Курсова робота на тему:

"Кримські татари: історія та сучасні проблеми"

План

Вступ

1. Історія Криму з найдавніших часів до сьогодення

1.1 Історія Криму починається з...

1.2 Велике переселення народів

1.3 Тмутараканське князівство – другий початок відліку історії Криму

1.4 Становище півострова після розпаду Кримського ханства

2. Кримськотатарська проблема в незалежній Україні

2.1 Акт приєднання Криму

2.2 Соціальні проблеми, які виникли з повернення татар на Україну: громадянство, місце проживання, фінансове забезпечення

2.3 Етнічні міжусобиці кримських татар з проросійськими силами

Висновки

Вступ

Переді мною карта України. Двадцять чотири області й Автономна Республіка Крим. Велика наша держава, багата і прекрасна. Різні країни воювали за наші родючі лани та поля, роздирали територію нашої держави по частинам. Були ми і під Москвою, і під монголами, і під Польщею, під Литвою...

Формування території нашої країни мало довгий і складний шлях. Пройшовши політичними та економічними теренами, вона крок за кроком набувала тих кордонів, які ми бачимо сьогодні. Сучасна територія України остаточно була сформована за часів СРСР, а саме в 1954 році з приєднанням Криму до Української РСР.

Яку асоціацію визиває у нас слово “Крим”? Перед уявою починає мерехтіти сонце, в променях якого поблискує море, стоять могучі Кримські гори, розпростерлися виноградники. Дійсно Кримський півострів неначе призначений для відпочинку: Чорне та Азовське моря, субтропічний клімат. Площа Криму становить 25881 кв. км. За переписом населення 2004 року кількість жителів становить 1,8 мільйонів чоловік. Столиця республіки – Сімферополь. Ця територія багата на корисні копалини такі як: залізна руда, солі, лікарські грязі, мінеральні джерела. У різних зонах різні види ґрунтів: в гірській – гірсько-лучні, в горбистій – гірсько-лісові, в степовій – чорноземи.

Недарма на цю територію здавна задивлялися інші народи Заходу і Сходу, Півночі і Півдня. Крим знаходиться у межах своєрідного кордону, розташованого північніше Чорного моря, по якому з Азії в Європу рухались величезні міграційні потоки. Частина цих людських хвиль час від часу зупинялися в Криму, змішуючись з тими, хто жив на півострові. У синтезі різних культур і мов формувався кримськотатарський етнос.

Крим був своєрідним подарунком СРСР, як знак дружби та довіри. Головним приводом цього стала трьохсота річниця з часів Переяславської Ради 1654 року, на якій, як вважали радянські вчені, було проголошено приєднання України до Росії. Можливо, і не було б такого жесту, але на той час Крим майже у всьому залежав від УРСР (і економічно, і соціально-побутово) і не становив такої цінності, яку має зараз. Тоді це була територія в розрусі після довготривалої війни. І хто ж знав, що СРСР виявиться таким вже не “непорушним”?

Залишився Крим у складі нашої країни, а разом з ним і проблеми кримськотатарського народу. Їх витоки сягають ще 1944 року, коли корінних жителів Кримської республіки – татар – депортовано до Узбекистану, як “неблагонадійних”. Після розпаду СРСР вони масово почали повертатися до своєї батьківщини. Але українці заселили вже цю територію і поступатися нею аж ніяк не збираються. Тому і виникають постійні сутички, які інколи закінчуються дуже плачевно.

Головними цілями цієї роботи є: 1) дослідити формування кримськотатарського етносу на території Криму; 2) визначити головні проблеми, з якими зіткнулися татари, повертаючись на Батьківщину; 3) дослідити можливі заходи щодо вирішення цих проблем.

1. Історія Криму з найдавніших часів до сьогодення

1.1 Історія Криму починається з...

Найдавніші археологічні знахідки на території Криму датуються добою палеоліту (близько 100 тис. років тому) і були виявлені у печерах Каїк-Коба. Вже тоді почали закладатися першооснови духовного світу людини. Неандертальські поховання в печерах Криму свідчать про зародження релігійних уявлень та вірувань, а знайдені на деяких стоянках кістяки, різьблені геометричним орнаментом, з гравійованими на них контурами тварин і людей – про перші кроки образотворчого мистецтва.

Згодом, у період мезоліту, відбувається освоєння територій. Вчені знайшли такі пам’ятки цього часу як: Мурзак-Коба та Фатьма-Коба. Населення стає ще на одну сходинку свого розвитку: були винайдені гачки, сіть з поплавками, плоти зі зв’язаних колод.

Першим відомим за назвою населення Криму були кіммерійці, які з’явилися 1500 до н.е. Про них говорять у своїй “Одіссеї” Гомер та Геродот в “Історії” та античні автори, як Каллімах, Стратон. В “Книзі буття” (одній з найдавніших частин Біблії) та в ассирійських клинописних джерелах згадують про цей народ під назвою “гамірра”. Більшість вчених вважає, що кіммерійці є гілкою давньоірландського кочового народу, генетично близького до скіфів. Вони перші, хто перейшов від осілого до кочового скотарства і перші почали виплавляти з болотяної руди залізо. Значні зрушення відбулись в соціальній структурі – все активніше відокремлювалась військова аристократія. На чолі дружини-об’єднань стояли вожді. Провідною галуззю господарства було конярство, яке забезпечувало верховими кіньми воїнів і чабанів, а також давало велику кількість продуктів харчування. Це був войовничий народ, який здійснив походи до країн Передньої та Малої Азії, вів боротьбу з Урарту, Фрігією, Лідією, Ассирією. Розпались військово-політичні об’єднання кіммерійців під тиском іракомовних племен скіфів на початку VII ст. до н.е.

Майже одночасно з Кіммерією на півдні Криму в гірських районах існувала держава таврів – Таврика (IX – I ст.. до н.е.). Вона також була рабовласницькою. Владою в Тавриці володіла родова аристократія. Геродот писав, що таври займались скотарством, у долинах річок – землеробством, на узбережжі – рибальством. Крім того, полювали, знали ткацтво, гончарство, бронзове мистецтво. Свої поселення таври оточували могутніми фортифікаційними спорудами. Спільно з сусідами-скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса і Боспорської держави, які прагнули захопити землі Таврики. Доля Таврики була трагічно: спочатку вона була завойована понтійським царем Мітрідатом VI Євпатором (II ст.. до н.е.), а потім – римлянами (I ст.. до н.е.). З часом таврів винищили або, за іншою гіпотезою, асимілювали татари. Самобутня культура таврів була втрачена. Згодом кіммерійці біли витіснені скіфськими племенами, так і не змігши утворити справжню державу.[11, с.23-24]

В VII ст. до н.е. Кримський півострів був заселений скіфами, які створили тут державу Земну Скіфію зі столицею у м. Неаполь-Скіфський, що проіснувала до ІІІ ст. н.е. Характерною рисою їхнього суспільства була неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали ірландське походження, а осілі – праслов’янське коріння. Поділялись скіфи на дві групи: скіфи-кочівники, основним заняттям яких були кочове господарство і грабіжницькі воєнні походи, та скіфи-орачі, які займались зерновим землеробством. Що до соціально-політичної ситуації можна зазначити ту особливість, що панівне становище належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами, в основі системи управління лежала “варварська демократія”. [2, с.30]

VІІІ-кінець VІІ ст. до н.е відомі в історії як етап “великої грецької колонізації”. Досліджуючи причини цього явища, було визначено найголовніші з них - аграрна та торгівельна. Це - нестачі землі в метрополії, постійне збільшення кількості населення, що зумовлювало міграції і торгову експансію.

Перша грецька колонія була збудована на острові Березань у VІ ст. до н.е. Вже на узбережжі виникає ряд селищ, зокрема Тіра (на лимані Дністра), Ольвія (на березі Буга), Феодосія, Керкенітида, Пантікапей – на місці Керчі, Фанагорія – на Тамані. Колонії мали такий самий політичний лад, релігію, побут, як і їхні метрополії. Тут створювали так звані поліси. Полісна модель суспільного устрою, яка об’єднувала місто (як культурний та політичний центр) та хору (прилеглу сільськогосподарську округу), що давало змогу місту-державі бути повністю самостійною. З колоній метрополії отримували хліб, рибу, мед, віск, худобу. В колонії постачалося вино, маслини, металеві знаряддя, посуд. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову влади.

У 480 році до н.е. під впливом монархічних традицій виникає Боспорське царство, в яке ввійшли об’єднані династією Археанхитидів міста Пантікапей, Фанагорія та Германагсу. Утворення цього царства відносять до грецького періоду (друга половина VII –середина I ст. до н.е.). Цей час характерний виникненням нових міст на Кримському півострові, підтриманням зв’язків з материковою Грецією, активною урбанізацією (підвищення ролі міст, планування міських кварталів, побудова оборонних мурів), започаткуванням карбування монет.

Потім починається другий період другий період розвитку античних колоній – римський (середина І ст. до н.е. – ІV ст. н.е.). В цей час відбуваються постійні війни з понтійським царем Мітріадата VI Євпатора, внаслідок чого Греція одне за одним губить свої міста-держави. Як наслідок – переорієнтація на Римську імперію. Міста Тіра, Ольвія та Херсонес входять до складу римської провінції Нижньої Мезії. Характерними рисами даного періоду є варваризація населення полісів, натуралізація господарства, занепад міст-держав внаслідок постійних агресивних вторгнень кочових племен.

Найвідомішими містами були Херсонес та Ольвія. У Херсонесі знайдено широкі бруковані вулиці, майдани, цистерни для дощової води, каналізаційні труби, водогін. На вулицях стояли стели – мармурові плити з викарбуваними урядовими декретами. Ольвія – культурний осередок, мала розвинену місцеву промисловість. Тут виробляли зброю, кераміку, ювелірні вироби, карбували власну монету. У V ст. до н.е. місто відвідав “батько історії” Геродот. Його дуже цікавили ця невідома країна та її жителі.

Античні колонії мали великий вплив на історію Криму. Грецькі переселенці передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства й ремесла, активно залучили його до товарно-грошових відносин. Високий рівень античної культури впливав на духовний світ місцевого населення, значна частина мешканців була грамотною, діти навчалися в гімназіях, ставилися театральні вистави, поширювалась література...

1.2 Велике переселення народів

З ІІ до VII ст. н.е. триває Велике переселення народів. Першим поштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор’я. Вони зосередилися в степових зонах Криму і навіть деяких античних містах. У 375 році готів перемогли гуни, витіснивши їх при цьому в Кримські гори, де їхня невелика держава проіснувала до кінця XVст. Про гунів римський історик А. Марцеллін писав: “Плем’я гунів живе за Меотійським болотом у бік Льодовитого океану і перевищує в своїй кількості всяку міру. Ніколи не ховаються в які б то не були будівлі, немає укритих очеретом куренів. Вони кочують по горах і лісах. Тіло прикривають лляним одягом або зшитим із шкурок лісових мишей, на голову надягають криві шапки, на ноги – козячі шкурки (взуття не виробляють)... Вони ніби приросли до своїх коней... День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею і продажем, їдять і п’ють, навіть сплять. Не знають вони над собою суворої царської влади і нищать усе, що трапляється їм на шляху. В бій кидаються, вишикувавшись клином, а потім раптом навмисне розсіюються і нападають хто де...”

