ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1 Цивільно-правова відповідальність як вид юридичної відповідальності
1.1 Поняття юридичної відповідальності
1.2 Цивільно-правова відповідальність як вид юридичної відповідальності
РОЗДІЛ 2 Види цивільно-правової відповідальності
2.1 Субсидіарна, дольова, солідарна відповідальність
2.2 Договірна, не договірна цивільно-правовова відповідальність
РОЗДІЛ 3 Форми цивільної відповідальності
3.1 Неустойка як форма цивільно-правової відповідальності
3.2 Збитки
3.3 Відповідальність за невиконання грошового зобов’язання
3.4 Співвідношення неустойки (штрафа, пені) у цивільному праві та інших галузях права
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Середньостатистична особа у буденному житті щодня вступає в цивільно-правові відносини, тому актуальність теми не викликає сумніву, оскільки на даний час немає комплексної роботи, в якій проводиться дослідження проблеми форм і видів цивільно-правової відповідальності, до того ж існують проблеми визначення неустойки та її особливостей у різних галузях права .
Ступень наукової розробки теми. Питання цивільно-правової відповідальності завжди викликали інтерес науковців. Цій проблематиці приділяли увагу, зокрема, С.Братусь, В.Грибанов, О.Йоффе, Н.С.Малеїн, В.В.Вітрянський, В.А.Тархов, Д.А.Ліпинський, О.Е.Кутафіна. Вони досліджували як сутність цивільно-правової відповідальності, так і її функції, види, підстави, умови та розмір. Цивільно-правова відповідальність розглядалась і з загальногалузевих позицій, і з позицій окремих її інститутів. В останньому випадку переважно аналізувалися норми, що передбачали відповідальність за порушення у сфері договірних зобов’язань [44, c.80] .
Зазначені дослідники звертали увагу на таке. По-перше, цивільно-правова відповідальність – це не просто санкція за правопорушення, а лише така санкція, яка тягне для правопорушника відповідні негативні наслідки у вигляді позбавлення його суб'єктивних цивільних прав або покладення на нього нових чи додаткових цивільно-правових обов'язків. Інші санкції, за допомогою яких також здійснюється захист порушеного права, не є мірами цивільно-правової відповідальності. По - друге, цивільно-правовій відповідальності притаманні певні особливі риси, які надають можливість відокремлювати її з - поміж інших видів юридичної відповідальності (майновий характер цивільно-правової відповідальності, здійснення її в межах правовідношення між потерпілою особою та правопорушником, її спрямованість на поновлення або компенсацію порушеного права потерпілої особи та відповідність розміру відповідальності розміру завданої шкоди чи збитків) [44,c.81].
Визнання об'єктивного характеру поділу права на приватне і публічне дає підстави стверджувати, що категорія «відповідальність» є притаманною виключно сфері цивільного (приватного) права і не може розглядатись я загально-правова категорія. Загальноправовою, (родовою) категорією, пов’язаною із вчиненням особою правопорушення, слід визнати категорію «примус» , що застосовується до правопорушника. Види примусу залежать від сфери, в якій сталось правопорушення.
При вчиненні правопорушення у сфері публічного права формою такого примусу є покарання, що спрямоване безпосередньо на особу правопорушника і зачіпає його особистий статус. Воно здійснюється в межах публічно-правових відносин, суб'єктами яких виступають, з одного боку, публічна влада в особі відповідних органів та їх посадових осіб, а з другого – правопорушник. За своєю сутністю ці відносини є відносинами юридично нерівних осіб (відносини влади і підкорення ). Склади правопорушень у сфері публічного права, види покарань за них та процедура їх застосування заздалегідь встановлені законодавчими приписами, що мають імперативний характер. Критерієм міри покарання виступає перш за все вина правопорушника [45,c.35].
При вчиненні правопорушення у сфері приватного права , формою такого примусу є цивільно-правова відповідальність, спрямована не на особу правопорушника, а на її майнову сферу, а тому вона не зачіпає особистого статусу правопорушника. Цивільно-правова відповідальність здійснюється в межах приватноправових відносин, суб'єктами яких виступають особа, яка зазнала майнових чи немайнових втрат, та правопорушник. За своєю сутністю ці відносини є відносинами осіб , що не підпорядковані одна одній (відносини юридичної рівності). При цьому не виникає необхідності у закріпленні окремих складів правопорушень. Достатнім є закріплення в Цивільному кодексі загальних правових наслідків порушення зобов’язання, які мають універсальний характер і охоплюють міри цивільно-правової відповідальності , до яких належить відшкодування збитків та моральної шкоди, а також сплата неустойки. Критерієм міри обсягу цивільно-правової відповідальності є не вина правопорушника, а перш за все розмір завданих збитків [45,c.50].
З урахуванням викладеного можна сказати, що підставою цивільно-правової відповідальності є порушення суб'єктивного цивільного права.
Метою даної роботи є розкриття суті видів та форм цивільно-правової відповідальності.
Задачами дослідження є :
Дати визначення поняттю «юридична відповідальність»;
Дослідження цивільно-правової відповідальності як виду юридичної відповідальності
Характеристика субсидіарної, дольової, солідарної відповідальності
Характеристика договірної, не договірної цивільно-правової відповідальності;
Характеристика таких форм цивільної відповідальності, як неустойка, збитки, відповідальність за невиконання грошового зобов’язання.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що склалися у цивільному праві з питання несення особою цивільно-правової відповідальності.
Предметом дослідження є форми і види цивільно-правової відповідальності.
Методологічною основою даного дослідження є :
історичний метод – використовувався при розробленні питання розвитку визначень які дані в роботі ;
метод індукції і дедукції – використовувались при дослідженні таких понять, як юридична та цивільно-правова відовідальність ;
метод аналізу та синтезу – у роботі проаналізовані визначення, їх зміст та синтезовані оптимальні поняття ;
Практичне значення отриманих результатів. Отримані результати можуть використовуватись в навчальному процесі у вищих навчальних закладах, як теоретична основа для подальшого наукового допрацювання та як основа для розроблення та внесення змін в законодавство України суб'єктами законодавчої ініціативи .
РОЗДІЛ 1 ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЯК ВИД ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
1.1 Поняття юридичної відповідальності
Юридична відповідальність — це застосування до особи, яка здійснила правопорушення, передбачених законом заходів примусу.
Ці заходи завжди накладаються від імені держави і в певному порядку, і лише на особу, яка здійснила правопорушення. Несприятливими наслідками юридичної відповідальності можуть бути, наприклад, штраф за безквитковий проїзд або необхідність відшкодування збитку, позбавлення волі або позбавлення батьківських прав. Таким чином, штраф, позбавлення волі, обов'язок відшкодувати заподіяний збиток і так далі є правовими заходами юридичної відповідальності.
Юридична відповідальність — це «відповідь» держави на порушення норм права. Не лише заходами переконання, але і цими заходами держава здійснює боротьбу з правопорушеннями і запобігає їх здійсненню в майбутньому.
У юридичній літературі представлена безліч визначень юридичної відповідальності. В зв'язку з цим слід звернути увагу на окремі авторські підходи.
В узагальненому вигляді можна виділити два основні підходи до розуміння юридичної відповідальності. Існуючі визначення розглядають її або як реакцію держави на правопорушення (вживання заходів покарання, реалізацію санкцій і тому подібне) – Малєїн Н.С., Кутафін О.Є. [46,c.30] ; Венгеров А.Б. також вважає, що «юридична відповідальність – одна з форм державного примусу, яка забезпечує правову систему суспільства» [9, c.468] ; або як особливе правовідношення, відповідно до якого, правопорушник зобов'язаний зазнати негативні наслідки свого діяння. Наприклад, Братусь С.Н. пропонує наступне визначення: «Юридична відповідальність – це виконання обов'язку на основі державного або прирівняного до нього суспільного примусу» [8, c.85]
Кудрявцев В.Н. вважає, що «юридична відповідальність – специфічний інститут соціального контролю, який передбачає права і обов'язки суб'єкта у зв'язку з дорученою йому справою і юридичні або моральні – позитивні і негативні наслідки в разі його виконання або відповідно невиконання»
Ліпінський Д.А. вважає, що юридична відповідальність – «юридичний обов'язок дотримання і виконання вимог, передбачених нормою права, який реалізовується в правомірній поведінці суб'єктів, яка схвалюється або заохочується державою, а в разі її порушення – обов'язок правопорушника зазнати засудження, обмеження прав матеріального або особистого характеру і їх реалізації».[41, c. 29]
На базі названих ознак можна дати наступне визначення юридичної відповідальності:
Юридична відповідальність — це застосування до правопорушника за рішенням компетентного органу заходів державного примусу, в результаті яких громадянин або інша особа зазнає негативних наслідків особистого або майнового характеру.
Цікаво те, що останнім часом стали говорити про так звану позитивну відповідальність. У цьому аспекті відповідальність не зв'язується з правопорушенням, а розуміється як відповідальність за доручену справу, за виконання поставленого завдання. Під перспективною (позитивною) відповідальністю, розуміють правильне, активно-свідоме виконання людиною своїх соціальних обов'язків, обумовлених необхідністю дотримання суспільних інтересів.
Ретроспективна відповідальність - це відповідальність за дії, які порушують вимоги соціальних норм і які спричиняють за собою суспільне засудження і несприятливі наслідки для порушника. Юридична відповідальність традиційно розроблялася в правовій науці як відповідальність ретроспективна, тобто вона безпосередньо зв'язується з протиправною поведінкою. По відношенню до суб'єктів юридична відповідальність набуває державно-примусового характеру. Це відбувається через те, що держава, закріплюючи норми права, визначає юридичну відповідальність незалежно від волі і бажання правопорушників [41,c.30].
Ретроспективна юридична відповідальність - провідний елемент механізму правової охорони суспільних стосунків, які формують державу, особливий політико-правовий стан, вид і міра державного примусу, своєрідна осуджуюча реакція держави протиправної поведінки осіб.
Малєїн Н.С. характеризує юридичну відповідальність трьома ознаками: державний примус, засудження правопорушення і його суб'єкта, наявність несприятливих наслідків для правопорушника [46,c.167].
Розкриваючи вміст юридичної відповідальності, необхідно відзначити наступні ознаки:
юридична відповідальність складається з двох аспектів: норм матеріального і норм процесуального права, причому процесуальне право лише регулює порядок і умови накладання, застосування юридичної відповідальності за правопорушення;
юридична відповідальність є одним з видів соціальної відповідальності;
визначальною ознакою юридичної відповідальності є покарання;
юридична відповідальність встановлюється лише правовими актами, які видаються органами державної влади і управління, а також посадовими особами;
відмітною ознакою юридичної відповідальності є те, що вона застосовується за здійснення правопорушення, за порушення правових норм;
юридична відповідальність є однією з форм державного примусу, а тому застосовується або державними органами, або за дорученням державних органів суспільними органами.
На підставі цього можна зробити висновок: юридична відповідальність – це встановлена державою міра примусу за скоєне правопорушення [46,c.158].
Існують розхожі думки про цілі юридичної відповідальності в правовій науці, і представники галузевих наук висловлюються по-різному. Наприклад, І.А. Галаган називає як цілі адміністративної відповідальності усунення порушень правопорядку, охорону суспільства і держави, інтересів і прав громадян від правопорушень, покарання винних з метою їх виправлення і перевиховання, попередження здійснення ними нових правопорушень, попередження здійснення правопорушень іншими нестійкими особами [13, c.112].
На думку Н.С. Малєїна, цивільно-правова відповідальність має компенсаційне, превентивне і репресивне завдання. Зміст кримінальної відповідальності включає вимогу відшкодування морального збитку, нанесеного правопорядку і осуд злочинців [45,c.170].
В.Г. Смирнов вважає, що регулювання за допомогою покарання злочинця має на меті кару (відплату), а також виправлення і перевиховання особи, яка скоїла злочин .
Про кару і виховну дію як єство кримінального покарання говорить також В.С. Єгоров [27,c.115].
О.Е. Лейст вважає, що головна мета юридичної відповідальності – «забезпечення законності, попередження і припинення правопорушень, максимально можливе усунення збитку, заподіяного ними суспільству»[39,c.123] .
Як випливає з наведених вище позицій, практично всі дослідники сходяться на тому, що цілями юридичної відповідальності є охорона правопорядку, попередження правопорушень і виховання громадян у дусі пошани до права.
Цілі юридичної відповідальності конкретизуються в її функціях. До функцій можна віднести: захист правопорядку, штрафну і каральну функції (покарання винного), а також функцію виправлення і перевиховання особи, яка скоїла правопорушення (приватна і загальна превенція правопорушень), правовідновлюючу і функцію сигналізації. Всі функції взаємозв'язані і нероздільні, прояв однієї з них неможливий без прояву інших функцій [31,c.67].
При цьому каральна функція (відплата) має за мету покарати винну особу за здійснене правопорушення, відплатити йому за скоєне. Попереджувальна (виховна) функція полягає у відповідній дії на особу, яка скоїла правопорушення, а також на інших осіб (все суспільство в цілому) з метою здійснити оптимальний вплив на вибір правослухняного варіанту поведінки або попередити про невигідність і караність протиправного. З точки зору суспільних і особистих інтересів важливіше не допустити порушення цих інтересів, попередити правопорушення, ніж потім компенсувати його шкідливі наслідки. Правовідновлююча(компенсаційна) функція - це компенсація причиненного правопорушником матеріального або морального збитку, відновлення порушеного права. Стягнення з правопорушника заподіяної шкоди (збитків) компенсує втрати сторони, яка потерпіла, яке відновлювало її майнову сферу.
Функція сигналізації виявляється в тому, що поширеність певного виду правопорушень свідчить, по-перше, про явно недостатню жорсткість вживаних в даному відношенні заходів відповідальності, а по-друге (як наслідок), - про необхідність пошуку інших (разом з юридичною відповідальністю) шляхів і заходів боротьби з порушеннями в даній сфері суспільних стосунків [1,c.120].
Юридична відповідальність володіє ще превентивною (профілактичною) і регулятивною функцією.
Досягненню цілей юридичної відповідальності і реалізації функцій служать її принципи.
Принципи юридичної відповідальності - це засадничі ідеї, які виражають сутність, природу і призначення інститутів відповідальності.
Базильов Б.Т. на перше місце в системі принципів юридичної відповідальності ставив законність підстави її настання [2,c.15].
Не менш важливим принципом юридичної відповідальності є її обгрунтованість. Суть його в тому, що відповідальність визначається на підставі ретельного вивчення і правильної правової оцінки всіх обставин правопорушення [2,c.25].
До принципів відповідальності відноситься і її невідворотність. Своєчасність — ще одна необхідна риса відповідальності. Своєчасність відповідальності означає можливість залучення правопорушника до відповідальності протягом терміну давності, тобто встановленого законом періоду часу.
Найважливішим є принцип індивідуалізації покарання. Даний принцип передбачає прийняття до уваги міри суспільної небезпеки правопорушення, особи злочинця, а також обставин, які виходять за рамки складу злочину. Він зобов'язав максимально враховувати не лише характер правопорушення і його наслідки, але також і особливості особи, яка скоїла правопорушення, пом'якшувальні і обтяжливі обставини [22,c.55].
Окремо можна виділити такий принцип відповідальності, як справедливість. Особливість цього принципу виявляється в тому, що він характеризує юридичну відповідальність не з правового, а з морального боку. При такому підході діяння, яке становить правопорушення, а також заходи юридичної відповідальності за його здійснення потрібно оцінювати, виходячи з категорій «справедливо» — «несправедливо». Суть справи в тому, що при найретельнішому дотриманні принципів відповідальності вона виявиться несправедливою, якщо правопорушник в точній відповідності із законом, який діє, піддався надмірно суворому або, навпаки, занадто м'якому покаранню або стягненню. Іншими словами, в основі справедливої відповідальності лежить, перш за все, дотримання принципу відповідності правопорушення і відповідальності за його здійснення [22,c .57].
Юридична відповідальність володіє не лише своїми ознаками, але і елементами структури.
Елементами структури юридичної відповідальності є підстави відповідальності, суб'єкти, умови, заходи відповідальності, процедура і порядок затосування відповідальності. Принципова структура всіх видів юридичної відповідальності єдина. Але вміст кожного з елементів в тому або іншому вигляді юридичної відповідальності свій: цим і розрізняються між собою види юридичної відповідальності.
Івакин В.І. і Духно Н.А., спираючись на думку сучасної правової науки, виділяють дві підстави юридичної відповідальності: перша – закон як правова підстава, друга, – саме правопорушення, тобто адміністративна провина, дисциплінарна провина, злочин, інакше кажучи, фактична підстава, яка приводить в рух всю структуру юридичної відповідальності [25,c.15].
Агєєва Є.А. виділяє основні категорії юридичної відповідальності: правопорушення, державний примус, санкція. На підставі цього юридичну відповідальність можна визначити як санкціоноване застосування державою встановлених законом несприятливих заходів, які реалізують негативну правову оцінку суспільства і держави правопорушника [1, c.123]
Поглядів на досліджувану в роботі категорію серед юристів-теоретиків немало, але, синтезуючи відмічені визначення юридичної відповідальності і її основні ознаки, можна дати узагальнене поняття юридичної відповідальності згідно з прийнятими нормами законодавства.
Юридична відповідальність – це міра державного примусу, зв'язаного з певними позбавленнями для правопорушника.
Деякі дослідники виділяюь інші ознаки вищевказаної категорії. Для юридичної відповідальності характерні чотири основні ознаки: по-перше, юридична відповідальність - лише одна з форм державно-примусової дії на порушників норм права; по-друге, вона застосовується до осіб, які здійснили правопорушення; по-третє, застосовується до правопорушників лише уповноваженими на це державними або іншими органами; по-четверте, відповідальність полягає в застосуванні до правопорушника передбачених законом санкцій, які є заходами юридичної відповідальності.
Юридична відповідальність є найбільш серйозною формою державно-примусової дії на порушників норм права. Разом з нею праву властиві і інші форми і способи дії на поведінку людей.
Виходячи з всього викладеного вище визначення юридичної відповідальності повинно бути таким : «Юридична відповідальність – застосування до правопорушника (резидента, нерезидента) за рішенням компетентного органу заходів державного примусу, в результаті яких фізична чи юридична особа зазнає негативних наслідків особистого або майнового характеру у розмірі, строки та на підставах згідно діючого законодавства».
1.2 Цивільно-правова відповідальність як вид юридичної відповідальності
Поняття цивільно-правової відповідальності є настільки багатогранним і складним правовим явищем, що єдність в оцінках його аспектів серед дослідників не спостерігається.
