Й. Шелепець, М. Шмайда. На літературній арені лідерами стали В. Зозуляк, І. Прокіпчак, які ще на початку десятиліття перебували на периферії культурного життя. Тогочасну критику журналу творили В. Коман, Ф. Ковач, М. Роман поверховими рецензіями на окремі видання та оглядовими працями про життя і творчість письменників. У результаті – двадцять років застою в українському літературному житті.

Другий розділ “Проблемно-тематична палітра журналу “Дукля” складає аналіз півстолітнього розвитку пряшівської літератури, здійсненого у діапазоні творчих пошуків авторів видання.

Підрозділ 2.1. “Поетичні твори” розпочинається тезою, що у продукції журналу “Дукля” провідне місце займає поезія, а поетичний доробок видання охоплює тексти різнотипної образності й версифікаційної майстерності.

У перші три роки поезію альманаху репрезентували Ф. Лазорик та І. Мацинський, які творили в річищі культівських тем і художніх засобів.

Наприкінці 50-х років XX століття поетичний дискурс “Дуклі” поповнили представники “середнього покоління”: Ю. Бача, В. Гайний, І. Галайда, Й. Збіглей, С. Макара, Й. Шелепець. Вони засвідчили тенденцію до індивідуалізації тогочасного літературного процесу, представивши гостру поетичну публіцистику (Ю. Бача), експресіоністичну поезію фрагментів (І. Галайда), хрестоматійний гладкопис (Й. Шелепець). Кульмінацією формальних експериментів стали “фігурні вірші” C. Макари.

З-поміж пряшівських поетів-шістдесятників найвиразніше порушував традиційність тем і форм Й. Збіглей. Зв’язок із загальноукраїнською словесністю того часу найчіткіше простежується у віршах В. Гостиняка. У 60-х роках XX cтоліття автори-початківці М. Дробняк, М. Немет, а за ними – Н. Гиряк, М. Бобак утверджували на сторінках “Дуклі” нову концепцію життя, нове розуміння моралі й гуманності, яке втілювали у некласичних формах, свіжих образах, оригінальних художніх засобах. Вони прагнули схоплювати життя в його суперечностях і конфліктах, тому зосереджувалися на дрібних спостереженнях і настроях, на власних рефлексіях стосунків зі світом.

Протягом 70-х–90-х років когорту поетів журналу поповнили постаті В. Конопелця, С. Сухого, тексти яких гідно представили місцеве віршоване слово на світовій арені. Своєрідним феноменом можна вважати жіночу поезію Г. Коцур, М. Няхай, Л. Ярмак.

У підрозділі 2.2. “Художня проза” проаналізовано прозовий доробок журналу, представлений переважно “малими” жанрами: оповіданнями, новелами, нарисами, етюдами, ескізами, есе тощо.

Перші п’ять років існування альманаху домінувала “мала проза” Ю. Боролича, І. Гриця-Дуди, В. Зозуляка, Ф. Іванчова, А. Куська, Ф. Лазорика, І. Мацинського, І. Прокіпчака, М. Шмайди. Тематика їхніх творів обмежувалася життям села, його історією та тогочасними проблемами. Сюжети творів будувалися за принципом зіткнення позитивних і ворожих тенденцій, втілених у конкретних постатях. Трафаретності тем, сюжетів, відповідали спрощені засоби художнього зображення та описово-розповідна манера викладу.

Наступні десять років (1958–1968) окреслили якісно іншу епоху в історії художньої прози “Дуклі”. Молоде покоління письменників (В. Дацей, Й. Шелепець, Ю. Бача, Є. Бісс, І. Мацинський, І. Галайда, М. Немет, С. Гостиняк) розширювало тематичний діапазон творів, увиразнювало індивідуальну цінність людини з її внутрішнім світом, сферою бажань і прагнень, ускладнювало спектр формальних можливостей малої прози.

