МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ СОЦІОЛОГІЇ

КУРСОВА РОБОТА

МІЖНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНІ:

ФАКТОРИ ПРОБЛЕМАТИЗАЦІЇ

Виконавець:

Студент гр.. СЦ-06-1

Кожемякін К.

Науковий керівник:

К.с.н., доцент

Ходус О.В.

Допускається до захисту:

Д. іст. н,. професор

Городяненко В.Г.

Дніпропетровськ

2008

Зміст

Вступ …………………………………………………………………………с. 2-3

Розділ 1. Міжетнічні відносини: методологічні принципи етносоціологічного аналізу ………………………………………………………………………с. 4-18

Розділ 2. Сучасний стан міжетнічних відносин в Україні: фактори інтеграції й диференціації …………………………………………………………..с. 19- 37

Висновки ………………………………………………………………....с. 38- 39

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена безпосередньо етнонаціональною специфікою сучасної Україні, де, крім титульного етносу, проживає близько 130 різних етнонаціональних груп. Це не може не створювати відповідних труднощів та напруження, перш за все, в контексті процесів розбудови української державності, формування національної (в значенні - громадянської) ідентичності, яка б була загальнозрозумілою для усіх і діяла б як фактор консолідації нації, а не навпаки. Виходячи з цього, існує практична потреба в формуванні такої національної політики, яка б враховувала, перш за все, потребу удосконалення правової бази регулювання міжетнічних відносин в Україні з урахуванням історичної специфіки співіснування етносів, особливо актуально для росіян та кримських татар, що претендують на особливий статус в Україні.

Слід зауважити також, що міжетнічні відносини в поліетнічній державі, якою є Україна, є вагомим фактором, що впливає на національну безпеку України, оскільки вони виступають, по-перше, необхідним елементом суспільної злагоди загалом; по-друге, об'єктивною передумовою територіальної цілісності держави; по-третє, складовою зовнішньополітичної діяльності держави.

Для України проблеми міжетнічних відносин гостро актуалізовані ще й тим, що вони постають у контексті побудови національної держави. Адже для формування справжньої української нації спочатку треба визначитися з кого вона має складатися і яким чином буде співіснувати з тими, хто в неї не входить. На даному етапі розвитку країни існує ще один фактор, що актуалізує дослідження міжетнічних відносин, це - «українська дуга» нестабільності. Регіони, що мають особливі умови розташування, власні аспекти безпеки, властиві двом геополітичним напрямам - західному і східному. Етнонаціональні відмінності регіонів, напружені стосунки між окремими етнічними групами призводять до суперечок, що відбуваються на основі факторів роз’єднання: мова, етнічна належність, регіон проживання, віросповідання. Проте такі відносини не завжди обумовлюють конфлікт. Він виникає при усвідомленні групами чи особами протилежностей інтересів, потреб та цінностей, і саме тому такими актуальними є дослідження міжетнічних відносин, які дозволяють сформувати стратегію безконфліктного розвитку суспільства і зробити багатонаціональність перевагою, адже у сучасному світі полікультурні, багатоетнічні політичні нації мають певні переваги над етнічно більш гомогенними державами, оскільки це сприяє посиленню динамізму в міждержавних відносинах, більшій відкритості світові, здатності до сприйняття нових тенденцій шляхом установлення найрізноманітніших контактів, більш насиченому й багатому в своєму розмаїтті духовному життю. Не підтверджується й присутнє на побутовому рівні уявлення про те, що етнічна гомогенність сприяє міцнішій внутрішній стабільності в державі.

Ступень наукової розробки проблеми. Треба зазначити, що міжетнічні відносини розробляються у двох площинах: теоретико-методологічній, що визначає критерії дослідження міжетнічних відносин взагалі (цю площину розробляли Е.Сміт, Е. Гелнер, Ю.Бромлей, ), і прикладної (аспект розробки конкретних рекомендацій щодо корекції ситуації). Дослідженнями міжетнічних відносин в Україні займаються такі науковці, як И. Прибиткова, В. Паніотто, В Хмелько, Н. Шульга, Н. Паніна, В. Середа, В. Арбеніна Найбільш розробленими є напрямки вимірювання ксенофобії, толерантності і факторів етнонаціональної диференціації українського суспільства.

Об’єктом даної курсової роботи є міжетнічні відносини.

Предметом курсової роботи є види, рівні та специфіка міжетнічних відносин.

Мета курсової роботи полягає в аналізі стану міжетнічних відносин в умовах сучасного українського соціуму з урахуванням факторів інтеграції й диференціації, що впливають на їх формування.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:

Розкрити соціологічний зміст терміну «міжетнічні відносини», його рівні вивчення, теорії дослідження, різновиди проявлення і чинники впливу

Визначити особливості формування міжетнічних відносин в Україні з урахуванням специфічних чинників (етнічного, мовно-культурного, конфесійного, регіонального), які детермінують цей процес;

Дослідити особливості міжетнічних відносин в Україні з урахуванням «ісламського фактору», тобто - між кримськими татарами та представниками інших етносів.

Емпіричну базу курсової роботи склали результати Всеукраїнського перепису населення 2001 року; матеріали соціологічного дослідження, проведеного Інститутом проблем управління ім. Горшеніна за темою «Ментальні основи вибору»; дані соціологічного дослідження кафедри психології Таврійського університету «Соціально-економічні проблеми кримськотатарського населення Криму».

Розділ 1. Міжетнічні відносини: методологічні принципи етносоціологічного аналізу

Проблематика міжнаціональних (міжетнічних) відносин – одна з головних тем етносоціологічних досліджень. Для України стан міжетнічних відносин взагалі можна розглядати у якості головного інтегруючого/ дезінтегруючого індикатору національних процесів, особливо в контексті консолідації українського народу в єдину політичну націю. Тож цілком зрозуміло, що консолідаційні процеси в українському суспільстві можуть відбуватися лише на підставі рівноправного розвитку етнонаціональних культур, мов, забезпечення політичної і правової захищеності різних етнічних груп, тем більш, що Україна є поліетнічним соціумом.

Перш. ніж характеризувати стан міжетнічних відносин в Україні, вважаємо за необхідне розглянути теоретико-методологічні аспекти вказаного феномену, тобто з’ясувати як інтерпретується це явище. Міжетнічні відносини — різновид соціальних зв’язків між структурними елементами суспільства, об’єктом і суб’єктом яких є етнічні групи. Виходячи з цього, міжетнічні стосунки ( в широкому сенсі слова) розуміються як взаємодії народів в різних сферах - політиці, культурі і так далі, у вузькому сенсі - як міжособисті стосунки людей різних національностей, які теж відбуваються в різних сферах спілкування - трудового, сімейно-побутового, а також сусідського, дружнього і інших видах неформального спілкування [2, с.10]. Тому різні науки і наукові напрями звертаються до вивчення міжетнічних стосунків зі своєї точки зору, тобто міжетнічні відносини - сфера міждисциплінарного вивчення. Так, етнологи зі всіх стосунків між етнічними групами вивчають зазвичай міжкультурні взаємодії (в центрі їх уваги - етнокультурні змінні). У полі зору істориків знаходяться стосунки між народами в ретроспективі. У політичній соціології досліджується вплив характеру міжнаціональних стосунків на політичну обстановку в країні, регіоні.

Визначаючи область інтересів етносоціологів у сфері міжетнічних стосунків, треба звернути увагу на специфіку підходу, або, інакше кажучи, ракурс дослідження. Етнічні групи, народи, етноси - це великі складні групи, і очевидно, що вся група не може брати участь в безпосередньому спілкуванні. Тому в дослідженні треба враховувати і безпосередні контакти і опосередковані (через ЗМІ, офіційні документи, предмети культури і так далі).

Складність вивчення великих груп, етнічних сукупностей полягає в тому, що їх стосунки визначаються не лише інтересами і обставинами нинішнього дня, вони мають і передісторію. Крім того, у великих групах, як правило, існують різні соціальні групи, політичні Об'єднання з інтересами, що перехрещуються, які у свою чергу лежать у різній плоскості, в різних сферах життєдіяльності (економіці, культурі, політиці і так далі). Таким чином, предметом дослідження етносоціологів при вивченні міжетнічних є уявлення про свою і іншій групі, сприйняття її, готовність до контактів з нею, нарешті, психічні достатки і процеси. Але окрім цього етносоціологи включають в предмет вивчення і реальні факти поведінки (наприклад, участь в партіях, рухах, суспільних акціях).

Тож область етносоціологічного вивчення надзвичайно широка: це й етнічні особливості соціальних змін співвідношення сучасної і традиційної культури в соціальних групах; роль традиціоналізму в політичному житті і соціальній поведінці, процесах модернізації, постіндустріальному розвитку; міжкультурні взаємодії проблеми міжкультурних кордонів, роль релігії в культурній дистанції; етнічна самосвідомість, авто- і гетеростереотипи, внутрішньоетнічна солідарність; етнічні інтереси і установки на міжетнічне спілкування, міжетнічні орієнтації, толерантність і нетерпимість, проблеми націоналізму, соціальні і соціально-психологічні основи міжетнічних конфліктів.

По суті, етносоціологія вивчає етнічну специфіку всіх соціально значущих сфер життя суспільства, розглядаючи їх з точки зору соціологічних критеріїв і із застосуванням методики соціологічного дослідження. При цьому, аналіз стосунків між народами, етнічними сукупностями відбувається на двох рівнях:

- інституційному (широкому) – це, перш за все макросоціальні умови, яки впливають на міжгруповий або міжособистісний рівні відносин;

- міжгруповому або міжособистісному (вузькому) – це відношення, об’єктом і суб’єктом яких є етнічні групи, а також індивіди, яки є представниками цих груп. На думку більшості дослідників, областю прямого інтересу етносоціології, є саме другий рівень – міжгрупові процеси та явища [ 1 , c.10].