Так, на думку В.П. Грібанова, цивільно-правова відповідальність характеризується заходами майнової дії на певних суб'єктів цивільно-правових відносин у зв'язку з тією або іншою передбаченою цивільним законом неправомірною поведінкою цих суб'єктів, що порушує права інших суб'єктів цивільного звороту [19,c.12].
У іншому місці В.П. Грібанов вказує, що цивільно-правова відповідальність є однією з форм державного примусу, пов'язана із застосуванням санкцій майнового характеру, направлених на відновлення порушених прав і стимулювання нормальних економічних відносин юридично рівноправних учасників цивільного звороту [20,c.57] .
Лаконічну формулу дав свого часу О.С. Іоффе, який вказав: «Цивільно-правова відповідальність є санкція за правопорушення, яке викликає для порушника негативні наслідки у вигляді позбавлення суб'єктивних цивільних прав або покладання нових або додаткових цивільно-правових обов'язків»[32, с.110].
Г.В. Хохлова стверджує: «Цивільно-правова відповідальність – це доповнення або заміна обов'язку (абсолютною або відносною), який вже був, новим обов'язком, забезпеченим державним примусом, – заплатити певну грошову суму як компенсацію за порушення суб'єктивного (майнового або немайнового) права» [64, с. 76 ].
Є.В. Барінова пише: «Цивільно-правова відповідальність – передбачений законом або договором і забезпечений силою державного примусу обов'язок сторін цивільно-правових відносин зазнати майнового стягнення за допущені ними правопорушення в цілях відновлення або компенсації порушеного права потерпілого і яке виражається в покладанні на правопорушника додаткових обов'язків або позбавленні його суб'єктивних прав» [4, с.65].
Також визначення цивільно-правової відповідальності дає А.А. Лук`янцев, яке, на думку автора, є найчиткішим, найповнішим та таким, що розкриває сутність цього явища : « Цивільно-правова відповідальність – це наслідок здійснення фізичною або юридичною особою цивільного правопорушення, який полягає у виникненні у кредитора (потерпілого від цього правопорушення, тобто особи, якій була завдана шкода) вимоги до правопорушника на предмет застосування до останнього заходів, передбачених законом або договором, які мають на меті відновлення втраченого кредитором (потерпілим) цивільного блага або здобуття ним компенсації за втрату цього блага, полягають в добровільному задоволенні цих вимог, або покладанні на правопорушника під непрямою або прямою дією державного примусу нових або додаткових цивільних обов'язків і (або) в применшенні суб'єктивних цивільних прав правопорушника, у тому числі в передачі потерпілому майна правопорушника [43, с.53].
Також, на його думку, ознаками цивільно-правової відповідальності є наступні:
1. Цивільно - правовова відповідальність передбачена цивільним законом або нормою цивільного права, яка міститься в акті іншого законодавства. Вона накладається як за дії, так і за бездіяльність, якщо це передбачено законом або договором. За винятком прямих, передбачених законом випадків, умови про цивільно-правову відповідальність яких містяться в цивільно-правових договорах, формулюються при цьому за угодою сторін, тобто в умовах свободи договору.
2. Цивільно - правовова відповідальність, як правило, характеризується заходами майнової дії на суб'єктів цивільно-правових відносин або відносин, прирівняних законом в питанні відповідальності до цивільно-правових.
3. Цивільно - правовова відповідальність виникає у зв'язку з неправомірною поведінкою вищезгаданих суб'єктів, причому ця неправомірність кваліфікується виходячи з норм вищезгаданого закону і (або) умов договору цивільно-правового характеру [43, с.55].
4. Цивільно - правовова відповідальність завжди є мірою державного примусу. У випадках добровільного покладання особою цивільно - правовової відповідальності на самого себе ця особа (правопорушник) керується нормами закону, знаходячись, таким чином, під державним примусом .
5. Цивільно - правовова відповідальність настає перед потерпілим (фізичною або юридичною особою), в майновій або моральній сфері якого делікт викликав негативні наслідки.
6. Цивільно - правовова відповідальність має за головну мету відновлення порушеного суб'єктивного цивільного права потерпілого або надання йому належної компенсації.
7. Цивільно – правовова відповідальність завжди несе в собі каральний елемент, який накладається окрім правовідновлювального елементу. Цивільно - правовова відповідальність, зокрема, може бути позбавленням правопорушника суб'єктивного цивільного права, применшенням такого права, покладанням суб'єктивного громадянського обов'язку або збільшенням її, наближенням терміну виконання і тому подібне
8. Цивільно - правовова відповідальність характеризується відповідністю розміру відповідальності розміру заподіяної шкоди (збитків), причому таку відповідність законодавець передбачає особливо [43, с.46].
9. Цивільно - правовова відповідальність характеризується застосуванням рівних за об'ємом заходів відповідальності до різних учасників цивільно-правових стосунків за однотипні правопорушення.
10. Цивільно - правовова відповідальність окрім право- відновлювального (компенсаційного) і карального елементів має також виховний елемент, нормалізуючи цивільний зворот прикладами негативних наслідків деліктів для правопорушника, додаючи упевненості суб'єктам, які правомірно діють, в захисті їх прав від можливих несприятливих наслідків.
11. Цивільно - правовова відповідальність - це санкція, але санкція - ширше поняття (за об'ємом), ніж цивільно - правовова відповідальність.
12.Цивільно - правовова відповідальність настає за загальним правилом вини.
13. Для покладання на правопорушника цивільно - правовової відповідальності необхідна, як правило, ініціатива потерпілої особи [43, с.47].
Існує багато способів класифікації видів цивільно - правовової відповідальності. Так, за підставами настання можна виділити відповідальність за спричинення майнової шкоди (здійснення майнового правопорушення) і відповідальність за спричинення моральної шкоди (шкоди, заподіяної особі).
Перший вид відповідальності найбільш поширений в цивільному праві і застосовується до переважної більшості цивільних правопорушень у відносинах між будь-якими суб'єктами. Підстави такої відповідальності можуть передбачатися як законом (в деяких випадках – і підзаконним актом), так і угодою сторін (договором) [56, с. 35].
Другий вид відповідальності виникає лише відносно потерпілих і лише у випадках, прямо передбачених законом. Відповідальність за спричинення моральної шкоди, як правило, виникає незалежно від провини причинителя, полягає в грошовій (а не в іншій матеріальній) компенсації і здійснюється незалежно від відшкодування майнової шкоди, тобто понад неї. Цивільно-правова відповідальність є санкцією за вчинене правопорушення [56, с. 36].
Для нормального розвитку цивільного звороту характерно, що його учасники належним чином виконують зобов'язання. У тих же випадках, коли зобов'язання не виконане або виконане неналежним чином, говорять про порушення зобов'язань. Порушення зобов'язань завдає шкоди не лише кредиторові, але і часто всьому цивільному суспільству в цілому, оскільки порушення в одній ланці, як ланцюгова реакція, веде до перебоїв в роботі всього механізму товаро-грошових стосунків в суспільстві. В цілях запобігання подібним правопорушенням і усуненню їх наслідків і встановлюється цивільно-правова відповідальність за порушення зобов'язань у вигляді санкції за скоєне правопорушення.
Проте далеко не всяка санкція, передбачена законодавством на випадок порушення зобов'язання, є цивільно-правовою відповідальністю. Так, встановлюються наслідки невиконання зобов'язання передати індивідуально визначену річ, які настають у вигляді примусового вилучення речі у боржника і передачі її кредиторові. Таку санкцію не можна розглядати як цивільно-правову відповідальність, оскільки вона передбачає примусове здійснення тих дій, які боржник і так зобов'язаний був зробити через покладений на нього обов'язок [5,c.309].
Під цивільно-правовою відповідальністю слід розуміти лише такі санкції, які пов'язані з додатковими обтяженнями для правопорушника, тобто є для нього певним покаранням за вчинене правопорушення. Ці обтяження можуть бути у вигляді покладання на правопорушника додаткового цивільно-правового обов'язку або позбавлення суб'єктивного цивільного права, що належить йому. Так, в наведеному прикладі про цивільно-правову відповідальність можна говорити лише тоді, коли боржник за невчасну передачу індивідуально визначеної речі буде зобов'язаний відшкодувати кредиторові збиткі, які зазнані ним, що виключалося б в разі належного виконання ним зобов'язання. В разі виконання сторонами операції, здійсненої під впливом обману, сторона, яка вдалася до обману, позбавляється права на передане нею майно, яке повертається в прибутки держави. Ці негативні наслідки не настали б, якби операція була здійснена без порушення цивільного законодавства [52,c.310].
Подібного роду санкції, пов'язані з додатковими обтяженнями для правопорушника, здійснюють стимулюючу дію на учасників цивільного звороту і сприяють запобіганню правопорушенням, на що і має бути направлена будь-яка юридична відповідальність.
Таким чином, під цивільно-правовою відповідальністю слід розуміти санкцію, застосовану до правопорушника у вигляді покладання на нього додаткового цивільно-правового обов'язку або позбавлення цивільного права, що належить йому [16,c.89].
Для з'ясування поняття цивільно-правової відповідальності необхідно зіставити його з поняттям «санкції». Цивільно - правові санкції – це встановлені законом у вигляді договору певні наслідки, які настають для боржника при невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання. Санкції неоднорідні. Вони можуть бути розділені на дві групи:
міра захисту
міра відповідальності.
Міри захисту направлені або на попередження і припинення порушення права, або на відновлення порушених інтересів, або на захист правопорядку. Одні міри захисту реалізуються судом, інші, самими управомоченими суб'єктами (громадянами, юридичними особами). Проте у всіх випадках міри захисту забезпечені державним примусом. Вживання мір захисту, як правило, не набуває негативних майнових наслідків для правопорушника. Міри захисту не завжди пов`язані із засудженням винної поведінки [16,c.92].
Мірами захисту, відомими цивільному законодавству, є спростування недостовірних даних, які порочать честь, гідність, ділову репутацію; двостороння реституція при визнанні операції недійсної; викуп безгосподарно утриманих культурних цінностей; здійснення за свій рахунок зносу самовільної споруди або приведення архітектурного об'єкту і земельної ділянки в первинний стан винним в будівництві або в зміні архітектурного об'єкту без відповідного дозволу на будівництво і ін.
Цивільно-правова відповідальність характеризується трьома обов'язковими ознаками:
державний примус;
негативні несприятливі наслідки для правопорушника (боржника);
засудження правопорушення і його суб'єкта.
Державний примус виражається в тому, що заходи відповідальності встановлюються в правових нормах, реалізація яких забезпечується примусовою силою держави. Негативні несприятливі наслідки для правопорушника означає зменшення його майна шляхом безвідплатного вилучення майна (грошей) або стягнення особистого характеру. Засудження – це негативна реакція держави і суспільства на скоєне правопорушення і його суб'єкта [16,c.94].
Цивільно-правова відповідальність реалізується в правовідносинах. Змістом відповідальності є обов'язок винного боржника зробити певні дії і право кредитора вимагати виконання цього обов'язку. Суб'єктом відповідальності вважається боржник (правопорушник), хоча особою, яка безпосередньо завдала шкоду інколи може виявитися інша особа. Боржник відповідає за невиконання або не належне виконання зобов'язання третіми особами, на яких було покладено виконання, якщо законом не встановлено, що відповідальність несе третя особа, що є безпосереднім виконавцем. Наприклад, підрядчик має право залучити до виконання договорів інших осіб «субпідрядників», відповідаючи перед замовником за результат роботи.
З врахуванням вказаних ознак цивільно-правова відповідальність може бути визначена як правовідношення, яке виражається у вигляді несприятливих наслідків майнового або не майнового характеру для правопорушника (боржника), забезпечених державним примусом або засудженням правопорушення і суб'єкта, який його вчинив.
Значення цивільно-правової відповідальності виражене в її функціях. Попереджувально-виховна функція відповідальності полягає в попередженні і викорінюванні правопорушень. Санкції, які накладаються, стимулюють боржника (приватна превенція) і інших учасників цивільних стосунків (загальна превенція) до належного виконання своїх обов'язків [38,c.69].
Репресивна функція означає покарання для правопорушника, оскільки призначається стягнення, додаткові несприятливі обов'язки забезпечувані примусом. Цивільно-правова репресія не є самоціллю і не має нічого спільного з ідеєю відплати ( «око за око, зуб за зуб» ).
Компенсаційна функція виявляється в ліквідації несприятливих наслідків у потерпілого (кредитора) за рахунок порушника (боржника).
Функція сигналізації свідчить про недоліки в поведінці боржника, які сприяють настанню правопорушень.
Виділення тієї або іншої функції відповідальності відбувається умовно. Всі вони взаємопов'язані.
Можна відзначити декілька принципів цивільно-правової відповідальності, які втілені в законодавстві.
Принцип невідворотності відповідальності означає її неминуче обов'язкове застосування за всяке правопорушення, відносно кожного правопорушника. У цивільному праві невідворотність обмежена терміном давності і диспозитивністю поведінки суб'єктів (можливість звернутися до суду за захистом або відмовитися від захисту порушеного або оскарженого (суб'єктивного права) [38,c.65].
Принцип індивідуалізації полягає в тому, що відповідальність настає з врахуванням міри суспільної небезпеки, шкідливості делікту, форми провини правопорушника і інших фактів. Наприклад, Цивільний кодекс пропонує суду визначати розмір компенсації немайнової шкоди залежно від характеру заподіяних потерпілому фізичних і моральних страждань, який у свою чергу оцінюється з урахуванням індивідуальних особливостей потерпілого. Індивідуалізація відповідальності обмежується при укладанні сторонами договорів приєднання, оскільки в таких договорах умови про відповідальність разом з іншими умовами заздалегідь сформульовано в стандартних формах і не підлягає обговоренню [55,c.98].
Принцип повного відшкодування шкоди передбачає повне відновлення майна потерпілого. Але за окремими видам зобов'язань і за зобов'язаннями, пов'язаними з певним родом діяльності, законом може бути обмежене повне відшкодування збитків.
В цілому по кількості виключень названі принципи цивільної правової відповідальності швидше є бажаними, ніж наявним.
Неприпустимо ототожнення відповідальності з обов'язком боржника. Адже виконуючи обов'язок, боржник виконує лише ті дії, які складають її вміст. При примусі до виконання обов'язків, не виконаних добровільно, у боржника не виникає несприятливих негативних наслідків [55,c.99].
Слід розглянути питання про поєднання покладання відповідальності і виконання зобов'язання. В разі неналежного виконання боржник окрім сплати неустойки і відшкодування збитків виконує зобов'язання в натурі. Боржник лише сплачує неустойку і відшкодовує збитки, але звільняється від виконання зобов'язання в натурі у випадку: невиконання зобов'язання; відмови кредитора від прийняття виконання, яка в наслідку прострочення втратила для нього інтерес, сплата неустойки встановленою як відступне. Виключення з цих правил можуть бути встановлені законом або договором.
Якщо зміст зобов'язання боржника полягає у виготовленні і передачі речі у власність, господарське ведення, оперативне управління, або в передачі речі в користування кредиторові, або у виконанні для нього певної роботи або наданні йому послуг, то в разі невиконання кредитор має право в розумний термін отримати виконання зобов'язання третіми особам за розумну ціну або виконати його своїми силами, якщо інше не витікає із закону, інших правових актів, договору або сутності зобов'язання. Додатково кредитор може зажадати від боржника відшкодування понесених необхідних витрат і інших збитків.
Якщо зміст зобов'язання боржника полягає в передачі кредиторові індивідуально-визначеної речі у власність, в господарське ведення, оперативне управління або платне користування, то в разі невиконання, кредитор має право вимагати відбирання цієї речі у боржника і передачі її кредиторові відповідно до умов зобов'язань. Таке зобов'язання може виникнути через договір оренди, а невиконання полягатиме у відмові орендаря повернути об'єкт оренди після того, як спливе термін договору [66,c.108] Проте кредитор позбавляється права вимагати передачі йому індивідуально-визначеної речі, якщо річ вже передана іншій особі, яка має право власності, господарського ведення або оперативного управління. Якщо річ ще не передана, майно отримує той з кредиторів, на користь якого зобов'язання виникло раніше, а якщо це не можливо встановити – той, хто раніше пред'явив позов. Замість вимоги передати річ кредитор має право зажадати відшкодування збитків. Таким чином, з вищевикладеного можна зробити наступний висновок, що для нормального розвитку цивільного звороту має бути характерне те, аби його учасники належним чином виконували б зобов'язання. У тих же випадках, коли зобов'язання не виконане або виконане неналежним чином, говорять про порушення зобов'язань. Слід зазначити, і те, що в законі повинні існувати суворі розмежування між поняттями «санкція» і «відповідальність», ототожнення їх неприпустимо і не повинно бути. Санкція - це передбачена законом міра покарання на примусову силу якої і спирається держава, виносячи ухвалу. Відповідальність, будучи закріпленою в законі, перш за все є способом захисту в цивільному праві, тобто тим засобом, який захищає особу від невиконання або неналежного виконання зобов’язання. Цей захист надається державою для врегулювання суспільних відносин [66,c.110].
РОЗДІЛ 2 ВИДИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
2.1 Субсидіарна, дольова, солідарна відповідальність
Залежно від конкретних обставин відповідальність за цивільним правом може бути різною. Це залежить від характеру правопорушення, суб'єктного складу цивільного правовідношення і ряду інших обставин.
У юридичній науці прийнято диференціювати цивільно-правову відповідальність на різні види. При цьому критерії розмежування можуть бути вибрані залежно від цілей такої диференціації.
Особливий характер відповідальності встановлений законом на випадок прострочення у виконанні зобов'язання. [19, c.18]
Субсидіарна відповідальність - це додаткова відповідальність, коли разом з боржником, в якого недостатньо засобів, на які може бути обернене стягнення, відповідальність несуть інші особи. Субсидіарна відповідальність має місце лише у випадках, передбачених законом.
Юридичний словник дає таке визначення субсидіарної відповідальності: «Субсидіарна відповідальність - одна з видів відповідальності цивільної : додаткова відповідальність осіб, які як і боржник відповідають перед кредитором за належне виконання зобов’язання у випадках, встановлених законом чи договором. Субсидіарну відповідальність несуть батьки (піклувальники) за шкоду, завдану неповнолітнім у віці від 15 до 18 років: у випадках, коли у неповнолітнього немає майна чи заробітку, достатніх для відшкодування завданої шкоди, стягнення може бути звернено на майно батьків або піклувальників. Однак, цей обов’язок припиняється коли особа, що завдала шкоди досягає повноліття, а також, якщо до цього моменту в нього з'явиться майно, достатнє для відшкодування шкоди» [71, с.465].