З VII до VIII ст. тут панували хозари. В середині VII ст. у Прикаспії та Приазов’ї утворилася нова держава – Хозарський каганат. І хоча столиця держави – Ітіль – розташовувалась аж в гирлі Волги, все одно влада її поширилась згодом і на Крим, а саме наприкінці VII ст.. Тут населення було складним з етнічного погляду. На території Кримського півострова проживали скіфи, сармати, греки, готи, а також слов’яни, що проживали тут з ІІІ ст.. Вони займались землеробством та торгівлею, в чому важливу роль відіграв Херсонес. З VI ст. він входив до Візантійської імперії. У IX ст. місто переживало економічне й культурне піднесення. Жили в Херсонесі і русичі. З VI ст. у залежності від Візантійської імперії перебував Боспор, що наприкінці VI ст. був захоплений хозарами. Згодом Боспор перейшов у володіння руських князів та дістав назву Корчів. На південному узбережжі Криму у VI ст. проживали готи, утворивши “державу Дорі”. А згодом Візантія збудувала тут фортеці Алустон (сучасна Алушта) і Горзувіт (нині Гурзуф), а також відбудували міста Пантікапей та Сутдея за часів правління Юстиніана І (527-565 рр.).[9. с.64]

Починаючи з IX ст., кримські землі були об’єктом зацікавлень слов’янських племен. Київські князі Ігор та Святослав Ігорович намагалися оволодіти Кримом. У Ігоря нічого не вийшло. А Святослав, здійснивши похід у 965 році, завдав поразки Хозарському каганату й зруйнував Ітіль. Ослаблення каганату мало неоднозначні наслідки: з одного боку, воно сприяло консолідації східнослов’янських племен у межах Давньоруської держави, з іншого боку, падіння Хазарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам. А в 988 році Володимир Великий здійснив на Крим воєнний похід, здобувши при цьому Корсунь (Херсонес)...

1.3 Тмутараканське князівство – другий початок відліку історії Криму

Другим початком відліку історії Криму вважається утворення на сході півострова Тмутараканського князівства. В українській мові “Тмутараканню” називають щось дуже далеке і глухе. Це князівство було відірваним на сотні кілометрів від Русі – Середньої Наддніпрянщини, але зберігало лояльність метрополії Києву і Чернігову, хоча між Тмутараканню і Києвом відбувалися постійно численні мандрівки орд іноетнічних кочовиків.

У Тмутаракані, як правило, княжили князі Чернігівської династії. Першим відомим історії князем був син Володимира Великого – Мстислав, який був при владі з 988 по 1022 рр. Перед тим його батько Володимир захопив Візантійський Херсонес. Володимир взяв його облогою, переконавши постачання води до міста, а потім, згідно з літописом, сказав Візантійським імператорам (тоді їх було одразу двоє): «Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру, дівчину. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив». Володимир охрестився у Корсуні та, на відміну від більшості завойовників, не руйнував, а будував. Він збудував в Корсуні церкву святого Іоанна Предтечі на горі, що її насипали мешканці міста під час облоги, палати для себе (на випадок, якщо доведеться повернутися) та привіз у Київ трофеї — двох мідяних ідолів, а також чотирьох мідяних коней, які стояли біля Десятинної церкви аж до монголо-татарської навали. Тож, усе закінчилося взаємною вигодою – імператори обміняли на царівну своє ж власне місто. Як сказано в літописі для “охорони від підступних греків” Київський князь залишив свого дев’ятого сина Мстислава. З 1019 р. було укладено мир між Ярославом та Мстиславом, за яким чітко було розмежовано кордони територій, де вони правили.

З 1060-их років у Тмутаракані княжили нащадки сина Ярослава Мудрого Святослава. На відомому зображені родини Київського князя Святослава в «Ізборнику Святослава» майбутні тмутараканські князі стоять у нього за спиною. Крім того, в Тмутаракані правив онук Ярослава Мудрого Ростислав, та його діти, засновники династії Галицьких князів, нащадки якої правили в Галичині аж до середини XIV століття.

Князя Ростислава в 1066 році отруїв херсонеський грек (глава місцевої адміністрації). Ростислав брав данину в черкесів і в інших землях, гак що. як пише літопис, «греки убоялись його»: «Одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю. сказав [грек]: «Княже! Хочу я за тебе пити!» Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем у чашу, — бо мав він під нігтем смертну отруту — прирікши смерть за вісім днів». Як пише літопис, підступний грек, приїхавши до Корсуня, вихвалявся, що отруїв Тмутараканського князя, але місцеве населення від того не зраділо і забило його камінням.

Деякі українські історики читають у назві Тмутаракань „тьму кінних таврів". Більш популярним є виведення слова Тмутаракань зі скіфської та сарматської мов як "туман" - загін у десять тисяч чоловік, і "тархан" - вождь. Таматарха згадується у візантійських джерелах по відношенню до території Тмутаракані починаючи вже з VIII століття.

Етнічний ґрунтом Тмутараканського князівства, вочевидь, було змішане сармато-слов'янське населення Керченського півострова.

Візантійський історик Лев Диякон, який був учасником цієї війни між Візантією і Києвом у 960-их роках, стверджував, що місцеве кримське населення таври (яких він називав „тавроскіфами" і „скіфами") і вояки князя Святослава є єдиним народом. Тобто, населення Криму і Наддніпрянщини наприкінці X століття є близькими настільки, що безпосередній учасник бойових дій навіть не може їх розрізнити.

Як свідчать стародавні карти, на території Криму було багато власних назв, близьких до назв Київщини: "Рос", "Росіа". "Рософар", "Россо" (Тендрівська коса), "Россгка" (поблизу Євпаторії) та ін. Ці назви набули поширення на півострові дуже рано, в IV- VI століттях, коли жодних варягів у регіоні не могло бути. Власні назви Криму виразно перегукуються з Наддніпрянськими: Рось - Росава - Роставиця - Родня. Сьогодні найбільш поширена версія, що і в Наддніпрянщині, і в Криму ці назви пов'язані з перебуванням там сарматського племені роксолан, яке згодом повністю розчинилося серед слов'ян.

Тмутаракань була поглинута візантійськими колоніями в Криму наприкінці XII століття.

Починаючи з 1024 року, коли Константинополь був завойований хрестоносцями, Візантія втратила свої впливи на півострові. В 1223 році Чингізхан здійснив похід на руські землі. 30-тисячна армія кіннотників на чолі з найбільш досвідченими його воєначальниками Субудаєм і Джебе вторглися в причорноморські степи і захопили Крим. Згодом територія Криму стала об’єктом експансії венеціанців та генуезців. У 1242 році в низинах Волги монголо-татари заснували свою державу – Золота Орда, а на більшості завойованих земель, в тому числі і Крим, встановлювали свою адміністрацію – баскаків з військовими загонами, обумовлювали розмір і збирали велику данину. В 1254 році засновано столицю Золотої Орди – м. Сарай. Завойовники зберегли місцеву владу, а князям видавали ярлики – право княжіння, яке було дістати дуже нелегко. Такий був виданий свого часу Данилу Галицькому. Часом влаштовувалися каральні експедиції. Практикувалося відбирати хлопчиків і потім виховувати з них яничар. Під час правління Узбека Султан Мухамеда в 1313-1342 роках Золота Орда досягла найвищої військової могутності. Щоб не допустити зміцнення Русі, він проводив політику нацьковування руських князів один на одного. Жорстоко придушував анти ординські повстання. З іменем Узбека пов’язане будівництво мечетей та палаців в Криму. [6, с.257]

В цей же час в гірській частині Криму після того, як Візантія втратила тут свої впливи, зміцніла держава Феодоро. Її столиця Мангуп мала вигляд гірської фортеці та була центром ремесел і торгівлі. Сусідами Феодоро стали генуезькі купці, що переселилися сюди та заснували свої колонії, які називались Газарія. В цей час сюди почали переселятися вірмени (14 ст.), а дещо раніше – євреї (13 ст.). Генуезці намагалися розширити свої володіння за рахунок прибережної зони, що належала Феодоро. Часто протиріччя між феодорцями та генуезцями призводили до збройних конфліктів.

Якщо у давнину Кримський півострів називався Таврікою, то у XIII ст. татари найменували місто Солхат (нині Старий Крим) Кримом. Згодом ця назва поширилась на весь півостів. На початку XIII ст. до кримських міст стали переселятися вірмени й італійці. Останні заснували на Кримському узбережжі факторії – торговельні пункти, найбільшим з яких була Кафа.

В XIII ст., як було зазначено вище, Крим захопили монголо-татари, витіснивши при цьому половців зі степової зони. Крим став улусом (провінцією) Золотої Орди з центром у місті Солжті. Наприкінці XIIIст. Полчища татарського еміра Ногая розорили Судак і Кафу, обклали населення Криму даниною. Татарські намісники в Криму почувалися повноправними володарями півострова. Але після загибелі хана Ногая (близько 1290р.), татари знову були підкорені золото ординцями.

Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Постійні суперечки суттєво ослабили центральні владу і посилили відцентрові тенденції в Орді. Внаслідок чого і відбулося відокремлення в 1449р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави – Кримського ханства з правлячою династією Гіреїв, яке проіснувало до 1783 року. Династія Гіреїв була союзником Литви. Тому в 1443р. при підтримці великого князя литовського кримським ханом став Хаджі-Гірей. Татарські загони бралди участь у Грюнвальдській битві, а кілька тисяч їх осіли в Литві назавжди. І саме з певною підтримкою Литви Кримське ханство здобуло незалежність. [8, с.13]

Кримському ханству підпорядковувались кочові орди Північного Причорномор’я, Приазов’я та Кубані. Столицею держави стало місто Бахчисарай. Уся повнота влади належала хану та беям (багатим сановникам), а також мусульманському духовенству на чолі з муфтієм. Але сама по собі держава була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Однією з причин цього була нестабільність в верхівці влади, де постійно йшла боротьба за престол. Другою вагомою причиною було не знання осілого землеробства навіть на початку XVI ст., вівся кочовий спосіб життя. Це було причиною економічної неспроможності конкурувати з іншими країнами. Наприкінці XIV – на початку XV ст. в основі економіки лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні навіть прожиткового мінімуму населення. Кримські правителі мало піклувалися про розвиток господарства та торгівлі в країні, натомість прагнули збагачуватися за рахунок пограбування сусідніх народів. Вони примушували своїх підданих чоловічої статі у загарбницьких походах на сусідні землі. Турецько-татарські загони забирали ясир – людей-бранців. Фізично міцних молодих чоловіків використовували на земляних та будівельних роботах, як веслувальників на галерах. Тисячі людей продавали в рабство на невільницьких ринках, найбільшим з яких знаходився в місті-фортеці Кафі, де, як правило, татари й турки збували бранців. Українці це місто називали “упирем, що п’є руську кров”. У самому Кримському ханстві полонені жінки та чоловіки ставали рабами місцевих беїв.

Під час набігів татари влаштовували полювання на знатних людей, за яких можна було отримати великий викуп. Але не завжди їм вдавалося доставити ясир у Крим, оскільки запорожці заздалегідь оповіщали жителів про небезпеку й організовували засідки та погоні за ворогом, рятували захоплених.

Незважаючи на те, що кримські –хани та їх союзники ногаї панували на величезних степових просторах, що простягалися від Кубані до Дністра, та численну армію (на початку XVI ст. вона налічувала 100 тис. озброєних вершників), їм не під силу було підкорити багаті генуезькі та грецькі торговельні міста на Кримському узбережжі. Тому вони шукали допомоги одновірців-мусульман, недавніх завойовників Константинополя – оттоманських турків.

