ЗМІСТ
Вступ.
Розділ I.
Загальна характеристика релігійних організацій як юридичних осіб ..5
Загальна характеристика ………………………………………..5
Аналіз Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» ..11
Розділ II.
Спеціальна правоздатність релігійних організацій …………………14
Розділ III.
Особливості прав власності релігійних організацій ………………...24
Висновки …………………………………………………………………..31
Додатки …………………………………………………………………….32
Список використаної літератури ………………………………………..36
ВСТУП
Налагодження цивілізованих відносин з релігійними організаціями, зокрема церквою, відіграє особливу роль у процесі розбудови молодої України. І держава і релігійні організації обопільно зацікавлені у співпраці. Останні, після гонінь, яких вони зазнали протягом багатьох десятиліть, головним чином церква, потребують допомоги держави. Державі потрібна їхня допомога для морального оздоровлення суспільства, піднесення його духовного та культурного стану.
Таке налагодження стосунків держави з релігійними організаціями повинно відбуватись перш за все у правовому полі, тобто шляхом визначення прав і обов’язків останніх на законодавчому рівні й нижче – прийняття ефективного закону у сфері свободи совісті та віросповідання, видача відповідних підзаконних нормативних акті для деталізації норм та положень закону. І, що є найголовнішим у цьому процесі, – надання релігійним організаціям статусу юридичних осіб, перш за все для Української Православної Церкви Московського Патріархату, Української Автокефальної Православної церкви, Української Греко-католицької церкви.
Сьогодні такого закону не має – на практиці маємо невтішні результати, про що йтиметься у аналізі діючого ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації». Отже, зважаючи на вище викладене, дослідник вважає, що тема дослідження є актуальною і потребує як наукового аналізу, так і законодавчого вирішення. Слід додати, що ґрунтовних досліджень з даної проблематики не має, за винятком наукових статей у профільних журналах: Право України, Юридичний вісник України, Підприємство, господарство і право тощо. Тому метою даної курсової роботи є:
вивчення та узагальнення науково-практичних статей щодо цивільно-правового статусу релігійних організацій;
аналіз діючого законодавства про цивільно-правовий статус релігійних організацій.
Предметом дослідження даної курсової роботи є безпосередньо самі релігійні організації, їх правий статус за чинним законодавством, особливості майнових прав та цивільної дієздатності. Дослідник вважає, що дана тема не є достатньо розробленою у вітчизняній юридичній науці і, як наслідок, не отримала повного та всебічного законодавчого регулювання.
Дана робота складається з трьох розділів, з яких перший має два підрозділи, висновків та додатків. У додатках містяться: протокол загальних зборів віруючих громадян та заява про бажання зареєструвати релігійну громаду.
РОЗДІЛ I
РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК ОРИДИЧНІ ОСОБИ
1.1. Загальна характеристика
Правове становище релігійних організацій як юридичних осіб не достатньо досліджено у правовій літературі. У вітчизняній науці і практиці відсутній єдиний підхід до вирішення питання про правовий статус релігійних організацій та про їх місце в організації суспільства. Юридична література, навіть, не містить визначення поняття релігійних організацій, оскільки фундаментальні дослідження їх правової природи відсутні. Разом з тим слід зазначити, що до жовтневої революції такими дослідженнями займались вчені Н. Суворов – «Курс Церковного права», Л. Дашевич – «Юридична особа, її походження і функції в римському приватному праві», А. Павлов – «Курс Церковного права», П. Соколов – «Церковно-майнове право у греко-римській імперії». Досвід історико-юридичного дослідження В. Мімотін – «Про нерухоме майно духовенства у Росії», І. Попов – «Короткий курс з Церковного права». Православна Церква у дореволюційній Росії мала статус державної релігійної організації, діяльність і, навіть, відправлення культу якої визначалося державними законами. Законодавство царської Росії про церкву входило до "Зводу законів Російської імперії", встановлювало провила про права і обов'язки православного духовенства, про майнові права церкви, її адміністративні, судові, фінансові й інші функції, про ведення церквою актів цивільного стану, про цензуру духовну, про запобігання і припинення злочинів проти віри і церкви. [15, с.107]. Існувала окрема галузь науки, яка мала назву «церковне право» Під ним слід розуміти сукупність релігійних і юридичних норм, які регулюють структуру та діяльність церкви. З відміною дореволюційного законодавства ці юридичні норми втратили силу. Післяреволюційне законодавство про релігійні організації характерно тим, що не визнавало за ними статусу юридичної особи і позбавило їх права власності на майно. Так, відповідно до Декрету РНК РСФРР від 23 січня 1918 р. "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви": Ніякі церковні та релігійні товариства не мають права володіти власністю. Прав юридичної особи вони не мають" (п. 12). Аналогічна норма закріплена і у Положенні про релігійні об'єднання 1929 р. — основному нормативному акті, який регулював питання, пов'язані з діяльністю релігійних організацій [15, с.67].
У 1976 р. прийнято Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР, де релігійним організаціям (релігійним центрам, духовним управлінням, зареєстрованим релігійним товариствам) надавалися права юридичної особи у частині купівлі транспортних засобів, оренди, будівництва, набуття у власність будов для своїх потреб, виробництва церковного начиння і продажу його товариствам віруючих.
На сьогодні правове становище релігійних організацій визначається ст. 35 Конституції України: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви», Цивільним кодексом України (далі — ЦК), Законом від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі—Закон), статутами релігійних організацій.
Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту. Відповідно до ст. 80 ЦК юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю і може бути позивачем та відповідачем у суді. Традиційно у теорії цивільного права виділяють такі ознаки юридичної особи: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, самостійна цивільно-правова відповідальність, участь у цивільному обороті від свого імені.
Передусім релігійним організаціям притаманна така ознака, як організаційна єдність. У теорії цивільного права під нею розуміють чітку внутрішню структуру, яка полягає у конкретному підпорядкуванні органів управління, у регламентації відносин між структурними підрозділами. Організаційна єдність — необхідна умова для об'єднання декількох осіб у структуру, що дає можливість перетворити їх волю на волю юридичної особи, яка виступає як єдине ціле. Названа єдність закріплюється статутними документами юридичної особи.
