КУРСОВА РОБОТА

"Роль родинного виховання у формуванні особистості дітей з інтелектуальною недостатністю"

Зміст

Вступ

1. Психологічний аспект та індивідуальні потреби родини

1.1 Проблеми сім‘ї, в якій народилася неповносправна дитина

1.2 Наслідки деривації

2. Підготовка розумово відсталої дитини до навчання в школі

2.1 Шкільна адаптація розумово відсталої дитини

2.2 Формування пізнавально-психічних процесів у дітей з інтелектуальними порушеннями

3. Організація процесу виховання розумово відсталої дитини

3.1 Корекційне сімейне виховання

3.2 Основні напрямки та завдання виховання дитини зі зниженим інтелектом у сім‘ї

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Народження дитини в сім‘ї – одна з найбільших радостей в житті родини. І хоча догляд за дитиною потребує багато часу, але ці турботи приносять задоволення.

Але все відбувається інакше, якщо дитина народжується з відхиленнями у розвитку. В батьків починають виникати прості запитання: «Чому саме в мене?». Почуття страху – це велика сила у руйнуванні сім‘ї. На допомогу приходять кваліфіковані фахівці. Вони допомагають батькам повірити в себе і свої сили.

Чи може бути щасливою доля дитини, яка народилася і на все життя зостанеться інвалідом? Чи одне не заперечує друге? На це питання дав гарну відповідь один уже старший лікар, який пропрацював усе своє життя з дітьми з особливими потребами: «Неповносправна людина може бути такою щасливою і такою ж нещасною, як і кожна людина…»

Важливо, щоб батьки полюбили свою дитину. Увага батьків має особливе значення. Сім‘я відіграє провідну роль у вихованні і навчанні розумово відсталої дитини.

Ця робота адресована насамперед батькам дітей з особливими потребами. Ніщо не є так важливе у житті дитини, як її сім‘я. Без любові та підтримки батьків дитина не зможе долати життєві перешкоди. Цього не може замінити жодна реабілітаційна методика, жодні найсучасніші ліки. І те, чим найбільше хочеться поділитися з батьками – це не професійними знаннями, а досвідом спілкування з іншими сім‘ями, які попри неповносправність дитини змогли віднайти у житті радість, світло, надію.

Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що роль родинного виховання та навчання дитини з інтелектуальною недостатністю відіграє велике значення у її всебічному розвитку.

Предметом курсового дослідження є роль родини в розвитку дитини.

Мета і завдання:

охарактеризувати проблеми взаємин у родинах;

висвітлити проблеми навчання і виховання;

показати важливість єдиного освітньо-корекційного простору;

визначити основні напрямки роботи у вихованні і навчанні дитини.

1. Психологічний аспект та індивідуальні потреби родини

1.1 Проблеми сім‘ї в якій народилася неповносправна дитина

Зовсім інші сподівання має молоде подружжя, коли з нетерпінням очікує на народження своєї дитини, яка має утвердити їх у власних очах і в очах оточуючих у їхній батьківській ролі, скріпити їхню любов, стати її виявом, її плодом – безумовно найгарнішою, найкращою дитиною в світі. Та й чи батьки молоді чи старші, і дитина перша чи ні, очікуючи на народження дитини, вони уже наперед вимріюють її долю – найщасливішу, найдобрішу…

Батьки мріють про той день, коли ця дитина прийде на світ, про те, як з любов'ю і радістю вони її приймуть, яке ім'я їй дадуть, як вона буде рости і розвиватися їм на радість., як колись піде до школи, буде приносити додому гарні оцінки і батьки будуть пишатися нею… Мрії батьківські летять ще далі: як дитина закінчить школу, здобуде престижну освіту, роботу, одружиться, приведе в їх дім онуків, забезпечить їм спокійну, зігріту турботою і любов'ю старість… І разом з батьками на цю дитину чекають їх близькі родичі, друзі…

І ось цей довгоочікуваний день настає, і дитина народжується – вимріяна, очікувана з таким нетерпінням і хвилюванням… Комусь уже відразу в пологовому будинку, а комусь згодом, за декілька місяців, коли з'являться відхилення у розвитку, або нещасний випадок чи хвороба дадуть серйозне ускладнення, лікарі проголосять: «Ваша дитина буде не така, як інші діти, ваша дитина буде інвалідом…»

Для батьків ці слова прозвучать як вирок смерті усім їхнім очікуванням та мріям, їх дитина не буде найкращою, її розвиток відставатиме від розвитку ровесників: чи зможе вона ходити, бігати? чи буде говорити? чи зможе ходити до школи і вчитись, як інші діти? їх дитина не буде найгарнішою: викривлене неконтрольованими рухами обличчя, скуте паралічем тіло… І доля її не та, про яку мріялось: неповносправність, з якою доведеться жити усе життя; чи будуть у неї друзі? своя сім'я? професія? чи знайде вона своє місце у світі, суспільстві? і що з нею буде потім, коли батьки постаріють і уже не зможуть турбуватися про неї, коли вони помруть?… І ця дитина не буде гордістю батьків в очах їх родини, друзів – багато хто з них сприйме її як «нещасний випадок», про який намагатимуться не згадувати в розмові, а може ще і радити відмовитись від неї, здати в інтернат. Кардинально міняється і доля батьків: тепер вони уже на усе життя «прив'язані» до дитини необхідністю турботи про неї…

Тому проголошення діагнозу стає для батьків немов землетрусом, який руйнує усі вибудувані ними мрії та сподівання, з якими пов'язували вони своє і дитини щастя. Усвідомлення втрати усіх цих мрій призводить багатьох до справжнього емоційного шоку.

«Ні!!! Це неправда! Цього не може бути!» Бажання вхопити дитину і бігти до іншого лікаря, зробити повторне обстеження в надії почути: «Вашій дитині поставили помилковий діагноз, насправді усе добре». Жах і біль, який охоплює душу. Пекучий розпач, від якого хочеться кричати, трощити з люттю усе довкола. Панічний страх: «Що тепер буде? Як жити далі?» Бажання втекти кудись на край світу. Болюче питання: «Чому я? Чому з усіх людей саме я?» Жаль до себе та образа на цілий світ. Увесь цей вихор почуттів охоплює душу.

Народіть собі другу.» Конфлікти в сім'ї: взаємозвинувачення, розпач, що виливається злістю на цілий світ і один на одного; відчуження, коли кожен замикається сам у собі, ховаючи свій біль. Родичі, які приходять, щоб підтримати, і починають радити таке, що краще б не приходили. Злість на Бога, який допустив усе це, чи безсиле намагання зрозуміти, за що ця кара. Усе це раптово вривається в життя сім'ї, неначе стихійне лихо.

Справитися з цією бурею – завдання як сім'ї, так і тих, хто є поруч з нею у цей нелегкий час. Причому справитись якнайшвидше та з найменшими втратами. Це важливо з огляду на багато причин.

По-перше тому, що поки «корабель сім'ї» крутиться на місці в тій бурі, а батьки повністю паралізовані розпачем, поруч чекає на батьківську любов, турботу їхня дитина. Атмосфера родинного затишку і тепла, відчуття, що батьки люблять тебе і радіють тобою, необхідні дитині для росту і розвитку, особливо на першому році життя, не менше, ніж їжа та повітря…

Буря почуттів може засліпити батьківський розум, перешкодити їм прийняти мудрі і вчасні рішення стосовно необхідної дитині медичної допомоги, програми реабілітації. Можна скільки завгодно ходити від одного професора до іншого в надії, що хтось з них скасує невтішний діагноз, але увесь той час губиться, бо необхідного лікування дитина не отримує… Від питань: «Може це неправда? Хто винен? Чому це сталось саме з нами?» – треба переходити до: «Що треба робити, щоб допомогти дитині?…»

Справитися з бурею важливо ще й тому, що в цей період, коли батьки не завжди можуть контролювати свої почуття та ясно мислити, необдумані вчинки, злі слова можуть призвести до сумних наслідків – розпад сім'ї, розрив з близькими родичами, друзями, величезні фінансові витрати на «цілителя», що обіцяє чудесне зцілення; не кажучи уже про справді трагічні – самогубство, відкинення, скривдження дитини…

Що ж може допомогти сім'ї справитися із цією бурею?

Насамперед, звісно, розуміння та підтримка один одного, а також підтримка близьких родичів та друзів.

Безумовно, дуже важливу роль на цьому етапі проголошення діагнозу відіграють лікарі. Батьки на усе життя запам'ятовують, як представив їм діагноз дитини лікар. І часом на багато років залишається у серці болюча рана від слів, якими дозволив собі хтось поставити на дитині «хрест».

І навпаки, багато років можуть зігрівати серце слова підтримки лікаря, його мудрі поради, його турбота про дитину і сім'ю…

Батьки потребують від лікаря об'єктивної інформації про стан дитини, поданої зрозумілою мовою, вказівок, що робити, щоб допомогти дитині розвиватись, емоційної підтримки. Не менш важливим завданням лікаря є допомогти батькам побачити всю багатогранність дитини, не зосередити увагу лише на її «дефективності». Адже кожна неповносправна дитина – це насамперед людина з потребою любити і бути любленою, сміятись, бавитись, приносити радість батькам, жити…

Тому так важливо, щоб члени сім'ї: чоловік, жінка, старші діти могли відкрито говорити про свої почуття одне з одним, а не ховати їх у собі, топити в алкоголі чи в будь-який інший спосіб шукати від них втечі. Тоді розділений біль зближує сім'ю, робить її дружнішою, додає сили кожному… Тоді стихає буря і з'являється довіра, що разом, підтримуючи один одного, мудрістю та любов'ю можна долати усі перешкоди. Тоді з'являється бажання жити, бо життя є життя і треба прийняти усе, що воно несе…

Народження хворої дитини безпосередньо змінює стан сім‘ї, особливо її психологічний клімат. Всі члени сім‘ї і в першу чергу мати, знаходяться в стані емоційного стресу. Протягом перших років життя дитини цей стрес не зменшується, а зазвичай наростає. Виникають напружені, а часто і конфліктні стосунки між подружжям та іншими членами сім‘ї.

Стан хронічного стресу призводить до підвищеної роздратованості, порушення сну, головного болю, різноманітних проявів вегето-судинної дисфункції.

Емоційний стрес мами передусім відображається на взаємовідносинах з чоловіком. Понижений фон настрою, постійна стурбованість, роздратованість матері, повне переключення її уваги на хвору дитину формують у батька відчуття дискомфорту, емоційно хворобливий стан.

Поява хворої дитини підсилює і проявляє прихований внутрішній конфлікт: постійні взаємні звинувачення в народженні хворої дитини. Стосунки стають все більш напруженими, і часто достатньо одного необережного слова родичів чи лікаря, щоб сім‘я зруйнувалась.

В тих же сім‘ях, де стосунки до народження дитини були довірливими, теплими, будувались на взаєморозумінні і любові, народження хворої дитини може ще більше зблизити сім‘ю. Але і ця сім‘я потребує моральної підтримки навколишніх, близьких і суспільства.

Афективна напруга матері, котра виникає при народженні хворої дитини, накладає неприємні відчуття не лише на подружні стосунки, але перш за все на стосунки зі своєю дружиною. Така мати скута, напружена, вона рідко усміхається, з дитиною поводить себе непослідовно. Дитина в цьому випадку зазвичай росте нервовою, збудливою, потребує до себе постійної уваги, вона не відпускає матір ні на крок, але в її присутності не заспокоюється, а збуджується ще більше. В подальшому формується своєрідна хвороблива залежність: мати – дитина. Ми спостерігали такі сім‘ї, в яких мати, як правило, кидала роботу, ставила на собі хрест, віддававши всі свої сили лише дитині. Дитина росла розбещеною, вередливою, погано адаптованою до навколишнього. Багато таких сімей розпадались.

Зовсім інша обстановка створюється в сім‘ї, якщо мати знаходить в собі сили і зберігає позитивний душевний стан. Така мати стає активним помічником своїй дитині. Вона намагається якнайкраще зрозуміти проблеми своєї дитини, чуйно прислуховується до порад спеціалістів, виробляє в собі цілий ряд нових якостей, і перш за все спостережливість. Така мати часто веде щоденник спостережень за своєю дитиною. Ведення щоденника може бути дуже важливим не лише для батьків, але й для спеціалістів, котрі спостерігають за розвитком дитини. Вона не забуває і про домашній затишок, проблеми чоловіка, залишаючись не лише люблячою жінкою, але й порадницею і другом, вона постійно намагається розширити свій кругозір, слідкує за своєю зовнішністю. При такій ситуації зберігається найбільш сприятлива сімейна атмосфера для допомоги хворій дитині.

