Зміст

Вступ ……………………………………………………………………...………2

Історія розвитку методики орфоепії …………………………….…..……….4

Висновок ………………………………………………………………………...11

Література …………………………………………………………...….………12

Вступ

Усне літературне мовлення в суспільстві набрало великої ваги, значно розширився й ускладнився його функціональний діапазон, особливо в останні десятиріччя. Спільна праця в промисловому й сільськогосподарському виробництві, активна громадсько-політична діяльність радянських людей, їх безпосередня участь в управлінні державою, висока загальна й професійна освіта громадян соціалістичної країни створили якнайсприятливіший ґрунт для розширення усномовного спілкування на літературному рівні і реальні можливості для того, щоб найширші маси населення оволоділи всіма скарбами літературної мови — як у писемній, так і в усній формі — в усій її стильовій різноманітності та стилістичному багатстві

Одна з відмітних рис людини — це її висока мовна культура, яка включає обов'язкове додержання всіх норм літературної мови й оптимальне використання її лексико-граматичних та стилістичних засобів і яка органічно пов'язана з логічно розвиненим мисленням, з його постійним збагаченням і вдосконаленням. Дбати про піднесення мовної культури всього нашого населення — одне з важливих загальнонародних завдань, бо «висока культура розмовної і писемної мови, глибоке знання й відчуття рідної мови, уміння користуватися її виражальними засобами, її стилістичною багатогранністю — найкраща опора, найвірніша допомога і найбільш надійна рекомендація для кожної людини в її громадському житті й творчій діяльності».

Культура усного мовлення, крім правильного, відповідно до завдань і мети висловлення; добору слів та поєднання їх за властивими мові граматичними законами, крім стилістичної майстерності й логічної ясності в оформленні думки, передбачає також обов'язкове додержання правил літературної вимови. Порушення орфоепічних норм мови завжди негативно впливає на сприймання змісту мовлення, зосереджує увагу співрозмовника або слухача не на змісті, не на тому, про що йдеться в мовленні, а на його звуковому оформленні; часто недодержання орфоепічних норм може спричинитися до спотворення висловлюваної думки; воно завжди викликає небажані, неприємні емоції у співрозмовників та слухачів.

Отже, орфоепія, правильна літературна вимова має суттєве практичне значення в мовному спілкуванні людей. На жаль, порушення орфоепічних норм у практиці українського усного літературного мовлення трапляється ще досить часто. Причини цього різні. Це і недостатня обізнаність з правилами літературної вимови, і вплив діалектного середовища, в якому живе чи з якого вийшов мовець, і тиск орфографії на усне мовлення, і звичайна недбалість, мовна неохайність.

Суспільне значення орфоепії ґрунтується на тому, що однакове звукове оформлення усного мовлення сприяє більш швидкому, легкому й точному мовному спілкуванню

І.Г.Голанов

Орфоепічні норми складалися поступово, в процесі становлення й розвитку літературної мови. Сучасна українська літературна мова сформувалася на південно-східній діалектній основі. Південно-східна діалектна група, що виділялася з-посеред інших говіркових масивів української мови найбільшим територіальним обширом, максимальною уніфікованістю й монолітністю, значним прошарком міждіалектних елементів, відомих також і в північних та південно-західних говорах, історично виявилася найбільш придатною для такої ролі, хоч тому, що саме південно-східні діалекти лягли в основу сучасної української літературної мови, сприяли, звичайно, не тільки інтралінгвістичні (внутрішня структура діалектів), а й екстралінгвістичні фактори, зокрема історична роль населення південно-східної території України в новітні часи, походження з цієї території основоположників нової української літератури.

На південно-східній основі склалися й сучасні орфоепічні норми української літературної, мови.