По смерті князя Ягайла його син Казимир для боротьби з Московським князівством уклав союз з Великою Ордою (нова назва Золотої Орди), яка була ворогом Криму. Під впливом московської політики й багатих дарунків кримський хан Менглі-Гірей почав агресію проти України (1474р.). У 1475р. Велика Орда, порушивши договір, напала на Крим, скинула Менглі-Гірея, посадила свого хана. Місцеве населення звернулося по допомогу до Туреччини, яка радо втрутилася в цей конфлікт. У 1478 році ханом знову став Менглі-Гірей, але вже як васал Османської імперії. Але це було навіть на користь Кримському ханству, адже воно могло відчувати підтримку могутнього созерена.

Під владою Османської імперії Крим користувався значною автономією. Кримські татари зберегли багато монгольських традицій. Правителі обиралися на зборах Знаті (курултаях), а турецькі султани лише підтверджували вибір. Гіреї вели незалежну зовнішню політику, збираючи аж до поч. 18 ст. данину з Московщини та Польщі. Армія кримських татар боролася на боці Османської імперії, але на своїх власних умовах. Територія України була основним об’єктом кримськотатарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для воєнних дій. Крім того польсько-литовська держава не мала змоги надійно захистити кордони своєї держави. Прикордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гарнізони укріплених замків слабкими, наймане військо налічувало лише 4 тисячі осіб.

Для нападів на українську територію татари використовували особливу тактику. Проникнувши на територію України, татари два-три дні відпочивали біля кордону, розділялися на три загони, які прямували в різних напрямках. Ці загони, у свою чергу, розділялися на менші загони та знову розходилися в різні сторони. Таким чином татари оточували поселення з чотирьох сторін, забирали здобич (людей, худобу, майно) і повільно відступали, уникаючи зустрічей з козаками.

До великих походів татари й турки готувалися тривалий час, тому в Україні про них дізнавалися заздалегідь і готувалися дати відсіч.

У 1448р., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. І хоча кримський хан Хаджи-Гірей був певний час союзником Литви, це не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити загарбницькі набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів. Підписавши мирний договір з московським царем Іваном Васильовичем та заручившись підтримкою Туреччини, татарські орди в 1482 році організували великий похід на Україну, захопили і пограбували Київ. Було взято в неволю велику масу населення України. Згодом татари витіснили з Причорномор’я Литву, почали заселяти степи. Орда перетворила торгівлю українськими бранцями на одне з головних джерел прибутку. Татарські напади спустошували Поділля, Київщину, Волинь, Холмщину, Галичину. За кілька років південь і центр України перетворилися майже на пустелю. Литовський посол у Криму 1548р. зазначав, що в Україні скоро не залишиться населення. Польсько-Литовська держава намагалася збройними силами дати відсіч ворожим наскокам. У цій боротьбі брали участь українські феодали, які виграли чимало битв проти ординців. До їх числа належать, перш за все, волинський князь Костянтин Острозький, черкаські старости Богдан Глинський, Остап Дашкович, вінницький староста Бернард Претович.

Загалом татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства. Оскільки вона здійснювалася цілеспрямовано і регулярно, виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу. Особливо спустошливими були татарські набіги на Київщину та Брацлавщину наприкінці XVI — на початку XII ст. Так, за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 наскоків, а з 1600 по 1647 р. — 70. Середня чисельність захоплених у полон за один раз наближалася до 3 тисяч, хоч часом вона сягала аж 30 тис. Так чи інакше, українці зазнавали серйозних втрат. Лише па Поділлі між 1578 і 1583 рр. кожне трете село було або зруйноване татарами, або стало безлюдним.

У XVI – на початку XVIIст. У Криму відбувався перехід кримських татар від кочового до осілого способу життя. Зміни у соціальному житті вплинули на реформування адміністративно-територіального устрою ханства. Територія ханства, що складалася з Північного Причорномор'я, частини Північного Кавказу та власне самого Криму, було поділено на 6 бейликів. На чолі бейлика стояли беї, що походили з п'яти найзнатніших татарських родів. На чолі ханства стояв хан, проте його влада була обмежена беями та контролювалася султаном Туреччини. Хан мав численний двір та чиновників, що збирали державні податки та здійснювали судочинство. Великої уваги татари приділяли розвиткові зовнішньої торгівлі з Московським царством, Річчю Посполитою.

Упродовж XVI – XVII ст. Кримське ханство продовжувало здійснювати грабіжницькі наступи на Україну. Головною силою, яка протистояла турецькій та татарській навалі в Україну, були українське козацтво та його могутня фортеця на Дніпрі – Запорізька Січ. А вже з початку XVII ст. почало здійснювати походи на Крим. В 1616р. козацькі війська під проводом гетьмана П.Сагайдачного захопили Перекоп і Кафу. Інколи кримські татари вступали у воєнно-політичні союзи з Україною. Після заключения миру 24.12.1624 татарський хан уклав угоду з гетьманом М. Дорошенком проти Туреччини. Козаки допомогли хану Шагін-Гірею знищити турецький флот. Однак після перемоги протурецької фракції та смерті М. Дорошенка в 1628 році козаки змушені були залишити Крим. В 1648р. гетьман Б. Хмельницький уклав угоду з ханом Іслам-Гіреем III і татарська армія допомогла козакам одержати перемогу над поляками у Корсунській битві (1648) і Зборівській битві (1649). Гетьман І. Виговсь-кий відновив союз з кримським ханом, і в 1659 році кримськотатарські загони взяли участь у Конотопській битві (1659). Гетьман П. Дорошенко підтримував добрі стосунки з Кримським ханством, тимчасом як запорізькі козаки під проводом І. Сірка продовжували здійснювати походи на Крим. Ситуація знову змінилася після укладення «Вічного миру» (1686). У 1686 р. гетьман Самойлович, невдоволений московською політикою, неохоче приєднався до грандіозного походу на Крим, що його організували росіяни. Хоч у ньому брало участь понад 100 тис. росіян і майже 50 тис. козаків, брак підготовки й тяжкі природні умови призвели до провалу цієї акції та великих втрат. В 1692 році П. Іваненко уклав угоду проти Московії та Польщі з ханом Селім-Гіреєм, який визнав його гетьманом України. 1711 гетьман П. Орлик уклав договір з кримським ханом Девлет-Гіреєм II проти Московії. Проте замість обіцяної допомоги татари 1711-1714 здійснили кілька походів на Правобережну та Слобідську Україну. Це була остання спроба українсько-татарського союзу.

Як васал Туреччини також кримський хан мав приймати участь у загарбницьких походах султанської армії. Під час Хотинської (польсько-турецької) війни 1621 р., частих російсько-турецьких війн татари брали участь у воєнних походах турок. Спустошливі наскоки татар приносили їм великі прибутки, але виснажували ханство. Переламним для Кримського ханства став Стамбульський договір 1700 р. між Туреччиною та Росією. З того часу Крим більше не загрожував російським територіям, зокрема Україні. Знесилений та принижений у своєму державному статусі, він був відкритим для закордонного втручання.

З другої половини XVII ст. ханство занепало і остаточно втратило незалежність внаслідок російсько-турецьких воєн. Вперше російські війська змогли вступили у Крим під час кримських походів 1736-1739 рр. Однак турецький протекторат протягом тривалого часу був перешкодою на шляху загарбання півострова Російською імперією. Під час війни 1768-74 рос. війська на чолі з князем В. Долгоруким в 1771 р. оволоділи всією територією ханства. За умовами Кючук-Карнайджийського миру, підписаного 12 липня 1774 р., Крим було проголошено незалежним від Туреччини — це був подарунок Росії. Тоді ж з метою економічної основи ханства царський уряд зміг вивести усе християнське населення за кордони Криму. Останній хан Шагин-Гірей для стабілізації почав проводити реформи, що зустріли опір з боку беїв та мусульманського духовенства. Унаслідок цього в 1783р. Шагин-Гірей втік та відмовився від ханства на користь російської імператриці Катерини II. Крим втратив незалежність та перетворився на провінцію Російської імперії. Спочатку його було приєднано до Новоросійського краю, а в 1802 р. виділено в окрему Таврійську губернію з центром у м. Сімферополі. Використовуючи вигідне стратегічне становище Криму, царський уряд прийняв рішення про заснування м. Севастополя і перетворення його в основну базу Чорноморського флоту. Для історії України, як і всієї Східної Європи, приєднання Криму до Росії було епохальною подією. Тюркських кочовиків, чиїм останнім осередком в Європі було Кримське ханство і чий останній напад на Україну відбувся у 1769р., нарешті приборкали. Степ, який тисячоліттями був джерелом небезпеки для осілого люду, що населяв його порубіжжя, нарешті став приступним для селянського плуга.

Майже через століття починається Кримська війна (1853-1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси Російської імперії не змогли подолати новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Почалася вона як типовий конфлікт великих держав, у якому Росія виступила проти союзу Англії, Франції, Сардинії та Оттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити Давнім спробам Російської імперії поширити свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в Середземному морі, що було особливо важливо з огляду на зростання в той час торгівлі збіжжям через причорноморські порти.

Територія Криму була окупована союзними державами. І саме через сусідство кримського півострова з Україною, на неї ця війна вплинула найбільше. Українські губернії стали головним джерелом продуктів, до царської армії було мобілізовано сотні тисяч українців – або на службу на передовій, або для охорони кордонів. Про напруження, що починало відчуватися на Україні, свідчить так звана Київська козаччина 1855р. Того року царський уряд закликав народні маси до добровільного служіння в армії. Селяни це сприйняли як поштовх до відновлення козацтва, яка в їхній свідомості асоціювалась з скасуванням кріпацтва. Тисячі селян почали записуватися у нові полки, при цьому відмовляючись служити своїм панам. Становище стало критичним у Київській губернії, де понад 180 тисяч селян в 400 селах оголосили себе козаками й почали вимагати скасування кріпацтва. Це було однією з головних проблем Російської держави на той час.

На початку вересня англо-французькі війська висадились на територію Криму. На їхню думку, окупація Криму повинна була примусити царя Миколу І укласти договір. Англійці вважали, що їх план буде виконано дуже швидко, французи ж цієї думки не поділяли. Маршал Вальян Сент-Арно писав: “Росія допустить окупацію Криму тільки після запеклого опору й великих жертв. Тому ми повинні до всього бути готовими і не мати ніяких ілюзій щодо тих втрат, яких нам доведеться зазнати.” Головною подією в цій війні стала битва за Севастополь.

27 серпня 1855 р. розпочався шалений штурм бастіонів Севастополя. На 349-й день оборони командування наказало захисникам залишити охоплену полум'ям південну частину Севастополя. Північну, куди відступила решта захисників, ворог так і не зміг взяти до кінця війни.

Російський царизм капітулював і в березні 1856 р. підписав у Парижі мирний договір, продиктований переможцями. Росію позбавили права мати військово-морський флот і військові фортеці на Чорному морі. Під владу Туреччини знову перейшла південна частина Бессарабії, населена переважно українцями. Фактично у війні зазнав поразки самодержавний устрій Російської імперії.

Ця поразка була зумовлена відсталістю росіян у всьому: їхні рушниці стріляли вдвічі ближче, ніж англійські та французькі; їхня система постачання та комунікацій була менш ефективнішою, ніж у противників, незважаючи на те, що їх бази знаходилися за тисячі кілометрів від поля бою; командування росіян виявилося некомпетентним, а царським солдатам, хоч і дуже хоробрим, не вистачало технічних умінь...