Після того як дитині встановлено діагноз, перед сім‘єю стоїть запитання: що буде далі? чи зможе їхня дитина в подальшому ходити, говорити, навчатися і т.д.? При наявності песимістичного прогнозу, особливо при таких захворюваннях, як хвороба Дауна, важка форма дитячого церебрального паралічу, перед сім‘єю часто стоїть запитання, чи залишити дитину в сім‘ї, чи віддати в спеціальний дитячий заклад системи спеціального забезпечення. Практика показує, що багато конфліктів в сім ‘ї виникають при вирішенні цього запитання. Підказати правильне рішення може лікар, одначе батькам слід пам’ятати, що ніякі пояснення і доведення спеціалістів не можуть бути сильнішими за волю їх власного серця. Тому рішення завжди приймають самі батьки. При цьому слід зважувати на те, чи є в сім‘ї ще дитина. Їх рішення повинно оберігати і захищати майбутнє іншої дитини.

При вирішенні цієї проблеми батьки не повинні ставити це питання дуже суворо – «або – або». Або сім‘я, або дитячий будинок. Адже, якщо батьки і вирішили віддати дитину в заклад системи спеціального забезпечення, це ще не означає що вони її покинули. Дитину можна покинути, і залишивши її вдома. Важливо, чи будуть вони проявляти турботу та увагу до дитини, яку віддали в лікувальний заклад. Добре відомо, що в будь-який дитячий заклад батьки можуть приходити, коли їм заманеться, вони можуть гуляти зі своєю дитиною, на деякий час забирати її додому, проводити з нею відпустку. Все залежить від них.

Добре відомо, що внесок батьків в розвиток дитини не обмежується лише біологічним чинником пов’язаним із спадковістю. Велику роль відіграють ті сімейні умови, в яких виховується дитина. Як показують спеціальні дослідження, несприятливі умови для розвитку дитини складаються в сім‘ях, в яких батьки мають психічні захворювання, зловживають алкоголем і наркотиками, ведуть асоціальний стиль життя. Саме в таких сім‘ях діти зазвичай мають низьку вагу при народженні і більш низькі показники психічного розвитку у порівнянні з ровесниками. Саме у цих дітей вже в ранньому віці спостерігаються прояви відставання психомоторного розвитку, підвищена збудливість, порушення сну і апетиту, а в подальшому ознаки рухової розгальмованості, гіперактивної поведінки, важкість навчання, а в подальшому ознаки соціальної незрілості і різноманітні форми дезадаптації в суспільстві.

Погано впливають на розвиток хворої дитини грубі стосунки батьків, які виражаються у скандалах і непорозумінні. Зазвичай таке подружжя виникає із питущих сімей, у яких були прийняті фізичні покарання дітей.

У світовій літературі накопичений великий досвід, який вказує на негативну дію розлучень на психічний стан батьків і емоційний розвиток дітей. Дуже висока кількість розлучень у сім‘ях, які мають дітей з відхиленнями у розвитку. Доведено, що діти із таких сімей розвиваються значно гірше і важче компенсують свій дефект у порівнянні з дітьми з аналогічним по характеру і степеню вираження ураження мозку, але які виховуються у повній сім‘ї. У дітей, які походять із неповних сімей значно частіше виникає стан декомпенсації, що потребує стаціонарної психіатричної допомоги. У них, як правило, спостерігаються більш виражені емоційні порушення і важкість між особистісного спілкування. Батьки в цих сім‘ях переносять своє психічне навантаження на стосунки з дитиною. Відомо, що діти з менш вираженим інтелектуальним дефектом особливо хворобливо реагують на розлучення батьків. Доведено, що реакції дівчат на розлучення батьків, як правило, проходять легше, ніж у хлопців. Для більш успішної соціальної адаптації хлопців важливе значення має присутність контакту із розлученим батьком.

Батькам хворої дитини слід навчитися виконувати функції психотерапевта у своїй сім‘ї. Особливо це стосується сімей у яких є діти з церебральним паралічем, раннім дитячим аутизмом, синдромом Ретта, епілепсією, шизофренією, вираженими формами розумової відсталості. Спеціалісти навчають цих батьків догляду за дитиною в оволодінні методами корекційної роботи.

Існують і інші несприятливі для дитини форми поведінки батьків у сім‘ї. Так, деякі батьки, забезпечивши дитину всім необхідним: повноцінним харчуванням, красивим одягом, іграшками, в той же час підсвідомо «відгороджують» її. Це появляється у відсутності зацікавлення у дітей, недостатній взаємодії з ними. Батько, який підсвідомо «відгороджує» свою хвору дитину, може епізодично допускати з нею грубу поведінку, а інколи і фізичні покарання. Особливо негативно діють на хвору дитину такі форми психологічного відторгнення, які заставляють дітей думати, що вони «погані», «не варті батьківської любові і уваги». В таких випадках у дітей формується понижений фон настрою, понижена самооцінка, невпевненість у собі, пасивність.

«Відсторонені» діти потерпають від нестачі емоційно-позитивної стимуляції зі сторони батьків. Це ще в більшій мірі викликає у них затримку розвитку мовлення і соціальних навиків, призводить до затримки розвитку активних пізнавальних форм поведінки. У таких дітей частіше спостерігається понижений фон настрою, схильність до депресивних станів.

Батькам важливо пам’ятати, що «шрами» в душі дитини залишають не лише фізичні покарання, але й психологічне відсторонення. Психологічне відсторонення підсилює чи визначає моторну та інтелектуальну недостатність дитини, формує у дітей підвищену тривожність, схильність до страхів і фантазування, призводить до порушень сну, апетиту, може стати причиною стійкого енурезу.

Встановлено, що матері, котрі схильні до фізичних покарань своїх дітей, виявляють, як правило, ознаки агресивності, то матері, які психологічно відсторонюють своїх дітей, володіють низьким рівнем взаємодії з ними.

Несприятливу дію на розвиток психіки хворої дитини викликає і надмірна опіка її батьками. Багато батьків, шкодуючи хвору дитину, мають підсвідоме відчуття провини перед нею, надмірно опікують і пестять її, намагаються все зробити за дитину, попередити кожне її бажання. Такий тип виховання часто зустрічається у сім‘ях дітей з церебральним паралічем. В таких випадках діти ростуть пасивними, несамостійними, невпевненими в собі, егоцентричними. Для них характерна психічна і особливо соціальна незрілість, що охоплює всі сфери діяльності дитини і перешкоджає її соціальній адаптації.

Для правильного виховання і розвитку хворої дитини дуже важлива адекватна адаптація сім‘ї до її стану. Відомо, що народження хворої дитини завжди є трагедією для сім‘ї. Протягом дев‘яти місяців батьки і всі члени сім‘ї з нетерпінням і радістю чекали появи на світ дитини. Народження хворої дитини завжди є сімейною катастрофою, трагізм якої можна лише порівняти із несподіваною смертю самої близької людини.

Вважається загальноприйнятим, що переживання сім‘ї є особливо гострими в перші часи після народження дитини. Діяльність спеціалістів у цей час спрямована не лише на діагностику і лікування хворої дитини. Але й на психологічну допомогу сім‘ї з метою пом‘якшити перший удар і прийняти дану ситуацію такою, якою вона є, з орієнтацією батьків на активну допомогу дитині. Досвід доводить, що перші гострі почуття, які відчувають батьки у формі шоку, провини, ніколи не зникають зовсім, вони начебто дрімають, являючись постійною частиною емоційного життя в сім‘ї. В певні періоди сімейного циклу вони спалахують з новою і новою силою і дезадаптують сім‘ю. Тому сім‘ї, що мають дітей з відхиленнями у розвитку, потребують постійної психологічної допомоги і підтримки.

Чим менша дитина, тим більше ілюзій вдається зберегти батькам відносно її подальших успіхів у розвитку. Це спостерігається особливо в тих випадках, коли мова йде про важкі ураження мозку.

Багато батьків маленьких дітей з хворобою Дауна і іншими важкими відхиленнями в розвитку в першу чергу стривожені тим, чи зможе дитина навчатись в масовій школі, коли діти підростають, батьки починають розуміти і приймати необхідність спеціального корекційного навчання. Але це не звільняє сім‘ю від стресу.

Сім ‘я, у якої є дитина з відхиленнями у розвитку, протягом життя проживає серію критичних станів, обумовлених суб’єктивними і об’єктивними причинами. Ці стани описують самі батьки, як чергування «злетів» і ще більше глибших «падінь». Сім‘ї з кращою психологічною і соціальною підтримкою легше переживають ці кризисні стани. При важких відхиленнях у розвитку, обумовлених інвалідністю дитини, особливо важко переживається батьками прихід її повноліття. Спеціалісти часто недооцінюють важливість цієї сімейної кризи в порівнянні з більш ранньою, пов‘язаним зі встановленням діагнозу, явними ознаками відставання у розвитку і обмеженої можливості дитини до навчання.

Раніше за кордоном. Особливо в США, суспільство орієнтувало батьків на відмову від дитини з вродженими відхиленнями в розвитку, наприклад, з хворобою Дауна, безпосередньо в пологовому будинку, з метою, щоб мати не встигла до неї звикнути. Останнім часом спостерігається зворотня тенденція – до виховання дитини в сім‘ї. Це спричинює хронічну стресову ситуацію, навіть в тих сім ‘ях, які на перший погляд виглядають цілком сприятливими. У батьків, як правило, виникає почуття безнадійності, знижується самооцінка, може з’явитися дисгармонія подружніх стосунків. Такі сім‘ї частіше розпадаються. В цих сім‘ях чоловіки схильні звинувачувати дружину в народженні хворої дитини, навіть в тих випадках, коли достовірно знають, що причина криється в них.

Але лише розвинута сітка соціальної допомоги може забезпечити нормальну психологічну обстановку в кожній сім‘ї, яка має дитину з відхиленнями в розвитку. Тільки в цих умовах сім‘я може почувати себе захищеною, і лише в цих умовах батьки одержують можливість контролювати свою сімейну ситуацію. На даний час у всьому світі, в тому числі і в нашій країні, розширюється сітка асоціацій батьків дітей з різноманітними захворюваннями, в тому числі і з відхиленнями в розвитку.

Часто найважче переживають наявність в сім‘ї хворої дитини її молодші здорові брати і сестри.

Старші здорові сестри бувають незадоволені додатковими обов’язками по догляду за дитиною і стурбовані влаштуванням свого особистого життя в майбутньому. Найсприятливіший психологічний клімат будується в сім‘ях, які мають не менше двох здорових дітей.

Батькам слід мати на увазі, що психологічний стан в сім‘ї може погіршуватись, коли у дитини з відхиленнями в розвитку поряд з її головним дефектом можуть проявлятися епізодично чи спостерігатись достатньо стійко різноманітні психічні розлади. Висока частота цих ускладнень, до 50% і вище і цілком негативна їх дія на загальну адаптацію як дитини, так і членів її сім‘ї, обумовлюють необхідність особливої уваги до них батьків і спеціалістів. Так, у глибоко розумово відсталих дітей, особливо в період статевого розвитку, можуть виникати різноманітні стани декомпенсації у вигляді підвищеної психомоторної розгальмованості, порушень сексуальної розгальмованості, агресивної поведінки і т.д.

У підлітків з більш збереженим інтелектом і важкою руховою недостатністю, наприклад при дитячому церебральному паралічі, можуть виникати переживання, пов’язані з відчуттям власної неповноцінності, неможливості приймати участь в житті здорових дітей. В таких випадках мають місце понижений фон настрою, порушення сну і апетиту, у важких випадках можуть спостерігатися суїцидні думки і навіть вчинки.

Інколи у підлітків з церебральним паралічем можуть виникати особливі форми поведінки, зовнішньо нагадуючи аутизм. Вони починають уникати контактів з однолітками, в них з’являється страх викликати увагу навколишніх до свого дефекту, розвивається підвищена чутливість, схильність до фантазування.