Сьоме десятиліття втратило попередні досягнення, силоміць вилучивши з літературного процесу Ю. Бачу, Є. Бісс, В. Дацея, І. Мацинського, М. Шмайду. Художню прозу журналу тоді репрезентували: “художні документи соціалістичних перетворень” В. Зозуляка, художньо-документальні нариси й гуморески Ф. Іванчова, олітературнені народні оповіді А. Галчак. Найбільшу цінність з-поміж прозової продукції “Дуклі” 70-х років становлять соціально-психологічні етюди з життя міста й села С. Ганущина, а також психологічно-філософські замальовки І. Галайди.

У 80-х–90-х роках ХХ століття на літературну арену журналу повернулися Ю. Бача, Є. Бісс, В. Дацей, М. Шмайда. До них приєдналися молоді автори Н. Вархол, М. Мальцовська, М. Немет, І. Яцканин, які вдихнули свіжі сили в українську прозу Словаччини.

Вагомим аргументом наполегливих шукань пряшівськими письменниками нетрадиційних естетичних та суспільних еталонів, свіжих форм і засобів моделювання дійсності ставали публікації в “Дуклі” уривків з епічних полотен М. Шмайди, В. Зозуляка, Ф. Лазорика, М. Дробняка, В. Дацея, Ю. Боролича.

У підрозділі 2.3. “Літературно-критична публіцистика” досліджується процес поглиблення критичного мислення в контексті журнальної публіцистики.

Критичні тексти часопису “Дукля” засвідчили еволюцію в розумінні основних літературознавчих питань: від публіцистичних, ідейно-змістових аспектів літератури як одного з виявів дійсності (“літературно-критичної публіцистики”) до естетичних законів творення письменства як специфічної форми пізнання й зображення довкілля (“публіцистичної критики”)³.

Публіцистичність критичного мислення найбільше увиразнилася протягом перших років існування журналу, передусім при розгляді розуміння суті літератури, її суспільних функцій і закономірностей творення. У період культу особи Сталіна, домінувала ідеологема літератури як “частини загальнопролетарської справи” розбудови нового суспільства, яка скеровувала головне завдання письменника на ілюстрування “прогресивних” ідей, слушності партійних рішень, далекоглядності великих ідеалів і прищеплювання їх читачам.

На межі 50-х–60-х років парадигмою ставало розуміння літератури як художньої творчості, якій притаманні свої внутрішні закони розвитку. Поступово увиразнювалося питання про художність твору, про право авторів на експериментування у галузі архітектоніки і жанру, наполегливо артикулювався формат формально-стильових пошуків. На сторінках “Дуклі” розгорнулася полеміка щодо місцевих літературних традицій, яка резюмувала міркування про місце письменницької спадщини і міру її використання у розвитку словесності краю. Розвиток критики видання закладав основи теорії літературної критики.

Центральною проблемою критичної діяльності авторів журналу була система критеріїв художності літературних творів. Повоєнне пряшівське письменство творили й оцінювали за “місцевими критеріями”, відповідно до яких усе написане у формі віршів, п’єс, оповідань вважалося художньою літературою. 60-ті роки закріпили міцні позиції літературознавчих критеріїв, чинних на терені всієї словесності. Художні твори схвалювалися за їх естетичні вартості. Літературно-критичні метаморфози 70-х–80-х років звели нанівець усі досягнення минулого десятиліття. Аналітичне мислення часопису модифікується у XXI столітті, коли першочерговим завданням критиків надалі залишається належна оцінка дотеперішнього письменницького доробку пряшівчан, для чого передусім переформульовується система мистецьких критеріїв.

Публіцистичний голос критиків журналу найвиразніше звучав у публікаціях, присвячених взаємозв’язку письменника з читачами, сприймання літературного твору. Актуальність проблеми читацтва для дописувачів “Дуклі” активізувалася потребою популяризувати свою творчість, розширювати коло власної читацької аудиторії та пропагувати часопис. Критики підкреслювали діалектичний характер зв’язку письменника й читача і застерігали проти сліпого пристосування до смаків окремої групи людей.

Третій розділ “Жанрові особливості публікацій журналу “Дукля” присвячено аналізові генології публіцистики видання.