Будучи колективними утвореннями, релігійні організації діють як одне ціле з єдиною метою, встановленою у законі, а саме — задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру. Залежно від внутрішніх релігійних правил (настанов), котрі визначаються традиціями і належністю до певного релігійного об'єднання, яке має своє віровчення, культову практику, дані організації мають різну організаційну побудову і органи управління. Наприклад релігійні організації: громади, управління (центри, монастирі, духовні навчальні заклади, як самостійні юридичні особи, можуть входити до релігійного об'єднання Українська Православна Церква. Релігійні організації діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Порядок створення органів управління та їх повноваження закріплюються у статутах, вказівках організацій і пов'язані з конфесійними правилами. Існують як колегіальні органи — загальні збори громади, Собор Єпископів Церкви, так і одноособові органи — настоятель у православній громаді, ректор духовного навчального закладу. Колегіальні органи створюються у виборному порядку, одноособові — як у результаті виборів, так і за призначенням.
Другою ознакою релігійних організацій є наявність відокремленого майна. У науці цивільного права наявність останнього означає, що майно юридичної особи відокремлене від майна власників, які створили цю організацію, держави, інших суб'єктів цивільного права. Майнова відокремленість організацій полягає у тому, що вони є власниками майна, яке їм належить. У власності цих організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. У сучасній практиці майнова база релігійних організацій не завжди буває сформована на момент її створення. Майнова відокремленість у цьому разі полягає у суб’єктивному праві в абстрактній можливості для релігійної організації мати таке майно у майбутньому. Особливістю ознаки майнової відокремленості є те, що після передачі майна цій організації її засновники втрачають усі майнові права щодо нього. Так, вони не вправі одержувати дивіденди, розподіляти майно організації у разі її ліквідації.
Членські корпоративні відносини, які складаються у цих організаціях, мають організаційний немайновий характер. Ніякої взаємної майнової відповідальності названих організацій та їх членів не існує. Вихід учасника з цієї організації не має жодних майнових наслідків (обов'язків), тому здійснюється безперешкодно.
Третьою ознакою є самостійна цивільно-правова відповідальність релігійних організацій, яка полягає у тому, що вони несуть самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями всім належним їм майном. Засновники релігійних організацій не відповідають за її зобов'язаннями, а остання не відповідає за зобов'язаннями засновників. Слід погодитись з точкою зору, що передумовою самостійної майнової відповідальності будь-якої юридичної особи є наявність у неї відокремленого майна [14, с.159], яке може слугувати об'єктом претензій з боку кредиторів. Але, що стосується релігійних організацій, то на їх майно не може бути звернене стягнення за вимогами кредиторів.
Четвертою ознакою релігійних організацій як юридичних осіб є виступ у цивільному обороті від свого імені, яка означає можливість для організації набувати і здійснювати цивільні права та нести обов'язки, а також виступати позивачем і відповідачем у суді. Релігійні організації виступають у цивільному обороті від свого імені, самостійно набувають цивільні права і обов'язки. Можна погодитись з тією точкою зору, що цивільний оборот є сукупністю правочинів та інших юридичних фактів, які породжують цивільні правовідносини, в силу котрих здійснюється перехід майна затим чи іншим юридичним титулом від однієї особи до іншої [15, с.107]. Релігійні організації, як непідприємницькі, не є професійними учасниками цивільного обороту. Їх виступ у ролі самостійних юридичних осіб обумовлений необхідністю матеріального забезпечення основної діяльності, не пов'язаної з участю у майнових відносинах [15, с.108]. Зазначене вище дозволяє зробити висновок, що релігійні організації належать до юридичних осіб приватного права. Оскільки, по-перше, правове становище цих організацій регулюється Законом «Про свободу совісті та релігійні організації», по-друге, більшість з видів даних організацій створюється за ініціативою приватних осіб, ст. 8, ч 2 ст. 10 Закону, по-третє, реєстрація цих організацій здійснюється у нормативно-явочному порядку, ст. 14 Закону [3]. Як слушно зазначав свого часу І. Покровський «Так, например, в значительной степени современный вопрос об отделении церкви от государства, с юридической точки зрения, является не чем иным, как именно вопросом о перенесений всей данной области отношений из сфери права публичного в сферу права частного. Удовлетворение религиозньх по-требностей должно быть предоставлено частным союзам верующих, которые будут регулировать свои отношения путем своих частных соглашений».
Разом з тим релігійні організації належать до непідприємницьких юридичних осіб. Оскільки, по-перше, мета їх створення — задоволення релігійних потреб, сповідувати і поширювати віру; по-друге — ці організації мають право займатися підприємницькою діяльністю, шляхом заснування юридичних осіб, у формах і порядку, встановленому в законі, але така діяльність повинна відповідати цілям даних організацій і бути спрямована на їх досягнення; по-третє — відсутнє право на розподіл отриманого прибутку між засновниками.
Правоздатність релігійних організацій має спеціальний характер і виникає з моменту реєстрації їх статутів. Порядок створення, реєструючі органи, перелік необхідних документів для реєстрації, її строки, підстави відмови у реєстрації статутів визначаються нормами Закону «Про свободу совісті та релігійні організації». Засновниками релігійних організацій можуть бути як фізичні особи, так і юридичні. Статути релігійних організацій реєструються у Державному комітеті у справах з релігії і у відділеннях комітету, які діють при державних місцевих адміністрацій. Але слід зауважити, що тут має місце правова колізія, про що йтиметься у наступному розділі.
Для виконання статутних завдань релігійним організаціям необхідна певна матеріальна база: майно, приміщення, гроші. У власності організацій можуть знаходитись культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурного і виробничого призначення, жилі будинки, гроші й інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Під культовими спорудами слід розуміти приміщення для проведення або забезпечення богослужінь і виконання релігійних обрядів (церкви, собори, костьоліі, синагоги, мечеті, пагоди, каплиці, дзвіниці, мінарети, молитовні тощо). До предметів релігійної обрядовості можна віднести предмети і матеріали, які необхідні для провадження релігійних дій. Майно може переходити у власність релігійних організацій в результаті договорів купівлі-продажу, добровільної пожертви, власного будівництва, спадкування, передачі майна державними органами. Релігійні організації мають право на передачу їм у власність культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування останніх.
Одним з видів майна, яке знаходиться у власності релігійних організацій, є гроші. Джерела отримання грошових засобів можуть бути різноманітні. Серед них можна виділити наступні: добровільні пожертви громадян, державних, громадських організацій чи установ; доходи, які отримує релігійна організація в результаті здійснення обрядів, реалізації предметів релігійного призначення, релігійної літератури: доходи від здійснення підприємницької діяльності: отримання банківських кредитів, страхових відшкодувань, доходи, отримані внаслідок здійснення будь-яких цивільно-правових правочинів: купівлі-продажу, оренди.
Припинення (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її статутних положень.
Передбачається також ліквідація цих організацій за рішенням суду. І таким чином, наведене вище свідчить про те, що де-юре релігійні організації є юридичними особами і суб'єктами цивільних правовідносин.