Ст.619 регламенує субсидіарну відповідальність. У ч.1цієї статті вказано, що договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи.
Субсидіарна (додаткова) відповідальність виникає у випадках, передбачених договором або законом. Суть субсидіарної відповідальності полягає у залученні поряд з основним боржником додаткового (субсидіарного) боржника. Так, наприклад, відповідно до п. 3 ст.39 Закону України «Про господарську діяльність» , казене підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні , крім основних фондів. При недостатності у казеного підприємства таких коштів та майна відповідальність за його зобов’язаннями несе власник [65, с.510].
Необхідною умовою вживання субсидіарної відповідальності є попереднє звернення з відповідною вимогою до основного боржника, який порушив зобов'язання. Відмова основного боржника від задоволення цієї вимоги або нездобуття від нього відповіді дають підставу кредиторові пред'явити відповідну вимогу особі, на яку покладена субсидіарна відповідальність. Субсидіарна відповідальність має місце тоді, коли в зобов'язанні беруть участь два боржники, один з яких є основним, а інший - додатковим (субсидіарним). При цьому субсидіарний боржник несе відповідальність перед кредитором додатково до відповідальності основного боржника. Така субсидіарна відповідальність може бути передбачена законом, іншими правовими актами або умовами зобов'язання. Відповідно до Цивільного кодексу України учасники повного товариства солідарно несуть субсидіарну відповідальність своїм майном по зобов'язаннях товариства. За договором поручительства сторони можуть встановити, що поручитель несе субсидіарну відповідальність перед кредитором при невиконанні або неналежному виконанні боржником зобов'язання, забезпеченого поручительством [65, с.510]. У таких випадках кредитор, до пред'явлення вимог до субсидіарного боржника, повинен пред'явити вимогу до основного боржника. І лише в тому випадку, якщо кредитор не може задовольнити свою вимогу за рахунок основного боржника, він може звернутися з цією вимогою до субсидіарного боржника. Відповідно до цього право на пред'явлення вимоги до субсидіарного боржника виникає у кредитора за наявності однієї з наступних умов:
а) основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора;
б) кредитор не отримав від основного боржника в розумний термін відповідь на пред'явлену вимогу.
Вказаний порядок попереднього звернення кредитора до основного боржника вважається дотриманим, якщо кредитор пред'явив останньому письмову вимогу і дістав відмову боржника в його задоволенні або не отримав відповіді на свою вимогу в розумний термін.
Проте кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги від субсидіарного боржника навіть за наявності викладених вище обставини, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом заліку зустрічної вимоги до основного боржника або безперечного стягнення засобів з основного боржника [65, с.512].
Обумовлено це тим, що в подібних випадках у кредитора є можливість без якої - небудь скрути для себе задовольнити вимогу, яка є у нього, без звернення до субсидіарного боржника. Так, кредитор не має права пред'явити вимогу про стягнення грошового боргу до субсидіарного боржника після відмови від задоволення цієї вимоги основним боржником, якщо останній має зустрічну вимогу до кредитора про сплату більшої грошової суми з терміном платежу, який настав, і не минулим терміном позовної давності, оскільки у кредитора є можливість без згоди основного боржника погасити власну вимогу за рахунок зустрічної вимоги основного боржника шляхом їх заліку.
В разі задоволення вимоги кредитора особою, яка несе субсидіарну відповідальність, останній набуває права регресної вимоги до основного боржника. Тому особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред'явленої їй кредитором, попередити про це основного боржника, а якщо до такої особи пред'явлений позов, - залучити основного боржника до участі в справі. Інакше основний боржник має право висунути проти відповідаючих осіб регресної вимоги субсидіарно, заперечення, які він мав проти кредитора [65, с.511].
Від субсидіарної відповідальності необхідно відрізняти відповідальність боржника за дії третіх осіб, яка має місце в тих випадках, коли виконання зобов'язання покладене боржником на третю осбу.
На відміну від субсидіарного боржника третя особа не пов'язана з кредитором цивільним правовідношенням. Через це кредитор, за загальним правилом, може пред'являти власну вимогу, витікаючу з невиконання або неналежного виконання зобов'язання, лише до свого боржника, але не до третьої особи, яка не виконала або неналежним чином виконало зобов'язання. У таких випадках боржник несе відповідальність перед кредитором за невиконання або неналежне виконання зобов'язання третьою особою.
Так, якщо підрядчик поклав на субпідрядника виконання частини робіт, які він зобов'язався виконати за договором із замовником, то підрядчик несе відповідальність перед замовником за неналежне виконання вказаних робіт субпідрядником.
У наведеному прикладі субпідрядник є третьою особою, оскільки він не бере участі в зобов'язанні підряду, а лише виконує частину робіт, передбачених даним зобов'язанням. Боржник, притягнений кредитором до відповідальності за дію третьої особи, має право в порядку регресної вимоги стягнути з останнього все те, що було стягнуте з нього кредитором унаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання третьою особою [69, с.13]. Так, якщо в наведеному прикладі замовник стягне з боржника збитки, заподіяні йому неналежним виконанням робіт субпідрядником, підрядчик має право зажадати з субпідрядника відшкодування цих збитків.
В той же час законом може бути встановлено, що відповідальність несе той, хто є безпосереднім виконавцем (третя особа). У таких випадках боржник не відповідає за дії третьої особи.
Від відповідальності боржника за дії третіх осіб необхідно відрізняти відповідальність боржника за своїх працівників. До працівників боржника відносяться громадяни, які знаходяться з ним в трудових стосунках. Дії працівників боржника з виконання його зобов'язання вважаються діями самого боржника. Так, якщо в наведеному вище прикладі як підрядчик виступає юридична особа, то вказана юридична особа несе відповідальність перед замовником в тому випадку, якщо його працівники неналежним чином виконали передбачені договором підряду роботи. Тут працівники не є третіми особами по відношенню до боржника. Будь-яка юридична особа може брати участь в цивільному звороті через своїх працівників. В зв'язку з цим дії працівників юридичної особи при виконанні ними своїх трудових або службових обов'язків розглядаються як дії самої юридичної особи. Тому говорити в даному випадку про відповідальність боржника за своїх працівників можна значною мірою умовно [69, с.13].
Субсидіарна - відповідальність додаткова. Вона застосовується, зокрема, коли йдеться про відповідальності батьків (опікунів) за шкоду, заподіяну неповнолітніми дітьми у віці від 15 до 18 років [70, с.545].
В
тих випадках,
коли правопорушення
стало результатом
винної поведінки
всіх учасників
правовідношення,
говорять про
так звану змішану
відповідальність.
При змішаній
відповідальності
її розмір
визначається
відповідно
мірі провини
кожної із сторін.
Типовим випадком
такої відповідальності
в цивільному
праві є відповідальність,
пов'язана з
відшкодуванням
збитків, які
виникли від
зіткнення
суден. Кодекс
торгівельного
мореплавання
(КТМ) передбачає
із цього приводу
наступні правила.
Якщо зіткнення
суден сталося
випадково або
унаслідок
непереборної
сили, то жодної
відповідальності
не настає. Збитки
зазнає той, хто
їх потерпів.
Якщо ж зіткнення
суден викликане
неправильними
діями або упущеннями
одного з них,
то і відповідальність
у формі відшкодування
збитків покладається
на винну в зіткненні
сторону. У тих
же випадках,
коли зіткнення
викликане
неправильними
діями всіх
суден, які
зіткнулися,
то «відповідальність
кожною із сторін
визначається
пропорційно
міри провини».
І, нарешті,
відповідальність
в порядку регресу
має місце в тих
випадках, коли
особа, яка понесла
відповідальність
перед потерпілим
з вини третьої
особи, має право
вимагати від
останньої
відшкодування
збитків, які
зазнали повністю
або в певній
частині. Так,
страхова організація,
яка відшкодувала
власникові
автомобіля
заподіяну
третьою особою
шкоду, має право
зажадати
відшкодування
збитків з винного
причинителя
шкоди.
При
дольовій
відповідальності
кожен із співборжників
зобов'язаний
нести відповідальність
в тій долі, яка
згідно із законом
або договором
припадає на
нього. Долі ці
можуть бути
рівними або
нерівними, але
вони завжди
визначені. У
тих випадках,
коли з договору
або додаткової
угоди між боржниками
не виявляється,
що долі їх не
рівні, вони
зобов'язані
нести відповідальність
в рівних долях.
Так пайова
відповідальність
настає в разі
невиконання
учасниками
загальної
пайової власності
своїх обов'язків
перед третіми
особами [66, с. 112].
Дольова відповідальність має місце тоді, коли кожен з боржників несе відповідальність перед кредитором лише в тій долі, яка падає на нього відповідно до законодавства або договору. Дольова відповідальність має значення загального правила і застосовується тоді, коли законодавством або договором не встановлена солідарна або субсидиарная відповідальність. Долі, падаючі на кожну з відповідальних осіб, визнаються рівними, якщо законодавством або договором не встановлений інший розмір доль [67, с.86]. Так, власники житлового будинку в разі його продажу несуть перед покупцем відповідальність за недоліки проданого будинку відповідно до їх доль в праві загальної власності.
Стаття 541 Цивільного кодексу України говорить про солідарне зобов’язання.
Солідарні зобов’язання є одним з найскладніших видів зобов’язань із множинністю осіб. Сутність їх полягає в тому, що кредитор ( або будь-який з солідарних кредиторів при їх множинності) вправі вимагати виконання зобов’язання у будь-якого з солідарних боржників від них усіх сумісно (або боржника при активній множинності) не тільки в частині боргу, як це має місце у часткових (дольових)зобов’язаннях, але й повністю [65, C.715].
Очевидно, що такі зобов’язання привабливі для кредитора (кредиторів), але ж значною мірою погіршують становище боржника (боржників). Тому солідарні зобов’язання виникають як виняток, який прямо передбачений договором чи актом цивільного законодавства.
Солідарні зобов’язання виникають, зокрема, при неподільності предмета зобов’язання , при відповідальності учасників повного товариства по загальних боргах товариства, а також при сумісному заподіянні шкоди декількома особами.
При єдиному солідарному обов’язку декількох боржників перед кредитором , останній вправі вимагати виконання від будь-якого боржника (або від них усіх сумісно), причому не тільки в частині боргу, а й в повному обсязі. Подібно до ст.175 ЦК 1963 року, недоотримане з одного з солідарних боржників у такому ж порядку може бути витребувано кредитором від спів боржників [65,с.716].
Однією з гарантій захисту інтересів кредитора у солідарному зобов’язанні є те, що солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов’язання не буде виконане повністю. Іншою гарантією інтересів кредитора є заборона боржника висувати проти вимог кредитора заперечення, що мають підґрунтям відносини кредитора з іншими боржниками, тобто відношення, в яких даний боржник не приймає участі.
При повному виконанні солідарного зобов’язання одним зі спів боржників воно вважається припиненим, а решта боржників звільняється від виконання зобов’язання кредитору. Замість цього між ним, та боржником, який виконав зобов’язання виникає часткове зобов’язання , в якому останній займає місце кредитора. Тоді вже він вправі вимагати виконання з колишніх спів боржників ( в рівних частках, якщо інше не встановлено договором чи актом цивільного законодавства , за вирахуванням тієї частки, що припадає на нього самого [65,c.720].
Це положення є новелою в цивільному законодавстві України. Згідно норм ст. 544 Цивільного кодексу України наслідком виконання солідарного зобов’язання одним зі спів боржників, є не тільки звільнення всіх інших від виконання зобов’язання кредитору, а й також виникнення до боржників у того, хто виконав зобов’язання, зворотної (регресної) вимоги, при цьому в рівних частках , за вирахуванням тієї, котра припадає на нього самого.
Таким чином належне повне виконання солідарного обов’язку одним з співборжників породжує виникнення часткового зобов’язання між ним та колишніми солідарними спів боржниками.
Раніше за Цивільним кодексом 1963 року регресне стягнення у випадку повного солідарного зобов’язання одним з співборжників уявлялось досить складним, адже жодних правових підстав окрім певної судової практики, задля цього не існувало.
У випадку, коли один зі спів боржників не виконав обов’язок перед тим, хто звернувся із регресною вимогою, у силу вступає принцип дольової відповідальності, який має на увазі, що за таку особу в рівній частці відповідають решта солідарних боржників. Таке положення також є новим для цивільного права України, адже відповідні норми, які б їх закріплювали, у Цивільному кодексі 1963 року були відсутні, а тому притягнути колишніх солідарних боржників до відповідальності за невиконання регресної вимоги з приводу повного виконання зобов’язання було неможливо [65,c.720]
Виходячи з всього вищевикладеного, можна зробити висновок, що до видів цивільно-правової відповідальності відносяться субсидіарна, дольова (часткова) та солідарна відповідальність. Субсидіарна відповідальність - це додаткова відповідальність, коли разом з боржником, в якого недостатньо засобів, на які може бути обернене стягнення, відповідальність несуть інші особи. Субсидіарна відповідальність має місце лише у випадках, передбачених законом.Такі поняття, особливості і види цивільно-правової відповідальності. При дольовій відповідальності кожен із співборжників зобов'язаний нести відповідальність в тій долі, яка згідно із законом або договором припадає на нього. Долі ці можуть бути рівними або нерівними, але вони завжди визначені.При єдиному солідарному обов’язку декількох боржників перед кредитором , останній вправі вимагати виконання від будь-якого боржника (або від них усіх сумісно), причому не тільки в частині боргу, а й в повному обсязі.
2.2 Договірна, позадоговірна цивільно-правовова відповідальність
Під договірною відповідальністю прийнято розуміти відповідальність, що настає у випадках невиконання і неналежного виконання зобов'язання, що виникло з договору [66,c.117]
На мові Цивільного кодексу договірна відповідальність виражена таким чином: «Боржник зобов'язаний відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні невиконанням або неналежного виконання зобов'язання»; «Якщо за невиконання або неналежного виконання зобов'язання встановлена неустойка, то збитки відшкодовуються в частині, не покритою неустойкою. Законом або договором можуть бути передбачені випадки: коли допускається стягнення лише неустойки, але не збитків; коли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойку; коли по вибору кредитора можуть бути стягнута або неустойка, або збитки» [65,c.750] .
Відповідно до ст.526 Цивільного кодексу, зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що за звичайно ставляться.
Зобов'язання вважається порушеним у випадку або повного його невиконання або неналежного виконання , тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання. Так, наприклад, постачальник вважається таким, що порушує зобов’язання як тоді, коли він взагалі не поставив передбачений договором товар, так і тоді, коли він хоча і поставив товар, але нижчої, ніж обумовлено договором, якості, або з простроченням , або не в обумовлене договором місце, тощо [63].
Оскільки учасники зобов’язання є завжди чітко визначеними, його порушником у більшості випадків є одна з його сторін. Третя особа, тобто особа, що не є учасником зобов’язання може бути його порушником лише у випадку, коли на неї покладено виконання зобов’язання в цілому або в частині.
Ст.611 визначає можливі наслідки порушення зобов’язання , метою яких є захист інтересів постраждалої сторони. До них, зокрема, належать :
а) припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від нього або розірвання договору;
б) зміна умов зобов’язання;
в) сплата неустойки;
г) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Предбачені цією статтею правові наслідки порушення зобов’язань не є однорідними за своєю правовою природою. Сплата неустойки, відшкодуванні збитків і моральної шкоди є заходами відповідальності і застосовуються, за загальним правилом, при наявності вини правопорушника [65,c.751]. Припинення зобов’язання і зміна його умов не є заходами відповідальності і, отже, застосовуються незалежно від вини порушника зобов’язання.
Конкретні правові наслідки порушення того чи іншого зобов’язання визначаються Цивільним кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором.
Згідно ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов’язання, якщо він або взагалі не приступив до виконання зобов’язання, або хоча і приступив, але не виконав його у встановлений договором чи законом строк. При цьому треба враховувати, що у зобов’язаннях, у яких кожна зі сторін має і права і обов’язки, відповідно, кожна із сторін є водночас і кредитором і боржником – відносно того, що вона має вчинити на користь другої сторони. Отже, для того, щоб правильно визначити правові наслідки прострочення, необхідно чітко встановити, в якості кредитора чи боржника діє сторона, яка прострочила [65,c.752].
На боржника, який прострочив, покладається, по – перше, обов’язок відшкодувати кредиторові завдані простроченням збитки і, по – друге, ризик випадкової (тобто такої, що настала без вини боржника)неможливості виконати зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання, відповідє за неможливість виконання, що настала після прострочення, незалежно від своєї вини.
Якщо строк виконання зобов’язання має вирішальне значення для його сторін (сторони), прострочення виконання зобов’язання боржником може мати наслідком втрати кредитором інтересу у його подальшому виконанні.
Порушення зобов'язання, що виникло не з договору, а за іншими підставами, - тягне за собою позадоговірну (завдяки походженню із Римського цивільного права її ще називають - деліктною) відповідальність. Під час настання деліктної відповідальності, шкода завдається особою, яка не знаходилась в договірних відносинах з особою, якій спричинили шкоду. Своїми діями особа, що спричинила шкоду порушує не конкретний обов’язок активного характеру (виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші), а загальний пасивний обов’язок – не порушувати суб’єктивних прав іншої особи. Деліктна відповідальність виникає у момент спричинення шкоди майну або особі. У відповідності з цим воно регулює окрім загальних правил про цивільно-правову відповідальність спеціальними нормами про зобов’язання зі спричинення шкоди. Правила про деліктні зобов’язання не можуть змінюватись за згодою сторін [48,c.60]. Така відповідальність застосовується, зокрема, в разі спричинення шкоди особі або майну громадянина або майну юридичної особи, коли шкода підлягає відшкодуванню в повному об'ємі особою, що заподіяла шкоду, унаслідок негрунтовного придбання або збереження майна за рахунок іншої особи, і в деяких інших випадках. Питання відшкодування шкоди, завданої у рамках позадоговірної відповідальності розглядається у главі 82 Цивільного кодексу України. Разом з тим, правила про деліктну відповідальність поширюються і на завдання шкоди особою, з якою у потерпілого укладено договір. Мове йде, зокрема, про відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).
Залежно від об’єкта завдання розрізняють деліктну відповідальність за завдання шкоди майну та деліктну відповідальність за завдання шкоди особі. У ст.1166 Цивільного кодексу міститься законодавче визначення деліктної відповідальності за шкоду, завдану майну та підстави її виникнення. Так, для настання деліктної відповідальності необхідна наявність складу правопорушення, а саме :
а) наявність шкоди;
Шкода полягає у будь-якому знеціненні блага, що охороняється правом, а майнова шкода – у зменшенні майової сфери потерпілого, що в свою чергу тягне за собою негативні майнові наслідки для правопорушника [65,c.790].
