Слово "вихователь" має спільний корінь зі словом "ховати", тобто оберігати дітей, допомагати їм легше входити в життя. У Стародавній Греції існували школи, і проводити туди дітей доручали рабу. Цих рабів називали педагогами (сполучення двох грецьких слів: "пайдос" -хлопчик, дитина, "аго" - веду), тобто дітоводами. Учителів називали дидаскалами (від гр. "дидаско" - навчати). Поняття "учитель" виникло в Київській Русі. Часто учителів називали майстрами, підкреслюючи тим самим глибину поваги до них і високий рівень їхньої духовної діяльності.

Деякі педагоги виділяють дві основні функції (призначення) педагога: культурно-просвітницьку та задоволення освітніх потреб членів суспільства.

Інші - розрізняють такі функції:

а) соціальна - трансформація вимог суспільства до особистості учня у вимоги учня до самого себе, допомога йому в адаптації до потреб сучасної соціокультурної ситуації, у розвитку його особистості і творчої індивідуальності;

б) виховна - створення оптимальних умов для гармонійного і всебічного розвитку особистості; цілеспрямований вплив на особистість з метою корекції її поведінки; передача загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей;

в) оберігаюча - охорона від руйнівних впливів деструктивних сил, побудова гуманістичних стосунків;

г) інформуюча - поширення педагогічних знань серед батьків і громадськості, які не мають педагогічної освіти;

д) навчальна - керівництво навчальною діяльністю учнів, забезпечення умов для їх інтелектуального розвитку, озброєння способами самостійної пізнавальної діяльності;

є) організаторська - організація дитячих колективів, керівництво різними видами дитячої діяльності.

Особливості: Педагогічна діяльність - діяльність специфічна, це діяльність, спрямована на розвиток, навчання і виховання школярів у навчально-виховному процесі. І навчання і виховання можливе лише при активній діяльності обох сторін: учителя і учня, вихователя і вихованця. Отже, діяльність педагога - це великою мірою діяльність по організації самостійної навчальної та виховної діяльності дітей. Педагогічну діяльність тому ще називають метадіяльністю.

У педагогічній діяльності суб'єктом є вчитель, вихователь; він є тим, хто здійснює цю діяльність. Але й учень, вихованець теж має бути суб'єктом - активним учасником цієї діяльності. Якщо для вчителя головною особою у навчально-виховному процесі буде учень - з його інтересами, особливостями, можливостями, - то лише тоді педагогічна діяльність буде ефективною - учень буде навченим, вихованим, розвиненим.

Вчитель має:

- ставити учня в позицію активного суб'єкта навчання і виховання;

- розвивати здатність учня до самокерування;

- організовувати процес навчання і виховання як процес розв'язання навчально-виховних завдань на ґрунті творчої взаємодії.

Педагогічна діяльність має свою структуру, яка складається з низки взаємозумовлених компонентів.

Діагностична діяльність - вивчення індивідуально-психічних особливостей і вихованості школярів, виявлення і визначення їхньої освіченості, навичок і вмінь, необхідних для навчальної діяльності та життя.

Оріснтовно-прогностична діяльність – визначення конкретних цілей, змісту і методики навчально-виховної діяльності на основі знання рівня індивідуальної підготовленості окремих вихованців, злагодженості та згуртованості колективу.

Конструктивно-проектувальна діяльність — підбір матеріалу, композиція його, проектування навчально-виховної роботи, вибір її методів і прийомів. Вона потребує педагогічного мислення, педагогічної спрямованості, ініціативи, творчості, глибоких психолого-педагогічних знань.

Організаційна діяльність — організація власної поведінки педагогом, педагогічної взаємодії, спільної з учнями діяльності, самостійної роботи учнів тощо.

Комунікативно-стимулююча діяльність - встановлення взаємин зі школярами на гуманістичній основі.

Аналітично-оцінкова діяльність - аналіз власних дій, дій вихованців, виявлення позитивних і негативних сторін власної педагогічної діяльності, порівняння отриманих результатів із запланованими.

Гностична діяльність - самоосвіта.

Дослідницько-творча діяльність — пошук кращих шляхів здійснення педагогічної діяльності.

3. Високий рівень педагогічної діяльності прийнято називати педагогічною майстерністю. Питанню формування майстерності вчителя приділяли увагу передові педагоги всіх часів: Я.А.Коменський, К.Д.Ушинський, Л.С.Макаренко, В.О.Сухомлянський.

Гуманістичні засади професії педагога та його педагогічної майстерності збагатили вчителі-новатори (80-і роки XX ст.): Ш.Амонашвілі, Є.Ільїн, В.Шаталов, С.Лисенкова, Т.Гончарова.

Автори підручника "Педагогічна майстерність", викладачі Полтавського педагогічного університету, які започаткували вивчення курсу "Основи педагогічної майстерності", на чолі із І.А.Зязюном., тогочасним ректором і натхненником цієї роботи, дають таке визначення.

Педагогічна майстерність — це комплекс властивостей особистості, що забезпечує високий рівень самоорганізації професійної діяльності на рефлексивній основі.

Вони визначають такі компоненти педагогічної майстерності;

- гуманістичну спрямованість особистості педагога;

- професійну компетентність; педагогічні здібності;

- педагогічну техніку,

Найголовнішим у професії педагога є гуманістична спрямованість його особистості. Менш за все педагог має піклуватися про власне самоствердження, про свій авторитет (хоч це теж потрібно). Головне для вчителя — вихованець, сприяння його самоактуалізації, допомога йому в адаптації до соціального середовища, вибір таких засобів педагогічної взаємодії, які б найбільше сприяли реалізації виховних ідеалів.

Вчитель, який не любить учнів, не любить свою професію - не педагог, а заробітчанин. Прекрасно висловався з цього приводу російський письменник Л.Толстой. Великого значення особистості вчителя у вихованні надавав К.Д.Ушинський.

Зміст професійної діяльності визначає коло необхідних педагогу знань та умінь, .рівня його компетентності. Професійна компетентність визначається шляхом співставлення конкретних характеристик діяльності вчителя з професіограмою. Професіограма - це психофізичний аналіз, опис і характеристика професійно значущих якостей, що їх вимагає професія (ідеальний образ професіонала).

Компетентний педагог повинен мати:

- глибоку педагогічну ерудицію;

- педагогічну культуру;

- розвинене педагогічне мислення. Він повинен також, уміти:

- формулювати і розв'язувати педагогічні задані;

- організовувати педагогічний процес як взаємодію і співробітництво;

- конструювати навчальний матеріал, як систему пізнавальних завдань, формувати уміння і навички учнів учитися самостійно;

- орієнтуватися на наявний рівень розвитку дитини, її індивідуальні особливості та можливості їх розвитку й саморозвитку;

- прогнозувати і проектувати свою діяльність, передбачати можливі результати, можливі труднощі на шляху їж досягнення і способи їх. подолання;

- доступно пояснювати матеріал, зацікавлювати учнів своїм предметом;

аналізувати й оцінювати результати своєї діяльності;

постійно вчитися.

Розвитку цих умінь сприяє наявність у вчителя педагогічних здібностей, які забезпечують ефективність педагогічної діяльності:

академічних (здатності вчитися);

- творчих, (здатності на прийняття, неординарних рішень);

- дидактичних (доступно пояснювати);

- мовних (яскраво, образно, зрозуміло доносити інформацію);

- перцептивних (правильно сприймати людей);

- комунікативних (спілкуватися, вести діалог);

- організаторських;

- прогностичних;

- конструктивних;

- динамічних (впливати словом: переконувати і навіювати).

Компетентний педагог має володіти ще й педагогічною технікою - системою умінь, які допомагають йому яскравіше виразити себе, більш ефективно налагодити навчально-виховний процес, яка складається з уміння управляти своїм самопочуттям, організмом, емоціями, взаємодіяти з учнями.

Педагогічна компетентність характеризується наявністю таких якостей, як:

- педагогічна інтуїція;

- здатність до імпровізації;

- креативність (здатність до творчості);

- педагогічний оптимізм (віра в себе і в своїх учнів);

- педагогічна рефлексія (здатність до самоаналізу);

- педагогічна емпатія (уміння поставити себе на місце учня):

- педагогічна атракція (установка на повагу до учня);

- екстравертність (відкритість у спілкуванні) та моральних характеристик особистості: любов до дітей; гуманність; тактовність; доброта; вимогливість; справедливість; чесність; терпеливість; порядність; відповідальність; об'єктивність; щедрість; доброзичливість; чуйність; самокритичність тощо.

Вершиною педагогічного досвіду та майстерності, розвитку особистості педагога є педагогічна культура. Під педагогічною культурою розуміють оволодіння педагогом педагогічним досвідом людства, ступінь його досконалості в педагогічній діяльності, досягнутий рівень розвитку його особистості.

Основні складові педагогічної культури:

педагогічна спрямованість; психолого-педагогічна ерудиція;

педагогічний досвід;

педагогічна майстерність;

гармонія високо розвинутих інтелектуальних і моральних

якостей;

уміння продуктивно поєднувати навчально-виховну та

науково-дослідницьку діяльність;

педагогічна творчість;

сукупність професійно важливих якостей;

постійнії самовдосконалення.

5. Успішність професійно-педагогічної підготовки у ВНЗ, так і подальшого професійного становлення вчителя великою мірою залежить від того, як він володіє культурою самовиховання як процесу самостійного свідомого саморозвитку особистості, спрямованого на, вироблення у себе професійно значущих якостей та умінь.

Самовиховання супроводжує процес оволодіння педагогічними дисциплінами. Самостійна робота з .матеріалом складає більше половини: часу, виділеного на вивчення педагогіки.

Професійне самовиховання починається із переходу студента з позиції учня на поліцію вчителя. Власне навчання в школі, роботу своїх учителів, класних керівників, зрештою викладачів університету студент починає бачити іншими: очима, аналізувати з позиції „колеги", намагається уявити себе на місці вчителя, уявити, свої дії, вибирати оптимальні засоби педагогічної взаємодії, керуючись педагогічною теорією.

Активніше цей процес відбувається під час практичної педагогічної діяльності. Щоб самовиховання студента не було хаотичним, необхідно скласти чітку систему роботи: над собою: програму професійного самовиховання. Перш за все сформулювати мету. Метою професійного самовиховання є здобуття знань, умінь, навичок, формування особистісних якостей, необхідних учителю.

Загальними умовами для досягнення мети є:

виникнення потреби у самовихованні;

наявність уміння самоспостереження і самопізнання; уміння аналізувати й оцінювати свої вчинки і діяльність; уміння проектувати зміни у своїй особистості; психологічна готовність до активної, цілеспрямованої і

систематичної роботи над собою; свідоме управління своєю поведінкою, своїм фізичним і психічним станом; віра в свої сили і можливості.

Для складання програми роботи над собою в професійному плані необхідно з'ясувати рівень своїх прагнень і можливостей: наявність педагогічних здібностей, інших професійно важливих якостей особистості, особливо тих, які стосуються налагоджених взаємин із людьми, проаналізувати, які якості і властивості розвинені краще, а над якими треба працювати. Тут особливо потрібними будуть самоаналіз та самооцінка, а також самовипробування в діяльності, близькій до педагогічної (у ділових іграх, навчальних вправах, у процесі навчальної практики тощо).

Орієнтовний зміст професійного самовиховання:

- інтелектуальне самовиховання; естетичне самовиховання; піклування про свій фізичний етан, здоров'я, запобігання професійним захворюванням; самовиховання соціальних якостей (самосвідомості, моральної культури, педагогічного такту); самовиховання основних пізнавальних умінь; розвиток пізнавальних процесів; розвиток, педагогічних здібностей; пізнання типу вищої нервової діяльності та темпераменту, розвиток уміння використовувати позитивні їх риси; саморегуляція емоційних станів через зовнішній вияв емоцій; управління мімікою та пантомімікою; розвиток мовленнєвої культури і техніки мовлення та ін.

Для оцінка роботи над собою можна запропонувати використати такі критерії:

- уміння ставити перед собою професійно значущі цілі і завдання самовиховання;

- вибір адекватних засобів, дій, прийомів з метою самовиховання;

- уміння здійснювати співставлення завдань із конкретними результатами та. вносити корективи в роботу над собою.

2. Педагогічна діяльність - це розв'язання низки педагогічних проблем або, як ще кажуть, педагогічних ситуацій. Педагогічна ситуація - це фрагмент педагогічної діяльності, що містить суперечності між досягнутим і бажаним рівнем вихованості окремого учня (чи колективу). Такі ситуації виникають спонтанно в навчально-виховному процесі (хтось чогось не зрозумів, хтось помилився, здійснив негарний непродуманий вчинок) або спеціально створюються вчителем (з виховною метою) чи учнем (навмисне).

Для вчителя важливо усвідомити педагогічну ситуацію і формулювати свою педагогічну мету. Як і всяка діяльність, педагогічна розпочинається з постановиш мети - (інколи її ще її називають педагогічною задачею). Особливість мети педагогічної діяльності полягає в тому, що з одного боку, загальна мета виховання - суспільна мета; вона задається суспільством через державні документи (закони, доктрини, концепції тощо), а з іншого, у кожній педагогічній ситуації учителю треба, пам'ятаючи про загальну мету, розв'язувати ще й негайні завдання, тактичні й оперативні: швидко відреагувати, дати певні настанови, виробити доцільні засоби впливу, організувати діяльність. Тому розрізняють педагогічну мету (завдання):

віддалену, стратегічну, що потребує мудрості;

близьку, тактичну, що потребує умінь;

конкретну, оперативну, що потребує інтуїції (інтуїція - це поєднання мудрості й умінь).

Професійне розв'язання педагогічної ситуації передбачає:

аналіз ситуації, вивчення особливостей особистості учня;

детальну розробку проекту рішення;

- його практичну реалізацію;

- аналіз результату.

4. Базова педагогічна дисципліна — педагогіка. Крім того,

Студенти педагогічних спеціальностей здобувають основи: педагогічної майстерності.

Теоретична педагогічна підготовка має складатися з вивчення таких педагогічних дисциплін:

- вступ до спеціальності; дидактика; теорія виховання; історія педагогіки; педагогічна майстерність; порівняльна педагогіка; сучасні педагогічні технології; основи педагогічного експерименту; педагогічна кваліметрія тощо.

Галузеві стандарти підготовки бакалавра, пропонують вивчення базової дисципліни педагогіки, яка складатиметься з таких розділів:

- вступ до педагогічної професії; загальні основи педагогіки; теорія освіти і навчання; теорія виховання; педагогічні технології; управління педагогічними системами; історія освіти і педагогічної думки,

Практична педагогічна підготовка здійснюватиметься через педагогічні практики (навчальні та фахові). У V семестрі - тижнева навчальна психолого-педагогічна практика, у VI - літня педагогічна практика (8 тижні), у VIII - активна педагогічна практика (6 тижнів) у школах міста.

Бакалавр - випускник зможе працювати на. встановлених галузевим стандартом посадах або продовжувати навчання

освітньо-кваліфікаційним: рівнем "спеціаліст", а можливо - відразу "магістр".

Після закінчення навчання педагогічний працівник через З роки роботи в школі, а потім кожних 5 років здобуває післядипломну освіту у формах перепідготовки на іншу спеціальність (якщо є потреба або бажання) та підвищення кваліфікації у відповідних закладах і підрозділах післядипломної освіти.

Підвищення вчителем педагогічної кваліфікації є основною умовою допуску його атестації, якій він підлягає що п'ять років. Атестація педагогічного працівника – це визначення його відповідності зайнятій посаді, рівню кваліфікації, залежно від якого та стану педагогічної роботи йому встановлюється кваліфікаційна категорія, визначається тарифний розряд оплати пращі, присвоюється педагогічне звання.

Кваліфікаційні категорії визначені кваліфікаційними характеристиками педагогічних працівників, є такими: вчитель, вчитель II категорії, вчитель І категорії, вчитель вищої категорії. Вчителю вищої категорії може бути присвоєне педагогічне: звання: старший вчитель і вчитель-методист.

12. Фактори (чинники) - це причини, які впливають на хід і результати процесу. Серед чинників, які впливають на процес навчання, сучасні педагоги виділяють генеральні, комплексні, загальні, одиничні та специфічні. До найбільш загальних -генеральних — чинників відносять:

- організаційно-педагогічний вплив; - научуваність учнів;

- навчальний матеріал; - час.

Організаційно-педагогічний вплив містить такі комплексні фактори, як вплив на уроці і поза ним, а також загальні фактори -форми, методи, умови навчання, працездатність вчителя тощо.

Научуваність учнів, тобто здатність їх до навчання і можливість досягнення ними спроектованих результатів у встановлений час, також проявляється на уроці і поза ним і містить такі загальні чинники, як загальна ерудиція, увага, мислення, мотивація навчання, здоров'я, вік учнів, їхні моральні якості.

Навчальний матеріал включає такі комплексні чинники, як інформацію та інтерпретацію її вчителем, і такі загальні, як зміст, кількість, якість, форму, структуру інформації, спосіб її викладу вчителем.

Час - також важливий фактор, який містить затрати часу на навчальну роботу на уроці та поза ним.

Специфічні фактори - це ті причини, які не входять у склад загального або комплексного фактора.

Серед одиничних, факторів провідне місце займає інтерес до наечальної праці, пізнавальної діяльності.

Процес навчання виконує три основні функції: освітню, виховну, розвивальну.

Освітня функція передбачає засвоєння учнями наукових знань, формування у них умінь і навичок, компетенцій.

Реалізація виховної функції в процесі навчання забезпечує формування в учнів світогляду, моральних, трудових, естетичних та інших уявлень, поглядів, переконань, способів відповідної поведінки і діяльності у суспільстві, системи ідеалів, потреб, ставлень, фізичної, економічної, екологічної,тобто сукупності якостей особистості.

Розвивальна функція навчання спрямована на розвиток сенсорного сприймання, рухової, інтелектуальної, вольової, емоційної, мотиваційної сфери особистості учня, удосконалення його розумових здібностей: швидкості та міцності, засвоєння знань, кмітливості та винахідливості, самостійності, критичності мислення, здатності робити порівняння, висувати гіпотези, мовлення, пам'яті, уяви, спостережливості тощо.

6.Предмет і завдання педагогіки. Педагогіка, як і всяка інша наука має предмет і об'єкт вивчення, завдання, категоріальний апарат, методи дослідження. Об'єктом дослідження у педагогіці є педагогічний процес, умови його організації та здійснення, формування особистості та. колективу у взаємозв'язках і стосунках з педагогами у цьому процесі.

Педагогічна наука вивчає виховання як суспільне явище, досліджує його закономірності і принципи, зміст, форми і методи, узагальнює передовий педагогічний досвід, прогнозує результати педагогічного процесу. Це і складає її предмет у цілому.

Основні завдання педагогіки на сьогодні:

- вивчення суті і закономірностей розвитку і формування особистості у процесі навчання і виховання;

- визначення цілей і завдань навчання і виховання;

- розробка змісту навчання і виховання в умовах індивідуалізації та диференціації;

- дослідження форм і методів виховання і навчання, педагогічних технологій, що забезпечують демократизацію і гуманізацію цих процесів.

Основні педагогічні категорії

Основними педагогічними поняттями (категоріями) є: виховання, навчання, освіта, педагогічний процес.