1.2. Аналіз Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»
12 травня 2003 р. Кабінет Міністрів України вніс до Верховної Ради України проект Закону “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” – п’яту редакцію одного й того самого законопроекту за останні п’ять років. Вірогідність того, що черговий законопроект Державного комітету у справах релігії (далі – Держкомрелігій) (а саме в надрах цього органу створювались усі п’ять редакцій згаданого документа) спіткає доля його попередників, залишається дуже великою. Однією з причин цього є те, що законопроект так і не вирішує проблеми набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи.
Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” 23 квітня 1991 р. № 987-XII (далі – Закон ), без сумніву програє згаданому законопроекту як у деяких принципових положеннях, так і за якістю нормотворення. Слід звернути увагу і на те, що на практиці релігійні організації і за чинного закону навчились отримувати статус юридичної особи “малою кров’ю”. Проте ця “мала кров” нерідко доповнюється чималою залежністю від держави, в яку Церква потрапляє в обмін на “ліберальне тлумачення” та “гуманне застосування” щодо неї чинного законодавства.
Розділ II Закону дає вичерпний перелік форм, в яких законодавець дозволив утворювати релігійні організації – ст. 7. [2]
Показово, що Закон не аргументує такий обмежувальний підхід. Законодавець вирішив, що братство, місія, монастир – це релігійні організації, а от скит, чернечий орден чи конгрегація, на приклад, – не релігійні. Причому в самому переліку форм релігійних організацій, який наведено в законі, легко помітити логічну некоректність. По-перше, перелік форм подається як перелік власне релігійних організацій (“Релігійними організаціями в Україні є…” замість “релігійні організації в Україні можуть утворюватись у формі…”), оскільки релігійна громада, братство, монастир, місія тощо – це, з юридичної точки зору, не що інше як організаційно-правова форма, в якій утворюється конкретна релігійна організація, а не сама ця організація. По-друге, релігійні центри та управління, а також духовні навчальні заклади – поняття родові (духовний навчальний заклад, приміром, може утворюватись і у формі духовного училища, і у формі семінарії, і у формі академії, і у формі богословського інституту тощо), а от релігійні громади, релігійні братства, місіонерські товариства та монастирі – поняття видові.
Далі, у законі відсутній дозвіл релігійним організаціям утворювати місцеві філії та представництва. Так, наприклад, з юридичної точки зору, скит – це класичний приклад монастирської філії. Цікаво, якщо скит – не релігійна організація і не філія (представництво) релігійної організації, то як його кваліфікувати з точки зору вітчизняного законодавства? Законодавство України позитивно закріплює право створення відокремлених структурних підрозділів без статусу юридичної особи за всіма (крім релігійних організацій) юридичними особами приватного права – господарськими товариствами, політичними партіями, громадськими та благодійними організаціями. Чому релігійні організації опинились у такому “винятковому” становищі, закон умовчує.
На сьогодні для інших видів релігійних організацій, які не є релігійними громадами, алгоритм отримання статусу юридичної особи в Законі взагалі не виписаний. “Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій”, – от і все, що сказано в ч. 2 ст. 14 Закону про свободу совісті [2], яка визначає порядок реєстрації статутів релігійних організацій, а отже й порядок отримання ними статусу юридичної особи.
Виникає запитання: а хто має право створити релігійний центр, управління, монастир, релігійне братство, місію чи духовний навчальний заклад? Щодо духовних навчальних закладів і місій (місіонерських товариств) зрозуміло – їх мають право утворювати релігійні управління та центри, статути яких передбачають таке право. Щодо релігійних братств і монастирів вже складніше – їх мають право створювати релігійні управління і центри, але водночас вони “можуть бути утворені також у порядку, передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень)” (ч. 2 ст. 10 Закону про свободу совісті).
Порядок утворення і набуття статусу юридичної особи релігійною громадою передбачає, зокрема, подання статуту на реєстрацію до обласної (для міст Києва та Севастополя – міської) державної адміністрації (ч. 1 ст. 14 Закону)[2]. Водночас ч. 2 тієї самої статті говорить, що “монастирі, релігійні братства (…) подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій”, тобто до Держкомрелігій, який має статус центрального органу виконавчої влади.
Де саме реєструється статут новоутвореного релігійного братства – це питання, на яке Закон про свободу совісті дає одразу дві взаємовиключні відповіді. Зокрема:
“...статути релігійних братств, які утворені безпосередньо віруючими громадянами, реєструються в порядку, передбаченому для релігійних громад, тобто рішенням обласної (міської) державної адміністрації”;
“...релігійні братства (...) подають статут на реєстрацію до державного органу у справах релігій”.
Отже, наочно спостерігаємо спірну ситуацію щодо того, хто ж має реєструвати релігійні братства – Дежкомрелігій чи облдержадміністрація. Майже рік безрезультатно листувалися згадані державні органи, згодом дещо прояснив ситуацію Верховний Суд України, який зобов’язав “державний орган у справах релігій” розглянути заяву віруючих про реєстрацію статуту релігійного братства по суті.
РОЗДІЛ II
СПЕЦІАЛЬНА ПРАВОЗДАТНІСТЬ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Проблема
правоздатності
релігійних
організацій
є однією із
складних і
маловивчених.
У
теорії цивільного
права
правоздатність
такої особи
визначається
як здатність
мати суб'єктивні
права і юридичні
обов'язки.
Правоздатність
і дієздатність
юридичних осіб
виникають
одночасно
– з моменту їх
створення.
Релігійні організації як вже зазначалось вище набувають правоздатність з моменту реєстрації статуту (ч. 1 ст. 13 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»). Як юридичні особи ці організації користуються правами і несуть обов'язки у відповідності з чинним законодавством і своїм статутам (ст.13 Закону)[3]. Слід підкреслити, що деякі положення цивільних статутів релігійних організацій викладені під впливом норм церковного права у частині, яка регламентує внутрішню структуру цих організацій і компетенцію їх органів управління. Норми церковного права, як й інші подібні правила поведінки, що приймаються релігійними організаціями, не є правом у власному розумінні цього слова. Вказане логічно випливає з принципу відокремлення релігійних організацій від держави (ст. 35 Конституції України [1]): церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — віл церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Релігійні організації створюються і діють відповідно до своєї ієрархічної й інституційної структури. Держава не втручається у внутрішню діяльність цих організацій, якщо остання не протирічить закону. Внутрішні акти, які приймаються названими організаціями, поширюються на їх учасників і не є джерелами права.