У всіх цих випадках необхідна консультація лікаря-психіатра, а також сімейна та індивідуальна психотерапія.

Для успішного розвитку дитини важливий не лише позитивний психологічний клімат в сім‘ї, але й збереження активних контактів сім‘ї з друзями, колегами і світом. Важливо, щоб сім‘я не зачинялась у своєму горі, не йшла «в себе», не соромилась своєї хворої дитини. Батькам слід пам’ятати, що зберігаючи контакти з соціальним навколишнім світом, вони сприяють як соціальній адаптації своєї дитини, так і гуманізації суспільства, формуючи у здорових її членів правильне відношення до хворої дитини, співчуття і бажання надавати їй допомогу.

Виховання дитини з відхиленнями в розвитку в сім‘ї і виконання наших порад вимагають від батьків великих фізичних і духовних сил. Тому важливо, щоб вони зберегли своє фізичне здоров‘я і душевну рівновагу та оптимізм.

1.2 Наслідки депривації

Депривація – це втрата чи обмеження можливостей задовільняти життєво важливі потреби. В залежності від того, чого саме обмежена людина, виділяють різноманітні види депривації – рухову, сенсорну, інформаційну, соціальну, материнську та ін.

Сенсорна депривація виникає, коли людина відчуває так званий сенсорний голод: не одержує достатню кількість вражень – зорових, слухових та ін. В психології схожі життєві умови позначають поняттям «збідніле середовище». Таке середовище згубно впливає на розвиток дитини. Для нормального розвитку мозку в молодшому і ранньому віці необхідна достатня кількість вражень. Якщо дитина знаходиться в умовах сенсорної ізоляції, яка спостерігається в дитячих будинках, яслах, лікарнях і в інших закладах закритого типу, то своєчасно не розвиваються рухи, не виникає мовлення, гальмується розумовий розвиток.

У дітей одним з наслідків рухової депривації є підвищення тривожності, може спостерігатися стан депресії, емоційної слабкості. У дитини, позбавленої можливості нормально рухатись, виникає компенсаторна рухова активність – розгойдувати тіло зі сторони в сторону, стереотипні рухи руками, смоктання пальців та ін.

Якщо не проводити спеціальну педагогічну роботу поступовий інтелектуальний розвиток «погойдування» дітей є порушенням, так як стан моторної недостатності сам по собі не проходить. Необхідно створювати дитині умови для розвитку рухової сфери. Це важливо тим, що розвиток рухів в ранньому дитинстві тісно пов’язаний з формуванням відчуття і образу Я – основ самосвідомості.

Серйозні порушення особистості і спілкування виникають в результаті соціальної депривації – дефіциту чи відсутності контактів з навколишніми (соціальної ізоляції). Наприклад, дітям, які виховуються в умовах закритого типу, властиві вибухи емоцій – бурхливі радості, гніву на фоні відсутності глибоких стійких відчуттів. Спілкування таких дітей з навколишніми характеризується нав’язливістю, невгамовній потребі любові і уваги. При цьому з часом у них встановлюється вимогливе ставлення до дорослих і однолітків, засноване на їх практичній корисності для дитини.

Найважливіший для дитини контакт – це контакт з мамою. Недостатність материнського тепла і турботи може призвести до важких соматичних захворювань. Погладжування, взяття на руки, притискання до грудей, голос матері, можливість смоктання для немовляти не менш важливе, ніж створення необхідних гігієнічних умов (наявність їжі, певна температура повітря і т.д.). присутність матері, сенсорний зв’язок з нею необхідний для формування у дитини можливості переносити різноманітні перешкоди, допомагає їй бути більш активною у складних ситуаціях. Постійність та інтенсивність материнської турботи є обов’язковою умовою для появи у дитини раннього віку базового відчуття довірливості до зовнішнього світу. Найважчий наслідок материнської депривації – відсутність такої довірливості до навколишніх, що породжує страх, агресивність, недовіру до інших людей і до самого себе. Для того, щоб пізнавати нове, дитині слід побороти страх перед невідомим. В ранньому віці це можливе лише в присутності матері. Тому обмеження контактів з мамою гальмує активність малюка. Підтвердженням цього служить порушення інтелектуального розвитку дітей-сиріт.

Будь-які спотворені стосунки з батьками призводять до порушень розвитку дитини. Дитину, яку забирають від батьків і пристосовують до умов інтернату, понижується загальний психічний тонус, порушуються процеси саморегуляції. У більшості дітей виникає відчуття тривоги та невпевненості в собі, зникає зацікавлене ставлення до навколишнього світу, гальмується інтелектуальний розвиток. Чим раніше дитина відривається від батьківської сім‘ї, чим в довшій і в більшій ізоляції вона знаходиться в установі, тим більше виражені деформації за всіма шляхами становлення психіки. Головним набутим дефектом є затримка і спотворення інтелектуального і особистісного розвитку. Спостерігається недорозвиток мовлення, слабка увага, затримка у оволодінні предметними діями, відсутність самостійності.

В подальшому специфічні відхилення в інтелектуальній і мотиваційній сферах психіки не зрівнюються. Затримується формування образного мислення, що призводить до наступного зростання складності в засвоєнні учбового матеріалу.

В корекційній роботі з розумово відсталими дітьми слід враховувати:

допомога у виявленні і усвідомленні мотиву діяльності;

навчання дітей використовувати мовлення для контролю своїх дій;

емоційне навчання з опорою на ігрові ситуації;

пояснення навчального матеріалу за допомогою наочних засобів;

дозування об’єму навчального матеріалу і темпу його вивчення;

моделювання для дитини ситуації успіху (в навчальній, і трудовій діяльності);

врахування стану здоров‘я дитини;

забезпечення турботою, увагою.

2. Підготовка розумово відсталої дитини до навчання в школі

2.1 Шкільна адаптація розумово відсталої дитини

Основним завданням батьків і педагогів розумово відсталої дитини дошкільною віку є формувати у неї готовність до школи. Підготувати малюка до школи – це не значить навчити читати, писати, рахувати. Готовність дитини до школи торкається усього її психічного розвитку і передбачає формування у неї:

– позитивного ставлення до школи в цілому та до навчання,

– пізнавальної та емоційно-вольової сфери, діяльності, поведінки і передусім їх довільності,

– характерологічних рис, важливих до навчання та діяльності в шкільному колективі.

Необхідність спеціального формування у дитини готовності до школи пов'язана з важливістю вступу її до школи, що є переломним моментом у житті, переходом до нових умов життєдіяльності, нового статусу у суспільстві, нових стосунків з дорослими й однолітками. Вона – вже не маленька. Вона стане школярем, учнем і ходитиме до школи. Основне, що має робити учень – це навчатися. Навчання – це для дитини її «робота», яка цінується у суспільстві, воно стає обов'язковою діяльністю учня, основною метою якої є засвоєння знань, умінь і навичок. Дитині потрібно відповідально ставитися до навчання, оскільки вона має суспільну значущість. У школяра є й власні права.

Шкільне життя підкоряється вимогам і правилам, які необхідно виконувати. Оскільки форма навчання у школі – це урок, який розрахований до хвилин. На уроці потрібно стежити за вказівками вчителя, чітко їх виконувати, відволікатися і не займатися сторонньою справою.

Зі вступом дитини до школи з‘являються особливі стосунки між нею та учителем як реальним носієм суспільних вимог до учня. Оцінка, яку отримує учень на уроці, – не прояв особистого ставлення вчителя до дитини (симпатії чи антипатії), а об‘єктивна міра її знань, виконання нею учнівських обов‘язків.

Стосунки дитини в класі, з однолітками, теж мають свої специфічні особливості. Положення дитини в колективі однолітків найбільше визначається тим, як вона вчиться, які оцінки за успішність вона має та яка міра її участі у розв‘язанні поставлених перед учнями спільних навчальних і громадських завдань.

Усі ці особливості життєдіяльності школяра зумовлюють необхідність підготовки пов‘язаних з ними сфер розвитку дитини як в умовах спеціального дошкільною закладу, так і в умовах сім'ї.

У чому ж полягає формування у розумово відсталої дитини готовності до школи?

Дитина не зможе адаптуватися до умов і вимог шкільного навчання, якщо вона не хоче бути школярем, не хоче ходити до школи, не хоче в ній навчатись (а не гратись), тобто негативно ставиться до школи. Дитині буде важко вчитися у школі і тоді, коли вона байдуже ставиться до неї. Тобто, необхідною умовою успішної адаптації матюка до умов школи є його позитивне ставлення до навчання у школі. За відсутності такого йти до школи, перебувати в ній у колі однокласників, виконувати шкільні обов‘язки, вимоги вчителя, навчатися ляже на дитину важким тягарем. Успішність у навчанні буде невисокою, у дитини можуть з'явитися шкільна тривожність, страх, замкнутість, плаксивість, неслухняність.

Позитивне ставлення до школи виникає передусім на основі бажання стати школярем. І це бажання для першокласників – провідний мотив навчання у школі. Однак це бажання щонайбільше пов'язується із зовнішніми атрибутами школи: дитина хоче ходити до школи, а не до дитячого садка, хоче мати ранець, шкільні приладдя, форму, свій буквар, інші книжки, зошити та ін., сидіти за партою, вчитися (а не гратися), їй подобається, що в школі уроки, перерви, ставлять оцінки та ін. Все це виявляється у висловлюваннях дітей: «У школі мені подобається, бо там ставлять оцінки''; «У школі вчителька, парта». «Мені подобається ходити до школи, мені купили рюкзак і костюм» і т.д.

Незважаючи на те, що це лише зовнішній бік шкільного життя, на його, початку вона має велике значення для дитини і займає найвагоміше місце у визначенні позитивного ставлення до школи. І цей привабливий бік – бажання бути школярем потрібно розкривати перед дитиною якомога ширше, підтримувати і посилювати. Батьки, знаючи свою дитину, її пріоритети у смаках і бажаннях, можуть спиратися на них при формуванні у неї бажання ходити до школи. Зацікавлене ставлення до зовнішнього боку шкільного навчання має позитивне значення для підготовки дитини до школи і для її розвитку в цілому через те, що воно свідчить про прагнення дитини змінити своє місце у суспільстві, серед інших людей.

Для становлення у дитини бажання ходити до школи важливо її готувати до спілкування з учителем та однокласниками. У цьому плані її необхідно налаштовувати на співробітництво з дорослими – не лише з батьками, а й педагогами – людьми, які її навчають, виховують і піклуються про її майбутнє, яких потрібно поважати, слухати і виконувати їхні завдання та вимоги.

Не менш важливо сприяти адаптації дитини до спілкування з однолітками. Для цього необхідно привчати її гратися з іншими дітьми. Розумово відсталі діти граються переважно поруч, а не разом з іншими. Зумовлено це, з одного боку, тим, що вони не вміють гратися. Навіть у старшому дошкільному віці більшості дітей важко виконувані ролі, які задані у грі, дотримуватися правил та вимог. З іншого боку, діти з нормальним інтелектуальним розвитком уникають гратися з ними, оскільки розумово відсталі діти затримують процес гри, інколи дратують своєю повільністю, труднощами у розумінні, на їх погляд, очевидною. Та й самі діти з вадами в розвитку, щоб запобігти неуспіхові та переживань негативного характеру, уникають гратися з іншими. Це переноситься ними й на спілкування з такими ж дітьми.

З огляду на це батькам дуже важливо турбуватися про найближче оточення дитини як з кола дітей, що нормально розвиваються, так і з кола дітей, що мають певні пораження у розвитку. Важливо створювати умови, в яких дитина могла б гратися з іншими. Тут важливо, щоб у ставленні оточуючих до вашої дитини відчувалася доброта, терпіння, щоб вона не боялася зробиш щось не так, могла розраховувати на допомогу, підказку, пояснення, підтримку. Тому особлива роль у навчанні розумово відсталих дітей грі відводиться братам, сестрам. Та й самі батьки можуть стати партнерами у грі з дитиною.