Термін "виховання" вживається у педагогіці у різних значеннях:

- у широкому соціальному — як соціальне явище, яке включає в себе всю систему взаємовідносин особистості з навколишнім середовищем;

- у широкому педагогічному — як педагогічну діяльність в умовах навчально-виховних закладів;

- у вузькому педагогічному - як спеціально організовану, цілеспрямовану, систематичну роботу вихователів по формуванню особистості вихованця чи колективу.

Виховання — категорія загальна, вічна, історична. Виховання - це також процес, взаємодії вихователя і вихованців з метою формування особистості вихованців.

Самовиховання - цілеспрямована, самостійна діяльність людини (а для дітей — керована дорослим) над удосконаленням своєї особистості.

Перевиховання - цілеспрямована діяльність, пов'язана з усуненням недоліків у формуванні особистості педагогічно занедбаного учня.

Поняття „освіта" також багатозначне. Його можна розглядати як елемент виховання (в процесі виховання людина засвоює; знання, у неї формується світогляд, розвиваються пізнавальні можливості, формуються уміння і навички, тобто людина здобуває освіту). Але разом з тим освіта - це певний результат процесу здобуття знань, умінь, навичок, розвитку особистості.

Самоосвіта - один із способів отримання освіти, самостійне здобуття людиною знань, умінь і навичок, підвищення рівня свого розвитку.

Головним засобом освіти є навчання. Навчання - це спільна, взаємопов'язана діяльність учителя і учнів, у процесі якої реалізуються освітні потреби учнів, також відбувається взаємовплив учасників цього процесу, результатом якого є розвиток особистості школяра. Тому навчання — цілісний процес .взаємодії вчителя і. учнів, у ході якого здійснюється освіта, виховання, розвиток особистості.

Сучасна педагогіка як одне із найважливіших понять розглядає „педагогічний процес" — єдиний процес навчання і виховання.

Джерела педагогіки.

Педагогіка, має як теоретичні, так і практичні джерела. До них відносять:

а) народну педагогіку;

б) твори вчених-філософів;

в) твори класиків педагогіки;

г) результати сучасних педагогічних досліджень;

д) передовий педагогічний досвід;

е) державні документи з питань освіти і виховання;

є) дані суміжних з педагогікою наук.

Дамо коротку характеристику цих джерел.

а) Педагогіка виникла з насущних потреб життя суспільства як необхідність передачі молодшим поколінням досвіду, традицій. Покоління за поколінням робили свій внесок у духовну культуру народу, нагромаджували знання про способи передачі цієї культури. Так виникла народна педагогіка.

б) Тривалий час педагогіка як. наука розвивалась у складі філософії.

Філософські системи Стародавнього Китаю, Індії, Греції, Риму, створені такими видатними, мислителями, як Конфуцій, Сократ, Платон, Арістотель, Демокріт містили ідеї і положення, пов'язані з питаннями виховання людини, формування її особистості, визначення її становища у суспільстві. У період середньовіччя значним був вплив церкви на виховання. Багато педагогічних ідей розвивались в рамках богослов'я - теології.

Це наклало свій відбиток і на нинішній розвиток педагогіки. Філософія стала методологічною основою педагогіки, тобто педагогічні дослідження та теоретична інтерпретація їх результатів завжди опираються на сукупність вихідних філософських ідей: ідеалістичних чи матеріалістичних. Філософські теорії лежать в основі численних педагогічних концепцій та виховних систем. Основні з них: неопрагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм, неотомізм, діалектичний матеріалізм.

Неопрагматична педагогіка розуміє виховання як процес соціалізації особистості.

Неопозитивізм прагне осмислити комплекс явищ, викликаних науково-технічною революцій. Основне завдання виховання - формування раціонально мислячої людини, здатної самопрограмувати свій розвиток.

Екзистенціалізм - визнає особистість вищою цінністю, унікальною, неповторною.

Неотомізм — релігійне філософське вчення. Педагогіка неотомізму стоїть за виховання загальнолюдських доброчинностей.

в) Виділення педагогіки як окремої самостійної науки із складу філософії відбулось у XVII столітті. Англійський філософ Френсіс Бекон у перелік існуючих на той час наук включив і педагогіку. Але справжнє закріплення статусу педагогіки як науки сталося завдяки працям чеського педагога Яна Амоса Коменеького "Велика дидактика", "Материнська школа", "Світ в

малюнках" та ін. У своїй основній праці "Велика дидактика" він виклав свої погляди на роль освіти, підхід до визначення змісту, принципів, методів і форм навчання. Виразником педагогічної думки того періоду став англійський філософ Джон Локк. В основі його педагогічної концепції, викладеної у творі "Думки про виховання"", лежить матеріалістичний емпіризм. Тобто, джерелом знань він вважав досвід.

Україна в цей час переживала розквіт державності, школи, педагогіки. Теоретична педагогічна думка виражалась у працях М.Смотрицького, Ф.Прокоповича.

Серед українських просвітителів найяскравішою фігурою був Г.С.Сковорода, який виступав проти церковно-схоластичного і феодально-аристократичного виховання, проти придушення людського розуму.

г) Сучасна педагогіка розвивається в результаті діяльності значного числа вчених-педагогів, які працюють у науково-дослідних, інститутах та. вищих навчальних закладах. Вища наукова установа в галузі педагогічних і психологічних наук. -Академія педагогічних наук України, створена у 1992 році. Вона, здійснює науковий супровід галузі і забезпечує її перспективний розвиток. Найбільш відомими педагогічними діячами сучасності є такі провідні вченії В.Г.Кремінь, О.В.Сухомлинеька.

д) Важливим джерелом педагогіки є передовий педагогічний досвід. Поява вчителів-новаторів. Вони висунули низку педагогічних ідей, втілення яких дозволяло вчителям, перейти на якісно новий рівень відносин з учнями - відносин співробітництва. Назвали, цю систему ідей педагогікою співробітництва. Вона містила такі ідеї, як навчання без примушування, постановка важких цілей, пошук опори, надання вільного вибору, випередження, викладання великими блоками, різноманітність форм роботи, формування інтелектуального фону класу, залучення учнів до самоаналізу. А основним було ставлення до учня як до особистості, індивідуальності, віра в його можливості і здібності.

е) Основним державним, документом, в якому висвітлюється політика України в галузі освіти, є Закон України "Про освіту" Він утверджує всебічний гармонійний розвиток особистості як мету освіти, визначає право громадян на освіту та соціальний захист учнів. Закон України „Про загальну середню освіту", який визначив правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, що сприяє вільному розвитку людської особистості, формує цінності правового демократичного суспільства в Україні.

є) Педагогіка пов'язана з низкою суміжних наук,, які теж вивчають людину. Цей зв'язок полягає в:

- спільному дослідженні загальних проблем, як-от переходу до навчання шестиліток, навчання паралельного із лікуванням та ін.;

- використанні результатів досліджень, отриманих іншими науками;

- застосуванні в педагогічних дослідженнях загально-наукових методів;

- розробці понять з різних галузей знань для поглиблення розуміння суті педагогічних явищ.

Певні зв'язки має педагогіка з історією і літературою, антропологією і географією, медициною та екологією, економікою, археологією.

Система педагогічних наук.

Сучасна педагогіка, пройшовши довгий шлях розвитку, перетворилась у розгалужену систему наукових знань. Розвиток виховання як суспільного явища, історію .педагогічних поглядів досліджує історія педагогіки..

Базовою педагогічною дисципліною є загальна педагогіка, яка вивчає загальні закономірності виховання людини, розробляє загальні основи навчально-виховного процесу у навчально-виховних закладах усіх типів. Традиційно вона включає 4 великих розділи:

- загальні основи педагогіки;

- дидактику {теорію навчання);

- теорію виховання;

- школознавство (теорію управління навчально-виховним процесом).

Загальна педагогіка розгалужується на. вікову, професійну з спеціальну.

Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна, педагогіка дорослих, геронтогогіка) вивчає особливості виховання людини на різних, вікових етапах.

Професійна педагогіка (педагогіка професійно-гехнічної освіти, вищої освіти., військова, медична, інженерна, спортивна) займається проблемами виховання, професійної підготовки спеціалістів різного фаху.

Спеціальна педагогіка розробляє питання навчання і виховання дітей з певними вадами:

сурдопедагогіка — навчання і виховання глухонімих,

глухих та з ослабленим слухом дітей;

тифлопедагогіка - навчання і виховання дітей сліпих та з ослабленим: зором;

олігофренопедагогіка — дітей розумово відсталих.

Соціальна .педагогіка вивчає проблеми позашкільного виховання дітей і дорослих: превентивного виховання, яке має на меті запобігання відхиленням у поведінці, формуванню у школярів шкідливих звичок; перевиховання правопорушників; сімейного виховання; виховання в дитячих організаціях; проблеми жертв насилля та. агресії; проблеми людей похилого віку тощо.

Етнопедагогіка вивчає здобуті народом знання та вміння у справі виховання та навчання, відображені у фольклорі, традиціях, обрядах.

Порівняльна педагогіка - наука, яка наймається порівняльним аналізом різноманітних педагогічних систем..

Окремі (предметні)- методики викладання досліджують закономірності викладання; конкретних навчальних дисциплін у всіх типах, навчально-виховних закладів.

7. Науково-педагогічне дослідження - це систематичне цілеспрямоване вивчення педагогічних процесів і явищ за допомогою засобів і методів педагогічної науки.

Метою педагогічного дослідження є відкриття об'єктивних закономірностей навчання і виховання та застосування їх у навчально-виховній практиці.

До педагогічного дослідження ставляться певні вимоги: актуальності, цілісного вивчення педагогічного процесу чи явища и його розвитку, об'єктивності, комплексного використання методів, наукової новизни, теоретичної і практичної значущості, вірогідності та ефективності результатів.

Процес дослідження має такі етапи.:

обґрунтування актуальності проблеми дослідження; визначення об'єкта, і предмета дослідження; постановки мети і завдань дослідження; вивчення встановлених наукою фактів, положень і висновків з даної проблеми (аналізу літературних джерел); формування гіпотези (передбачення того, як протікатиме

досліджуваний процес); вибору методів, прийомів та засобів, з допомогою яких будуть розв'язані завдання дослідження, перевірена наукова гіпотеза, отримані достовірні результати; проведення дослідження, нагромадження нових фактів,

практична їх перевірка; теоретичної обробки здобутих даних, формулювання висновків, доведення або спростування гіпотези; визнання

надійності результатів дослідження;

апробації результатів, висновків та узагальнень; оформлення результатів дослідження, впровадження їх у

практику.

Метод педагогічного дослідження - це шлях, спосіб вивчення педагогічних процесів і явищ, розв'язання науково-педагогічних проблем.

Педагогічне спостереження — спеціально організоване, цілеспрямоване сприймання досліджуваного об'єкта. Наукове спостереження відрізняється від побутового наявністю плану, об'єкта спостереження, визначенням мети і завдань, розробленням схеми спостереження, передбаченням певного результату. Результати спостереження обов'язково фіксуються в спеціальному щоденнику або за допомогою технічних засобів. Спостереження застосовується переважно на початковому етапі дослідження і в поєднанні з іншими методами, бо тільки його використання не забезпечує повну об'єктивність інформації.

Інтроспекція — самоспостереження. Дослідник є ї об'єктом, і суб'єктом спостереження.

Вивчення шкільної документації та результатів учнівської творчості. Бесіда (інтерв'ю) — метод усного опитування досліджуваних. Використовується для уточнення даних. Одержаних при спостереженні. Дослідник складає план бесіди, фіксує її результати, за згодою співбесідника записує хід бесіди. Бесіда передбачає вільне спілкування з досліджуваним, інтерв'ю - чітке виділення запитань, обов'язкове записування відповідей.

Анкетування — метод письмового опитування, що використовується для швидкого отримання значної кількості відповідей, які допоможуть отримати інформацію про типовість тих чи інших педагогічних явищ. Запитання в анкетах можуть бути відкритими (передбачати вільну відповідь респондентів) і закритими (містити стандартні наперед задані відповіді), напіввідкритими і полярними. Головною перевагою анкетування перед усним опитуванням є зручність застосування методів математичної статистики для обробки результатів.

Рейтинг — оцінювання того чи іншого виду діяльності компетентними суддями (експертами).

Педагогічний консиліум - колективне обговорення результатів вивчення певного педагогічного явища.

Педагогічний експеримент - науково поставлений досвід організації педагогічного процесу в точно визначених умовах. Експеримент задумується і проводиться для того, щоб перевірити висунуту наукову гіпотезу. Для експериментальної перевірки гіпотези, формується дві групи досліджуваних: експериментальна і контрольна. Формування нового педагогічного явища відбувається лише в експериментальній групі. Одержані результати порівнюються з результатами контрольної групи і робляться відповідні висновки.

Педагогічні експерименти класифікують за різними ознаками. За місцем, проведення розрізняють природний і лабораторний експеримент.

Педагогічне тестування - цілеспрямоване, однакове для всіх досліджуваних випробування, яке проводиться в строго контрольованих умовах і дозволяє об'єктивно вимірювати необхідні характеристики педагогічного процесу.

Соціометрія - метод вивчення групової диференціації, який дозволяє аналізувати внутрішньоколективні взаємини. Головна його перевага - можливість представити одержані дані в наочній формі за допомогою так званих матриць і соціограм, а також кількісна обробка результатів.

Реєстрація - виявлення певних якостей у процесах і явищах та підрахунок їх кількості. Наприклад, визначення кількості учнів у класі, які мають високий рівень навчальних досягнень, достатній, середній, низький тощо.

Ранжування - розміщення одержаних даних у певній послідовності (зростання чи спадання).

Шкалювання - надання цифрових показників (балів) досліджуваним характеристикам.

Моделювання — метод створення і дослідження уявної чи матеріально реалізованої системи, яка адекватно відтворює предмет дослідження і здатна замінити його настільки, що вивчення моделі, дозволяє одержати інформацію про цей предмет.

10. Внутрішні зв'язки і залежності педагогічного процесу можна відобразити у таких закономірностях:

1. У педагогічному процесі закономірно пов'язані процеси навчання, виховання і розвитку як основні його компоненти, а також процеси виховання і самовиховання, освіти і самоосвіти, викладання і учіння, педагогічного керівництва і творчої активності вихованців як складові частини цілісного педагогічного процесу.

2. Зміст педагогічного процесу закономірно залежить від поставлених мети і завдань; використані засоби (форми і методи) залежать від завдань і змісту.

3. Ефективність педагогічного процесу залежить від єдності дій вихователя і вихованців. В.О.Сухомлинський серцевиною майстерності педагога вважав уміння, знайти шлях до серця дитини, підійти до неї так, щоб будь-яка справа, до якої її залучають, стала для неї потребою, пристрастю, мрією, а вихователь - її товаришем, другом, однодумцем.

4. Ефективність педагогічного процесу закономірно залежить від врахування індивідуальних, статевих, вікових особливостей учнів, рівня розвитку колективу,

5. Для педагогічного процесу характерна, також закономірність єдності чуттєвого, логічного і практики. Ефективність його зумовлена інтенсивністю і якістю чуттєвого сприймання, логічного осмислення та практичного застосування осмисленого.

Закономірності, педагогічного процесу визначають йото принципи. Принцип - основа, керівна ідея, вихідне положення, вимога до діяльності та поведінки. Принципи педагогічного процесу — це певна система основних вимог, що визначають загальний напрям, мету, зміст і методику організації навчання і виховання, виконання яких, забезпечує ефективність розв'язання завдань всебічного гармонійного розвитку особистості.

Слід відзначити, значний внесок недагогів-новаторів у розвиток принципів педагогічного процесу. Ними обґрунтовано такі принципи, як природовідповідність, гуманізація, демократизація, колективістська спрямованість педагогічного процесу та принцип розвитку особистості у педагогічному процесі.

Своє бачення педагогічного процесу, побудованого на гуманних засадах, Ш.О.Амонашвілі, грузинський педагог, узагальнив у таких основних принципах:

- пізнання і засвоєння дитиною справді людського;

- пізнання себе як людини;

- виявлення дитиною своєї індивідуальності; - надання можливостей для розвитку природи дитини; - співпадання інтересів дитини із загальнолюдськими інтересами;

- відвернення джерел, здатних провокувати дитину на асоціальні прояви.

Нинішній рівень розвитку педагогіки дає можливість сформувати таку систему основних принципів педагогічного процесу.

1. Цілеспрямованість педагогічного процесу, орієнтація його на всебічний гармонійний розвиток, особистості.

2.Єдність загальнолюдського і національного у навчанні та вихованні.

3. Гуманізація педагогічного процесу – встановлення високогуманних відносин між вихователем і вихованцями.

4. Демократизація педагогічного процесу - формування у вихованців уміння робити свідомий вибір, відповідально ставитись до прийнятого рішення.

5.Природовідповідність педагогічного процесу, врахування вихователем вікових та індивідуальних особливостей вихованців.

6. Зв'язок навчання і виховання з життям, і продуктивною працею,

7.Формування колективістських відносин між суб'єктами педагогічного процесу.

8.Свідоме ставлення до всіх видів діяльності і спілкування на основі самодіяльності та творчої активності.

9. Безперервність, послідовність, наступність, систематичність навчання і виховання.

10.Інтегративність - єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості.

13. Процес навчання як процес пізнавальної діяльності має мету, завдання, зміст, форми і методи, передбачає його мотиви і результат. Виходячи з цього, деякі педагоги розглядають такі, структурні компоненти навчального процесу, як цільовий,стимулюючо- мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулюючий, оцінно-результативний. Усі ці компоненти взаємопов'язані і в сукупності забезпечують цілісний навчальний процес. Мета навчання задається державними документами, вчитель сприймає цю мету, доносить її до. учнів, створює умови для прийняття її учнями, конкретизує її у завданнях, У процесі навчання вчитель використовує різні стимули для формування в учнів мотивів учіння. Готуючись до уроку, вчитель продумує зміст навчання, орієнтуючись на зміст освіти, закладений у державних документах. Для реалізації мети і завдань учитель вибирає найбільш раціональні форми, методи і засоби навчання і контролю навчальної діяльності та самостійної роботи школярів. Організовує регуляцію й саморегуляцію учнями, контроль і самоконтроль, оцінювання і самооцінювання навчальної діяльності, її аналіз і самоаналіз, забезпечуючи при цьому досягнення запланованих результатів.

Призначення діяльності вчителя перш за все в тому, щоб здійснювати управління активною і свідомою діяльністю учнів над засвоєнням навчального матеріалу. Крім того, вчитель створює умови для успішного протікання навчального процесу, надає допомогу учням при виникненні труднощів, піклується про виховання і розумовий розвиток учнів, здійснює контроль за навчальною діяльністю учнів. Діяльності вчителя властиві такі елементи управлінської діяльності, як:

-планування - вчитель складає календарні, тематичні, та поурочні плани;

-організація - вчитель готує необхідні технічні засоби навчання, попередньо проводить досліди, виконує вправи, підбирає навчально-методичну літературу, організовує власні дії, дії учнів;

- стимулювання — збуджує пізнавальний інтерес школярів і розвиває у них почуття обов'язку та відповідальності;

- контроль і регулювання - виявляє затруднення і недоліки в діяльності учнів, вносить корективи в організацію навчання;

- аналіз результатів - визначає рівень знань і умінь учнів, ступінь їх усвідомленості, причини прогалин у знаннях, намічає заходи щодо їх усунення.

