ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Тернистий життєвий шлях Б.Д. Грінченка

РОЗДІЛ 2. Педагогічний доробок Б.Д. Грінченка

2.1 Відстоювання україномовного навчання

2.2 Ідея національного виховання у педагогічній концепції Бориса Грінченка

2.3 Особистість учителя національної школи в доробку Б. Грінченка

РОЗДІЛ 3. Педагогічні ідеї Б.Грінченка в сучасній школі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Сучасний стан цивілізаційного розвитку висуває нові вимоги до системи освіти й виховання підростаючого покоління. І це цілком природно, адже процес виховання не може бути стереотипним для всіх часів. Річ у тому, що мірою розвитку суспільства, переходу його від одного якісного стану до іншого змінюється й людина: її світогляд, моральність та інші особисті параметри.

Отже, є всі підстави стверджувати, що нинішнє суспільство в цілому і виховну сферу, зокрема, не задовольняє той науковий рівень, на якому розв'язуються сучасні проблеми виховання й розвитку духовно досконалої особистості.

Масові втрати у вихованні підростаючої особистості дали підстави сформулювати незаперечний висновок про те, що виховні методи, які ігнорують почуття, право на свободу й самостійність дитини, індивідуальність, ніколи не приводять до бажаного результату. Тому необхідний пошук нових методів, які б сповна реалізували ідею свободи, співпраці, співтворчості в педагогічному процесі.

Предмет дослідження – педагогічна діяльність Б.Д.Грінченка.

Метою нашої роботи є аналіз педагогічних ідей Б.Д.Грінченка та можливості застосування в сучасній школі.

Завдання:

проаналізувати основні аспекти життєвого шляху Б.Д.Грінченка;

розглянути педагогічні позиції видатного педагога,

можливості використовувати педагогічні ідеї в сучасній школі.

РОЗДІЛ 1. Тернистий життєвий шлях Б.Д. Грінченка

Б.Д. Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині, тепер Сумської області у родині відставного офіцера із збіднілих дворян. Сім'я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки з селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім'ї і досить рано - перечитав все, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші.

У 1874 р. поступив до Харківської реальної школи. В цей час формується суспільно-політична позиція Б. Грінченка-юнака, його тяжіння до революційного народництва. Варто згадати, що Харків був одним з найбільших центрів антицаристської діяльності народників [20].

Саме тоді, під впливом "Кобзаря" він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та ін. фольклорні матеріали. "Першими вчителями літературними" Б. Грінченко називає В. Скотта, Д. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника.

29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за "чтение и распространение" забороненої книжки С. Подолинського "Парова машина". Як наслідок - йому було заборонено навчатись в вищих учбових закладах.

Після року заслання на батьківському хуторі Б. Грінченко повертається до Харкова в пошуках роботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах, зароблених репетиторством, він старався якось існувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись до екстернату у Харківському університеті на народного вчителя.

У 1881 р. він успішно склав екзамен . А злигодні, усілякі труднощі переніс мужньо, заглушаючи їх самоосвітою, книгами та поезією. Не кожний був здатний на таке. Народницькі ідеї полонили душу юного поета і педагога, і він із запалом кинувся у вир громадських справ, продовжуючи вперто вдосконалювати свої знання з історії рідного краю, мови, культури.

Одержавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Але дійсність внесла свої корективи.

Молодого вчителя посилають на роботу у відстале село, в якому живуть російські переселенці. Ця школа у Введенському запам'яталась назавжди, але не розчарувала його віри у значення учителя в суспільстві.

У 1883 році після літніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту. У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився із молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило їх так що вони називали одне одного лише по-родинному: "Сестро Марусю", "Брате Борисе". На початку 1884 р. він одружується з Марією Миколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником у всіх справах, а згодом - письменницею і перекладачем.

Марія Миколаївна надала Борису Грінченко ту підтримку, якої йому так не вистачало [11].

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області). Відома освітня діячка і письменниця Х.Д. Алчевська відкрила народну школу у маєтку свого чоловіка - Алчевського Алексія Кириловича. Христина Данилівна була незадоволена навчальним процесом і розшукувала справжніх ентузіастів освіти. У Харкові М. Лободовський і В. Мова порадили запросити у школу Бориса Дмитровича. Завдяки старанням Алчевських тут був створений справжній райський куточок, у якому в літку любила відпочивати не тільки родина Алчевських, а й гості.

Спочатку селяни з підозрою і недовір'ям приглядались до нового вчителя, несхожого до тих, які вже були у їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, які приїхали до них, розмовляють "по - мужицькому". Але повільно учні і їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. Вони почали пишатися рідним словом. Хоч у школі уроки проводились російською мовою, але учні вже розуміли, що ця мова чужа, не рідна, бо рідною для них є українська, яку передали їм, нащадкам, їх предки. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог - новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів.

В Олексіївку до Грінченків приїжджали за порадою відомі громадські, політичні та культурні діячі. Серед них - Трохим Зінківський та Іван Липа. На Луганщині з українських письменників у цей час ніхто не одержував стільки листів з усієї України, українських газет та журналів, як Грінченко.

У селі Олексіївці Борис Грінченко з дружиною повністю присвятили себе навчально-виховній роботі. Христина Данилівна була задоволена самовідданими вчителями, надіючись на них і тому без тривоги виїжджала у Харків, де знаходився великий будинок Алчевських, а також у Москву чи Петербург. Борис Дмитрович був задоволений, що управителька школи не втручалася в навчально-трудовий процес. Вона ж була задоволена, що її школа є однією з кращих в окрузі. Шість років перебування на Луганщині стали дуже плідними для подружжя Грінченків.

Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексіївці має всеукраїнське значення. Можна з впевненістю сказати, що саме тут сформувався Б. Грінченко як письменник. Прозові та поетичні твори, публіцистичні есе - надбання шестирічного перебування в Олексіївці.

На передодні складних політичних подій Грінченки змушені були попрощатися з селом Олексіївка. Доньці Насті прийшла пора продовжити навчання. Виїжджати сім'ї було потрібно і через конфлікт з Алчевською і за необхідністю продовжити освіту. В той час у Луганську не було такого середовища серед інтелігенції, де б можна було знайти спільне за інтересами товариство. Друзі з Чернігова були зацікавлені переїздом до них Грінченка. Особливо ж - В. Cамійленко, М. Коцюбинський, І. Шпраг і Ф. Уманець. Перші два входили у "Братство тарасівців". І сім'я переїздить до Чернігова.

