Зміст
1. Чи має практична психологія свої специфічні завдання?
2. Які фактори визначають особливості життєвої ситуації особистості (групи)?
3. Яке основне призначення психокорекційної роботи практичного психолога?
4. Чи існують відмінності в підготовці практичних психологів для різних соціальних сфер?
5. Які основні функції практичного психолога у сферах державної служби та політики?
1. Чи має практична психологія свої специфічні завдання?
Мабуть, перша галузь, де відчувається масова потреба у практичній психології, є освіта. Тут відбуваються бурхливі процеси становлення нової педагогіки, яка неможлива без ґрунтовного знання про індивідуальність вихованця (учня). Необхідність диференціації та індивідуалізації навчання, застосування новітніх методів виховання, стимулювання саморозвитку учнів вимагає залучення психолога до навчально-виховного процесу.
Різноманітними є функції психологів, які працюють у Збройних Силах. Передусім - це відбір претендентів на різні армійські спеціальності; особливо це стосується пілотів, операторів радіолокаційних станцій, моряків, вояків мобільних сил та ін.
Важливий напрям роботи військових психологів - соціальне-психологічне забезпечення боєздатності підрозділів. Шляхом соціально-психологічного обстеження виявляються оптимальний склад та розподіл функцій між членами екіпажу або підрозділу. Основні види роботи - психодіагностика, консультування, включене спостереження.
Спеціалісти з політичної психологи, як правило, працюють в інформаційних або соціологічних центрах різних партій, політичних угруповань або командах окремих політичних лідерів. Змістом їхньої роботи є аналіз документів, даних соціологічних та соціально-психологічних опитувань, поведінки тих чи інших лідерів або груп. На основі отриманих даних психолог готує рекомендації з різних питань політичної діяльності: стратегія передвиборчої боротьби, імідж політичного лідера або партії, випуск листівок, агітаційних плакатів та іншої ідеологічної продукції. В основному робота практикуючого психолога тут - це робота консультанта або радника [2, с.69].
Праця з сімейного консультування та сімейної терапії ведеться в основному на приватній основі. Основне завдання психолога - розв'язання сімейних конфліктів, вирішення питань виховання дітей у сім'ї, сексуальні проблеми клієнтів. Як правило, для розв'язку багатьох проблем, що з ними звертаються клієнти, достатньо двох-трьох зустрічей. Лише в окремих випадках психолог проводить індивідуальну психокорекційну роботу.
За прикладом розвинутих країн у нас відкриваються психореабілітаційні та соціально-реабілітаційні центри для осіб, які вийшли з ув'язнення, наркоманів, безробітних, безпритульних та ін. Зміст роботи психолога там - психологічна реабілітація та психокорекція особистості людини, вгамування посттравматичних стресів, негативних установок, агресії, нав'язливих станів, акцентуацій характеру. Цей вид професійної діяльності називають ще клінічною психологією.
Як бачимо, навіть короткий опис видів професійної діяльності спеціалістів, основним предметом яких є психічне життя людини, свідчить про досить широкий спектр функцій, методів і прийомів їхньої роботи. Назви посад, що вони обіймають, можуть бути різними: консультант, терапевт, соціальний працівник, радник. Разом із тим спільною основою перелічених видів професійної діяльності є практична психологія. Тому всі ці фахівці можуть бути названі практикуючими психологами.
2. Які фактори визначають особливості життєвої ситуації особистості (групи)?
Психологія та поведінка окремої людини як особистості істотно залежить від соціального середовища. Останнє являє собою складно влаштоване суспільство, в якому люди об'єднані одне з одним у численні, різноманітні, більш або менш стійкі з'єднання, звані групами. Серед таких груп можна виділити великі та малі. Великі представлені державами, націями, народностями, партіями, класами, іншими соціальними спільнотами, які виділяються за професійними, економічними, релігійними, культурними, освітніми, віковими, статевими та багатьма іншими ознаками. Через ці групи опосередковано здійснюється вплив ідеології суспільства на психологію людей, які їх складають [1, с.48].