1.4 Становище півострова після розпаду Кримського ханства

Приєднання Криму до Росії законодавчо було закріплено урядовим маніфестом від 8 квітня 1783р. З цього моменту розпочинається новий відлік розвитку у всіх сферах життя як країни, так і суспільства. Російська імперія проводила політику, спрямовану на позбавлення татар кращих земель, які потім роздавалися представникам російського дворянства. А татар виселяли з цих територій. Хоча якщо вже розглядати міграції та розселення татар, то потрібно почати з 70-х років XVIII ст. Тоді населення Кримського ханства становило близько 300 тисяч чоловік. Але відразу ж після зайняття російськими військами території Криму під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. частина татарського населення емігрувала в єдиновірну з ним мусульманську Туреччину. Ногайцi (приблизно 120 тис. чол.), якi до того кочували в степах Пiвнiчного Причорномор'я, перемiстилися на Кубань, а потiм (у 1783 р.) частково втекли за цю рiчку i далi в Кавказькi гори, не прийнявши полiтичних змiн, що сталися в Криму, а частково були переселенi царською адмiнiстрацiєю у приуральськi степи з воєнно-стратегiчних мiркувань. У 1778-1783 рр. пiвострiв залишили близько 32 тис. християн - переважно грекiв i вiрменiв. Їхнє переміщення у малонаселені тоді землі Приазов’я було організовано російським урядом. Це було перше виселення, влаштоване Росією, і мало за мету послабити ханство економічно і зробити його повністю залежним від Російської імперії. [3, с.19]

Таким чином, в результатi цих мiграцiйних процесiв на час офiцiйного приєднання Кримського ханства до Росiйської держави на територiї пiвострова мешкало близько 140 тисяч чоловік. З них 78,7% (54 936 чол.) становили татари, 17,2% (12 000 чол.) - греки та вiрмени, 2,1% (1 500 чол.) - цигани, 2% (1 407 чол.) - євреї, караїми i кримчаки. Обширна ж пiвнiчна (материкова) частина новоутвореної Таврiйської областi являла собою справжню пустиню. Лише за 30 верст вiд Перекопу жили казахи (426 осiб чоловiчої статi), закинутi сюди ще в часи пересування полчищ Чингiзхана.

Для Росії приєднання Криму було однозначно позитивним фактом. Так Росія одержала вихід до Чорного моря. Виникли сприятливі умови для розвитку нових приєднаних територій. Починається експлуатація земельних ділянок Кримського півострова. Це було ще одним поштовхом для виїзду татар до Туреччини, хоча до другої половини XIX ст. вона не мала такого масового характеру, як це вiдзначалося iнодi в iсторико-краєзнавчiй лiтературi. Як правило, кількість татар, які виїхали з Криму, значно перебільшувалася.

В Криму вже у серединi 90-х рокiв XVIII ст. визначилася тенденцiя до пiдвищення як загальної кiлькостi населення пiвострова, так i чисельностi в його складi представникiв татарської етнiчної групи. За даними п'ятої ревiзiї, в 1795 р. тут проживало 157 319 чол. обох статей, 126 тис. з них становили татари. 3 вiдомостi ж про кiлькiсть чоловiчого населення у мiстах i селах, складеної Таврiйським обласним правлiнням у 1804 - 1805 рр., видно, що татар чоловiчої статi налiчувалося в той час у Криму понад 70 тис.

У 50 - 60-тi роки XIX ст. демографiчна ситуацiя в дослiджуваному регiонi iстотно змiнилася. Подiї Кримської вiйни, наслiдком яких стали втрати вiд бойових дiй, збiльшення смертностi вiд хвороб i голоду, вiдхiд частини населення з пiвострова, поклали початок процесу зменшення загальної чисельностi жителiв Криму. Пiсля закiнчення вiйни темпи скорочення кiлькостi мiсцевого населення ще бiльше посилилися. Головну роль у цьому вiдiграла емiграцiя наприкiнцi 50 - на податку 60-х років 141 667 татар обох статей у Туреччину. Особливо багато їх виїхало з Перекопського та Євпаторiйського повiтiв. Внаслiдок емiграцiї опустiли 687 поселень. За даними на 1 сiчня 1863 р. в Криму залишилося тiльки 103 тис. татар (56 563 особи чоловiчої i 46 388 - жiночої статi). В емiграцiйний рух включилися й ногайцi, якi на цей час повернулися з Кавказьких гiр i були поселенi на лiвому березi рiчки Молочнi води.

В цiлому за 134 роки (з.1783 по 1917 р.) приєднання Криму до Росії. його населення зросло в 5,8 раза, i досягло в 1917 р. майже 809 тис. чол. Демографiчною особливiстю пiвострова була велика питома вага мiського населення. Якщо в масштабах усiєї губернiї вона в 1897 р. становила 20%, то безпосередньо в Криму в той самий час - 41,8, в 1910 р. - 43,4, в 1913 р. - 49,2%. Пояснити це явище можна тим, що рiзке скорочення кiлькостi населення у другiй половинi XIX ст. торкнулося головним чином сiльської мiсцевостi. Крiм того, механiчний фактор приросту населення мав для кримських мiст бiльше значення, нiж для повiтiв, якi через земельний голод самi були джерелом внутрiшньої мiграцiї в мiста. Якщо серед сiльського населення Криму уродженцем iнших губернiй i держав був кожний шостий-сьомий, то серед мiського - кожний другий-третiй житель.

Швидке зростання мiського населення наприкiнцi XIX - на початку XX ст. об'єктивно стимулювалося розвитком торгiвлi та мiсцевої промисловостi, що посилився в умовах iмперiалiзму, а також iнтенсивним курортним будiвництвом i пов'язаним з цим розширенням сфери послуг. Найвищi темпи приросту населення спостерiгалися через це саме в приморських мiстах. Приплив у Крим жителiв iнших губернiй i держав робив нацiонально- релiгiйну структуру його населення дуже складною. В 1917 р. на пiвостровi жили представники 34 нацiй i народностей, що належали до 10 рiзрих релiгiй та релiгiйних течiй.

Наприкінці XIX ст. розпочалося національне відродження кримських татар, їхній лідер Ізмаїл Бей Газініралі прагнув модернізувати кримськотатарське суспільство й інтегрувати його з іншими народами Російської імперії. У результаті було утворено кримськотатарську літературну мову, діяло близько 350 шкіл. Однак після поразки революції 1905 проросійська орієнтація І. Бей Газіріналі втратила популярність. Нове покоління кримськотатарських лідерів утворило 1909 партію «Ватан», яка виступила за політичну самостійність кримських татар. Після Революції 1917 в Росії в Криму сформувалися 4 політичні течії: 1) російська з прихильників подальшого перебування Криму в складі Росії; 2) кримськотатарська, яка прагнула спочатку автономії, а згодом і повної незалежності; 3) українська, яка прагнула включити Крим до складу України; 4) більшовицька. 25.3.1917 відбувся 1-й Всекримський мусульманський з'їзд, на якому було обрано мусульманський виконавчий комітет і його голову муфтія Чембіджана Чембеєва, згодом лідера кримськотатарського національного руху. У липні 1917 виникла політична партія Міллі Фірка, яка відстоювала інтереси кримських татар і виступала за утворення незалежної кримськотатарської держави. Ця політична організація відіграла ключову роль у створенні й роботі кримськотатарського парламенту - Курултаю. У Бахчисараї в грудні 1917 - січні 1918 вищий законодавчий орган ухвалив «Кримськотатарські основні закони» та обрав національний уряд - Директорію, у складі 5 осіб на чолі з Чембеєвим (Челебі Чігановим). У листопаді 1917 внаслідок виборів були утворені Кримські губернські збори, в складі яких домінували російські есери (Міллі Фірка одержала 31%). У грудні 1917 більшовики утворили Кримську раду, основною опорою якої були севастопольські моряки, що в січні 1918 встановили свою владу над Кримом. Однак уже наприкінці 1917 влада в Криму перейшла до рук більшовиків, які проголосили у березні 1918 утворення республіки Тавриди.

Після утворення Української народної республіки Крим до її складу, згідно з 1 Універсалом Української Центральної Ради, не було включено. Але у квітні 1918 укр. війська під командуванням полк. П. Болбо-чана витіснили більшовиків з Криму і здобули Сімферополь та Бахчисарай. Проте під тиском німецького командування українські частини змушені були залишити Крим, що призвело до втрати Чорноморського флоту, на кораблях якого вже було піднято державний прапор УНР. Захопивши Крим, німці встановили тут окупаційний режим на чолі з ген. Кошем. Формально цивільне управління півостровом було передано Кримському крайовому уряду, який очолював ген. С. Сулькевич. Кримський уряд вів ворожу політику щодо України, що спричинило митну війну. Параліч економіки півострова, викликаний запровадженням гетьманським урядом блокади, примусив уряд С.Сулькевича піти на переговори з Києвом. У жовтні 1918 було укладено прелімінарну угоду, на підставі якої К. мав входити до складу України, діставши внутрішню автономію - власний парламент, територіальні військові формування та адміністрацію. Падіння влади гетьмана П. Скоропадського поклало край планам об'єднання Криму з Україною. У листопаді 1918 закінчилася німецька окупація Криму, влада тут перейшла до рук уряду, на чолі якого був С. Крит. Його підтримували денікінці та війська країн Антанти, які висадилися на територію півострова. Проте вже в квітні 1919 тут знову встановився більшовицький режим і 6 травня Крим було проголошено Соціалістичною радянською республікою, яка вже у червні того ж року була ліквідована денікінцями. З квітня 1920 Крим став базою врангелівців. У листопаді 1920 Крим втретє окупували більшовики, а 18.10.1921 В. Ульянов підписав декрет про утворення «Автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки як частини РСФРР в межах Кримського півострова». Державними мовами проголошувалися російська та кримськотатарська.

У 1920-х проводилася політика «татаризації» Криму. Під проводом кримськотатарського націонал-комуніста Велі Ібрагімова 1923-1928 виникла мережа культурно.-освітніх установ. Кінець політиці «татаризації» був покладений масовими репресіями серед місцевої політичної та культурної еліти і депортації 35-40 тис. кримських татар. Тисячі татар загинули під час колективізації та голоду. 1938 року татарська мова була переведена насильно на кириличний алфавіт. Всі рештки автономії Криму були ліквідовані.

У роки Другої світової війни Крим з осені 1941 р. до травня 1944 р. був окупований німецько-фашистськими військами. 1941 р. радянська влада депортувала 45-50 тис. німців. Після звільнення півострова від гітлерівців за рішенням Москви 18-20.5.1944 р. понад 188 тис. татар за нібито колаборацію з німецьким режимом були вивезені на спецпоселення до Казахстану та Середньої Азії. За різними оцінками, загинуло від 42,5 до 50% татар, вивезених під час депортації, та у перші роки життя на поселеннях. У червні 1944 з Криму були депортовані 20 тис. місцевих греків, 20 тис. вірмен і 17 тис. болгар. Депортація була одним із засобів «детатаризації» Криму (іншими засобами були знищення культурних та історичних пам'яток, заміна історичних назв місцевостей новими на зразок «Советский», «Первомайск», «Красногвардейск») та заселення його вихідцями з Росії, Білорусі та України. За повоєнний період кількість населення у Криму збільшилася майже в 10 разів.