Сформувавшись на певній діалектній основі, літературна мова далі функціонує як категорія наддіалектна й розвивається за своїми власними законами. Вона однаково протиставляється всім територіальним говорам, у тому числі й тим, на основі яких сформувалася. Діалекти залишаються лише як одне з важливих джерел її збагачення. Незалежно від місцевих говорів розвивається й орфоепія літературної мови. Важливою ознакою будь-якої літературної мови є наявність у ній норм, які сприяють збереженню її структурної цілісності й протидіють усьому тому, що таку цілісність розхитує, руйнує. Орфоепічні норми виконують ту саму суспільну функцію — вони підпорядковані збереженню єдності, цілісності фонетичної системи літературної мови. Звідси випливає, що однією з найсуттєвіших ознак літературної вимови, одним з основних принципів її нормування виступає її єдність, її територіальна і соціальна недиференційованість, її наддіалектний характер.

Більшість норм української орфоепії склалася ще в XIX — на початку XX століття в процесі формування сучасної української літературної мови. Проте несприятливі умови, в яких перебувала українська мова за часів царизму, роз'єднання українського населення аж до 40-х років нашого століття державними кордонами, утиски й спрямування в провінціальне річище української літературної мови в цісарській Австро-Угорщині, а пізніше в шляхетській Польщі та буржуазній Чехословаччині й повна її заборона в боярській Румунії гальмували цей процес, а разом з ним гальмували й становлення та стабілізацію єдиних орфоепічних норм. Умови для остаточного усталення орфоепічних норм української мови створилися лише за радянського часу, а їх поширення на всю українську територію стало можливим тільки після возз'єднання всього українського народу в єдиній українській радянській державі — в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Забезпечення стабільності єдиних, що відповідають фонетичній системі літературної мови, орфоепічних норм — це одна з умов піднесення культури усного літературного мовлення, його дійовості й найбільшої ефективності.

Проте стабілізація орфоепічних норм залежить від певних об'єктивних обставин, насамперед від стану упорядкованості літературної мови в цілому. Чим більш упорядкована літературна мова, чим вищий ступінь її нормалізації, чим міцніші традиції її вживання, чим вища культура населення, що нею користується, тим її орфоепічні, як і всі інші мовні норми, виявляють більшу сталість, незмінність. І тому природно, що орфоепічні норми сучасної української літературної мови, як і багатьох інших мов народів нашої країни, виявляли більші хитання в перші десятиліття радянського періоду, коли відбувалися активні процеси її остаточної нормалізації, ніж останнім часом, коли вже усталилися її норми й створилася міцна традиція їх уживання, а до того значно розширилося й коло носіїв літературного мовлення, зокрема усного. Стабільність мовних норм не заперечує, звичайно, їх історичної змінності, що зумовлюється як спонтанними причинами, так і свідомим суспільним впливом на мовний розвиток. Однак еволюція їх відбувається, як правило, непомітно для носіїв літературної мови. Історичною змінністю мовної норми пояснюється той факт, що на певному етапі з її межах можуть існувати паралельні варіанти, які, проте, не порушують загальних закономірностей літературної мови, зокрема й визначальних принципів її орфоепії.

Українська орфоепія, що склалася на початок 20-х років нашого століття, в своїй основі збереглася. Але окремі її норми уточнилися, відшліфувалися, а деякі набули й дещо іншого вияву. У фонетичній системі української літературної мови радянського періоду яскраво виявляється тенденція до посилення фонологічної диференціації її приголосних за ознакою палатальності-непалатальності. Вона, ця тенденція, зумовила окремі орфоепічні зрушення. Так, ще в 20-30-х роках за тогочасними орфоепічними нормами звук л перед голосними заднього ряду а, о, у вимовлявся або як м'який, або як напівм'який, «середній»: скеля, льон, людина і була, луг, молоко (крапка над л позначає його напівм'яку вимову). У позиції перед приголосним він завжди був напівпом'якшений: съльно [сълно], більш, [б’ілш], голка [гόлка]. Твердий л у літературній мові зовсім заперечувався, він вважався в ній діалектизмом або ж розглядався як «відтінок більше поширеного середнього л». Але вже в другій половині 30-х років дослідники констатують, що в названих позиціях напівм'який л у літературному мовленні поступово втрачається. Він трансформується або в твердий приголосний (була, луг, молоко, голка), або в м'який (більш, сильно, мельник). За сучасними орфоепічними нормами звук л перед а, о, у, перед іншими приголосними та в кінці слова буває лише твердий або м'який і ніколи не вимовляється як звук напівм'який. Таким чином, протиставлення фонем л і л' за ознакою непалатальності-палатальності в українському літературному мовленні стало набагато виразнішим.