Таким чином міжетнічні відносини можна визначити як відносини між народами, етнічними спільнотами і всередині них, а також відношення к групам (спільнотам), яки мають прояв в уявленнях (від позитивних образів до забобонів). Етносоціологія зосереджує свою увагу на соціальних аспектах міжетнічних відносин, їх детермінованості соціальними факторами, тобто в цілому встановлюється взаємозв’язок між «етнонаціональним» і «соціальним». Це є загальнометодологічний принцип етносоціологічного аналізу.

Якщо ж вивчати міжнаціональні відносини за видами контактів і взаємодій то можна виокремити такі види вивчення міжетнічних відносин: на макро-, мезо-, мікрорівнях. [2, c.171]

На макрорівні вони мають надіндивідуальний, опосередкований соціальними інститутами суспільства характер і стосуються, перш за все, проблем економічного, політичного культурного статусу різних етнічних спільнот у поліетнічному соціумі, їхніх прав, привілеїв або навпаки, дискримінації. На цьому рівні міжетнічні відносини є об’єктом етнополітики держави і регулюються законодавчими актами загального характеру. Етнічні відносини на макрорівні можуть бути репрезентовані в різних формах. Як етнічна єдине ціле етнічна група може виступати у виняткових випадках , коли екстремальні умови вимушують консолідуватися людей (в гострих конфліктах). Зазвичай група артикулює свої інтереси через створені для цього інститути суспільства, або через посередників: лідерів, активістів.

На мезорівні, міжетнічні відносини виступають як міжгрупові. На мезорівні відносини варто розглядати не тільки в аспекті відносин між групами, а й у аспекті ставлення до груп. Відносини між групами у формі прямих контактів виникають у тому випадку, коли це уможливлює територіальне розміщення груп, тобто коли існують етноконтактні зони. У більшості випадків відносини між групами носять надіндивідуальнй опосередкований характер. Саме у цьому разі міжетнічні відносини – це , перш за все, ставлення до тієї чи іншої спільноти у формі уявлень щодо неї: від позитивних образів до упереджень. Ці форми уявлень закріплюються в анекдотах, прислів’ях. Вони в свою чергу формують забобони, етнічні стереотипи, які виступають підґрунтям міжетнічних відносин у поведінкових проявах.

Функціонування міжетнічних відносин на мікрорівні відбувається у формі безпосередніх міжособистісних контактів. Міжетнічними їх робить не сам по собі факт належності осіб, які вступають в прямий контакт, до різних національностей, такого характеру вони набувають у тому випадку, коли партнери за спілкуванням ставляться один до одного не як до конкретного індивіда з усіма його позитивними та негативними рисами , а як до представника певної етнічної групи, уявлення щодо якої є зазвичай стереотипізованими. За формою ці контакти - індивідуальні, а за сутністю - міжгрупові.

Етносоціологи судять про стан міжетнічних відносин на підставі їх прояву

а) в поведінкових формах;

б) у формі суб’єктивного відношення до іноетнічних груп;

в) за результатами взаємодії між етнонаціональними групами як структурними елементами суспільства.

Для вивчення етносоціальних відносин існує ряд теорій, а саме - теорія установки, конфліктологічна теорія, структурний функціоналізм. [1, c.27]

Теорія установки - це спеціальна соціально-психологічна теорія середнього рівня. Тут же ми приводимо головне з того, що має пряме відношення до міжетнічних установок як одному з видів соціальних установок і визначає диспозицію особи і групи в міжетнічних стосунках.

Міжетнічні стосунки завжди вивчалися з метою їх гармонизації, запобігання дискримінації і регулювання напруги і конфліктів. Отже, і в теорії установки нам важливо бачити те, що допоможе зрозуміти причини міжетнічної напруги і знайти способи її подолання.

Етнічні установки - це установки, які мають місце тоді, коли людина, діючи в будь-якій сфері, - професійній, політичній , культурній та ін. - усвідомлює, оцінює і вчиняє як особа, включена в етнічну групу.

Міжетнічні установки - це установки на взаємодію (негативне або позитивне з усіма нюансами) з іншими етнічними сукупностями в будь-якій сфері життєдіяльності і у будь-якому вигляді - від особового спілкування з людьми іншої національності до сприйняття явищ, елементів історії, культури, типів соціально-економічного розвитку'' або ще ширше - інших цивілізаційних форм.

Групові установки володіють особливою стійкістю. Хоча і вони, звичайно, змінюються. Але ще більшою стійкістю володіють стереотипи. Психологи зазвичай вважають, що етнічні стереотипи займають ключове місце серед міжетнічних установок і, крім того, вони виділяють забобони і упередження як види установок .

У соціології розрізняються установки на об'єкт і на ситуацію. Відомий експеримент Лап’єра, що увійшов до багатьох підручників, прекрасно продемонстрував їх відмінність. Лап’єр з двома китайцями відвідав 252 готелі, і скрізь, за виключенням одного випадку, їх приймали привітно. В той же час на письмові звернення про можливість прийому етнічно змішаною групи відповідь дали лише з 128 готелів, причому, у 25% випадків відповіли відмовою.

Неспівпадіння установок на проектну ситуацію і на об'єкт і довело необхідність розмежити взаємодію на об'єкт і на ситуацію. Етнічні і міжетнічні установки можуть бути направлені і на об'єкт, і на ситуацію, а етнічні стереотипи, установки - лише на об'єкт.

Етнічні установки фіксують відношення до явища (наприклад, традицій), об'єкту (мови, літератури і так далі) або до вигляду спілкування (ділове, родинне, дружнє, сусідське).

Але, якщо потрібно з'ясувати типи відношення до контактів в цілому або народові в цілому, тобто до його культури, історії, людей і так далі, то предметом вивчення стає система установок або орієнтація. Тому розрізняють орієнтації на етнонаціональну культуру того або іншого народу і орієнтації на спілкування (в цілому).

Конфліктологічна теорія- це теорія, що трактує міжетнічні відносини як потенційний конфлікт, адже в цих відносинах від природи закладено протистояння між «ми» та «вони», ворожість до «чужих» та прихильність до «своїх». Безконфліктний стан згідно з цією науковою парадигмою, є скоріше винятком, ніж правилом.

Структурний функціоналізм, навпаки, виходить з того, що суспільне життя засновується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів та спільнот, їхній солідарності. Адже необхідність існувати та виживати в однакових умовах завжди підштовхувала людей до розробки неформальних кодексів поведінки, яка б не порушувала етичного миру. Наукові дослідження свідчать, що полікультурні регіони з довгостроковим співіснуванням етнічних груп, виявляються достатньо збалансованими системами. В них переважають інтегративні процеси, виникають надетнічні спільноти регіонального типу, для яких характерний певний «сплав» культурних особливостей поліетнічного населення: знання мов, елементів традиційних культур, звичаїв та норм поведінки.

Для багатьох поліетнічних держав, особливо іммігрантських, характерно, що саме етнічне різноманіття є однією з умов їхнього процвітання. Це відбувається завдяки взаємодоповненню різних культур, їхньому взаємопроникненню, а також, завдяки широко розповсюдженому явищу етнокультурного поділу праці, коли різні етнічні групи, займають певну нішу в трудовій сфері, доповнюють одна одну, створюючи цілісний трудовий потенціал населення держави. Емпіричними референтами стану міжетнічних стосунків в їх об’єктивованих формах можуть бути такі соціальні факти: розповсюдженість міжетнічних контактів, їх добровільність (або примусовий характер); підстави, на яких вони виникають: родинні, дружні, сусідські, виробничі зв’язки, ситуативні контакти у місцях масового скупчення; факти дискримінації, ущемлення прав та інтересів окремих національностей, сфери, на які воно поширюється; наявність та розповсюдженість зіткнень, конфліктів між представниками різних національностей.

У якості показника стану суб’єктивно - психологічної складової міжетнічних відносин найчастіше дослідники звертаються до феномену міжетнічних установок. Йдеться про схильність, готовність особистості діяти відповідним чином у ситуації міжетнічних контактів, тобто стратегію поведінки, яка скоріше за все може бути обрана. У більшості випадків існують такі варіанти:

стратегія ізоляції - установка на національну замкненість;

стратегія дискримінації – установка на забезпечення домінуючої ролі своєї етнічної групи у головних сферах життєдіяльності, на обмеження ролі, прав та можливостей усіх інших, ніж своя, або окремих етнічних груп;

стратегія інтеграції – готовність до встановлення ефективної, рівностатусної взаємодії між людьми різних національностей.

Також, досліджуючи реакцію емігрантів на потрапляння до нових умов, дослідники виділяють стан « культурного шоку» [3, c.1]. Досліджуючи сутність "культурного шоку", який виникає у людини, що потрапляє в нове для неї культурне середовище, Ф.Бок виділяв п'ять варіантів розв'язання такого конфлікту двох культур на рівні індивідуальної свідомості: геттоїзація, асиміляція, часткова асиміляція, проміжний спосіб та культурна колонізація. З незначними застереженнями запропонована Ф. Боком систематизація, в основному, може бути використана і для характеристики процесів, які виникають при безпосередньому контакті двох культур і в більш значних, ніж індивідуальна свідомість, масштабах.