Безпосереднім провідником впливу суспільства та великих соціальних груп на індивіда є мала група. Вона являє собою невелике об'єднання людей (від 2-3 до 20-30 чоловік), які зайняті якою-небудь спільною справою та знаходяться в безпосередніх взаєминах одне з одним. Мала група - це елементарний осередок суспільства. У ньому людина проводить більшу частину свого життя. Відоме твердження про залежність психології та поведінки особистості від соціального середовища правильніше було б сформулювати як тезу про залежність особистості від психології та стосунків, які існують у малих групах. Прикладами малих груп, найбільш значущих для людини, є сім'я, шкільний клас, трудовий колектив, товариство близьких друзів, приятелів і т.д.
Малу групу характеризує психологічна та поведінкова спільність її членів, яка виділяє й відособлює групу, робить її відносно автономним соціально-психологічним утворенням. Ця спільність може виявлятися за різними характеристиками - від чисто зовнішніх (наприклад, територіальна спільність людей як сусідів) до досить глибоких внутрішніх (наприклад, члени однієї сім'ї). Ступінь психологічної спільності визначає згуртованість групи - одну з основних характеристик рівня її соціально-психологічного розвитку.
Малі групи можуть бути різними за величиною, характером та структурою стосунків, що існують між її членами, за індивідуальним складом, особливостями цінностей, норм та правил взаємин, які поділяються учасниками, а також міжособистісними стосунками, цілями й змістом діяльності. Кількісний склад групи по-науковому називається її розміром, індивідуальний - композицією. Структуру міжособистісного спілкування, або обміну діловою та особистісною інформацією, йменують каналами комунікацій, етико-емоційний тон міжособистісних відносин - психологічним кліматом групи. Загальні правила поведінки, яких дотримуються члени групи, називають груповими нормами. Усі ці характеристики являють собою основні параметри, за якими виділяють, розділяють та вивчають малі групи в соціальній психології [3, с.42].
Особлива увага в ході соціально-психологічного вивчення груп і колективів приділяється взаєминам. Вони, у свою чергу, діляться на офіційні та неофіційні, стосунки керівництва й підпорядкування (зокрема, лідерства), ділові й особисті, раціональні та емоційні.
Офіційними називають стосунки, які виникають поміж людьми на підставі посади. Вони фіксуються законом, регулюються затвердженими офіційно положеннями, відповідними правилами та нормами. На відміну від них неофіційні стосунки складаються на базі особистих, або приватних, взаємин людей. Для них не існує відповідної юридичної основи, загальноприйнятих законів, твердо встановлених норм.
Ділові стосунки виникають у зв'язку зі спільною роботою або з її приводу, а особисті - як відносини, що складаються між людьми незалежно від роботи, яка виконується.
У раціональних міжособистісних відносинах на перший план виступають знання людей одне про одного та об'єктивні оцінки, які їм дає оточення. Емоційні стосунки - це, навпаки, оцінки суб'єктивні, що ґрунтуються на особистому, індивідуальному сприйманні людини людиною. Такі стосунки обов'язково супроводжуються позитивними або негативними емоціями; вони далеко не завжди ґрунтуються на реальній, об'єктивній інформації про людину.
Взаємини керівництва та підпорядкування ми вже стисло розглянули на прикладі лідерства.
Міжособистісні стосунки в групі можна розглядати в статиці, в тому вигляді, в якому вони сформувалися на даний момент, та в динаміці, тобто в процесі розвитку. У першому випадку аналізуються особливості існуючої системи стосунків, у другому - закони їх перетворення та розвитку. Ці два підходи часто сусідять один з одним, взаємно доповнюють один одного, і це характерне, зокрема, для подальшого розгляду їх у посібнику.