У Чернігові у 1894 році Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії. Служба у земстві все ж таки давала шматок хліба. Але за доносом Котляревського Бориса Дмитровича було звільнено. Чернігівське жандармське управління сповіщає департамент поліції про утворення в Чернігові таємного антиурядового політичного гуртка, до складу якого входить М. Коцюбинський, його дружина, Б. Грінченко, І. Шраг та інші.

Після звільнення із Земської управи Грінченка родина опинилися в скрутному матеріальному становищі. Через деякий час друзі допомогли влаштуватися йому у Чернігівському музеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського. Музей на той час був одним з найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок на Україні. Дружина Пантелеймона Куліша Ганна Барвінок передала сюди все, що було пов'язане з іменем Куліша. Тільки експонатів за іменем Тараса Шевченка нараховувалось 758.

Борис Грінченко з властивою йому працьовитістю взявся за діло. Разом з Марією Миколаївною цілими днями і вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. У 1900 році був складений і виданий великий том "Каталога музея украинских древностей". Багато довелось їздити по Україні і розшукувати нові невідомі експонати [7].

Дуже велику увагу приділяє Б.Д. Грінченко видавничій справі - 50 книжок для народу неймовірно великим тиражем для того часу - 200 тисяч примірників. І це в умовах жорстокої заборони, коли не дозволялось видавати українські книжки. Одне з найкращих видань чернігівського "серіалу" - це " Кобза" П. Грабовського. Саме на цей час припадає підготовка і видання тритомної праці ( 1400 стор.) з українського фольклору.

Після звільнення з Чернігівського земства Б. Грінченко знову опинився у становищі цілковитої службової невизначеності. Але нова робота знайшла його сама. У 1902 році йому запропонували взяти участь у створенні словника української мови, який задумала видавати редакція " Киевской старины ". І сім'я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва.

Матеріальні умови в Києві були набагато кращими. Але це не змінило ні характеру, ні працьовитості Грінченка. Він повністю поринув у роботу над словником, який мав бути закінчений до першого листопада 1904 року [14].

Хоч частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса і Марії Грінченків. Важко працюючи сім годин в день, героїчний подвиг їх увінчався успіхом. " Словарь української мови " вийшов у світ 1907-1909 рр. у чотирьох томах. Словник містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови, починаючи від Котляревського ї до початку ХХ століття. Словник був удостоєний Російською Імператорською Академією Наук другої премії М. І. Костомарова.

Під час перебування у Києві, Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. В 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства "Просвіта".

6 травня 1910 р. не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі.

Дуже багато людей висловлювали свій сум з приводу втрати письменника, широко відгукнулася українська та російська преса. Статті, присвячені Б. Грінченку, з'явилися в цілому ряді зарубіжних видань - в Італії, Франції, США. Австралії, Бразилії.

Вдячні нащадки глибоко шанують невтомного трудівника. В селі Олексіївці відкрито перший в світі пам'ятник Борисові Дмитровичу Грінченко. Зараз розпочато роботу над створенням меморіального комплексу.

РОЗДІЛ 2. Педагогічний доробок Б.Д.Грінченка

2.1 Відстоювання україномовного навчання

Б.Д. Грінченко у праці "Народні вчителі і вкраїнська школа" показує роль русифікації в денаціоналізації українського населення, в його психологічному виродженні: "Коли мову будь-якого народу, як от українського, виганяють зі школи, з церкви, з адміністративних інституцій, з суду, забороняють її навіть у літературі, то тоді тая мова перестає бути мовою освіти, культури, мовою освічених класів і зостається тільки мовою темної неосвіченої маси".

Негативно ставився педагог до тих діячів освіти і культури, які виявляли нігілізм у ставленні до мови навчання, не бачили шкоди, якої завдає російськомовна школа українським дітям [10].

Його принциповість з цього питання виявилася у ставленні до Х.Д. Алчевської, яка опікала Олексіївську школу, де працював учителем Грінченко. Він демонстративно відмовився від участі у святкуванні тридцятирічного ювілею освітньої діяльності X. Алчевської, мотивуючи це глибокими розбіжностями: "Це та розбіжність, що заважає мені прилучитися до Ваших урочистостей. Я вважаю, що українці повинні служити Україні й українській, а не московській освіті. Поважаючи діячів московської освіти на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитись до московської освіти на землі українській. Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни є омоскалення мого народу, — тобто те, проти чого спрямована моя діяльність. Зрозуміло, що мені неможливо й ні за що вітати Христину Данилівну 14 травня. Зробивши це, я виявився б людиною, яка робить одне, а говорить інше"1.

З гіркотою описує педагог принизливе становище української мови на українській землі: "Нашій українській мові тепер нема ходу: вигнано її зі школи, з суду, з усіх державних і крайових урядів, з церкви — скрізь. Де не піде наш чоловік, всюди до його по-московському озиваються, а як заговорить він по-своєму, то ще з його глузують, знущаються, а як солдатів, то й б'ють за їх рідну мову. По школах школярів теж одучають, щоб по своєму не говорити, і розказують їм, що українська мова, то хохлацька, мужицька, погана мова, що нею тільки дурні хахли, а путящий, розумний, освічений чоловік повинен говорити московською мовою".

Таке ставлення до мови спонукало педагога до глибоких наукових досліджень ролі рідної мови у процесі навчання й виховання.

Багаторічна робота Б.Д. Грінченка [6] над дослідженням лексики української літературної мови XIX ст., фольклорних творів, більшості діалектів привела до появи протягом 1900—1907 рр. чотиритомного «Словаря украинского языка, собранного редакцией журнала "Киевская старина».

«Необхідність навчання дітей рідною мовою педагог утверджує з позицій принципу природовідповідності. Школа має вчити природній мові, розвивати її, щоб остання стала досконалим засобом духовного життя, формування та розвитку думки.