Під церковним правом розуміють норми і правила, які регулюють як внутрішнє життя церкви в її громадо-інституціональному аспекті, так і її відносини з іншими громадськими союзами релігійного та політичного характеру. Специфіка норм церковного права полягає у тому, що більша їх частина приймається релігійними об'єднаннями, а не релігійними організаціями, які входять до складу цих об'єднань. Церковне право включає норми, що складають віросповідну основу діяльності релігійних організацій. Наприклад, для православних релігійних організацій такою віросповідною основою є «Священое Писание» (Библия) та «Свяшенное Предание» (Решения первых 7-ми Вселенских Соборов и труды Отцов Церкви II – VII ст.). Таким чином, норми церковного права, як й інші правила поведінки, встановлені статутами релігійних організацій, є внутрішньою настановою цих організацій, які діють лише тому, що не суперечать чинному законодавству. Окрім цього, діють такі правила поведінки тільки у межах релігійної організації, яка їх прийняла. Це означає, що фактично під регулювання вказаних вище правил підпадають лише ті види діяльності останніх, які безпосередньо пов'язані з віросповіданням. Під останнім розуміють належність до будь-якої релігії, церкви, деномінації; релігійне об'єднання, яке мас своє віровчення, культ і стійку організаційну структуру [15,с.18]. Інші види діяльності релігійних організацій: виробничо-господарська, культурно-освітня, благодійна регулюються виключно нормами цивільною права. Те ж саме стосується майнових відносин даних організацій.
Враховуючи наведене вище, постає питання: яка ж природа норм церковного права і подібних до них правил поведінки релігійних організацій? На думку дослідника, норми, що приймаються цими організаціями, за своєю природою с релігійними нормами, під якими розуміють: сукупність правил, приписів, вимог, що регулюють життя віруючих, їх поведінку, вчинки, діяльність релігійних організацій. Релігійні норми встановлені конкретними віросповіданнями і мають обов'язковий характер для їх послідовників.
Таким чином, можна зробити висновок, що правоздатність релігійних організацій визначається чинним законодавством: у першу чергу Цивільним кодексом України (далі – ЦК). 3аконом «Про свободу совісті та релігійні організації» і статутами названих організацій, які приймаються на підставі зазначених законів.
Релігійні організації в Україні створюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру (ст.7 Закону). На відмінність від інших підприємницьких чи непідприємницьких товариств, конкретна ціль діяльності яких визначається у засновницьких документах, мета діяльності цих організацій визначається Законом. Такою метою є спільне сповідування і поширення віри. Тлумачний словник С.Ожегова визначає мету як предмет прагнення, тобто те, що бажано здійснити. У цьому сенсі дана організаційно-правова форма юридичної особи у назві має вказівку на характер своєї діяльності [18, с.113]. Це свідчить про наявність спеціальної правоздатності, оскільки ті правомочності, якими наділені релігійні організації, обумовлені виключно метою їх створення. Таким чином здійснення будь-якої діяльності і пов'язаних з нею правочинів, а також інших юридично значимих дій повинно бути підпорядковано встановленій законом і зафіксованій у статутних документах меті і не може їм суперечити.
Якщо під правоздатністю релігійних організацій розуміється її здатність мати цивільні права і виконувати цивільно-правові обов'язки, то змістом правоздатності є конкретні права: майнові і немайнові, які надаються цим організаціям ЦК та Законом і закріплюються у статутах даних організацій на право здійснення певних видів діяльності.
До немайнових прав релігійних організацій можна віднести право на найменування. Відповідно до ст. 90 ЦК кожна юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму і таким чином індивідуалізує і відокремлює від інших вказану особу [3]. Вказівка на організаційно-правову форму юридичної особи дозволяє визначити основні ознаки організації: є вона підприємницькою чи непідприємницькою, на чому ґрунтується її відповідальність. Найменування зазначеної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.
Найменування релігійних організацій мають деякі особливості, пов'язані з традиціями і конфесійними правилами будь-якого з видів цих організацій. Перелік видів останніх закріплений у ч. 2 ст. 7 Закону: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються із зазначених вище релігійних організацій. Цей перелік складений відповідно до їх офіційних загальновизнаних світських назв. Але слід підкреслити, що Закон не забороняє релігійній організації за статутом мати свою (традиційну) назву. Наприклад, релігійна громада за статутом може називатися «парафія», «помісна церква». Не слід змішувати традиційні назви релігійних громад з традиційними найменуваннями культових споруд. Остання може мати персональну назву, пов'язану з якоюсь історичною подією або фізичною особою. До її найменування релігійна громада жодного відношення не має і називатися згідно із статутом за цією назвою не має права. Релігійні управління і центри мають за статутами подвійну назву — власну і назву релігійного об'єднання, структурним підрозділом якого вони є (наприклад, «Єпархіальне управління Української Православної Церкви»). Монастирі, як і окремі культові будівлі, теж можуть мати персональні найменування, але вони традиційно стосуються і монастиря як комплексу споруд спеціального призначення, так і чернечої громади, котра є власником або користувачем цих будівель (наприклад, Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир Тернопільської єпархії Української православної церкви Київського патріархату). Релігійні братства за традицією також мають назви, але вони не пов'язані з матеріальними об'єктами (наприклад, «Релігійне братство Андрія Первозваного»). Місіонерські товариства можуть, наприклад, мати таке найменування: «Християнське місійне товариство «Фундація духовного єднання України». Духовні навчальні заклади за своїми статутами можуть мати традиційні назви (семінарія) і загальноприйняті (академія, інститут).
Релігійні об'єднання — це діючі в Україні церкви (наприклад, православного віросповідання: Українська Православна Церква Московського Патріархату, Українська православна церква Київського патріархату, які представляються своїми центрами (управліннями), мають відповідно до статутів назви: «митрополія», «патріархія»).
Щодо видів діяльності, які мають право здійснювати релігійні організації, то слід зазначити наступне. Чинне законодавство не встановлює чітких рамок здійснення останньої цими організаціями і критерії їх відповідності статутній меті — сповідання і поширення віри. Не всі види діяльності даних організацій спрямовані на досягнення цілі їх створення. Результатом деяких з видів діяльності є безпосереднє досягнення мети, результат інших видів — лише опосередковано слугує її досягненню. Таким чином, статутну діяльність релігійних організацій можна поділити на два види: релігійну і нерелігійну.