30 червня 1945 р. Кримську АРСР було ліквідовано, натомість створено звичайну область у складі РРФСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради Української РСР про передачу Кримської області до складу України. Цим жестом центральне керівництво переклало на плечі українського народу частку моральної відповідальності за насильне виселення кримських татар та інших народів Криму. Центральним моментом у передачі Криму було визнання за Україною ролі надійного партнера Росії у зміцненні СРСР.

На відміну від інших депортованих народів СРСР, кримські татари до кінця існування радянської влади так і не були повністю реабілітовані. 1956 р. їх було звільнено з-під адміністративного нагляду без права повернення на батьківщину. В 1960-х оформився організований рух кримських татар. Він набирає як легальних (посилання петицій до радянських. органів з вимогою дозволити повернутися до Криму), так і нелегальних (діяльність молодіжних національних груп на чолі з М. Джамільовим). 1966-67 р. кримські татари організували демонстрації у Москві, внаслідок яких голова КГБ Ю. Андропов у липні 1967 змушений був зустрітися з кримськотатарськими лідерами. У вересні 1967 р. з кримських татар було знято звинувачення у співпраці з фашистською Німеччиною. 1967 р. 100 тис. кримських татар спробували повернутися до Криму, але там змогло поселитися лише 900 сімей. Решта внаслідок свідомих перешкод з боку державних і партійних органів змушена була повернутися на місця попереднього проживання. У 1970-80-х р.р. опозиційний рух кримських татар встановив тісні зв'язки з українськими (П. Григоренком та ін.) і росїйськими (А. Сахаровим та ін.) дисидентами.

Згідно з даними перепису 1989 р. у СРСР налічувалося 272 тис. (за неофіційними даними 400-500 тисяч кримських татар. З них лише 28 тисяч проживало у Криму. В 1987-1989 роках відновився рух кримських татар за повернення до Криму. В 1989 р. виникла Організація кримського татарського руху, її політичними вимогами були повернення на батьківщину та відновлення автономії Криму. В листопаді 1989 Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар і дозволила їхнє повернення. До вересня 1993 у Крим повернулося 260 тисяч чоловік. Наприкінці червня 1991 у Сімферополі було скликано 2-й (після 1917) курултай, який обрав уряд (меджліс) на чолі з М. Джемільовим. Курултай проголосив Декларацію національно суверенітету, прийняв державний прапор (на ньому зображено символ династії Гіреїв на голубому тлі) і державний гімн, відновив вживання латинського алфавіту. Рух кримських татар категорично виступав проти приєднання Криму до Росії або його поділу між Україною і Росією. У відповідь на розгортання українського національого руху 1989-1990 та масове повернення кримських татар на батьківщину активізувався рух місцевого російськомовного населення Криму, яке налічує близько 1,6 млн. чоловік та тяжіє до Москви. У січні 1991 місцеві партії і державна верхівка організувала референдум, під час якого 93% учасників висловилося за відновлення автономного статусу Криму. 12 лютого 1991 було відновлено Кримську АРСР у складі Української РСР.

Під час державного перевороту 19-21 серпня 1991 місцеві партії і державні органи підтримали змовників. Під час референдуму 1 грудня 1991 54% населення Криму підтримало незалежність України. Утворений у серпні 1991 Республіканський рух на чолі з Ю. Мешковим, виступав за приєднання Криму до Росії. 5 травня 1992 Верховна Рада Криму прийняла акт про незалежність Республіки Крим, однак це рішення було скасоване Верховною Радою України як незаконне. З літа 1992 місцеве російськомовне керівництво користувалося майже повною політичною автономією, чинячи свідомі перешкоди реалізації українських та кримськотатарських національних вимог. Курултай і Верховна Рада Криму діють як два альтернативні законодавчі органи. У жовтні 1992 на поселення кримських татар в Алушті були вчинені збройні напади, які призвели до нової ескалації напруженості у міжнаціональних стосунках. 600 тисяч українського населення, значною мірою зрусифіковане й політично розрізнене (найбільше політичне об'єднання -Український громадянський конгрес Криму), не відіграє значної ролі у розвитку політичної ситуації. У січні 1994 Ю. Мешков внаслідок виборчої кампанії, яка супроводжувалася серією політичних убивств, став президентом Республіки. Радикалізація політичного руху російськомовного населення підважувала компроміс, укладений з кримськими татарами у жовтні 1993. Розкол всередині російськомовної політичної еліти (між прихильниками президента і прихильниками Верховної Ради) та її відверто антагоністична позиція у відношенні до українських органів влади загрожувала політичною нестабільністю як у Криму, так і в усій Україні, та загостренням українсько-російських міждержавних відносин. Враховуючи ці обставини, Верховна Рада України 17 березня 1995 відмінила дію Конституції Республіки Крим і ліквідувала інститут президенства у Криму.

Якщо робити висновки з даного розділу, то можна зазначити те, що Крим так чи інакше завжди був пов’язаний з Україною. Починаючи від Кіммерії, яка існувала і на території материкової України, закінчуючи вже сьогоденням. Кримські татари, яких постійно виселяли, є національним етносом, який формувався протягом тисячоліть і є невід’ємною частиною населення Криму.

2. Кримськотатарська проблема в незалежній Україні

2.1 Акт приєднання Криму

До складу Української РСР Крим було приєднано 19 лютого 1954 року. Микита Хрущов, який на той час стояв на чолі Радянського Союзу “подарував” півострів Україні, де довгий час сам працював на державних і партійних посадах. Про це писалося багато статей, де пояснювались причини цієї передачі. Приводом до “подарунку” стала 300 річниця Переяславської угоди про возз’єднання України з Росією. У цей рік з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування річниці. На додаток до численних урочистостей, міріадів публікацій та незліченних промов ЦК КПРС обнародував тринадцять «тез», у яких доводилася непохитність «вічного союзу» українців із росіянами. Щоб підкреслити ті великі переваги, що їх приніс Україні союз із Москвою, й було здійснено передання Криму — як «свідчення дружби російського народу».

Становище України у складі СРСР за хрущовської доби влучно визначив Борис Левицький фразою «друга серед рівних». Дедалі більше фактів указувало на те, що між Кремлем і Києвом виникло порозуміння, і Росія хотіла зробити Україну своїм партнером в керуванні країною. Але звісно Російська СФРР була головним партнером. Українці ж не вірили в можливість здобути незалежність, так як ще починаючи з XIX ст. влада змушувала своєю політикою повірити людей в те, що українці є малоросами і без могутньої Росії неспроможні самостійно існувати. А для Кремля отримати підтримку українців було дуже важливим. Це пояснюється не тільки тим, що наша держава була другою по величині у всьому Союзі, а й тим, що це була єдина нація, яка могла виступити серйозним противником російській гегемонії.

Тому приєднання Кримської РСР до території України було своєрідним підлещуванням. Для Росії це було вигідно ще з однієї причини. Через наближеність та економічну залежність від України Крим природно утримував з нею сильніші зв'язки, ніж з Росією. Приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. Депортація татар у 1944 р. спричинила економічний хаос в регіоні, й компенсувати втрати довелося київського бюджету. Ще важливішим було те, що за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього регіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму українізації, лишилися тут переважною більшістю. І взагалі, якщо подумати, Хрущов не мав права передавати Крим, адже ця територія не є ні українською, ні російською, а історично належить кримським татарам, яких частково було виселено під час другої світової війни за наказом Сталіна.

Починаючи з 1783 році, коли Росія приєднала півострів до своєї Катеринославської губернії, а нині це – Дніпропетровська область сучасної України, території, що знаходилися неподалік від моря, а особливо Південний берег Криму з його цілющим субтропічним кліматом, поступово отримував статус рекреаційної зони для імператорської родини та російської аристократії. Водночас, неродючі землі гірського і степового Криму не дозволяли розвивати тут сільське господарство, а півострів, особливо в курортний сезон, потребував все більше продуктів харчування. Саме з прилеглих українських територій півострів одержував продукти, якими його не могло забезпечити власне виробництво. Тому передання Криму Україні позбавило Радянську Росію багатьох проблем, які вона таким чином переклала на плечі України.

Розірвання економічних зв’язків з Україною стали причиною катастрофічного становища, що склалося в Криму в роки Другої світової війни, а також після звільнення півострова від нацистів. Саме Микита Хрущов першим із радянських керівників усвідомив масштаби економічного занепаду, розорення і бідності, які запанували на півострові після війни. Пустували татарські аули. Висохла земля, уламки військової техніки... таким побачив степовий Крим Хрущов, коли приїхав 1953 року відпочивати до Ялти. За свідченнями очевидців, довго знаходитися у стані бездіяльності Хрущов не міг, тому поїхав оглядати увесь півострів. На шляху йому зустрілися голодні і безпорадні переселенці з російського Поволжя, котрі повинні були замінити на цих землях депортований кримсько-татарський народ, проте не мали жодного уявлення як обробляти кам’янисті кримські схили.

Саме після цієї поїздки по Криму Хрущов остаточно прийняв рішення про передачу Криму Україні, що й було зроблено майже через рік у відповідності до тогочасного радянського законодавства. І саме з цієї дати, як вважають експерти, почалася справжня повоєнна відбудова і економічне піднесення півострова. Через 37 років, у 1991-му, після розпаду СРСР Україна проголосила незалежність. Якраз у цей час почали звучати голоси на підтримку передачі Криму назад до Росії, мотивуючи тим, що більшість населення Криму є російськомовним. Проте цей рух не було підтримано більшістю кримчан і Крим залишився у складі України, отримавши при цьому автономію.

2.2 Соціальні проблеми, які виникли з поверненням татар на Україну: громадянство, місце проживання, фінансове забезпечення

Кримські татари, які почали повертатися в 1989-1990 роках на свою Батьківщину, зіткнулися з великою кількістю проблем. Саме повернення було зумовлене конфліктами між етносами в Узбекистані, які доходили до “різні”. Корінні жителі Криму їдуть на землі своїх предків і тут починають боротися за свої права. Було створено громадсько-політичну організацію кримських татар – ОКНР (29 квітня – 2 травня 1989 року). Згодом (15 червня 1990 року) вийшов перший номер періодичного видання Організації кримськотатарського національного руху. Це видання не тільки надавало людям, які попри все почали масово повертатися на свої землі, отримувати необхідну інформацію, але й слугувало для більш чіткої координації різноманітних сил у національному русі. Крім того однією з її головних цілей було встановлення діалогу між місцевим населенням та кримськими татарами.

Одною з головних проблем є отримання українського громадянства, адже, як зазначено законом, для цього потрібно прожити на Україні не менше п’яти років і добре володіти українською мовою. За станом на 1 січня 2000 р. в Криму було прописано 258500 раніш депортованих осіб, з них 255473 кримських татар, 536 німців, 1865 греків, 306 болгар, 320 вірмен. З них 146793 осіб повернулися на півострів до 13 листопада 1991 р. і відповідно до права "нульового вибору" були включені до складу первісного корпусу громадян України. Решта, хто переїхав до Криму після 13 листопаду 1991 р., мали пройти через процедуру натуралізації або підтвердження належності до громадянства України. І це було великою проблемою. Адже татарам не має де жити, тобто прожити тут потрібний термін для отримання громадянства не могли, а з іншого боку, в Узбекистані вони отримували ще якісь пільги (наприклад, пенсію), в той час як на території України не мали на неї прав. Згодом було укладено українсько-узбецьку домовленість про співробітництво у справі вирішення питань громадянства раніш депортованих осіб та їх нащадків, а це приблизно 62246 чоловік.