8. Людина - частина природи, біологічна істота, в процесі суспільно-історичного (філогенезу) та індивідуального (онтогенезу) розвитку біологічне в цій істоті олюднюється. Основна роль тут належить діяльності та спілкуванню. Коли людина, взаємодіючи з соціальним оточенням досягає певного рівня свідомості та самосвідомості, здатності до перетворюючої діяльності, тоді вона стає особистістю.

Особистість постійно перебуває в русі, у змінах, у розвитку. Вихователю важливо знати, як відбувається розвиток особистості.

Розвиток — поняття психологічне і фізіологічне. Розвиток — процес кількісних і якісних змін в організмі людини, він включає зміни фізичні та соціальні. Зміни в людині відбуваються протягом усього життя, але особливо інтенсивно — у дитячому та юнацькому віці.

Сучасна школа недостатньо уваги надає особистісному розвитку як цілісному феномену. Більше уваги приділялось завжди розвитку інтелекту школярів.

Рушійною силою розвитку є суперечності. Вони виникають внаслідок зміни потреб людини в процесі розвитку. Розрізняють внутрішні і зовнішні суперечності, загальні (універсальні), властиві усім людям, та індивідуальні — характерні для окремо взятої особистості. Універсальний характер має протиріччя між потребами, що виникають під впливом об'єктивних факторів, та можливостями їх задоволення. Такий же характер мають зовнішні суперечності людини із середовищем, які призводять до порушення рівноваги між організмом і середовищем і до пристосування організму. Внутрішні протиріччя — це незгода із самим собою. Ними викликаються індивідуальні прагнення людини.

Саморозвиток — це процес фізичних і соціальних змін особистості, зумовлених її власною активністю.

Представники біологізаторських (ідеалістичних, метафізичних) концепцій вважають, що особистість формується за наперед заданою програмою, що розвиток - це пряме розгортання закладених природою якостей, яке відбувається саме собою, спонтанно, а виховання відіграє лише допоміжну роль і сприяє реалізації цієї програми. На біологізаторській концепції ґрунтувалася педологія - наука, яка вивчала природні здібності людини.

Існує також соціологізаторська концепція розвитку особистості. В основу розвитку кладуться соціальні відносини, соціальне середовище, в якому розвивається дитина,

Представники соціологізаторських концепцій відкидали природні задатки людини.

Така безмежність впливу соціальних факторів без врахування природних начал перетворює зрештою людину на робота.

Крім вищеназваних, існують теорії взаємодії факторів та персоналістичні теорії розвитку особистості.

Передові педагоги минулого, такі, як Я.А.Коменський, А.Діетервег, К.Д.Ушинський, вважали, що дитина формується в результаті комплексу впливів; спадковості, середовища, виховання і надавали великого значення останньому.

Сучасна наука про розвиток будується на розумінні багатофакторності розвитку. Ці фактори можуть бути зовнішніми і внутрішніми, об'єктивними і суб'єктивними.

Основними з них є спадковість, середовище, виховання і власна активність особистості.

а) Спадкова програма розвитку людини включає постійну і змінну частину. Спадкове з людині проявляється у вигляді задатків - передумов розпитку особистості.

Вчителя в першу чергу цікавить питання вроджених інтелектуальних здібностей та моральних якостей. Варто відрізняти здібності — індивідуально-психологічні особливості особистості, які визначають успішність певних видів діяльності - від задатків — потенціальних можливостей для розвитку здібностей. Вчені-матеріалісти вважають, що всі здорові люди від народження мають високі, потенціальні можливості в інтелектуальній сфері. Ідеалісти ж переконані, що першопричиною інтелектуальної нерівності людей є біологічна спадковість.

б) Під середовищем у педагогіці розуміють всю навколишню дійсність, природні й суспільні умови, в яких відбувається розвиток і формування особистості. Географічне середовище-це ті природні умови, в яких розвивається людина. Соціальне середовище — матеріальні та соціальні умови життя людини, що впливають на характер протікання соціальних процесів і функціонування різних суспільних закладів. Частина соціального середовища, з яким безпосередньо контактує дитина, називається мікросередовищем або середовищем найближчого оточення.

Вплив середовища є негативним і позитивним. Тому виникає проблема педагогізації середовища, тобто корегування і регулювання його впливів.

в) Виховання як фактор розвитку і формування особистості розглядається як управління цими процесами. На відміну від попередніх факторів, виховання - чинник цілеспрямований, ' спеціально організований, систематичний. Слід пам'ятати, що управління може бути жорстким маніпулюванням, діями дитини, я може стати чинником актуалізації її розвитку.

Спеціальні дослідження показують, що влада виховання: не безмежна, але воно може стати вагомим чинником розвитку за певних умов.

Варто нагадати, що виховання - шлях заповнення .прогалин у спадковій програмі, людини. Зрозуміло, що ефективне виховання певних якостей можливе лише при опорі на, закладені природою задатки.

Сила виховного впливу залежить також від уміння вихователя використовувати рушійні сили виховання, розуміти: існуючі суперечності чи навіть спеціально створювати їх. Російський психолог Л.С. Виготський виділяє 2 рівні розвитку дитини: "рівень актуального розвитку" (якого дитина вже досягла) і "зону найближчого розвитку" (можливі досягнення дитини при допомозі дорослих).

г) Людина - не лише об'єкт зовнішніх впливів , а й активний суб'єкт соціального розвитку, більше того суб'єкт саморозвитку, самовиховання.

Становлення особистості відбувається через її активну взаємодію із середовищем через діяльність та спілкування. Представники персоналістичних теорій розвитку активність особистості вважають основним фактором розвитку.

Виховання, на думку прихильників гуманістичної психології, має навчити людину творити себе як особистість. Особливо вагоме значення має самовиховання, яке стимулює розвиток людиною своїх унікальних, неповторних властивостей.

Дитина бере участь у різних видах діяльності: грі, навчанні, праці, у діловому (офіційному) та особистісному (неофіційному) спілкуванні, виявляючи при цьому активність, різну за інтенсивністю (низьку, високу, середню), за характером (репродуктивну і творчу), способом, виявлення і внутрішню і зовнішню).

Усі прояви активності мають спільне джерело - потреби особистості. Вони постійно змінюються. Вихователю важливо оперативно змінювати форми і методи діяльності та спілкування з учнями, допомагаючи їм при цьому задовольняти розумні потреби.

Активність особистості - не лише передумова її формування, і й результат розвитку. Вихователь досягає мети, коли йому вдається сформувати суспільно активну, ініціативну, творчу особистість. 9. Поняття "педагогічний процес" означає єдиний навчально-виховний процес, який забезпечує всебічний розвиток особистості. В практиці роботи школи навчання й виховання завжди, єдині, а в педагогічній науці тривалий час вживалось поняття "навчальний процес" і "виховна робота", які мали різні цілі і зміст. Лише в 70-х роках XX століття російські дидакти звернулись до об'єднання навчання і виховання в єдине ціле.

Педагогічний процес - не механічне поєднання процесів навчання, виховання і розвитку, а нове якісне утворення. Головні характеристики педагогічного процесу - цілісність, спільність, єдність.

Загальні цілі педагогічного процесу залежать від того, на яку філософську основу спирається наука. Історія суспільного розвитку показує, що на формування суспільних цілей виховання впливають різні фактори і визначальними тут є пануюча державна ідеологія,

політика, потреби суспільства у підготовці підростаючого покоління

до виконання певних соціальних функцій, рівень розвитку суспільства. Це означає, що цілі виховання змінні, мають конкретно історичний характер, лежать в основі різних виховних систем. Історія педагогіки - це довга, вервечка появи, існування і відмирання цілей виховання, виховних ідеалів.

Для чого потрібне знання і розуміння цілей виховання? Перш за все, знання цілей виховання дає педагогу уявлення про те, яку людину він. має формувати, надає його роботі необхідну осмисленість і спрямованість.

Сучасний педагог-практик повинен уміти проектувати кожну особистість, спираючись на загальні суспільні цілі виховання, визначені в директивних державних документах, а також, враховуючи фізіологічні та психологічні, особливості особистості, активізуючи при цьому самопрограмування власного життя самою особистістю.

Цілі виховання у практичному втіленні конкретизуються через завдання. Мета і завдання співвідносяться як ціле і частина, система і її компоненти. Тому справедливо твердити: мета виховання — це система завдань, які треба розв'язати. У Концепції виховання дітей та молоді в національній системі освіти сформульовано основні виховні завдання загальноосвітнього навчального закладу:

- філософсько-світоглядна підготовка школярів, формування у них наукового світогляду;

- розвиток пізнавальної активності й культури розумової праці;

- патріотичне виховання;

- розвиток моральних почуттів і рис поведінки;

- формування розуміння загальнолюдської і народної моралі;

- розвиток національної правосвідомості і самосвідомості;

- вироблення свідомого ставлення до праці як до вищої цінності людини і суспільства, розвиток діловитості, підприємництва;

- формування екологічної культури;

- фізичне вдосконалення;

- статеве виховання учнів, підготовка їх до сімейного життя.

Крім загальних цілей і завдань педагогічного процесу варто виділити і часткові цілі, які ставить перед собою педагог, здійснюючи окремі акти педагогічної діяльності.

Педагогічна взаємодія, тобто взаємовідносини учасників педагогічного процесу визначають його розвиток. У педагогічній взаємодії беруть участь педагоги й учні. Педагогічна взаємодія містить педагогічний вилив, його активне сприймання, засвоєння вихованцем та власну активність вихованця, що проявляється у впливі на педагога і самого себе. Взаємини вчителя і учня можуть складатися по-різному. Це залежить від того, чи вчитель розглядає учня як об'єкт виховання, чи як суб'єкт педагогічного процесу. У першому випадку між вчителем і. учнем складаються непродуктивні відносини підпорядкування. Для них характерна взаємна байдужість, механічне виконання обов'язків. У другому - стосунки вчителя і учнів в педагогічному процесі стають продуктивними, носять характер співробітництва і навіть співтворчості.

До структурування педагогічного процесу можна підходити по-різному.

а) Педагогічний процес у школі включає процеси навчання і виховання. Це і є найголовніші структурні елементи. Можна сказати, що педагогічний процес є органічною єдністю процесів навчання, виховання, освіти і розвитку особистості.

б) Найменша структурна одиниця педагогічного процесу - педагогічна ситуація. Педагогічний процес можна розглядати як неперервний ланцюжок педагогічних ситуацій, які виникають і ставлять перед вихователем педагогічні задачі для розв'язання. в) Стрижнем педагогічного процесу є педагогічна діяльність. У будь-якій діяльності виділяється мета її, засоби та результат. Крім того, діяльність необхідно стимулювати, коригувати,

аналізувати та оцінювати. Виходячи з діяльнісного підходу до характеристики структури педагогічного процесу виділяють такі його компоненти: цільовий; стимулюючо-мотиваційний;

змістовий; операційно-діяльнісний; контрольно-регулюючий; оцінювально-результативний.

г) Педагогічний процес можна структурувати за його логікою. Тоді він матиме такі етапи:

- підготовчий, який включає підготовку навчальних планів,

програм, посібників, підручників, створення умов для успішного протікання педагогічного процесу, складання різноманітних видів планів роботи. - здійснення, який містить такі важливі елементи, як роз'яснення і усвідомлення цілей і завдань діяльності, реалізацію вибраних, методів, засобів і форм діяльності, забезпечення взаємодії всіх суб'єктів педагогічного процесу, створення сприятливих умов для навчання і виховання, стимулювання вихователями активності вихованців, здійснення оперативного контролю, налагодження зворотного зв'язку, внесення коректив у роботу;

- аналіз результатів педагогічного процесу передбачає визначення ступеня розв'язання поставлених завдань, визначення причин недоліків у педагогічному процесі та шляхів їх усунення.

Рушійними силами педагогічного процесу є суперечності: зовнішні, тобто суперечності між педагогічним процесом та іншими соціально-економічними процесами і внутрішні, властиві самому процесу. Основними можна вважати суперечності:

- між новими потребами та інтересами вихованців і рівнем готовності останніх до їх реалізації, що визначається досягнутою культурою діяльності і людських відносин;

- між вимогами, які ставляться до вихованця, та соціальним досвідом і. можливостями задовольнити ці вимоги.

14. Учіння — система пізнавальних дій учнів, спрямованих на розв'язання навчально-виховних завдань.

Розрізняют два типових варіанти дій учнів: під керівництвом учителя, і самостійно.

Коли навчально-пізнавальна діяльність учнів відбувається під керівництвом учителя, в ній можна виділити такі дії учнів: прийняття мети й завдань, поставлених учителем; формування мотивів діяльності; здійснення, регулювання та аналіз своїх дій разом з учителем. Коли відбувається самостійне учіння, то учень сам планує завдання, вибирає засоби для його виконання, здійснює самоконтроль та самоаналіз власної діяльності.

Дія - це зовнішній прояв діяльності. Навчальна діяльність супроводжується внутрішнім процесом засвоєння учнями знань.

Процес засвоєння знань включає в себе такі ланки: сприймання, розуміння, осмислення, узагальнення, закріплення, застосування на практиці.

Сприймання - це відображення в свідомості людини окремих

властивостей предметів і явищ, що в даний момент діють на органи чуття. Розрізняють безпосереднє (чуттєве) і опосередковане (раціональне) сприймання. На основі безпосереднього сприймання в нам'яті створюються образи предметів, явищ, процесів; раціонального - уявлення.

Розуміння - встановлення зв'язків між явищами і процесами, з'ясування їхньої будови, складу, призначення, розкриття причин явищ і подій, мотивів вчинків літературних героїв чи історичних осіб, пояснення змісту тексту, смислу окремих слів.

Осмислення - розкриття більш глибоких зв'язків між окремими елементами цілого, більш глибоке порівняння, аналіз цих зв'язків. У школярів на цьому етапі з'являється власне ставлення до вивченого, печатки переконання, уміння доводити справедливість висновків.

Узагальнення — виділення і об'єднання загальних, суттєвих рис предметів і явищ. На основі узагальнень формуються поняття, закони, ідеї, теорії. Узагальнення не обов'язково завершує засвоєння. Закони, визначення, правила можуть даватись і на початку вивчення теми. При узагальненні навчального матеріалу вчителю слід звертати увагу на найважливіші ознаки предметів і явищ.

Закріплення - неодноразове відтворення матеріалу, що вивчається, в цілому і по частинах, повторне осмислення. Здійснюється воно шляхом, заучування деяких основних фактів, визначень, зв'язків, способів доведення, шляхом, відтворення деяких особливо важливих елементів вивчення матеріалу, узагальнень і висновків, виконання письмових і лабораторних вправ. В основі закріплення лежить психологічний процес запам'ятовування - накопичення і збереження в пам'яті інформації та вражень для практичного їх відтворення.

Застосування - забезпечення глибини, міцності, усвідомленості, дієвості знань, умінь і навичок. Досягається на практиці різноманітними вправами. Особливе значення для повноцінного застосування мають міжпредметні зв'язки, вирішення різних життєвих задач, де доводиться використовувати комплекс знань з різних навчальних предметів.

Ефективність засвоєння знань, умінь і навичок залежить від:

- мотивації учіння;

- рівня розвитку емоційної сфери учнів (здатності на. емоційні переживання);

- правильної організації спілкування;

- розвитку самостійності та творчої активності учнів.

Мотивація - це процес формування і закріплення у школярів позитивних мотивів навчальної діяльності. Мотивами у психології називають внутрішні імпульси, що збуджують людину до діяльності.

Зовнішні імпульси називають стимулами. Правильно підібрані стимули сприяють формуванню позитивних мотивів. В.А.Онищук класифікує мотиви за основною цілеспрямованістю навчально-виховного процесу в школі на соціальні, пізнавальні, професійно-цїннісні.

Для стимулювання процесу формування в учнів позитивних мотивів учіння вчителю необхідно: - захоплююче викладати навчальний матеріал, звертатись до емоцій школярів, викликати у них радість, здивування, сумнів; - включати учнів у самостійний пошук; - створювати ситуації успіху школярів у навчальній діяльності; - створювати ситуації затрудненяя (проблемні ситуації) для розвитку самостійного мислення, кмітливості, інтуїції; - створювати ігрові ситуації; - правильно будувати систему навчальних вимог; - оптимально навантажувати учнів; - дозувати навчальні завдання; - справедливо, доброзичливо, регулярно оцінювати навчальну роботу школярів; - піклуватись про свій авторитет.

21. У 60-ті — 70-ті роки І.Я.Лернер та М.М.Скаткі і обґрунтували систему методів навчання, в основу якої покладено характер пізнавальної діяльності школярів:

- репродуктивні методи: пояснювально-ілюстративний і репродуктивний;

- продуктивні або проблемно-пошукові методи: проблемного викладу, евристичний (частково-пошуковий), дослідницький.

Пояснювально-ілюстративний метод реалізується через розповідь, репродуктивну бесіду, традиційну лекцію, ілюстрацію, демонстрацію.

Репродуктивним метод - через спостереження за даним планом, репродуктивну роботу з книгою чи наочним посібником, підготовчі, пробні й тренувальні вправи, лабораторну або практичну роботу за. інструкцією.

Проблемний виклад матеріалу здійснюється вчителем в ході проблемної лекції або розповіді.

Частково-пошуковий (евристичний) метод реалізується в евристичній бесіді, дискусії, при виконанні ввідних вправ, при роботі, з літературою тощо.

Дослідницький метод передбачає найвищий ступінь пізнавальної і самостійної активності учнів у процесі творчої роботи

з книгою чи наочними посібниками, при. виконанні творчих вправ, лабораторних чи практичних робіт творчого характеру.

У процесі, навчально-пізнавальної діяльності учні використовують логічні методи: індукцію (коли на основі окремих фактів, учні, роблять висновки й узагальнення) та дедукцію (коли учні сприймають загальні закони, формули, а потім ті наслідки, що натікають з них), а також такі, методи - їх часто називають прийомами розумової діяльності, як аналіз (розчленування цілого на частини, виділення у предметів або явищ окремих сторін для вивчення їх), синтез (створення поняття про предмет, як єдине ціле), порівняння (зіставлення предметів з метою визначення їх схожості й відмінності), аналогію (умовивід, що будується на основі схожості, властивості одного предмета з іншим предметом, з іншими ознаками), узагальнення, систематизацію, класифікацію.

15. Сучасна педагогіка по-різному класифікує види навчання: в залежності від дидактичних цілей і змісту виділяють теоретичне, теоретико-практичне, теоретико-дослідницьке та продуктивне навчання; в залежності від того, які переважно використовуються методи -репродуктивне і активне; в залежності від сили навчальної праці - екстенсивне, нормативне і інтенсивне. Навчання, спеціально спрямоване на розвиток, особистості, називають розвивальним, на її виховання — виховним. Інноваційним називають навчання, побудоване на основі сучасних технологій навчання. Більшість педагогів виділяють такі види навчання (підходи до його організації) за основними способами передачі соціально-історичного досвіду новому поколінню:

- інформаційно-повідомлююче (догматичне);

- пояснювально-ілюстративне (традиційне);

- проблемне;

- програмоване.