У релігієзнавстві під релігійною діяльністю розуміють релігійно-регламентовану практично-духовну активність віруючих, їх спільнот, релігійних інститутів [15, с.123]. Традиційно виділяють два види релігійної діяльності: культову і поза культову [15, с.124]. Культову діяльність розуміють як сукупність релігійних (культових дій), пов'язаних із ставленням до надприродного: молитви, богослужіння, таїнства, обрядові, ритуальні, магічні дії. Право релігійних організацій на здійснення вказаної діяльності закріплено у ст. 21 Закону. Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані у тій чи іншій релігії (місця паломництва). Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, і релігійних організацій, на кладовищах, у місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах та будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і за згодою адміністрації. Слід підкреслити, що порядок використання храмів, інших об'єктів культового призначення визначається внутрішніми настановами релігійних організацій. Держава у ці питання не втручається. Єдине, чого треба дотримуватись зазначеним організаціям: місця богослужінь, релігійні зібрання чи інших релігійні заходи повинні бути вільно доступними. Закритими можуть бути тільки ті зібрання віруючих громадян, на яких вирішуються організаційні, кадрові, господарські чи інші питання, не пов'язані з відправленням культу. При відправленнях культу релігійна організація не повинна порушувати чинне законодавство і правопорядок. Відповідно до п. 7.11 ст. 7 Закону від 22 травня 1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» від оподаткування звільняються доходи цих організацій, отримані у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань; будь-які інші доходи від надання культових послуг [4]. Таким чином, на підставі вказаної норми надходження до церковної каси за релігійні обряди, церемонії, інші відправлення культу не оподатковуються. Слід підкреслити, оскільки результатом культової діяльності релігійних організацій є задоволення релігійних потреб фізичних осіб, може йтися про спрямованість цієї діяльності на безпосереднє досягнення статутної мети.
Що стосується позакультової діяльності, то вона визначається, як сукупність релігійно-зумовлених дій віруючих, релігійних інститутів, спрямованих на задоволення духовних та практичних потреб функціонування релігійних організацій: 1) духовна сфера — продукування релігійних ідей, богословсько-теологічне їх обґрунтування, інтерпретація, систематизація; 2) практична сфера - пропаганда, поширення релігійних ідей, місіонерська, доброчинна, релігійно-освітня, виробнича і господарська діяльність.
Право на здійснення релігійними організаціями виробничої і господарської діяльності закріплено у ст.19 Закону. Відповідно до неї ці організації для виконання своїх статутних завдань можуть засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають права юридичної особи. Слід зазначити, що дана норма базувалася на положеннях Закону «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. (нині він не діє), який вперше ввів таку форму як «підприємство релігійної організації», засновану на праві повного господарського відання (ст. 2) [5]. Релігійні організації, як засновники таких підприємств, були їх власниками. Назва статті «Виробнича і господарська діяльність» запозичена із Закону «Про підприємства в СРСР». Виробнича і господарська діяльність вказаних організацій означала заснування підприємств для здійснення господарської діяльності. У той же час самі релігійні організації не вправі були займатися господарською діяльністю. Дослідник підтримує точку зору В. В. Піддубної про те, що зміст даної норми входить у протиріччя з чинним законодавством [19, с.113]. Оскільки, по-перше, передбачається можливість заснування релігійними організаціями підприємств, що мають права юридичної особи, а новий ЦК розглядає підприємство як цілісний майновий комплекс, який є об'єктом права. По-друге, потрібно визначитися з термінологією, бо чинний Закон не закріплює за цими організаціями право на підприємницьку діяльність, а встановлює лише право на заняття виробничою і господарською діяльністю. В даному разі виробнича і господарська діяльність повинна розглядатися як аналог підприємницької діяльності, оскільки права релігійних організацій на заняття підприємницькою діяльністю чітко простежуються в сучасному українському законодавстві. ЦК України дозволяє непідприємницьким організаціям «поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлене законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені» (ст. 86) [2]. Аналізуючи зміст вказаної статті, виробнича і господарська діяльність релігійних організацій має відповідати їх статутним цілям. По-третє, відповідно до ст. 83 ЦК юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та у інших формах, передбачених законом. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.
Таким чином, можна запропонувати норму ст. 19 Закону викласти у наступній редакції:
«Підприємницька діяльність релігійних організацій
Релігійні організації мають право здійснювати підприємницьку діяльність шляхом заснування юридичних осіб, у формах і порядку, передбачених чинним законодавством».
Право на здійснення релігійно-освітньої діяльності вказаними вище організаціями закріплено у ст. 11 Закону [3]. Релігійні управління і центри відповідно до статутів мають право створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей. Дані заклади діють на підставі статутів, які реєструються у Державному комітеті України у справах релігій. Слід зазначити, що право на створення духовних навчальних закладів мають ті релігійні управління (центри), у статутах яких містяться відповідні положення про право заснувати такі заклади. Право на здійснення культурно-освітньої діяльності закріплено у ст. 23 Закону. Під названою діяльністю потрібно розуміти діяльність, спрямовану на повідомлення інформації про зміст конкретного релігійного вчення з метою формування у її отримувачів певного ставлення до нього.
Добродійну діяльність можна ототожнити з благодійною, оскільки «добродійний» — це той, хто має на меті давати матеріальну допомогу нужденним. Добродіяти — надавати допомогу, сприяти кому-небудь у чому-небудь. Відповідно до ст. 1 Закону «Про благодійництво та благодійні органівації» від 16 вересня 1997 р.: благодійною діяльністю визнається добровільна безкорислива діяльність, що не передбачає одержання прибутку від неї [6]. При релігійних організаціях можуть утворюватися товариства, братства, асоціації, інші об'єднання громадян для здійснення добродійництва, вивчення та розповсюдження релігійної літератури та іншої культурно-освітньої діяльності. Ці організації діють на підставі зареєстрованих статутів у порядку, встановленому для громадських організацій. Відповідно їх правове становище буде регулюватися Законом «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р [7].
Слід вказати, що особливістю правоздатності релігійних організацій є їх виключне право засновувати підприємства для випуску богослужебної літератури і виробництва предметів культового призначення (ст. 22 Закону) [3]. Вони також мають право виготовляти, експортувати, імпортувати і розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту.
Враховуючи наведене вище, потрібно зазначити, що правоздатність релігійних організацій має спеціальний характер, тобто вони мають право на здійснення тих видів діяльності, які закріплені у їх статутах і повинні відповідати цілі створення даних організацій, а саме сповідування і задоволення релігійних потреб. Щодо здійснення цими організаціями підприємницької діяльності, то вони не мають право здійснювати її безпосередньо, а тільки шляхом заснування юридичних осіб, у формах і порядку, встановлених чинним законодавством.
У даному розділі розглянуті деякі аспекти правоздатності релігійних організацій, які мають дискусійний характер. Дослідник вважає, що одним з основних питань для вчених у галузі цивільного права є визначення правового статусу релігійних організацій як суб’єктів цивільного права.