Зобов’язання щодо припинення іноземного громадянства та отримання протягом календарного року документа про неналежність до нього дають іноземці. Особи без громадянства подають до паспортно-візової служби декларацію про відсутність іноземного громадянства. Така вимога передбачається ст. 8 Закону України "Про громадянство України". Декларація заповнюється безпосередньо заявником і не потребує засвідчення в якихось інстанціях. Після її надходження у відділ паспортної реєстраційної та міграційної робота ГУ МВС України в Криму ухвалюються рішення про отримання заявником громадянства України. Таким чином було частково вирішено цю проблему, але далеко не повністю.

Другою з основних проблем є нестача території для проживання. Кримські татари почали масово захоплювати землі. Так у серпні місяці 2005 року в м. Алушта на вулиці Ювілейній 20 організована група захопила будівлю і в десяти квартирах поселилася самовільно. Суд ухвалив рішення про виселення нових мешканців, але виконавцям не дали його реалізувати. Громадяни, котрі захопили житла, не дають представникам закону виконати рішення. В Республіканському комітеті земельних ресурсів підрахували – лише в 2006 році на півострові захопили 1300 гектарів землі.

І якось цю проблему потрібно вирішувати. Фінансування розселення татар дуже мале, а враховуючи те, що потік їхній постійно зростає, на це потрібно виділяти як можна більше грошей. Але кримська влада нічого не робить.

Президент України Віктор Ющенко заявив, що для Української держави та уряду Криму проблеми кримських татар є першочерговими. Про це він сказав у своєму зверненні до українського народу з нагоди 61-ї річниці від дня депортації з Криму кримських татар.

«Ми запропонуємо справді ефективні програми соціальної підтримки репатріантів, які б передбачали створення нових робочих місць, справедливу систему землевідводу під житлове будівництво, були спрямовані на забезпечення культурних і освітніх потреб кримських татар», – зазначив Президент України. Він запевнив, що національні спільноти будуть підтримані на законодавчому рівні. Але нажаль щось конкретне й досі не було зроблене.

Починаючи з 2005 року гостро постала проблема навколо Бахчисарайського ринку. 10 липня цього року татари почали вимагати закрити місцевий Бахчисарайський ринок та віддати їм цю територію. Вони вважають: на ній розташована пам’ятка архітектури «ханський мавзолей». Татари блокували роботу базару і не пускали туди працівників – через це спалахнула бійка.

Після бійки пікет кримських татар залишився біля ринку, а торгівці пішли блокувати трасу «Бахчисарай-Сімферополь» – так вони намагаються привернути увагу влади до, як вони вважають, хуліганських дій кримських татар.

Жан Запрута, заступник голови спілки споживачів «Ринок» розповідав: «Крымские татары самовольно заварили ворота и запретили торгующим выходить на рабочие места. Ночью облили прилавки мазутом, спалили стеллажи. Татары посчитали это место, на котором расположен рынок, своим святым местом, и там никому нельзя торговать. Эта земля принадлежит только крымским татарам».

Натомість татари переконують, що винне в конфлікті саме керівництво ринку. Адже земля, на якій торгують, належить культурному заповідникові, і тут розташоване стародавнє поховання кримських татар.

Ахтем Чийгоз, голова Бахчисарайського регіонального Меджлісу: «Решением Бахчисарайского регионального Меджлиса была попытка провести акцию протеста по незаконным действиям рынка на территории памятника Украины. Пятого-шестого дирекцией рынка произвели самовольно земляные работы вокруг Дербе-мавзолея».

Втім, керівництво ринку апелює до рішень двох судів, що визнали претензії кримських татар на землю ринку за незаконні. Тому протистояння триває. Згодом група підприємців ринку «Центральний» - 26 чоловік, більшість з яких кримські татари, вирішила вивезти з ринку свої столи і контейнери. За їх словами, вони не хочуть торгувати на місці поховання ханів і святих.

Проти вивозу устаткування виступила решта підприємців ринку. Вони стверджують, що столи для торгівлі - власність ринку.

26 зі 150-ти підприємців з ринку «Центральний» написали колективну заяву, у якій просять дозволи вивезти свої робочі столи і контейнери з території ринку. Кажуть, не хочуть торгувати на святому для мусульман місці. За їх словами, все устаткування, на яке зараз претендують, 10 років тому вони встановили за свої гроші.

Директор ринку Володимир Медведєв каже, що все майно належить ринку і його пайовикам.

Пред’явити документи на майно жодна зі сторін не змогла. І контейнери, і торгові столи поки залишалися на своїх місцях. Міський голова Бахчисараю Дмитро Кретов пообіцяв вирішити конфлікт якнайшвидше.

Коли ситуація почала погішуватися працівники ринку зібралися під будівлею Верховної Ради Криму з вимогою виконати рішення сесії міської ради, згідно якої Бахчисарайський ринок мав працювати до поки не побудували б новий. Проте парламентарії Автономії, незважаючи на пропозицію кількох депутатів обговорити ситуацію в Бахчисараї, суворо дотримувилися порядку денного позачергової сесії - регламент не передбачає внесення на розгляд додаткових питань. Згодом навколо цієї проблеми почали розсіюватися хмари, але нажаль, як згодом вияснилося, ненадовго. Кримські татари та працівники ринку домовилися. На розширеному засіданні за участі місцевої влади підписано погоджувальний протокол. В документі йдеться, що директор конфліктного ринку з вівторка має поетапно звільнити територію від контейнерів та кіосків. На все у нього є 10 днів.

До 12 вересня бахчисарайський ринок мали ліквідувати повністю. Ситуація в Бахчисараї стабілізувалася. Але коли закінчився термін домовленості підприємців, меджлісівців, керівництва автономії і Бахчисарайського району про те, що Центральний ринок припиняє своє існування і в місті відкривають іншій, торгівці на новому місці обурилися. Вони відмовилися підпорядковуватися колишньому начальству. Ось так і досі проблема передачі Бахчисарайського ринку є відкритою.

Крім того 12 вересня 2006 року, татари влаштували новий мітинг, цього разу на території Свято-Успенського монастиря.

Татари виступали проти зведення православними священиками чергової будівлі на території храму. Поруч із ним колись була духовна школа татар - Медресе, яку зруйнували за радянських часів. На думку татар, ця земля належить їм. Тобто, як ми бачимо, кримські татари всіляко намагаються відвоювати свою історичну спадщину.

Виявляється, що кримські татари розраховують на підтримку Світового банку, але не стільки матеріально, скільки юридично.

Кримськотатарський народ сподівається, що міжнародні правозахисники допоможуть відсудити історичну спадщину, відібрану в часи примусового виселення 1944-го року.

На думку народного депутата Мустафи Джамільова, міжнародна допомога кримським татарам не викликала такої гостроти в Криму, якби влада підійшла до болючого питання збалансовано - спрямовано віддала вільні землі татарському народу, а не чиновникам з Києва чи бізнесменам з Москви. А тепер іншого не лишається, як звертатись до міжнародної спільноти.

Мустафа Джамільов, народний депутат України: «Мы никогда никакую помощь не принимали, если она обусловлена какими-то политическими требованиями, уступками. Мы на это никогда не пойдем».

Представники кримських татар у парламенті скаржаться на патову ситуацію в законотворенні. Мовляв, всі спроби провести через Верховну Раду закони, спрямовані на вирішення земельних проблем, досі натикались на нерозуміння колег-законотворців. Тому міжнародна правова підтримка необхідна, аби зрушитись із мертвої точки.

Рефат Чубаров, народний депутат України: «Часто буває, що до розробки закону долучаються інші структури світові, як Рада Європи чи Венеціанська комісія. Оскільки Світовий банк має багато досвіду щодо проблем корінних народів, ми хотіли б залучити його спеціалістів до розробки правових механізмів повернення облаштування та компенсацією».

Втім, історики далеко не єдиної думки щодо доцільності повернення татарам історичних пам`яток. Кримський історик Володимир Поляков пропонує чітко розділяти їх на культові споруди та інші пам`ятки. Мечеті треба відновлювати і передавати, а ось інші пам`ятки - питання спірне.

Володимир Поляков, історик: «Государство – более надежный защитник памятников культуры. Мы имеем прецедент – Чуфут-Кале. Да, это памятник караимского и крымско-татарского народа, но передавать его в собственность одной или двух общин – это совершенно неразумно».Експерти кажуть: проблеми землі для кримськотатарського народу не існувало би, якби татари, повертаючись до Криму, селилися компактно. Відтак могли б висувати своїх депутатів до місцевих рад і законно вирішувати земельні проблеми на рівні органів місцевого самоврядування.

Однак на практиці кримські татари на сьогодні ні в одному населеному пункті в Криму не становлять більше половини голосів виборців. Цьому причиною – квота на розселення ще від ЦК Компартії взірця 1989 року.

Наталія Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика: «Це була свідома політика з огляду на майбутні виборчі процеси, щоб ніколи кримські татари не могли створити більшість при обранні в представницькі органи влади».

Цю політику важко долати зараз – оскільки всі процеси з приватизації та розпаювання колгоспів пройшли повз корінне населення півострова. Татари, що так пізно стали повертатися, опинилися в дуже невигідному становищі. Факт їхньої депортації та репатріації ніяким чином не був врахований українськими законами.

На думку Наталі Беліцер, допомогу треба надати, в першу чергу, українським законодавцям, щоб приймали нарешті потрібні закони. Адже кримські татари дійдуть і до Страсбургу, і, можливо, навіть виграють в Європейському суді з прав людини.

Наталія Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика: «Законодавці мають зрозуміти – це абсолютно не вигідно державі Україні, що треба не доводити до такого розвитку подій, а самим вирішувати цю проблему».

Переважити шальки терезів допоможе і визнання депортації кримських татар актом геноциду, що автоматично збільшить вагу злочину. Питання в тому, як Україна сприйме міжнародну допомогу. Якщо дії Світового банку з юридичної підтримки кримських татар не буде збалансовано на державному рівні, це ослабить позиції позивача, оскільки немає норми українського законодавства, окрім статей Конституції, на які позивач можна послатися.

2.3 Етнічні міжусобиці кримських татар з проросійськими силами

Але крім соціальних проблем у Криму постала етнічна проблема між татарами та росіянами. Після розпаду Радянського Союзу і здобуттям Україною незалежності кримські татари чітко визначили свою позицію щодо України. З самого початку вони стали на бік нашої держави. На цьому ґрунті і виникають зараз постійні сутички між проросійськими силами та татарами.

Сьогодні дуже актуальною є проблема передачі Кримського півострова назад до Росії. Це питання навіть ставилося на розгляд Верховною Радою України.

Розповіді про нестабільність у Криму – не більше ніж вигадка політиків, - запевняв прем’єр-міністр Автономної Республіки Крим Анатолій Матвієнко у червні 2005 року. На прес конференції, яку 30 червня проводила газета “День”, він запевняв, що звичайно проблеми існують, але не такі глобальна, як всі вважають.