Дитина, що має вади інтелекту, характеризується зниженим рівнем пізнавальної активності. Через це формування у неї позитивного ставлення до шкільного життя передбачає розвиток інтересу до самого процесу навчання. Важливо, щоб дитина розуміла, для чого їй потрібно вчитися, як це важливо для майбутнього життя. Батьки допоможуть викликати у дитини інтерес до навчання, якщо зможуть у доступній формі донести значущість навчання у школі, якщо розповідатимуть їй про ті знання та вміння, які вони там зможуть здобути і де в житті їм вони знадобляться. У повсякденному житті, побуті можна створювати ситуації, в яких дитина пересвідчується в необхідності мати певні знання й уміння. А цього можуть навчити лише в школі. Так, свідченням зазначеного рівня ставлення до школи є такі висловлювання дитини: «У школі навчать читати, я багато знатиму».

Не менш важливим для розвитку позитивного ставлення до навчання є й розширення світогляду дитини, ознайомлення та зацікавлення розмаїттям сторін життєдіяльності людини, довколишнього світу, знаннями про них. Тобто йдеться про формування власне пізнавальних інтересів до змісту та процесу пізнання: дитину щось цікавить, їй цікаво про щось дізнатися. Звісно, у дитини, яка характеризується низьким рівнем пізнавальної активності, цей напрямок формування позитивного ставлення до шкільною навчання найскладніший. Однак, ми не маємо відмовлятися від розвитку дитини у цьому напрямку. Пізнавальні інтереси складаються поступово, впродовж значного проміжку часу і не можуть з'явитися одразу, коли дитина приходить до школи. Дослідження свідчать, що найбільші труднощі у навчанні у початковій ланці мають це ті діти, у яких недостатній обсяг знань, умінь і навичок, а ті, що проявляють пізнавальну пасивність, у яких відсутнє бажання розв'язувати задачі, які не пов'язані з цікавою для дитини ігровою чи житейською ситуацією Так, один із учнів ніяк не міг відповісти, скільки буде, якщо до одного додати один Він відповідав щоразу по-різному: три, п'ять, десять. Але коли йому задали суто практичну, значущу для нього задачу: «Скільки у тебе буде цукерок, якщо мама дала тобі одну цукерку і сестричка одну цукерку?» – хлопчик одразу відповів: «Дві цукерки».

Спостерігається, що формуванню пізнавальних інтересів у дитини, їх стійкості сприяє систематична робота з нею як в умовах організованого навчання у дошкільному освітньому закладі, у школі, так і в сім'ї. Якщо цього недостатньо для подолання пізнавальної пасивності, то потрібно проводити з дитиною у цьому напрямку поглиблену індивідуальну роботу. Тут особлива роль відводиться батькам, які, працюючи з дитиною під керівництвом педагога, крок за кроком, враховуючи особливості розвитку дитини, обсяг її знань та вмінь, потреби, риси характеру, зможуть зародити у неї пізнавальні інтереси, що є важливою запорукою її ефективнішої адаптації до умов шкільного навчання.

2.2 Формування пізнавально-психічних процесів у дітей з інтелектуальними порушеннями

Підготовка дитини до школи – це не лише формування у неї позитивного ставлення до школи та до навчання, а й розвиток тих складових психіки, які необхідні для пристосування до умов школи, навчання. І це стосується передусім пізнавальної сфери психіки дитини – її відчуття, сприймання, пам‘ять, уявлення, мислення, мовлення, уваги. Всі ці пізнавальні психічні процеси у дитини з інтелектуальними порушеннями характеризуються недостатнім рівнем сформованості. При цьому страждають як елементарні їх форми, так і більш складні, довільні, тобто ті, що використовуються свідомо. Відповідно, важливо розвивати у дитини як ті, так і інші.

Знання про навколишнє середовище, ефективне виконання практичних завдань у процесі навчання у дитини досягаються на основі її відчуття і сприймання навколишньої дійсності. Несформованість, недосконалість цих пізнавальних процесів у школяра значною мірою позначаються на виникненні труднощів у навчанні. Це і зумовлює необхідність і важливість занять з дітьми, спрямованих на їх розвиток у зазначеному плані.

Розвиток відчуття та сприймання у дитини відбувається на основі дій, спрямованих на виявлення властивостей предметів та явиш з опорою на різні органи чуття (зору, слуху, дотику, смаку, нюху та ін.). З одного боку, важливо розвивати у дитини всі відчуття. Але ще важливіше пов'язувати їх з можливістю виявлення властивостей навколишньої дійсності. З цією метою дитині пропонується використовувати сенсорні дії. Наприклад, для сприймання форми та розміру використовується дія накладання кольору – дія прикладання, твердості – натискання, текучості – переливання, сипучості – пересипання, висоти звучання – прислуховування, соковитості – відкушування та ін. Готуючи дитину до навчання у школі, щоб розвивати у неї відчуття та сприймання, необхідно навчати її правильному виконанню дій обстеження, що давало б їй змогу виявляти відповідні їм ознаки предметів.

Розумово відсталі діти мають й інші недоліки сприймання, на які вам потрібно звернути увагу і які ви зможете подолати під час занять як у кімнатних умовах, так і на вулиці, в природі. Зокрема, таким дітям важко. правильно сприймати предмет як один і той самий в різних умовах – при зміні відстані, ракурсу, освітлення, зокрема перспективу на картині, віддалені предмети. У них викликають труднощі виділення серед інших і сприймання. окремих об'єктів та їх властивостей.

Таким чином, розвиток у розумово відсталої дитини відчуття та сприймання з метою підготовки до школи передбачає формування у неї сенсорних дій, засвоєння сенсорних еталонів та їх назв. Не менш важливою є робота щодо формування цілісності, константності та вибірковості сприймання, просторового орієнтування Розглядаючи таку роботу як важливий напрямок підготовки розумово відсталих дітей до школи, особлива увага приділяється розвитку у майбутнього школяра здатності сприймати той чи інший предмет, його властивості за вказівкою дорослого, словесною інструкцією. При цьому важливо, щоб дитина свідомо ставилася до того, що вона сприймає, розуміла та могла словесно його відтворити. Звісно, що це передбачає проведення й відповідної словникової роботи.

Підготовка дитини до навчання у школі, метою якого є засвоєння знань, вмінь і навичок, ставить підвищені вимоги до пам'яті розумово відсталої дитини, її мимовільної і довільної форм. Мимовільна пам'ять характеризується тим, що запам'ятовується матеріал без спеціальної мети запам'ятати. Довільна ж характеризується запам'ятовуванням за спеціально поставленої мети – запам'ятати. Особливе місце у розвитку розумово відсталої дитини відводиться формуванню у неї довільної пам'яті.

Дошкільник із порушеннями розумового розвитку характеризується зниженим обсягом пам'яті (дитина з нормальним інтелектом здатна одноразово запам'ятати 72 ± одиниць нової, непов'язаної змістом інформації), повільним запам'ятовуванням і відтворенням матеріалу. Тобто, пам'ять такої дитини потребує постійного розвитку.

Мимовільна пам'ять розвиватиметься в діяльності (у грі, у практичній, продуктивній діяльності) і особливо в тій. до якої дитина виявляє зацікавленість Тобто, для запам'ятовування певного тематичного матеріалу важливо використовувати можливості діяльності, яку дитина виконує охоче чи якою можна її зацікавити та яка передбачає оперування цим матеріалом. Наприклад, дитина зацікавлено поставилася до складання будиночка з будівельного конструктора. Використаємо цю нагоду для запам'ятовування геометричних форм, кольорів та їх назв, передбачаючи проведення такої роботи в процесі гри дитини з конструктором.

Розвиток у дитини довільної пам'яті відбувається передусім тоді, коли перед дитиною ставиться мета запам'ятати, вона розуміє поставлене перед нею завдання і приймає його (погоджується). Обов'язковою в цьому випадку є опора на домінуючі мотиви, потреби дитини. У більшості випадків розумово відстала дитина хоче бути хорошою з позиції соціальних цінностей. Вона хоче бути корисною, подобатись іншим, вона розуміє важливість виконання поставленого завдання. А батьки найкраще знають про цінності своєї дитини, на які й. потрібно опиратися при постановці мети запам'ятати вірш чи звернення, правило і т.д. Можна опиратися і на ті мотиви дій дитини, які не є суспільно цінними, але значущими на даний час для неї самої. До таких відносяться мотиви отримання нагороди, заохочення та ін.

Довільна пам'ять розвиватиметься, якщо дитину ставити в умови необхідності згадати, де вона до прогулянки поклала свої олівці й альбом тощо. З цією метою використовується і опора на порівняння предметів – знаходження між ними відмінного та спільного; опора на образи, які стоять за словами-назвами предметів, з якими дитина вже була знайома. Довільному запам'ятовуванню сприятиме й групування предметів.

Зазначений вид пам'яті розвиватиметься, якщо дитина звикне через певні відрізки часу повторювати і переказувати те, що потрібно запам'ятати. При цьому дуже важливо слухати дитину, перевіряти правильність відтворення заучуваних знань і навичок, виправляти допущені в них помилки, неточності. Зрозуміло, що організувати всі ці умови розвитку пам'яті розумово відстала дитина самостійно ще неспроможна, тому тут особлива роль відводиться її батькам, найближчому оточенню у родині.

Для того, щоб дитина у школі ефективно засвоювала знання, вміння й навички, дуже важливо розвивати у неї уявлення – образи предметів та явищ, які виникають на основі того, що раніше відчувалося, сприймалося та залишилось у пам'яті. Без розвитку уявлення у дитини не зможе формуватись мислення. Уявлення – не ніби сходинка між відчуттями та думкою, між конкретним та абстрактним, оскільки образ уявлення – це образ предмета, який у даний момент не знаходиться у полі зору дитини.

Уявлення є також важливою складовою знань людини, вони є необхідною умовою засвоєння знань у вигляді понять. Якщо дитина, засвоюючи те чи інше поняття, не уявляє собі, що за ним стоїть, то це може привести до формалізму знань. Тобто дитина називає слово, але не розуміє його значення. Відповідно, і використовує його неадекватно.

Розвиток уявлень у дитини має починатися з формування конкретних уявлень, у яких повною мірою та правильно відображались би всі ознаки предмета. Для тою, щоб виявити правильність її уявлення про предмет, з яким вона вже ознайомилася, дитині пропонується уявити та намалювати чи виліпити цей предмет, тобто зобразити у зовнішньому плані своє уявлення про нього. Звісно, щоб виліпити чи намалювати предмет за уявленням, потрібно, шоб дитина вже мала навички ліплення, малювання. По мірі опанування дошкільником мовлення, збагачення його словникового запасу, йому можна запропонувати описати словесно (розповісти) про те, що вона недавно бачила, про героя казки, яку йому читала мама та ін.

Поряд з роботою, спрямованою на формування у дитини правильних і повних уявлень, важливо, щоб у неї складалися і загальні уявлення про предмети чи групу предметів. При ознайомлені дитини з предметом необхідно звертати її увагу на найважливіші його властивості. Розвиткові узагальнення уявлень сприятиме і порівняння предметів, що мають найважливіші спільні властивості та несуттєві, за якими вони розрізняються. Після цього дитині пропонується порівняти предмети, що мають спільні другорядні властивості, але відмінні найважливіші.

Виявити, наскільки у дитини сформовані узагальнені уявлення, допоможе використання найпростіших загадок, у яких наводяться найважливіші ознаки або призначення того чи іншого предмета. Наприклад: «Дитина, яка носить платтячко, кіски з бантами та грається з ляльками – це…. (дівчинка)». «Всяк школяр його шанує, бо він пише, ще й малює. Хто ж цей, славний молодець Це ж звичайно… (олівець)».

Підготовка дитини до школи, розвиток у неї пізнавальної сфери психіки передбачає й формування мислення всіх видів: наочно-дійового, наочно-образного і словесно-логічного. Наочно-дійове мислення полягає у розв'язанні мисленнєвих задач з опорою на безпосереднє сприймання предметів, дії з ними та на реальне їх перетворення. Особливістю цього виду мислення є те, що дитина може діяти методом проб і помилок – відбирати правильні дії і відкидати помилкові. У роботі з дошкільниками використовуються передусім задачі на застосування предметів як допоміжних засобів чи знарядь: наприклад, дістати м'ячик, який закотився далеко під шафу тощо. Дуже важливо створювати такі ситуації, у яких дитина мала б розв'язувати такі завдання, використовуючи різні способи (нахилитися, лягти на підлогу, дотягтися рукою, взяти, наприклад, віник чи інший довгий предмет), відібрала б найкращий і застосувала його надалі у відносно новій ситуації.