У підрозділі 3.1. “Специфіка жанру рецензії” відзначено, що рецензії складали найчисленнішу групу жанрів серед публікацій журналу.

Процес розвитку рецензентської практики видання не був рівнозначний, а зумовлювався динамікою духовного життя української спільноти.

Протягом перших трьох років існування альманаху Ф. Ковач, І. Волощук, Ю. Муличак, А. Шлепецький, М. Мольнар виступили з бібліографічними замітками й анотаціями, міні-рецензіями, звичайними журнальними рецензіями й виступали тільки реєстраторами літературних фактів у численних інформаційних повідомленнях про вихід з друку нової книжки, про її тему, ідею, здогадний авторський задум, стисло передаючи зміст.

До початку шостого десятиліття в дуклянських рецензіях Ю. Бачі, І. Галайди, М. Мольнара, В. Хоми, А. Червеняка зміцнювалися основи критичних традицій, формувався кардинально інший підхід до оцінки художніх текстів, усталювалася нова система критеріїв пряшівського письменства. Відтепер рецензування прагнуло осмислити художній світ твору через висвітлення рівнів структури, специфіки мистецького моделювання дійсності, особливостей індивідуального стилю автора, його формальних пошуків.

Запальна дискусія на сторінках альманаху “Дукля” розгорнулася навколо роману М. Шмайди “Тріщать криги” в рецензіях В. Хоми, М. Гиряка, Ю. Бачі.

Серед критичного доробку журналу рецензія кількісно переважала і протягом 70-х–80-х років, проте знову розгорталася в руслі публіцистичної критики, зводячи літературний аналіз до соціально-політичних характеристик.

Окрему групу в журналі складали рецензії на перекладні твори. Рецензії на прозові видання носять, зазвичай, інформативний характер, у них мало уваги якості перекладу Рецензії на поетичні переклади проблематизують перекладацтво, знання мов, важливість розуміння задуму.

У рецензіях прози більше заідеологізованих суперечок та полеміки, натомість рецензії на поетичні твори акцентували увагу на формально-стильовому аспектові аналізу. Характер видання, домінуючий ідеологічний аспект при аналізі текстів зумовив структурований, “монологічний” виклад рецензій, у якому періодично проглядалася діалоговість.

У підрозділі 3.2. “Особливості портретного нарису” дисертант враховує, що в журналі “Дукля” домінували різновиди літературно-критичного портрета – від оповіді про життєвий шлях письменника, яка дає оцінку творів крізь призму фактів біографії та своєрідності світосприймання автора, до розкриття творчої індивідуальності митця шляхом пильного аналізу його творів.

Авторами більшості портретних нарисів виступали фахівці-критики (Л. Бабота, З. Ґеник-Березовська, Ф. Ковач, М. Мольнар, М. Роман, О. Рудловчак, А. Шлепецький), які писали переважно ювілейні публікації та некрологи, присвячені відтворенню творчої постаті пряшівських письменників чи авторів сусідніх літератур.

Портретним різновидам жанру властивий високий ступінь суб’єктивності, який проявляється в установці, з якою критик підходить до творення праці, у доборі й компонуванні матеріалу, у композиції публікації, у структурі й логіці аналізу творчості чи окремих творів.

У 90-х роках переосмислюється суть і значення мистецтва слова, місце автора, твору й читача у літературному процесі. Відтак, у портретах-бесідах журналу переглядалася творчість письменників старшого покоління, по-новому оцінювалися спроби молодих літераторів, зверталася увага на важливі філософсько-моральні та етичні проблеми загальнолюдського формату, поглиблювався психологізм у змалюванні персонажів, стильові пошуки.

Позиція автора, тип його мислення зумовили гнучку композицію викладу матеріалу, перемежовану ліричними відступами, особистісними оцінками, публіцистичними оглядами, екскурсами в минуле, окресленням теоретичних проблем, використанням порівнянь, прийому аргументації від протилежного, паралельного використання елементів наукового та художнього стилів.