Стосунки в групах закономірно змінюються. Спочатку, на початковому етапі групового розвитку, вони бувають відносно байдужими (люди, які не знають або мало знають одне одного, не можуть відразу визначитися у ставленні один до одного), потім можуть ставати конфліктними, а при сприятливих умовах перетворюватися на колективістські. Усе це відбувається, як правило, за порівняно короткий час, протягом якого індивіди, що складають групу, не можуть змінитися як особистості [5, с.85]. Як погодити складну динаміку та ситуативну мінливість внутрішньогрупових стосунків із відносною особистісною стійкістю?
Це можна зробити, передбачивши залежність міжособистісних взаємин не тільки від включених у них людей, а й і від соціальних ситуацій, в яких ці стосунки формуються та розвиваються, тобто якщо стати на позиції інтеракціонізму в інтерпретації поведінки та стосунків особистості. Згідно з інтеракціоністською теорією особистість, будучи внутрішньо відносно стійкою у своїх базових властивостях, зовні може проявляти себе по-різному в залежності від обставин.
У кожної людини є свої позитивні й негативні риси, свої особливі достоїнства та вади. Те, якою стороною, позитивною або негативною, вона виступає у взаєминах із людьми, залежить від цих людей та соціального оточення, від особливостей групи, в яку вона включена в даний момент. Інакше кажучи, поведінка людини в групі визначена не тільки особистістю, але й особливостями групи.
Помічена така закономірність: чим ближче за рівнем свого розвитку група знаходиться до колективу, тим більш сприятливі умови вона створює для прояву кращих сторін особистості та гальмування того, що в ній є гіршого. І навпаки, чим далі група за рівнем свого розвитку перебуває від колективу та чим ближче знаходиться до корпорації (так називають групу, в якій складаються стосунки, протилежні колективістським), тим більші можливості вона надає для вияву в системі взаємин гірших якостей особистості з одночасним гальмуванням кращих особистісних прагнень.
У розвиненому колективі завдяки особливим нормам стосунків, що сприяють вияву кращих сторін в особистості та перешкоджають прояву гірших, людина вимушена поводитися позитивно у ставленні до товаришів по групі. У корпорації, навпаки, часто заохочуються індивідуалістичні схильності, і групова мораль, характерна для таких малих груп, змушує індивідів із метою самозахисту та відстоювання своїх особистих інтересів проявляти себе в системі взаємин із гіршої сторони [4, с.64].
Однак загалом стосунки в малій групі не зводяться до діадичних, оскільки для кожної пари навмання взятих людей можна виділити значущих для них інших членів тієї самої малої групи, стосунки яких до кожного члена цієї пари впливають, в свою чергу, на їхні особисті стосунки. Отже, парні стосунки завжди будуються з урахуванням стосунків з іншими людьми, які оточують цю пару.
3. Яке основне призначення психокорекційної роботи практичного психолога?
Психологічна корекція і психотерапія (поряд із психологічним консультуванням) є вадами психологічної допомоги. На відміну від психологічного консультування вони передбачають більш активний цілеспрямований вплив на особистісний, поведінковий та інтелектуальний рівні функціонування людини і, як правило, потребують більшого часу для здійснення.
Психологічна корекція являє собою тактовне втручання у процеси психічного і особистісного розвитку людини з метою виправлення відхилень у цих процесах і часто справляє вплив не лише на особистість, а й на її оточення, організацію життєдіяльності.
Важливими ознаками психологічної корекції є дискретність і орієнтація на вікові норми. Дискретність означає вплив психолога на відносно незалежні конкретні складові внутрішнього світу людини. Вплив здійснюється на основі теоретичних уявлень про норми перебігу пізнавальних та емоційних процесів, про норми цілеутворення в тому чи іншому віковому періоді. Орієнтація на вікові норми визначає компонент корекційного впливу (переважно діти, підлітки, юнацтво) та використання психодіагностичних методик.
Завдання психологічної корекції формулюються залежно від свого адресату - дитини з аномальним розвитком чи особистості, яка має певні відхилення і труднощі в межах психологічної норми [3, с.44].