Інформаційно-повідомлююче (догматичне) навчання має

на меті передачу і засвоєння готових знань без роз'яснення і осмислення їх. Починаючи з XVII століття поширюється пояснювально-ілюстративне навчання. Лише в XX столітті його стали витісняти інші, види, назвавши його традиційним. Воно великою мірою характерне і для нашої школи. При такій організації навчання знання, які мають засвоїти учні, пояснюються, доводяться вчителем; словесний виклад супроводжується показом таблиць, схем, дослідів, ілюстрацій.

Застосування пояснювально-ілюстративного навчання дозволяє організовувати фронтальну роботу, легко управляти нею, вчасно помічати прогалини у знаннях, виявляти типові помилки і показувати шляхи їх усунення.

В основі цього виду навчання лежить репродуктивна пізнавальна діяльність учнів. Основний його недолік - недостатній розвиток творчого мислення учнів, неможливість повного врахування індивідуальних особливостей учнів, темпу навчальної роботи кожного, його можливостей та інтересів.

Проблемне навчання спрямоване на всебічний розвиток пізнавальних можливостей учнів, на формування їх творчої активності. Це така організація процесу навчання, при якій створюються і розв'язуються проблемні ситуації. Проблемна ситуація — це ситуація, яка виникає в результаті організації вчителем взаємодії учня з об'єктом пізнання, завдяки чому виявляється пізнавальна суперечність. Між наявним досвідом учнів, рівнем їх знань і об'єктом пізнання виникає перешкода, яку треба усунути, розв'язавши суперечність.

Виділяють такі основні шляхи створення проблемних ситуацій:

- спонукання учнів до пояснення явищ, фактів, їх зовнішньої невідповідності, суперечливості;

- спонукання до вибору правильної відповіді та її обґрунтування;

- перехід від одиничних фактів до узагальнень;

- зіставлення суперечливих фактів, явищ;

- вирішення протиріч між теоретично можливим засобом розв'язання завдання і практичною нездійсненністю обраного засобу діяльності.

Схематично хід проблемного навчання можна побудувати таким чином:

- створення проблемної ситуації вчителем;

- сприймання, розуміння проблеми учнями;

- висунення ними гіпотез її розв'язання;

- доведення: і аналіз цих гіпотез, вибір правильного варіанту розв'язання проблеми;

- висновок;

- самостійне оперування новими завданнями.

Програмоване навчання - особлива організація навчального процесу з використанням програми управління процесом засвоєння знань, умінь і навичок.

Залежно від характеру розміщення навчального матеріалу, зв'язків між його частинами, навчаючі програми можуть бути лінійні, розгалужені, комбіновані, адаптивні (пристосовані до конкретного учня).

Програмоване навчання здійснюється з допомогою програмованих посібників, зошитів з друкованою основою, перфокарт, сигнальних карток, навчаючих і контролюючих машин. Комп'ютер дозволяє реалізувати програмоване навчання більш повно і оперативно.

Останнім часом значної популярності набуло ігрове навчання, Гра - один із видів моделювання дійсності, вид діяльності. В якій реалізуються мотиви й інтереси учасників. У процесі навчання використовуються пізнавальні (дидактичні) ігри. За характером гри виділяють: моногру, тренінг (групову гру), гру-моделювання.

Прагнення до індивідуалізації вивчання привело вченій методистів та вчителів до створення модульного навчання. Модульне навчання це навчання, організоване на основі, пакету навчальних програм для індивідуального навчання. В його основі - модуль - відносно самостійна частина навчального процесу, яка містить одне або кілька, близьких за змістом і фундаментальних за значенням понять, законів, принципів.

Модуль навчальної дисципліни поділяється на змістовий навчальний модулі. Змістовий модуль — це навчальний матеріал у якому розглядається одне основне фундаментальне поняття або група споріднених взаємопов'язаних понять. Навчальний модуль - це інтеграція різних, видів ї форм навчання, підпорядкованих загальній темі навчальної дисципліни.

Ще одним різновидом навчання, що має на меті, його індивідуалізацію, є диференційоване навчання, яке враховує індивідуальні особливості учнів у такій формі, коли учні групуються па основі певних властивостей для окремого навчання. Розрізняють диференціацію внутрішню і зовнішню.

Внутрішня диференціація (без виділення стабільних груп) може здійснюватись у формі диференційованого підходу та рівневої диференціації. При диференційованому підході розподіл учнів на групи проводиться вчителем: подумки або вголос, не наголошуючи на відмінностях різних груп, хоча навчальні можливості учнів при цьому враховуються. При застосуванні рівневої диференціації плануються обов'язкові результати, створюються (найчастіше на паралелі) групи вирівнювання, обов'язкових вимог, підвищеного рівня.

Зовнішня, диференціація - це створення стабільних груп на основі певних ознак (інтересів, нахилів, здібностей), в яких зміст освіти і навчальні вимоги різні. Така організація навчального процесу дозволяє більш повно врахувати особливості, можливості, інтереси школярів.

22. Особлива увага приділяється сьогодні самостійній роботі учнів. Цей метод застосовується при роботі учнів з підручником, посібниками, довідковою літературою, при розв'язуванні задач, виконанні, вправ, при організації спостережень, виконанні лабораторних і практичних робіт, творчих завдань.

16. Принципи навчання ~ вихідні положення, основні дидактичні вимога: до процесу навчання, виконання яких: забезпечує його необхідну ефективність.

1. Принцип виховного навчання.

Навчання є частиною більш широкого суспільного процесу виховання. Ідея виховного навчання була усвідомлена ще Я.А.Коменським, розділялась Ф.А.Дістервегом, М.І. Пироговим, К.Д.Ушинським, але чітко сформульована німецьким педагогом Й.Ф.Гербартом. Сьогодні вона знаходить відображення у працях дидактів, у підручниках і посібниках з педагогіки. Принцип виховного навчання вимагає поряд із засвоєнням учнями знань, умінь і навичок формування у них у процесі навчання світогляду, ставлень, поглядів, звичок, здібностей та інтересів. Реалізується даний принцип:

- через зміст навчального матеріалу;

- через організацію навчального процесу, його форми і методи;

- через взаємодію учнів між собою та з педагогом, особистий приклад вчителя,

2. Принцип розвивального навчання.

У процесі навчання в учнів розвивається інтелект, емоційно-вольова сфера, почуття, моторика. Принцип розвивального

навчання вимагає створення оптимальних умов для всебічного гармонійного розвитку особистості школяра.

3. Принцип науковості освіти.

Цей принцип вимагає включення в зміст освіти науково-достовірних знань, які відповідають сучасному рівню розвитку науки та віковим особливостям школярів. Він витікає із закономірного зв'язку змісту освіти з рівнем розвитку науки.

Реалізується він переважно при складанні навчальних програм і підручників.

4. Принцип доступності (посильності) навчання.

Принцип доступності чимало дидактів розглядають у діалектичній єдності з принципом науковості. Доступність не означає легкості у засвоєнні, а міру посильної трудності.

Даний принцип вимагає вибирати зміст і методи навчання, враховуючи, вікові особливості школярів та рівень їх навчальних можливостей.

5. Принцип зв'язку навчання з життям, теорії з практикою.

Даний принцип витікає із закономірного зв'язку навчання з вимогами суспільного життя. Він вимагає розуміння учнями значення теоретичних положень для розв'язання практичних завдань, розкриття їх виявів у навколишньому житті, виражав необхідність підготовки учнів до правильного використання теоретичних- знань у різноеторонніх практичних ситуаціях, до перетворення навколишньої дійсності.

6. Принцип наочності навчання.

Принцип наочності оснований на сенсуалістичному підході до навчання. Сучасні дидакти прийшли до висновку, що гіперболізація

ролі наочності у навчанні приводить до гальмування розвитку мислення учнів.

Сьогодні цей принцип трактується як вимога використання на всіх етапах навчання предметних і словесних засобів наочності, показу конкретних предметів, явищ, процесів, моделей або їх образних відтворень.

Реалізовуючи даний принцип, вчитель має пам'ятати, що наочність — не самоціль, а засіб, який повинен забезпечити розвиток сприймання, мислення, активності й самостійності учнів; що поєднання слова, й наочності допомагає осмислити спостережуване, зрозуміти зв'язки між фактами та явищами; що недоцільно показувати те, що добре відомо учням, достатньо лише створити відповідні уявлення; що надмірна наочність призводить до труднощів сприйняття; що демонструвати наочність треба на необхідному етапі уроку, а не завчасно.

7. Принцип систематичності, системності, послідовності, наступності навчання.

Систематичність навчання відбиває вимогу засвоєння учнями знань у системі, яка б відображала у цілісному вигляді ті предмети і явища, які вивчаються, з усіма їх зв'язками і залежностями.

Послідовність навчання має на увазі побудову його у стрункій логічній послідовності так, щоб нові знання спирались на раніше засвоєні, а ті, в свою чергу ставали фундаментом для наступних знань.

8. Принцип цілеспрямованості та мотивації навчання.

Даний принцип витікає із закономірного зв'язку ефективності навчання і ставлення школярів до засвоєння знань.

Цілеспрямованість навчання вимагає визначення загальної мети, яка задається суспільством і навчальними програмами, конкретних цілей, які визначає вчитель на кожному етапі навчання.

Для успішної реалізації цього принципу вчителю необхідно правильно формулювати цілі (освітні, виховні, розвивальні), будувати свою роботу так, щоб вони були зрозумілі та сприйняті учнями і досягнуті в процесі спільної діяльності.

9. Принцип активності та самостійності учнів у навчанні.

Мотивація навчання, нерозривно пов'язана із формуванням у

школярів пізнавальної активності та самостійності. Принцип активності та самостійності учнів у навчанні вимагає створення умов для вияву учнями творчої активності та пізнавальної самостійності у процесі засвоєння знань.

Активність і самостійність учнів у навчанні тісно взаємопов'язані. Активність виражається у стані готовності, прагненні до самостійної діяльності. Самостійність - у визначенні об'єкта, виборі засобів, діяльності без допомоги ззовні. Джерелом пізнавальної активності й самостійності є потреба учнів у здобуванні, знань, у самовираженні. Завдання вчителя — стимулювання цієї потреби. Активізація пізнавальної діяльності потребує використання таких методів, прийомів, засобів і форм, навчання, які стимулюють учнів до виявлення активності й самостійності.

10. Принцип свідомості й міцності засвоєння знань, умінь і навичок.

Даний принцип вимагає забезпечення учням умов для глибокого осмислення наукових фактів і узагальнень, способів виконання дій, довгого збереження їх у пам'яті, відтворення і використання у потрібний момент.

Його реалізація забезпечується:

- розумінням суті процесів і явищ, які вивчаються;

- виділенням головного у навчальному матеріалі;

- повторенням матеріалу за розділами і структурними одиницями;

- самостійним аналізом фактів, зв'язків, висновків;

- вивченням нового матеріалу у поєднанні з засвоєним раніше;

- використанням різних прийомів запам'ятовування і відтворення матеріалу;

- самостійним виконанням вправ на творче застосування знань;

- звертанням до раніше засвоєних знань з іншої, наукової точки зору;

- узагальненням і систематизацією отриманих знань, складанням' схем, створенням моделей.

11, Принцип індивідуального та особистісно зорієнтованого підходу до учнів у процесі навчання.

Цей принцип вимагає врахування у навчальному процесі індивідуальних особливостей кожного учня і забезпечення на цій основі підвищення якості навчальної діяльності, а також створення оптимальних умов для розвитку і становлення особистості як суб'єкта навчальної діяльності (саморозвитку).

Реалізації цього принципу сприяє індивідуалізація навчання, тобто: врахування індивідуальних особливостей учнів, здібностей і обдарувань, інтересів і прагнень школярів, їхнього життєвого досвіду, а також диференціація навчання.

12. Принцип оптимізації навчального процесу.

Основні критерії оптимальності:

- досягнення кожним: учнем реально можливого для нього в даний період рівня успішності, вихованості й. розвитку, але не нижчого за. задовільний;

- дотримання учнями і вчителями встановлених для них норм часу на урочну і домашню роботу.

Шляхи оптимізації навчання:

- вивчення реального рівня освіченості, вихованості й розвитку учнів; створення сприятливих умов для навчання;

- визначення конкретних освітніх, виховних, розвивальних цілей і завдань;

- відбір оптимального змісту уроку;

- вибір виду навчання, форм його організації, раціональних методів, прийомів і засобів, темпу роботи.

19. У дидактиці методом навчання називають спосіб взаємопов'язаної діяльності вчителя і учнів, що веде до досягнення певної дидактичної мети.

Метод має своє призначення або функції: освітню, виховну, розвивальну, стимулюючу, контрольно-корекційну.

Метод має свою внутрішню структуру. Він включає такі компоненти, як прийом, дія і операція.

Прийом — це складова частина методу, яка спрямовує учнів на розв'язання часткових дидактичних завдань. Наприклад, бесіда, як метод, може включати такі прийоми: постановку запитань, слухання відповідей учнів, їх корекцію, висновки. Деякі прийоми можуть бути складовою частиною різних методів: бесіди, лабораторної роботи., роботи з підручником.

Дія — акт цілеспрямованої діяльності. Характеризується усвідомленням мети, шляхів її досягнення. Дія включає конкретні операції, які слід застосовувати у певній послідовності.

Вчитель обирає необхідну структуру методів навчання а залежності від дидактичних, цілей, змісту навчального матеріалу, особливостей учнівської аудиторії, наявності матеріально-технічної бази, від рівня своєї педагогічної майстерності.

Проблема класифікації методів навчання -- одна із найгостріших у сучасній дидактиці. Наявність різних підходів до класифікації методів навчання свідчить про розвиток педагогічної науки.

Історично найстаршою групою методів є словесні методи, які передбачають передачу інформації за допомогою слова: усного, письмового, друкованого. Розвиток, матеріальної освіти сприяв поширенню іншого способу передачі знань через показ самих предметів вивчення і їх спостереження учнями. Ці методи назвали наочними. В кінці ХІХ - на початку XX століття з'явився новий спосіб ознайомлення учнів із знаннями. Він полягає в організації практичної діяльності учнів, яка є джерелом знань і умінь.

Так і виникла перша класифікація методів навчання за. джерелом знань: словесні, наочні, практичні. До словесних методів традиційно відносили розповідь, пояснення, інструктаж, лекцію, бесіду, дискусію, роботу з підручником; до наочних - ілюстрацію, демонстрацію, спостереження; до практичних — вправи, лабораторні роботи, практичні роботи. Слід відзначити, що в 20-ті роки XX ст. українським педагогом Григорієм Григоровичем Ващенком була обгрунтована інша класифікація методів навчання. Він поділив методи на дві категорії: пасивні й активні. Він також підкреслював, що при пасивних методах учень є лише об'єктом педагогічного впливу вчителя, при активних — стає його суб'єктом. Г.Ващенко виділяв ще й третю, перехідну категорію методів -напівактивних.

До пасивних методів навчання або методів готових знань Г..Г.Ващенко відносив: лекційний метод, розповідь учителя, художнє і творче оповідання, метод книжних знань, ілюстрацію і демонстрацію; до напівактивних - сократівський або евристичний метод, активно-ілюстративний метод, лаборатрно-ілюстративний метод. Активними методами Г.Ващенко вважав дослідні (пошукові) методи, такі, як шкільні екскурсії, лабораторно-дослідний метод, рефератно-семінарський метод та метод проектів.

Ще один відомий український педагог — В.О.Сухомлинський поділив методи, виходячи з їх домінуючої функції в навчальному процесі, на дві групи. Перша - методи, що забєзпечуюті первинне сприйняття знань і вмінь учнями: розповідь, пояснення, лекція, опис, тлумачення понять, інструктаж, бесіда, самостійна читання книжки, демонстрація та ілюстрація, показ трудового процесу, вміння, самостійне спостереження, екскурсія, практична і лабораторна робота, показ фізичних вправ. Друга - методи усвідомлення, розвитку і поглиблення знань: вправи, пояснення, дискусії, творчі письмові, роботи, виготовлення навчальних посібників і приладів, графічні роботи, лабораторій роботи, експеримент, керування машинами і механізмами, тривала трудова діяльність.

Український педагог А.М.Алексюк характеризує методи навчання, описані на основі зовнішніх форм їх вияву, методи проблемного навчання, описані на основі їх внутрішньої психологічної сторони, логічні, методи навчально-пізнавальної діяльності в школі та методи навчання за бінарною класифікацією.

Ю.К.Бабанський узагальнив існуючі підходи до класифікації методів навчання і на основі цілісного підходу до процесу навчання виділив 3 групи методів: методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності; методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності; методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності.

У класифікації методів організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності він виділив 4 аспекти: аспект передачі та сприймання навчальної інформації, логічний аспект, аспект мислення, аспект управління учінням.

Методи стимулювання і мотивації навчальної діяльності Ю. Бабанський ділить на 2 групи: методи формування інтересу до навчання і методи формування відповідальності у навчанні. Він також виділяє методи усного, письмового і лабораторно-практичного контролю.

20. Класифікація методів навчання за джерелові знань: словесні - джерелом знань служить усне і письмове слово, наочні - джерелом знань є образ, практичні - практична дія. До словесних методів традиційно відносили розповідь, пояснення, інструктаж, лекцію, бесіду, дискусію, роботу з підручником (іншою навчальною літературою); до наочних - ілюстрацію, демонстрацію, спостереження; до практичних — вправи, лабораторні роботи, практичні роботи.

Розповідь - послідовне розкриття змісту навчального матеріалу. Виклад ведеться вчителем за планом, у чіткій послідовності, з виділенням головного, із застосуванням ілюстрацій і переконуючих прикладів, образно й емоційно.

Пояснення — словесне тлумачення окремих теоретичних положень, понять, явищ, принципів дії приладів, наочних посібників тощо. Може бути, прийомом лекції чи розповіді.

Інструктаж — словесне пояснення дій, які мають виконувати учні. Може бути прийомом при застосуванні практичних методів.

Лекція - виклад навчального матеріалу, великого за обсягом і складного за логічною будовою, із значним рівнем узагальнень. Традиційна шкільна лекція передбачає передачу вчителем змісту матеріалу в готовому для запам'ятання вигляді. Сучасна лекція вимагає активізації слухачів різними прийомами: незвичайним початком лекції, постановкою запитань, створенням проблемної ситуації, проблемним викладом матеріалу, включенням в лекцію елементів бесіди, використанням цікавих прикладів, наочності, технічних засобів навчання.

Бесіда -метод навчання, який передбачає постановку запитань

і відповіді на них. Бесіда може бути репродуктивною, тобто вимагати від учнів відтворення відомих, знань і евристичною -вести їх до нових знань через порівняння, аналогію, логічні судження і висновки.

Дискусія — спосіб обговорення питань, обмін думками між учителем і учнями. Дискусія сприяє розвитку самостійності мислення школярів, здібності до аналізу, аргументації висунутих положень, уміння поважати думку інших.

Робота з книгою - це спосіб самостійної роботи учня з друкованим словом. Цей метод може використовуватися на всіх етанах уроку. Можна використовувати: такі прийоми роботи з книгою:

- читання і аналіз тексту;

- виділення головного в тексті;

- переказ тексту; складання плану, тез;

- складання, конспекту;

- відповідь на. питання з прочитаного матеріалу;

- виконання запропонованих завдань; -- написання реферату.