Виділяються у часописі бліц-портрети, які пропонують короткі відомості про малознайомого читачам портретованого, формують загальне уявлення про нього, також портретний цикл про І. Мацинського, що поєднав різні форми жанру: “штрихи до портрета”, мемуарну розповідь, художній етюд, баладу.

Підрозділ 3.3. “Різновиди журнальних оглядів” презентує особливості оглядових публікацій на сторінках журналу “Дукля”.

Найчисленнішу групу становить тематичний різновид, зокрема літературні огляди, спрямовані на цілісне осмислення поточного розвитку мистецтва слова, підсумовування досягнутого протягом певного часу. Оглядові виступи в журналі увиразнили дві тенденції: вплив радянських соціологічних підходів на аналіз літературного життя українців Словаччини та поступове звільнення від них і орієнтацію на європейські мистецькі канони.

Мотивами творення загальних оглядів літератури найчастіше були з’їзди національних письменницьких спілок, конференції, визначні історичні або політичні події, що зумовлювали відповідну спрямованість, структуру і тональність публікацій. Хронікальним викладом змін провідних тенденцій, їх втілення в окремих родах і жанрах, авторській творчій манері обмежилися І. Волощук, М. Роман, М. Мольнар.

У 60-х і в кінці 80-х років арену видання заповнюють проблемні огляди І. Галайди, І. Яцканина, В. Хоми, О. Зілинського, у яких хронологічний принцип організації матеріалу поступався проблемному, логіка авторської думки розгорталася відповідно до ключового питання певного потоку літератури, які рясніють композиційно і стилістично вдало оформленими теоретичними роздумами, порівняннями, фаховими коментарями.

З метою регулярного висвітлення й оперативної оцінки діяльності видання, виконання його завдань друкувалися журнальні огляди “Дуклі”. За змістом вони поділяються на характеристику прози (М. Роман, Ф. Ковач), поезії (М. Неврлий, О. Зілинський), перекладацької творчості (Ю. Кундрат). Попри відмінності річні огляди преси мають спільні особливості, виражені у фрагментарності структури, відсутності загальнолітературного контексту, що позбавляє критиків можливості цілісної характеристики окремих явищ.

Кількісно найменше представлені у виданні огляди іноземної літератури В. Хоми, Я. Юрчо, які виконували орієнтаційну і спонукальну функції, заохочували читачів до читання маловідомих або зовсім не знаних їм авторів.

У жанрових оглядах автори (М. Роман, Я. Юрчо) найчастіше зверталися до жанру роману. Рідше зустрічаються тематичні й персонажні огляди (Й. Голена, В. Поп, М. Неврлий).

У підрозділі 3.4. “Модифікації жанру аналітичної статті” констатовано, що у журналі “Дукля” найменше представлена стаття. Профільна спрямованість видання, його програма й автура зумовили домінування літературно-критичної статті. Критичну думку журналу формували передусім критики-практики, з яких лише окремі спромагалися формулювати актуальні проблеми розвитку словесності чи накреслювати шляхи їх вирішення. Це дає підстави говорити як про різновиди жанру статті, так і про виміри статті в текстах інших жанрів, надрукованих у “Дуклі”.

Зразки проблемної, полемічної статті представили у журналі В. Хома, Ю. Бача, М. Гиряк, О. Рудловчак, В. Жідліцький, А. Червеняк, П. Гула, Й. Шелепець та ін.

У проекції проблемної диференціації “дифузія” жанрів найяскравіше проявлялася при аналізі теоретичних питань, пов’язаних з окремими творами, їх тенденціями, з пошуками нових жанрових і тематично-стильових втілень (проблемна стаття-рецензія), або ж при осмисленні своєрідності літературного розвитку окремих жанрово-родових потоків, письменницьких угруповань з їх ідеологією та естетичними орієнтаціями (проблемно-оглядова стаття).

Серед пошуків генологічних окреслень завершеного літературного твору знаходимо розмірковування над домінантами художньої виразності певного автора і його творів, мовний аналіз із різною обґрунтованістю оцінок, теоретичні статті про рівень мовної майстерності окремого літературного потоку.