Розділ III
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВ ВЛАСНОСТІ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Згідно із ст. 35 Конституції України кожному гарантується право на свободу світогляду і віросповідання [1]. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Відповідно до ст. 13 Закону релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту [3]. Таким чином, релігійні організації є суб'єктами права і тому здатні від свого імені здійснювати належні їм права, в тому числі майнові. Основними нормативними актами у сфері регламентації майнових прав релігійних організацій є Цивільний Кодекс України, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Майновий стан релігійних організацій регулюється також статутами цих організацій.
Слід зазначити, що майно, яке належить релігійним організаціям, традиційно має цільове призначення. Релігійні організації в Україні створюються з єдиною метою: задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру, а тому відносяться до непідприємницьких юридичних осіб, мають спеціальну правоздатність, у межах якої їм належать лише ті цивільні права й обов'язки, які відповідають цілям діяльності, які передбачені у статутних документах У зв'язку із цим майно, яке належить релігійним організаціям, повинно використовуватися ними виключно для досягнення: по-перше, статутних цілей, по-друге, тих цілей, які за своїм характером пов'язані із статутними. Використання манна релігійних організацій в інших, не передбачених статутними документами цілях, не допускається. У цьому і полягає певна особливість майнового режиму релігійних організацій.
У зв'язку із цим, досліджуючи право власності релігійних організацій, слід розглянути питання про джерела формування майна, яке знаходиться у власності цих організацій. Відповідно до ст. 18 Закону до таких джерел можна віднести майно, придбане або створене релігійними організаціями за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також на інших підставах, передбачених законом. Слід зазначити, що наведений перелік джерел формування майна не є вичерпним, оскільки використання майна можливе і на інших підставах, передбачених законом. Як випливає із статутних документів релігійних організацій, джерелами формування майна можуть бути також прибутки від здійснення виробничої та господарської діяльності, членські внески, грошові надходження від здійснення культової діяльності, доходи від реалізації літератури і предметів релігійного призначення.
Що стосується такого джерела формування майна релігійних організацій, як придбане або створене за рахунок власних коштів, то воно є досить поширеним майже для будь-якого з видів релігійних організацій (релігійної громади, управління (центру), релігійного братства, монастиря, місії, духовних навчальних закладів). Так, зусиллями віруючих релігійної громади можуть проводитися роботи з будівництва тих чи інших приміщень, створення будь-яких предметів, які використовуються при проведенні богослужінь, здійснення реставраційних робіт тощо. Право власності на майно, набуте за рахунок власних коштів, виникає у релігійних організацій на підставі укладення таких цивільно-правових договорів, як купівля-продаж, міна, поставка.
Серед релігійних організацій досить поширеним джерелом формування майна є пожертвування майна громадянами, організаціями або передача його державою. До цього джерела можна віднести як добровільні внески засновників, так і добровільні пожертвування фізичних чи юридичних осіб будь-якій релігійній організації. Пожертвування можуть мати і цільовий характер, визначатися окремими особами, відповідною програмою чи конкретною вказівкою ними особами на мету використання майна. Так, пожертвування з конкретним призначенням, у більшості випадків на користь релігійних організацій, здійснюються юридичними особами. При цьому цілі використання пожертвуваного майна пов'язані з відновленням нерухомості релігійних організацій.
Істотним джерелом формування майна будь-якого з видів релігійних організацій є прибутки, які отримують ці організації від здійснення виробничої та господарської діяльності. Слід зауважити, що чинний Закон не містить визначення поняття виробничої або господарської діяльності релігійних організацій, а лише розкриває юридичні межі здійснення такої діяльності, а саме вона повинна бути спрямована на виконання статутних цілей. Здійснювати таку діяльність релігійні організації можуть лише шляхом заснування видавничих, поліграфічних, реставраційно-будівельних, сільськогосподарських та інших підприємств, а також добродійних закладів (притулків, інтернатів, лікарень), які мають права юридичної особи. Аналізуючи дану норму, слід зазначити, що чинний Закон не закріплює за релігійними організаціями право на підприємницьку діяльність, а встановлює лише право на здійснення виробничої або господарської діяльності. Відповідно до ст. 86 Цивільного кодексу України непідприємницькі товариства нарівні із своєю основною діяльністю можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені [2]. Як бачимо, чинне законодавство містить певні обмеження щодо здійснення непідприємницькими товариствами, в тому числі релігійними організаціями, підприємницької діяльності. По-перше, така діяльність повинна відповідати цілям створення цих організацій, а також сприяти їх досягненню, по-друге, прибуток від такої діяльності не може бути розподілений між учасниками цих організацій.
Що стосується такого джерела формування майна, як сплата членських внесків, то воно має місце лише в окремих видах релігійних організацій. Наприклад, таке джерело формування майна передбачається статутними документами релігійного братства. Питання про розмір і порядок сплати членських внесків чітко не встановлений у статуті, очевидно, що такі внески робляться добровільно і не мають встановленого фіксованого розміру У статуті, зокрема, закріплюється порядок вступу і виходу з членів братства. Так, у разі виходу з членів релігійного братства повинно бути виконано щонайменше дві умови: по-перше, подання заяви про вихід з релігійного братства на ім'я голови братства і отримання резолюції засідання ради братства, а також дозвіл контрольно-ревізійної комісії щодо відсутності майнової чи фінансової заборгованості.
Одним із поширених джерел формування майна, яке поступає у власність релігійних організацій, є доходи від здійснення культової діяльності. Так, відповідно до розділу 11 п. 10 Статуту про управління Української Православної Церкви Московського Патріархату одним із джерел формування майна є грошові надходження від здійснення богослужінь, таїнств, обрядів [20, с.93]. У більшості випадків культові послуги, перелік яких затверджений постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку культових послуг та предметів культового призначення, операції з надання і продажу яких звільняються від обкладання податком на додану вартість» від 12.09.1997 р. № 1010, здійснюються як на безоплатній основі, так і за певну плату.
До джерел формування права власності на майно релігійних організацій можна віднести і доходи цих організацій, які вони одержують у результаті здійснення культурно-освітньої діяльності, а саме: проведення виставок, семінарів, організації паломницьких поїздок; освітньої, видавничої діяльності.