Робота з книгою підвищує пізнавальну самостійність учнів, якість засвоєння знань, формує уміння учитися.

Метод ілюстрації — показ учням ілюстративних (плоских) посібників: плакатів, карт, малюнків на дошці, портретів тощо. Метод демонстрації - показ об'ємних зображень, діючих моделей, приладів, технічних установок, лабораторних дослідів, діа- і кінофільмів.

Спостереження - тривале, цілеспрямоване сприймання певних об'єктів (явищ) з фіксацією тих змін, які в них відбуваються, і на основі цих змін виявлення внутрішніх зв'язків і закономірностей, розкриття, суті явищ.

Вправи - повторення певних дій або операцій з метою засвоєння учнями умінь і навичок. Вчитель підбирає до теми систему вправ, що має на меті поступове зростання творчої самостійності учнів, складності самих вправ.

Лабораторна робота — самостійне проведення учнями досліду, експерименту під керівництвом, учителя. Традиційна лабораторна робота - це дія учнів за інструкцією. Вчитель дає чіткі вказівки щодо виконання дій. Сучасний підхід до лабораторної роботи, вимагає від учителя ставити перед учнями пізнавальне завдання або проблему, яку можна розв'язати на основі лабораторного експерименту. Учні, разом з учителем вирішують, якими способами можна виконати завдання, які для цього потрібні прилади й матеріали, як ними користуватися. Вчитель дає лише короткий інструктаж, контролює дії учнів, надає допомогу тим, кому вона потрібна. Заключна бесіда допомагає виявити результати досліду й розкрити закономірності.

Практична робота розрахована на застосування комплексу знань і умінь у ситуаціях, наближених до життєвих.

23. Методи стимулювання і мотивації навчання спеціально спрямовані на формування позитивних мотивів учіння, стимулюють пізнавальну активність. Стимулювання пізнавального інтересу здійснюється такими шляхами:

- створенням емоційно-моральних ситуацій (здивування, схвалення, осуду, співчуття);

- створенням ситуацій успіху для учнів, що відчувають труднощі у навчанні, і затруднення для тих учнів, які легко опановують навчальний матеріал;

- створенням ситуацій новизни, актуальності — наближенням, до найновіших відкриттів, досягнень, явищ суспільного життя;

- стимулюванням зацікавлення - введення в навчальний процес цікавих дослідів, прикладів, парадоксальних фактів, цікавих епізодів з життя вчених, фокусів тощо;

- аналізом життєвих ситуацій;

- дидактичними іграми (логічними, інсценізаціями, рольовими, діловими).

Для стимулювань я процесу формування в учнів позитивних мотивів учіння вчителю необхідно:

- захоплююче викладати навчальний матеріал, звертатись до емоцій школярів, викликати у них радість, здивування, сумнів;

- включати учнів у самостійний пошук;

- створювати ситуації успіху школярів у навчальній діяльності;

- створювати ситуації забруднення (проблемні ситуації) для розвитку самостійного мислення, кмітливості, інтуїції;

- створювати ігрові ситуації;

- правильно будувати систему навчальних вимог;

- оптимально навантажувати учнів;

- дозувати навчальні завдання;

- справедливо, доброзичливо, регулярно оцінювати навчальну роботу школярів; - піклуватись про свій авторитет (повагу учнів), розвивати свій внутрішній світ, демонструвати глибокі знання не тільки зі свого предмета, але й у інших галузях науки і культури,

Крім того, можна використовувати такі прийоми, як: урізноманітнення техніки викладання; приватна розмова з учнем; звернення особливої уваги на обдарування і здібності учнів; дозвіл учням, які вже засвоїли тему, не ходити на уроки, а. виконувати дома цікаві додаткові, завдання; надання права учням на вибір завдань.

24. Важливим засобом навчання є слово.

До засобів навчання відносять наочні посібники, які розрізняють за зовнішньою і внутрішньою структурою:

а) натуральні предмети і явища (об'єкти природного і соціального оточення, колекції, натуральних предметів, зразки їх промислової переробки);

б) препаровані й консервовані предмети (опудала птахів, звірів, гербарії рослин, заспиртовані істоти, та їх окремії органи, препарати для мікроскопів);

в) плоскі реальні зображення природи і суспільних процесів, окремих об'єктів та їх частин (картини, ілюстрації);

г) об'ємні реальні зображення (муляжі, макети, моделі);

д) абстраговані зображення (схеми, графіки, карти) Окрему групу засобів навчання складають технічні засоби навчання (ТЗН), які включають дидактичну техніку: кінопроектори , діапроектори, телевізори, кодоскопи, магнітофони, відеомагнітофони; аудіовізуальні засоби; статичної проекції (діафільми, діапозитиви, матеріали для кодопроекції), динамічної проекції (кінофільми:, відеофїльми), фонопосібники (магнітофонні засоби, грамзаписи), відєозаішеи, радіо- і телевізійні передачі.

Серед технічних засобів навчання особливе місце займає комп'ютер. Спілкування' з комп'ютером: сприяє інтелектуальному розвитку особистості школярів, формуванню таких рис характеру, як акуратність, точність, сумлінність, вчить планувати і організовувати свою діяльність.

Широке застосування комп'ютерів у навчальному процесі вилине на функції вчителя, але його провідна, спрямовуюча роль залишиться незмінною. Збільшиться доли самостійної роботи учнів. Розшириться контрольно - корекційна та консультативна діяльність учителя.

Вибір методів і засобів навчання залежить від багатьох факторів. Основні з них:

- мета і завдання уроку;

- обсяг і складність навчального матеріалу;

- рівень підготовленості і працездатності, вік учнів; - мотивація навчання;

- час навчання; - матеріально-технічна база;

- взаємини між вчителем і учнями;

- рівень підготовки, педагогічна майстерність учителя. Використання вищеназваних методів і засобів навчання учителем допомагає йому звільнитися від „суб'єкт-об'єктного" стилю спілкування, будувати його на „суб'єкт-суб'єктній" основі, реалізувати основні принципи особистісно зорієнтованої педагогіки, яка перетворює учня на активний суб'єкт навчального процесу.

26. Урок — це цілісний, логічно закінчений, обмежений у часі, регламентований обсягом навчального матеріалу основний елемент педагогічного процесу, який забезпечує активну і планомірну навчально-пізнавальну діяльність групи учнів певного віку й рівня підготовки, спрямовану на розв'язання поставлених навчально-виховних завдань.

Урок акумулює в собі цілі та завдання, зміст і методи навчання. Тому вимоги до уроку можна згрупувати таким чином:

1) дидактичні:

- чітке визначення освітніх завдань;

- визначення змісту уроку;

- вибір найбільш раціональних методів, прийомів, форм і засобів навчання;

- дотримання принципів і створення умов успішного навчання, здійснення міжпредметних зв'язків;

2) виховні:

- визначення виховних завдань уроку;

- формування, світогляду, моральних якостей і естетичних смаків учнів;

- забезпечення пізнавальної активності учнів, успішного оволодіння матеріалом.;

- поєднання вимогливості до учнів з педагогічним тактом учителя;

3) психологічні:

- врахування психологічних особливостей учнів;

- формування позитивних мотивів учіння;

- уміння учителя управляти своїм психічним станом, процесом спілкування;

- створення сприятливого емоційного клімату;

4) організаційні:

- наявність продуманого плану;

- організаційна, чіткість проведення уроку;

- поєднання індивідуальної, групової та фронтальної форм організації навчальної роботи учнів;

- підготовка і раціональне використання засобів навчання;

5) гігієнічні:

- дотримання температурного режиму;

- дотримання норм освітленості.;

- чистота повітря й підлоги; попередження перевтоми учнів.

27. У педагогіці існують різні підходи до визначення тигів уроків. Так, вчений С.В.Іванов за основу класифікації уроків узяв основні етапи навчального процесу і виділив наступні типи уроків: вступні; первинного ознайомлення з матеріалом; утворення понять, встановлення законів і правил; застосування, отриманих знань на практиці; формування навичок (тренувальні); повторення і узагальнення; контрольні; змішані або комбіновані уроки. І.Н.Казанцев виділив 8 типів уроків за основним способом їх проведення: урок з різноманітними видами занять; урок-лекція; урок-бесіда; урок-диспут; екскурсія; кіноурок; самостійна робота в класі; лабораторне (практичне) заняття.

В Україні найчастіше використовується типологія уроків В. А. Онищука, який класифікує їх за основною дидактичною метою і виділяє:

- урок засвоєння нових знань; - урок формування навичок і умінь;

- урок застосування знань, навичок і умінь; - урок узагальнення і систематизації знань; - урок перевірки і корекції знань, навичок і умінь;

- комбінований урок.

На думку автора, ця класифікація є найбільш зручною для вчителя, бо складаючи календарний або тематичний план, вчитель розподіляє уроки за розділами й темами згідно з дидактичними цілями.

М.М.Гузик пропонує виділити; урок-лекцію, урок самостійного засвоєння знань; урок-практикум; урок-семінар; урок-залік. А М.М.Палтишев за основу класифікації взяв основну діяльність вчителя та учнів на певному уроці: - вступному уроці до теми або розділу; - уроці повідомлення нових знань; - відпрацювання здобутих знань, засвоєння умінь і навичок;

- закріплення отриманих знань; - уроці з ліквідації прогалин у знаннях, уміннях і навичках; - комбінованому уроці; - узагальнюючому уроці.

Структура - це сукупність, послідовність та зв'язок елементів (етапів), з яких складається урок. Кожен тин уроку має орієнтовно свою структуру.

В.А.Онищук розрізняє макроструктуру (етапи уроку) і мікроструктуру (методи, прийоми і засоби навчання).

Для прикладу розглянемо структуру уроку засвоєння нових знань, запропоновану В.А.Онищуком.

1. Перевірка, домашнього завдання, відтворення і корекція опорних знань.

Мікроструктура: постановка запитань, фронтальне опитування, короткочасна письмова перевірка, тестові завдання, програмований контроль.

2. Повідомлення теми, мети, завдань уроку, мотивація навчальної діяльності учнів.

Мікроструктура: постановка пізнавального завдання, проблемної задачі, показ практичного значення матеріалу.

3. Сприймання і первинне усвідомлення нового матеріалу, осмислення зв'язків і відношень об'єктів вивчення.

Мікроструктура: обговорення результатів домашніх спостережень; проведення дослідів; демонстрація фрагментів фільму (діафільму, відеофільму); усний виклад із застосуванням наочних посібників; короткі записи; складання плану, тез, конспекту розповіді вчителя; самостійна робота з книгою, проблемні ситуації, евристичні питання, пізнавальні завдання, аналіз і синтез, співставлення, порівняння, аналогія, абстрагування, конкретизація тощо.

4. Запам'ятовування навчального матеріалу. Мікроструктура: усне відтворення знань, наведення прикладів, фактів, робота з книгою, фіксація опорних смислових пунктів.

5. Узагальнення і систематизація знань. Мікроструктура: порівняння, співставлення, складання

систематизуючих таблиць, схем тощо.

6. Підведення підсумків уроку і повідомлення домашнього завдання.

Нестандартний урок — це навчальне заняття з нетрадиційною структурою, переважаючими методами і формами роботи, що активізують навчально-пізнавальну діяльність школярів, збуджують інтерес до навчання, сприяють їх оптимальному розвитку і вихованню.

Педагогічна практика накопичила чимало різновидів нестандартних уроків:

1.Урок із нетрадиційним, структуруванням змісту: урок-лекція, урок,- семінар, урок-практикум, урок-конференція.

2. Уроки інтегрованого характеру: бінарний урок, інтегрований урок, міжпредметний урок, урок, що проводиться двома (чи більше) вчителями, урок-занурення. Їм властиве викладання матеріалу великими блоками, встановлення глибоких міжпредметний зв'язків, розгляд об'єктів чи явищ у їх єдності, та цілісності, поглиблення самостійної роботи школярів.

3. Уроки-діалоги: урок-бесіда, урок-спілкуванвя, урок-диспут, урок - пресконференція, урок-усний журнал, урок -презентація, урок-роздум, проблемний урок, урок-парадокс, урок відкритих думок. Вони передбачають організацію ділового спілкування вчителя й учнів, створення умов для, вільного висловлення суджень, обґрунтування своєї думки, обговорення гіпотез, вислуховування думок опонентів тощо.

4. Уроки творчого контролю знань: урок-залік, урок-творчий звіт, урок-консультація, урок-взаємоконтроль, урок-захист рефератів або творчих проектів. Такі уроки дозволяють гуманізувати процес контролю знань, коли експертами виступають самі учні, або запрошені особи (батьки, інші вчителі). Вони спонукають до активної самостійної пізнавальної діяльності, формування само- та взаємооцінки школярів.

5. Уроки-змагання: урок-КВК, урок-конкурс, урок-аукціон, урок-турнір, урок-вікторина. Передбачають поділ учнів на групи, які змагаються між собою, стимулювання переможців. Розвивають почуття колективізму, уміння працювати в команді, піклуватися про спільний успіх.

6. Уроки подорожування і дослідження: урок-екскурсія, урок-заочна подорож, урок-експедиція, урок-лабораторне дослідження, урок- наукове дослідженн я. Сприяють розвитку уяви, прилучають до наукового пошуку.

7. Уроки ігрового характеру: урок-ділова гра, урок-рольова гра, урок-драматизація, урок-вистава, урок-концерт, урок-етичний театр, урок-суд. Проводять у межах діючих програм і передбаченого навчальним планом часу. Передбачають виконання ролей за певним сценарієм, імітацію життєвих явищ, різних видів діяльності. Викликають емоції, збуджують інтерес до навчання, стимулюють дружнє відкрите спілкування учнів.

8.Уроки з використанням комп'ютерів та новітніх засобів аудіовізуального супроводження. Розширюють систему засобів навчання, сприяють інформатизації навчання.

9.Уроки з різновіковим складом, учнів. Їх проводять з учнями різного віку, використовуючи при цьому властивості концентричних або спіралевидних навчальних програм з певного предмета.

10. Уроки з нетрадиційним розподілом часу: модульні заняття, які тривають по 30 хвилин в початкових класах, по 60 хвилин —в середніх класах, і по 90 хвилин - в старших класах. Міні-модуль — це тридцятихвилинний відрізок часу, який має завершену внутрішню структуру (мету, навчально-виховні завдання, прийоми, методи і форми роботи).

У підготовці вчителя до уроку розрізняють попередній і безпосередній етапи.

Попередня (загальна) підготовка складається із: ознайомлення з навчальною програмою з конкретного предмета, підручниками, посібниками, методичною літературою, вивчення передового педагогічного досвіду, аналізу власного досвіду, вивчення учнів класу, складання календарного і тематичного планів, підготовки матеріальної бази.

Календарний план допомагає вчителю зорієнтуватись у часі вивчення предмета протягом року (півріччя), доцільно розділити навчальний матеріал за півріччями і четвертями, скоригувати тривалість (у годинах) вивчення окремих тем.

Тематичне планування передбачає: визначення типів уроків (чи форм навчання); визначення загального обсягу матеріалу теми, розподіл його за конкретними уроками; підбір (чи виготовлення) наочності, матеріалів для ТЗН.

Безпосередня (конкретна) підготовка до уроку складається із формулювання теми уроку, освітньої (дидактичної), виховної і розвиваючої мети; визначення обсягу і змісту матеріалу уроку, структури уроку (основних етапів), методів, прийомів, форм організації навчальної роботи, розподілу часу на всі етапи уроку; підбору ТЗН і наочних посібників; розв'язання задач і виконання вправ, які пропонуються учням; визначення об'єму, змісту і методики виконання домашнього завдання, позакласної роботи за матеріалами уроку; складання поурочного плану, конспекту уроку.

У поурочному плані мають бути відбиті такі моменти: дата проведення уроку, його порядковий номер за тематичним планом; клас, у якому проводиться урок; тема і мета уроку; тип уроку і основні структурні етапи; зміст уроку, методи і прийоми роботи вчителя і учнів; навчальне обладнання; домашнє завдання.

28. Поряд з основною формою навчання — уроком: — існує ціляй ряд інших форм цілеспрямованої навчальної діяльності учнів і вчителя: семінар, практикум, факультатив, екскурсія, консультація, додаткове заняття, співбесіда, домашня робота, самопідготовка тощо.

Семінар - це обговорення колективом класу самостійно підготовлених учнями доповідей, рефератів, повідомлень з вузлових питань даного розділу (чи кількох розділів). Застосовується переважно при вивченні гуманітарних дисциплін, але нерідко знаходить місце і при опануванні природничо-математичними дисциплінами. Факультатив (необов'язкове навчання) має такі завдання, як розширення і поглиблення знань учнів старших класів з окремих предметів і тем; розвиток пізнавальних інтересів і творчих здібностей учнів; підготовку до свідомого вибору професії, до майбутньої праці в тій чи іншій галузі виробництва, культури, мистецтва. Факультатив проводиться за спеціальною програмою. У методах роботи перевага надається тим, які споріднені з вузівськими (лекція, дискусія), привчають до самостійної роботи Для проведення факультативу формується група не менше 5 (для сільської) - 10 (для міської школи) школярів. Може комплектуватись міжшкільний факультатив.

Екскурсія - форма організації навчання, спрямована на вивчення за межами школи, але під керівництвом учителя, певних предметів, явищ, процесів шляхом безпосереднього їх сприймання. Завдання екскурсії: набуття знань на основі чуттєвого сприймання, розширення кругозору та збагачення досвіду учнів, закріплення та конкретизація знань. За місцем у навчальному процесі екскурсії поділяють на попередні (вступні), супровідні (проміжні), заключні (завершальні), за часом-короткочасні й тривалі, за змістом - виробничі, біологічні, історичні, краєзнавчі, мистецькі й комплексні тощо. Навчальні екскурсії передбачаються навчальними програмами. При організації комплексних екскурсій завдання даються з різних предметів. Екскурсія має такі етапи: теоретичну і практичну підготовку (оволодіння певним мінімумом знань, підготовка об'єкта екскурсії, екскурсовода); інструктаж (ознайомлення учнів з метою і планом, екскурсії, порядком спостереження ї записів по ходу екскурсії, опрацювання її матеріалів); проведення екскурсії; опрацювання матеріалів екскурсії (звіт, творча робота, виконання поставлених завдань).

Консультація - уточнення незрозумілих питань курсу, розширення і поглиблення знань і умінь учнів з окремих тем чи розділів.

Додаткові заняття (індивідуальні або групові) - заняття я відстаючими учнями з метою попередження і подолання неуспішності, або з сильними учнями для розширення і поглиблення їхніх знань і умінь (наприклад, при підготовці до предметної олімпіади).

Домашня навчальна робота - самостійне виконання учнями навчальних завдань. Вона має на меті набуття учнями навичок, самостійної навчальної роботи, формування у них умінь застосовувати отримані на уроці знання.

Самопідготовка - виконання домашніх завдань у школі під керівництвом учителя (вихователя) в групі продовженого дня (в школі-інтернаті). Самопідготовка має певні організаційні, особливості: домашні завдання виконуються всім класом одночасно у класній кімнаті (при потребі в кабінеті).

29. Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю школярів -невід'ємна складова, частина навчального процесу. Він сприяє виявленню успішності навчання, кожного учня, розкриттю причин недостатнього засвоєння учнями певного матеріалу і пошуку шляхів ліквідації прогалин у знаннях. У широкому розумінні термін „контроль" означає виявлення, вимірювання та фіксацію результатів у вигляді оцінного балу. Звідси, основними компонентами контролю є перевірка — виявлення знань і умінь, оцінка - вимірювання знань, умінь і навичок, встановлення їх рівня і облік — фіксація результатів оцінювання у вигляді оцінок у класному журналі, щоденнику, табелі, відомостях тощо.

Мета контролю — забезпечення ефективності навчання.

Об'єктами контролю у процесі навчання є знання учнями основних понять, правил, принципів і т. д., уміння учнів оперувати знаннями, навчальні навички, діяльність учнів, уміння працювати самостійно, сформований в учнів комплекс компетенцій. Основними принципами контролю є:

- об'єктивність — оцінювання за встановленими критеріями;

- регулярність — контроль на всіх етапах навчання;

- індивідуальний характер - контроль за роботою кожного, недопущення групової оцінки;

- гласність - повідомлення учневі результатів перевірки його роботи, мотивація оцінки;

- всебічність - контроль за усіма темами і розділами програми;

- різноманітність форм контролю.

Розрізняють такі функції контролю:

- контролююча;

- освітня (у процесі контролю вчитель стежить за навчальною діяльністю учнів, виявляє її результати);

- діагностична (вчитель виявляє успіхи і недоліки в знаннях, встановлює причини недоліків, визначає заходи для підвищення якості навчання, попередження і подолання неуспішності);

- виховна;

- розвивальна (обґрунтована оцінка, самооцінка і взаємооцінка сприяє розвитку в учнів логічного мислення, пам'яті, мовлення, уміння аналізувати, порівнювати тощо);

- стимулююча (добре вмотивована, і справедлива оцінка успішності є важливим: стимулом у навчанні);

- прогностична (дані контролю використовуються для прогнозування можливих результатів навчання, шляхів поліпшення роботи вчителя).

За місцем у навчальному процесі розглядають такі види контролю:

- попередній - перед вивченням нового матеріалу для виявлення якості опорних знань, умінь і навичок;

- поточний — в процесі вивчення нового матеріалу для виявлення якості засвоєння учнями знань і умінь з метою їх корекції;

- тематичний - після вивчення теми;

- підсумковий - наприкінці навчальної четверті, півріччя, року, при закінченні курсу;

- періодичний — здійснюється дирекцією школи або органами освіти за окремим планом.

Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю учнів здійснюється у таких формах:

- фронтальна (фронтальне опитування) - система питань до всього класу;

- групова - використовується у тих випадках, коли перевіряється виконання групового завдання;

- індивідуальна (індивідуальне опитування) -ґрунтовне ознайомлення із знаннями, уміннями і навичками, одного учня; при індивідуальному опитуванні вчитель концентрує свою увагу на учневі, який відповідає; щоб залучити до активної роботи в цей час інших учнів, можна використовувати рецензування відповідей учнями, постановку ними запитань до опитуваного, організувати взаємоперевірку;

- комбінована (ущільнене опитування) поєднання фронтального опитування з індивідуальним: кілька учнів виконують індивідуальні завдання біля дошки чи на місцях, з рештою проводиться фронтальне опитування.

30. Оцінка, успішності учнів складається із винесення оцінного судження (словесна оцінка з роз'ясненням позитивних сторін навчальної роботи учнів та недоліків у роботі) та виставлення оцінного балу (цифрового вираження оцінки). Тому ототожнювати оцінку тільки з виставленням оцінного балу не можна.

В історії освіти найдавнішою є словесна оцінка. У Київській духовній академії першої половини XVII століття використовувались такі оцінки: навчання добре, надійно бадьоре, охочеретельне, всенадійне, навчання підле, прекепське, малонадійне. У дореволюційній Росії існувала переважно п'ятибальна система оцінювання. Але у кадетських корпусах, окремих жіночих гімназіях застосовувалась 12-бальна система.

У радянській, потім українській школі існувала 5-бальна система оцінювання, яка перетворилась поступово на 4-бальну (5, 4, 3, 2) і яка не задовольняла вимог до оцінювання. Тому в 2000 році Міністерство освіти і науки України затвердило нову 12-бальну шкалу оцінювання та нові критерії оцінки.

12-бальна шкала побудована з урахуванням підвищення рівня навчальних досягнень учня. Критерії оцінювання ґрунтуються на позитивному принципі, при якому оцінки не поділяються на позитивні і негативні. При оцінюванні вчитель має враховувати рівень досягнень учнів, а не ступінь його невдач, до чого й спонукала 4-бальна шкала. Перевідними і випускними є всі оцінки 12-бальної шкали, які виставляються у відповідний документ про освіту.

Вчитель застосовує попереднє оцінювання, що має на меті виявлення рівня навчальних досягнень учнів, поточне оцінювання, яке є набором різних видів актуалізації досягнень учнів та їх закріплення, воно може здійснюватися як в усній, так і в письмовій формі (виставлення в журнал поточних оцінок не є обов'язковим для вчителя); тематичне оцінювання, якому надається пріоритетне значення, оскільки воно сприяє систематизації і узагальненню знань, спонукає учнів до глибшого і міцнішого засвоєння основних положень конкретної теми, таке оцінювання є обов'язковим і результати його проведення фіксуються в журналі в окремій колонці; підсумкове оцінювання (семестрове та за рік).

Педагогічні вимоги до оцінки - це її об'єктивність, систематичність, гласність та індивідуальний характер. Крім того, оцінка повинна бути диференційованою та умотивованою. При оцінюванні вчитель повинен враховувати рівень навчальних можливостей учнів, здійснювати оптимістичний підхід при висловленні оцінного судження, поєднувати вимогливість з педагогічним тактом,

При оцінюванні навчальних досягнень учнів враховуються:

- правильність, цілісність, повнота, логічність, обґрунтованість відповіді.;

- осмисленість, глибина, гнучкість, дієвість, міцність знань;

- сформованість практичних умінь і навичок;

- оволодіння розумовими операціями;

- розвиток творчих умінь;

- самостійність, старанність;

- переконливість, виразність мовлення.

Залежно від ступеня компетентності учня розрізняють 4 рівні, навчальних досягнень:

- початковий - характеризується дифузно - розсіяним уявленням про предмети і явища, але при цьому учень може відрізнити їх від інших;

- середній — учень вказує на ознаки поняття, здатний вирішувати найпростіші, завдання за зрізком;

- достатній — характеризується знанням суттєвих ознак понять (явищ), оперує ними, тобто вирішує стандартні завдання, однак його розуміння пов'язано з одиничним образами, не узагальнене, учень не вміє переносити знання і використовувати їх в інших навчальних ситуаціях;

- високий — характеризується засвоєнням не лише суттєвих ознак, поняття, а і його зв'язків з іншими, поняття узагальнене, учень здатний використовувати його у знайомій і нестандартній ситуаціях.

Гуманістична, сутність нової системи оцінювання, виявляється в тому, що:

-оцінюється не дитина, а її діяльність;

- оцінюються навчальні досягнення учня;

- враховується його індивідуальність;

- учень може засвоювати тему в оптимальному темпі, проходити тематичну атестацію повторно для підвищення оцінки.

31. Процес виховання (виховний процес) — невід'ємна частина цілісного педагогічного процесу. Поняття "виховання" і "навчання" тісно пов'язані. У народній педагогіці слова "виховувати"' і "навчати" часто використовувалися як рівнозначні. Спроби ототожнити процеси навчання і виховання мали місце і в історії наукової педагогічної думки. Дехто сьогодні вважає, що достатньо лише добре організувати навчальний процес і всі виховні проблеми знімуться самі собою. Але це не так. Виховання — явище значно ширше, ніж навчання; воно включає і освіту, і розвиток особистості. Відмінність між процесами навчання і виховання пояснюється особливостями сприймання людиною світу. З одного боку, людина пізнає навколишній світ, а з другого - виробляє до нього ставлення. В основі пізнання лежить активність мислення людини. Ставлення ж до світу залежить від прагнень, переконань, інтересів, смаків, звичок, волі, характеру особистості. В основі вироблення ставлення до дійсності лежать почуття. Якщо в процесі навчання формується і розвивається інтелектуальна сфера, то в процесі виховання — моральна, вольова, емоційна.

Поняття ''виховання " у денному контексті вживається у вузькому педагогічному значенні як цілеспрямована виховна робота педагогів у загальноосвітній школі з метою стимулювання активної діяльності вихованців по формуванню власної особистості, як процес цілеспрямованого, планомірного, систематичного формування позитивних якостей особистості.

Сучасна педагогіка трактує процес виховання як складне і багатогранне явище. До визначення його суті існують різні підходи.

Відносницький підхід розглядає виховання як формування у школярів системи відносин (ставлень): світоглядних, моральних, пізнавальних, естетичних і ін.

Діяльнісний підхід характеризує виховання як включення школярів у різноманітну діяльність, у ході якої формуються ставлення.

Особистісний підхід бачить процес виховання як розвиток і саморозвиток особистості із врахуванням її індивідуальних особливостей, визначених на діагностичній основі, та можливостей її розвитку і саморозвитку. Особистісно зорієнтований — як створення умов для. розвитку і саморозвитку особистості.

Системний підхід сприяє побудові цілісної системи виховання як сукупності усіх їх компонентів (явищ, процесів, впливів, етапів), взаємодія яких породжує нову системну якість. Він дає підстави говорити про необхідність створення виховної системи освітнього закладу. Виховна система - це школа як цілісний соціальний організм. Саме виховна система, визначає успіхи в діяльності навчально-виховного закладу. Найефективніше розвивається особистість у тих школах, де виховні системи спрямовані на моральне становлення учнів, формування у них критичного творчого мислення, відповідальності.

Реалізацію системи виховання забезпечує технологічний підхід - проектування способу організації процесу з послідовною орієнтацією на чітко визначені цілі, моделювання процесу, кінцевого результату, способів, його досягнення, усієї системи виховання. Технологія - це визначення системи цілей, способів життя учнівського колективу, методів, прийомів, форм роботи, які приведуть до реалізації мети, на основі діагностики, творчості і наукового пошуку.

32. Принципи виховання — це керівні положення, які відображають закономірності процесу виховання, основні вимоги до його організації.

1. Цілеспрямованість виховання.

Даний принцип витікає із закономірної залежності змісту, форм і методів виховання від його мети. Слід пам'ятати, що мета, сформульована вихователем, тільки тоді буде успішно реалізована, коди вона сприйматиметься вихованцем, як власна мета. Даний принцип вимагає від педагогів уміння ставити різні цілі: колективні й індивідуальні, близькі, середні й далекі, захоплювати ними дітей.

2. Єдність загальнолюдського і національного, народність у вихованні, етнізація виховання.

Закономірний зв'язок виховного процесу з іншими суспільними процесами, залежність його від суспільних потреб ї вимог викликає необхідність формування громадянських і соціальних якостей особистості, в першу чергу, національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, оволодіння рідною мовою; загальнолюдських гуманістичних цінностей: ідеалів добра, правди, краси, справедливості, совісті, людської гідності; оволодіння національною спадщиною, а також, надбанням світової культури, причому рух, розвиток має бути під національного і через національне до загальнолюдського. Діти повинні мати можливість навчатись у рідній школі, відчувати причетність до свого етносу.

3. Гуманізація виховання.

Гуманізм - (від лат. людяний) це - системи ідей і поглядів на людину, як найвищу цінність. Він базується на першій статті 3агальної декларації прав людини: "Всі люди народжуються, вільними і рівними у своїй гідності і правах". Психологічну основу цього принципу складає положення про залежність розвитку особистості від характеру ставлення педагога до учня. Якщо це ставлення гуманне, воно викликає позитивну реакцію і стимулює діяльність учня. Якщо стосунки "вчитель — учень" базуються на авторитарній основі, то тоді педагогічний вплив викликає негативну реакцію учня. Даний принцип, вимагає побудови суб'ект-суб'ектних взаємин вихователя і вихованців, позитивної орієнтації у взаємодії з вихованцями, (орієнтуватись на те, що можна робити, а не на те, чого не можна), гуманного ставлення до них, поваги до їхніх прав і свобод, людської честі та гідності.

4. Демократизація виховання.

Має на увазі розвиток співробітництва вихователя й вихованців, встановлення взаємоповаги і довір'я між ними:, вимагає від вихователя сприймати особистість вихованця як вищу соціальну цінність, поважати його право на. розвиток здібностей і виявлення індивідуальності і, разом з тим, формувати у нього свідоме ставлення до своїх прав і свобод, громадянську відповідальність.

5. Природовідповідність у вихованні, диференціація та індивідуалізація виховного процесу.

Даний принцип будується на закономірній залежності ефективності виховного процесу від врахування вікових, статевих та індивідуальних особливостей учнів. Він вимагає посиленої уваги до кожної дитини, до вивчення її природних особливостей, її інтересів, нахилів, бажань, здібностей, можливостей і побудови виховного процесу на основі цього вивчення. Диференціація – врахування особливостей групи учнів – розглядається як шлях до повної індивідуалізації процесу виховання.

6. Особистісно зорієнтований підхід у вихованні.

Цей принцип можна розглядати як поглиблення попереднього, орієнтацію не лише на зовнішній вплив, а переважно на самовиховання. Він вимагає уміння діагностувати рівень сформованості різних якостей особистості; залучення до діяльності, яка поступово ускладнюється, що забезпечує розвиток особистості; корекцію відхилень у вихованні й розвитку; максимальної опори на активність особистості; поєднання виховання з самовихованням, розвиток самостійності.

7. Культуровідповідність та інтеркультурність виховання.

Означає здійснення виховання в контексті культури, орієнтацію на засвоєння досягнень культури та подальший її розвиток. Принцип вимагає органічного зв’язку виховання з історією народу, його культурними і побутовими традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, з естетичною, правовою, політичною, духовною, моральною, трудовою, фізичною, економічною, екологічною, інтелектуальною культурою, культурою сімейних стосунків; забезпечення духовної єдності та спадкоємності поколінь, інтегрованості української національної культури в контекст світових цінностей, у загальнолюдську культуру.

8. Зв'язок виховання з життям, виховання в діяльності.

Дитина виховується живучи: граючись, працюючи, навчаючись.

А.С.Макаренко недаремно визначав виховання як змістовну організацію життя і діяльності вихованців. Даний принцип вимагає будувати виховний процес як процес життєдіяльності вихованців через залучення їх до різноманітних видів діяльності: навчально-пізнавальної, трудової, художньо-естетичної, ціннісно-орієнтаційної, фізкультурно-оздоровчої, забезпечуючи при цьому її позитивну соціальну орієнтацію.

9. Свідомість і активність учнів у процесі виховання,поєднання педагогічного керівництва з ініціативою й активнністю школярів.

Ефективне формування особистості відбувається лише за умови., що вона проявляє високу активність у діяльності, особливо в тій, яку сама обирає, яка їй подобається. Активно виконана діяльність - це та діяльність, яку учень виконує не завдяки зовнішньому примушуванню, а в результаті внутрішнього потягу, незадоволення собою, прагнення стати кращим.

Даний принцип вимагає так організувати виховний процес, щоб створювати умови для самореалізації та самоствердження школярів, тобто педагогічні ситуації для збудження в них внутрішніх суперечностей, і таким: чином стимулювати їхню активність у різних видах діяльності, формування у них потреб, мотивів і установок як стимулів активності. Для успішного розвитку дитини потрібне мудре керівництво, з достатньою долею свободи і самодіяльності, із наданням можливості свідомо обирати способи діяльності та відповідати за її наслідки.

10. Виховання в колективі.

Процес виховання не обмежується особистою (парною) взаємодією

вихователя і вихованців. Як відомо, в реальному шкільному спілкуванні така взаємодія є багатокомпонентною, і. важливим компонентом тут виступає учнівський колектив. Тому рівень розвитку колективу має чимале значення, для успішного формування кожної особистості. Даний принцип вимагає створення здорового згуртованого колективу вихованців і умілого використання його впливу для різнобічного розвитку учнів. Колектив не має були самоціллю. Основна мета - формування особистості. У колективі учні навчаються враховувати як спільні, так і індивідуальні інтереси й потреби, гармонійно їх поєднувати.

11. Інтегративність - єдність і узгодженість педагогічних зусиль школи, сім'ї та громадськості.

Виховання, як правило, здійснюється не однією, а кількома педагогічними системами; сім'єю, дошкільними дитячими закладами, школою, позашкільними закладами, різними об'єднаннями за місцем проживання, громадськими спілками, самодіяльними об'єднаннями, релігійними організаціями тощо. Цілісність виховного процесу можна, забезпечити лише єдністю, наступністю, узгодженістю у взаємодії усіх цих систем.

Даний принцип вимагає вироблення єдиного підходу до виховання на основі взаємодії усіх виховних систем, причому організуючим виховним центром має бути школа: їй належить координувати зусилля усіх суспільних інституцій, здійснювати педагогізацію мікрорайону.

12. Безперервність, послідовність, систематичність у вихованні, варіативність форм і методів виховання.

Цей принцип вимагає перетворення виховання на процес, що тривав протягом усього життя людини, має свою внутрішню логіку, здійснюється етап за етапом, більш і більш, ускладнюючись, включаючи вихованців у все ширші кола спілкування, ставлячи перед ними нові і нові завдання щодо власного розвитку й формування. Він вимагає від вихователів постійної творчості у пошуку виховних засобів.

33. Зміст виховання - це те, що виводиться із багатства, суспільно-історичного досвіду, культури і використовується для потреб виховного процесу, тобто це система знань, переконань, якостей і рис особистості, навичок, стійких звичок поведінки, якими повинні оволодіти вихованці відповідно до поставлених цілей і завдань.

В основі сучасної вітчизняної ідеології відбору змісту виховання лежать певні ідеї:

1. Реалізм мети виховання. В умовах економічної, духовної, екологічної кризи суспільства, загальною .метою виховання повинно стати формування соціально активного громадянина демократичного суспільства, який у своїй життєдіяльності керується загальнолюдськими і культурно-національними цінностями, всебічно розвиненого, здатного до саморозвитку.

2. Засобом досягнення цієї мети є засвоєння вихованцем базових основ культури. Базова культура особистості є центральним блоком змісту виховання, культурою життєвого самовизначення. До неї належить економічна культура і культура праці, демократична і правова, моральна й екологічна, художня і фізична, культура сімейних відносин. Засвоєння базових основ культури — це формування індивідуального стилю життя, виховання ставлень особистості до суспільства, природи, праці, до себе, свого способу життя, свого здоров'я.

3. Національний підхід до побудови змісту виховання. Він передбачає знання рідної мови й. літератури, культурно-історичного розвитку свого народу, його традицій, звичаїв, міфології, фольклору, мистецтва, народних поглядів, переконань, ідеалів, морально-естетичних цінностей, загальноприйнятих норм поведінки. Національна основа виховання є важливою умовою соціалізації школярів. Вона актуалізує в дітях, природне, рідне, зрозуміле, створює сприятливі умови для засвоєння основ національної і загальнолюдської культури. Реалізувати національний підхід допомагає народна педагогіка, джерелом вивчення якої є фольклор педагогічного змісту і спрямованості, етнографічні матеріали, народні виховні традиції, ігри й іграшки, народні молодіжні свята, досвід сімейного виховання.