б) протиправна поведінка заподіювача шкоди;
У ч.1 ст. 1166 Цивільного кодексу міститься пряма вказівка на протиправність поведінки заподіювача шкоди як обов’язкову підставу деліктної відповідальності. Протиправна поведінка в цивільному праві означає порушення особою вимог правової норми, що полягає в здійсненні заборонених дій або в утриманні від здійснення наказів правової норми діяти певним чином (бездіяльність).
Деліктні зобов’язання ґрунтуються на принципі генерального делікту, згідно з яким кожному заборонено завдавати шкоду майну чи особі та будь-яке завдання шкоди іншому вважається протиправним, якщо особа не уповноважена на це [65,c.791].
Протиправна поведінка може мати дві форми – дію чи бездіяльність. Протиправною бездіяльністю є нездійснення дій, які вимагаються законом. Для покладання відповідальності на особу, яка не здійснила певні дії, необхідна наявність двох умов : наявність у особи здійснити певні позитивні дії, що може випливати із прямої вказівки закону, договору, службових відносин, а також з випадків, створених самою особою; можливість їх здійснити з цих умов.
в) причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача шкоди;
г) вина [10, с.14].
Суб'єктивною підставою відповідальності є вина, тобто психічне ставлення осудної ооби, яка досягла певного віку, до вчиненого нею протиправного діяння, а також до наслідків. Згідно ст. 614 ЦК вина може проявлятися у формі умислу та необережності, зміст яких цивільний кодекс не розкриває.
Правила ч. ст.1166 ЦК передбачають наступне:
а) вина заподіювача шкоди припускається, тобто обов’язок доведення відсутності вини заподіювача покладається на нього самого, тобто до цього часу він вважається винним;
б) обсяг відшкодування не залежить від завдання шкоди умисно чи через необережність, тобто береться до уваги наявність вини, а не її форма.
Заподіюввач шкоди може бути звільнений від від відповідальності. Однією з підстав звільнення від деліктної відповідальності зподіювача шкоди є непереборна сил, тобто надзвичайна та невідворотна зовнішня подія, яка повністю звільняє від відповідальності заподіювача шкоди за умови, що останній не міг її передбачити або передбачив, але не міг її відвернути, і , здійснюючи вплив на його діяльність, спричинила настання шкоди.
В юридичній літературі до непереборної сили відносяться явища суспільного характеру і вибухи епідемій, епізоотій; розмиви гребель та дамб, що мали місце в результаті недостатньої обґрунтованності розрахунків напору води і міцності будівельних конструкцій. Крім вищенаведеного, розірвання дипломатичних і торгових відносин також володіють ознаками , в окремих випадках, непереборної сили [5,c.47]
За загальним правилом непереборна сила повністю звільняє заподіювача шкоди від відповідальності тільки у разі відсутності його вини.
За загальним правилом шкода, завдана правомірними діями, не підлягає відшкодуванню. Так, у відшкодуванні завданої шкоди потерпілому може бути відмовлено у разі уповноваження особи на її завдання з наступних підстав :
а) при проханні чи згоді потерпілого, крім випадків завдання шкоди його життю та здоров'ю. Від цього треба відрізняти випадки завдання шкоди в умовах правомірного ризику, коли потерпілий дає свою згоду на вчинення дій, в результаті яких йому може бути завдана шкода. Але якщо в зазначених умовах буде завдано шкоди внаслідок порушеного адміністрацією чинних норм або правил, то відповідальність буде визначатись за загальними правилами. Аналогічний характер має і згода хворого та його родичів на проведення операції чи зас тосування нових методів лікування, які не виключають можливості настання небезпечних наслідків;
б) у разі здійснення особою права на самозахист якщо не були перевищені його межі [23,c.214].
Проте в ч.4 ст. 1166 Цивільного кодексу передбачається можливість відшкодування шкоди, завданої правомірними діями у випадках, встановлених ЦК та законом. Наприклад, у разі завдання шкоди при виконанні обов’язків і здійсненні прав.
Перераховані підстави визнаються загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то мова йде про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень [29,c.90].
Основна ж відмінність між договірною і позадоговірною відповідальністю, як прийнято вважати, полягає в тому, що договірна відповідальність настає у випадках не лише передбачених законом, як це має місце при позадоговірній відповідальності, але і сторонами в договорі. При укладенні договору сторони мають право підвищити відповідальність порівняно з тією, що встановлена законом, або знизити її розмір (у випадку, якщо відповідальність визначена диспозитивною нормою), але і встановити заходи відповідальності за невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань згідно до певних законів.
Для тих випадків, коли має місце зобов'язання з множинністю осіб, тобто в зобов'язанні беруть участь декілька кредиторів або декілька боржників, загальним правилом є положення про дольовий характер цих зобов'язань і про дольову відповідальність за порушення .
На особливий розгляд заслуговує такий вид відповідальності, як відшкодування моральної шкоди, у тому числі і в разі порушення зобов'язання, що виникло з договору[59].
З огляду на все вищевикладеного, можна зробити короткий висновок про те, що цивільний кодекс встановлює загальні підстави відповідальності за спричинення шкоди. У правовій літературі зобов'язання унаслідок спричинення шкоди називають деліктними зобов'язаннями. Вони є зовні недоговірними, тобто не залежать від того, чи знаходяться потерпілий і причинитель шкоди в договірних стосунках [37,c.25]. Цивільний кодекс встановлює ряд виключень із загального правила:
- законом обов'язок відшкодування шкоди може бути покладений на особу, що не є причинителем шкоди;
- особа, що заподіяла шкоду, звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкода причинна не з її вини, якщо законом не передбачено відшкодування шкоди і за відсутності провини причинителя шкоди ;
- шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню у випадках, передбачених законом ;
- у відшкодуванні шкоди може бути відмовлено, якщо шкода причинна на прохання або з відома потерпілого, а дії причинителя шкоди не порушують етичні принципи суспільства;
- не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі ;
- враховуючи обставини, при яких була причинна шкода в стані крайньої необхідності, суд може покласти обов'язок її відшкодування на третю особу ;
- власник джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну цим джерелом, якщо доведе, що джерело вибуло з його володіння в результаті протиправних дій інших осіб [37,c.26].
Цивільне законодавство допускає відповідальність без провини в деяких договірних і позадоговірних зобов'язаннях.
Спроби виправдати існування безвинної відповідальності, як правильно відзначив О.С.Іоффе, апелюють переважно до ідеї справедливості [33, c.340]. Йдеться про справедливість відносно потерпілої особи чиї майнові інтереси постраждали. Закон покладає відповідальність за несприятливі наслідки на невинну особу, що допускає настання імовірнісних обставин, за поведінку, що тягне такі наслідки для інших осіб. Така особа, хоче вона або не хоче, якщо вона повинна керувати джерелом підвищеної небезпеки, переймає на себе відповідно до закону відповідальність за ці наслідки. Та ж ситуація є і при винному спричиненні шкоди власником джерела підвищеної небезпеки. Організації і громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточуючих (транспортні організації, промислові підприємства, будівництва, власники автомобілів і тому подібне) зобов'язані відшкодувати шкоду у зв'язку з пошкодженням здоров'я або смертю годувальника, заподіяними джерелом підвищенної небезпеки, якщо не доведуть, що воно виникло унаслідок непереборної сили або наміру потерпілого.
Відповідальність за шкоду настає лише в тому випадку, якщо шкода настає в результаті дії джерела підвищеної небезпеки (наприклад, при русі автомобіля, роботі механізму, мимовільному прояві шкідливих властивостей матеріалів, речовин і тому подібне) [8,c.189].
РОЗДІЛ 3 ФОРМИ ЦИВІЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
3.1 Неустойка як форма цивільно-правової відповідальності
Цивільно-правовий інститут неустойки йде своїм корінням, як і багато інших цивилистические категорій, в римське право. Під неустойкою римські юристи розуміли умовну угоду, тобто малося на увазі, що особа, яка порушила договір повинна була сплатити штраф на користь постраждалої сторони. Мета такої угоди в розумінні римлян, як відмічав Д.Д. Грімм, полягала в здійсненні тиску на боржника і забезпеченні основного зобов'язання. При цьому виникнення обов'язку по виплаті неустойки залежало від того, чи відповідає боржник за дане порушення договору. Сторони могли включити в договір умову про неустойку, тим самим оцінивши наслідки порушення свого права, наскільки це могло бути можливим при підписанні договору. Порушення договору було тою умовою, яка вводила в дію зобов'язання по неустойці, яке, як правило, виражаючись у вигляді певної грошової суми, було механізмом непрямого примусу боржника до виконання зобов'язання [21,c.200].
Глибокий і детальний аналіз правового режиму неустойки в римському праве міститься в одній із засадничих робіт по даній темі - книзі російського дослідника М.Я. Пергаменту "Договірна неустойка і інтерес", написаною на рубежі XIX - XX вв. в якій освітлені основні особливості вживання неустойки в римському і новому буржуазному праві західних країн (в першу чергу пандектної системи права). М.Я. Пергамент встановив, що в римському праві вимога неустойки позбавляла боржника права вимагати виконання зобов'язання в натурі, і, навпаки, вимагаючи або отримуючи виконання, кредитор позбавлявся права вимагати неустойки. Інакше кажучи, між вимогою в натуральному вигляді і вимогою неустойки встановлювалося за загальним правилом альтернативне співвідношення [21,c.215]. Кредитор повинен був вибрати, до якого способу захисту йому вдатися . До такого ж виводу приходить і Д.Д. Грімм в своїй праці "Лекції з догми римського права" .
З приводу співвідношення із збитками М.Я. Пергамент відзначає, що вимагати і неустойки, і збитків в повному розмірі було не можна. При цьому вже в класичний період кредитор міг завжди отримати додаткові збитки, якщо вони перевищували розмір неустойки, в межах цієї різниці . Інакше кажучи, встановлювався заліковий характер неустойки по відношенню до збитків [21,c.216].
В цілому з урахуванням того, що римське право, особливо в ранні періоди його розвитку, досить обережно відносилося до можливості прямого примусу до виконання зобов'язань в договірних стосунках, інститут неустойки був широко поширений як механізм непрямого тиску на боржника, він додавав договорам необхідну твердість, а кредиторам - додаткові гарантії і упевненість у виконанні. Наголошувалося, що у візантійський період розвитку римського права використання неустойки ще більш почастішало у зв'язку з тим, що порушення договорів і угод поширилися безмірно також панувала думка, що договір нічого не означає, якщо в ньому немає умови про неустойку [21,c.216] .
У періоді сучасної концепції неустойки такий механізм "скріплення" договірних зв'язків, як неустойка або договірний штраф, застосовується законодавством і практикою багатьох країн. За роки розвитку ринкових стосунків і договірного права в цих країнах сформувалися різні підходи до вирішення питань функціонування цього способу захисту. Дані підходи не були статичні, вони мінялися з часом під впливом економічних, політичних і інших чинників.
Існують наступні думки про те, що слід розуміти під неустойкою як способом забезпечення виконання зобов'язань. Буковський, Боровіковський і Мандро називають неустойкою «штраф або пеню у розмірі відомої грошової суми, яку одна сторона зобов'язана сплатити іншій в разі невиконання зобов'язання». Цієї ж точки зору дотримується Г.Ф. Шершеневич, вважаючи неустойкою «приєднану до головного зобов'язання додаткову умову про платіж боржником відомої суми на випадок невиконання забов'язання». Іншу позицію займає Мейєр - на його думку, неустойка може бути не лише грошовим зобов'язанням, але і передачею певного майна або ж здійсненням в користь кредитора якої-небудь дії . Цій спори вирішує п. 1 ст. 549 ЦК України, в якому говориться, що неустойкою (штрафом, пенею) визнається грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником забов'язання [67, c.208].
Неустойка підлягає стягненню і тоді, коли порушенням якого-небудь зобов'язання кредиторові не були заподіяні збитки. Саме тому кредитор, заявляючи вимогу про стягнення неустойки, не повинен і не зобов'язаний доводити спричинення ему збитків.
Між тим слід погодитися з думкою правознавця-практика Є.А. Зверевой про те, що питання про стягнення неустойка порівняно рідко вирішується без зв'язку із збитками, виключаючи, мабуть, штрафну неустойку, яка стягається незалежно від збитків (понад їх), або ж при винятковій неустойці, коли кредитор відмовляється від стягнення збитків, вважаючи за краще зажадати неустойку [67,c.208] .
Досить чітко і вдало формулює сутність неустойки професор В.В. Вітрянський. "Привабливість неустойки, її широке вживання в цілях забезпечення договірних зобов'язань пояснюються, перш за все, тим, що вона є зручним засобом спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником своїх зобов'язань. У цьому сенсі неустойці властиві наступні риси:
зумовленість розміру відповідальності за порушення зобов'язання, про яке сторони знають вже на момент укладення договору;
можливість стягнення неустойки за сам факт порушення зобов'язання, коли відсутня необхідність представлення доказів, підтверджуючих спричинення збитків і їх розмір;
можливість для сторін на свій розсуд формулювати умову договору про неустойку (за винятком законної неустойки), у тому числі в частині її розміру, співвідношення із збитками, порядку обчислення, тим самим пристосовувавши її до конкретних взаємин сторін і підсилюючи її цілеспрямовану дію" [11, с.210].
Неустойка, а точніше, угода про неустойку - це додаткове зобов'язання, дія і виконання якого залежать від дійсності основного зобов'язання.
Ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу вказує, що неустойка – грошова сума або інше майно,які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.
Згідно Цивільного кодексу кредитор не має права вимагати сплати неустойки, якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежного виконання зобов'язання.
Виходячи з сенсу вказаної правової норми, неустойка - єдиний спосіб забезпечення зобов'язань, що є одночасно і формою майнової відповідальності [65,c.397].
Якщо для доведення настання збитків необхідно підтвердити наявність провини боржника (контрагента), то для стягнення неустойки сповна досить довести лише сам факт участі в зобов'язанні і його невиконання (неналежного виконання). Між тим в тому випадку, якщо неустойкою забезпечено зобов'язання, пов'язане із здійсненням стороною підприємницької діяльності, то для стягнення неустойки не потрібно доводити наявність провини особи, оскільки відповідальність підприємця є підвищеною незалежно від провини за винятком випадків непереборної сили.
Стаття 549 ЦК, а слід за нею і інші статті параграфу 2 глави 49 ЦК, вміщують в собі низку новел цивільного права, які є нетрадиційними для радянського та пострадянського законодавства України.
Перш за все слід відзначити, що неустойкою може бути не тільки грошова сума, але і інше майно [65,c.397].
Відповідно до змісту ст. 551 ЦК під майном, яке може бути предметом того виду забов'язаня, що аналізується, слід розуміти рухoме та нерухоме майно ( тобто майнові права неустойкою не визнаються).
Механізм стягнення з боржника неустойки є досить складним, оскільки не зрозуміло до якого виду неустойки воно відноситься, а звідси – як воно повинно обчислюватися та встановлюватися у договорі чи законі.
Частина перша ст.549 вводить у доктрину цивільного права новий інститут - альтернативна неустойка. Альтернативним є зобов'язання, в якому боржник зобов'язаний вчинити одну з двох або кількох дій. Це випливає з того, що боржник, у разі порушення ним зобов'язання, повинен передати кредиторові грошову суму або інше майно. Виконання альтернативної неустойки здійснюється за розсудом боржника відповідно до ст.539 ЦК.
Зазвичайно предмет зобов'язання є цілком визначеною конкретною дією. Але ж мають місце і такі випадки, коли боржник зобов'язаний виконати для кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором. Правило вибору за загальним правилом належить боржникові, що виконує забов'язання, якщо інше не випливає з договору, акта цивільного законодавства, із суті зобов'язання або звичаїв комерційного обігу [65,c.397].
Цивільний кодекс України дає визначення традиційним різновидам неустойки – штрафу та пені. Відповідно до ч.2. ст. 549 ЦК штраф – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пеня – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язанняза кожен день прострочення зобов'язання. Штраф може, по суті, встановлюватись за будь-яке порушення зобов'язання, в той час як пеня – на випадок прострочення виконання зобов'язаннь, тобто вона покликана забезпечити лише своєчасне виконання обов'язків боржника. Пеня є тривалою неустойкою, яка стягується за кожний послідуючий період прострочення невиконаного в строк (певний термін) зобов'язання [ 65, c.397].
Новелою цивільного законодавства є правило обчислення неустойки. Якщо раніше такі правила були відсутні у законодавстві, і відповідно до звичаїв ділового обігу вона обчислювалась:
1.У вигляді відсотків від суми договору або його невиконаної частини;
2.В кратному відношенні до суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання ;
3.В твердій, вираженій в грошових одиницях, сумі.
Тепер же, згідно ст. 549 ЦК штраф та пеня обчислюється лише у відсотках. Норма, яка встановлює таке положення, не є диспозитивною, тобто сторони не в змозі змінити її положення та встановити у договорі штраф або пеню у вигляді твердої суми або в кратному відношенні до суми зобов’язання.
Окрім вказаного вище ділення неустойки на штраф і пеню, неустойка класифікується по ряду інших заснований. Зокрема, по підставах виникнення, розрізняють законну і договірну неустойки.
Законна неустойка - є таким виглядом неустойки, який встановлюється законом і підлягає стягненню незалежно ось того, передбачений чи обов'язок її сплати за угодою сторін.
Договірна неустойка, як правило, застосовується в тих випадках, коли не встановлена законна неустойка. В той же час, розмір законної неустойки може бути збільшений угодою сторін, якщо це не протирічить положенням законодавства [30,c.81].
В рамках наступної класифікації, в залежності від співвідношення права на неустойку з правом на компенсацію збитків, виділяють залікову, штрафну, виняткову і альтернативну неустойки.
Заліковою називається неустойка, що стягується в рахунок заподіяних збитків. Збитки в цьому випадку стягуються лише в тій частині, в якій вони не покриті сумою неустойки.
Штрафна (кумулятивна) неустойка стягується понад відшкодованих в повному об'ємі збитків. Даний вигляд неустойки є особливо обтяжливим для правопорушника, в зв'язку, з чим її вживання має найбільш ефективне превентивне значення [30,c.81].