Так геттоїзація відбувається в тих випадках, коли більш "сильна" культура, тобто культура, представники якої мають реальну владу над ситуацією, не йде на контакт зі "слабшою" культурою, або представники "слабшої" культури через ті чи інші причини намагаються або змушені уникати контактів з панівною культурою (тут можна використати також такі терміни, як "домінантна культура" і "субкультура"). В таких випадках поруч, а то й майже на одній території існують дві окремі культури, представники яких майже не спілкуються між собою. Приклади — негритянські гетто або резервації індіанців у Північній Америці. Слід зазначити також, що геттоїзації можуть бути піддані представники як місцевої культури (як-от американські індіанці), так і прибулої.

Часткова асиміляція - варіант, коли представники не-панівної культури жертвують своєю культурною традицією в якійсь обмеженій сфері — найчастіше, це робота або навчання, але зберігають власну культурну традицію в родинних зв'язках, віросповіданні.

В разі асиміляції представники непанівної культури цілком і найчастіше за власним бажанням відмовляються від своєї культурної традиції, своїх культурних норм і намагаються повною мірою засвоїти іншу (панівну) культуру. Слід зазначити, що повна асиміляція далеко не завжди відбувається легко і швидко, оскільки на заваді може стати як недостатня пластичність, здатність до пристосування самих асимільованих (опанування нової мови і т.п.), так і супротив панівного культурного середовища. Такий супротив панівної культури спостерігається, наприклад, у багатьох західноєвропейських країнах, щодо емігрантів з інших регіонів.

Культурний обмін ( згідно Ф. Бока — "проміжний спосіб"). Фактично найкраща форма міжкультурних контактів, але реально трапляється дуже рідко. Йдеться про те, коли поруч, майже разом існують і взаємно збагачуються дві доброзичливо налаштовані одна до одної культури. Історія все ж таки знала такі випадки. Така ситуація, наприклад, виникла, коли після Варфоломіївської ночі до Німеччини масово переселилися французькі гугеноти і на тлі релігійної спільності дістали там доброзичливу підтримку і допомогу. В той час було багато зроблено з обох сторін для зближення і взаєморозуміння між французькою і німецькою культурами.

Культурна колонізація - ситуація, коли інша, чужа культура активно поширюється серед представників корінної культури, змінюючи при цьому їх тип світосприйняття, цінності, суспільні норми, моделі поведінки і т.п. Відбувається добровільне, принаймні зовні (свідоме або несвідоме), прийняття носіями однієї культури інших, чужих культурних норм і традицій. Для культурної ж колонізації характернішою є, наприклад, допомога менш розвинутим країнам, тобто своєрідне "захоплення" інформаційного простору, формування в ментальності носіїв місцевої культури уявлення про норми, традиції, символіку і т.д. колонізуючої культури як про "модне", "сучасне", "прогресивне".

Таким чином, об'єктивною передумовою виникнення і розвитку національних стосунків є існування окремих націй (етносів, народів), що відрізняються за своїми етнічними характеристиками, починаючи з особливостей походження, що стосуються їх історичної і сучасної батьківщини, і закінчуючи особливостями мови, культури, етнічної свідомості і так далі Національні стосунки не існують як би у чистому вигляді, у відриві від інших суспільних стосунків, вони вплетені в ці стосунки (політичні, духовні, мовні, економічні, екологічні) і заломлюються у вмісті і формах прояву даних стосунків. Всі ці стосунки можуть набувати національного характеру, якщо в процесі їх реалізації вирішуються етнічні проблеми існування тих або інших народів або ж, якщо економічні, політичні і інші проблеми вирішуються в контексті національно - етнічних проблем. Іншими словами, соціальна і етнічна сторони життя націй і національних стосунків органічно взаємопов'язані.

В суб’єктивному вимірі показником стану міжетнічних стосунків є «шкала соціальної дистанції Богардуса». Шкала соціальної дистанції Богардуса дозволяє вимірювати психологічну готовність до зближення або, навпаки, до відторгнення людей іншої національності, незалежно від їхніх особистісних якостей та особливостей. Відповідь респондента на запитання про те, у якості кого він згоден допустити представників іншої національності, дозволяє визначити соціальну дистанцію, яку людина хотіла би зберегти між собою та даною етнічною групою. Технічно шкала соціальної дистанції побудована за кумулятивним принципом. Це означає, що позитивна відповідь щодо першої позиції (“Згоден допустити у якості членів сім’ї) передбачає позитивні відповіді і щодо решти позицій ( “...у якості друзів, сусідів тощо”), за винятком останньої -”Взагалі не допускав би до країни”. Вибір другої позиції (“Допустив би у якості друзів”) передбачає позитивні відповіді на наступні позиції та негативний - на першу (“Допустив би у якості члена сім”ї). Тож шкала Богардуса дозволяє виявити існуючу ієрархію етнічних груп, яка відображена в масової свідомості. Аналіз даних, отриманих на підставі адаптування шкали українським соціологом Н. Паніною, дозволяє зафіксувати, що соціально-психологічний базис демократичного розвитку на шляху до відкритого суспільства, виявився не настільки благополучним, як це вдавалося на перший погляд[20]. Оскільки в Україні практично не було серйозних міжнаціональних конфліктів (на відміну від багатьох інших колишніх республік Радянського Союзу), можна було очікувати на досить позитивну картину у психологічних інтенціях міжнаціональних відносин. Втім результати дослідження продемонстрували, що, по-перше, населення України характеризується значно меншим рівнем толерантності відносно практично усіх національностей. По-друге, аналіз структури національної дистанційованості засвідчив, що ставлення населення України до представників різних національностей у 1992 році характеризувалося орієнтацією на національно-державну відокремленість: лише українці, росіяни, білоруси, діаспора та поляки за шкалою соціальної дистанції мали показники, значення яких становило менше від 4 балів, що свідчить про той чи інший ступінь толерантності. І нарешті, кореляційний аналіз показав, що прояви нетолерантності (неприйнятності) стосовно будь-якої конкретної національності є окремим випадком прояву загальної національної ксенофобії (недовіра та підозріливість щодо усіх “чужих”). Отже, якщо хто-небудь нетолерантно ставиться до будь-якої конкретної національності, можна з великою долею впевненості вважати, що він нетолерантно ставитиметься і до інших народностей, тих, кого він не зараховує до “своїх”.

Стосовно факторів, які впливають на характер міжетнічних стосунків в етносоціології прийнято виділяти такі - історичні, соціальні, культурні, психологічні (або їх виділяють як особові) і ситуативні, окремі вчені вважають доцільним виділити ще і політичні чинники. Тож розглянемо кожний з названих факторів більш докладніше.

Серед історичних чинників, що впливають на міжетнічні стосунки, безумовно важливе значення мають три класи явищ. Перший - це сам хід історичних подій, в результаті яких складалися стосунки народів; другий - історичні події, які стають якимсь символом в ході нинішніх стосунків, що розвиваються; і третій - особливості історико-соціального розвитку народу, включеного в контакт. Народи як великі соціальні спільності вступають в контакт в результаті різних історичних обставин.

Політичні чинники, що впливають на міжетнічні стосунки, включають щонайменше три класи явищ: принципи і форми державного устрою, характер політичного строю, тип державної національної політики. Впливає на них і форма державного устрою: унітарна держава або федеральна. Багато хто вважає федеральну державу демократичним способом «вирішення національного питання». Що стосується впливу політичного устрою, то, природні можливості культурного плюралізму набагато ширше в демократичному цивільному суспільстві, чим при тоталітарних або авторитарних режимах, що характеризуються високим рівнем етнічної дискримінації.

Проблема дій еліт, мобілізації ними етнічних відчуттів во ім'я важливих для етносів цілей - дуже істотний політичний параметр, що направляє міжетнічні стосунки. Невипадково ролі лідерів надається особливе значення в конфліктологічних теоріях. У розвитку міжетнічних стосунків еліта виконує ряд функцій:

1) «задає» ідеологію толерантності або ворожнечі;

2) виробляє політику, яка буде направлена на примирення, зняття упереджень або, навпаки, буде стимулювати фаворитизм;

3) направляє діяльність засобів масової інформації, які грають величезну роль у формуванні міжетнічних установок і стереотипів;

4) визначає освітні програми, що впливають на запобігання або зростання упередженості, бореться за владу знань за допомогою знань;

5) нарешті, вона служить зразком поведінки.

Культурологічні чинники, згідно яким поведінка людей розглядається і пояснюється через пануючий в тій або іншій культурі цінності і правила поведінки. Відповідно, коли норми та цінності титульної нації не співпадають чи суперечать нормам національної меншини, то такий конфлікт може відобразитися у міжнаціональних відносинах і може перейти в конфлікт. Наприклад, у суспільстві, де громадяни використовують мирні демонстрації для досягнення своїх прав, акції, що порушують спокій інших чи завдають шкоди їх майну, будуть засуджуватися. ( Приклад сучасної Франції)

Особові чинники залежать від досвіду спілкування людини з представниками інших етносів і можуть грати вирішальну роль, адже власному досвіду людина довіряє більш за все. Роль ситуативних чинників обґрунтував та підтвердив Лап’єр у своєму експерименті з двома представниками Китаю. Вони полягають в тому, що відношення до представників іншого етносу буде залежати від ситуації, в якій буде відбуватися контакт чи взаємодія з ним.

Міжнаціональні стосунки мають власну специфіку і особливості в залежності від певної сфери суспільного життя, можуть виявлятися у вигляді економічних, політичних, мовних, культурних, екологічних і інших стосунків між націями. Кожен з цих проявів міжнаціональних стосунків має свій специфічний вміст. Дамо коротку характеристику деяким з них.