4. Спільна діяльність вихованців і вихователів. Зміст роботи педагога складає пошук, спільно з дітьми, кращих зразків духовної культури, культури діяльності, формування на цій основі власних цінностей, норм і законів життя. Така, співпраця забезпечує активну позицію учня, самореалізацію в процесі діяльності, в якій виявляються як позитивні риси, так і негативні, здійснюється самоствердження в сфері моралі, розвиваються творчі здібності.

5. Самовизначення. Найважливішим компонентом змісту виховання є культура життєвого самовизначення. Життєве самовизначення - поняття широке. Воно характеризує людину як суб'єкта власного життя і щастя. У гармонії людини з самою собою повинно здійснюватися громадянське, професійне, моральне самовизначення, тобто залежно від рішення "як жити"" обирається оптимальний режим інтелектуальних, емоційних, фізичних .навантажень, спосіб реакції на невдачі й успіхи, відповідний тип трудової діяльності і форми проведення вільного часу. Навчитися жити -значить виробити власну позицію в житті, власний світогляд, ставлення до себе, до навколишнього середовища.

6. Особистісна спрямованість виховання. У центрі всієї виховної роботи школи повинні бути не плани, не заходи, не форми і методи, а сама особистість дитини, підлітка, юнака. Вона є головною метою виховного процесу. Рух від найближчих потреб й інтересів до розвитку високої духовності повинен стати правилом виховання. При ньому використовується найширший простір - робити можна все, що не забороняється. Організована система виховання забезпечує поступовий перехід особистості до самовиховання через створення відповідних умов і надання необхідної допомоги.

7. Добровільність. Дітей не можна зобов'язувати "виховуватись". Без власної доброї волі вихованців не може реалізовуватись ідея співробітництва, а значить, і розвитку.

Вільна воля проявляється, якщо вихователі спираються на потребу, інтерес, установку, бажання, намагання. 34. Основні складові змісту виховання - це формування наукового світогляду, розумове виховання, патріотичне (громадянське), національне, моральне, правове, трудове, економічне, екологічне, естетичне, фізичне, статеве, профорієнтаційна робота, превентивне виховання.

Формування наукового світогляду У формуванні особистості чільне місце посідає світогляд як узагальнена система поглядів на світ і на своє місце в ньому, розуміння сенсу життя. Якісна характеристика світогляду може бути різною в залежності від життєвого досвіду і наукової підготовки людини. В основі народного світогляду лежить людська практика, релігійного - віра в існування Бога, наукового — теоретичне осмислення суті та причинно-наслідкових зв'язків, які характеризують розвиток природи і суспільства. Основне завдання школи - формування наукового світогляду, тобто створення цілісної системи наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставлення людніш до навколишньої дійсності і до самої себе. Наука визнає те, що піддається вивченню: спостереженню, опису, вимірюванню, аналізу тощо.

Як специфічна форма свідомості, світогляд має свою структуру, яка включає систему, наукових знань, поглядів, переконань, ідеалів. Наукові знання складають об'єктивну частину світогляду, погляди, переконання, ідеали - суб'єктивну. Погляди - це прийняті людиною, як достовірні, ідеї, концепції, теорії, що пояснюють явища природи і служать орієнтиром у поведінці. Переконання - стійкі погляди, впевненість людини у правильності власних думок; сукупність знань, ідей, концепцій, теорій, гіпотез, в які людина вірить як в істину, які пережиті емоційно. Почуття допомагають втілювати переконання в практичну діяльність. Ідеали - зразки для поведінки, діяльності, життя. Школа має сприяти перетворенню знань школярів у переконання. Для цього, перш за все, необхідно забезпечувати глибоку наукову доказовість, логічну переконливість усіх теоретичних узагальнень світоглядного характеру; викладати матеріал на основі фактів і їх глибокого аналізу; з'ясовувати причинно-наслідкові зв'язки всіх явищ і процесів, що вивчаються; стимулювати: допитливість, прагнення учнів до самостійного осмислення всіх явищ, що відбуваються в природі і суспільстві.

Процес формування світогляду школярів - складний і суперечливий.

Починається він із засвоєння основних елементів світоглядних ідей ще до школи. В школі учні опановують нові знання, які підводять їх до змісту світоглядних ідей. Погляди на світ, його будову, закономірності розвитку природи і суспільства формуються при вивченні основ наук. Причому це забезпечується не лише змістом навчального матеріалу, а й способом його викладання, методикою організації пізнавальної діяльності учнів.

Основні критерії сформованості в учнів світогляду:

- глибина наукових знань, їх об'єднання: в цілісну систему, що пояснює суть і закономірності явищ природи, суспільства, мислення;

- здатність діалектичного осмислення дійсності, уміння аналізувати явища і події;

- соціальна активність, суспільна цілеспрямованість, діяльність по втіленню в життя ідеалів, їх захисту і пропаганді.

Розумове виховання — це спільна діяльність, вихователя, і вихованців, спрямована, на розвиток інтелектуальних можливостей та здібностей школярів, забезпечення умов їх самореалізації, вільного вибору світоглядної позиції, соціально-значущих вітчизняних надбань і світової культури, орієнтації у навколишньому середовищі. У процесі розумового виховання нагромаджується фонд знань: факти, термінологія, символи, імена, дати, назви, поняття, зв'язки та залежності.

Зміст розумового виховання складають:

1) виховання культури навчальної праці, що має такі елементи:

- планування, розумової праці (вироблення режиму праці і відпочинку,уміння складати план відповіді, алгоритми виконання домашніх завдань, інших видів навчальних

завдань);

- чітка організація розумової праці (вироблення уміння вибирати оптимальні форми, методи, прийоми діяльності);

- дотримання правил навчальної гігієни (нормативів освітлення, підбору меблів, пауз у навчальній діяльності);

- уміння працювати з книгою (виділяти головне в тексті, складати план, тези, конспект, ставити питання до тексту, виділяти незрозуміле);

- самоконтроль і корекція своїх дій (уміння, перевіряти обчислення оберненими діями, звірятися з відповіддю, аналізувати задачу та її розв'язання);

- самоаналіз результатів розумової праці (робота над помилками, поглиблення знань, відпрацювання певних умінь);

2) розвиток пізнавальних потреб учнів, які лежать в основі мотивів навчання;

3) формування інтелектуальних умінь і розумових якостей школярів (уваги, пам'яті, мислення, уміння порівнювати, аналізувати, узагальнювати тощо).

Критеріями розумової вихованості якраз і є вищеназвані якості і уміння.

35. Громадянське виховання - це процес формування громадянськості як інтегрованої риси особистості, що дає людині

можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною і захищеною.

Громадянськість — духовно-моральна цінність, світоглядна і технологічна характеристика особистості, що визначає її обов'язок і відповідальність перед співвітчизниками, Батьківщиною.

Метою громадянського виховання є формування свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людини з притаманними їй особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттям, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні. Завдання громадянського виховання на сучасному етапі:

- визнання й забезпечення у реальному житті прав людини як гуманістичної цінності;

- усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, прав людини та її громадянської відповідальності;

- формування національної свідомості, почуття патріотизму;

- утвердження гуманістичної моралі та формування поваги до таких цінностей, як свобода, рівність, справедливість;

- формування, соціальної активності та професійної компетентності особистості;

- формування політичної й правової культури засобами громадянської освіти;

- розвиток критичного мислення;

- формування уміння визначати форми і способи своєї участі в житті суспільства;

- формування толерантного ставлення до інших культур і традицій;

- виховання негативного ставлення до будь-яких форм насильства.

До змісту громадянського виховання також необхідно віднести розвиток у школярів планетарної свідомості (усвідомлення єдності й унікальності життя на землі), правосвідомості, політичної культури, мотивації до праці.

Критерієм громадянської вихованості є сформованість у людини почуття обов'язку перед Батьківщиною і відповідальності за свою громадянську поведінку.

Національне виховання — це процес формування національної самосвідомості, громадянських якостей, патріотизму і поваги до інших націй.

До основних національних цінностей професор О.І Вишневський відносить такі, як:

- українська ідея; - державна незалежність України;

- самопожертва в боротьбі за свободу нації;

- патріотизм, готовність до захисту Батьківщини;

- єдність поколінь на основі віри в національну ідею;

- почуття національної гідності; - історична пам'ять;

- громадська національно-патріотична активність;

- пошана до державних та національних символів;

- любов до рідної культури, мови, національних свят і традицій;

- пошана до Конституції України; - підтримка владних чинників у обстоюванні незалежності України та розбудові атрибутів державності;

- орієнтація власних зусиль на розбудову Української держави і розвиток, народного господарства; - прагнення побудувати справедливий державний устрій; - протидія антиукраїнській ідеології;

- готовність стати на бік народів, які борються за національну свободу;

- сприяння розвитку духовного життя українського народу;

- дбайливе ставлення до національних багатств, рідної природи;

- увага до зміцнення здоров'я громадян України,1 Основними засобами національного виховання є:

- рідна мова, досконале володіння якою, дозволяє глибше оволодіти надбаннями вітчизняної культури;

- рідна історія, яка є невичерпним джерелом історичної пам'яті та мислення учнів, сприяє глибокому засвоєнню, витоків духовності рідного народу, інших народів, які здавна живуть на території нашої країни;

- родовід - знання дитиною свого генетичного коріння, включення дітей у продовження родинних звичаїв, традицій;

- краєзнавство — прилучення школярів до героїки минулих епох, трудових подвигів, мистецьких традицій дідів і прадідів, їхнього подвижництва;

- національна міфологія як вид народної творчості, що сприяє формуванню національного характеру, світогляду, філософського осмислення дійсності;

- фольклор, в якому відображено духовне багатство народу, самобутнє тлумачення явищ природи і людського життя;

- народний календар - енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, кожна дата якого прилучає до осягнення традицій і звичаїв свого народу;

- національна символіка, яка консолідує націю в єдину етнографічну, культурно-історичну спільноту;

- народні прикмети, вірування, які одухотворяють природу, вчать берегти та пізнавати її особливості, закони розвитку.

36. Моральне виховання - процес оволодіння соціальними зразками моральної поведінки.

Його метою є засвоєння учнями системи ідей, норм і правил поведінки та діяльності, яка складає життєву позицію особистості. Моральне виховання - це поступальний багатогранний процес, що здійснюється на основі комплексного підходу і вирішує такі завдання: розвиток моральної свідомості; виховання моральних почуттів та. переконань; формування морально-етичних, норм поведінки, звичок, набуття учнями досвіду моральних стосунків.

Моральний розвиток особистості може здійснюватися лише за умови, якщо педагогічна діяльність носить цілеспрямований характер, пропонує еталон, мету і зміст діяльності та поведінки і забезпечує їх усвідомлення, відповідну поведінку і прояв особистісних моральних якостей.

Зміст морального виховання включає в себе формування у школярів системи моральних відносин (ставлень):

- до суспільства і держави; - до праці; - до природи; - до суспільних надбань і матеріальних цінностей; - до конкретних людей; - до себе.

Головний критерій оцінки моральної вихованості — поведінка учня, ставлення його до праці, навчання, навколишньої дійсності, власності, особистих речей, до старших, до самого себе.

Правове виховання школярів — процес вироблення, розвитку і закріплення правових переконань, готовності діяти у відповідності до закону. В його основі лежить розуміння учнями правових норм, юридичних прав і обов'язків, законності та незаконності різних вчинків, їхнє ставлення до права, законів, Конституції України, а також правові вимоги, тобто правова свідомість. Метою правового виховання є формування соціально-правової культури громадянина — усвідомлення взаємозв'язку між діями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю. Основні завдання, школи у правовому вихованні - це розвиток національної правосвідомості: знання Конституції, прав і обов'язків громадян України, національної символіки (Державного Герба, Прапора, Гімну), її історичного походження, розуміння її значущості в житті суспільства, виховання поваги до законів і норм співжиття у суспільстві, попередження правопорушень, запобігання протиправній поведінці школярів, виховання прагнення до участі у зміцненні законності й правопорядку. Зміст правового виховання:

- вивчення державного права (основи організації суспільства і правового становища особи, державного устрою, Конституції України);

- ознайомлення з адміністративним правом (санітарні правила, протипожежні, дорожнього руху, користування транспортом:, поведінка в громадських, місцях, військовий облік);

- ознайомлення з цивільним правам (права громадян і організацій);

- ознайомлення з трудовим, правом (умови прийому на роботу, переведення і звільнення, охорона й оплата праці тощо);

- ознайомлення з кримінальним правом, (знати, що таке злочин, яка відповідальність за. скоєння злочину, за співучасть, які бувають покарання);

- формування на, основі цих знань відповідних рис громадянина і ставлень до права і правопорушень.

Рівень правової вихованості школяра визначатиметься рівнем дотримання норм ї правил законів. Естетичне виховання — це процес взаємодії вихователя і вихованців, спрямований на формування здатності, сприймати і перетворювати дійсність за законами краси.

Метою естетичного виховання є допомога учням у досягненні високого рівня естетичної культури особистості, здатності, до естетичного освоєння дійсності.

Основними завданнями естетичного виховання є: створення умов для формування естетичної свідомості, школярів, формування у них естетичних почуттів, формування правильної культурної поведінки і залучення до творення прекрасного.

Джерелами естетичного виховання с художня, література, музика, образотворче мистецтво, театр, кіно, засоби масової інформації, природа, естетика шкільних приміщень, зовнішній вигляд учителя, його поведінка, одяг, осанка, рухи, міміка, голос, тон, взаємини між учнями і учителями та ін.

До провідних напрямів естетичного виховання належать:

1) вивчення предметів та курсів художньо-естетичного циклу;

2) залучення учнів до педагогічно організованої художньо-творчої колективної діяльності у загальношкільних самодіяльних об'єднаннях ї колективах, гуртках, студіях і клубах за інтересами, організація масових мистецьких заходів, колективна, групова та індивідуальна робота з учнями поза межами загальноосвітнього закладу;

3) залучення батьків до естетико-виховного процесу;

4) створення педагогічних умов для художньо-естетичної самоосвіти школярів, стимулювання естетичного саморозвитку учнів.

39. Педагогічна діяльність здійснюється за допомогою системи засобів, які використовуються з метою формування особистості вихованців, їх називають формами і методами виховання. Форми служать для: вираження змісту, пов'язують основні його елементи; використання методів виховання підвищує ефективність організаційних форм, допомагає реалізувати цілі виховання. Поняття "метод виховання" і "форма виховання" дуже близькі між собою. Часто одне і те саме поняття може використовуватися як метод і як форма (наприклад, бесіда).

Але у широкому сенсі, форма-це організаційний засіб, а метод -

спосіб досягнення цілі.

У педагогіці метод виховання — це спосіб взаємопов'язаної діяльності вихователя і вихованців, спрямованої на розв'язання завдань формування особистості вихованців.

Подібно методу навчання, метод виховання в педагогічному процесі розчленовується на складові частини: прийом, дію, операцію. Прийом — де сукупність дій у структурі методу. Створюючі прийоми (прохання, довір'я, організації успіху та їн), застосовані вчителем, породжують у вихованців позитивні почуття, які сприяють розвитку нових позитивних якостей, думок, мотивів поведінки. Гальмівні прийоми, такі, як погроза, розвінчання, присоромлення, викликають негативні почуття (розчарування, сором, жаль, каяття), які сприяють подоланню негативних якостей.

Найчастіше виділяють такі групи методів виховання:

- методи формування свідомості особистості (бесіда, лекцій, дискусія, переконування, навіювання, метод прикладу), в основі яких лежить слово вчителя;

- методи організації діяльності, спілкування та формування позитивного досвіду суспільної поведінки (привчання, тренування (вправи), педагогічна вимога, громадська думка, створення виховуючих ситуацій, метод прогнозування), за допомогою яких відбувається формування умінь, вироблення навичок, звичок, створюються умови для формування позитивних внутрішньоколективних взаємин, укорінення елементів морального етикету;

- методи стимулювання діяльності та поведінки, які застосовуються як у процесі формування свідомості особистості, так і в організації діяльності школярів;

- методи самовиховання (самопізнання, самокритики, саморегуляції).

Володіючи системою методів виховання, педагог може в кожному конкретному випадку вибирати ті з них, які, на його думку, будуть найраціональнішими, зважаючи при цьому на такі умови:

- мету виховання в цілому і конкретні завдання, які вчитель має розв'язати на даному етані:

- зміст виховання: способи педагогічної діяльності визначаються, виходячи: із конкретного змісту, сенсу цієї діяльності;

- врахування вікових особливостей дітей, здатності їх. реагувати адекватно на застосовані до них методи;

- врахування статевих та індивідуальних особливостей вихованців;

- стиль педагогічного спілкування; психологічний клімат у колективі;

засоби виховання (наочні посібники, твори образотворчого мистецтва, музика, різні види діяльності, засоби масової інформації), які застосовуються в тісній єдності з методами;

- рівень педагогічної майстерності педагога: він обирає в першу чергу ті. методи, якими добре володіє;

- очікувані результати: педагогічна інтуїція і уміння прогнозувати допоможуть уявити, до чого призведе застосування того чи іншого методу.

37. Трудове виховання - це процес взаємодії вчителя і учнів з метою розвитку у школярів працьовитості.

Метою трудового виховання є формування у школярів відповідального ставлення до праці. Воно покликане забезпечити:

- теоретичну підготовку, опанування знаннями, які є базовими для організації трудової діяльності; - психологічну підготовку — виховання розуміння необхідності праці, почуття відповідальності, позитивного ставлення до праці, як розумової, так і фізичної;

- практичну підготовку, тобто розвиток умінь і навичок різних видів праці, розвиток культури праці.

Основними засобами трудового навчання є різні види праці: навчальна праця (розумова і фізична), праця по самообслуговуванню, суспільно корисна праця, виробнича праця.

Зміст трудового навчання визначається навчальною програмою для кожного класу. Учні отримують загальнотрудову (оволодіння знаннями, уміннями і навичками з планування, організації своєї праці), загальновиробничу (оволодіння знаннями основних галузей виробництва, основ економіки та організації праці, природи й навколишнього середовища), загальнотехнічну (оволодіння знаннями з урахуванням: специфіки галузі, в яку входить обраний профіль трудової підготовки) й спеціальну підготовку (передбачає формування початкових, умінь і навичок з обраної спеціальності).

Економічне виховання - це процес взаємодії вихователя і вихованців, спрямований на виховання економічної культури школярів.

Важливим завданням економічного виховання є формування

економічної свідомості - розуміння учнями основних законів

розвитку ринкової економіки, підвищення ефективності виробництва, перебудови його структури, вдосконалення виробничих відносин, системи управління та методів господарювання.

Складовою частиною економічної свідомості є економічне мислення, - здатність до осмислення явищ економічного життя країни з урахуванням, досягнень науки і, техніки.