„Найперше мене вразило те, що я побачив: визначення «бунтівний», «неспокійний», «нестабільний» Крим — це вигадка політиків. Комусь було навіть вигідно надуватися та робити вигляд, що він працює в такому складному регіоні. Насправді Крим є нормальним, правда, дещо специфічним, не без проблем, звичайно, регіоном України, але всі проблеми тут не є фатальні, вони можуть бути успішно вирішені. Багатство Криму в багатстві його етносів. Російська громада має право на збереження своєї культури та ідентичності, і це слід поважати. Бо переважна більшість їх розуміє, що треба будувати Україну. А здивували мене українці, 24 відсотки яких тут навіть не чути. Ніхто так швидко не асимілюється, як українці. Вони живуть iз свідомістю меншини, хоч не є нею. І я не звинувачую цих людей, просто це мені сьогодні болить найбільше. Разом iз тим українці мають зрозуміти, що саме вони є фактором стабілізації і саме титульна нація, тобто вони, є найбільш відповідальні за те, в якій державі і як ми живемо”.[13, с.2] Так висловив свою думку Матвієнко з приводу заворушень, які почалися в Криму. При цьому запропонував створити умови для розвитку кожної з національних меншин, яка проживає на території Криму, щоб вони побачили своє майбутнє. Таким чином можна сказати, що він звинувачував українців в тому, що татарам, які повертаються на свої території ніде жити... Заявив, що йому особисто дуже прикро, що проблеми вирішуються виключно на барикадах, в наметах, шляхом протистояння і боротьби. Добре, можливо, такий шлях і не потрібен, але як по-іншому вирішувати ситуацію так і не пояснив.

На зустрічі з представниками Конгресу російських общин Криму, яка відбулася 27 липня 2005 року, він запевняв, що він прагне створити максимальну прозорість роботи влади з метою забезпечення рівних прав кожному жителеві багатонаціонального Криму. Але не зрозуміло, чому ж він, захищаючи права росіян в Криму, не робить цього ж самого по відношенню до кримських татар?

Згодом, після відставки Матвієнка від влади, його дії почав гостро критикувати заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Він звинуватив кримських політиків, які вступають в тривалу смугу криз і неладів. Чубаров відзначив, що Матвієнко «щиро намагався прищепити Криму правила ведення прозорої і публічної політики. Для значної частини кримських політиків, звиклих розв'язувати як власні, так і суспільні проблеми виключно кулуарними методами, така поведінка голови Радміну Криму була не тільки учудасією, але і несла загрозу, оскільки могла значно ослабити їх власний вплив на півострові».

В той же час, на думку народногодепутата, слід відмітити, що «непродуманість багатьох ініціатив, що походили від Матвієнка і членів його команди», дозволила його опонентам «ретельно замаскувати справжні мотиви процедури відставки Матвієнка, що готувалася ними, з поста голови Ради міністрів АРК. «Кримські політики вступають в тривалу смугу кризи і негараздів, що нагадує часи мішковщини, - відзначив на завершення Чубаров. - Отже, Києву належить взяти найактивнішу участь у наведенні належного управління півостровом». Згодом ситуація погіршилась, почалися масові страйки і, як і передбачав Чубаров, постало питання про відокремлення Криму від України. Доходило до того, що татари почали захоплювати самовільно землі, а невдовзі це стало масово.

У вересні того ж року перед парламентськими виборами в Криму голова Соціалістичної партії України прокоментував існуючу ситуацію та визначив найоптимальнішого кандидата на посаду голови Ради міністрів Криму: "Обрання А.Бурдюгова на посаду голови Ради міністрів Криму є оптимальним, тому що він набрав найбільшу кількість голосів кримських парламентарів... Кримський уряд повинен забезпечити політичну стабільність на півострові до виборів 2006 року...”. Серед найбільш актуальних проблем Криму О.Мороз назвав проблему самозахоплень земельних ділянок. "У Криму деякі структури та керовані ними громадяни досить "вільно" ставляться до вимог закону, звідси й проблема самозахоплень землі".

На початку серпня відбулась активізація проросійського руху. У День незалежності України, 24 серпня, на мітингу в Севастополі було оголошено про створення Народного фронту "Севастополь-Крим-Росія". Лідери організації підписали Декларацію, в якій йдеться, що єдина мета фронту – припинення анексії півострова Україною.

На підтвердження своєї позиції, автори документа послалися на статтю 19, 20 (частина 1) Загальній декларації прав людини, Ухвала Верховної Ради Російської Федерації від 21 травня 1992 року "Про правову оцінку рішень найвищих органів державної влади РРФСР по зміні статусу Криму, прийнятих в 1954 році", і Ухвала Верховної Ради Російської Федерації від 9 липня 1993 року "Про статус міста Севастополя".Дійшло до того, що постало питання про повернення Криму та м. Севастополя назад до Росії.

Дехто заявив про те, що це є посягання на територіальну цілісність країни. Але прокуратура Сімферополя прийшла до висновку, що це не так, розглянувши позов заступника голови Севастопольської міськдержадміністрації Дмитра Базіва. Він подав до суду, заявивши, що в Декларації Народного фронту "Севастополь-Крим-Росія" міститься заклик "припинити українську анексію" півострова. А це, вважає він, загрожує територіальній цілісності країни.

Як повідомив один з лідерів Народного фронту В’ячеслав Компанієць, Базів вимагав, щоб прокуратура порушила кримінальну справу проти активістів організації, які наполягають, що юрисдикція України розповсюджується на Крим незаконно.

"У вказаній Декларації йдеться про возз'єднання Севастополя і Криму з Російською Федерацією на основі норм міжнародного права й не всупереч порядку, встановленому Конституцією України, що свідчить про відсутність в організаторів мітингу й фронту об'єктивної сторони на здійснення посягання на територіальну цілісність України", – йдеться в прокурорській відповіді.[14, 25 серпня]

У зв'язку з цим, прокуратура відмовила Базіву в порушенні кримінальної справи проти активістів Народного фронту.

Питання про територіальну цілісність України було знову порушене на початку 2006 року. Прокуратура Криму порушила кримінальну справу у відношенні Севастопольського молодіжного громадського об’єднання “Прорив” по цьому питанню. 18 січня до Джанкойського МРВ ГУМВС України з райдержадміністрації Джанкойського району надійшло повідомлення про те, що цим об’єднанням заплановано проведення 19 січня на Чонгарському перешийку мирної акції – народної вистави, присвяченої святу “Хрещенню господньому” та 15-річчю Дня АР Крим, який офіційно святкується 20 січня. Планувалося встановлення наметів, використувалася аудіоапаратури.

Дійсно 19 січня о 12.30 представниками “Прориву” в районі посту “Чонгар” біля пам’ятника “Загиблим воїнам – визволителям Криму”, розташованому на 122 км траси Сімферополь – Харків, розпочався збір представників вказаного обєднання у кількості близько 70 чоловік, одягнутих в куртки чорного кольору з надписом “Прорив”, яких було привезено централізовано на трьох мікроавтобусах. На обочині автотраси вони поклали 6 мішків з землею, між якими застромили кілька прикордонних стовпів жовто – блакитного та біло – синьо – червоного кольорів.

Приблизно біля першої години дня перед присутніми виступив Голова обєднання “Прорив “ Олексій Добичин з гаслом: “Денонсація договору між Росією та Україною про приєднання Криму до України”. В інтерв'ю представникам російських телеканалів ОРТ і НТВ він закликав до зміни державного кордону України шляхом приєднання Криму й Севастополя до Російської Федерації, хоча це є порушенням закону.

Через тиждень учасників акції було заарештовано, і проти них порушено кримінальну справу по частині 2 статті 110 Кримінального Кодексу України про посягання на територіальну цілісність і недоторканість України, яка передана для подальшого розслідування з ГУСБУ України в Автономну Республіку Крим.

У той же час, лідер "Студентського братерства" Олег Яценко заявив, що представники декількох проросійських організацій і партій напали на пікет, який члени "Студбратства" проводили біля штабу Чорноморського флоту Росії.

"У ході нападу на пікет зламали український прапор, а деяким студентам, у тому числі й дівчині, нанесені побої", - заявив тоді Яценко агентству "Інтерфакс-Україна". За його словами, троє з нападників були затримані міліцією і обом сторонам довелося давати свідчення по інциденту.

Як ми бачимо, ситуація в Криму не тільки не стабілізувалася до початку 2006 року, а навпаки погіршилась, і питання про від’єднання Кримського півострова постало ще гостріше.

Було направлено запит про приєднання Криму до Росії, але вже невдовзі депутат Державної думи Росії Костянтин Затулін заявив про відкликання цього запиту. Причиною цього російський депутат назвав помилку, виявлену при перевірці тексту доручення про направлення запитів. Помилку допустив депутат Держдуми Росії від фракції ЛДПР, що ініціював запити до російського уряду відносно Криму.

Зокрема, як зазначив тоді "5 канал", помилка полягає в тому, що термін дії нині чинного договору між Росією й Україною про взаємне визнання кордонів закінчується не найближчи часом, а лише в 2009 році. Тому всі документальні запити, які почали робити в зв’язку з дорученням, зараз припинені.

Наприкінці тижня Держдума Росії вирішила, що запросить в уряді цієї країни інформацію про заходи щодо повернення півострова Крим до складу Російської Федерації. У Міністерстві закордонних справ України вважають провокацією запит Держдуми РФ до уряду Росії про можливості приєднання Криму до РФ відповідно до договору 1774 року. "Ми не вважаємо потрібним коментувати подібну провокацію", - заявив 30 травня керівник прес-служби МЗС України Василь Філіпчук.

Блок партій "Наша Україна" виступив з засудженням "історико-популістських маніпуляцій" Державної думи щодо статусу Автономної Республіки Крим. Також Держдуму засудила і Комуністична партія України.

Крім того, Українська республіканська партія "Собор" називає ініціативи Держдуми "правовим цинізмом". Водночас Партія регіонів висловила переконання, що схожі політичні декларації викликають здивування і нічого доброго в зміцнення добросусідських відносин між Україною і Росією принести не можуть.

На початку червня виконувач обов’язків секретаря Ради національної безпеки і оборони України Володимир Горбулін вважає, що ситуація в Криму не є загрозою національній безпеці, проте є серйозним викликом.

“Сьогодні Крим – це епіцентр, і там є все що завгодно – і міжетнічні, і міжконфесійні протиріччя, і зубожіння населення. І про це треба думати», - наголосив В.Горбулін. Він підкреслив, що зараз владі невідкладно потрібна державна програма щодо розвитку Криму.

А вже наприкінці місяця, а саме 22 червня, відбулась глобальна сутичка між кримськими татарами та активістами проросійської організації. Сутичка сталася під стінами Апеляційного суду Автономії, де розглядають справу декількох кримських татар. Їх засудили за побиття журналістів в кримському селищі Симеїз в березні 2004 року.

Партія «Руський блок» і «Руська община Криму» проводила мітинг. Кримськотатарських пікетувальників було понад тисячу осіб, активістів же партії «Руський блок» і «Руської общини Криму» - всього близько 70-ти. Учасників обох акцій розділяв ланцюг правоохоронців. Нині мітингвальники з обох боків звинувачують один одного у провокаціях. Заступник начальника Головного управління МВС України в Криму Микола Федорян запевняє, що бійку почали саме кримські татари, щоб перешкодити проведенню суду.

Через тиждень ситуація наберая нових поворотів. 28 червня 2006 року, в 10-ту річницю ухвалення Конституції України, представники громадської організації «Народний фронт «Севастополь-Крим-Росія» організували в Сімферополі акцію з вимогою виключити з Основного Закону 10-й розділ, де міститься згадка про Автономну республіку Крим і Севастополь як території Української держави.