Економічні міжнаціональні стосунки направлені на задоволення економічних потреб націй (народів, етносів). Вони формуються як стихійно, так і в процесі розвитку, скажімо, торгівельних стосунків самостійних держав, а також в рамках федеральних держав між республіками, автономіями і так далі. Об'єктивною основою міжнаціональних економічних стосунків є суспільний розподіл праці, що склався між різними національними утвореннями, господарсько-економічні зв'язки між ними.

Політичні міжнаціональні стосунки в багатонаціональній державі стосуються, перш за все, участі всіх народів (націй) в здійсненні політичної влади і вирішенні на державному рівні важливих проблем їх життя. В даному випадку постає питання про державний устрій: чи є дана держава унітарною, в якому відсутні механізми представництва і реалізації на державному рівні інтересів окремих націй, або ж воно є федерацією, в якій такі механізми є.

Політичні міжнаціональні стосунки направлені, крім того, на здійснення цивільних прав і свобод представників різних націй. Нарешті, свою роль грають національні політичні стосунки на рівні міждержавних відносин народів. Йдеться про стосунках між народами, що мають свою національну державність, володіють державною незалежністю і суверенітетом. В цьому випадку їхні стосунки стосуються практичної реалізації національної незалежності і суверенітету, а також їх економічного, політичного і культурного співробітництва, знаходження шляхів і засобів оптимального вирішення даних питань.

Важливу роль у житті і розвитку кожної нації грають міжнаціональні стосунки у сфері їх духовного життя. Вони направлені на взаємне збагачення народів в області духовної культури і в той же час на збереження і розвиток їхньої національної самобутності. Цьому сприяють обміни в області народного і професійного мистецтва, у тому числі пісенного, танцювального, музичного, прикладного, а також співпраця в області літератури, сучасного монументального мистецтва, живопису, архітектури.

Національна духовна культура, будучи, як правило, вельми складним, багатим і багатоплановим явищем, розвивається в контексті наявних в даному товаристві економічних, політичних, етичних, релігійних і інших суспільних стосунків, випробовує на собі їх вплив і неабиякою мірою залежить від них. В той же час вона розвивається в тісній взаємодії національних культур багатьох народів, в процесі якого складається світова духовна культура.

Можна вказати на міжнаціональні екологічні стосунки, що виникають, зокрема, у зв'язку з охороною природи на територіях, де відвіку живуть ті або інші народи. І не лише охорона, але і відтворення природних ресурсів, у тому числі земляних, лісових, водних і ін. Цивілізоване вирішення даних проблем усе більш стає важливою умовою виживання великих і малих народів (етносів). Вони повинні вирішуватися як на державному, так і на суспільному рівні суспільного і родинного виховання кожної людини, формування у нього сучасної екологічної культури, привития любові до природи, дбайливого до неї ставлення.

Таким чином, підсумовуючи вищезазначене, слід відмітити, що хід розвитку міжнаціональних стосунків залежить від безлічі об'єктивних і суб'єктивних чинників. І все-таки вони мають свою логіку розвитку, яку потрібно і можна зрозуміти. Але це під силу лише глибоким, далекоглядним розумам, і вони рано чи пізно знайдуться у кожного народу. Вони усвідомлюють не лише поточні або, як то кажуть, миттєві інтереси своєї нації (народу), але і її довготривалі корінні інтереси, які стосуються самих основ збереження і розвитку даної нації, зміцнення її економічних, політичних і культурних позицій в системі міжнаціональних стосунків, як в даний час, так і у майбутньому.

Розуміння довготривалих інтересів означає, крім усього іншого, розуміння справжнього значення для певних націй їх діяльності, щоб народи повніше і глибше усвідомлювали свої спільні національні інтереси і самі активно боролися за їх здійснення.

Свідоме регулювання національних стосунків є ні чим іншим, як узгодження інтересів різних етносів (націй). Пов'язані з цим проблеми вирішуються найчастіше на державному рівні. Максимальне узгодження національних інтересів є їх гармонійне поєднання, при якому кожен з даних інтересів реалізується найбільшою мірою і не в збиток іншим.

Підбиваючи підсумок цього параграфу, варто зазначити також, що на сучасному етапі розвитку України ( і світу взагалі), дослідження, які вивчають взаємодію етносів є необхідними, адже саме від них залежить успіх країн і їх конфліктологічний/інтеграційний потенціал. На сьогодні від недостатньої вивченості міжнаціональних процесів страждають як розвинені країни, приклад - Франції, так і країни, що тільки розвиваються, приклад - Україна, Сербія. І потенційно схожі проблеми доведеться розв’язувати майже всім країнам світу, адже у сучасному глобалізованому світі залишається все менш моноетнічних держав.

Розділ 2. Сучасний стан міжетнічних відносин в Україні: фактори інтеграції й диференціації

Стан і характер міжнаціональних відносин прямо пов'язані із проблемою консолідації української нації. Тому нам здається важливим розглянути етнонаціональний ландшафт України в аспекті саме національно-етнічних інтеграційних і, навпаки, диференцюючих тенденцій. Формування єдиної української нації (і національної ідентичності) як факту національної інтеграції став можливим після 1991 року, тобто з моменту проголошення незалежності України: 80% населення підтримали тоді ідею державного суверенітету й Верховна Рада схвалила 24 серпня 1991 року Декларацію незалежності. Однак, на відміну від інших країн українці не вибороли незалежність (як про те люблять казати певні політичні сили і персоналії), вона стала результатом не довготривалої боротьби, а певної домовленості між національно свідомою часткою політикума і націонал-комуністами, тобто це не було подією, яка б однаково позитивно відчувалася усім суспільством в однакової мірі.

Слід визначити, у цьому зв’язку, що сучасний український соціум відтворює регіональні, історичні, етнічні, лінгвістичні, релігійні відмінності (що були успадковані ще з радянських часів), які безпосередньо впливають на характер міжнаціональних відносин і виступають в якості передумов поляризації українського суспільства. Події останніх років дають підстави стверджувати, що наше суспільство є більш диференційованим (ніж інтегрованим).

Однією з головних особливостей міжетнічних відносин є той факт, що Україна належить до числа найбільш полі етнічних країн. Українська держава як молода країна вже має значні досягнення в галузі міжетнічної та міжконфесійної взаємодії, що закріплені низькою законів, які сприяють захисту прав національних меншин, гарантують здобуття освіти рідною мовою, вивчення рідної мови і підтримання культурних товариств.

Тобто основа для конструктивних та безконфліктних міжнаціональних відносин є, але є сукупність чинників, які ускладнюють процес міжнаціональної взаємодії в Україні, і сприяють виникненню специфічних проблем. Насамперед це проявляється в декларативній формі деяких положень українського законодавства щодо прав національних меншин та відсутності дієвих механізмів їх реалізації.

Що стосується етнокультурних відмінностей, то іноді вони є настільки істотними, що можуть розглядатися як цивілізаційні за своєю сутністю. Їх подолання, або приведення їх до стану відсутності конфліктів, становить собою найбільш складний і довгостроковий процес, успішність якого залежить від багатьох внутрішніх та зовнішніх обставинах. Так само від успішності цього процесу залежать і сучасні міжетнічні відносини.

Проблема полягає у тому, що на відміну від більшості світових країн, проблема збереження етнічної ідентичності та культурної самобутності в Україні стоїть не лише перед етнічними меншинами, а й перед титульною нацією - українцями.

Події останніх років дають підстави стверджувати, що наше суспільство є більш диференційованим (ніж інтегрованим).

Тож розглянемо вказані фактори більш детальніше.

Перш за все, український соціум є диференційованим етнічно й лінгвістично. Україна, як вже зазначалось, держава з поліетнічним складом населення, в якій за даними Всеукраїнського перепису населення, проживають представники майже 130 національностей. Але їхня питома вага в загальній чисельності населення є суттєво відмінною. Найчисельнішою – 37,5 млн. осіб – є титульна група – українці. Другою за чисельністю групою – 8,3 млн. осіб є етнічні росіяни. Ці обидві сукупності складають 95,1 % усіх громадян, що дозволяє відносити Україну до числа біетнічних країн. Адже частка представників інших національностей не перевищує 5 %. [5]

Аналізуючи стан диференціації українського населення за етнічною ознакою, можна встановити такі характерні особливості етнічного складу населення України [20]:

а) впродовж XX століття, незважаючи на великі втрати українців у двох світових війнах, під час репресій, голодоморів та депортацій, вони становили в Україні переважну більшість і майже завжди складали 3/4 її населення;

б) за названий період в Україні з різних причин суттєво скоротилася кількість населення окремих національних меншин, які були чисельними в 20-30-х рр. (євреї, поляки, німці, татари та ін.). Так, частка євреїв зменшилась з 6.5% в 1930 р. до 0.9% в 1989 р., а поляків - відповідно з 5.5% до 0.4%;

в) збільшилася частка представників східно - слов’янських народів (росіян, білорусів) з 15.1% в 1930 р. до 24.6% в 1989 р.). Вона зросла в основному за рахунок збільшення кількості росіян (від 8.0% в 1930 р. до 22.1% у 1989 р.) і зменшення частки поляків;

г) у перспективі - докорінних змін в етнічному складі населення України не відбудеться. Дещо зросте питома вага українців, зменшиться частка окремих національних меншин.

Тож етнічний склад населення України впродовж XX століття зазнав істотних змін лише серед національних меншин. Значно скоротилися найбільш представницькі в минулому в Україні - єврейська, польська і татарська меншини. Значно зросла чисельність російської меншини. В цей же час зменшилася кількість представників інших народів (румуни, молдавани, греки, німці і ін.).