Виняткова неустойка обмежує відповідальність лише стягненням неустойки, унеможливлюючи пред'явлення вимоги про відшкодування збитків. У вигляді виняткової неустойки, наприклад, застосовуються більшість штрафів, встановленими транспортними статутами і кодексами (за затримання транспортних засобів під вантаженням і вивантаженням, за прострочення доставку вантажу і інше). Це пояснюється тим, що практично всі транспортні статути і кодекси містять положення про те, що транспортні організації, вантажовідправники і вантажоодержувачі несуть відповідальність по перевезенню на підставі відповідних статутів і кодексів .
Альтернативна неустойка допускає стягнення або неустойки, або відшкодування збитків. В цьому випадку стягнення неустойки унеможливлює подальше стягнення збитків і навпаки — стягнення збитків унеможливлює задоволення вимог про сплату неустойки. Ця особливість альтернативної неустойки робить її незатребуваною, принаймні, до тих пір, поки не стане ясно, яку вимогу вигідно пред'являти — про стягнення неустойки або про стягнення збитків [30,c.82].
Неустойка як форма відповідальності покладає на правопорушника додатковий, майново не вигідний для нього обов'язок по сплаті визначуваних неустойкою сум, сплата яких не звільняє боржника від виконання, покладеного на нього основного, забезпечуваного неустойкою зобов'язання в натурі (якщо інше не передбачене законом або договором). Якщо боржник зовсім не приступав до виконання зобов'язання, сплата неустойки і відшкодування збитків кредиторові звільняє такого боржника від виконань зобов'язання в натурі.
У тих випадках, коли боржник не несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, кредитор не має права вимагати від нього сплати неустойки.
Для вживання неустойки досить довести лише факт здійснення забороненого законом діяння. Немає необхідності звернення до наслідків, викликаних цим діянням.
Поширеність неустойки як заходу відповідальності є також результатом того, що ця санкція застосовується і в інших галузях права (адміністративному, фінансовому, трудовому екологічному і ін.).
Але застосування неустойки у цих галузях права є проблематичним і таким, яке не завжди збігається з використанням неустойки у цивільному праві.
Наприклад, ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України визнає неустойку як грошову суму або майно, які боржник має передати кредитору в разі порушення боржником зобов'язання. Неустойка за Цивільним Кодексом може виступати у вигляді штрафу та пені. Разом із тим Господарський кодекс оперує поняттям «штрафні санкції». Ними є господарські санкції у вигляді грошової суми, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити в разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. При цьому Господарський кодекс виділяє такі види штрафних санкцій як неустойка, штраф, пеня.У такому підході Господарського кодексу до класифікації штрафних санкцій є певні недоліки. Так, визначення видів штрафних санкцій Господарський кодекс не містить. Відсутнє і чітке відмежування їх одна від одної. Є лише вказівка, що розмір штрафних санкцій може бути визначений договором:
у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання ;
у певній визначеній грошовій сумі;
у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання;
у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Тим не менше, виходячи з цієї вказівки неможливо визначити, що з перерахованого вище є неустойкою, що штрафом, а що пенею [30, с.80].
Ця прогланина могла б бути заповнена шляхом застосування до недостатньо чітких положень Господарського кодексу про штрафні санкції положень про неустойку, що містяться в Цивільному кодексі України як у нормативному акті загального характеру.
Така можливість існує завдяки положенню Господарського кодексу України, яке визначає, що майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Але слід мати на увазі, що Цивільний кодекс України визначає штраф і пеню як види неустойки, тоді як Господарський кодекс визначає неустойку, штраф і пеню як окремі самостійні види санкцій [30, с.80].
Одним з найбільш цікавих питань є питання щодо розміру відповідальності за порушення зобов’язання . Так, згідно ст. 551 Цивільного кодексу України , встановлений законом розмір неустойки може бути збільшений у договорі за згодою сторін. Частина 2 вказної статті передбачає заборону лише на зменшення встановленого законом розміру неустойки. Водночас ст.231 Господарського кодексу наголошує на тому, що передбачений законом розмір штрафних санкцій стосовно окремих видів зобов’язань не може бути змінений.
Стає незрозумілим, чи можуть сторони самостійно збільшити розмір штрафних санкцій (неустойки) у випадку, якщо це не передбачено законом. Але норма Цивільного кодексу не передбачає будь-яких винятків із загального правила про збільшення розміру неустойки, до того ж цей пункт має не меншу силу, ніж Господарський кодекс, тому це питання лишається відкритим.
Звернемося до колізії, яка виникає при вирішенні питання про порядок стягнення неустойки та відшкодування збитків. Так, ст. 624 Цивільного кодексу передбачає, що неустойка підлягає стягненню в повному розмірі незалежно від стягнення збитків. Водночас Господарський кодекс передбачає , що збитки стягуються в частині, яка не покрита штрафними санкціями. Можливість же відшкодування збитків у повному обсязі поряд зі стягненням неустойки має бути передбачена законом чи договором. Можна вважати, що ст.624 Цивільного кодексу і є тим самим передбаченим законом варіантом, але тоді абсолютно незрозуміло, яке практичне значення має згадана норма Господарського кодексу України.
Та найбільш незрозумілим є питання, чи можливо взагалі застосовувати визначення штрафу та пені, наведені в ЦК України стосовно господарських правовідносин. Господарський кодекс оперує даними поняттями, але визначення їм не дає. Так, Господарський кодекс України передбачає, що розмір санкцій може бути встановлений у процентному відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання в певній визначеній сумі або в процентному відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання [30, с.80].
Разом із тим ст. 549 Цивільного кодексу України при визначенні терміна «штраф» використовує поняття нвиконаного чи неналежним чином виконаного зобов’язання, а при визначенні «пені» - поняття несвоєчасно виконаного зобов’язання . Тобто штраф і пеня, згідно з Цивільним кодксом не передбачають можливості стягнення неустойки від усієї суми зобов’язання , натомість визначають її лише у відсотковому відношенні від невиконаного, виконаного неналежним чином чи несвоєчасно виконаного зобов’язання [50, с.138].
Більше того, Господарський кодекс визначає штрафні санкції виключно як господарські санкції у вигляді певної грошової суми, тоді як згідно Цивільного кодексу неустойкою (штрафом, пенею)може бути й інше майно, яке боржник має передати кредиторові у випадку порушення зобов’язання. Майном же, в силу ст.190 Цивільного кодексу , можуть бути, наприклад, майнові права.
Можна також розглянути питання про строки нарахування штрафних санкцій (неустойки). Так, Цивільний кодекс не передбачає будь-яких строків, що обмежували б її нарахування . Господарсьий кодекс ж однозначно вказує на те, що нарахування штрафних санкцій в разі прострочення виконання зобов’язання припиняється, якщо інше не встановлено договором чи законом, через шість місяців з того моменту, коли зобов’язання мало бути виконаним.
Звісно, можна припустити, що ця норма просто конкретизує загальні положення Цивільного кодексу України. Однак справа полягає в тому, що штрафні санкції існують, згідно з Господарським кодексом України , виключно у грошовій формі, а неустойка (штраф, пеня) за Цивільним кодексом може нараховуватись і як інше майно. Таким чином, якщо пеня існує в грошовій формі, то її нарахування за загальним правилом має бути припинено із закінченням шести місяців з моменту, коли зобов’язання мало бути виконаним. А у випадку, коли пеню, відповідно до Цивільного кодексу , встановлять у вигляді певного майна (будь-якого товару, що підлягає передачі), то строк її вже не обмежений, адже це вже не штрафна санкція, передбачена Господарським кодексом України, з огляду на те, що майно не є грошовою сумою. На жаль, список подібних казусів дуже довгий [50, с.139].
Можна зробити короткий висновок : неустойка - найпоширеніша міра відповідальності за правопорушення. Поширеність цієї санкції пояснюється тим, що вона є зручною і легко вживаною мірою відшкодування збитків. У цьому сенсі неустойці властиві наступні риси:
- зумовленість розміру відповідальності;
- можливість стягнення за сам факт порушення (без доказу наявності шкоди);
- можливість передбачення неустойки на свій розсуд або збільшення передбаченого законом розміру.
Оскільки неустойку дуже часто використовують і в інших галузях права, то виникають правові колізії між нормами Цивільного кодексу та основними нормативними актами інших галузей права. Це привертає увагу до того, що законодавсвто України є неузгодженим і потребує удосконалення.
3.2 Збитки
Одним з основних способів захисту цивільних прав та інтересів , який є водночас універсальною мірою відповідальності, є відшкодування збитків. Оскільки відшкодування збитків є мірою відповідальності, воно застосовується, за загальним правилом, за наявності вини несправного боржника.
Основною формою компенсації заподіяної шкоди потерпілої особи є відшкодування збитків. Можливість використовувати відшкодування збитків як засобу захисту порушених прав виникає у громадян і юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того чи є вказівка в тій чи іншій нормі цивільного кодексу про таке право. Слід зазначити, що до Цивільного кодексу включена низка норм, які розташовані в різних книгах та регулюють відносини, що виникають при відшкодуванні збитків : ст.ст.16, 92, 119, 123, 403, 623, 624 та інші статті Цивільного кодексу.
Таким чином, відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав. Одночасно, відшкодування збитків є мірою відповідальності. Тому слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання, що випливає з договору (ст.611, 623 Цивільного кодексу) від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди [65,c.442].
Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще й тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань за договором, може бути обмеженим, а при відшкодуванні позадоговірної шкоди остання підлягає стягненню у повному обсязі [65,c.442].
Якщо сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однієї зі сторін другій стороні не пов’язане з виконанням зобов’язання, що випливає з цього договору, то підлягають застосуванню правила глави 82 Цивільного кодексу України «Відшкодування шкоди».
У цій главі розглядається відшкодування шкоди, яка витікає з деліктних зобов'язань. Слід зупинитися на деяких з них для того, щоб окреслити деякі особливості.
Стаття 1172 Цивільного кодексу України регламентує відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою. За правилами цієї статті обов’язок відшкодовувати шкоду покладається на особу, яка її не завдала.
Так передбачаються три випадки , коли такий обов’язок покладається:
на юридичну чи фізичну особу ;
на замовника в цивільно - правовому договорі;
на підприємницькі товариства або кооперативи.
Особою, яка завдала шкоди, відповідно є працівник, підрядник, учасник (член) підприємницького товариства або кооперативу.
Покладення обов’язку відшкодувати шкоду на юридичну або фізичну особу пояснюється тим, що працівник у даному випадку юридично втілює його волю. Тобто юридична або фізична особа реалізує свою цивільну право- дієздатність, зокрема, деліктноздатність через дії працівників. Отже, дії працівників юридично сприймаються як дії самої юридичної або фізичної особи. Цим же пояснюється відповідальність замовника за шкоду, завдану підрядником , якщо при цьому останній діяв за завданням замовника, а також підприємницьких товариств або кооперативів за шкоду, завданими їх учасниками (членами) під час здійснення ними підприємницької або іншої діяльності [65, с.759].
Економічний результат такого підходу полягає в перенесеені ризику збитків , який виникає внаслідок відшкодування шкоди, на юридичну або фізичну особу, замовника, підприємницьке товариство або кооператив. Оскільки останні, відшкодувавши шкоду , мають ризик економічної неможливості отримання або неповного отримання від працівника, підрядника, учасника (члена) кооперативу відшкодування власних зитків за зворотною вимогою, яка виникає у нього.
Отже, у разі виникнення судового спору відповідачем є юридична або фізична особа, замовник, підприємницьке товариство або кооператив, а безпосередній заподіював шкоди притягується як третя особа. Матеріальне становище останнього не має значення, оскільки відповідальність для нього не настає.
Працівник, підрядник, учасник (член), які завдали шкоди відповідають перед юридичною або фізичною особою , замовником, підприємницьким товариством або кооперативом у регресному порядку [65, с.759 ].
Також, слід звернути увагу на статтю 1178 Цивільного кодексу України - «Відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою». Малолітні особи визнаються неделіктноздатними, тому не можуть бути суб’єктами цивільної відповідальності. У ст.1178 мова йде про завдання малолітніми шкоди майну, зокрема, упущену вигоду; здоров'ю; моральної шкоди. Вона може бути завдана як одній, так і декількома особам; як одним, так і групою малолітніх осіб.Майнова шкода може бути завдана і юридичній особі.
Відповідальність несуть законні представники малолітнього, якщо вони не доведуть, що шкода виникла не з їх вини. Уперше, в ч.1 ст.1178 Цивільного кодексу дається визначення поняття вини даних осіб як «несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою». Щодо вини безпосередніх заподіювачів шкоди, то їх незрілий вік не дозволяє говорити про їх вину , незважаючи на те, що суб'єктивна сторона їх поведінки, мотиви можуть також враховуватися при відшкодуванні.
Відповідальність осіб, вказаних у ч.1,2,3 ст. 1178,- це відповідальність за власну вину. Їх обов’язок відшкодувати шкоду , завдану малолітнім, не припиняється у разі досягнення останнім повної дієздатності, у зв'язку з чим вони позбавлені права регресної вимоги до малолітнього при досягненні ним повної цивільної дієздатності [65, с.779].
Одним з найпоширеніших деліктів, з якого випливає відшкодування шкоди є відшкодування шкоди , завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Завдання шкоди життю та здоров'ю фізичної особи породжує відповідний обов’язок відшкодувати завдану шкоду. Однак, порівняно із загальними підставами відшкодування завданої шкоди даний вид деліктних зобов’язань наділений цілою низкою специфічних ознак.
Положення коментованої статті є загальною нормою, що регулює відносини по відшкодуванню шкоди, яка завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі. Зокрема, у ч. 1ст.1195 Цивільного кодексу містяться загальні підстави відшкодування шкоди, завданої здоров'ю фізичної особи внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я [65, с.780].
Специфіка шкоди, яка завдана здоров'ю, полягає в тому, що вона не може бути відшкодована внатурі та оцінена в грошовому еквіваленті. І тому об’єктом відшкодування буде не зазначена шкода , а лише майнові втрати, що зазнала особа внаслідок завдання цієї шкоди. До таких втрат законодавець відносить:
заробіток (дохід), втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності;
додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування , придбання ліків, протезування, стороннього догляду.
Однак цей перелік є орієнтовнимі у випадку, коли потерпілий має ще й інші витрати, які пов’язані з відповідним ушкодженням здоров'я, то він має право вимагати і їх відшкодування [65, с.782].
При визначенні розміру заробітку (доходу), який втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності , важливу роль відіграє той факт, чи знаходиться особа у трудових відносинах. Так, якщо каліцтво чи інше ушкодження здоров'я було завдане особі, , яка працювала за трудовим договором , то розмір втраченого заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню , визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності - загальної працездатності.
Під поняттям «професійна працездатність» слід розуміти здатність особи до виконання певної роботи, виконання якої потребує певної кваліфікації [65, с.782].
Середньомісячний заробіток (дохід) слід обчислювати шляхом поділу сукупного заробітку (доходу)за дванадцять або за три останні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров'я, або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я на, відповідно, 12 або 3. Пріоритетність у виборі найкращого співвідношення надається потерпілому. При цьому, вказане співвідношення , яке і становитиме середньомісячний заробіток (дохід), не повинен бути меншим п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.
Ще одним фактором, який впливає не розмір втраченого заробітку (доходу), є ступінь втрати професійної працездатності , а за її відсутності-загальної працездатності. При цьому слід зауважити, що втрата працездатності може бути тимчасова або стійка (тривала).
Ще одним видом видатків, які повинні бути відшкодовані потерпілому внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, є його додаткові витрати, які викликані необхідністю допомоги та догляду. Законодавець виходить з того, що додаткові витрати відшкодовуються в тому випадку, коли вони є обґрунтованими та доведеними, а також коли потерпілий реально потребує відповідних видів допомоги та догляду і не в праві претендувати на їх безкоштовне отримання.
У випадку, коли потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід)обчислюється за його бажанням або виходячи з його заробітку до звільнення, або виходячи із звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості. При цьому, загальний розмір відшкодування для даної категорії осіб визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати [65, с.783].
Законодавець, окрім можливості визначити та відшкодувати реальний втрачений середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого, встановлює також можливість вимагати відшкодовувати також і той заробіток (дохід), який він міг би отримувати в майбутньому. Так, якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я змінився, що поліпшило його матеріальне становище підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після отримання відповідної освіти), то при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни [65, с.783].
Кожного дня люди придбувають якісь товари, роботи, послуги, тому найчастіше у юридичній практиці зустрічаються справи про відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).
Згідно ст.1209 Цивільного кодексу України закріплюються види шкоди , що підлягають відшкодуванню внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), коло осіб, які наділені правом вимагати відшкодування такої шкоди, а також встановлюються спеціальні підстави для виникнення деліктної відповідальності. За загальним правилом обов'язок довести наявність недоліку, зокрема, з наданням висновку експертизи покладається на потерпілого. Проте, якщо на товар встановлено гарантійний строк і шкода завдана протягом його дії, то має місце презумпція належної якості. Тобто повинен довести належну якість переданого товару виготовлювач або продавець. Аналогічно вирішується дане питання і відносно виконаних робіт (наданих послуг).
Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) підлягає відшкодуванню в повному обсязі. Способи відшкодування шкоди, завданої майну (в натурі, або відшкодування завданих збитків)визначаються за правилами ст.1192 Цивільного кодексу України [65, с.794].
Як у випадку невиконання договору, так і за зобов’язанням, що виникають унаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить з принципу вини контрагента або особи, яка заподіяла шкоду. Однак щодо зобов’язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, є винятки з цього загального правила, тобто коли обов’язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини .
Застосування принципу вини як умови відповідальності за порушення зобов’язання , пов’язане також з необхідністю з'ясування таких обставин як вина кредитора. Зокрема, суд зменшує розмір належних до відшкодування збитків, якщо кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню їх розміру або не вжив заходів до їх зменшення [65,c.445].
Відповідальність у формі відшкодування збитків має місце тоді, коли особа, що потерпіла від цивільного правопорушення, зазнала збитків. Під збитками розуміються ті негативні наслідки, які настали в майновій сфері потерпілого в результаті вчиненого проти нього цивільного правопорушення. Ці негативні наслідки складаються з двох частин. Перша частина негативних наслідків в майновій сфері потерпілого виражається в зменшенні його готівкового майна, що вже відбулося або відбудеться у майбутньому. Називається вона реальними збиткам. Реальні збитки включають витрати, які особа, чиє право порушене, виробила або повинна буде виробити для відновлення порушеного права, втрату або пошкодження його майна [26,c.38].