Б.Д. Грінченко показує неймовірні труднощі, які має українська дитина в російській школі. Долає їх вона шляхом великих нервових зусиль. За таких умов втрачаються послідовність і системність у здобутті знань, має місце порушення принципу доступності в навчанні: "Засвоєння чужої вимови, заучування незрозумілих слів й виразів та осягнення правил чужої мовної будови вимагає від дитини, — писав Грінченко, — великого напруження думки, розумової енергії. Між іншим, уже саме засвоєння механізму читання і письма настільки сама по собі важка для дитини справа, що у величезної більшості дітей одне воно вимагає всіх їхніх розумових зусиль, тому зрозуміло, настільки навчання грамоти затримується вивченням чужої мови».

Б.Д. Грінченко зазначав, що нова школа має надати освіті розвивальний, виховуючий характер. Він не вважав, що головним завданням школи є наповнення учнівських голів певною сумою знань. Вся сутність народної школи полягає, на думку педагога, в тому, щоб виховати розум дитини, розвинути, зміцнити його, зробити дитину придатною для подальшої діяльності. Б.Д. Грінченко стояв на тій позиції, що всі знання, яких учень набуває в школі, мають бути тільки засобами для розвитку розумової сили учнів і всі предмети її навчального курсу повинні строго відповідати цій меті. Для того щоб розвивати розумові здібності дітей, вчитель має добирати відповідні методи навчання. Педагог у своїй практиці відкидав зазубрювання, неусвідомлене запам'ятовування, протиставляючи їм навчальну роботу, що розвивала образне й абстрактне мислення, забезпечувала глибину знань. Він залучав до самостійного читання, написання учнем рецензій на прочитані книги, обговорення прочитаного. Читання дає дитині, — писав Б. Грінченко у праці "До питання про журнали для дитячого читання", — новий ґрунт для роботи свого мислення. Виходячи з цього, він розглядає проблеми змісту книги: остання має нести ідеали гуманізму, добра, правди і краси. Наслідуючи великих просвітителів Т. Шевченка, П. Куліша, К. Ушинського, Б. Грінченко пише навчальні книги для дітей: "Українську граматку", "Рідне слово" ("Українська читанка"). «Українська граматка» складалася з трьох розділів: букварної частини, «читання після азбуки» та зразків каліграфії [22].

Як зазначає дослідник творчості Б. Грінченка М. Веркалець, навчати дітей грамоти вчитель починав з відомостей про звуки, що становлять основу всякої мови. Саме за фонетичним принципом Грінченко побудував свій буквар. "Діти спочатку, — пише він, — вивчались розкладати слова на склади й на окремі звуки, потім доходило до того, що з показаних їм звуків самі складали слова. Все це я робив з самими звуками, зовсім поки що не говорячи з дітьми про літери"1. Водночас педагог навчав дітей писати елементи літер. Усна робота в першому класі завершувалася сполученням звуків у склади та слова. "Кожен учитель знає, — зазначав автор, — що доброму читанню часом дуже довго заважає те, що діти не вміють зливати звук зі звуком, а вимовляють кожен звук окремо. Це неминуче буває тоді, коли почати зразу вивчати і звуки, і літери".

За таких умов, справедливо вважав педагог, діти засвоюють помилковий стереотип "літера — тверда, м'яка" або звикають до шкідливого ототожнення букви зі звуком.

Б.Д. Грінченко рекомендує після опрацювання звукової системи української мови приступати до читання та писання. Ця робота починалася з вивчення шести малих букв (о, с, а, х, л, м) на руховому алфавіті поруч з ідентичними великими літерами. Лише після цього ставала потрібною книжка, де кожна літера ілюструвалася малюнком. Діти називали зображену річ, а потім читали підтекстовки, в яких досить легко віднаходили нову літеру, знаючи, як її слід вимовляти. Через те, — зазначав Б. Грінченко, — читання й писання не тільки одне одному не заважало, а навпаки, допомагало одне одному, робило науку розумнішою, цікавішою учневі.

Дотриманню послідовності навчальних операцій підпорядковано й засвоєння прописних літер, у процесі якого вчитель, повідомляючи учням для запису окремі слова, поступово підводив їх до формування вміння писати диктанти [15].

Значне місце в книзі для першокласників приділялося завданням граматичного характеру, які подавалися до кожної теми. Замість крапок дітям необхідно було відшукати потрібну граматичну форму. Це, вважав Б. Грінченко, зацікавлює учнів, і привчає їх свідоміше порядкувати мовою.

2.2 Ідея національного виховання у педагогічній концепції Бориса Грінченка

Навчання рідною мовою — один із провідних принципів освітньої системи Бориса Грінченка. Спираючись на досвід прогресивних педагогів, психологів, мовознавців, він розвиває їхні думки щодо діалектичної єдності мови і мислення, наголошує на тому, що мова є виразником найістотніших національних ознак: психологічних, світоглядних, етнографічних. Б. Грінченко переконаний, що мислення перебуває в нерозривному зв'язку з мовленням. Одним із перших серед українських педагогів він творчо осмислив найсуттєвіше в спадщині О. Потебні: «Устами таких людей, як О. О. Потебня, вона каже, що думка й мова невпинно впливають одне на одне і коли не розвивається мова, то не може розвиватися і думка. Таким робом доходимо ми до того, що виховання конче мусить бути національне, система виховання повинна бути така, щоб у їй народність мала відповідне собі місце».

Педагогічна потреба навчання рідною мовою безперечна: «І справді, ми бачимо таку річ, що завжди діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту, й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою». Народ одвертається від чужомовної школи, бо вона, на думку одного з літературних героїв Грінченка, «однімає школяра в сім'ї, навчає його згорда, зневажно дивитися на своїх людей, кида його на другу роботу і робить з його нечесну людину». А причина цього та, що «школа вчить незрозумілою мовою і промовляє до дитини чужими образами». Устами свого героя Марка Кравченка Б. Грінченко проголошує: «На Вкраїні школа повинна бути вкраїнською, мовою науки на. Україні повинна бути мова вкраїнська»)

Важливою професійною якістю педагога є його педагогічний такт. Він ніби цементує всі якості вчительської особистості, робить їх корисними у процесі навчання й виховання. Педагогічний такт — характерна риса того вчителя, образ якого постає з оповідань «Украла», «Непокірний», «Екзамен». Пригадаймо, як в оповіданні «Украла» учні під впливом учителя Василя Митровича змінили своє ставлення до Олександри. На дітей вплинула виважена поведінка вчителя, його уважне ставлення до їхньої однокласниці, бажання в усьому розібратися, його тактовність, милосердя й доброта. Привертає увагу та довіра й повага, з якою школярі ставляться до вчителя. Для них дуже важлива саме його думка, вони прислухаються до його порад, діють як їхній наставник. Педагогічна проникливість, і спостережливість, уважність, бережне ставлення до особистості учня, розсудливість, урівноваженість, товариськість допомогли вчителеві розв'язати конфлікт і посіяти зерно людяності й доброти в дитячі душі [12].