Вона також визначається змістом корекційної роботи:
корекція розумового розвитку;
корекція емоційного розвитку;
корекція та профілактика невротичних станів, неврозів.
Існують різні недоліки характеру, які піддягають психокорекції. Вони привертають увагу оточуючих і часто є предметом їхньої турботи.
Розглянемо типології вад особистісного розвитку людей, що перебувають у межах психологічної норми. Це підвищена збудливість, гнівливість; лякливість і хворобливі острахи; песимізм або перебільшена веселість; нестійкість, підвищена імпульсивність; конфліктність; упертість; байдужість; неохайність; брехливість; постійна жадоба насолод; надмірна активність чи пасивність; замкненість; хвороблива сором'язливість; схильність до крадіжки; негативізм; схильність до блукання; неуважність; деспотизм; надмірна безпорадність; жорстокість щодо тварин; зловтішність, знущання над оточуючими та ін. Названі вади можуть бути відносно дискретними і стосуватися лише певних аспектів емоційно-вольової сфери чи мати більш тотальний характер і бути пов'язаними зі становленням акцентуації, провідних переживань, системи ставлень і ціннісних орієнтацій. Цей момент є важливим для діагностики і вибору видів психологічної допомоги особистості - корекції чи психотерапії, або корекції у межах психотерапії.
Основними етапами психокорекційної роботи є діагноз, прогноз, створення психологічно-педагогічної корекційної програми, її виконання та аналіз її ефективності. У діагнозі (на основі психологічної діагностики з використанням тестів) фіксуються показники психічного розвитку, їхня відповідність нормам, формулюється гіпотеза щодо причин відхилень.
Психологічний діагноз включає також формування прогнозу. Прогноз є передбаченням подальшого розвитку особистості за умови своєчасної корекції та за відсутності такої.
Особливостями програми корекції є наявність суто психологічної та педагогічної частин. Психолог розробляє і здійснює психологічну частину. Педагогічну частину психолог може розробляти як самостійно, так і разом з батьками, соціальними працівниками, педагогами, родичами (залежно від того, хто буде працювати з дитиною) [1, с.51].
Педагогічна частина виконується під постійним контролем психолога. Оскільки коригуючий вплив спрямований на певні конкретні характеристики, то показником ефективності виступають виміри цієї характеристики до і після корекції.
4. Чи існують відмінності в підготовці практичних психологів для різних соціальних сфер?
Вихідним положенням у справі професійного відбору є те, що не кожний спеціаліст із психологічною освітою здатний працювати в якості практикуючого психолога у школі, закладах охорони здоров'я тощо.
Дослідження свідчать, що професійна придатність практикуючого психолога не зводиться тільки до рівня його фахової освіти, і було б грубою помилкою ставити у пряму залежність знання і рівень кваліфікації спеціаліста. Очевидно, що практикуючому психологові необхідні такі індивідуальні та особистісні структури, які забезпечують успішність саме практичної діяльності.
Отже, розглядаючи питання про професійно необхідні якості практикуючого психолога, важливо над усе поставити успішність його професійної діяльності. При цьому слід узяти до уваги те, що практикуючий психолог буде мати певну спеціалізацію: діагностика, консультування, реабілітація і т. ін. Таким чином, кожна з спеціалізацій буде вимагати певної підготовки, набору навичок, особистісних рис та якостей.
Методики відбору на спеціальність "практикуючий психолог" тільки-но створюються, але вже ясно, що вони будуть зорієнтовані на діагностику основних професійно значущих рис. Найжорсткіші вимоги мають бути висунуті до психологів-консультантів, які здійснюють роботу в напрямку індивідуального кризового (конфліктного) консультування та реабілітації. Дуже серйозні вимоги до особистості психотерапевта висуває метод психоаналізу. Вони безпосередньо випливають із психотерапевтичної ситуації і тісно пов'язані з основними уміннями, якими має володіти психоаналітик [5, с.87].