Більш складним для розумово відсталої дитини є наочно-образне мислення. Воно передбачає розв'язання задач подумки, опираючись на уявлення. Для розвитку у дитини цього виду мислення їй пропонується розв'язувати практичні задачі не діючи з реальними предметами, а з опорою на зображення ситуації на малюнку. При цьому важливо, щоб ці задачі раніше вже виконувалися дитиною в наочно-дійовому плані. До наочно-дійового плану розв'язання дитиною задачі дорослий звертаються і тоді, коли у неї виникають труднощі щодо її розв'язання у наочно-образному плані. Дошкільнику пропонується малюнок, на якому зображено кімнату. Далеко під шафою лежить м'ячик. Перед шафою сидить навколішки хлопчик, який тягнеться до м'ячика, але дістати його не може. Окрім цього на малюнку поряд із шафою зображено стілець і вішалку, на якій висить парасолька та сумка. У дитини, після того як вона розглянула малюнок, ви запитуєте, що потрібно зробити хлопчику, щоб дістати м'ячик. Якщо ваша дитина не може, розв'язати задачу, ви створюєте реальну ситуацію, яка показана на малюнку, і пропонуєте розв'язати її практично. Після знаходження потрібного рішення (можливо з вашою допомогою) ви знову пропонуєте розв'язати ту ж саму, а потім схожу задачу в наочно-образному плані, тобто з опорою на уявлення дитини.

На основі сформованих наочно-дійового та наочно-образного мислення, розвитку мовлення у дитини можливе поступове становлення елементів і найскладнішого виду мислення – словесно-логічного (або абстрактного) мислення. Воно передбачає розв'язання задач подумки, з допомогою логічних операцій з поняттями. Абстрактне мислення у розумово відсталих не лише дошкільників, а й школярів, викликає значні трудноті. Але це не виключає необхідності проведення роботи з його формування, оскільки участь цього виду мислення у шкільному навчанні є особливою. Розвиток же абстрактного мислення у дошкільника з метою його підготовки до школи – це передусім формування тих операцій, які забезпечують процес мислення дитини. До них відносяться:

– аналіз – мисленне розкладання предмета на частини, елементи, виділення в них ознак, властивостей;

– синтез – мисленне об'єднання окремих частин, елементів, ознак і властивостей предметів у єдине ціле;

– абстрагування – мисленне відокремлення одних ознак і властивостей від інших та від самих предметів, яким вони притаманні;

– узагальнення – мисленне знаходження загальних та істотних властивостей і відношень, що характеризують предмет;

– порівняння – мисленне знаходження спільного та відмінного між предметами;

– систематизація (класифікація, групування) мисленний розподіл предметів та явиш на групи і підгрупи залежно від спільного і відмінною в них;

– конкретизація – мисленне зосередження на часткових проявах загальних властивостей предметів, знаходження загального в частковому, конкретному.

Необхідною складовою підготовки дитини до школи є розвиток у неї мовлення. Оскільки мовлення – це процес застосування мови як засобу спілкування, мислення та обміну думками, підґрунтям його розвитку у дитини є засвоєння передусім мови.

Навчання мови передбачає засвоєння дитиною слів та граматичної будови мови. Засвоєння слів починається з опанування їх фонематичної (звукової) сторони. Надалі у дитини формується словник, який поділяється на активний (слова, якими вона користується у мовленні) і пасивний (слова, які вона знає, реагує на них, але не користується ними); слова поєднуються у словосполучення, речення. Одночасно зі збагаченням словника опановується семантична, тобто смислова, сторона мови – дитина засвоює значення слів, починає розуміти, що вони позначають. Наступним етапом у навчанні мови є опанування дитиною граматичної будови мови, а саме морфології (правил зміни слів) та синтаксису (правил сполучення слів у реченні).

Розвиток у дитини мовлення передбачає засвоєння мови за усіма складовими у зазначеній послідовності. І особлива роль у цьому процесі відводиться дорослому, який проводитиме цілеспрямовану роботу у зазначеному напрямку, постійно контролюючи не лише за накопиченням у словнику дитини нових слів, а й їх розумінням і правильним використанням у мовленні у плані вимови та відповідності предмета розмови. Не менш важливим є й правильне пов'язування слів у реченні, правильна побудова речення в цілому.

Розвиток власне мовлення спрямовується на формування у дитини його основних функцій – позначення та комунікативної. Кожне використане у мовленні слово має певне значення, ним щось називається, за кожним словом ми «бачимо» предмет чи групу предметів, явиш. Слово узагальнює суттєві ознаки предметів. При цьому слова можуть мати різний рівень узагальненості. Наприклад слово «одяг» с більш загальним, ніж слово «плаття» і т.д.

У розумово відсталої дитини функція позначення в мовленні формується зі значними труднощами. Важливою передумовою становлення у неї зазначеної функції мовлення є ознайомлення з довкіллям, набуття досвіду дій з предметами навколишнього середовища, вивчення їх ознак та властивостей. Становлення функції позначення пов'язане з розвитком у дитини мислення, узагальнюючої діяльності, завдяки якій виділяються найсуттєвіші властивості предметів і явищ, відтак дитина починає розуміти їх суть.

Не менш важливе значення для підготовки розумово відсталої дитини до школи, до процесу спілкування з учителем та однолітками, є формування у неї комунікативної функції мовлення, яка має такі складові: інформаційну, виразну та впливу. Той, хто говорить, своїм мовленням завжди несе певну інформацію для іншого, показує певне ставлення до співрозмовника чи до предмета розмови, хоче певним чином вплинути на нього. Відповідно, дитину потрібно вчити висловлювати свою думку чи звернення до іншої людини, щоб було зрозуміло, про що вона хоче сказати, як ставиться до того, про що чи до кого говорить, чого хоче досягти в результаті спілкування. На цей напрямок розвивальної роботи батьки мають звертати особливу увагу, оскільки вони дуже добре розуміють дитину і без достатньої розгорнутості її мовлення, покладаючись на певний жест, звук, вираз обличчя, дію тощо. Так само і дитина розуміє маму навіть без слів. Тобто, цю особливість спілкування між дошкільником та її батьками необхідно поступово переборювати та досягати сформованості всіх сторін комунікативної функції мовлення.

Особливе значення для підготовки розумово відсталої дитини до школи має розвиток у неї вміння слухати іншу людину, розуміти звернене до неї мовлення, словесну інструкцію і діяти відповідно до неї. Дорослий, який спрямовуватиме свої зусилля у цьому напрямку, має починати з використання найпростіших звернень до дитини, вказівок, побудованих з одного-двох слів, і поступово переходити до більш складних. Бажано уникати використання вимог чи інструкцій, що містять кілька етапів досягнення основної мети. До таких інструкцій можемо звертатися поступово і лише за умови, що вони передбачають опору на вже набутий досвід дитини.

Увага – необхідна умова ефективного проходження всіх пізнавальних психічних процесів. За висловом К.Д. Ушинського, увага – це «ті єдині двері», через які знання входять у свідомість учнів, спрямованість та зосередженість психічної діяльності на певних об'єктах. Увага присутня при пізнанні дійсності, у кожному виді діяльності. Без уваги неможливе й успішне навчання у школі. Однак увага може бути двох видів: мимовільна, яка виникає у людини сама по собі, без свідомого наміру, та довільна, яка свідомо спрямовується і регулюється людиною – вольова увага. У розумово відсталого дошкільника увага обох видів знаходиться на низькому рівні сформованості: він не може достатньо тривало зосереджуватися на об'єкті. тримати у полі зору кілька об'єктів одночасно, розподіляти між ними увагу. переключати її з одного об'єкта на інший, зосереджувати увагу на найважливіших об'єктах. Тому підготовка дитини до школи передбачає розвиток як мимовільної, так і довільної уваги у напрямку долання зазначених недоліків. Мимовільна увага виникає за безпосередньої дії зовнішніх об'єктів, тому важливо викликати увагу дитини, використовуючи різноманітні подразники, які діють на різні органи чуття (зір, слух та ін.) та їх властивості: раптовість подразника, його сила, зміна інтенсивності, положення у просторі, контрастність з тілом. Формування довільної уваги у розумово відсталої дитини пов'язується передусім з необхідністю викликати у дитини зацікавлене ставлення до виконання діяльності, яка потребує уважності, зосередженості, необхідності не відволікатися тощо.

3. Організація процесу виховання розумово відсталої дитини

3.1 Корекційне сімейне виховання

Виховання дитини з відхиленням в розвитку в сім’ї потребує не рідко великі затрати часу і сил. Батьки щоденно зіштовхуються з багато численними проблемами, що викликані як ураженням центральної нервової системи дитини, так і виникаючими в зв’язку з цим порушенням пізнавальної діяльності, емоційності, сенсорної, рухової і мовленнєвої сфер, порушенням поведінки, а також взаємовідношеннями в сім’ї, характером сімейного укладу.

Особливо важливе значення для виховання хворої дитини має характер її стосунків з мамою. Якщо у дитини, яка нормально розвивається первинні навики і вміння, починаючи від самообслуговування, розвиваються без спеціальної допомоги зі сторони дорослих, то для дитини з відхиленням в розвитку необхідна тривала і кваліфікована допомога близьких, а також їх терпіння і витримка. Батькам, і перш за все матері, не слід засмучуватись і падати в відчай, якщо результати цієї допомоги певний період майже не помітні. Вони обов’язково з’являться навіть у дітей з важкими формами нервово-психічної патології. Але при цьому, сім’ї потребують порад та допомоги спеціалістів: лікарів, педагогів, логопедів, психологів, консультантів з лікувальної фізкультури.

Виховання дітей з порушенням в розвитку пов’язане із щоденним доглядом за ними, тому виховання і догляд складають єдиний і нерозривний процес. Батькам слід пам’ятати, що саме вони, а не хтось інший можуть максимально допомогти своїй дитині. Її майбутнє перш за все в їхніх руках.

Виховання дитини з відхиленням в розвитку тісно пов’язане з укріпленням її здоров’я. І передусім слід влаштовувати режим її сну і харчування. Не слід привчати дитину спати на руках у матері. Це допустимо в самих крайніх випадках – коли дитина хвора. Вкладати дитину спати слід в один і той самий час. Перед нічним сном з дитиною слід погуляти, побавитись в спокійній, тихій грі; не слід перед сном збуджувати дитину ласками, дарувати нові іграшки, читати нові книжки. Бавитись краще в одну і цю ж гру, або читати добре знайому і улюблену книгу. Дорослий, який вкладає малюка спати, повинен бути спокійним.

Малюка з руховими розладами, особливо з дитячим церебральним паралічем, слід повертати у сні з одного боку на інший. Якщо дитина спить на животі, його голівка мусить бути повернута в сторону. Якщо це не так, необхідно слідкувати, щоб вночі він не спав на животі.

Якщо малюк спить більше норми, не хвилюйтесь, пам’ятайте, що його нервова система дуже слабка і потребує більше відпочинку.

Якщо у дитини судоми, матері слід бути особливо до неї уважною під час нічного сну; добре, якщо хтось з членів сім’ї спить в одній кімнаті з малюком.

Деякі діти з відхиленням в розвитку можуть, не просинаючись, кричати увісні, інколи, навіть, вставати і ходити по кімнаті. Якщо ці стани досить регулярні, виникають в один і цей же час після засинання, і особливо якщо в цей час дитина мочиться, батькам обов’язково слід проконсультуватись з лікарем, оскільки в таких випадках необхідне спеціальне лікування.

При годуванні хворої дитини слід звернути увагу на те, як вона засвоює різноманітні види їжі. Деякі діти, що відстають в психомоторному розвитку, можуть мати різноманітні вроджені порушення обміну речовин, у зв’язку з чим вони не засвоюють окремі продукти, молоко, цукор, білкову їжу. У всіх цих випадках необхідно якомога раніше звернутися до лікаря і суворо дотримуватись призначеної ними дієти.

Дуже важливо для виховання і соціалізації хворої дитини розвинути у неї навики самообслуговування.

Оскільки у всіх дітей з відхиленням розвитку важко формуються тонкі ручні навики, які необхідні при самообслуговуванні, для їх розвитку потребуються спеціальні заняття, що проводяться в декілька етапів. На першому етапі дитину слід навчити вмінню брати і опускати предмети, перекладати їх з руки в руку.