Акція, в якій взяли участь близько 100 осіб, - переважно пенсійного віку, проходила перед будівлею Верховної Ради АРК. Мітингуючі тримали в руках прапори Росії, Криму й імператорського дому Романових.

Як заявив на мітингу один із лідерів «Народного фронту «Севастополь-Крим-Росія» Святослав Компанієць, Конституція України є «мертвонародженим документом, який зневажає основні громадянські права кримчан».

Представники громадської організації заявили, що Крим і Севастополь були анексовані Україною у середині 90-х років XX сторіччя. В зв'язку з цим учасники мітингу вимагають повернути Крим і Севастополь під юрисдикцію Росії.

Учасники акції заявили, що кримчани повинні жити тільки за Конституцією Криму, прийнятою в травні 1992 року. На думку активістів «Народного фронту «Севастополь-Крим-Росія», дана Конституція надавала більше прав і свобод жителям автономії. Також учасники мітингу зажадали відновлення посади президента Криму. Крім того, «Народний фронт «Севастополь-Крим-Росія» закликав першого і єдиного Президента Криму Юрія Мєшкова, який був президентом Криму в середині 90-х років, повернутися з Росії і «навести на півострові конституційний лад».

Крім того, на мітингу представники «Народного фронту «Севастополь-Крим-Росія» демонстрували сімферопольцям маленьку чорну труну, в якій лежав текст Конституції України, а на кришці труни був приклеєний плакат: «Народному Президенту України Віктору Андрійовичу Ющенку від Народного фронту «Севастополь-Крим-Росія». «Ми цю труну з Конституцією України, яку ми не визнаємо, сьогодні ж відправимо бандероллю Ющенку - хай радіє», - заявив активіст організації, лідер Керченської організації Російської громади «Вітчизна» Олександр Ткаченко.

Перед цим у березні Народний фронт «Севастополь-Крим-Росія» розпочав акцію «Україна без Криму!», направлену на «повернення півострова під юрисдикцію Російської Федерації правовим шляхом». Активісти організації попросили севастопольців і кримчан направляти позовні заяви до суду з вимогою до парламенту України виключити з Конституції згадку Криму і Севастополя як територій Української держави.

2 липня 2006 року, в день, коли суд вирішував змінювати чи ні вирок 6 кримським татарам, засудженим у справі «Симеїз-Коттон», стався інцидент. Кримінальну спарву було порушено в березні 2004 року, коли кілька учасників самозахоплення землі на околицях Симеїза напали на операторів російського «Першого каналу» і українського «Інтера». А за два тижні в сімферопольському барі «Коттон-клуб» сталася бійка, в якій брали участь ті самі кримські татари. Постраждало 9 людей, деякі дістали ножові поранення.

Міліція запевняє, що під час цієї сутички біля стін апеляційного суду Криму постраждало 10 правоохоронців.

Обидві карні справи об`єднали в одну. Апеляційний суд Криму залишив вирок Центрального райсуду Сімферополя без змін - від півтора до 9 років позбавлення волі. Не згодні з рішенням суду активісти громадсько-інформаційної кампанії «Азатлик». Вони напнули на центральному сімферопольському майдані намети.

Надір Бекиров, активіст громадсько-інформаційної кампанії «Азатлик»: «Группа милиционеров, обливаясь слезами, будет давать показания в суде - что там было грубое нарушение общественного порядка, и первоначальные шаги для этого сделаны. Люди, которые, насколько я понимаю, в этой ситуации, ну, могли их там немножко помять, нажать на них. Могли быть там какие-то следы оттого, что их там держали за руки, за локти выводили, могла быть порвана рубашка, но не более того, потому, что из них даже никто не упал”.

А вже через три дні на побережжі Судака відбулася бійка. Вона сталася в ніч проти суботи. Як повідомили в міліції, побилися відпочивальники з Росії, серед них були курсанти-десантники, і місцеві кримські татари.

Всього в сутичці брало участь, за різними даними, від 15-ох до 25-х осіб. 22-річний житель Судака помер від ножових поранень.

Різанина сталася за двадцять метрів від кав’ярні «Достлук». Тут, за словами одного з адміністраторів кафе, вже не перший вечір відпочивали росіяни. Сварка, як кажуть очевидці, почалася на виході із закладу, а масова бійка розгорнулася поряд на стоянці таксі.

Прокуратура Судака порушила карну справу за статтею «Умисне завдання тяжких тілесних ушкоджень».

Поранення в бійці дістали і відпочивальники, і місцеві. Як говорять, бійка спалахнула в стані алкогольного сп’яніння. Причину сутички та і не встановили. Постраждало два татарина. Один помер при госпіталізації від ножових поранень, другий швидко поправився. Прокуратура Судака порушила карну справу за статтею «Умисне спричинення тяжких тілесних ушкоджень».

До Криму почав регулярно навідуватися президент України Віктор Ющенко. Згодом ситуацію, яка склалася було винесено на розгляд РНБО.

А що ж цього приводу думають самі жителі Криму?

Ганна Горбикова, мешканка Бахчисараю: «Мы хотим жить нормально. Татары, русские. Это верхушка всё мутит. Мы не имеем никаких претензий друг к другу». І такої думки дотримуються більшість кримчан, як бло встановлено при соціальному опитуванні.

А невдовзі зявляються більш глобальні проблеми, ніж просто повернення територій її законним власникам. В 2006 році було обумовлено взяття швидкого вступу до НАТО, з чим кримчани не погоджуються. Було проведено референдум, який мав визначити думку жителів Криму з цього приводу. Кримчани сприймали вступ країни в агресивний військово-політичний блок НАТО як загрозу руйнування існуючого цивілізаційного простору, розрив багатовікових звязків з братським російським народом». Більшість жителів проголосували за те, що не вступати. Але цей референдум юридичної сили не мав.

Наступнорго дня проросійські сили Криму висунули ультиматум – доки на півострові не ліквідують всі самозахоплення, припинити фінансування програми облаштування репатріантів. Вони пікетували кримський парламент, депутати якого збиралися розглядати земельні питання. Проте до землі справа так і не дійшла, тому що проросійські політсили півострова взяли в облогу Верховну Раду Криму до початку сесії. Головна вимога – геть самозахоплення.

Без скандалу не обійшлося і під час сесії. Депутатам так і не вдалося обговорити, як же на півострові виконується земельне законодавство і що відбувається з виділенням ділянок під будівництво житла.

Висновки

Історія Криму почалася 1000 тисяч років тому. На території півострова проживало безліч народів (починаючи від кіммерійців і закінчуючи кримськими татарами, росіянами і українцями, які живуть там сьогодні). Тут існували великі держави: Таврика (IX – I ст.. до н.е.), Скіфія (VII-VIII ст.), Тмутаракань (X-XII ст.), Золота Орда, Кримське ханство та інші. Крим здавна був місцем, де велася активна торгівля, бо знаходиться він якраз між двома континентами. На території Криму відбувалися великі баталії (Кримська війна, російсько-турецька війна). Крим – це маленька своєрідний край, який постійно був у складі інших держав, але при цьому тут зберігалися свої звичаї, традиції.

В 1944 році відбулася велика депортація татар вглиб СРСР, в складі якого тоді перебував Кримський півострів. В 1954 році відбулося приєднання Криму до Української РСР. Після розпаду Радянського Союзу півострів залишився в складі України. Кримські татари почали масово повертатися на свою батьківщину. І тут почалися проблеми. За той час, поки татар тут не було, українці та росіяни повністю облаштували цю територію. І зараз татарам просто нікуди подітися. Із-за цього й відбуваються конфлікти між населенням. Ситуація, яка склалася навколо Бахчисарайського ринку, де татари вимагають повернення їм цих земель, була тільки початком до масових самозахоплень земель. Та чи правильно це?

Якщо аналізувати цю ситуацію, то повернення кримських татар на їхні землі в наш час фінансується тільки нашою державою, але, як ми бачимо, замало. На мою думку, татар потрібно всіляко підтримувати, адже вони є практично єдиною проукраїнською силою, яка протестує проти приєднання до Росії Кримського півострова та Севастополя. Коли було проголошено незалежність України, татари відразу заявили про свою підтримку і досі своєї думки не змінюють.

Однозначно проблему слід вирішувати. Кому це потрібно? Безумовно, нашій державі. Бо Росія прагне повернення Криму. Адже півострів є важливим курортним центром і має вигідне стратегічне становище, крім того, в Севастополі і досі базується Чорноморський флот Росії. Зараз російська влада кидає шалені гроші, задля того, щоб ще більше посилити свій вплив в Криму. Якщо події будуть продовжуватися в такому ж дусі, то буде проведено референдум в Автономній Республіці Крим і, скоріш за все, більшість населення проголосує за від’єднання від України.

Що ж можна порадити нашій владі для вирішення цієї ситуації? В першу чергу потрібно задовольнити претензії татар щодо територій. По-друге, надати землі для їхнього проживання на законодавчому рівні. Потрібно виділяти більшу кількість коштів для будівництва нових будинків для депортованих, що повертаються. По-третє, цим питанням потрібно зайнятися на рівні держави, а не тільки Автономної Республіки Крим. І слідкувати за виконанням прийнятих рішень, тому що місцева влада цією справою займатися не хоче належним чином.

Але, однозначно, цю проблему просто так залишати не можна, тому що якщо нічого не робити, то може статися, що антиукраїнські настрої в Криму візьмуть гору і Крим перестане бути складовою частиною України.

Список використаної літератури

Борисенко В. Курс української історії. – К., 1997

Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: “Академвидав”, 2003.

Вольфсон Б. Присоединение Крыма к Росии в 1783 г. – Исторический журнал, 1941 г., №3

Воропаєва В.В, Татаринов М.В., Власенко О.В Історія України. Відповіді на питання екзаменаційних білетів державної підсумкової атестації. – Харків: Веста: Видавництво “Ранок”, 2003

Давня історія України. Т.1 – К., 1997.

Михайленко П.П, Михайленко В.П. – Вожді-правителі України. – Житомир: Полісся, 2001

Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996

Лотоцький Антін Історія України для дітей: Івано-Франківське обласне Товариство української мови ім.. Т. Шевченка “Просвіта. Розділ “Тяжкий XX вік”, 1991.

Лях Р.Д., Термірова Н.Р. Історія України. З найдавніших часів до XV ст.: Підруч. Для 7-ого кл. серед. шк.. – К.: Ґенеза, 2000

Рибалка І. Історія України.Ч.1-2. – Харків, 1995, 1997.

Слісаренка В.Г., Панченка П.П Історія України від найдавніших часів до початку XX століття. – “Магістр-S”, 1998.

Субтельний Орест Україна: історія/ Пер. З анг. Ю.І. Шевчука; Вст. Ст.. С. В. Кульчицького. – К.: Либідь, 1993

Ворощьов А.С. Нестабільний Крим – вигадка політиків. Газета день, 2005.

www.ntv.com.ua Політичні новини

Андреев О.Р. История Крыма. – М.,: 1997. – 355 с.

Кондараки В.Х. История и археология Крыма. – М.: тип. Чичерина, 1883. – 569 с.

Потехин В.Е. Наш Крым: учебное пособие по истории. – Сф.: Таврия, 1991., т. 1; 1992, т. 2.

Уманський И.В. История Таврического полу острова от первобытного сосотояния до присоединения к России. – Од.: 1868–1869, тт.. 1-4.

Якобсон А.Л. Средневековый Крым. – М. –Л.: Наука, 1964. – 230 с.