Ці якості були властиві і Борису Грінченкові. Приїхавши на нове місце роботи в село Нижня Сироватка, що на Сумщині, педагог побачив заляканих і затурканих школярів, які нікого й нічого не поважають. Причина цього була зрозуміла: попередник Грінченка відзначався аморальністю, невихованістю, безкультур'ям. Усуваючи всі наслідки колишнього виховання, Б. Грінченко, як згадує Марія Загірня, не карав учнів, не залишав без обіду, а ласкою та добрим словом очищав дитячі душі. Звичайно, доброзичливість і щирість у стосунках з учнями підвищували .авторитет учителя. А той педагог, який має любов і повагу дітей, досягає кращих результатів у навчанні й вихованні.

Значну роль у розбудові української національної школи відіграли підручники, створені Б. Грінченком) У часи національного гноблення учні Олексіївської школи навчалися за його «Українською Граматикою» та «Рідким словом», які були побудовані на основі генетично близького й рідного українській дитині матеріалу — українському фольклорі й найкращих зразках української класичної літератури. Навчаючи дітей рідної мови, Б. Грінченко збагачував їхній світогляд знаннями з історії та географії України, виховував високі громадянські й морально-етичні почуття. Він свідомо обрав для навчання грамоти-звуковий аналітико-синтетичний метод, розробив правильну методику навчання письму. Педагогічна спадщина Бориса Грінченка заслуговує на увагу як науковців-дослідників, так і педагогів-практиків. Дослідження, творче засвоєння і; втілення ідей видатного українського педагога в життя,; сучасної школи забезпечує її утвердження на засадах, гуманізму, демократизму й національної визначеності.)

Кожний народ, що дбає про справу національного відродження, насамперед ставить питання про становлення і нормальне функціонування національної школи, бо тільки через неї можна якнайшвидше підвищити національну самосвідомість, виховати патріотичні почуття. У "Національній доктрині розвитку України у XXI столітті" зазначено:

«Освіта утверджує українську національну ідею, сприяє розвитку культури українського народу в єдину політичну націю, яка прагне жити у співдружності з усіма народами і державами світу».

На необхідності розвитку мережі українських шкіл наголошував ще Борис Дмитрович Грінченко (1863 - 1910), видатний український вчений-педагог, громадський діяч, фольклорист, перекладач, мовознавець, мислитель-гуманіст, який усе своє життя присвятив служінню Україні, народній освіті й національній культурі.

Як педагог Б.Грінченко відзначався глибоко прогресивними переконаннями. У численних розвідках («Яка тепер народна школа на Вкраїні», «На беспросветном пути. Об украинской школе», "Якої нам треба школи" та інших) він наголошував на необхідності створення мережі українських національних шкіл. Навчання рідною мовою - один із провідних принципів освітньої системи Б.Грінченка. Спираючись на досвід прогресивних педагогів, психологів, мовознавців, він розвиває їхні думки щодо діалектичної єдності мови і мислення, наголошує на тому, що мова є виразником найістотніших національних ознак: психологічних, світоглядних, етнографічних. Педагогічна потреба навчання рідною мовою безперечна: "І справді, ми бачимо таку річ, що завжди діти, які вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту, й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою" [6].

Усупереч діючим нормам, Б.Грінченко викладав українською мовою, використовуючи складений самостійно буквар, який уперше був надрукований під назвою "Українська граматика до науки читання й писання" у 1907 році. Він був автором й однієї з перших українських книг для дитячого читання "Рідне слово"; редактором "Словника української мови" - першого великого зібрання лексичних фондів української мови; керівником київської культурно-освітньої громади "Просвіта"; перекладачем видатних творів світової культури.

Б. Грінченко надавав дуже великого значення ролі книжки в житті людини, а особливо дитини. Результатом творчого пошуку педагога була вміло організована робота з книжкою в процесі навчання й виховання. Читання українських книжок на уроці було заохоченням і нагородою за самостійно і заздалегідь виконані завдання. Робота продовжувалась комплексом позакласної: учні писали рецензії на прочитані книжки, на твори однокласників тощо. Упродовж 1888 1889 років у школі, де працював Б.Грінченко, видавався рукописний журнал "Думка", куди вміщувалися перші літературні спроби учнів, атакож фольклорні матеріали, зібрані у своєму селі. На заняттях із старшими учнями практикувалися навіть лекції з українознавства, які передусім формували національну свідомість [1].

Втрачаючи рідне коріння, людина відрікається від найсвятішого - любові й поваги до народних традицій, звичаїв, моралі. Втрата відчуття національної приналежності, співвіднесення себе з певним етносом більшістю його представників перетворює народ у натовп, свідчить про глибоку й всебічну деградацію нації. Б.Грінченко розумів, що, лише пробудивши в народу національне самоусвідомлення, можна сподіватися на його національне, політичне й соціально-економічне самовизнання. Більшість тих проблем, які стосувалися розширення мережі українських національних шкіл і хвилювали педагогів, просвітян, серед яких був і Б.Грінченко, лишаються актуальними й сьогодні. Отже, зайвий раз переконуємося, що сучасним педагогам необхідно глибоко та всебічно вивчати й популяризувати творчість Б.Грінченка, чиє життя було віддано благородній справі національного виховання.

2.3 Особистість учителя національної школи в доробку Б. Грінченка

В. Грінченко вважав, що на особі вчителя ґрунтується все навчання і виховання. Він хотів його бачити високоосвіченою, високоморальною особою, яка досконало знає свою справу, сумлінно виконує вчительський обов'язок, є справедливою, послідовною і цілеспрямованою у своїх діях. Педагог висміює обмежених вчителів, які вбивають у дітях прагнення до знань, знущаються над ними морально та фізично. Таким горе-вчителям Грінченко протиставляє образи справжніх народних вчителів, які живуть життям народу і з любов'ю викохують його дітей на культурних здобутках попередніх поколінь.