Орфоепічна норма 20-30-х років вимагала по-різному вимовляти зубні приголосні перед і. Якщо і походив з о в новому закритому складі або прикметникового закінчення -ыђ, то зубні приголосні перед ним треба було вимовляти як тверді: стіл, столів, ніс (іменник), сніп, сіль, тік [току], діл [долу], чорні, товсті, молоді, милі. У такій позиції «вимовляти ці приголосні перед і м'яко не можна — це була б недобра, нечиста вимова», — писав, наприклад, О.Н.Синявський. Перед і, що походить з е в новому закритому складі та з давньоруського ђ, зубні рекомендувалось вимовляти м'яко: н'іс (від дієслова нести), т'ік (текти), с'іл (село), полі'т (летіти, лету), хл'іб, л'іс, с'іно, д'ід, т'іло.

Однак голосний і за своєю артикуляційною природою є звуком, що пом'якшує попередній приголосний, як и є голосним, що втратив таку здатність, інакше кажучи голосний і забарвлений на палатальність. Тому цілком закономірним є не тільки збереження м'якості попередніх приголосних перед і з е та ђ, а й поступова трансформація твердих приголосних у пом'якшенні перед і з о та -ыђ. У діалектах цей процес відбувається нерівномірно: в одних він уже давно завершився, в інших завершився лише в останній час, у деяких на сучасному стані їх розвитку вимовляються перед і напівм'які зубні приголосні, а є й такі говори, в яких перед і з о та -ыђ зубні приголосні ще й тепер вимовляються твердо, хоч здебільшого й непослідовно.

Охопив такий процес і літературне мовлення. Крім природного пристосування вимови попереднього приголосного до голосного і, на поширення пом'якшеної вимови зубних перед і з о та -ыђ впливала, звичайно, також орфографія, яка твердості і м'якості приголосних перед і залежно від його походження не розрізняла. Відповідно до змін, які відбувалися у вимові зубних перед і, еволюціонували й орфоепічні норми, пов'язані з ними. В академічному «Курсі сучасної української літературної мови», що вийшов на початку 50-х років, як орфоепічна норма вважається варіантна вимова зубних перед і з о в новому закритому складі та з -ыђ, що співіснує паралельно, — тверда, пом'якшена і напівпом'якшена.

У наш час можна вже говорити про повну нейтралізацію протиставлення твердих і пом'якшених зубних приголосних перед і в українському літературному мовленні. Незважаючи на походження і, перед ним всі зубні вимовляються як приголосні пом'якшені: [с'іно], [л'іто], [д'ід], [н'іс] — нести, [т'ік] — текти і [т'ік] — току, [сн'іп], [с'іл'], [д'іл] — долу, [молод'і], [товст'і], [јасн'і]. Цікаві з цього приводу спостереження М.Т.Рильського. Ще в 1953 р. він зазначав, що майже зовсім забута нашою інтелігенцією «тверда вимова приголосних д, т, с, ц, н, л перед і з давнього о», і далі продовжував: «Спостерігаю по собі самому, що це явище... зникає і з моєї власної мовної практики. Очевидно, воно приречене на відмирання».

Звичайна тверда вимова зубного перед і лише на межі слів і в складових абревіатурах і то, головне, при повільному темпі мовлення: брат і сестра, педінститут, політінформація. Проте при загальній поширеній м'якій вимові окремі носії літературного мовлення ще зберігають і тверді та напівпом'якшені зубні у позиції перед і.