Як зазначає Р. Грінсон, найважливішим умінням є здатність співвідносити свідомі думки, почуття, фантазії пацієнта з їхнім неусвідомлюваним змістом, сприймаючи не лише текст, що його висловлює пацієнт, а й глибинний підтекст. Тобто це вміння розуміти висловлювання пацієнта на всіх його рівнях - поверховому, зовнішньому та прихованому, внутрішньому.
Основні якості, котрі забезпечують це вміння, - наявність глибоких теоретичних знань, емпатія та інтуїція.
Отже, теоретичне знання є тим підґрунтям, на якому базується діяльність будь-якого фахівця, в тому числі психоаналітика. Однак найефективнішою буде та ситуація, коли знання, емпатія та інтуїція взаємодіють, доповнюючи та підтверджуючи одне одного.
Особливо тісно пов'язані емпатія та інтуїція. На думку Р. Грінсона, емпатія у психоаналітичній діяльності є методом встановлення тісного контакту в царині емоцій та спонукань. Інтуїція робить те ж саме, але стосовно ідей. Емпатія передбачає багатий запас особистих переживань аналітика, які він може використати для кращого розуміння пацієнта.
Цьому сприяє ґрунтовне знайомство з літературою, музикою, театром, живописом, фольклором, іграми тощо. Всі ці складові відчутно пожвавлюють людську уяву, що є безцінним при аналітичній роботі, дають відчуття причетності до всесвітніх переживань.
Таким чином, емпатія та інтуїція лежать в основі здатності до розуміння неусвідомлених значень та смислів, що приховані за усвідомленим матеріалом.
Одначе здатність до емпатії є основною вимогою: за її відсутності проведення ефективної терапії стає неможливим. Здатність до інтуїції свідчить про вправність, але без емпатії вона може підштовхувати до хибних висновків і взагалі віддаляти від реальності [4, с.66].
Важливою передумовою розуміння пацієнта є й щирий інтерес до людей, їхнього способу життя, емоцій, фантазій, думок.
Як пише Р. Грінсон, психоаналітик повинен мати розум, який шукає знань, причин та походжень. Енергія, що спонукає людину у цьому напрямку, виходить з її зацікавленості, яка має бути багатою кількісно і доброзичливою якісно. Замала зацікавленість в аналітика робить його жертвою нудьги, надто сильна - змушує пацієнта відчувати надмірний біль.
Наступне важливе вміння, що великою мірою залежить від особистісних якостей психоаналітика, - це вміння спілкуватися з пацієнтом.
5. Які основні функції практичного психолога у сферах державної служби та політики?
Уперше як професія соціальна робота виокремилася на межі XIX і XX ст., органічно увійшовши в суспільне життя держав західної демократії в першій половині XX ст. Головним суб'єктом соціальної роботи є соціальний працівник - фахівець високого рівня компетентності з широкого кола практичних соціальних проблем, зі знанням суспільних і правничих наук, умінням та практичними навичками комунікації, посередництва і представництва. Основне завдання соціального працівника - надавати дієву допомогу людям у пошуках виходу зі скрутного становища.
Виконання цього завдання передбачає такі етапи:
збір інформації з використанням широкого кола джерел (самого об'єкта, який потребує допомоги, його найближчого та дальшого оточення);
аналітична оцінка ситуації і визначення першорядних проблем об'єкта;
розробка плану дій, спрямованих на подолання труднощів у розв'язанні нагальних проблем;
реалізація плану дій;
оцінка отриманих результатів, а саме ступеня вирішення соціальних проблем об'єкта та ефективності власної діяльності.
Для належного та ефективного виконання своїх професійних завдань соціальний працівник повинен відповідати основним професійно-кваліфікаційним характеристикам, а саме:
I. Повинен знати:
основні нормативні акти України, які стосуються питань соціальної політики, соціального захисту і соціальної роботи;
загальнотеоретичні основи правничих і політичних дисциплін в обсязі, необхідному для бездоганного виконання своїх службових обов'язків у сфері соціальної роботи;
загальні, конкретні і практичні проблеми в галузі соціальної політики і соціальної роботи, які існують у його територіальних громадах;
етику та культуру ділового спілкування;
проблеми соціального захисту членів територіальної громади.