Для того, щоб дитина навчилася самостійно їсти, повинна вміти підносити свою руку до рота, потім брати хліб і також підносити його до рота, брати ложку, самостійно їсти, потім дитина мусить навчитись тримати горнятко і пити з нього. Дитині з відхиленнями, щоб оволодіти всіма цими навиками, слід приділяти як найбільше самостійності.

Для того, щоб дитина засвоїла навики вдягання, треба навчити її спочатку розстібати великі, потім менші ґудзики, правильно орієнтуватись в одязі. Багато дітей довго не можуть запам’ятати – правий і лівий черевики, довго не можуть навчитися застібати гачки, зашнуровувати черевики. Всі ці навики слід тренувати в ігровій діяльності, а після того, як вони закріпляться, переносити в життя самої дитини. Після схожих занять у дитини, як правило, з’являється бажання до самостійної діяльності. Правда, виходить це в дитини ще дуже незручно і повільно. Але у всіх випадках важливо не пропускати момент, коли малюк починає проявляти активність в одягненні, чи в харчуванні. Спочатку дорослий виконує деякі дії разом з дитиною, коментуючи їх. Правда, свою допомогу дорослий повинен суворо дозувати, з врахуванням можливостей дитини.

Дитину слід якомога раніше привчати до порядку. Перед сном вона повинна акуратно покласти одяг на стілець, поставити тапочки біля ліжка, а перед тим забрати іграшки на місце.

Всіх дітей з відхиленням в розвитку, незалежно від їхнього стану, слід навчати навикам охайності. Але це потребує від батьків дуже великого терпіння і наполегливості.

Розвиток навиків охайності у дітей з відхиленням в розвитку зазвичай викликає певні негаразди, що пов’язані як зі специфікою їх захворювання, так нерідко з помилками виховання. Багато батьків, які надмірно турбуються про майбутнє своєї дитини, починають дуже рано привчати її до її до навиків охайності; інші, навпаки, шкодуючи дитину, не приділяють цьому питанню в перші роки життя певної уваги. В обох випадках порушується формування навиків охайності.

Щоб уникнути цих помилок батькам корисно знати особливості розвитку навиків охайності у здорової дитини: до року у дитини, як правило, не встановлюється зв’язок між предметом і його призначенням, чому і не слід прагнути прищеплювати в цьому віці звичку користуватись горщиком. Цей зв’язок у більшості дітей з’являється на другому році життя. Але на цьому віковому етапі домінуючою формою діяльності є рухова, і дитина інколи буває нею захоплена, особливо засвоєнням ходьби, що часто забуває про контроль над функцією сечового міхура. Тільки поступово, з віком цей контроль починає закріплюватись. У 2 роки більшість дітей мають частково сформовані навички охайності, але в цьому віці дитина може почувати стурбованість при користуванні горщиком, декілька разів зістрибуючи з нього. І тільки поступово до 3–3,5 років звички охайності стають більш стійкими.

Дуже важливо, щоб батьки хвалили дитину, коли вона проявила звичку охайності, і зовсім не сварили, якщо цього не сталося. Навіть розумово відстала дитина відчуває, що вона зробила погано, тому грубість батьків викликає у неї стурбованість і не допомагає закріпленню звички, а, навпаки порушує її за рахунок емоційного стресу.

Для виховання звички охайності важливо, щоб батьки пропонували дитині горщик в суворо відведений час. Важливо розвинути у дитини бажання втішити батьків, тому що зрозуміти, чому слід користуватись горщиком, дитині ще важко.

При вихованні звички охайності батьки повинні мати на увазі наступні моменти, пов’язані зі специфікою аномального розвитку: знаходячись на горщику, дитина не повинна відчувати страх. Щоб почувати себе спокійно, їй слід бути поряд з дорослим; не можна давати дитині іграшки, тому що увага переключається на них; для багатьох дітей буває важко перебувати в позі сидіння.

Роль сім’ї у вихованні дитини раннього віку з порушенням психомоторного розвитку надмірно велика. Батькам корисно знати слова відомих французьких вчених, які присвятили своє життя навчанню і вихованню аномальних дітей, – А. І Ф. Бронер: «Чекати розумового прогресу від дитини лише тільки тому, що вона одержує від вас таблетки і порошки, це все рівно, як внести добрива. Слід також і сіяти!»

Тими словами сказано дуже багато. Практичний досвід роботи свідчить, що сучасні батьки головну роль в подоланні порушень психомоторного розвитку відводять медикаментозному лікуванню. Дійсно, в останні роки з’явилось багато нових ефективних препаратів, які спричиняють дозрівання мозку і покращують його функціонування. Але навіть найкраще медикаментозне лікування є ефективним лише при правильному сімейному вихованні і проведення батьками цілої системи спеціальних вправ. Виховання дитини з відхиленням в розвитку є корекційним, воно спрямоване на подолання існуючих в даний час порушень і на попередження можливості їх виникнення в подальшому.

Тисячі сімей можуть допомогти своїм дітям, якщо прагнуть використовувати системи корекційного виховання як можна раніше, вже з перших місяців життя дитини. Ця система корекційного впливу необхідна не лише для дітей з важкими ураженнями і захворюваннями центральної нервової системи, але й для дітей, так званої, групи ризику, для дітей, які народилися передчасно, доношених, але ослаблених, дітей, які перенесли легку асфікцію в пологах чи народжених від матері, у якої були токсикози вагітності чи різноманітні захворювання і т.д.

Корекційне сімейне виховання особливо важливе в перші роки життя дитини, так як добре відомо, що саме перші 2–3 роки життя є критичними періодами розвитку, етапом найінтенсивнішого формуванні «функціональних ансамблів» нервово-психічної діяльності. В цей період спостерігається ранимість ще не сформованих функціональних систем, так і максимальна готовність їх до стимуляції і тренування.

При виборі підходу до виховання батькам слід обов’язково врахувати специфіку захворювання дитини, поставлений лікарем діагноз і по можливості використовувати характеристики синдромів і захворювань.

При проведенні подібної роботи батьки повинні мати чітке уявлення про те, як проводити ці заняття, як і чому вчити дитину, і в якій послідовності, як відноситись до важких моментів, що виникають під час занять.

На всіх заняттях, та не тільки на них, дорослим слід виховувати у дитини увагу та цікавість до людей і предметів. Заняття будуть більш успішними, якщо вони приємні і цікаві для малюка. Дуже важливо врахувати можливості дитини, надмірна втома і збудливість все можуть зіпсувати. Батьки, як барометри, повинні вловлювати цей момент, коли слід зупинити заняття, поки ще дитина сама не відмовилась від його продовження. І не забувайте похвалити малюка, погладити, похвалитись його успіхами перед татом, друзями.

Першочерговою задачею корекційного виховання є стимуляція сенсомоторного виховання дитини.

Відомо, що в процесі розвитку дитини функціональні системи взаємодіють одна з одною. Такий стан особливо виражений у дітей раннього віку. Так, на першому році життя психічний розвиток дитини тісно пов’язаний з формуванням її моторики. Тому розвиток сенсомоторних функцій у взаємозв’язку в процесі емоційно-позитивного спілкування дитини з мамою є основою формування всіх психічних функцій: мовлення, уваги, цілеспрямованої діяльності, емоційних реакцій, мислення і свідомості.

Сенсомоторне виховання спрямоване на розвиток органів відчуття і моторики дитини одночасно.

Якщо дитина має порушення опорно-рухового апарату, різноманітні прояви дитячого церебрального паралічу, при проведенні занять слід особливо потурбуватись про правильне положення її тіла, голови, рук, ніг, підібрати зручну і корисну для дитини поставу для занять. В ряді випадків з цією метою слід проконсультуватись з лікарем-невропатологом чи спеціалістом з лікувальної фізкультури. Більшість дітей з церебральним паралічем перед початком спеціальних занять потребують загального м’язевого розслаблення.

Часто у дітей з порушенням психомоторного розвитку, в тому числі і в дітей з церебральним паралічем, порушене формування однієї з важливих сенсомоторних функцій, а саме фіксування погляду на тому чи іншому предметі. З такими дітьми вже з перших місяців життя необхідно проводити спеціальні ігри-вправи, скеровані на виховання цієї функції, ці вправи починаються з розвитку у дитини фіксації погляду на посмішці матері. Для цього грудна дитина вкладається на спину. Мама схиляється над лежачою на спині дитиною, ловить на собі її погляд, усміхається їй і ніжно з нею розмовляє. Потім її обличчя повільно рухається перед очима дитини. Важливо, щоб дитина не втратила його з поля зору.

В момент зосередження дитини на обличчя матері в її полі зору мусить з’явитися яскрава іграшка, яка буде повільно пересуватись в просторі. Іграшки підбирають одноманітні, яскраві, краще за все використовувати пластмасові кільця діаметром 5–7 см. Вони пересуваються на відстані 60–70 см від обличчя дитини. Пересувати іграшку слід лише після того, як малюк зупинить на ній погляд. Іграшки пересуваються повільно і плавно, так, щоб дитина не втратила їх з поля зору.

Розвиток зорового зосередження і стеження за предметами веде до появи у дитини позитивних емоцій – першої усмішки, перших голосових реакцій.

При цьому малюка слід розвеселити, показувати іграшки різного кольору. З цією метою над ліжком дитини на відстані 60–70 см підвішують предмети. Через кожні 3–4 дні іграшки змінюються по кольору. Дорослому слід привернути увагу дитини до іграшки. Для цього він спонукає її до рухів, переміщує її в просторі.

У дітей з порушенням психомоторного розвитку може бути звужене поле зору. В ряду випадків дитина звикає користуватись обмеженим полем зору через наявність внутрішньої косоокості.

Важливе значення мають знання, скеровані на знайомство дитини з формою, величиною, кольором предметів, навчання її простим діям з предметами.

Не менш важливо навчити дитину диференціювати форму предметів. Слід пам’ятати, що навчання розрізняти форму пов’язане з рухом. Тому багато спеціалістів рекомендують знайомити дитину, наприклад, з поняттям «коло», йдучи з нею разом по колу. При цьому добре було б намалювати коло навколо якогось предмету, а також постаратись, щоб ніжки дитини залишали видимий слід на землі.

Після цього проводять спеціальні вправи з формами, вирізаними з картону чи інших матеріалів. У здорової дитини головні уявлення про форму предметів формуються на другому році життя.

Після вправ, пов’язаних з рухом, малюка слід вчити знаходити круглі предмети. Дорослий вирізає кола і квадратики з картону, перемішує їх і просить дитину знайти квадратики. На перших етапах всі картонні форми мають бути одного кольору.

Дітей вчать розкладати однорідні предмети, які відрізняються за формою, на дві групи. При цьому у дітей розвивають розуміння слів «форма», «такий», «не таки», «різні», «однакові». Показ, демонстрація предмета у всіх випадках супроводжується відповідними словами. Спочатку дорослий в присутності дитини приступає до групування предметів. Він показує малюку коло і пояснює, що такі іграшки він буде класти в цю сторону. Потім показує квадрат і говорить, що такі іграшки від буде класти в іншу сторону, і починає виконувати ці дії. При цьому запитує у дитини, куди слід покласти коло, а куди – квадрат. Поклавши коло на коло, дорослий показує це дитині і пояснює, що вони однакові. Потім завдання виконує малюк з дорослим, а далі самостійно.

Всі ці вправи необхідно співвідносити з розвитком рухів рук малюка.

Необхідні ігри-вправи, які навчать дитину сприймати різноманітну величину предметів. Ці заняття проводяться також в процесі предметно-практичної та ігрової діяльності малюка. Дитину вчать сприймати на дотик великі та маленькі предмети, важкі та легкі, гладкі та не гладкі., предмети різної форми.

Дорослий готує для дитини кола та квадрати двох розмірів. Форма, колір і фактура цих предметів повинна бути однаковою. Різниця між предметами близько 1,5 см. Дорослий пояснює дитині, що кола, які він їй показує, різні – великі і маленькі – і що великі кола він буде класти у велику коробочку, а маленькі – в маленьку. Спочатку він сам виконує дії, запитуючи дитину, куди покласти яке коло. Біля дитини дорослий прикладає велике коло до великого, маленьке до маленького і показує, що вони однакові. Це заняття слід проводити з об’ємними предметами, щоб дитина змогла взяти їх в руки і відчути різницю в їх розмірі. Це можуть бути кубики, трикутники різного розміру.