Інша частина виражається в збільшенні майна потерпілого, що не відбулося, і називається упущеною вигодою. Упущена вигода включає недотримані доходи, які особа, що потерпіла, отримала б за звичайних умов цивільного звороту, якби її право не було порушене.
Так, якщо з вини орендаря згоріла орендована ним дача, то збитки орендодавця складаються з вартості відновного ремонту (реальний збиток) і недотриманої за час ремонту орендної плати (упущена вигода).
До складу реального збитку входять не лише фактично понесені відповідною особою витрати, але і витрати, які ця особа повинна буде виробити для відновлення порушеного права. Необхідність таких витрат і їх передбачуваний розмір мають бути підтверджені обґрунтованим розрахунком, доказами, як такі можуть бути представлені кошторис (калькуляція) витрат на усунення недоліків товарів, робіт, послуг; договір, що визначає розмір відповідальності за порушення зобов'язань, і тому подібне.
При визначенні розміру упущеної вигоди також повинні враховуватися лише точні дані, які безперечно підтверджують реальну можливість здобуття грошових сум або іншого майна, якби зобов'язання було виконане боржником належним чином. Нічим не підтверджені розрахунки кредитора про передбачувані доходи до уваги не повинні прийматися. Тому при визначенні упущеної вигоди враховуються прийняті кредитором для її здобуття міри і зроблені з цією метою приготування. Розмір упущеної вигоди повинен визначатися з врахуванням розумних витрат, які кредитор повинен був би понести якби зобов'язання було виконане [15, с.233].
Зокрема, на вимогу про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, заподіяних недопостачею сировини або комплектуючих виробів, розмір такої вигоди повинен визначатися виходячи з ціни реалізації готових виробів передбаченою договором з покупцями цих товарів, за вирахуванням вартості сировини, що була недопоставлена, або комплектуючих виробів транспортно-заготівельних витрат і інших витрат, пов'язаних з виробництвом і реалізацією готових товарів.
Цивільне законодавство закріплює принцип повного відшкодування збитків. У відповідності с п. 3 ст. 22 Цивільного кодексу, особа, право якої порушене, може вимагати повного відшкодування заподіяних їй збитків, якщо законом або договором не передбачено відшкодування збитків в меншому або більшому розмірі. Це означає, що, за загальним правилом, відшкодуванню підлягають обидві частини збитків - як реальний збиток, так і упущена вигода.
Так, в наведеному прикладі орендар повинен відшкодувати орендодавцеві і вартість відновного ремонту, і недотриману їм за час ремонту орендну плату, якщо в самому договорі оренди не передбачено відшкодування збитків в меншому або більшому об'ємі (наприклад, лише реальний збиток) [15, с.233].
В той же час угода про обмеження розміру відповідальності боржника за договором приєднання або іншим договором, в якому кредитором є громадянин, який виступає як споживач, є нікчемною, якщо розмір відповідальності для даного вигляду зобов'язань або за дане порушення визначений законом і якщо угода укладена до настання обставин, що тягнуть за собою відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання. Наприклад, нікчемною буде угода між покупцем-громадянином і підприємством роздрібної торгівлі, за якою підприємство не несе відповідальності перед покупцем у вигляді відшкодування збитків в разі продажу йому речі неналежної якості [15, с.234].
Проте по окремих видах зобов'язань і по зобов'язаннях, пов'язаних з певним родом діяльності, законом може бути обмежене право на повне відшкодування збитків (обмежена відповідальність). Так, перевізник відповідає за збиток, заподіяний втратою, недостачею або пошкодженням вантажу або багажу лише у розмірі вартості втраченого або бракуючого вантажу або багажу (при пошкодженні - у розмірі суми, на яку знизилася їх вартість). Упущена вигода відшкодуванню не підлягає.
В умовах інфляції, коли ціни постійно міняються, важливо встановити правила, по яких обчислюються збитки. Такі правила встановлені п. 3 ст. 623 Цивільного кодексу . Якщо збитки заподіяні невиконанням або неналежним виконання зобов'язання, то при визначенні збитків беруться до уваги ціни, що існували або на день добровільного задоволення вимоги кредитора, або на день пред’явлення позову, або на день прийняття рішення судом.
Вказані правила застосовуються в тому випадку, якщо інше не передбачене законом, іншими правовими актами або договором. Виходячи з обставин справи, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, зважаючи на ціни, що існують в день винесення ухвали. Якщо порушене право може бути відновлене в натурі шляхом придбання певних речей (товарів) або виконання робіт (надання послуг), вартість відповідних речей (товарів), робіт або послуг повинна визначатися по викладеним вище правилам і в тих випадках, коли на момент пред'явлення позову або винесення ухвали фактичні витрати кредитором ще не вироблені [60,c.17].
Якщо особа, що порушила право, отримала внаслідок цього доходи, особа, право якої порушене, має право вимагати відшкодування, разом з іншими збитками, упущеної вигоди в розмірі не меншому, ніж такі доходи. Наприклад, якщо орендар затримав повернення орендованого устаткування на один місяць і за цей період отримав дохід від його експлуатації, то орендодавець має право вимагати відшкодування упущеної вигоди в розмірі не меншому, ніж дохід, отриманий орендарем за час неправомірного використання орендованого майна [60,c.18].
3.3 Відповідальність за невиконання грошового зобов’язання
Грошовим є таке зобов'язання, через яке боржник зобов'язаний сплатити кредиторові суму грошей, що виражає міру вартості отриманого боржником блага. Гроші можуть існувати в готівковому і безготівковому вигляді [6,c.150].
Грошовим може бути як зобов'язання в цілому (позикове зобов'язання), так і обов'язок однієї із сторін зобов'язання (обов'язок покупця по оплаті товару).
Таким чином, грошове зобов'язання повинно бути зв'язано з використанням грошей як засобу платежу, засобу погашення боргу. У випадках, коли грошові знаки використовуються не як засіб погашення грошового боргу, такі зобов'язання не є грошовими по сенсу, що встановлює відповідальність за їх невиконання. Зокрема, наслідки, передбачені ЦК, не застосовуються до зобов'язань, в яких гроші виконують роль товару (операції по обміну валюти) [7,c.510].
Відповідно до ст. 607 Цивільного кодексу України боржник не несе відповідальності , а зобов’язання припиняється у зв’язку з неможливістю його виконання в силу обставини, за яку жодна зі сторін не відповідає.
Частина 1 ст.625 встановлює виняток з зазначеного загального правила, який стосується відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання.
Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання незалежно від того, виникла така неможливість з його вини чи випадково. Це правило ґрунтується на засадах справедливості і виходить з неприпустимості безпідставного збереження грошових коштів однією стороною зобов’язання за рахунок іншої. Матеріальне становище учасників цивільного обороту схильне до змін і, отже, не виключається, що боржник, неспроможний виконати грошове зобов’язання зараз, зможе виконати його пізніше.
Частина 2 ст. 625 говорить : « Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення , а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.» Ця частина визначає наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов’язання. По – перше, боржник на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити йому суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітнім, публікується в офіційних періодичних виданнях [65,c.442].
По - друге, боржник який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитор зобов’язаний сплатити йому три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Зазначені проценти не слід змішувати з неустойкою: вони є не мірою відповідальності, а платою за користування чужими грошовими коштами, і, отже, стягуються незалежно від вини боржника. Обставинами, що є підставою до нарахування відсотків в порядку, встановленим цивільним кодексом є:
неправомірне утримання грошових коштів;
ухилення від повернення грошових коштів;
інше прострочення по сплаті грошей;
неґрунтовне здобуття або збереження грошей за рахунок іншої особи.
Таким чином, підставою для стягнення відсотків є правопорушення. Інша дія, що не кваліфікується як правопорушення, але є фактичним користуванням чужими грошовими коштами не є підставою для вживання положень статей цивільного кодексу [49,c.67].
Таким чином, відсотки є мірою цивільно-правової відповідальності. Що стосується питання про те, чи є ці відсотки самостійною формою відповідальності або є різновидом вже відомих форм (збитків, неустойки), то дана тема вельми гостро дискутується в даний час.
По-перше, відсотки за своєю природою відрізняються від відсотків, що підлягають сплаті за користування грошовими коштами, наданими за договором позики, кредитним договором або як комерційний кредит, оскільки стягнення перших є мірою цивільно-правової відповідальності, а другі є платою за надану боржникові можливість використовувати передані йому на умовах зворотності грошові кошти [49,c.68].
По-друге, відсотки нараховуються до моменту фактичного виконання грошового зобов'язання, визначуваного виходячи з умов про порядок платежів, форму розрахунків і положень про місце виконання грошового зобов'язання, якщо інше не встановлене законом або угодою сторін.
По-третє, якщо за час невиконання грошового зобов'язання облікова ставка банківського відсотка змінювалася, перевагу доцільно віддавати тій обліковій ставці, яка найбільш близька за значенням до облікових ставок, що існували протягом всього періоду прострочення платежу.
По-четверте, в разі порушення грошового зобов'язання третіми особами, на яких було покладено виконання цього зобов'язання, відсотки стягаються не з цих осіб, а з боржника на тих же підставах, що і за власні порушення, якщо законом не встановлено, що таку відповідальність несе третя особа, що є безпосереднім виконавцем [49,c.69].
По-п'яте, при вживанні норм законодавства, регулюючих черговість погашення вимог за грошовим зобов'язанням, слід мати на увазі, що під відсотками, що погашаються раніше основної суми боргу, розуміються відсотки за користування грошовими коштами, що підлягають сплаті за грошовим зобов'язанням, зокрема відсотки за користування сумою позики, кредиту, авансу, передоплати і так далі.
Відсотки за невиконання або прострочення виконання грошового зобов'язання, погашаються після суми основного боргу.
По-шосте, в тих випадках, коли суд покладає на сторону обов'язок відшкодувати шкоду в грошах, на стороні причинителя шкоди виникає грошове зобов'язання по сплаті визначених судом сум. З моменту, коли рішення суду вступило в законну силу, якщо інший момент не вказаний в законі, на суму, визначену в рішенні при простроченні її сплати боржником, кредитор має право нарахувати відсотки .
Відсотки нараховуються і у тому випадку, коли обов'язок виплатити грошове відшкодування встановлюється угодою сторін.
В - сьоме, відсотки і неустойка є заходами відповідальності, у зв'язку з чим одночасне їх стягнення не допускається, оскільки вживання двох заходів відповідальності за одне і те ж правопорушення не відповідає загальним положенням цивільного права. При простроченні виконання грошового зобов'язання кредитор має право пред'явити вимогу про вживання одного з цих заходів, не доводячи факту і розміру збитків, що були визазнані [49,c.70].
В той же час, не дивлячись на нетотожність неустойки і відсотків, що стягуються, при явній невідповідності останніх наслідкам прострочення виконання грошового зобов'язання, суд має право зменшити ставку відсотків, що стягуються у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання.
Відповідно до ч.4 ст.613 Цивільного кодексу боржник не сплачує проценти за час прострочення кредитора.
Договором або законом за прострочення грошового зобов’язання може бути також встановлена неустойка (пеня) [49,c 72].
Виходячи з всього вищевикладеного можна зробити висновок, що Неустойка та відсотки за користування чужими грошовими коштами мають як схожі риси, так і відмінності.
Схожість виявляється у тому, що:
неустойка (пеня)і відсотки за користування чужими грошовими коштами застосовуються в разі порушення зобов’язань з боку боржника. Правопорушення в тому і в іншому випадку, може полягати в простроченні виконання зобов’язань;
при пред'явлені вимог про стягнення неустойки і відсотків при простроченні грошового зобов’язання кредитор не зобов’язаний доводити спричинення йому збитків;
розмір неустойки і відсотків за користування чужими грошвими котами може встановлюватися законом або договором.
Відмінність полягає в тому, що:
неустойка є способом забезпечення виконання зобов’язання і формою цивільно-правової відповідальності;
неустойка може носити як заліковий, так і штрафний характер;
відсотки за користування чужими грошовими коштами є формою відповідальності і носять лише заліковий характер.
3.4 Співвідношення неустойки (штрафа, пені) у цивільному праві та інших галузях права
Визначення неустойки у теорії цивільного права та інших галузей права суттєво відрізняються одне від одного, що суттєво впливає на правильність її застосування та спричиняє правові колізії.
Наприклад, ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України визнає неустойку як грошову суму або майно, які боржник має передати кредитору в разі порушення боржником зобов'язання. Неустойка за Цивільним Кодексом може виступати у вигляді штрафу та пені. Разом із тим Господарський кодекс оперує поняттям «штрафні санкції». Ними є господарські санкції у вигляді грошової суми, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити в разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. При цьому Господарський кодекс виділяє такі види штрафних санкцій як неустойка, штраф, пеня.У такому підході Господарського кодексу до класифікації штрафних санкцій є певні недоліки. Так, визначення видів штрафних санкцій Господарський кодекс не містить. Відсутнє і чітке відмежування їх одна від одної. Є лише вказівка, що розмір штрафних санкцій може бути визначений договором:
у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання ;
у певній визначеній грошовій сумі;
у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання;
у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Тим не менше, виходячи з цієї вказівки неможливо визначити, що з перерахованого вище є неустойкою, що штрафом, а що пенею [30, с.80].
Ця прогланина могла б бути заповнена шляхом застосування до недостатньо чітких положень Господарського кодексу про штрафні санкції положень про неустойку, що містяться в Цивільному кодексі України як у нормативному акті загального характеру.
Така можливість існує завдяки положенню Господарського кодексу України, яке визначає, що майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Але слід мати на увазі, що Цивільний кодекс України визначає штраф і пеню як види неустойки, тоді як Господарський кодекс визначає неустойку, штраф і пеню як окремі самостійні види санкцій [30, с.80].
Одним з найбільш цікавих питань є питання щодо розміру відповідальності за порушення зобов’язання . Так, згідно ст. 551 Цивільного кодексу України , встановлений законом розмір неустойки може бути збільшений у договорі за згодою сторін. Частина 2 вказної статті передбачає заборону лише на зменшення встановленого законом розміру неустойки. Водночас ст.231 Господарського кодексу наголошує на тому, що передбачений законом розмір штрафних санкцій стосовно окремих видів зобов’язань не може бути змінений.
Стає незрозумілим, чи можуть сторони самостійно збільшити розмір штрафних санкцій (неустойки) у випадку, якщо це не передбачено законом. Але норма Цивільного кодексу не передбачає будь-яких винятків із загального правила про збільшення розміру неустойки, до того ж цей пункт має не меншу силу, ніж Господарський кодекс, тому це питання лишається відкритим.
Звернемося до колізії, яка виникає при вирішенні питання про порядок стягнення неустойки та відшкодування збитків. Так, ст. 624 Цивільного кодексу передбачає, що неустойка підлягає стягненню в повному розмірі незалежно від стягнення збитків. Водночас Господарський кодекс передбачає , що збитки стягуються в частині, яка не покрита штрафними санкціями. Можливість же відшкодування збитків у повному обсязі поряд зі стягненням неустойки має бути передбачена законом чи договором. Можна вважати, що ст.624 Цивільного кодексу і є тим самим передбаченим законом варіантом, але тоді абсолютно незрозуміло, яке практичне значення має згадана норма Господарського кодексу України.
Та найбільш незрозумілим є питання, чи можливо взагалі застосовувати визначення штрафу та пені, наведені в ЦК України стосовно господарських правовідносин. Господарський кодекс оперує даними поняттями, але визначення їм не дає. Так, Господарський кодекс України передбачає, що розмір санкцій може бути встановлений у процентному відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання в певній визначеній сумі або в процентному відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання [30, с.80].
Разом із тим ст. 549 Цивільного кодексу України при визначенні терміна «штраф» використовує поняття нвиконаного чи неналежним чином виконаного зобов’язання, а при визначенні «пені» - поняття несвоєчасно виконаного зобов’язання . Тобто штраф і пеня, згідно з Цивільним кодксом не передбачають можливості стягнення неустойки від усієї суми зобов’язання , натомість визначають її лише у відсотковому відношенні від невиконаного, виконаного неналежним чином чи несвоєчасно виконаного зобов’язання [50, с.138].
Більше того, Господарський кодекс визначає штрафні санкції виключно як господарські санкції у вигляді певної грошової суми, тоді як згідно Цивільного кодексу неустойкою (штрафом, пенею)може бути й інше майно, яке боржник має передати кредиторові у випадку порушення зобов’язання. Майном же, в силу ст.190 Цивільного кодексу , можуть бути, наприклад, майнові права.
Можна також розглянути питання про строки нарахування штрафних санкцій (неустойки). Так, Цивільний кодекс не передбачає будь-яких строків, що обмежували б її нарахування . Господарсьий кодекс ж однозначно вказує на те, що нарахування штрафних санкцій в разі прострочення виконання зобов’язання припиняється, якщо інше не встановлено договором чи законом, через шість місяців з того моменту, коли зобов’язання мало бути виконаним.
Звісно, можна припустити, що ця норма просто конкретизує загальні положення Цивільного кодексу України. Однак справа полягає в тому, що штрафні санкції існують, згідно з Господарським кодексом України , виключно у грошовій формі, а неустойка (штраф, пеня) за Цивільним кодексом може нараховуватись і як інше майно. Таким чином, якщо пеня існує в грошовій формі, то її нарахування за загальним правилом має бути припинено із закінченням шести місяців з моменту, коли зобов’язання мало бути виконаним. А у випадку, коли пеню, відповідно до Цивільного кодексу , встановлять у вигляді певного майна (будь-якого товару, що підлягає передачі), то строк її вже не обмежений, адже це вже не штрафна санкція, передбачена Господарським кодексом України, з огляду на те, що майно не є грошовою сумою. На жаль, список подібних казусів дуже довгий [50, с.139].
Крім цивільного та господарського права, категорії штраф і пеня широко використовуються і в інших галузях права, зокрема у податковому праві , але в цьому випадку вони не об’єднуються загальним терміном «неустойка».
До осіб-порушників податкового законодавства застосовуються штрафні санкції (штрафи), тобто плату у фіксованій сумі або у вигляді відсотків від суми податкового зобов’язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв’язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених відповідним законом. Отже, в цьому разі має місце штрафна відповідальність, яка передбачає застосування санкцій , що впливають на правопорушника , з метою загальної та особистої превенції правопорушень [57, с.58].
Порд із штрафними санкціями законом передбачено застосування пені, тобто плати у вигляді відсотків, що нараховуються на суму податкового боргу (без урахування пені), що справляється з платника податків у зв’язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов’язання. Пеня нараховується на суму податкового боргу (без урахування пені), що справляється з платника податків у зв’язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов’язання.