В силу політичних, історико-географічних, соціально-економічних та інших факторів в Україні склалися певні територіальні відмінності в етнічному складі її населення. Так, за кількістю етносів, частка яких в загальній кількості населення регіону не нижче 0.1%, в Україні можна виділити три групи регіонів:

До першої належать регіони, де в кожному із них проживає 12-18 етносів, а питома вага українського етносу коливається від 24.3% (АР Крим) до 82 % (Херсонська область). Ця група регіонів характеризується високою часткою російської меншини (від 14.1% в Миколаївській області до 58 % в АР Крим). До цієї групи належать області Донбасу (Донецька, Луганська), Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька), Півдня (Миколаївська, Одеська, Херсонська), АР Крим, Харківська область. Особливістю названої групи регіонів є те, що в них проживає багато національних меншин з дуже малою кількістю населення кожна.

До другої групи належать регіони, в яких проживає 6-9 етносів, кожен з яких має частку в загальній кількості населення не нижче 0.1%. Питома частка українського етносу тут коливається від 75 % (Чернівецька область) до 93.1% (Черкаська область). Питома частка росіян в цій групі регіонів значно нижча, ніж у першій. Вона становить від 2.5% (Закарпатська область) до 7.5% (Кіровоградська область). В названу групу із областей Західного регіону входять Закарпатська і Чернівецька, поліські області (Житомирська, Київська) та області Центральної України (Кіровоградська, Полтавська, Черкаська).

До третьої групи належать регіони, де найбільшими за кількістю населення є 3-5 етносів, а український посідає найвищу частку серед всього населення в порівнянні із регіонами першої і другої груп. Названий показник тут коливається від 88.8 % (Сумська область) до 97.8% (Тернопільська область). Щодо російської меншини, то її частка тут значно менша, ніж в першій групі регіонів (від 1.2% в Тернопільській області до 9.4% в Сумській області). До цієї групи входять області Західного регіону (Волинська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська), Поділля (Вінницька, Хмельницька), Північного Сходу (Чернівецька, Сумська).

Тож Україна є суспільством переважно двох домінуючих етносів – українського і російського. Найбільшою етнічною спільнотою є етнічні українці (37,5 млн. чол.). Вони являють собою титульний етнос, народ, що дав назву державі, або українську етнічну націю. Інші етнічні спільноти відносяться до категорії національних меншин. Особливе місце в силу своєї чисельності і в силу своєї особливої ролі в українській історії посідають серед національних меншин етнічні росіяни - 17,3% всього населення, або 77,9% усіх етнічних не українців [7].

З позиції етносоціологічних підходів чисельність представників різних груп, що утворюють етнонаціональну структуру суспільства, цікавить не сама по собі, а передусім з точки зору обсягу тих людських ресурсів, якими група володіє. Адже в демократичній державі, де найбільш сутнісні питання життєдіяльності вирішуються волевиявленням, кількісні характеристики перетворюються на відносно різну можливість впливати на прийняття рішень. Саме при аналізі з боку цього підходу нас цікавить кількість представників різних меншин у регіонах, адже при аналізі сучасних подій, що відбуваються в Україні, ми можемо зрозуміти, що найбільш інтенсивно питання, що направлені на захист прав національних меншин, щодо мови, культури, виникають там, де населення регіону є неоднорідним.

Аналізуючи етнонаціональну ситуацію в Україні, не можна не врахувати тенденції змін, що відбуваються в складі її населення. Статистика фіксує, як найбільш виразні 3 тенденції.

По-перше, помітне зменшення чисельності тих етнічних груп, які мають багатовікову історію проживання на теренах України й глибоко вкорінені в її історію, культуру традиції.. Крім зниження частки етнічних росіян, стрімкими темпами відбувається зменшення питомої вага євреїв, німців, греків, чехів, словаків, майже на межі зникнення такі народи як кримчаки та караїми. Натомість зростає чисельність тих народів, які не були історично пов’язані з територією України (вірмени, грузини, азербайджанці) , або є вихідцями із ще найбільш віддалених країн світу (в’єтнамці, афганці, китайці).

По-друге поліетнічність України супроводжується двомовністю її населення, причому мовні уподобання громадян України не співпадають з їх етнічною само ідентифікацією, про що буде розповідатися далі.

По-третє сучасні етносоціальні процеси в Україні відбуваються за наявності умов для трансформації української нації з моноетнічної у поліетнічну категорію. В Україні тим самим зародилася тенденція для формування поліетнічної (найчастіше її називають політичною) нації, приналежність до якої визначається винятково українським громадянством.

Позитивною є тенденція зростання громадської активності етнічних спільнот, у т.ч. меншин, яка проявляється у збільшенні кількості їхніх громадських організацій, яка зараз за приблизними оцінками становить понад 700 [1, с. 259].

Тож, як вже підкреслювалося, етнічно однорідна структура поселення скоріше — виключення, ніж характерна риса територіального розміщення етнонаціональних груп України. Враховуючи цей аспект, держава повинна забезпечувати потреби етнокультурного розвитку на індивідуальних підставах, тобто ідеї, коли самі громадяни об’єднуються для реалізації своїх культурних інтересів.

Ще одним фактором диференціації українського населення є його лінгвістична структура. Цей фактор безпосередньо пов'язаний з наявністю великої кількості представників російського етносу в Україні, адже зараз в Україні існує білінгвізм, тобто існує дві мови на яких розмовляє більшість населення – це російська та українська. Специфічною особливістю етнонаціональної ситуації в Україні є розбіжність етнічної та етнолінгвістичної структур її населення. Тобто самовизначення етнічної приналежності не завжди збігається з ідентифікацією за мовною ознакою. Основним джерелом інформації з цих питань є перепис населення та соціологічні опитування, що стосувалися мовної ідентифікації. Так українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткового пункту більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник зменшився на 3,2 відсоткового пункта. Частка інших мов, які були вказані як рідна, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткового пункту і становила 2,9% [20].

Також буде доречним зазначити, найбільш мовно-патріотичні національні меншини України. За даними перепису такими виявилися поляки, німці, цигані, що має позначати здатність до асиміляції цих народів, але якщо асиміляція поляків та німців дійсно пройшла і зараз вони живуть як частина українського соціуму, то про здатність до асиміляції циган можна посперечатися, можливо вони й сприймають мовну асиміляцію, але у більшості випадків це не стосується способу життя, що виокремлює їх з українського суспільства і робить ціллю негативних оцінок .

Натомість, мовна асиміляція в найбільших національних меншинах проходить навпаки слабо, що можна побачити на прикладі росіян, євреїв і кримських татар, що можна вважати фактором, що гальмує консолідацію української нації.

Відповідаючи на питання щодо рідної мови, найчастіше респонденти мали на увазі мову етносу до якого належать, що дає можливість багатозначного трактування отриманих результатів в процесі перепису і деформує уявлення щодо реального стану етномовної ситуації в Україні та структури її населення за мовною ознакою.

Найбільш наближене до реальності уявлення щодо існуючих мовних практик надає з’ясування мови, що застосовується у повсякденному спілкуванні, у родинному колі. Адже у цій ситуації людина обирає ту мову, яка є найбільш звичною, саме тому ця мова має підстави вважатися «рідною».

В цілому, аналіз наведених даних свідчить, що Україна є фактично двомовною країною, адже іншими мовами, окрім української та російської, у родинному спілкуванні використовують менше 1% населення [20]. При цьому досить поширеним є білінгвізм, коли мова змінюється в залежності від ситуації. Щодо розповсюдженості мови у приватній сфері встановлені наступні закономірності [20]:

З підвищенням віку зростає кількість тих, хто говорить вдома українською мовою. І, навпаки, чим молодше люди, тим більше серед них представлені ті, хто спілкуються із близькими російською. Останню використовують 54% у віковій групі до 30 років, 51,5% - у групі від 30 до 54 років, 39,6% - у старшій віковій групі (понад 55 років)

Із зростанням рівня освіти підвищується кількість людей, для яких основною мовою спілкування є російська. Якщо серед респондентів з початковою та неповною середньою освітою її використовує 36,3 %, то серед респондентів з вищою освітою таких 64,4 %. При цьому освіта, а разом з нею і знання мов, збільшують можливість вибору мови спілкування в залежності від ситуації.

Мова побутового спілкування сільських жителів, жителів середніх і великих міст помітно відрізняється. Українське село у більшості випадків є україномовним: 83 % сільських жителів у родині використовують тільки українську мову. Мешканці міст у своїй більшості (64%) віддають перевагу російській мові родинного спілкування. Проміжне положення займають мешканці невеликих міст, адже там у рівних пропорціях представлені ті хто спілкуються російською(32%), українською(32%) і ті хто переходять на потрібну мову (33%).

Застосування методики, при якій аналізується під час інтерв’ю мовна поведінка респондента дозволила виокремити у складі населення України 5 лінгво-етнічних груп: україномовні українці (38,5%); двомовні українці (ті, хто вживає суміш української та російської мов 10,7 %); російськомовні українці (28%); російськомовні росіяни (16,9 %); інші лінгво-етнічні групи (6,0 %) [20].