Виконуючи подібні завдання, дитина вчиться фіксувати увагу на величині предметів, вчиться розуміти слова «такий», «не такий», «однакові», «різні», «великий», «маленький». Не слід забувати такі ігри, як нанизування кілець, складання мотрійки.

На початкових етапах не треба вимагати від дитини обов’язкового запам’ятовування і самостійно вживати назви кольорів, форм предметів. Якщо дитина активно і правильно виконує завдання, у неї формуються необхідні практичні уявлення і властивості.

Важливе значення для психічного розвитку дитини мають також спеціальні заняття з картинками. При цьому картинки, які батьки показують малюку, повинні бути великого розвитку і спочатку зображувати лише один предмет, який мусить викликати у дитини хороший настрій. Це можуть бути картинки тварин (коти, собаки). Потім на вулиці обов’язково треба показувати дитині живих кішок та собак. Коментарі до картинки мають бути чіткими і короткими. При перегляді картинок необхідно постійно збагачувати словник дитини. Але не треба бути багатослівним, не можна говорити нічого, крім того, що бачить дитина і того, що вона вже знає. Як тільки дитина втратить інтерес і увагу, заняття слід зупинити.

На наступних заняттях потрібно поступово вчити дитину знаходити однакові картинки серед інших, складати розрізані картинки з двох, а потім і з більшої кількості частин.

Протягом всього дошкільного періоду, а інколи і в шкільному віці дітей з відхиленням в розвитку слід вчити порівнювати предмети за формою, величиною, протяжністю, формувати у дітей вміння встановлювати загальне і різноманітне, групувати предмети за схожими ознаками, формувати у них уявлення про кількість предметів.

При навчанні і вихованні дитини з особливими потребами треба пам’ятати: дитина не повинна повторювати слова і дії дорослих механічно. Всі дії і вислови мають бути обдуманими. Існує група аномальних дітей, яка достатньо добре може копіювати дорослих, не розуміючи сказаного. Найбільш часто це спостерігається у дітей, в яких підвищений внутрішній тиск. Це діти з гідроцефалією, чи водянкою головного мозку. Батьків часто тішить те, що така важкохвора дитина говорить «як доросла», або «як диктор телебачення». Але це мовлення часто не обдумане, і стимулювати його не слід.

Особливо важливе значення має розвиток гри неповносправної дитини. Направляючи гру, батьки вчать дитину елементарним нормам поведінки, допомагають їй ввійти в колектив здорових дітей. Слід прагнути до того, щоб взаєморозуміння, взаємодопомога стали звичними формами поведінки дитини з відхиленнями в розвитку. Всі заняття, які проводилися з дитиною повинні активно вплинути не лише на її інтелектуальну, сенсомоторну і мовленнєву сферу, але також на її емоції. З цією метою слід широко використовувати різноманітні музичні заняття чи музичний супровід при проведенні тих чи інших занять. Добре відома позитивна дія музики на багатьох дітей з відхиленнями в розвитку, і особливо на дітей з хворобою Дауна. Часто прогрес в розвитку такої дитини починається в процесі проведення з нею музичних занять. До музичних занять дуже схильні діти з гідроцефалією.

Дуже важливо, щоб дитина з відхиленням в розвитку спостерігала діяльність навколишніх її людей. Відомості про навколишній світ дитині слід підносити в певній послідовності, поступово розширюючи і збільшуючи їх. Батьки показують як мити посуд, і заохочують до цієї діяльності, як готують їсти, накривають на стіл, прибирають приміщення.

При цьому немале значення відіграє настрій дитини, її емоційний стан. Тому життя малюка слід наповнити красою природи, грою, казкою, музикою. Все це дає поштовх до теоретичного сприйняття.

3.2 Основні напрями та завдання виховання дитина зі зниженим інтелектом у сім‘ї

Правильно організоване сімейне виховання дитини з обмеженими психофізичними можливостями забезпечує її готовність до вступу в шкоду Воно значно підвищує ефективність виховання дитини у спеціальному дитячому садку, а надалі – у школі.

Фізичне виховання

Основним завданням фізичного виховання в сім‘ї розумово відсталої дитини є зміцнення здоров'я дитини, загартовування її організму.

Велике значення для правильного фізичного розвитку дитини має дотримання в сім'ї чіткого режиму дня, що передбачає раціональне чергування різних видів занять, своєчасне харчування, сон, перебування дитини на свіжому повітрі тощо.

Для досягнення позитивного результату необхідно проводити систематичні фізичні вправи у поєднанні із загартовуючими процедурами, безумовно, при дотриманні відповідних гігієнічних умов.

У фізичному вихованні дітей із порушеннями інтелектуального розвитку суттєве місце відводиться лікувальним заходам. Залежно від характеру органічного ураження нервової системи, що лежить в основі олігофренії, застосовуються відповідні медикаментозні та фізіотерапевтичні методи лікування. Всі зазначені лікувальні заходи, спрямовані на зміцнення нервової системи, здійснюються лікарем-невропатологом або психоневрологом.

Зважаючи на специфіку стану рухової сфери дітей із психофізичними особливостями, роботу з фізичного розвитку батьки мають здійснювати тільки після визначення та уточнення лікарем особливостей їх рухового розвитку.

Водночас, фізичне виховання не можна розглядати лише як фізичні вправи та гігієнічні находи. З метою досягнення оптимальною та стійкого результату. У промесі фізичною виховання необхідно дотримуватися певних умов. А саме:

1. Навчати дитину правильно відчувати і сприймати рухи свого тіла. Дня цього потрібно розвивати у неї увагу не лише до вказівок дорослого, а й до власних рухів і дій під час виконання фізкультурних вправ, у грі, у праці. Це сприятиме самоконтролю за власними діями і рухами, самокорекції.

2. Привчати дитину до систематичних занять фізкультурою, сприяти формуванню у неї фізкультурних навичок, умінь, звичок.

3. Сприяти виникненню у дитини позитивного емоційного ставлення до занять фізкультурою.

4. Обов'язково враховувати не лише вікові, а й індивідуальні особливості розвитку дошкільника (стан здоров'я та фізичного розвитку, здібності, риси характеру, темперамент тощо).

5. Бути співучасником рухового режиму вашої дитини. Ваш інтерес та ваша участь у рухливих іграх, фізкультурних вправах сприятиме виникненню та підвищенню її активності. За таких умов вона відчуватиме себе значно впевненіше і досягатиме кращих результатів.

При цьому не варто забувати про те, що надзвичайно важливу роль у формуванні рухів відіграють щоденна побутова праця, рухливі ігри та музично-рухові заняття, які можна організувати в умовах сім'ї.

Розумове виховання

Сім'я дитини з особливостями розвитку, безумовно, має звернути особливу увагу на її розумове виховання. Воно спрямовується на поступове розширення й уточнення кола понять та уявлень про довкілля, на розвиток і корекцію пізнавальної діяльності дитини, її мовлення та мислення, і потребує від батьків дотримання певних умов.

Одна з необхідних умов розумового розвитку дитини – можливість нормального спілкування її з іншими людьми.

Оскільки у дітей з порушенням інтелекту ця можливість виявляється обмеженою, надзвичайно важливо є те, щоб батьки зробили все можливе для встановлення контактів між дитиною та іншими членами родини. Необхідно також забезпечити залучення вашої дитини в якомога ширше коло ровесників. А там, де виявляється ускладненим мовленнєвий контакт, можна застосовувати наочно-дійові способи спілкування.

1. В основі розумового розвитку дитини лежить її сенсорне виховання.

Відчуття є основою знань про навколишній світ. Сенсорні (чуттєві) процеси органічно входять в усі види і форми спілкування дитини із довкіллям. Сенсорні, орієнтувальні дії (дії руки, що обмацує предмети, рухи ока, що обстежує предмет тощо) у дошкільника дуже недосконалі. Вирішальну роль у ньому розвитку відіграє навчання та виховання. Основним у формуванні сенсорних здібностей дітей, як доводять психологи, є навчання їх узагальненим способам обстеження предметів, перенесення засвоєних способів дій у нові умови, на нові предмети. Це дає змогу дітям самостійно орієнтуватися, в різноманітних властивостях нових предметів, явищ.

Варто пам'ятати, що виховання зорової, слухової, тактильної, нюхової, смакової та іншої чутливості має бути пов'язане з життєвими потребами дитини, з процесом і результатами діяльності, орієнтацією у просторі, диференціацією предметів за їх властивостями, з малюванням, ліпленням, конструюванням, цілеспрямованими рухами.

Чутливість дитини найкраще розвивати у процесі вправляння. Прикладами можуть бути:

– формування здатності диференціювати подразники (знаходження відмінності між подразниками, спочатку більшої, а потім меншої);

– розвиток здатності розрізняти звукові і світлові подразники, силу тиску, запахи, смакові відтінки і користуватися цими знаннями та вміннями при виконанні різноманітних доручень, у процесі ігрової та навчальної діяльності, самообслуговування (розрізнення відтінків кольору, знаходження відмінності в розмірах і вазі предметів, у висоті та силі звуків тощо);

– розвиток кінестетичної чутливості (здатності із заплющеними очима визначити положення і рух власних частин тіла): пройти із зав'язаними очима поміж стільчиками, не зачепившись; дійти до столу і взяти показану перед тим іграшку; влучити м'ячем у ціль; натиснути на пружину з певною силою; запам'ятати силу тиску і повторити його тощо.

2. Розумове виховання дитини в сім'ї передбачає розвиток у неї словесного мовлення.

Формування мовлення здійснюється у процесі ознайомлення дитини з довкіллям, у зв'язку з різними видами її діяльності – ігровою, трудовою, а надалі й учбовою.

Розумове виховання дитини, що має порушення інтелекту, обов'язково потребує чіткої організації її діяльності (ігрової, трудової, учбової), формування у неї практичних умінь і навичок, розвитку-пізнавальних процесів і мовлення (розуміння значення слів, звертання, залучення до діалогічного мовлення тощо). Виключно важливу роль у корекції розумового розвитку таких дітей відіграє праця в усіх її видах.

Моральне виховання

Спеціальним завданням морального виховання дитини з порушеннями інтелекту в сім'ї є корекція (виправлення послаблення симптоматики порушень) і компенсація (відновлення недорозвинених чи порушених психічних функцій шляхом використання збережених або перебудови частково порушених функцій) вторинних відхилень у розвитку особистості. Ці відхилення ускладнюють спілкування з ровесниками і дорослими. На формування особистості дитини негативно впливає обмежений чуттєвий і практичний досвід, недостатнє розуміння поведінки людей, соціальних вимог. Все це. безумовно, ускладнює набуття та узагальнення ними морального досвіду.

Роль сім'ї в моральному вихованні дитини з певним розладом вирішальна, тож батькам надзвичайно важливо досягти взаєморозуміння з нею. Адже за неправильного виховання у таких дітей досить часто виникає недовіра і навіть ворожість до інших людей внаслідок недостатнього розуміння мотивів їхніх вчинків, а іноді й через протиставлення себе «нормальним» дітям чи дорослим. Такі діти прагнуть ізолюватися, замкнутися в собі, або ж поводяться агресивно.

Часто у дитини з вадами психофізичного розвитку виникає почуття неповноцінності, що перешкоджає налагодженню нормальних взаємин з оточенням. Тому необхідно знайти правильну лінію поведінки стосовно такої дитини, хоча це нелегко.

Надмірне опікування, оберігання від будь-яких труднощів шкодять особистості дитини, оскільки вона стає пасивною та несамостійною. Як наслідок, – з одного боку, поглиблюється почуття неповноцінності, а з другого – розвивається егоїзм.

Батьки мають висувати розумні вимоги, з урахуванням можливостей дитини; виховувати віру у власні сили й можливості, почуття оптимізму та захищеності; вимогливість до себе, бажання й уміння піклуватися про інших. Водночас, надзвичайно позитивну роль у моральному вихованні такої дитини відіграє залучення її до дитячого колективу, де вона матиме змогу навчитися рахуватися з інтересами інших, допомагати товаришам: де у неї більш успішно формуватимуться та розвиватимуться такі якості, як самостійність, колективізм та ін.