За останнє півстоліття активно еволюціонував у напрямі до і секундарний и на початку слова та після м'яких приголосних. Ще в 20-х і на початку 30-х років у словах типу іскра, істина, іграшка, істик, іноді, інший вимова на початку звука и вважалася за єдино можливу орфоепічну норму. Єдину орфоепічну норму становив голосний и і після м'яких приголосних, як-от у словах: синій [сън'ий], третій [трйт'ий], безкраїй [беизкрбј'ий], Маріїн [Мар'іјин], країна [крајина] і подібних. У деяких працях вже на початку 30-х років зазначалося, що в словах типу істина, іскра, іноді вимова початкового и є «одна з можливих», паралельно з нею допускався в межах орфоепічної норми й голосний і. Сучасні дослідники вважають, що нормативним у названих позиціях є звук і, проте як менш поширені варіанти можливі тут і голосні іи, иі, а під наголосом і тільки в окремих словах зрідка також и [ънод'і]. Вимова варіантів и і навіть иі та іи на початку слів та після м'яких приголосних у наш час явно йде на звуження й занепад, вона вже притаманна, власне, тільки деяким літнім носіям літературного мовлення. Безперечний тут «вирівнюючий вплив правопису», а після м'яких приголосних має безсумнівне значення і явище звичайної акомодації, пристосування наступного голосного до попереднього м'якого приголосного.

Деякі зміни орфоепічних норм пов'язані з утратою звуком несуттєвих диференційних ознак, що не мають фонологічного навантаження, як, наприклад, зміни у вимові ненаголошеного о. Ще у 20-30-х роках за обов'язкову орфоепічну норму вважалася вимова ненаголошеного о з наближенням до у перед наголошеним складом з будь-яким голосним, хоч і зазначалося, що перед складом з у та і таке наближення виявляється сильніше. Але пізніше голосний о в літературному мовленні втратив здатність наближатися до у в усіх позиціях, крім позиції перед складом з наголошеними верхнього підняття — у та і, і така його вимова стала орфоепічною нормою, причому й наближення до у перед складом з у та і виявляється досить незначним. На орфоепію завжди тією чи іншою мірою впливає орфографія, письмо. Іноді під таким впливом відбувається навіть зміна окремих орфоепічних норм. Це вже не раз зазначалося в науковій літературі. Так, Л.В.Щерба вважав, що «майбутня російська зразкова вимова піде шляхом зближення з письмом». Про це ще виразніше, з наведенням відповідних ілюстрацій писала М.І.Матусевич, підкреслюючи, що «основна лінія розвитку нашої сучасної орфоепічної норми полягає, з одного боку, в тому, що в деяких випадках вона наближається до того типу вимови, який відбився в нашому правописі». Прикладом такого наближення в російській мові є зміна ненаголошеного закінчення -ут у дієсловах II дієвідміни, обов'язкового за старою орфоепічною нормою, на -ат — за сучасною. Під впливом орфографії як орфоепічна норма втратилась у російській мові тверда вимова с у зворотній частці -сь і поширилась м'яка: проси [с'], возьми [є'], держи [с'].

Як уже згадувалось, зазнали впливу орфографії й деякі орфоепічні норми української літературної мови, зокрема вони відіграли роль в еволюції початкового и в напрямі до і, в поширенні пом'якшеної вимови зубних перед і з о та -ыђ тощо. Однак не завжди вплив орфографії на орфоепічні норми можна вважати явищем позитивним. Якщо під її впливом виникає вимова не відповідна закономірностям фонетичної системи літературної мови, то такий вплив потрібно розглядати як негативний, і тому йому має бути протиставлений свідомий опір, що забезпечує додержання сталих орфоепічних норм, як-от у вимові африкат дж і дз, звукосполучень, що відбивають природні асимілятивні процеси, тощо.