Наведені дані є суттєво відмінними від тієї спрощеної картини, яка замальовується із результатів перепису. Згідно з її результатами 85,2 % тих, хто ідентифікував себе як українці, визначили як рідну мову своєї національності і саме на цих даних базується у своїй діяльності усі офіційні інститути суспільства, культурно – мовна і етнонаціональна політика держави. За даними КМІСу та інших соціологічних організацій етномовна структура населення України є набагато складнішою. Зокрема етнічні українці, які складають домінуючу за своєю чисельністю групу за однією із суттєвіших культурних ознак — за використовуваною мовою — виявляються помітно неоднорідним етнокультурним угрупованням. У цілому співвідношенні україномовного та російськомовного населення виглядає таким чином: 47,2% належить до першої та 52,8% до другої групи [7]. Наведені дані показують, наскільки суттєво відмінною є мовна ситуація у різних регіонах України. Якщо на Заході абсолютно домінує (95%) українська мова, о на сході – російська (92,3%) [7].

Така ситуація могла би спрацювати на остаточний розрив соціокультурного простору України, якби не існувало специфічної для українського суспільства ситуації, а саме — поширеності українсько-російської двомовності: за результатами перепису населення 2001 року більше половини етнічних українців (58,1%) вільно володіють російською мовою й приблизно стільки же росіян (58,7) володіють українською [7]. Україно - російськомовними є і більша частка представників інших етнічних груп України. Вже багато років обговорюється 3 можливі моделі взаємодії української та російської мови в офіційній сфері:

1)утвердження на всій території України української мови як єдиної державної мови;

2) офіційне утвердження українсько-російської двомовності на території всієї України;

3) збереження за українською мовою статусу єдиної державної мови при визнанні й інших мов, як офіційних у окремих областях і містах.

Моніторингові дослідження ставлення населення до доцільності надання російській мові статусу офіційної свідчить, що при деяких коливаннях у окремі роки, що цілком характерно для громадської думки, ця ідея постійно одержує підтримку майже кожного другого з опитаних. Але позиції з цього питання по регіонах є дуже відмінними і навіть прямо протилежні: якщо на Сході та Півдні України цю вимогу підтримує переважна більшість населення (73,3% та 64,1% відповідно), то на Заході майже 80 % є категоричними супротивниками цього. Проміжну позицію займає центральний регіон де голоси «за» та «проти» розподілилися у пропорції 48% до 39% [20].

Таким чином, мовна проблема помітна диференціює населення України не тільки за регіонами, але й за етнічною приналежністю та мовою, яку вони використовують. Закріплення за російською мовою статусу офіційної вважають за необхідне 81%, рідною мовою яких є російська, і майже третина (31%) тих, хто як рідну мову назвав українську. На завершення зазначимо, що саме різномовна практика і різні позиції з мовних питань виступають сьогодні одним із значущих факторів, що затруднюють процес консолідації української нації, розриваючи її не стільки за етнічними, скільки за лінгвістичними лініями.

Сучасна Україна характеризується досить суттєвими регіональними відмінностями, і це, мабуть, найбільшою мірою обумовлює складність протікання націєтворчих процесів, формування загальнонаціональної ідентичності. Попередні етапи розвитку сприяли тому, що у різних частинах країни склалися соціокультурні спільноти, що помітно відрізняються за своїм етнонаціональним складом, етнокультурними і політико - ідеологічними орієнтаціями, ступенем готовності інтегруватися в українську націю, що формується. Тому будь-яка проблема, що вивчається у соціологічному вимірі, потребує врахування регіональної специфіки.

Разом з цим принцип поділу на регіони під час дослідження України не є загальноприйнятими. Існує різні тлумачення поняття «регіон». Відповідно специфіці соціологічного підходу до вивчення цієї проблеми регіон можна трактувати як певну соціокультурну цілісність, що має власну самосвідомість та деякі специфічні особливості стану свідомості та поведінки. Ця специфіка полягає, з одного боку, у відокремленні тих ознак, які є свідченням соціокультурної регіоналізації країни, з іншого боку – акцентуації уваги на механізмах процесу формування тих соціокультурних відмінностей, які диференціюють населення України.

Не можна, однак, не враховувати, що в сучасній Україні на статус соціально - територіальних спільнот регіонального типу може претендувати й населення адміністративно – територіальних одиниць. Хоча більшість областей і районів України виокремлено переважно за штучним принципом, сама організація життєдіяльності людей у межах цих формальних утворень сприяє встановленню в середині них більш розвиненої системи зв’язків по зрівнянню з тією системою зв’язків , що виходять за їхні межі.

Для вивчення процесів в Україні використовують багато територіальних поділів, але дослідник вважає доречним зупинитися на одному: «Лінії Хантингтона», який вважає, що сучасний світ є біполярним і у ньому існують «цивілізаційні розломи», крайні точки яких є векторами руху. [9, c. 226] Ця поляризованість спричинена перш за все, об’єктивно існуючими особливостями різних частин України. Особливо значущими серед них є:

- Різний історичний досвід країни, яка у сучасних своїх кордонах існує відносно недовго;

- Відмінності у структурі населення за показниками етнічного та мовного складу: майже абсолютне домнування українців та україномовних на Заході, їх переважання за чисельністю у Центрі і досить вагома частка росіян та російськомовних на Сході та Півдні України;

- Відмінності у конфесійній приналежності населення Лівобережжя, де переважають прихильники православ’я, та правобережжя, де досить розповсюдженою є приналежність до греко-католицької та римо-католицьких церков;

- Відмінності у поселенській структурі, а звідси - й к способі життя: переважання на заході сільського населення й мешканців невеликих міст, а на Сході - городян, а серед них – мешканців великих міст;

- Відмінності у господарчій структурі та рівні соціально – економічного розвитку.

В Україні цей «розлом» йде по Дніпру, адже у більшій чи менший мірі Схід і Захід на сьогодні в Україні є тими векторами руху з якими не може визначитися Україна, третього напрямку на дано, якщо виокремити, ці напрямки виходячи з реалій у культурній, економічній, зовнішньоекономічній і партійній сферах, то отримаємо два типи ідеологічної орієнтації населення: „український” (галицький тип) і „радянський” (донецький тип) [10, c. 299]. Саме Галичина і Донецьк відображають два напрямки до яких тяжіє Україна це Росія і Європа це пояснюється історичними передумовами: ці території великий проміжок часу входили до різних держав Схід і Південь України більш 300 років перебували у зоні Російського впливу, а Західно - Українські землі – у зоні впливу Австро- Угорщини і Польши, який іноді поширювався і на частину центральних областей ; і приграничним статусом цих регіонів до векторів тяжіння і безсумнівно таке «сусідство» відобразилося на них найильніше. Цікавим також є той факт, що поміркованість у поглядах зростає при наближенні до «цивілізаційного розлому», так бачимо поміркованість жителів Дніпропетровщини, Київщини у питаннях, які на Заході та Сході України є принциповими.

У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в сучасних українських умовах трансформації суспільства, в кризовій ситуації її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику „центру” в економічній, культурній, мовній та іншій сферах.

На формування регіональної ідентичності впливають фактори об’єктивного порядку: історія, особливості економіки і культури, а також суб’єктивні фактори, такі як діяльність регіональної адміністрації, політичних партій, громадських рухів, інститутів освіти, культури, засобів масової інформації. Політична й економічна регіональна еліта можуть використовувати ідею регіональної ідентичності як мобілізуючий ресурс, що особливо чітко проглядається в ситуації сучасної України.

„Головним регіоністом” В Україні була історія. Саме вона обумовила розходження й особливості в ритмах соціально-економічного і національного життя Сходу, Півдня, Західної України і Наддніпрянщини. Основними факторами „регіональності” Сходу і Заходу є, по-перше, різні темпи і засоби асиміляції, що обумовили деякі особливості цих регіонів, перевага тих чи інших конфесій, тих чи інших сусідських культур, розходження в уявленнях про власність тощо.

В Україні нація історично складалася як результат виникнення домінуючої коаліції українців і росіян. При цьому для цієї коаліції з самого початку бувальщини характерні певні асиметрії. На прикладі Донбасу їх виникнення чудово показане Н.П. Паніною. Із зібраного нею матеріалу видно, що українці і росіяни в XIX в. По-різному орієнтувалися щодо професійних занять і способу життя. За даними перепису 1897 р. в гірничозаводській промисловості нашого краю росіяни складали 74% робочих, а українці -22,3%, у металургії - відповідно 69% і 22,2%. Зате на селі переважали українці. Дані того ж перепису свідчать про те, що серед населення трьох повітів Донбасу (Бахмутського, Маріупольського і Славяносербського), зайнятого землеробством і тваринництвом, 61,8% були українцями, 18,3% - росіянами, 8,6% - греками, 5% - німцями. [11, c. 63]

Саме у особливостях індустріалізації України криється асиметрія між україномовним селом і російськомовним містом. Ця реальність зберігалася достатньо довго. Фактично тільки з 60-х років ХХ в. почалася стрімка урбанізація українців. Якщо в 1959 р. частка городян серед українців складала 36,6%, то в 1989 р. - вже 60,3%. Росіяни ж і в 1959 р., і в 1989 р. переважно були городянами (80,8% і 87,6% відповідно).

Етнічна домінуюча коаліція українців і росіян виникла в Україні через безліч причин. Головні серед них - взаємодоповнення в суспільному розподілі праці, відвертість культурних світів і діалогічний характер відносин між ними. Кращим індикатором міцності цієї домінуючої коаліції є спільність ціннісних орієнтацій українців і росіян в сучасній Україні.

Міжнаціональний мир в нашій країні зберігається перш за все завдяки українсько-російській домінуючій коаліції. Через це державна політика в етно-культурній сфері повинна виходити з цієї обставини. Проте, важливо не тільки визнавати першорядну вагу цієї реальності. Необхідно бачити тенденції, які вона породжує в розвитку етнічної структури України. Зупинимося на двох з них:

Перша пов'язана з тим, що проявом домінуючої коаліції в мовній сфері стала фактично повсюдна двомовність населення України. І практика існування української держави показала, що плідною є функціональна двомовність.