Основною відмінністю застосування штрафів і пені у цивільному та податковому праві є те, що компенсаційна функція неустойки пов'язується з відшкодуванням збитків. В той самий час виникає запитання: чи має місце реалізація компенсаційної або правовідновлювальної функції в разі застосування фінансових санкцій у вигляді штрафів та пені за податкові правопорушення?
Коли платник податку ухиляється від сплати податку або несвоєчасно сплачує податок, майновим інтереса держави завдається певна шкода – відбувається скорочення дохідної частини бюджету у зв’язку з недоотриманням казною грошових коштів і як наслідок цього - збільшується дефіцит державного бюджету. Нараховуючи пеню, держава прагне компенсувати відсутність коштів на певному проміжку часу, що відділяє момент, в який податок має бути сплачени, і момент реальної сплати його до бюджету та компенсувати в певній частині ті збитки, які можуть бути нею понесені в результаті порушення строків сплати податків та зборів.
Чи має місце право відновлювальна функція юридичної відповідальності за податкові правопорушення? Як сврдує В.Соловйов, її не може не бути, оскільки платник податків і держава , є суб’єктами майнових відносин, що породжують взаємні обов’язки. Порушення обов’язків однією із сторін утворює необхідність відновлення майнових прав іншої, що невідворотно породжує правовідновлювальну відповідальність [57, с.59].
Порівняно із заходами цивільно-правової відповідальності аналогія з відшкодуванням збитків начебто цілком доречна, але спірність такого припущення може проявлятись в такому.
По-перше, виходячи з економічної природи податку треба звернути увагу на те, що податкові надходження до бюджету як вид доходів державного бюджету є сума прогнозована. Розрахунки державних доходів, що складають державний бюджет, ніяк не можуть вважатись реальними сумами з чітко встановленою величиною, які мають надійти до бюджетів від конкретного платника податку у конкретний проміжок часу, адже перехід частини ВВП у власність держави через сплату податків зазнає впливу багатьох як економічних, так і правових чинників. Цей вплив проявляється через інфляцію, методологію формування корпоративних цін монополізацію економіки, не говорячи вже про раціональність складу і структуру самої податкової системи. Іншими словами, всі економічні проблеми у бюджеті зумовлені проблемами дохідних джерел, тобто станом кредитних і податкових відносин. Останні звлежать від виробництва і обміну, що свідчать про їх об’єктивну економічну природу [57, с.59].
По - друге, як і в цивільно-правовій відповідальності при відшкодуванні збитків , доцільно і при притягненні до юридичної відповідальності за порушення податкового законодавства звернути увагу на питання причинового зв’язку. В цивільному праві при відшкодуванні збитків обов’язкова наявність причинного зв’язку між невиконанням умов договору і збитками. Як зазначає В.Євтєєв, порушення договору боржником є необхідною та і достатньою умовою для настання збитків. Це означає, що це конкретне порушення може викликати виникнення тих видів збитків, відшкодування яких вимагає потерпіла сторона, а також, найголовніше, що порушення є тією головною умовою, без якої збитки не настали б. Тому не можна робити висновок про те, що конкретний платник податку, не сплативши або вчасно не сплативши податок, своїми діями спричинює утворення дефіциту державного бюджету.
Говорячи про дефіцит бюджету треба звернути увагу на таке : досягення рівноваги бюджету –дуже складне фінансово-політичне завдання. Теорія хоч і багато займалася цим поняттям, не може дати рецептів для правильного співвідношення між державними доходами і видатками, і на сьогодні проблема збалансованості бюджету, покриття його дефіциту залишається предметом науково-практичних дискусій. Тому мову треба вести не про негативні наслідки взагалі від податкових праопоршень, а про збитки, що їх зазнає держава від конкретного правопорушення. Наявність лише опосередкованого причинного зв’язку дає підставу вважати, що, сплативши належну суму податку, платник відшкодовує ту шкоду, яка була завдана правопорушенням. Цим відшкодування кредитору (державі) є адекватним, оскільки майно кредитора опиняється в тому становищі, в якому воно знаходилось б у випадку , якби боржник виконав зобов’язання належним чином [57, с.59].
Отже, виникнення дефіциту державного бюджету обумовлено низкою економічних чинників і виходячи з цього невиправданим, необґрунтованим є покладання на пеню функції компенсації такої шкоди, адже санкції, наділені компенсаційною функцією, мають компенсувати не збитки взагалі, а збитки від правопорушення, за яке стягуються. Як вже було аргументовано вище, несвоєчасна сплата податків лише опосередковано впливає на невиконання державою своїх фінансових зобов’язань. Поряд з податковими надходженнями, доходи бюджету мають такі джерела як неподаткові надходження, трансферти, доходи від операцій з капіталом. І якщо за одним з джерел не виконується план надходжень і це ніяк не компенсується, чи мають компенсувати платники податків втрати від несвоєчасної сплати податків?
Слід погодитись з В. Стрельниковим, який стверджує, що аналіз причин втрат казни внаслідок недотримання податків в строк – предмет окремого дослідження. Сьогодні можна окреслити один з аспектів проблеми, а саме наскільки взагалі справедливо вимагати сплати пені за прострочення податкових платежів, якщо держава прострочення зі свого боку ніяк не компенсує [57, с.60].
Ще одним аргументо на користь розглянутої позиції може бути встановлений порядок визначення розміру штрафних санкцій у податковому законодавстві.
Так, О.Демидов вважає, що треба враховувати цілу низку чинників при визначенні розміру фінансових санкцій, наприклад, обсяг заподіяної державі шкоди. Недоцільність обґрунтування роміру штрафних санкцій полягає в тому, що розмір штрафу, неустойок, пені не може бути економічно обґрунтованим у розумінні відповідності розміру збитків, спричинених порушенням зобов’язання. Відшкодування майнової шкоди вичерпується сплатою податку в повному обсязі.
Отже, можна стверджувати, що фінансовим санкціям у податковому праві компенсаційна або правовідновлювальна функція не притаманна і, порівнюючи штрафні санкції (штрафи) і пеню з видами неустойки в цивільно-правовій відповідальності, можна провести аналогію лише зі штрафною неустойкою. Так, штраф і пеня, передбачені податковим законодавством, стягуються поряд з відшкодуванням збитків-сплатою податків [57, с.60].
Отже, пеня у податковому праві за змістом є штрафною санкцією. Тому виникає логічне запитання, чому за одне і теж саме правопорушення застосовують дві штрафні санкції, а саме – штраф і пеню. Очевидно, відповідь на це запитання полягає в самому визначенні податкового правопорушення та його характеристиці, пов’язаного з несвоєчасною сплатою податків. Подібні правопорушення складаються фактично з двох частин:
Невиконання загального обов’язку щодо сплати податків у належному розмірі;
Порушення термінів сплати податків.
І все ж таки, більш доцільним є застосування тільки однієї штрафної санкції. Для подолання зазначених суперечностей можна запропонувати два підходи.
Перший підхід – при податкових правопорушеннях пеню слід застосовувати за аналогією з відсотками річних за прострочення грошових зобов’язань у цивільному праві. Для цього нарахування пені слід починати:
При самостійному нарахуванні суми податкового зобов’язання платником податків – від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати податкового зобов’язання;
При нарахуванні суми податкового зобов’язання контролюючими органами - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати податкового зобов’язання , визначеного у податковому повідомленні.
Пеню доцільно нараховувати до прийняття банком , що обслугоує платника податків, платіжного доручення на сплату суми податкового боргу. Розмір пені має дорівнювати величині відсотків, під які оформляється податковий кредит. Пеня нараховується без зупинення строків нарахування [57, с.60].
Другий підхід, який є більш прийнятним – пеня має бути, поряд зі штрафом, додатковою санкцією. Особливість додаткових санкцій полягає в тому, що вони застосовуються не за попередньо вчинене правопорушення, а за протиправну відмову відновити порушений правопорядок. Ці санкції мають штрафний каральний характер, але їх застосовують не стільки для виправлення і перевиховання правопорушника, скільки для спонукання його до усунення протиправного стану. Тому пеню, як додаткову санкцію слід нараховувати після того, як платник податку, що порушив податкове законодавство, не сплачує податковий борг з сумою штрафів. Для цього момент, з якого має нараховуватись пеня, починається, наприклад, через три дні. Тобто правопорушнику треба дати час на сплату податкової недоїмки, а вже після цього застосовувати додаткову санкцію у вигляді пені, з можливою зупинкою терміну обрахування пені на час адміністративного оскарження[57, с.61].
Можна зробити короткий висновок : неустойка - найпоширеніша міра відповідальності за правопорушення. Поширеність цієї санкції пояснюється тим, що вона є зручною і легко вживаною мірою відшкодування збитків. У цьому сенсі неустойці властиві наступні риси:
- зумовленість розміру відповідальності;
- можливість стягнення за сам факт порушення (без доказу наявності шкоди);
- можливість передбачення неустойки на свій розсуд або збільшення передбаченого законом розміру.
Оскільки неустойку (штраф та пеню) дуже часто використовують і в інших галузях права, що викликає певні труднощі у застосуванні цивільно-правової категорії в податковому, господарському праві. Неузгодження визначення неустойки (штрафа та пені) у різних галузях українського законодавства викликає виникнення правових колізій та прогалин у прві, які потребують негайного вирішення.
ВИСНОВКИ
Поняття цивільно-правової відповідальності є настільки багатогранним і складним правовим явищем, що єдність в оцінках його аспектів серед дослідників не спостерігається.
Якнайповніше, чіткіше і точніше визначення цивільно-правової відповідальності дає А.А. Лук`янцев. На його думку, цивільно-правова відповідальність – це наслідок здійснення фізичною або юридичною особою цивільного правопорушення, який полягає у виникненні у кредитора (потерпілого від цього правопорушення, тобто особи, якій була завдана шкода) вимоги до правопорушника на предмет застосування до останнього заходів, передбачених законом або договором, які мають на меті відновлення втраченого кредитором (потерпілим) цивільного блага або здобуття ним компенсації за втрату цього блага, полягають в добровільному задоволенні цих вимог, або покладанні на правопорушника під непрямою або прямою дією державного примусу нових або додаткових цивільних обов'язків і (або) в применшенні суб'єктивних цивільних прав правопорушника, у тому числі в передачі потерпілому майна правопорушника [43,с. 112].
Цивільно-правова відповідальність характеризується трьома обов'язковими ознаками:
державний примус;
негативні несприятливі наслідки для правопорушника (боржника);
засудження правопорушення і його суб'єкта.
Залежно від конкретних обставин відповідальність за цивільним правом може бути різною. Це залежить від характеру правопорушення, суб'єктного складу цивільного правовідношення і ряду інших обставин.
У юридичній науці прийнято диференціювати цивільно-правову відповідальність на різні види. При цьому критерії розмежування можуть бути вибрані залежно від цілей такої диференціації.
Залежно від підстави виникнення відповідальності розрізняють договірну і позадоговірну відповідальність. У тих випадках, коли на стороні боржника за зобов'язанням виступають декілька осіб, відповідальність цих осіб може бути дольовою, солідарною і субсидіарною. У тих випадках, коли настання шкоди або збитків стало результатом не лише поведінки порушника цивільних прав, але і винної поведінки самого потерпілого, говорять про так звану змішану відповідальність.
Особливий характер відповідальності встановлений законом на випадок прострочення у виконанні зобов'язання [19,c.18].
Юридичний словник дає таке визначення субсидіарної відповідальності: «Субсидіарна відповідальність – одна з видів відповідальності цивільної : додаткова відповідальність осіб, які як і боржник відповідають перед кредитором за належне виконання зобов’язання у випадках, встановлених законом чи договором. Субсидіарну відповідальність несуть батьки (піклувальники) за шкоду, завдану неповнолітнім у віці від 15 до 18 років: у випадках, коли у неповнолітнього немає майна чи заробітку, достатніх для відшкодування завданої шкоди, стягнення може бути звернено на майно батьків або піклувальників. Однак, цей обов’язок припиняється коли особа, що завдала шкоди досягає повноліття, а також, якщо до цього моменту в нього з'явиться майно, достатнє для відшкодування шкоди» [71,с. 443].
При дольовій відповідальності кожен із співборжників зобов'язаний нести відповідальність в тій долі, яка згідно із законом або договором припадає на нього. Долі ці можуть бути рівними або нерівними, але вони завжди визначені. У тих випадках, коли з договору або додаткової угоди між боржниками не виявляється, що долі їх не рівні, вони зобов'язані нести відповідальність в рівних долях. Так пайова відповідальність настає в разі невиконання учасниками загальної пайової власності своїх обов'язків перед третіми особами [66, с.115].
Солідарні зобов’язання виникають, зокрема, при неподільності предмета зобов’язання , при відповідальності учасників повного товариства по загальних боргах товариства, а також при сумісному заподіянні шкоди декількома особами.
При єдиному солідарному обов’язку декількох боржників перед кредитором , останній вправі вимагати виконання від будь-якого боржника (або від них усіх сумісно), причому не тільки в частині боргу, а й в повному обсязі. Подібно до ст.175 ЦК 1963 року, недоотримане з одного з солідарних боржників у такому ж порядку може бути витребувано кредитором від спів боржників [65,C.716].
Необхідність розмежування договірної і позадоговірної відповідальності обумовлена тим, що вони підкоряються різним правилам.
Під договірною відповідальністю прийнято розуміти відповідальність, що настає у випадках невиконання і неналежного виконання зобов'язання, що виникло з договору [66,c.117]
Порушення зобов'язання, що виникло не з договору, а за іншими підставами, - тягне за собою позадоговірну ( завдяки походженню із Римського цивільного права її ще називають - деліктною) відповідальність. Під час настання деліктної відповідальності, шкода завдається особою, яка не знаходилась в договірних відносинах з особою, якій спричинили шкоду. Своїми діями особа, що спричинила шкоду порушує не конкретний обов’язок активного характеру (виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші), а загальний пасивний обов’язок – не порушувати суб’єктивних прав іншої особи. Деліктна відповідальність виникає у момент спричинення шкоди майну або особі. У відповідності з цим воно регулює окрім загальних правил про цивільно-правову відповідальність спеціальними нормами про зобов’язання зі спричинення шкоди. Правила про деліктні зобов’язання не можуть змінюватись за згодою сторін [48,c.60].
Основна ж відмінність між договірною і позадоговірною відповідальністю, як прийнято вважати, полягає в тому, що договірна відповідальність настає у випадках не лише передбачених законом, як це має місце при позадоговірній відповідальності, але і сторонами в договорі. При укладенні договору сторони мають право підвищити відповідальність порівняно з тією, що встановлена законом, або знизити її розмір (у випадку, якщо відповідальність визначена диспозитивною нормою), але і встановити заходи відповідальності за невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань згідно до певних законів.
Діючий Цивільний кодекс, містить норми про відшкодування моральної шкоди. Якщо громадянинові заподіяна моральна шкода (фізичні або етичні страждання) діями, що порушують його особисті немайнові права, а також в інших випадках, передбачених законом, суд може покласти на порушника обов'язок грошової компенсації вказаної шкоди. При цьому суд повинен також враховувати міру фізичних і етичних страждань, пов'язаних з індивідуальними особливостями особи, якій заподіяна шкода . Не можна не відмітити, що відповідальність у вигляді відшкодування моральної шкоди не може виникнути з договірного зобов'язання. Підставою такої відповідальності є факт спричинення громадянинові фізичних або етичних страждань. Розмір компенсації моральної шкоди встановлюється судом і не може бути передбачений сторонами в договорі. З цього виходить, що відшкодування моральної шкоди громадянинові слід визнати різновидом позадоговірної відповідальності. Про це свідчить також і та обставина, що підстави і розмір компенсації громадянинові моральної шкоди визначаються правилами, встановленим в Цивільному кодексі [65,c.755].
Ч.1 ст. 549 вказує, що неустойка – грошова сума або інше майно,які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.
Цивільний кодекс України дає визначення традиційним різновидам неустойки – штрафу та пені. Відповідно до ч.2. ст. 549 ЦК штраф – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пеня – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення зобов'язання. Штраф може, по суті, встановлюватись за будь-яке порушення зобов'язання, в той час як пеня – на випадок прострочення виконання зобов'язаннь, тобто вона покликана забезпечити лише своєчасне виконання обов'язків боржника. Пеня є тривалою неустойкою, яка стягується за кожний послідуючий період прострочення невиконаного в строк (певний термін) зобов'язання [ 65, c.397].
Одним з основних способів захисту цивільних прав та інтересів , який є водночас універсальною мірою відповідальності, є відшкодування збитків. Оскільки відшкодування збитків є мірою відповідальності, воно застосовується, за загальним правилом, за наявності вини несправного боржника.
Основною формою компенсації заподіяної шкоди потерпілої особи є відшкодування збитків. Можливість використовувати відшкодування збитків як засобу захисту порушених прав виникає у громадян і юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того чи є вказівка в тій чи іншій нормі Цивільного кодексу про таке право. Слід зазначити, що до Цивільного кодексу включена низка норм, які розташовані в різних книгах та регулюють відносини, що виникають при відшкодуванні збитків : ст.ст.16, 92, 119, 123, 403, 623, 624 та інші статті Цивільного кодексу.
Таким чином, відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав. Одночасно, відшкодування збитків є мірою відповідальності. Тому слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання, що випливає з договору (ст.611, 623 Цивільного кодексу) від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди [65,c.442].
Виходячи з всього вищевикладеного можна зробити короткий висновок про те, що хоч тема «Форми і види цивільно-правової відповідальності» здається легкою для дослідження та вже досить вивченою, то можна сказати, що під час більш глибокого вивчення цієї теми відкриваються недоліки та «білі плями», які ще не досліджені науковцями. До того ж цивільно-правові відносини є найпопулярнішими серед фізичних та юридичних осіб, оскільки вони вступають в такі відносини майже щодня, навіть не розуміючи цього, тому періодично треба проводити вивчення та модернізацію цієї сфери суспільних відносин, пристосовуючи їх до реалій сьогодення.
РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА
Не дивлячись на поширеність неустойки, Цивільний кодекс характеризує її як захід відповідальності, вживаний лише за порушення зобов'язань. Неустойці як правовій категорії, діючий Цивільний кодекс надає двояку роль. Вона вважається способом забезпечення виконання зобов'язань і мірою відповідальності.