Педагога хвилювало й те, що серед учителів переважало жіноцтво, а це, на його думку, не сприяло повноцінному вихованню хлопчиків. Отже, проблема "очоловічення" школи, порушена Б. Грінченком, і сьогодні є невирішеною.

Держава, яка хоче досягти вершин соціально-економічного й культурного розвитку, повинна дбати про своє майбутнє, підвалини якого закладаються у школі. Саме від школи залежить здоров'я суспільства, бо вона визначає рівень моралі та інтелекту майбутніх поколінь. Нині, коли відбувається становлення нової національної школи в Україні, дуже важливо зробити все можливе для -того, щоб вона утвердилася на принципах гуманізму, демократизму і щоб процес її розвитку в цьому напрямі став незворотним. Розвиток національної школи має бути науково вивіреним, тому необхідно залучати до-цього процесу все, що вироблене наукою, вивчати й засвоювати все найцінніше, створене педагогічною думкою. насамперед вітчизняною.

Навчально-виховні завдання школи реалізуються через зміст навчального матеріалу, форми й методи навчально-виховної роботи, а також через, особистість учителя й характер його діяльності. Учителеві належить одне з найважливіших місць у структурі шкільної освіти, ним тримається школа. Пам'ятаймо мудрі слова видатного педагога XX ст. Василя Сухомлинського: «Школа — це, образно кажучи, тонкий і чутливий музичний інструмент, який творить мелодію людської гармонії, що впливає на душу кожного вихованця, але творить лише тоді, коли цей інструмент добре настроєний, а настроює його особистість педагога, вихователя». Від особистісних і професійних якостей педагога значною мірою залежить ефективність діяльності школи.

На жаль, особистість учителя національної школи багато десятиліть у нас спеціально не досліджувалась. Але це не означає, що українська педагогічна думка не має в цьому плані ніяких здобутків. Звернувшись до періоду активізації національно-визвольного руху в Україні кінця XIX — поч. XX ст., ми побачимо, нові навіть для нашого часу ідеї в суспільній думці та педагогіці, пов'язані, насамперед, з іменами І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Павлика, В. Стефаника та інших діячів української культури [30].

Серед педагогів цього періоду особливе місце посідає Борис Грінченко. Його заслуги в розвитку педагогіки тепер не викликають заперечень, хоча тривалий час діяльність цього письменника, педагога, суспільного діяча замовчувалась, а то й характеризувалася тенденційно. Розробляючи й удосконалюючи національну систему освіти в Україні, нам не обійтися без педагогічного досвіду Бориса Грінченка.

Щоб усвідомити педагогічні ідеї Грінченка, необхідно звернутися до аналізу не тільки того, що чітко сформульовано в його наукових працях, а й до того, що криється за словесним визначенням, до принципів відбору фактів тощо. Теоретичні висновки і практичні рекомендації педагог іноді формулює дуже стисло, вважаючи їх зрозумілими для всіх, а ще частіше вони лишаються в середині фактичного матеріалу, складаючи його концептуальну основу. Тому дослідження наукової спадщини нашого талановитого співвітчизника потребує глибокого теоретичного осмислення — без цього ми не виявимо його прихований раціональний потенціал.

Б. Грінченко свідомо засвоїв кращі надбання світової педагогічної думки і поєднав їх з національними традиціями виховання та формування особистості, з потребами-духовного відродження української нації. У своїх науково-педагогічних, публіцистичних працях, художніх творах, що торкаються проблем освіти, він визначив усі найважливіші аспекти наукової педагогіки (мета, завдання, принципи, зміст, форми й методи навчання та виховання дитини). Чимало уваги приділено і загальнокультурній, професійній підготовці вчителя. Цілісний образ учителя національної школи, що постає з усієї наукової й літературній спадщини вченого й письменника, органічно доповнюється його власною педагогічною діяльністю. Згадаймо такі його теоретичні праці, як «Народні вчителі і вкраїнська школа», «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «Якої нам треба школи», «На безпросвітній путі. Про українську школу», підручники «Українська граматка до науки читання і писання», «Рідне слово. Українська читанка», художні твори шкільної тематики, публіцистичні статті з проблем народної освіти та культури, а також епістолярну спадщину і власне педагогічну діяльність Грінченка-вчителя, що постає із спогадів сучасників.

Б. Грінченко був гордий за свій народ, пишався його історією, культурою, традиціями. Той занепад, у якому бачив його, вважав тимчасовим, словом і ділом намагався змінити те становище, пробуджуючи у своїх сучасників почуття власної гідності: «Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім'ї і візьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за своє життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самими собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім'ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до одного, то до іншого. Таких байстрят, мабуть, можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!». У «Листах з України Наддніпрянської», адресованих українській інтелігенції, Б. Грінченко обстоює збереження українського менталітету, прагне пробудити національне самоусвідомлення й закріпити його у свідомості найпершого провідника українського народу. Водночас він підтримує ідею взаємодії й взаємозбагачення культур усіх народів на основі рівноправного й вільного розвитку кожної з них.

Б. Грінченко постає перед нами як справжній гуманіст, демократ і патріот з передовим і всеохоплюючим світобаченням. Це саме ті складові ідеалу Изодської особистості, якого прагнув народний учитель Грінченко і якого, на його думку, мав дотримуватися кожний інтелігент-просвітитель. Постать Б. Грінченка осяяна високою духовною культурою, притаманною справді інтелігентній людині, адже його життя позначене не лише передовою світоглядною позицією й високими ідейними переконаннями, а й широтою інтересів, самозреченістю у праці заради народу.

До кожного діла на освітній ниві Б. Грінченко брався рішуче і впевнено, з вірою в те, що вселюдська освіта, а разом з нею і національна свідомість, мов «весняна повідь», захопить широкі народні маси. До сміливих і рішучих дій закликав своїх сучасників на сторінках художніх творів: «Не біймося, що нас мало. Все велике починається з малого! Ставаймо до великого діла, і воно саме заставить нас вирости, зробитися дужими і того діла достойними» (Грінченко Б.Д. Твори —Т. 1. —С. 369). А. Погрібний влучно назвав Грінченка «інтелігентом-чорноробом», бо він, на відміну від багатьох діячів культури. не тільки проголошував ідеї й завдання культурно-звітньої праці, а й послідовно втілював їх у життя, першим ставав до цієї важкої роботи й вимагав конкретної праці від кожного, хто міг її виконати.