Слід звернути увагу на те, що об'єкти права власності релігійних організацій мають певні особливості. Перелік таких об'єктів закріплений в нормах законів України «Про свободу совісті та релігійні організації» (ст. 18), «Про власність» (ст. 29) [8]. Відповідно до ст. 18 Закону у власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності [3]. Перелік об'єктів права власності не є вичерпним, тому релігійні організації можуть мати у власності й інше майно, необхідне для здійснення їх статутних цілей. Майно, яке знаходиться у власності релігійних організацій, можна класифікувати за різними критеріями:
на рухоме і нерухоме;
залежно
від цільового
призначення:
на
майно релігійного
призначення
й інше майно;
майно, яке вноситься до пам'яток icтоpii та культури й iнше майно.
Так, що стосується нерухомого майна, то воно може мати як культове, так і не культове призначення. До об'ектів культового призначення виносяться будівлі (церкви, костьоли, мечеті, тобто тi мйсця, які спеціально призначені для проведения богослужінь, здійснення різних релігійннх обрядів.
До нерухомого майна, яке не має специального культового призначення, можна віднести об'екти виробничого, навального, благодійного призначення, будівлі релігійних управлінь (центрів), будь-якi складські npиміщення.
Слід зазначитн, що не всі об'екти нерухомого майна, в тому числи культового призначення, можуть знаходитись у власності релігійннх організацій. Вдповідно до ст. 17 Закону культові будівлі, майно, які станов-лять державну власність, передаються організаціям, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійннх оргашзацій безоплатно віповідно до рішень обласних, місцевих державних адміністрацій. З аналізу даної норми не зрозуміло, яке саме майно, крім культовнх будівель, може безоплатно передаватися у користування чи у власність релігійним організаціям. Kpiм того, чинне законодавство не містить усталеної термінології щодо визначення такого майна єдиним терміном. Так, у ряді підзаконних актів, зокрема в указах Президента Украши «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталитарної политики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков i релігійних оргашзацій» від 21.03.2002 р. № 279/2002 використовується термін «церковне майно» [10]; «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від 04.03.1992 р. № 125/2003 вживається термін «культове майно» [11].
Зважаючи на викладене, доцільно було б на законодавчому piвні, по-перше, визначити найбілъш повний перелік такого майна, подруге, використовувати позначення такого майна єдиним терміном, оскільки, з цивьльно правової точки зору, особливість такого об'єкта, як культове чи церковне майно, полягає в тому, що передача його у користування чи у власність релігійних організацій здійснюється безоплатно. До того ж, відпо-відно до ст. 20 Закону, саме на майно культового призначення не може бути звернене стягнення за претензіями кредиторів.
Що стосується визначення такого майна єдиним терміном, то можна запропонувати термін «майно релігійного призначення». Під майиом релігійного призначення слід розуміти майно, яке має цільове призначення i тісно пов'язане з метою створення цих організацій, а саме із задоволенням релігійних потреб громадян сповідуватн та поширювати вipy.
Особливим правовим статусом наділяються такі об'єкти права власності релігійних організацій, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, тобто пам'ятки історії та культури. Відповідно до ч 3 ст. 17 Закону культові будівлі i майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям та використовуються ними з додержанням встановлених правил охорони i використання пам'яток історії та культури. Такі правила користування встановлені Законом України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 р. № 1805-Ш [9].
Забезпечення охорони і збереження культових будівель та іншого майна – пам’яток історії та культури покладається на ті релігійні організації, у власності яких чи у користуванні яких вони перебувають. Релігійні організації також зобов’язані утримувати пам’ятки в належному стані, своєчасно проводити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення (ч. 1 ст. 24 Закону «Про охорону культурної спадщини») [9]. Слід зазначити, що в сучасному законодавстві містяться і обмеження щодо передачі культових споруд – визначних пам’яток архітектури, які не підлягають у постійне користування релігійним організаціям. Зокрема, перелік таких пам’яток закріплений у постанові Кабінету Міністрів «Про використання культових споруд – визначних пам’яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям від 09.08.2001 р. № 1005» [12].
Викладене дозволяє зробити висновок, що джерела формування і об’єкти права власності на майно релігійних організацій мають певну специфіку. Право власності на майно релігійних організацій в тому, що числі і на майно релігійного призначення (культові будівлі, предмети культу), повинно вирішуватися як на законодавчому рівні, так і самими релігійними організаціями. У цьому випадку, можливо, держава не буде порушувати принцип, закладений у ст. 5 Закону, відповідно до якого держава не втручається у здійснювану у межах цього Закону діяльність релігійних організацій.
Висновки
Проаналізувавши предмет даної курсової роботи дослідник може зробити наступні висновки.
На сьогодні держава не знає, існує з юридичної точки зору релігійне об’єднання чи ні, бо в неї (держави) відсутні формально-юридичні критерії визначення релігійного об’єднання. Це означає, що держава не спроможна дати задовільну відповідь принаймні на такі запитання. По-перше, скільки релігійних організацій можуть утворити релігійне об’єднання: дві, три, десять, сто? По-друге, чи можуть бути засновниками або співзасновниками релігійного об’єднання релігійні організації, що не мають статусу юридичної особи (для релігійних громад можливість діяти без державної реєстрації статутів і навіть без будь-якого повідомлення держорганів про їх утворення прямо передбачена ч. 3 ст. 8 Закону про свободу совісті)? По-третє, що вважати моментом утворення релігійного об’єднання?
Створення в Україні релігійного об’єднання не є юридичним фактом, оскільки воно не породжує будь-яких юридичних наслідків. Релігійні організації мають певні особливості щодо своєї дієздатності та, зокрема, прав власності на майно.
Отже, Верховна Рада України для вирішення вище перелічених питань правого статусу релігійних організацій повинна прийняти відповідний закон – або на базі діючого, але з урахуванням всіх зауважень, або скласти абсолютно новий.
Додаток 1.
ПРОТОКОЛ №1
Загальних зборів віруючих громадян
м. Київ, вул. …. … , буд. … ___.___.2003 р.
Початок зборів 17-00
Присутні:
Петров Іван Іванович Сидоров Дмитро Петрович Іванов Петро Петрович ………………………..… ………………………….. |
…………………. …………………….. …………………….. …………………….. …………………….. |
……………………. ……………………….. ……………………….. ……………………….. ……………………….. |
З числа присутніх віруючих громадян для ведення Зборів одноголосно обрано:
- Головою Зборів: Петрова Івана Івановича;
- Секретарем Зборів: ………………………...
Слухали:
Пропозицію Голови Зборів щодо визначення наступного порядку денного Зборів:
Про утворення релігійної громади та надання їй назви.
Про прийняття Статуту релігійної громади.
Про вибори керівних та ревізійних органів релігійної громади.
Про уповноваження 10 членів релігійної громади написати заяву про реєстрацію Статуту.
Інших пропозицій не надійшло.