II. Повинен вміти:
інтегрувати теоретичні знання та практичний досвід;
реалізувати професійні вміння на практиці;
послуговуватися етичними принципами;
аналізувати власні вміння та навички, рівень знань, поведінку, особисті риси;
налагодити посередницьку діяльність між об'єктом (громадянином, сім'єю чи домогосподарством) і державою і суспільством;
спонукати людину до позитивних змін у її житті, ініціювати до самореалізації власного потенціалу та самодостатності;
співчувати чужому горю;
бути гуманістом;
оцінювати ефективність власної роботи та дієвість застосованих методів і моделей.
Ефективне провадження соціальної роботи вимагає від соціального працівника високого професіоналізму, адекватної реакції на непросту соціально-економічну та духовно-моральну ситуацію, яка склалася в Україні, застосування принципово нових способів соціального захисту, спрямованих на подолання негативних наслідків реформ і на більш повне задоволення соціальних потреб різних категорій населення.
Професіоналізм у соціальній роботі - це не просто лозунг, дещо віддалений від реалій українського сьогодення, а сутнісна характеристика таких специфічних видів діяльності, як соціальне обслуговування, соціальна освіта, інші соціальні компоненти [2, с.70].
Професіоналізм соціального працівника означає наявність:
професійного покликання та майстерності;
глибокої мотивації до виконання соціальної роботи;
соціально-генетичної схильності до роботи з людьми;
здатності до постійного навчання і самореалізації;
об'єктивно-критичного ставлення до своєї діяльності.
Професійно-особистісне становлення та розвиток спеціалістів соціальної роботи передбачає формування професійного покликання, отримання профільної освіти, вдосконалення професійної майстерності і розвиток таких духовно-моральних цінностей, як милосердя, співчуття, емпатія, відчуття громадянської та соціальної справедливості, вміння працювати з людьми, а також навичок самореалізації та самовдосконалення. Певні кроки у напрямі формування відповідного освітнього рівня соціального працівника в Україні вже зроблено, однак низьким залишається статус соціального працівника.
Працівники служб соціального захисту (як спеціалісти, так і державні та недержавні службовці) часто не вважають себе соціальними працівниками. Їх уже започатковано завдяки постанові Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. за № 507, згідно з якою соціальну роботу виокремлено як спеціальність (код спеціальності 8.040202), відкрито близько двох десятків кафедр, факультетів, відділень у навчальних закладах різних рівнів акредитації, які готують соціальних працівників (одним із перших таку підготовку започаткував Національний університет „Києво-Могилянська академія” у школі соціальної роботи). Фахівці працюють над створенням професіограми соціального працівника, розробкою освітніх стандартів для цих навчальних закладів.
Чіткому окресленню статусу цієї професії сприятиме прийняття на державному рівні Етичного кодексу соціального працівника, який набув чинності у багатьох країнах світу (у США - з 1990 p., в Росії - з 1994 p) [2, с.72].
Для справжнього визнання в Україні соціальної роботи як професії потрібні значна координація зусиль між провідними установами та організаціями соціального захисту й освіти, органів виконавчої влади і місцевого самоврядування усіх рівнів; створення мережі робочих місць для подальшого працевлаштування соціальних працівників.
Список використаних джерел
Дуткевич Т.В., Савицька О.В. Вступ до спеціальності: практична психологія. - Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2005. - 208 с.
Малкина-Пых И.Г. Справочник практического психолога. - М.: Эксмо, 2005. - 781 с.
Мілютіна К.Л. Теорія та практика психологічного тренінгу. - К.: МАУП, 2004. - 192 с.
Панок В.Г., Титаренко Т.М., Чепелєва Н.В. Основи практичної психології. - К.: Либідь, 2006. - 536 с.
Практикум з психології. - Чернівці: Рута, 2006. - 360 с.