В українській культурі Борис Грінченко залишив глибокий і чіткий слід. «Ставати на всяке жнив`я» (І.Франко) йому давала змогу висока ерудованість, глибока загальна освіченість. Те, що безпосередньо торкалося його педагогічної діяльності, він знав досконало, був обізнаний у літературі, педагогіці, психології, і не тільки у вітчизняній, а й у зарубіжній. І ці знання плідно використовував на ниві освіти. У праці «Народні вчителі і вкраїнська школа» Б. Грінченко детально проаналізував літературний рух на галицькій і російській Україні, починаючи від Котляревського, склав реєстр науково-популярних книжок з різних галузей знань, які пропонував застосовувати як навчально-методичний матеріал.

Не лише широта інтересів, ерудиція, працьовитість характеризували цього видатного українця. Йому, була притаманна виняткова принциповість і наполегливість у впровадженні своїх ідей та переконань у життя [2].

Принциповістю, чесністю, благородством і повагою до людської особистості відзначаються й герої Грінченкових творів. Гімназіальний учитель Марко Кравченко, головний герой повісті «Сонячний промінь», презирливо ставиться до трусу серед учнів, влаштованого інспектором. Він заступається за учнів, у яких було знайдено заборонені гімназіальними правилами, але дозволені цензурою книжки, і схиляє на свій бік усю педагогічну раду. Нарешті, він кидає в обличчя директорові: «З тією системою шпигів та доносів, яку ви завели, чесний чоловік погодитися не може!» Марко облишає викладання в гімназії, бо його гнітить її реакційна атмосфера, де майже немає вчителів з «образом та подобієм божим», з інтересами вищими, ніж кар'єризм, а ті, що є, ховаються зі своїми поглядами.

За будь-яких умов Б. Грінченко залишався вірним своїм ідеалам і своїй справі. А це було нелегко, адже вчителям доводилося терпіти нестатки, невлаштованість у побуті, нестерпні умови праці. Вчителі залежали від місцевої влади, яку представляли, як правило, люди обмежені й нечесні. І через це найбільше страждала шкільна освіта на селі [7].

Яким же хотіла бачити влада вчителя? Який учитель її задовольняв? Він мав бути покірним і слухняним, ні на що не нарікати, ретельно дотримуватися всіх програм, указів і розпоряджень, що, звичайно, передбачало відсутність будь-якого творчого пошуку. Учитель мав бути знаряддям у руках самодержавства й церкви. Останні ж хотіли мати народ неосвічений, а отже, покірний. Владу задовольняв непомітний учитель, який би ладив з попом-законовчителем, старшиною та писарем. Такого вчителя змалював Б. Грінченко в повісті «Сонячний промінь». Петро Олексійович Карпенко, скромний, з блідим обличчям, у старенькій піджачині, покірно переносить усі життєві негаразди, але не заради високої ідеї — він вірно служить самодержавству. В освіту народу не вірить, бо вважає, що народ її не любить. Учитель упевнений, що знає свій народ, але ж насправді він навіть не має уявлення про його історію. Він відверто каже: «Я того не знаю, як у старовину було...» Водночас Петро Олексійович сумлінно ставиться до своїх обов'язків, «б'ється, як риба об лід, щоб хоч так-сяк обтесати хлопців», але не виходить за межі вказівок начальства. Про самоосвіту вчителя годі й говорити.

Але не можна сказати, що автор зневірився в інтелігенції. Навпаки, він свято вірить в інтелектуальний і творчий потенціал українського вчительства, тому його Петро Олексійович зацікавлюється ідеями Марка Кравченка, а згодом і зовсім переймається ними. Б. Грінченко впевнений: «Той, у кого в грудях б'ється чесне серце, хто знає, яке велике се діло народне учительство, хто не хоче зрадити свого народу,— той зрозуміє, куди йому треба йти, з ким і за кого стояти. Він зрозуміє, що він повинен стояти за права українського народу як нації і добиватися для його школи рідною мовою». Отже, народним учителем має право називатися лише та людина, яка окрилена високою метою служіння рідному народові, з широким і прогресивним світоглядом, справді інтелігентна й високоморальна [27].

Від світоглядних і морально-етичних позицій педагога невіддільні його професійні якості. Створюючи образ учителя національної школи, Б. Грінченко належну увагу приділив його професійній підготовці. Учитель повинен добре знати предмет, володіти методикою його викладання, що передбачає хороші навички роботи з діючими підручниками, творчий.

Важливою рисою педагога, на наш погляд, є також рівень його науково-педагогічного мислення, глибиною якого відзначався Б. Грінченко. Цей талановитий педагог творчо опрацював та узагальнив вітчизняний і зарубіжний досвід навчання й виховання, засвоїв народну основу педагогічних систем, що полягає в урахуванні мови, культури, характеру, побуту, історії конкретної нації, і створив власну педагогічну систему, головним принципом якої є принцип національного. Педагогічна система Б. Грінченка ґрунтується на глибокому знанні й розумінні спадщини Яна Амоса Коменського, Джона Локка, Й. Г. Песталоцці, Д. Дістервега, М. Корфа, В. Водовозова, К. Ушинського.

Грінченко науково обґрунтував необхідність створення національної школи. У праці «Народні вчителі і вкраїнська школа» він писав, що ще 1863 р. Ушинський називав московську школу мало не «адом» для вкраїнської дитини, казав, що така школа робить в українському селі «гірше, ніж нічого» і тільки задержує натуральний розвиток дитини». Така системи освіти денаціоналізує народ, а деонаціоналізація, як відомо, призводить до деморалізації. втрачаючи рідне коріння, людина відрікається від найсвятішого — любові й поваги до народних традицій, звичаїв, моралі. Втрата відчуття національної приналежності, співвіднесення себе з певним етносом більшістю його представників перетворює народ у натовп, свідчить про глибоку й всебічну деградацію нації. Б. Грінченко розумів, що, лише пробудивши в народу національне самоусвідомлення, можна сподіватися на його національне, політичне й соціально-економічне самовизначення. Тому Грінченко вважав загальну освіту на національному ґрунті наріжним каменем розвитку кожної нації [2].