Засвоєння дитиною моральних категорій, що регулюватимуть їхню поведінку надалі («можна» – «не можна», «добре» – «погано»), відбувається спочатку під впливом схвалення чи засудження вчинків дитини. Помічаючи і схвалюючи поведінку дитини, батьки в такий спосіб зміцнюють її віру в себе, у власні сили і можливості, сприяють підвищенню самооцінки. Але при цьому оцінка вчинків дитини має бути не загальною, а конкретною (оцінюється не поведінка взагалі, а певний вчинок). До того ж необхідно дбати, щоб дитина розуміла, чому саме цей вчинок оцінюється позитивно, а інший – негативно. Це сприятиме формуванню відповідної мотивації дій і вчинків.

Емоційна сфера, яка особливо страждає у дітей з психофізичними порушеннями, самотужки не розвиватиметься, вона потребує спеціального виховного впливу. Потрібно навчити дитину сприймати емоції та самій виявляти їх (співчувати, жаліти, радіти, допомагати тощо). Для цього необхідно розказувати і показувати, як виявляти своє ставлення до інших, фіксувати увагу дітей на відповідних переживаннях іншого, на діях, вчинках, виразі обличчя, в яких виявляються ці переживання.

Батькам слід мати на увазі, що не всі оточуючі знайомі з особливостями їхньої дитини, і для того, щоб запобігти виникненню можливих непорозумінь (чи навіть конфліктів), потрібно тактовно й обережно пояснювати їм деякі особливості спілкування з такою дитиною.

Особливе значення у формуванні моральних якостей має шкільна праця дитини в сім'ї (самообслуговування, допомога у побуті), яка є надзвичайно ефективним коригуючим засобом у вихованні. У кожного, і навіть у дитини з порушеннями розвитку, в сім'ї має бути свій обов'язок. Батьки повинні всіляко заохочувати участь дитини у сімейних справах, схвалювати успішне виконання доручення, за необхідності допомагати.

Таким чином, внаслідок правильно організованого процесу сімейного виховання, у дітей формуються моральні почуття, поняття, переконання, виховуються відповідні мотиви поведінки, потреби, правильне ставлення до праці, до людей, до своїх обов'язків.

Естетичне виховання

Естетичне виховання має стати невід'ємною складовою загального процесу сімейного виховання. Сім'я повинна навчати розумово відсталу дитину відчувати прекрасне (в явищах природи, мистецтві, побуті, праці), розуміти його, брати участь у його створенні, поводитися у відповідності з естетичними нормами.

У нормі естетичні почуття виникають внаслідок відображення в свідомості людини гармонії звуків, кольорів, форм і рухів, явищ довкілля. Своєрідність розвитку дитини, яка має відхилення у розвитку, створює особливі умови для реалізації завдань естетичного виховання.

Інтелектуальний та емоційний недорозвиток дітей із порушеннями інтелекту ускладнює сприймання та розуміння виявів краси.

Трудове виховання

Трудове виховання буде ефективним за умови, якщо воно починається в сім'ї з раннього віку. Водночас, необхідно пам'ятати, що праця є найважливішим фактором формування особистості дитини з порушенням психофізичного інтелектуального розвитку.

У трудовій діяльності розвиваються функції всіх аналізаторів дитини в їхньому зв'язку та взаємодії. У процесі самообслуговування, виконання доручень старших, дитина щоденно здобуває багато різноманітних вражень, ознайомлюється з властивостями предметів тощо. Наприклад, беручи участь у митті посуду, пранні, дитина безпосередньо відчуває температуру води, ступінь вогкості тканини тощо, які є важливими сигналами, необхідними для успішного результату цієї діяльності. Дитина навчається відчувати своє тіло, координувати рухи, контролювати та регулювати власні дії.

Оскільки праця пов'язана з режимними моментами, їх чергуванням, дитина починає сприймати і диференціювати часову сторону справи (тривалість, темп, вчасність, початок, кінець).

Надзвичайно важливу та своєрідну роль у трудовій діяльності відіграють так звані інструментально-дотикові відчуття і сприймання, завдяки яким дитина набуває якісно відмінного чуттєвого досвіду, пізнання, необхідного для праці зі знаряддями. Ці процеси допомагають і в пізнанні руки як органа діяльності та в розрізненні функції правої і лівої руки.

У процесі праці дитина засвоює назви предметів, знарядь, трудових дій; навчається вдивлятися, вслуховуватися, зосереджувати увагу, порівнювати, передбачати результат власних дій; аналізувати форму, розмір предметів. У неї активізується довільність сприймання, здатність до спостереження, оцінювання; виникають почуття (радіє, коли досягає бажаного результату; одержує задоволення від процесу роботи і схвалення її наслідків; або ж незадоволена результатом та його оцінкою). Виконуючи роботу, дитина набуває відповідних знань, навичок, умінь, звичок.

У процесі виховання батьки мають справу з формуванням особистості дитини, розвиток якої відбувається дуже своєрідно. Предметом постійної уваги мають бути не тільки поведінка та успіхи дитини, а також її бажання, прагнення, інтереси; важливо знати мотиви вчинків, тобто їх причини; реакції на вчинки інших. Для цього необхідно досягти взаєморозуміння зі своєю дитиною, завоювати її довіру, брати участь у її справах, допомагати в усьому.

У процесі виховання слід постійно виявляти позитивні сторони дитини, на які можна спиратися. У випадку виявлення негативних рис – з'ясувати причини їх виникнення і докласти зусиль для їх усунення. Особливо сприятливими виявляються результати виховання тоді, коли оптимістичний погляд і віра в можливості дитини з особливостями розвитку виховуються у самої дитини.

З виховною метою життя дитини та близьких їй людей має бути організованим так, щоб сприяти формуванню відповідних якостей особистості. При цьому необхідно:

– дотримуватися порядку в розташуванні речей, що оточують дитину і привчати її дотримуватися цього порядку;

– дотримуватися визначеного режиму дня;

– не переобтяжувати режим дня великою кількістю заходів;

– щоб дії й мали певні обов'язки, відповідали за їх виконання;

– дотримуватися сімейних традицій і навчати цьому дітей;

– сприяти розширенню кола спілкування вашої дитини.

Виховання має базуватися на основі правильно організованої та самостійної діяльності дитини, тому потрібно:

– дати дитині можливість оволодіти різними видами діяльності (з урахуванням фізичних, психічних і вікових особливостей, інтересів і нахилів);

– залучати дитину до побутової праці;

– домагатися максимально якісного виконання нею роботи (для цього дитина повинна знати й розуміти мету роботи, спосіб і послідовність її виконання).

Правильно організоване спеціальне виховання дітей із особливостями розвитку будується на основі врахування загальних закономірностей розвитку дошкільників, з одного боку, і врахування особливостей розвитку, зумовлених наявністю того чи іншого розладу, – з другого. Тому одним із найважливіших принципів дошкільного виховання дітей із порушеннями розвитку є оптимальне поєднання загальних і спеціальних прийомів і засобів навчання при дотриманні індивідуального підходу до дитини.

Перед вихователями (і, насамперед, перед батьками) дітей з особливостями психофізичного розвитку постає низка специфічних завдань, які потребують розв'язання.

У процесі фізичного виховання необхідно спрямувати особливу увагу на спеціальний розвиток моторики, відповідно до особливостей її розвитку. Патологічний розвиток рухів у дітей із порушенням інтелектуального розвитку.

Необхідно постійно працювати над удосконаленням функцій збережених аналізаторів, а де можливо, і вражених, розвиваючи здатність дитини до сприймання, вміння використовувати залишкову функцію. В дошкільному віці в умовах спеціального навчання створюються особливо сприятливі умови для розвитку сенсорних функцій, на основі яких розвиваються різні здібності.

У дітей потрібно формувати різні види діяльності (ігрову, трудову, образотворчу та ін.). Відтак, постає окреме завдання – виховання уваги, пам'яті та уяви.

Специфічним завданням є формування мовлення, адже мова відіграє особливу роль у розвитку пізнавальної діяльності. Водночас, надзвичайно важливо забезпечити дітям єдність чуттєвого та словесного досвіду, яка при різних розладах порушується достатньо своєрідно. Тому у процесі виховання необхідно спеціально організовувати спілкування з людьми, прагнути підвести дитину до практичних, а надалі й до більш усвідомлених словесних узагальнень.

Таким чином, у дошкільника потрібно формувати той мінімум уявлень і понять, який є необхідним для розвитку пізнавальної діяльності та засвоєння шкільних знань у майбутньому.

Необхідно широко застосовувати систему спеціальних прийомів і засобів для морального виховання (працелюбність, ввічливість,; доброзичливість, відповідальність, взаємодопомога, тощо), з урахуванням того, що коло спілкування дітей з особливостями розвитку є вузьким і недостатнім для їхнього оптимального розвитку.

Висновки

В курсовій роботі я охарактеризувала проблеми взаємин у родинах, тому що атмосфера в сім‘ї має значний вплив на розвиток дитини-інваліда.

З висвітлених проблем навчання і виховання дитини в сім‘ї видно, що батьки зазнають додаткового психологічного навантаження і витрачають велику частку власного часу і коштів.

Єдиний освітньо-корекційний простір відіграє важливу роль у всебічному розвитку дитини, якщо проходить систематично і цілеспрямовано з боку сім‘ї і спеціалістів.

Досліджуючи напрями роботи у вихованні і навчанні розумово відсталої дитини я прийшла до наступних висновків:

Робота сім‘ї у вихованні спрямована на всебічний розвиток дитини, який включає фізичне, моральне, естетичне і трудове виховання.

Навчальний процес охоплює всебічний розвиток дитини.

Корекційна робота проходить в ігровій формі.

Список використаної літератури

Если ваш ребенок не такой, как другие…: Кн. Для родителей с ограниченными возможностями здоровья / Под ред. О.И. Волжиной. – М., 1997.

Гаврилушкина О.П. Развитие умственно отсталых дошкольников в процессе овладения изобразительной деятельностью // Вопросы формирования речи аномальных детей дошкольного возраста. – М., 1982. – С. 66–77.

Дефектология. Научно-методический журнал Академии педагогических наук СССР. Основан в 1993 году. Издательство «Педагогика».

Єременко І.Г. Аномалії у дітей. К.: «Знання», 1966. – 47 с.

Забрамная С.Д. Ваш ребенок учится во вспомогательной школе: Рабочая книга родителей. – М.: Педагогика, 1990. – 56 с.

Исаев Д.Н. Умственная отсталость у детей и подростков. – СПб.: Речь, 2003. – 391 с.

Катаева А.А., Стребелева Е.А. Дошкольная олигофренопедагогика. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 208 с.

Кэрол Тингей-Михаэлис. Дети с недостатками развития: книга в помощь родителям. – М.: Педагогика, 1988. – 240 с.

Растим здоровых, умных и добрых: воспитание младшего школьника. Пособ. для средн. и высш. педагогич. учебн. заведений, преп. начальн. классов и родит. / Сост. Л.В. Ковинько. – М.: Издательский центр «Академия», 1996. – 288 с.

Основы специальной психологии / Под ред. Л.В. Кузецовой. – М.: Издат. Центр «Академия», 2002. – 480 с.

Малер А.Р. Ребенок с ограниченными возможностями: Кн. Для родителей. – М., 1996.

Мастюкова Е.М., Московкина А.Г. Оди ждут нашей помощи. – М.: Педагогика, 1991. – 160 с. – (Педагогика родителям).

Морозова Н.Г. О нравственном воспитании детей в специальных дошкольных учреждениях // Воспитание аномальных детей в дошкольных учреждениях / Под ред. Н.Г. Морозовой. – М., 1978. – С. 3–12.

Мухина В.С. Психология дошкольника. М.: Просвещение, 1975. – 240 с.

Романчук Олег. Дорога любові. – Львів: свічадо, 2001. – 128 с.

Ранняя помощь детям: проблемы, факты, комментарии. Сборник научных статей. – М.: «Права человека», 2003. – 252 с.

Щербакова А.М. Воспитание ребенка с нарушениями развития. – М.: Изд-во НЦЭНАС. – 2002. – 40 с. – (Коррекционная школа).

Щербакова К.Й., Григоренко Г.І. У сім‘ї росте дитина. – К.: Освіта, 1995. – 240 с.

Дети с особенностями развития в России: Итоги и перспективы / Под ред. А.М. Щербаковой. – М., 1998.