Характер неустойки і практичне вживання дають підставу відмітити, що одночасне визнання неустойки способом забезпечення і мірою відповідальності невиправдано . Ні законодавець, ні автори, що звернулися до аналізу категорії «неустойка», не лише не змогли розмежувати неустойку, визнану способом забезпечення, від неустойки, визнаною мірою відповідальності, але і та обставина, з якого моменту припиняється практична дія неустойки як способу забезпечення і починається її функціонування як заходу відповідальності. Тому подвійність неустойки штучна. Неустойка є лише мірою відповідальності і як така, як і будь-яка міра дії або відповідальності, виконує також забезпечувальну функцію. Видно, що своїм характером, особливостями вживання, способом передбачення і другими якостями вона істотно відрізняється від передбачених в Цивільному кодексі способів забезпечення (застава, гарантія, поручительство, завдаток, утримання). Із характеру угод відносно неустойки (штрафу, пені), досягнутих в договорах, що укладаються між учасниками правовідносин, видно, що вона є не способом забезпечення, а санкцією, передбаченою за невиконання або неналежного виконання зобов'язань. Наприклад, фабрика телеграфних апаратів «Калуга» пред'явила ООО «Ліпаркабель» вимогу повернути переведену ним суму за товар вигляду ПВКФ-95-100 і суму штрафу за затримання постачання товару на 190 днів, встановлену у розмірі 0,2% за кожен день затримання в п. 6.1 договорів [57,c.58].
З наведеного прикладу видно, що встановлена договором неустойка є не способом забезпечення виконання зобов'язання, а санкцією, вживаною за прострочення постачання.
Оскільки вся історія розвитку цивільного права свідчить, що неустойка у всіх правових системах і в різних галузях права застосовується як міра відповідальності, отже, дивлячись на вищевикладене, наш законодавець, віддаючи дань традиції, закріпив передбачений колишнім законодавством, але не виправданим на практиці не обгрунтований принцип двоякого вживання неустойки .
Нарешті,
не менш важливою
є та обставина,
що як в системі
загального
права, так і в
розвинених
державах
західноєвропейської
системи неустойка
(штраф, пеня)
розглядається
і регулюється
як міра відповідальності.
Викладене
дозволяє зробити
висновок, що
усунення недоліків,
що є в області
законодавчої
регламентації
неустойки, має
важливе практичне
значення. З
цієї причини
ми вважаємо,
що норми відносно
неустойки,
необхідно
викласти в
главі 51 «Відповідальність
за порушення
зобов'язань».
Така зміна не
лише підвищить
ефективність
вживання неустойки
як заходу
відповідальності,
але і послужить
основою, аби
право звільнилося
від необхідності
пошуків надуманих
обгрунтувань
для пояснення
ролі і значення
неустойки як
способу забезпечення або
штучного приписування
способу забезпечення
властивих
санкції функцій.
Наука дістане
додаткову
можливість
зосередити
всю свою увагу
на виявленні
єства і вдосконаленні
механізмів
вживання неустойки
як заходу
відповідальності.
А про те, що є
необхідність
в серйозних
дослідженнях
в цій області,
свідчить практика
вживання неустойки
.
Зокрема, сучасна практика вживання неустойки показує, що необхідно, виходячи з характеру, небезпеки, правових наслідків правопорушень, встановити максимальні розміри неустойки, аби вживання цієї санкції не використовувалося як джерело необгрунтованого збагачення або для того, щоб поставити учасника правовідношення в безвихідь. Наприклад, не може вважатися нормальним явище, коли сума неустойки, що стягується, майже прирівнюється до суми боргу.
Практика вживання неустойки свідчить також, що за обставин різного вживання неустойки Цивільний кодекс штучно обмежив сферу вживання неустойки як заходу відповідальності, вважаючи її мірою відповідальності, вживаної тільки за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. Проте саме вивчення законодавства показує, що такий підхід - визнання неустойки санкцією, вживаною в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань , - не відображає реального стану речей і зменшує значення неустойки .
Річ у тому, що захист прав за допомогою неустойки забезпечується не лише в зобов'язальних стосунках. Інші цивільно-правові акти, які регулють процес господарського звороту, і акти, які регулюють земельні, екологічні і інші стосунки, передбачають неустойку також за правопорушення, які не витікають із зобов'язальних стосунків (наприклад, за порушення стандартів, ліцензій,сертифікатів екологічного законодавства, фінансового законодавства і так далі). Це доводить, що неустойка як засіб захисту суб'єктивних прав застосовується для захисту інтересів як учасників зобов'язальних стосунків, так і учасників інших стосунків і суспільних інтересів.
Це означає, що норму (норми), що регламентує єство неустойки як заходу майнової відповідальності, необхідно помістити в загальних положеннях ЦК, безпосередньо після статті, що регламентує відшкодування збитків, розмістити статтю, яка б давала визначення неустойки та регулювала питання її застосування, а ст. 549 буде спеціальною статтею, в якій глибоко і широко розкривається неустойка. Нова стаття може бути викладена так:
«1.Особа, право якої порушене, має право витребувати передбачену законом або договором неустойку (штраф, пеню).
2.Неустойкою (штрафом, пеню)є передбачена законом або договором грошова сума.
3.Розмір передбаченої законом неустойки може збільшуватись угодою сторін , якщо це заборонено законом.
4.Якщо неустойка, яка підлягає виплаті явно невідповідає наслідкам правопорушеня, суд має право зменшити її».
Норми, які регулюють особливості вживання неустойки слід розмістити в главі «Відповідальність за порушення зобов'язань» і в інших актах, що передбачають неустойку як міру відповідальності за порушення правовідносин.
Виводи юристів про відмінності відшкодування збитків і неустойки свідчать, що неустойка як санкція своїм застережливим, компенсаційним характером і легкістю вживання вигідно відрізняється від відшкодування збитків. Зрозуміло, що подібний підхід в якійсь мірі обумовлений складнощами процесу формування законодавства, недостатньою врегульованістю значної частини господарських та цивільних стосунків. Проте ця обставина не може виправдати ігнорування в актах, регулюючих конкретні правовідносини, ролі неустойки як заходу відповідальності. Саме в актах, направлених на врегулювання конкретних стосунків господарського та цивільного звороту, необхідно в міру можливості передбачити можливість вживання законної неустойки у випадках невиконання обов'язків, зловживання правами. Подібний підхід не може оцінюватися як недоречне втручання держави в приватні стосунки, оскільки йдеться не про втручання в природно здійснювані стосунки, а про прилюдно-правове втручання при правопорушеннях, яке є обов'язком держави .
Згідно Цивільного кодексу неустойка може виражатися як в грошовій сумі, так і у майні. Але при використанні на практиці не грошової неустойки виникає багато проблем. Наприклад, взяти хоча б правило про можливість зниження неустойки : як воно може застосовуватись, якщо неустойка виражена у вигляді якогось товару? А як бути, якщо це не товар, а індивідуально-визначена неподільна річ - як можна зменшити таку неустойку?
До того ж, для того, щоб виграти справу у суді про присудження майна в натурі, необхідно доказати знаходження витребуваного майна у відповідача на момент розгляду справи у суді, що вкрай складно. У цих умовах сама можливість стягнення такого роду неустойки у вигляді майна в натурі не дуже реальна.
Тому з ч.1 ст.549 Цивільного кодексу слід викласти в такій редакції : «Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання».
У Господарському кодексі неустойка, штраф, пеня визначаються як окремі санкції, а у Цивільному кодексі штраф і пеня є видами неустойки, тому , шляхом внесення змін до Господарського кодексу, потрібно привести узгодження між двома галузями права, щоб прибрати правову колізію. Статтю Господарського кодексу треба викласти у тій ж редакції, як у Цивільному кодексі, у якому попередньо треба дати визначення неустойки, як запропоновано вище.
Дослідження теми «Форми і види цивільно - правової відповідальності» показало наявність у цій сфері суттєвих проблем та правових колізій, які треба негайно вирішувати і прибирати шляхом привернення уваги до вказаної проблематики і внесення змін до діючого законодавства.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Агеева Е.А. Юридическая ответственность в государственном управлении: (социально-правовой аспект)/ Е.А. Агеева.- Л.: ЛГУ, 1990- 141 с.
Базылев Б.Т. Ответственность в советском праве / Б.Т. Базылев.- Красноярск: Красноярский Ун-т, 1977.- 72 с.
Базылев Б.Т. Юридическая ответственность (теоретические вопросы)/ Б.Т. Базылев.- Красноярск: Красноярский Ун-т, 1985.- 120 с.
Баринова Е.В. Понятие, формы и виды гражданско-правовой ответственности за нарушение договорного обязательства.// Актуальные проблемы гражданского права. Вып. 6 под ред. О.Ю. Шилохвоста. – М., 2003.-С.64-70.
Барциц И.Н. Гражданская ответственность: понятие и виды / И. Н. Барциц // Журнал российского права.- 1999.- № 12.- с.36-47.
Большой юридический словарь/ под ред. А.Я. Сухарева.- М.: ИНФРА-М.- 2006.- 858 с.
Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая. Общие положения.-М., 1999.-С.705.
Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность: (Очерк теории) / С.Н. Братусь -М.: Юрид. Лит., 1976 - 215 с.
Венгеров А.Б. Теория государства и права: ученик / А.Б.Венгеров.- М.: Омега-Л, 2007.- 607 с.
В. Приймак. До питання визначення вини як умови цивільно-правової відповідальності / Приймак В. // ЮВУ, 25–30 серпня 2001 р.-С. 12-18
Витрянский В.В. Гражданское право и ответственность. /В.В. Витрянский. – М., 2003-410 с.
Габричидзе Б.Н. Юридическая ответственность: Учебное пособие. / Габричидзе Б.Н., Чернявский А.Г. — М.: Альфа-М, 2005.-310 с.
Галаган, И.А. Административная ответственность в СССР/ И.А. Галаган.- Воронеж: Воронежский университет, 1976 .– 198 с.
Государственная дисциплина и ответственность./ Б.И. Кожохин, Л.И. Антонова, Б.В. Дрейшев и др. – Л.: ЛГУ .- 1990 .- 152 с.
Гамбаров Ю.С. Гражданское право. Общая часть. / Под ред. В.А. Томсинова. / Ю.С.Гамбаров.- М.: Изд-во «Зерцало», 2003 (Серия «Русское юридическое наследие»).-310 с.
Гражданское право: Учебник. 2-е изд. / Под ред. Е.А. Суханова.– М., 2004. Т.1.- 380 с.
Гражданское право: Учебник в 4 т. / Под ред. Е.А. Суханова. — М.: Изд-во «Волтерс Клувер», 2004.-345 с.
Гражданское право: Учебник в 3 т. — 6-е изд., перераб. и дополн. / Н.Д. Егоров, И.В. Елисеев и др.; отв. ред. А.П. Сергеев, Ю.К. Толстой. — М.: ТК Велби. Изд-во «Проспект», 2006.- 268 с.
Грібанов В.П. Відповідальність за порушення цивільних прав і обов'язків / В.П.Грібанов //Право України.- 2000.-№8.-С.12-16.
Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав / В.П. Грибанов// Российское право.- 2001.- №1.-с.56-60.
Грімм Д.Д. Лекції з догми римського права / Д.Д.Грім. - М.: Изд-во «Зерцало», 2005.-450 с.
Денисов, А.И. Общая теория правонарушений и ответственности./ А.И. Денисов - Л., 1983.- 142 с.
Доліненко Л.О. Цивільне право України: Навчальний посібник / Доліненко Л.О., Доліненко В.О., Сарновська С.О. - К.: Кондор, 2006. - 356 с.
Дубинин, Н.П. Генетика, поведение, ответственность/ Н.П. Дубинин, И.Н. Карпец, В.Н. Кудрявцев// - М.: Политиздат.- 1989.- 351 с.
Духно, Н.А.Понятие и виды юридической ответственности/ Н.А. Духно, В.И. Ивакин// Государство и право.- 2000.- № 6.- с.12-17.
Евтеев В.С. Обоснование реального понесения убытков / В.С.Евтеев //Гражданин и право . -2001.- №2-(8).- С.38-43
Егоров В.С. Теоретические вопросы освобождения от уголовной ответственности: учеб.-метод. пособие/ В.С. Егоров.- М.: Моск. психол.-соц. ин-т.- 2002.- 279 с.
Іоффе О.С. Провина і відповідальність по радянському праву/ О.С.Іоффе //Советское держава і право. -1972.- №9.С.17-23.
І.Корнієнко. Відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів / І.Корнієнко // Юридичний журнал.-2009.- №1 (79) .- С.89-91.
І.Легка. Питання співвідношення положень ГК України та ЦК України про стягнення неустоцки (штрафних санкцій) / І.Легка // Юридичний журнал.-2004.-№8(26).-С.80-82.
Иванов А.А. Цели юридической ответственности, ее функции и принципы/ А.А.Иванов// Государство и право.- 2003.- № 6.- с.66-69.
Иоффе О.С. Избранные труды: 4 т. / О.С.Иоффе .- СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2005 г. - 460 с.
Иоффе О.С. Обязательственное право / О.С.Иоффе. – М., 1973.-467 с
Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. // Офіційний вісник України. 2001. – № 1–2.
Закон України «Про власність» // Відомості Верховної Ради України. 1991. – № 20. – С. 248 (з наступними змінами).
Карапетов А.Г. Неустойка как средство защиты прав кредитора в российском и зарубежном праве / А.Г.Карапетов - М.: «Статут», 2005.-345 с.
Кособродов В.М. Обязательство по возмещению вреда, причиненного жизни и здоровью, как мера социальной защиты прав и интересов потерпевшего / В.М.Кособродов // Адвокат.- 2004. -№7.-С.22-27
Кудрявцев В.Н. Закон, поступок, ответственность / В.Н.Кудрявцев //- М.: Наука.- 1986.- 448 с.
Лейст, О.Э Санкции в советском праве/ О.Э. Лейст.- М. : Госюриздат, 1962.- 238 с.
Лейст О.Э Санкции и ответственность по советскому праву: (теоретитческие проблемы) / О.Э. Лейст .- М. : МГУ, 1981.- 239 с.
Липинский Д.А. О системе права и видах юридической ответственности / Д.А.Липинский //Правоведение.- 2003.- № 2.- с.27-37
Липинский Д.А. Об актах применения конституционной ответственности// Юридический мир / Д.А.Липинский .- 2006.- № 7.- 22-25
Лукьянцев А.А. Применение гражданско-правовой ответственности при осуществлении предпринимательской деятельности: теория и судебная практика / А.А.Лукьянцев. – Ростов н/Д: Изд–во РГУ, 2005.
М.Сібільов. Підстава та умови цивільно-правової відповідальності за порушення договірних зобов’язань за чинним Цивільним кодексом / М.Сібільов // Вісник академії правових наук України.-2004.-№2.-80-88.
Малеин Н.С. Правонарушение: Понятие, причины, ответственность/ Н.С. Малеин. - М. : Юрид. Лит, 1985 .- 192с.
Малеин Н.С. Современные проблемы юридической ответственности/ Н.С. Малеин// Государство и право.- 1994.- № 6.- с.23-32
Назаров Б.Л. О юридическом аспекте позитивной социальной ответственности / Б.Л.Назаров // Советское государство и право.- 1981.- № 10.- с.29-38
Нам К. Ответственность за нарушение обязательств: теория и законодательство / К. Нам // Хозяйство и право.-1997.-№4.-С.59-64.
Новоселова Л. Ответственность за неисполнение денежного обязательства / Л. Новоселова // Закон .- 2001.- №12.-С.67-73.
О.Денисенко.Потреба удосконалення стягнення штрафних санкцій / О.Денисенко // Право України.-2008.-№7.- С.136-140.
Основы государства и права: учебное пособие / под. ред. О.Е. Кутафина.- М. : Юристъ, 2002.- 458 с.
Пиголкин, А.С. Теория государства и права: учебник/ А.С. Пиголкин .- М. : Юрайт, 2006.- 613 с.
Постанова Пленуму Верховного Суду від 31 березня 1996 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної немайнової школи» // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. Частина перша. – К. , 1995.
Постанова Пленуму Верховного Суду від 28 вересня 1990 р. № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації» //Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. Частина перша. – К. , 1995.
Протас Е.В. Гражданское право: Учебник. / Е.В.Протас - М.: Высшая школа, 2005. - 450 с.
Пугинский Б.И. Гражданско-правовая ответственность. / Б.И.Пугинский. – М., 2006.-126 с
Р.Усенко. Штраф і пеня в податковому та цивільному праві / Р.Усенко // Право України.-2003.- №5.- С.58-61.
Р.О.Стафанчук. Проблеми у застосуванні спеціальних способів захисту особистих немайнових прав фізичних осіб / Р.О.Стефанчук // Вісник Верховного суду України.-2007.-№7.-С.36-43.
Сергеев А.А. Проблемы конституционно-правовой ответственности выборных лиц государственной власти и местного самоуправления / А.А.Сергеев // Правоведение.- 2003.- № 3.- с. 55-65.
Сібільов М. Базові моделі регулювання договірних відносин за новим Цивільним кодеком України / М.Сібільов // Українське комерційне право .-2003.- №4.-С.17-20.
Сібільов М. Акти цивільного законодавства і договір// Методолгія приватного права : Збірник наукових праць. / М.Сібільов . -К., 2003.-С.158-163.
Тархов В.А. Гражданское право и ответственность. / В.А.Тархов. – М., 2006.- 368 с.
Ткачук А.Л.Значення вини у відносинах відповідальності за порушення договірних зобов’язань : Автореф.дис. … канд.юрид.наук.-К., 2002.// www.tkachukdissertation.com.ua
Хохлова Г.В. Понятие, виды и формы гражданско-правовой ответственности / Г.В.Хохлова // Актуальные проблемы гражданского права. Вып. 5. под ред. В.В. Витрянского. М., 2001.-324 с.
Цивільний кодекс України : Коментар. Видання друге із змінами.- Х.:ТОВ «Одіссей», 2004.-856 с.
Цивільне право України. Підручник у двох книгах. Книга перша і друга. За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. – К. , 2007.-287 с.
Цивільне право України : Навчальний посібник / за заг.ред.І.А.Бірюкова, Ю.О.Заіки.-К.:Істина, 2004.-224 с.
Цивільне право. Підручник: Частина 1./Подред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергєєва.-К.: Істина, 2001.-325 с.
Шкарупета, Т. Юридическая ответственность руководителя организации/ Т. Шкарупета// Финансовая газета.-2006.- 31 августа (№ 35).-с.12; оконч. 2006.- 7 сентября (№ 36).- с.13
Юридическая энциклопедия/ под. ред. М.Ю. Тихомирова.- М. : 2007.- 972с.
Юридический словарь/ под. ред. А.Н. Азрилияна.- М. : Институт новой экономики.- 2007.- 1152 с.