У свідомості кожної особистості повинен існувати національний образ світу, який ми визначаємо як систему поглядів і уявлень, відношень і оцінок, у яких народ та окремий індивід як активний суб'єкт його життєдіяльності відображає дійсність. По суті, йдеться про формування національного типу, який визначається мовною, світоглядною, культурною приналежністю до українського етносу. Вся дійсність відображається в національному образі в її відношенні, впливові на життя, долю, благополуччя перш за все цього народу. У національному образі світу суспільство, природа і сама людина постають крізь призму національних цінностей, що сформувались історично й закріпились у мові й культурі.

Формування окремих елементів національного образу світу починається із засвоєння мови, народної творчості, звичаїв тощо. Але найпослідовніше він складається в умовах організованого навчання й виховання, яке повинно здійснюватися в національній школі.

Висуваючи високі вимоги до вчителя, Б. Грінченко перш за .все прагнув їм відповідати і сам. Працюючи в Олексіївці, він та його дружина навчали не лише дітей, а й дорослих [4].

Треба зазначити, що Б. Грінченко надавав дуже великого значення ролі книжки в житті людини, а особливо дитини. Результатом творчого пошуку педагога була вміло організована робота з книжкою в процесі навчання й виховання. Читання українських книжок на уроці було заохоченням і нагородою за самостійно й заздалегідь виконані завдання. Ця робота продовжувалася комплексом позакласної: учні писали рецензії на прочитані книжки, на твори однокласників. В Олексіївській школі діяв своєрідний літературний і гурток. Здібні школярі писали рідною мовою власні літературні твори. Упродовж 1888—1889 рр. у школі видався рукописний журнал «Думка», куди записувалися перші літературні спроби учнів, а також фольклорні матеріали, зібрані у своєму селі. На заняттях із старшими учнями практикувалися навіть лекції з українознавства, які передусім формували національну самосвідомість.

РОЗДІЛ 3. Педагогічні ідеї Б.Грінченка в сучасній школі

Педагогічна система Б. Грінченка спирається на народну педагогіку, адже це є вічне, невичерпне джерело навчально-виховної мудрості. Цю мудрість видатний педагог плідно використав у своїй практиці. Педагогічні інтереси Грінченка стосувалися насамперед дидактики. Свої дидактичні принципи педагог втілював у власній педагогічній діяльності, пропагував у науково-педагогічних і публіцистичних працях. У справі національної освіти Б.Грінченко був цілком послідовним, ніколи не відмежовувався від справ національного виховання, творив, писав українською мовою, яка лунала в його піснях, думах, в його серці, віддавав усі свої сили справі національного й соціального визволення рідного народу. Носіями цієї ідеї є й герої багатьох його оповідань ("Дзвоник", "Екзамен", "Непокірний" тощо).

Етапи становлення національної свідомості:

Етап етнічного самоусвідомлення. Етнічне самоусвідомлення є першоосновою, корінням патріотизму. Етнізація дитини починається з раннього періоду її життя - в сім'ї, яка завжди визначається певними національними рисами, особливостями. Фундаментальне значення в процесі етнізації мають рідна мова й природа.

Роль: фольклор, звичаї, традиції, ігри, вертепи, народний театр, спілкування з природою.

Етап національно-політичного самоусвідомлення. Цей етап припадає на підлітковий вік і передбачає усвідомлення себе як частки нації, своєї причетності до неї як явища політичного. До особливо важливих моментів виховання на цьому етапі належить відновлення історичної пам'яті та формування почуття національної гідності. Роль: література, історія, народна творчість, історія культури тощо; громадські організації, політичні партії, їх програми.

Структура виховної системи. Виховна система в гімназії - це цілісний організм, який виникає в процесі інтеграції основних компонентів виховання (мета, суб'єкти виховання, їх діяльність, спілкування, відносини, кадровий потенціал, матеріальна база), що сприяє духовному розвитку і саморозвитку особистості, створенню своєрідного духу школи [8].

Серцевиною виховного процесу є особистість - її нахили здібності, потреби, інтереси, соціальний досвід, самосвідомість, характер.

Одним із визначальних принципів виховної системи гімназії є взаємозв'язок впливів, відносин учня - родини. Родина, її цінності є складниками суспільства, яке будується на родинних принципах співжиття, дбайливого ставлення до дитини на тих добрих началах, що допомагають розкрити творчий потенціал дитини.

Залучення до співпраці управлінської, духовної, культурно- мистецької еліти та громадських інституцій столиці, держави та зарубіжжя створює унікальне середовище координації та інтеграції всіх ланок виховної системи. Розуміючи українську національну систему виховання, як самобутнє і водночас споріднене з вселюдським культурно-історичним явищем, ми акцентуємо увагу на усвідомленні педагогами кінцевого результату своєї праці - виховання свідомого громадянина, патріота. Вчитель гімназії разом зі своїми вихованцями повинен досліджувати, розробляти, впроваджувати державотворчі ідеї, сприяти розвитку толерантного, висококультурного, духовного оточення, прищеплювати повагу до людини, її світоглядних орієнтацій, віросповідання й естетичних смаків, реалізуючи таким чином основний морально-етичний принцип філософії української родинності. Повагу до людини, що усвідомлює цінність свого "Я" й, інших людей своєї та інших націй.

Висновки

Борис Дмитрович Грінченко - видатний український письменник і вчений, критик, мовознавець, освітній і громадський діяч кінця XIX-початку XX століття. Його шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники. Одержавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання.

Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексіївці має всеукраїнське значення. Можна з впевненістю сказати, що саме тут сформувався Б. Грінченко як письменник. Дуже велику увагу приділяє Б.Д. Грінченко видавничій справі - 50 книжок для народу неймовірно великим тиражем для того часу - 200 тисяч примірників.

Б.Д. Грінченко у праці "Народні вчителі і вкраїнська школа" показує роль русифікації в денаціоналізації українського населення. Негативно ставився педагог до тих діячів освіти і культури, які виявляли нігілізм у ставленні до мови навчання, не бачили шкоди, якої завдає російськомовна школа українським дітям. Б.Д. Грінченко показує неймовірні труднощі, які має українська дитина в російській школі. Долає їх вона шляхом великих нервових зусиль. Б.Д. Грінченко зазначав, що нова школа має надати освіті розвивальний, виховуючий характер. Він не вважав, що головним завданням школи є наповнення учнівських голів певною сумою знань. Педагог у своїй практиці відкидав зазубрювання, неусвідомлене запам'ятовування, протиставляючи їм навчальну роботу, що розвивала образне й абстрактне мислення, забезпечувала глибину знань. Він залучав до самостійного читання, написання учнем рецензій на прочитані книги, обговорення прочитаного.