Друга пов'язана з міжрегіональними відносинами. Існування домінуючої коаліції вимагає їх гармонізації. Особливо складною проблемою є проблема відносин західного та східного регіонів. Домінуюча коаліція для свого розвитку припускає досягнення згоди між Сходом і Заходом України на базі історичного компромісу.

З погляду цього імперативу для України смертельну небезпеку представляє роздування суперечностей по лінії “росіяни - українці” і “Схід - Захід”. Домінуюча українсько-російська коаліція навпаки, направляє розвиток країни по шляху, який може забезпечити їй єдність і процвітання.

Але нажаль зараз існують конфліктогенні фактори, які створюються завдяки позицій з таких питань, як: спрямованість національно - культурного розвитку країни; інтерпретації найбільш важливих подій в історії України; політико – ідеологічної орієнтації; електоральні вподобання.

Прокоментуємо деякі з вказаних факторів. Насправді спрямованість розвитку країни надзвичайно важлива в сучасному суспільстві, але як показує дослідження Інституту проблем управління ім. Горшенніна крайні форми інтеграції до Європи чи Росії підтримують не більше 13 % ( 9% повна інтеграція до Європи та 4% повна інтеграція до Росії), решту людей задовольняють гарні відносини з прозорими кордонами з Росією та прагнення до європейських стандартів життя в Україні не впадаючи в крайні форми, що підтверджує той факт, що у більшості випадків цей конфлікт використовується, як маніпулятор свідомості людей. Виходячи з цього для України сьогодні є найбільш прийнятним «поміркована» зовнішня політика, яка не буде слугувати каталізатором конфліктів у країні [12].

Надзвичайно проблемним є питання інтерпретації історії, адже на сьогодні за думкою В. Середи в Україні існує дві моделі історії : « українська модель національного минулого» і «радянська модель національного минулого» і саме в цьому питанні є найбільше проблем монолітності нації, адже ті, хто на Заході вважаються героями, на Сході – навпаки є антигероями, приклад С. Бандери [12 c. 99]. Мабуть у цьому випадку просто держава не повинна загострювати увагу на тих моментах, які можуть породжувати розкол у суспільстві, а процес навчання проводити за принципом, важливості вчинку для майбутньої незалежності України.

Політико – ідеологічні орієнтації і електоральні вподобання найчастіше не є ключовим фактором роз’єднання країни, адже всюди, де існують вільні вибори буде існувати розподіл політичних вподобань, просто у подальшому керівникам держави не треба загострювати обстановку навколо електоральних уподобань, а йти шляхом помірності, як це роблять представники інших країн.

Цікавим, щодо відносин жителів Західного та Східного регіонів є дослідження Інституту проблем управління ім. Горшенніна стосовно конфліктогенного потенціалу українців сходу та заходу [12]. Це дослідження показало, що у більшості випадків суттєвих причин для конфлікту не існує, найчастіше прослідковується нестача інформації один про одного, так на питання стосовно характеристик жителів цих регіонів не змогло відповісти біля 40% жителів Західної України і біля 30% жителів Східної України, що свідчить про нестачу інформації, стосовно один одного. Але у результатах цього дослідження надзвичайно важливо відмітити, що українці Західної та Східної України бачать позитивні якості у своїх сусідах. Наприклад, 82,7 % жителів Сходу впевнені, о саме Захід є колискою українських традицій, близько 61% стверджують, що на Заході мешкають патріоти України, 33,5 відсотків вважають, що на сході мешкають відкриті доброзичливі люди [12]. Дані цього дослідження є надзвичайно важливими для подальшого націє будівництва, адже завдяки ним ми бачимо, що в Україні є та «критична маса» людей, що здатна поєднати Україну.

Значно більш серйозніша проблема, пов’язана зі станом міжнаціональних відносин, склалася у Криму. Крим – це батьківщина кримськотатарського народу, що мав тут до 1738 року свою державність. Але у 1944 р. більшість кримських татар була піддана насильницькій депортації. Процес їх повергнення почався з кінця 1980-х років і триває досі. Сьогодні кримські татари складають 10% населення Криму ( 270 тисяч). За розрахунками, ще не менше 250 тисяч депортованих залишаються на місцях депортації і шукають можливості повернення на батьківщину [21].

Очевидно, ситуацію можна означити тим, що цей народ переживає нині найкритичніший період своєї історії, - період, коли вирішується питання про те, чи зможе він реалізувати шанс на своє відродження як самобутня етнокультурна спільнота, що склалася історично.

Що ж до так званого "ісламського фактора" та його ролі у формуванні міжетнічних відносин у Криму, слід зазначити, що цей фактор створює додаткові труднощі для кримських татар у зв'язку з процесами їхньої інтеграції, оскільки нерідко слугує зброєю анти кримськотатарської пропаганди, зокрема, в засобах масової інформації Криму, що активізувалася недавніми подіями в Косові й особливо другою Чеченською війною. Будь-яке незнання про яке-небудь явище, як відомо, породжує найбезглуздіші пересуди і неосвічені уявлення. Масове повернення кримських татар до України, що почалося якихось двадцять років тому, викликало появу безлічі різних міфів і далеких від істини думок, які продукуються народною чуткою і різними ЗМІ, а також транслюються різного роду політиками.

В рамках дослідження було проглянутий ряд газет, на основі рублікаций яких було виділено такі п'ять міфів про кримських татар [19 c.5]:

Кримські татари краще за інших забезпечені землею. Останнім часом поряд ЗМІ на кримських татар цілеспрямовано навішується ярлик «самозагарбників», оскільки земельні самозагарби в Криму — це, нібито, суто кримський-татарське явище. Одночасно активно культивується міф про те, що кримські татари, нібито забезпечені, земельними ділянками під індивідуальне житлове будівництво набагато краще, ніж решта кримчан.

Проте, згідно озвученим не так давно даним прокуратури АРК, тільки 35% захоплених територій в автономії «окуповано» особами з числа раніше депортованих громадян, а 65% самозахватів — це землі, самовільно зайняті різними бізнес-структурами. В даний час в середньому на одного репатріанта, що поселився в сільській місцевості, доводиться землі на 40% менше, ніж на осіб інших національностей. Проблема також полягає в тому, що татари не хочуть селитися в степовому Криму, а намагаються отримувати ділянки біля моря або під Сімферополем.

Кримські татари ніколи не жили на Південному березі Криму. Проте факти свідчать про зворотний. Згідно інформаційно-довідковій допомозі «Етнічна історія Криму в таблицях, картосхемах і діаграмах», виданому минулого року за даними переписів населення Кримським етнографічним музеєм при фінансовій підтримці Верховного комісара ОБСЄ, до депортації 1944 року частка кримських татар в населенні, скажімо, Алуштінського району складала 63,1%, Судакського — 70,3%, Балаклавського — 55%.

Кримські татари — ваххабіти і ісламські екстремісти. Одна з популярних останнім часом «страшилок», пов'язаних з кримськими татарами, стосується релігійної сфери, в якій нібито відбувається стрімка радикалізація ісламу. Переважна більшість кримських татар — мусульмане-сунніти що характеризується помірністю і відрізняється сприйнятливістю до світського пристрою життя.

Кримські татари — сепаратисти. Після визнання незалежності Косова в українських і російських ЗМІ особливо актуалізувався міф про те, що кримські татари і їх представницький орган, меджліс, готують грунт для від'єднання Криму від України з подальшим його приєднанням до Туреччини. Проте кримських татар, мабуть, менше інших жителів півострова можна запідозрити в сепаратистських настроях. Їх лідери у відмінність, скажімо, від представників проросійських політичних сил ніколи не декларували від'єднання Криму від України, а навпроти, завжди займали проукраїнську позицію. Невипадково свого часу з'явився розхожий вираз, що «справжні українці в Криму — це кримські татари». Що підтверджує соціологічне опитування «Соціально-економічні проблеми кримськотатарського населення Криму», що свідчить, що 86, 4% кримських татар за присутність Криму в складі України. [13]

Таким чином, підсумовуючи вищезазначене, відмітимо, що сучасну ситуацію в міжетнічній сфері українського соціуму характеризують наступні проблеми:

- Стихійність становлення української поліетнічної (політичної) нації, що поглиблює етнорегіональні відмінності, заважає становленню спільної загальнонаціональної свідомості, утвердженню української національної ідеї.

- Відсутність ефективної, з урахуванням регіональних особливостей, політики підтримки української мови та культури, яка була б із розумінням сприйнята більшістю російськомовного населення. Результатом є подальша мовна деукраїнізація населення.

- Збереження високих темпів асиміляції переважної більшості національних спільнот, як правило (за винятком польської меншини) російськомовного напряму.

- Відсутність постійного системного моніторингу політичного, соціально-економічного та культурного стану, у якому перебувають етнічні спільноти, що заважає виявленню реального рівня задоволення їхніх інтересів і потреб і налагодженню між ними діалогу для обговорення протиріч, що виникають на ґрунті розбіжностей інтересів.

- Висока присутність еміграційних настроїв в середовищі етнічних неукраїнців, що має наслідком пасивність значної їх частини в участі у створенні в Україні громадянського суспільства.