Українська орфографія ґрунтується на фонематичній основі, яка реалізується, головним чином, за допомогою застосування фонетичного принципу; значно рідше в українській орфографії використовуються морфологічний та семантичний принципи, а ще менше — історичний. Саме це забезпечує в багатьох випадках пряму відповідність між написанням і літературною вимовою, інакше кажучи, орфографія безпосередньо нормує орфоепічні норми, наприклад, у вимові твердого р і р' пом'якшеного (косар — косаря), твердого чи пом'якшеного л (метал — сталь, пужално — їдальня, Ісландія — Фінляндія), приголосних ф і хв (форма — хвиля), у збереженні дзвінких приголосних у кінці слова (сніг, ніж, молодь) та ін. З цього погляду важливе правило вимови і та и в словах іншомовного походження, що в мовній практиці досить часто порушується, здебільшого заміною звука и голосним і. За нормами української орфоепії звук і вимовляється лише тоді, коли за правилами правопису в слові відповідно пишеться літера і: лінія, ліміт, білет, віст, діалог, хімічний, економічний. Коли в іншомовному слові пишеться и, то під наголосом обов'язково й вимовляється голосний и, а в ненаголошеній позиції — и зниженої артикуляції, тобто з деяким наближенням до е: презъдія, дъзель, ритм, сънус, тътул, тиф, тир, дилема [диелйма], сигнал [сиегнбл], система [сиестйма]. Вимова в іншомовних словах звука и на місці орфографічного, а, отже, й орфоепічного і (линія, комисія, хімичний, економичний, техничний) або і на місці и (презідія, сігнал, сістема, ділема) є грубим порушенням правил орфоепії і виявом недостатньої мовної культури того, хто її допускає.

Висновок

Українська орфоепія характеризується відносною простотою, що полегшує її засвоєння, полегшує обов'язкове додержання її норм. Простота правил літературної вимови зумовлюється, з одного боку, тим, що в українській орфографії переважає фонетичний принцип передавання звуків на письмі, а це зменшує розбіжність між вимовою і її писемним оформленням. З іншого боку, українській орфоепії не властива надлишкова варіантність вимовних норм, що не несуть будь-якого фонологічного навантаження.

Її функціональна досконалість забезпечується загальнонародним, наддіалектним характером, відповідністю вимовних норм закономірностям фонетичної системи літературної мови та їх стабільністю.

Орфоепія — один з найважливіших компонентів багатогранного комплексу різноманітних засобів мовного спілкування. Цим визначається її місце і вага в усному літературному мовленні.

Література

Алексюк А. Загальні методи навчання в школі. – К.: Рад. школа, 1981.- 206 с.

Караман С.О. Методика навчання української мови в гімназії – К.: 2000. - С.78-99.

Методика викладання української мови в середній школі / За ред.. С.Х. Чавдарова, В.І. Масальського. - К., - 1962.

Олійник І.С., Іваненко В.К., Рожило Л.П., Скорик О.С. Методика викладання української мови в середній школі. – К., 1989. – С. 89-96.

Онищук В.О. Типи, структура і методика уроку в школі. – К., 1973.

Плиско К.М. Принципи, методи і форми навчання української мови -X., 1995.- С. 204-239.

Єлісовенко Ю. Ораторське мистецтво. – К., 2002.

Українська мова: Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С. Єрмоленко. – К., 2001.

Кроткевич Є. Українська мова. Фонетика і правопис. – К., 1930.

Наконечний М. Значення орфоепічних норм // Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / За ред. І. Білодіда. – К., 1969.

Погрібний М. Українська літературна вимова. – Дніпропетровськ, 1992.

Плющ М., Грипас Н. Українська мова: Довідник. – К., 1990.

Пилинський М. Мовна норма і стиль. – К., 1976.

Прокопова Л. Приголосні фонеми сучасної української мови. – К., 1958.

Тлумачний словник української мови / За ред. Д. Г. Гринчишина. – К., 1999.

13