Навчання рідною мовою — один із провідних принципів освітньої системи Бориса Грінченка. Спираючись на досвід прогресивних педагогів, психологів, мовознавців, він розвиває їхні думки щодо діалектичної єдності мови і мислення, наголошує на тому, що мова є виразником найістотніших національних ознак: психологічних, світоглядних, етнографічних. На необхідності розвитку мережі українських шкіл наголошував ще Борис Дмитрович Грінченко.

В. Грінченко вважав, що на особі вчителя ґрунтується все навчання і виховання. Він хотів його бачити високоосвіченою, високоморальною особою, яка досконало знає свою справу, сумлінно виконує вчительський обов'язок, є справедливою, послідовною і цілеспрямованою у своїх діях.

Педагогічна система Б. Грінченка спирається на народну педагогіку, адже це є вічне, невичерпне джерело навчально-виховної мудрості. Цю мудрість видатний педагог плідно використав у своїй практиці. В сучасній системі освіти досить багато уваги в останній час приділяється саме народній педагогіці, тому педагогічні ідеї Б.Грінченка досить актуальні.

Список використаної літератури

Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. – К.: Либідь, 2003.

Бойко Б. Народний театр у розумінні Бориса Грінченка // Пам'ять століть. 1999. - №1. - С.60-65.

Веркалець М. Б.Грінченко // Веркалець М. А.Ю. Кримський у колі своїх сучасників. - К., 1990. - С. 26-38.

Веркалець М.М. Педагогічні погляди Б.Д.Грінченка // Радянська школа, 1988. - № 12.

Вишневський О. І. Сучасне українське виховання. - Львів, 1996.

Гаєвська Л.Б. Грінченко і художня еволюція української прози (кінець ХІХ-поч.ХХ ст.) // Рад. літературознавство. - 1990. - № 1. - С.50-61.

Грінченко М. Школи, де вчителював Борис Грінченко // Шлях освіти.-1998. - № 4. - С.47-50.

Єфремов С. Борис Грінченко //Духовні криниці. Ч.1. - К., 1997. - С. 420-423.

Зайченко І.В. Педагогіка. – Чернігів, 2003. – 528 с.

Зубкова Н. Бібліотечна діяльність Бориса Грінченка // Бібліотечний вісник. - 1996. - № 1.- С.11-12.

Карпенко І.М., Неживий О.І. Образ світу в педагогічній системі Б.Грінченка // Педагогіка і психологія. - 1997. - № 1. - С.209-214.

Качкан В.А. Борис Грінченко: [Про життя і творчість укр.письменника] Освіта. - 1993. - 6 серп. (№ 23). - С.13.

Качкан В.А. Українське народознавство в іменах:У 2 ч. Ч.1: Навч.посібник За ред. А.3.Москаленка. - К., 1994. - 336 с.

Кирій І. "За Грінченка..."// Рідна школа. - 1997. - № 12. - С.12-13.

Ковбасенко Ю. Філологічний аналіз оповідання Бориса Грінченка Украла Дивослово. - 1996. - № 2. - С.45-46.

Козар Л. Борис Грінченко: "Тільки виховання рідною мовою може принести користь народові" // Світ. - 1999. - № 8. - лют.

Козар Л. Школа в житті Бориса Грінченка // Укр.мова та літ. - 1996. - №3.- С.1-2.

Кононко О. Л. Плекаємо у дитини життєдайне самоставлення // Дошкільне виховання. 2002. № 2.

Концепція національного виховання // Освіта. — 1996. — 7 серпня.

Костюк В. В. Творче самовиявлення особистості школяра у навчально-виховному процесі. Запоріжжя, 2000.

Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. К., 1989.

Кремень В. Г. Національна освіта як соціокультурне явище // Учитель. 1999. № 11-12.

Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка. – К.: Знання-Прес, 2003. 418 с.

Кучинський М. Людмила Старицька-Черняхівська про творчість Бориса Грінченка //Дивослово - 1994. - № 5-6. - С.55-59.

Митина Л. М. Психология профессионального развития учителя. М., 1998.

Національна доктрина розвитку України у XXI столітті. - К., 2002.

Неживий О., Корольова Л. Особистість учителя національної школи в доробку Б.Грінченка // Дивослово. - 1997. - № 4. - С. 36-40.

Неживий О.І. Із досвіду впровадження у практику навчальних закладів Луганщини педагогічної спадщини Б.Грінченка // Пробл.освіти. - 1996.- Вип.5. - С.104-112.

Погрібний А.Г. Борис Грінченко // Грінченко Б. Твори: В 2 т. - К.: Наук. думка, 1990. - Т.1. - С.5-30.

Подласый И.П. Педагогика. — М.: Владос, 1999.

Поліщук М.С. "На Вкраїні повинна бути українська школа...": Про укр.педагога Б.Д.Грінченка // Рідна школа. - 1993. - № 11-12. - С.76-77.

Пометун О. І. Основні теорії виховання. К., 2000.

Рибалка В. В. Психологія розвитку творчої особистості. К., 1996.

Рубинштейн Л. С. Проблемы общей психологии. М., 1976.

Савченко О. Реформування змісту шкільної освіти в контексті педагогічної спадщини Василя Сухомлинського // Почат. шк. 1999. № 9.

Сокольников Ю. П. Теория воспитательного пространства. М., 1977.

Соловейчик С. Педагогика для всех. - М., 1989.

Стелшахович М. Г. Українська родинна педагогіка. - К, 1996.

Тараненко О.О. Борис Грінченко і "Словарь української мови" // Укр. мова і літ. в шк. - 1988. - № 12. - С.58-64.

Філологічні студії: Збірник праць студентської науково-проблемної групи з фольклористики / За ред. З.Ф.кудрявцевої. – Чернігів, 2003. – 76 с.

Фіцула М.М. Педагогіка. — К.: Академія, 2000