- Незавершеність процесу облаштування депортованих у минулому за етнічною ознакою народів, насамперед кримських татар. Нині в складі населення Автономної Республіки Крим кримські татари становлять 12,1 %. У порівнянні з 1989 роком їхня кількість на півострові зросла в 6,4 рази. Сьогодні складнощі процесів репатріації та інтеграції кримських татар обумовлені негативними стереотипами щодо них, впровадженими радянською владою, труднощами реформування сфери економічних відносин, пов'язаних, зокрема, із земельною приватизацією, що призводить до ускладнень у взаєминах репатріантів з решта населенням Автономії і владою. Окрім іміджевих, політичних та економічних проблем, які супроводжують процес інтеграції кримських татар в українське суспільство, окреслився й комплекс питань у культурно-освітній сфері, потребою відродження понівеченої за роки вигнання кримськотатарської культури (автохтонної топоніміки, повернення культурних цінностей), мови.

- Неувага та неефективна політика щодо зникаючих народів. Насамперед, це стосується кримчаків, кількість яких (близько 400 чол.) перейшла позначку, за якою процес демографічного самовідтворення стає неможливим. Обов’язком суспільства залишається збереження пам’яті про їхню культурну спадщину. Подібна небезпека стає дедалі більш реальною для караїмів, чисельність яких з кожним переписом скорочується. Зараз вона становить менше 1200 чол.

- Наявність соціально неадаптованих меншин. В першу чергу це роми, рисами життя яких є хронічне безробіття, висока дитяча смертність, високий рівень захворювань, антисанітарні умови проживання. Аналогічні проблеми притаманні й новим іммігрантським групам.

- Посилення процесів міграції до України представників тих громад, які не проживали традиційно на її території, та нелегальної міграції. Більшість нелегалів прагне потрапити до країн Західної Європи, а відтак розглядає Україну як транзитну територію. Це призводить до утворення в Україні новітніх етнічних груп.

- Недостатня залученість національних меншин (крім росіян) і корінних народів у процес прийняття життєво важливих для них рішень.

- Незадовільний рівень державного етнополітичного менеджменту, фахової підготовки службовців органів місцевої влади і місцевого самоврядування, відповідальних за здійснення державної етнополітики.

- Відсутність ефективної координації реалізації державної етнополітики в системі органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Враховуючи всі ці проблеми необхідно розуміти, що без їх вирішення цих проблем подальший розвиток міжетнічних відносин буде гальмуватися, що зашкодить розвитку всієї країни, адже навіть короткий огляд етнічної структури населення України свідчить, що успіх державного будівництва вимагає участі у ньому всіх етнічних груп України, як великих, так і малих, в однаковій мірі зацікавлених у зміцненні й процвітанні їхнього загального дому. На історичному референдумі 1 грудня 1991 р. 92% населення України, проголосували за незалежність України та її суверенітет. Можна з упевненістю сказати, що якби українці, що прагнули створення своєї держави, не одержали підтримки з боку не українців, що складали на той час 27% населення країни, перспектива здобуття незалежності була б безнадійною.

Висновки

Реалізуючи поставлені в курсової роботі завдання, ми дійшли до наступних висновків:

Міжетнічні відносини — різновид соціальних зв’язків між структурними елементами суспільства, об’єктом і суб’єктом яких є етнічні групи, на які впливають такі чинники: історичні, соціальні, культурні, психологічні (або їх виділяють як особові) і ситуативні, окремі вчені вважають доцільним виділити ще і політичні чинники. Сукупність всіх цих чинників формують посилання для міжетнічних відносин. В рамках дослідження було виявлено, що найбільше у сучасній Україні мають вплив історичні, політичні та соціальні чинники, що проявляють себе у регіональних, лінгвістичних, етнічних факторах.

У другом розділі, охарактеризувавши всі ці фактори, ми прийшли до висновку, що через історичні посилання, фактори регіонального роз’єднання, була визначена «українська дуга» нестабільності згідно з теорією «Лінії Хантингтона», що поділяє Україну на схід та захід по Дніпру, що, в свою чергу, передбачає існування різних ментальних комплексів, різних традицій, що відобразилися на релігії, мові спілкування і навіть сфери зайнятості.

Був розглянутий асиміляційний потенціал різних етнонаціональних груп. Так, з точки зору лінгвістичною складової, найбільше здатні до «україномовної» асиміляції поляки, німці, цигані, а найменше - росіяни, євреї, кримські татари. Також було визначено, що з історичних посилань на сьогодні в країні існує білінгвізм, що зумовлюється поширеністю російської мови на сході та української - на заході, фактором стримання лінгвістичної конфліктності у цій ситуації виступає знання двох мов більшістю населення та центральна Україна, де поєднується україномовне населення з російськомовним.

Характеризуючи стан міжетнічних відносин останніх років, була визначена висока конфліктогенність українців і відсутність етнічної толерантності, (ці висновки були зроблені на основі дослідження Н.Паніної за шкалою Богардуса). За цими даними більшість українців не бажає бачити представника іншого етносу у якості мешканця країни. Були визначені такі риси сучасного українця як «одностайний ізоляціонізм», «східнослов’янська відокремленість», «надмірна обережність».

Окремо було розглянуто етнонаціональний статус кримськотатарського етносу. Враховуючи той фактор, що зараз кримські татари переживають найтяжчий період свого існування- становлення їх як окремого етносу, варто врахувати, що для достатнього рівня асиміляції їх в українське суспільство існує безліч перешкод. Однією з головних перешкод є "ісламський фактор". Слід зазначити, що цей фактор створює додаткові труднощі для кримських татар у зв'язку з процесами їхньої інтеграції, оскільки нерідко слугує зброєю антикримськотатарської пропаганди. Також спекулятивним питанням виявилася тема сепаратизму кримських татар, адже у суспільстві існує міф про бажання багатьох кримських татар відокремити Крим від України, як виявилося в рамках дослідження це дійсно міф, адже як стверджує соціологічне опитування «Соціально-економічні проблеми кримськотатарського населення Криму», що свідчить, що 86, 4% кримських татар за присутність Криму в складі України. [13]

Враховуючи появу цих міфів, треба розуміти, що будь-яке незнання про явище, як відомо, породжує найбезглуздіші пересуди і неосвічені уявлення. Масове повернення кримських татар до України, що почалося якихось двадцять років тому і викликало появу безлічі різних міфів і далеких від істини думок, бо більшість людей майже нічого не знає про цей етнос, адже навіть, рівень знання історії кримських татар в рамках шкільної історії допомагає зрозуміти безглуздість міфів, що зараз продукуються у суспільстві.

Отже, як висновок можна сказати, що міжетнічним відносинам приділяється недостатньо уваги, що призводить до нерозуміння громадянами державної політики і що, породжує стереотипізацію у міжетнічних відносинах, так само це суттєво вплинуло на погіршання міжетнічної толерантності у порівнянні з даними 1991 року. Тому дослідникам і державі треба приділяти більше уваги міжетнічним відносинам, що б фактор багатоетнічності не ставав на перешкоді розвитку незалежної української держави, а навпаки допомагав, адже саме у «різнобарв’ї» народжується найкраще.

Список використаної літератури

Арбєніна В.Л. Етносоціологія: Навчальний посібник. – Видання друге, доп. і перероб. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007. – 316 с.

Арутюнян Ю.В. и др. Этносоциология. уч. пос. для ВУЗов.М, 1998.271 с.

Багалій Д. І. Історія Слобідської України. – Харків: Дельта, 1993. – С. 63.

Беліцер Н. Міжетнічні відносини та ісламський чинник у Криму Бок Ф. Культурологія: Глобалізаційні процеси в сучасній світовій культурі та теорія модернізації.

Васютинський В. О., Ліщинська О. А. Ставлення громадян до релігії та до поширення „нетрадиційних релігій”: результати вивчення громадської думки населення України / Інститут соціальної та політичної психології АПН України; Передм. М. М. Слюсаревського, 2006. – 36 с.

Всеукраїнський перепис населення 2001

Заставецька О.В., Заставецький Б.І., Ткач Д.В. Географія населення України. - Тернопіль, 2007.- 314 с.

Этносоциология: Учебное пособие для вузов/ Арутюнян Ю.В., Дробижева Л. И., Сусоколов А.А. – М.: Аспект Пресс, 1998

Кірюшко М. Іслам у житті кримських татар.// Людина і світ, 2001.№1

«Комментарии» (Киев)- №14 від 18.04.2008

Косуха П. Межконфесиональные отношения в Украине: состояние и перспективы.//Украина сегодня. Бюллетень Киевского центра политических исследований и конфликтологии.- 1993.-№ 3-4.-54-60С.

МЕНТАЛЬНЫЕ ОСНОВЫ ВЫБОРА 2006- 2007 Інститут проблем управління ім. Горшеніна

Панина Н. Фактори национальной идентичности, толерантности ксенофоби и антисемитизма в современной Украине // Социология: теория, методы, маркетинг.- 2005.-№ 4. С.13-27.

Паращевін М. Церква в суспільстві : масштаби впливу// Людина і світ.-2000. №5.-48-50С.

Прибыткова И. Эмиграционный потенціал ранене депортрованых крымских татар в Республике Узбекистан

Середа В.В. Етносоціологія: Навчальний посібник.- Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007.- 160 с.

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // ПОЛИС.- 1994.- №1.- С. 226-240.

Хобта С. В. Аксиологические предпосылки межрегиональной интеграции (случай Галичины и Донбаса)// Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць.- Х,: ХНУ імені В.Н Каразіна, 2005.- С. 299- 300.

Хмелько В. Лінгво – етнічна структура України: регіональні особливості та тенденції змін за роки незалежності

Шульга Н.А. Великое переселение народов: репатрианты беженцы трудовые мигранты. –К.: Ин-т социологии НПН Украины, 2002.

45