Ухвалили:
Затвердити наступний порядок денний Зборів:
Про утворення релігійної громади та надання їй назви.
Про прийняття Статуту релігійної громади.
Про вибори керівних та ревізійних органів релігійної громади.
Про уповноваження 10 членів релігійної громади написати заяву про реєстрацію Статуту.
Результати голосування: “За” – 15 громадян; “Проти” – немає; “Утримався” – немає.
По 1-му питанню порядку денного:
Слухали:
Громадянина Іванова Петра Петровича, який запропонував створити релігійну громаду та надати їй назву: “Релігійна громада (церква) євангельських християн “Джерело надії”.
Ухвалили:
Створити релігійну громаду та надати їй назву: “Релігійна громада (церква) євангельських християн “Джерело надії” (далі по тексту – Церква).
Результати голосування: “За” – 15 громадян; “Проти” – немає; “Утримався” – немає.
По 2-му питанню порядку денного:
Слухали:
Громадянина Петрова Івана Петровича, який запропонував затвердити Статут Церкви, зразки якого роздані громадянам для обговорення до початку Загальних зборів (зразок Статуту – додаток до даного протоколу).
Ухвалили:
Затвердити Статут Церкви, що розданий громадянам для обговорення (зразок Статуту – додаток до даного протоколу).
Результати голосування: “За” – 15 громадян; “Проти” – немає; “Утримався” – немає.
По 3-му питанню порядку денного:
Слухали:
Громадянина Сидорова Дмитра Петровича, який запропонував обрати:
1) Пастором Церкви _______________________;
2) Церковну раду у складі 7 чоловік: ________________________________________
3) Ревізійну комісію у складі 3 чоловік: _______________________________________
Ухвалили:
Обрати:
1) Пастором Церкви _______________________;
2) Церковну раду у складі 7 чоловік: ________________________________________
3) Ревізійну комісію у складі 3 чоловік: _______________________________________
Результати голосування: “За” – 15 громадян; “Проти” – немає; “Утримався” – немає.
По 4-му питанню порядку денного:
Слухали:
Громадянина Петрова Івана Петровича, який запропонував уповноважити громадян:
………………… ………………… ………………… |
………………… ………………… ………………… |
………………… ………………… ………………… ………………… |
подати заяву до Київської міської державної адміністрації для реєстрації Статуту Церкви.
Ухвалили:
Уповноважити громадян:
………………… ………………… ………………… |
………………… ………………… ………………… |
………………… ………………… ………………… ………………… |
подати заяву до Київської міської державної адміністрації для реєстрації Статуту Церкви.
Результати голосування: “За” – 15 громадян; “Проти” – немає; “Утримався” – немає.
Голова Зборів ______________
Секретар Зборів ______________
Додаток 2.
Голові Київської міської державної адміністрації О.О.Омельченку Релігійної громади (церкви) євангельських християн “……………………………” |
__.__.2003
З А Я В А
Ми, уповноважені представники релігійної громади (церкви) євангельських християн “………………………………..”, яка знаходиться в Дніпровському районі м. Києва по вул.. ……………, …, для одержання правоздатності юридичної особи просимо Вас зареєструвати статут релігійної громади церкви євангельських християн “……………………………………”, що був прийнятий на загальних зборах релігійної громади __.__.2003 року (протокол №1).
№ п/п |
ПІП |
Рік народження |
Адреса |
Підпис |
1. |
Іванов Іван Іванович |
1960 |
Київ, вул. Ревуцького, 18, кв. 404 |
|
2. |
||||
3. |
||||
4. |
||||
5. |
||||
6. |
||||
7. |
||||
8. |
||||
9. |
||||
10. |
Додатки:
4 примірники Статуту релігійної громади;
Протокол загальних зборів релігійної громади №1 від 17.11.02.
Лист № від , про надання приміщення для зборів релігійної громади
Список використаних джерел
Нормативні акти
Конституція України від 28 липня 1996 р.
Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 року.
Про свободу совісті та релігійні організації. Закон України від 23 квітня 1991 року № 987-XII. – http:// www.rada-gov.ua.
Про оподаткування прибутку підприємств. Закон України від 22 травня 1997 року – http:// www.rada-gov.ua.
Про підприємства в Україні. Закон України від 27 березня 1991 року (втратив чинність) – http:// www.rada-gov.ua.
Про благодійництво та благодійні організації. Закон України від 16 вересня 1997 року – http:// www.rada-gov.ua.
Про об’єднання громадян. Закон України від 16 червня 1997 року – http:// www.rada-gov.ua.
Про власність. Закон України від 7 лютого 1991 року (із змінами та доповненнями) – http:// www.rada-gov.ua.
Про охорону культурної спадщини. Закон України від 08.06.2000 р. № 1805-III – http:// www.rada-gov.ua.
Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення церков та релігійних організацій. Указ Президента України від 21.03.2002 р. № 279/2002 – http:// www.rada-gov.ua.
Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна. Указ Президента України від 04.03.1992 р. № 125/2003 – http:// www.rada-gov.ua.
Про використання культових споруд – визначних пам’яток архітектури. Постанова Кабінету Міністрів від 09.08.2001 р. № 1005 – http:// www.rada-gov.ua.
Наукові та літературні джерела
Губар А. Взаємовідносини української держави та церкви: проблеми сучасного законодавства// Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. – К.: Право – 1996. – с.184-186.
Джунь В. Правні основи щодо використання культових споруд і майна в Україні// Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. – К.: Право – 1996. – с. 172-174.
Колодний А. Лобовик Б. Релігієзнавчий словник. – К., 1996. – с.63.
Лилак Д. Судовий захист майнових прав релігійних організацій// Свобода віровизнання. Церква і держава і Україні. – К.: Право – 1996 . – с. 157-166.
Павлов А. С. Курс церковного права. – СПб.,2002.
Піддубна В. Релігійні організації як юридичні особи//Право України. – 2005. - №4. – с. 107-109.
Піддубна В. Щодо спеціальної правоздатності релігійних організацій// Право України. – 2004. - № 11. – с. 112-115.
Піддубна В. Деякі питання щодо права власності релігійних організацій// Підприємство, господарство і право. – 2005. № 3. – с. 92-95.
Плохій С. Вибір: церковна політика в Україні і Росії: порівняльний аналіз//Людина і світ. – 1998. - № 7. – с. 8-12.
Рублюк О. Перспективи реформування державно-церковних відносин// Політичний менеджмент. – 2004. - № 1(4). – с. 111-118.
Друзенко Г. Статус юридичної особи для церкви: мрія чи реальність?// Юридичний журнал «Юстініан». – 2003. – № 10. - http://justinian.com.ua/magazines.php
38