У журналі “Дукля” стаття була домінантною формою критичної діяльності лише протягом 60-х років XX століття. У центрі таких праць стояли теоретичні або методологічні питання словесності: предмет і способи його художнього освоєння (Ю. Бача), функції мистецтва слова у суспільстві (О. Рудловчак), провідні засади письменницької творчості, формально-мистецькі шукання в межах окремих родів і жанрів (П. Гула, М. Ільницький).

Проблемні статті часопису 60-х років сформували найгострішу за всю історію літератури словацьких українців полеміку щодо шляхів і перспектив її розвитку. У взаємному спілкуванні А. Червеняка, Ю. Бачі, І. Галайди, А. Пестременка, Й. Шелепця, О. Зілинського артикулювалися питання, актуальні для мистецтва слова взагалі та зокрема для пряшівського письменства.

Окремий проблемний напрям явили статті О. Зілинського, В. Хоми, Ю. Бачі про основні моменти літературної критики.

У висновках узагальнені результати дослідження й підсумовані основні положення дисертації:

Вилонювання часопису Української філії Спілки словацьких письменників “Дукля” органічно поставало з суспільно-політичних процесів, які відбувалися в Чехо-Словаччині середини ХХ століття. Поява видання зумовлена потребою збереження духовного генофонду пряшівчан у форматі друкованого слова.

“Літературно-мистецький і публіцистичний” профіль органу визначав тематику і структуру видання, розгалуженість рубрик, характер публікованих матеріалів. Журнал друкував художні спроби, публіцистичні й наукові праці пряшівських авторів, зразки творчості письменників України, у перекладі рідною мовою тексти словацьких і чеських митців. Часопис оцінював поточні події місцевого культурного життя, висував на обговорення кардинальні проблеми існування народу.

Ретроспективний погляд на історію журналу свідчить про суперечливий характер програмних засад редакції відповідно до громадянської позиції та естетичних домінант редакторської та письменницької діяльності керівників часопису. Пріоритетні принципи журнальної політики, дають достатні підстави для виокремлення чотирьох періодів функціонування “Дуклі”.

Свого ідейно-естетичного піку видання досягнуло за редакторства Ф. Іванчова (1958–1967). Тоді художній рівень опублікованих творів, характер літературно-публіцистичних проблем, сформували новий тип україномовного журналістського дискурсу на Пряшівщині, надали “Дуклі” загальноукраїнського значення. Важливу роль при цьому відіграли публікації та редакційна діяльність зокрема Ф. Гондора, І. Мацинського та Ю. Бачі.

У художній продукції часопису провідне місце займає поезія. Поетичний доробок видання увібрав основні тенденції півстолітнього розвитку культури Пряшівщини, втіливши еволюцію художнього світобачення від співанкової політичної лірики до модерних текстів з виразним заглибленням у психологію особистості, представивши процес диференціації ідейно-тематичних горизонтів та формально-стильових уподобань.

Журнал 60-х років XX століття формував новий тип ліричного героя-інтелектуала, збагатив й урізноманітнив діапазон поезії: жанрове розмаїття (оди, панегірики, поеми, пісні, елегії, сонети, медитації, поезії в прозі); художню образність (метафоричність, символіка, філософічність); версифікаційну техніку (ускладнення ритміки, апробація модерних віршованих прийомів).

Важливе місце у часописі займала жіноча поезія, Г. Коцур, М. Няхай, Л. Ярмак, а також сонетний цикл І. Мацинського, які увиразнили особливий естетичний феномен пряшівської літератури, сформований своєрідною духовною атмосферою на перетині місцевої, словацької, чеської та загальноукраїнської словесності.

Прозовий доробок “Дуклі” представлений переважно “малими” жанрами: оповіданнями, новелами, нарисами, етюдами, ескізами, есе тощо. Виразно окреслюються дві художньо-естетичні парадигми: “традиційна” на фабульно-хронологічній основі і новаторська, спрямована на осмислення людської особистості та її психологічне моделювання. Становлення модерністичної парадигми зумовлювало збагачення тематичного кола прози часопису, розширення спектру формально-стильових експериментів.