До завдань економічного виховання також належать такі, як:

- розвиток почуття господаря, відповідальності, обов'язку, дисципліни, колективізму;

- формування ділових якостей: підприємливості, активності, ініціативності, прагнення, до оновлення технологічних процесів і. обладнання, продуктивності праці, високої якості продукції;

- розвиток умінь і навичок: планування й організації власного бюджету, доходів і витрат сім'ї, піклування про власне здоров'я, бережливого ставлення до природи і суспільного добра;

- формування здорових матеріальних потреб (важливо, щоб матеріальні потреби не домінували над духовними).

Зміст економічної освіти та виховання школярів визначений навчальним предметом „Основи економічних знань", який дає учням комплекс універсальних економічних категорій і законів, досвід роботи з економічною літературою, уміння робити наукові, економічно обґрунтовані висновки, досвід планування свого професійного життя. Економічне виховання здійснюється протягом усіх років навчання: економічна свідомість та економічна компетентність формується завдяки спільним зусиллям усього педагогічного колективу.

Екологічне виховання - це процес спільної діяльності вихователя і вихованців, спрямований на формування відповідального ставлення школярів до довкілля.

Його метою є формування екологічної культури: школярів, а завданнями. — нагромадження знань про довкілля, виховання таких почуттів, як любов до природи, бажання її берегти і примножувати формування умінь і навичок природоохоронної діяльності, залученні учнів до активної роботи по збереженню і поліпшенню довкілля.

Екологічне виховання неможливе без уміння осмислювати екологічні явища, робити висновки щодо стану природи, виробляти способи розумної взаємодії з нею. Передумовою розвитку екологічного мислення є наявність в учнів екологічних знань, а наслідком - екологічний світогляд. На основі екологічного мислення формується екологічна культура як єдність глибоких знань про навколишнє середовище, відповідального ставлення до природи та уміння вирішувати екологічні проблеми, брати безпосередню участь в природоохоронній діяльності. У процесі екологічного виховання необхідно враховувати такі його аспекти: національний та регіональний підхід до вибору навчального матеріалу екологічного спрямування; гуманістична спрямованість і зростаюча роль екологічних чинників у вирішенні глобальних проблем людства; збереження фізичного і духовного здоров'я людини; розкриття основних екологічних законів та понять, важливості екологічних знань не лише у виробництві, а й у повсякденному житті.

Рівень екологічної вихованості школяра молена визначити на основі здатності його до активної участі у природоохоронній роботі.

38. Фізичне виховання — це процес розвитку фізичної досконалості школяра.

Його метою є зміцнення здоров'я учнів, загартування організму, розвиток фізичних можливостей, рухових умінь і навичок.

Формування фізична досконалої особистості передбачає створення умов для забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей та молоді, турботу про збереження та зміцнення здоров'я школярів, попередження травматизму, розвиток життєво важливих рухових умінь, правильної постави, формування навичок, особистої та громадської гігієни, виховання бажання самостійно займатися фізичною культурою, отримання знань про особливості організму, підтримання і розвиток його потенціальних можливостей.

Зміст фізичного виховання включає в себе наукове обґрунтування фізичного та психічного здоров'я учнів, пропаганду здорового способу життя (виконання фізичних вправ, залучення до рухливих ігор, правильне харчування, дотримання режиму праці та відпочинку, попередження тютюнопаління, алкоголізму, наркоманії), формування і вдосконалення рухових навичок, розвиток фізичних якостей (сили, швидкості, витривалості, гнучкості, спритності).

Критерієм фізичної досконалості є сформованість вищезгаданих рис і властивостей особистості.

Статеве виховання - це процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі.

Його мета - формування моральних стосунків між особами протилежних статей, культури, дружби, кохання, інтимних почуттів.

Серед завдань статевого виховання варто виділити такі, як: - формування наукових знань про біологічні і соціальні проблеми розвитку хлопчиків і дівчат; - ознайомлення з анатомо-фізіологічними особливостями статей; - формування взаємоповаги хлопців і дівчат; - виховання відповідальності за свої дії в статевих стосунках; - виховання прагнення до створення сім'ї.

У процесі статевого виховання необхідно зосередити увагу на розгляді таких проблем, як особливості статевого дозрівання дівчат і хлопців, можливі негативні наслідки ранніх статевих стосунків, впорядковувати інформацію, яка приходить із різних джерел, особливо низькопробну. У спілкуванні з школярами треба значну увагу приділяти медичним аспектам статевого виховання: статевій гігієні, профілактиці венеричних захворювань, запобігання ВІЛ - інфекції.

Критерієм статевої вихованості є сформованість поваги до осіб протилежної статі.

Превентивне виховання — це процес роботи з учнями щодо запобігання формуванню у них шкідливих звичок.

Метою його є виховання у школярів негативного ставлення до вживання алкоголю та наркотиків.

Завданнями превентивного (випереджаючого) виховання є:

- формування наукових знань про шкідливий вплив на організм людини, особливо в дитячому та .юнацькому віці, алкоголю, тютюну та наркотичних речовин; - демонстрація переваг здорового способу життя; - виховання відповідальності за збереження свого здоров'я; - збудження прагнення позбутися шкідливих звичок.

Основним критерієм вихованості школяра в даному напрямі буде дотримання ним здорового способу життя.

Реалізація завдань кожного напрямку виховання здійснюється у процесі вивчення навчальних дисциплін, у позакласній та позашкільній виховній роботі, у процесі спільної роботи школи, сім'ї та громадськості шляхом залучення школярів до активної участі у різних видах, діяльності.

Лише комплексний підхід до реалізації змісту ті завдань виховання в єдності навчальної, поааурочної та поз; ішкільної діяльності дітей, в гармонії родинно-шкільних відносин забезпечить ефективність виховного процесу.

40. До методів формування, свідомості особистості належать способи, якими вихователь впливає на свідомість вихованців, тобто на їхній розум і почуття, словом. Застосовуються ці методи: з метою формування у вихованців свідомого ставлення до навколишньої дійсності, до своїх обов'язків, до норм і правил суспільної поведінки. Це такі методи, як розповідь, лекція, роз'яснення, бесіда, дискусія, приклад.

Формування свідомості розпочинається з роз'яснення учням найпростіших понять у галузі етики, естетики, науки, праці, суспільного життя. При роз'ясненні важливим є обґрунтованість, умотивованість, чіткість викладення вихователем сутності понять. У виховній роботі з учнями молодшого і середнього шкільного віку використовується розповідь - опис подій і явищ з метою формування свідомості. Ефективність розповіді залежить від її емоційності, яскравості, здатності вихователя викликати в дитини почуття, враження. У роботі з старшокласниками використовують метод лекції. Лекція містить певне теоретичне узагальнення в галузі моралі, політики, естетики, науки, її мета - формування переконань старшокласників. Різновидом лекційного викладу є повідомлення, досить популярне в шкільній практиці. На відміну від лекції, повідомлення коротше, вузькопланове, компактне.

У процесі виховання дуже важливими є діалогічні метод» спілкування, які. дають можливість почути думку вихованців, допомагають їм вчитися формулювати власні судження, відстоювати, свої позиції. У шкільній практиці бесіда є найпопулярніпшм методом, найдоступнішим для сприйняття вихованцями.

Якщо у процесі обговорення певного питання виникають суперечливі думки, доцільно застосовувати метод дискусії - групове обговорення проблеми а метою досягнення істини шляхом зіставленая різних думок. Якщо бесіду з учнями можна проводити будь-якого віку, то дискусія виникає вже на певному .віковому рівні (у підлітковому віці) і рівні підготовленості її учасників. Дискусія - це словесне змагання. При застосуванні усіх вищеназваних, методів діють психологічні механізми переконування і навіювання.

Слід відрізняти поняття "переконування" від поняття "переконання". Переконання - це результат виховання, система знань, поглядів, почуттів, норм поведінки, а. переконування -спосіб їх формування.

Переконування - це такий спосіб комунікативного впливу вихователя, який виражається у емоційному і глибокому роз'ясненні суті соціальних і духовних відносин, норм і правил поведінки. Переконування - це доведення певного судження, тобто встановлення його істинності за допомогою інших суджень, істинність яких незаперечна, або вже доведена. Технологія переконування включає такі моменти: висунення тези (положення, яке треба довести), підбір аргументів (доказів) для доведення тези (положень, за допомогою яких доводимо), демонстрацію (міркування, в процесі якого відбувається доведення).

На відміну від переконування, що потребує доказовості, навіювання - це спосіб словесного впливу, розрахований на некритичне сприйняття інформації, не передбачає глибокого роз'яснення суті тих чи інших норм. Вихователю важливо оволодіти як прямим, так і непрямим навіюванням. Пряме навіювання характеризується відкритістю мети. Це команда, наказ, навіююча настанова (веління, вказівка,розпорядження, заборона). Непряме навіювання - опосередкований вплив на учня: через опис якогось випадку або через створення спеціальної ситуації. Воно має більш широкий спектр використання і краще сприймається вихованцями. Це може бути натяк, прохання, схвалення, чи засудження колективом.

Здійснюючи переконування і навіювання, вихователю треба пам'ятати, що вони будуть ефективними за таких умов:

- педагогічна доцільність обраних засобів впливу;

- відповідність змісту і форми переконування і навіювання рівню вікового розвитку особистості;

- доступність їх вихованцям;

- врахування індивідуальних особливостей школяра;

- логічність, послідовність, доказовість, опора на конкретні факти;

- переконаність вихователя;

- емоційність, виразність, щирість вихователя, володіння ним основами педагогічної техніки, педагогічним тактом:; - авторитет вихователя, позитивно ставлення до нього учнів;

- уміле поєднання словесного впливу з організацією життя учнів.

41. Методи, спрямовані на організацію діяльності, формування досвіду суспільної поведінки, спілкування можна поділити на дві підгрупи, в залежності від домінуючої мети:

а) методи, які сприяють організації діяльності і спілкування учнів, поліпшують її;

б) методи, які сприяють формуванню способів поведінки, накопиченню і закріпленню досвіду (привчання, вправи, створення виховуючих ситуацій, рольові ігри).

Прогнозування (система перспективних ліній) — спосіб організації діяльності вихованців, який виражається в проектуванні, плануванні, постановці перед учнями яскравих привабливих, цілей, "перспективних ліній", які захоплюють вихованців і викликають у них бажання діяти для реалізації цих цілей. Перспектива є могутнім стимулом життєдіяльності.

Педагогічна вимога - метод впливу, за допомогою якого вихователь стимулює або гальмує дії вихованців. В основі педагогічної вимоги лежить психологічний механізм навіювання. Розрізняють пряму і непряму вимогу. Пряма вимога (команда, наказ, осуд, погроза, настанова) відрізняється імперативністю, однозначністю, конкретністю; висувається рішучим, тоном, відповідно підбирається міміка і жести. Непряма, вимога (порада, натяк, прохання, довір'я, схвалення) краще стимулює дії, ніж пряма, не викликає негативної реакції вихованців. Впливає не стільки зміст вимоги, скільки доброзичлива форма її висунення, Така вимога викликає у дітей переживання, прагнення до поліпшення своєї поведінки. Важливою умовою ефективності даного методу є почуття міри. Навіть при застосуванні жорстких вимог педагог має бути людиною принциповою, але мудрою й чуйною.

Громадська думка - це вимога колективу, яка поєднує в собі оцінку, судження, волю колективу.

Ефективність виховного впливу громадської, думки залежить від педагогічної майстерності вихователя створювати умови для перетворення громадської думки в особисту, а особистої -в громадську, а також, від змісту і культури її функціонування. Для цього слід стимулювати школярів до культурного вираження своєї думки, формувати коректність, дипломатичність у процесі спілкування: коректно висловлювати критичні думки в адресу інших, поважати критику, спрямовану на, свою адресу, захищати свою думку на фоні колективної. Правильно діють ті. вихователі, що менше використовують громадську думку для оцінки негативних вчинків окремих учнів, а більше залучають усіх учнів до колективної творчої діяльності, яка створює можливості для позитивних, вчинків кожному учневі.

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звичні форми, суспільної поведінки (звички). Набуття звички здебільшого починається з оволодіння навичкою. Навичка - це дія, яка виконується при. частковій автоматизації елементів, які складають її. Перехід навички у звичку досягається систематичним повторенням її у певних однакових чи подібних умовах. До основних умов ефективності методу привчання належать: чітка постановка вимоги, демонстрація зразків правильної поведінки, .створення позитивного ставлення до неї, режим: життя і діяльності. Вправи (тренування) - це метод організації життя і діяльності учнів, при якому створюються умови робити вчинки у відповідності до прийнятих у суспільстві норм і правил життя. Вправи, як і привчання, передбачають багаторазове повторення, закріплення і зміцнення цінних способів дій як, стійкої основи суспільної поведінки. Метод вправ часто реалізується через доручення. Важливо, щоб воно було цікавим, посильним, учень має розуміти його необхідність, його виконання має бути проконтрольоване вихователем.

Створення виховних ситуацій — метод організації діяльності, який передбачає створення педагогами спеціально або використання ситуацій, що виникли спонтанно, для виливу на особистість. По своїй суті це ситуації вибору. Учень ставиться перед необхідністю вибрати певне рішення з кількох можливих варіантів. Рольова гра - метод закріплення позитивних дій. Цінність його полягає в тому, що в грі власною потребою дитини стають ті норми, наслідувати які ми хочемо її привчити. Гра завжди творча, бо рольові позиції дитина придумує сама відповідно до змісту гри. Гра буде ефективною за таких умов:

1) ідею гри можна запропонувати, але не можна її дітям нав'язувати;

2) треба допомогти учням збагатити зміст гри, максимально наситити її діями;

3) під час розподілу ролей по змозі задовольнити всіх, водночас поставити кожну дитину в позицію, найсприятливішу для формування її особистості; 4) допомогти учням в оснащенні, необхідними предметами;

5) забезпечити школярам можливість "дограти", не переривати гру доти, доки вона не буде завершена.

42. З метою підкріплення і посилення впливу на особистість школяра застосовуються методи стимулювання і мотивації діяльності і поведінки. До них відносяться: змагання, заохочення, покарання, метод вибуху.

Змагання - це метод спрямування природної потреби учнів у суперництві в русло формування необхідних якостей особистості. Змагання забезпечує успіх і цілеспрямованість у процесі роботи, відчуття товариської взаємодопомоги шляхом обліку і порівняння результатів спільної діяльності і заохочення її учасників. Змагання - явище емоційне. Щоб воно несло позитивний емоційний заряд, треба дотримуватися відповідних педагогічних умов його застосування:

- демократичний підхід до організації змагання;

- прилучення дітей до вироблення умов змагання ї визначення нагород переможцям; - гласність;

- включення школярів до обговорення і аналізу результатів змагання, способів досягнення їх.

Заохочення — це спосіб висловлення' суспільної позитивної оцінки поведінки і діяльності окремого учня чи колективу. Заохочення може бути колективним чи індивідуальним. Заохочення викликає у школярів відчуття задоволення, вселяє впевненість, підвищує відповідальність.

Прийоми заохочення:

- схвалення; - похвала; - вияв уваги; - виявлення поваги, довір'я;

- подяка; - премія, нагорода (при необхідності відзначити особливі досягнення, вчинки: за відмінне навчання, за першість у змаганнях, за порятунок людей, державної власності).

При застосуванні заохочення слід діяти обережно, дотримуючись таких педагогічних вимог:

- об'єктивність заохочення; - опора на громадську думку;

- особистісний підхід до заохочення; - гласність;

- дотримання міри у вираженні заохочення.

Покарання — це такий спосіб впливу на особистість, в основі якого лежить засудження дій і вчинків, що суперечать нормам суспільної поведінки. Покарання має викликати в учнів почуття сорому і вини, наміру не повторювати подібного.

Прийоми покарання:

- покарання - виправлення; - покарання - обмеження;

- моральний осуд: несхвалення, зауваження, догана, попередження, стягнення; - умовне покарання; - зміна ставлення;

- переведення в інший клас, іншу школу; - виключення зі школи.

Щоб покарання було ефективним, треба, дотримуватися таких педагогічних вимог:

- справедливість у покаранні;

- опора на колектив;

- індивідуальний підхід до визначення засобів покарання; - покарання може бути лише індивідуальним;

- відповідність покарання проступку;

- дотримання вимог педагогічного такту;

- поєднання покарання з іншими конструктивними методами виховання.

Метод вибуху - це спосіб яскравих, несподіваних, незвично сильних, впливів на вихованця, який має на меті дуже швидку перебудову особистості на основі дуже сильних почуттів, що виникають при цьому. В основі цього методу — збудження сильних позитивних емоцій. Для забезпечення ефективності цього методу треба добре знати, особливості емоційної сфери особистості, передбачити можливі наслідки, пам'ятати про емоційну виразність при застосуванні вибуху, мати високий рівень педагогічної майстерності, бути впевненим, що це єдино можливий засіб пливу.

43. Самовиховання — кінцевий результат виховання.

Провідними методами: самопізнання є самоспостереження, самооцінка, самовипробування, самоаналіз.

Самоспостереження включає:

а) самоопитування — людина запитує сама себе;

б) згадування: порівняння того, що запам'яталось із записами;

в) самоанкетування, самотестування — людина дає відповіді на письмові запитання чи виконує відповідні завдання, дані самій собі;

г) порівняння — зіставлення вражень і спогадів інших людей з власними;

д) уявне повторення того, що відбувалось. У процесі самоспостереження інколи доцільно уповільнити процес своєї діяльності, ніби розтягнути свої переживання в часі. Це допоможе побачити деякі деталі у собі, у своїх рухах, вчинках, почуттях.

Самовипробування — активний спосіб самопізнання, яке можна здійснити, беручи участь у різних видах діяльності і спілкування. Воно дає нагоду дізнатися про можливості своїх інтелектуальних, емоційних і вольових, якостей, фізичних і психічних особливостей.

Самокритика — опрацювання результатів самоспостереження за допомогою двох методів: самоаналізу і самооцінки. Самоаналіз ґрунтується на умінні бачити позитивне і негативне в собі, в своїх діях і вчинках, це уміння критично мислити, співставляти свої дії і вчинки з певними цінностями та ідеалами. Самооцінка -оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. Від самооцінки залежить самоставлення школяра. Позитивна об'єктивна самооцінка сприяє формуванню самоповаги. Людина із заниженою самооцінкою відчуває себе невпевненою, не вірить, що її зусилля до чогось приведуть і тому не намагається що-небудь змінити у своєму житті. Людина із завищеною самооцінкою відчуває себе впевнено і. добре знає, чого хоче, бачить себе господарем становища.

Важливим компонентом самовиховання є саморегуляція, тобто уміння особистості керувати станом свого здоров'я, емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою. Рушійною силою саморегуляції є воля. Прийомами саморегуляції можна назвати самобідбадьорення, самопереконування. самоаналіз, самонавіювання, самопрограмування.

Важливими методами саморегуляції є самоконтроль і самокоригування свого стану, своїх, дій і вчинків. Самоконтроль -свідоме самостійне регулювання особистістю своєї поведінки, її мотивів і спонукань на основі виявлення відхилень у думках, почуттях, вчинках, діях від загальноприйнятих норм. До механізму самоконтролю входять самоаналіз, самооцінка, самокритика і самообмеження - здатність відмовитися від бажаного коли це зумовлюється зовнішньою потребою.