Важливою подією ставали публікації на сторінках журналу уривків із епічних полотен, які увиразнювали шукання письменниками краю нетрадиційних естетичних проекцій моделювання дійсності, увагомлювали роль видання в розвитку місцевої словесності та міжкультурного дискурсу.

Критичний дискурс журналу “Дукля” формувався на межі літературної критики та публіцистики. Критичні виступи часопису фіксували стан розвитку україномовної літературної критики Словаччини й активно впливали на її формування. Теоретичні пошуки видання інспірувалися векторами існування місцевої словесності.

Основними жанрами літературно-критичної публіцистики видання були: рецензії, портретні нариси, огляди, аналітичні статті. Найчисленнішу групу складали рецензії, особливо міні-рецензії та історико-літературні праці. Найпоширенішими формами портретних нарисів були ювілейні публікації та некрологи. Найрідше зустрічалися проблемно-теоретичні статті, породжувані станом художнього дискурсу і наукового потенціалу журналу.

Оперативність реагування на нові художні твори, на виступи опонентів при кволій традиції літературознавчих напрацювань визначала тенденцію до “дифузії” критичних жанрів або їх циклізації). Мова і стиль критичного дискурсу залежали від ідейно-естетичної орієнтації редакції певного періоду та від особистості самого критика, що виокремлювало власне науковий і письменницький типи критичного мислення.

Журнал “Дукля” став специфічно національним виявом самоідентифікації українців у чужій державі. Плекаючи словесними засобами національне “я”, автори видання, з одного боку, демонстрували свою орієнтацію на українську націю, формували національну свідомість інтелігенції, а з іншого, будучи складовою культурного потенціалу України і Словаччини, доводили необхідність інтеграції української національної меншини у словацьке суспільство на засадах взаємопорозуміння і духовного взаємозбагачення.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Кавун О.В. Програмно-функціональне спрямування “Дуклі” – журналу української національної меншини у Словаччині / О.В. Кавун // Наукові записки. Серія: Літературознавство. – Тернопіль: ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2004. – Вип. XV. – С. 358–368.

2. Кавун О.В. Проблема читача в українському літературному процесі Словаччини (на матеріалі публікацій журналу “Дукля”) / О.В. Кавун // Наукові записки. Серія: Літературознавство. – Тернопіль: ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2005. – Вип. XVI. – С. 162–169.

3. Кавун О.В. Преса українців Східної Словаччини (повоєнний період) / О.В. Кавун // Діалог. Медіа-студії: зб. наук. пр. / за заг. ред. Александрова О.В. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2006. – Вип. 4. – С. 50–58.

4. Кавун О.В. Жанрове визначення оповідання українського письменника Словаччини Іллі Галайди “Слово про жайворонків” / О.В. Кавун // Терміносистеми сучасного літературознавства: досвід розробки і проблеми: науковий семінар / за ред. Р. Гром’яка. – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2006. – С. 313–321.

5. Кавун О.В. Модифікації критичної статті на сторінках альманаху “Дукля” / О.В. Кавун // Наукові записки Інституту журналістики. – К.: Навч.-полігр. лабораторія Ін-ту журналістики Київ. нац. ун-ту ім. Т.Г. Шевченка, 2006. – Т. 25. – С. 62–68.

6. Кавун О.В. Особливості жанру літературного портрета часопису “Дукля” / О.В. Кавун // Теорія літератури, компаративістика, україністика: зб. наук. пр. з нагоди 70-річчя доктора філологічних наук, професора, академіка Академії наук Вищої школи України Романа Гром’яка / упор. М. Лановик, З. Лановик, І. Папуша, О. Лабащук, Я. Гринишин, С. Ткачов // Studia metodologica. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. – Вип. 19. – С. 127–133.

7. Кавун О.В. Оригінальна художня проза альманаху “Дукля” / О.В. Кавун // Вісник Харківського національного університету імені В. Каразіна. – № 766. – Серія: Філологія. – Харків: ВЦ ХНУ, 2007. – Вип. 51. – С. 187–190.