Міністерство освіти і науки України

Педагогічний коледж

Львівського національного університету імені Івана Франка

ВИПУСКНА РОБОТА

із педагогіки

на тему:

«Місце і роль сім‘ї у вихованні дитини»

Виконала:

студентка групи ШКВ-43

спеціальності «Початкове навчання»

Куровець Оксана Василівна

Керівник роботи:

викладач педагогіки

Михайлинин Рома Романівна

Львів 2010

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Тепло отчого дому

1.1 Педагогічна культура батьків – запорука успішного виховання дітей та молоді

1.2 Світом править рука, що гайдає колиску

1.3 Сімейний обов‘язок.

1.4 Діти – радість життя

Розділ 2. Заповіді традиційної сімейної педагогіки

2.1 «Материнська школа» Яна Амоса Каменського та її значення для сучасної сім‘ї

2.2 «Думки про виховання» Джона Локка

2.3 Педагогічні ідеї Жан-Жака Руссо з проблем сімейного виховання

2.4 Педагогічна спадщина Йоганна-Генріха Песталоцці та його заповіді сімейного виховання

2.5 «Народна педагогіка…» Олександра Духновича – один з основоположних творів української сімейної педагогіки

2.6 Погляди Костянтина Ушинського на зміст і методику виховання й навчання дітей у сім‘ї та школі

2.7 Національно-родинна педагогіка Михайла Драгоманова

ВСТУП

Сім'я — могутній соціальний феномен, який найтісніше об'єднує людей на основі шлюбних і кревних взаємозв'язків. Відомий педагог, академік АПН України Мирослав Гнатович Стельмахович, який уперше в історико-педагогічній науці дослідив національну систему сімейного виховання в Україні, дав таке визначення сім'ї:

• Сім'я — це життєдайний осередок, що приводить на світ Божий, плекає найвищу цінність людства — дітей, цвіт нації, майбутнє народу, завдяки яким кожен батько і мати мають реальну можливість повторити та продовжити себе у своїх потомках.

• Сім'я — святиня людського духу, благородних емоційних переживань — кохання, любові, вірності, піклування, щоденного живого спілкування, поваги, співпереживання, синівської й дочірньої вдячності, родинної солідарності, теплоти людських сердець. Тож до кінця свого життя кожна людина береже світлу задушевну згадку про сім'ю, рідну батьківсько-материнську світлицю.

• Сім'я — невсипуща хранителька моральних чеснот, національних звичаїв і традицій, пам'яті предків, невтомна плекальниця родоводу, совісті та честі минулих, сучасних і прийдешніх поколінь. Таким чином, високоорганізована, національне свідома українська сім'я — це духовний храм України-матері. Тому й виховний вплив родини на формування й етнізацію особистості, на щоденне наше буття переоцінити неможливо. Хто нам дав повний душевний спокій і соціальну захищеність від різних життєвих бід, прикрощів, як не сім'я? Хіба ми часто-густо не дивимося на світ очима тієї сім'ї, з якої ми вийшли? Життя у колі родини, серед рідних і близьких людей дає нам натхнення для щоденної творчої праці.

• Сім'я — найбільша вихователька підростаючих поколінь за всіх часів й у всіх народів, невтомна плекальниця високої духовності та гуманізму, національного духу, характеру, свідомості, психології і патріотизму. Справжня сім'я є совістю, честю та доблестю, національною гордістю кожного народу, нації, надбанням педагогічної культури людства.

Понад п'ятдесят років педагогіка й педагогічна діяльність є сенсом мого життя. Працюючи вчителем і директором школи, завідувачем районного та обласного відділів освіти, доцентом і професором вищих навчальним закладів та закладів післядипломної педагогічної освіти, головним науковим співробітником, мені досить часто доводилося стикатися з фактами, коли вчителі й керівники навчальних закладів виявляли педагогічну безграмотність, оскільки не були обізнані з найважливішими положеннями педагогічних творів Я.А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, О. Духновича, К. Ушинського, не знали історії української педагогіки, навіть не читали «Педагогічної поеми» А. Макаренка чи «Серце віддаю дітям» В. Сухомлинського. Здійснюючи програми педагогічного всеобучу батьків та виступаючи з лекціями чи порадами, чимало керівників навчальних закладів, учителів і викладачів винаходять власний «велосипед», бо ні в студентські роки, ні після закінчення вищого навчального закладу не тримали в руках і не читали «Материнської школи» і навіть «Великої дидактики» Я.А. Коменського, «Еміль, або Про виховання» Ж.-Ж. Руссо і послуговуються лише окремими крилатими висловами великих педагогів.

Щоб заповнити цю прогалину, допомогти педагогам і керівникам навчальних закладів, що відроджують педагогічний всеобуч батьків, у першому розділі подано стислий огляд заповідей класичної сімейної педагогіки. Це азбучні істини, без знання яких не можна готувати майбутніх учителів та будувати систему сімейного і шкільного виховання.

Усе найкраще, що є на землі, йде від сім'ї. Виховний феномен сім'ї, як і саму сім'ю, нічим замінити не можна, а тим більше поширеною сьогодні «дружбою і любов'ю» без будь-яких зобов'язань одного перед одним. Сім'я дає дитині життя і продовжує рід людський. До цього мають себе готувати кожний юнак і кожна дівчина. Діти — майбутнє роду й народу, найбільший скарб. Відсутність дітей — велике нещастя для подружжя.

Найкраща батьківська спадщина — це добре виховані діти. В основу української сімейної педагогіки закладено прагнення зробити дітей щасливими. Про це має пам'ятати кожний, кого називають батьком, матір'ю, учителем, вихователем. Виховання дітей у- не лише особиста справа батьків, а й їхній громадянський обов'язок.

Об‘єктом дослідження є місце і роль сім‘ї у вихованні дитини.

Предметом дослідження є методи і прийоми виховання дитини в сім‘ї.

Метою дослідження є виділення методів і прийомів виховання дитини в сім‘ї та перевірка їх ефективності.

Практичне значення дослідження полягає у виділенні місця і ролі сім‘ї у вихованні дитини.

РОЗДІЛ 1. ТЕПЛО ОТЧОГО ДОМУ

1.1 Педагогічна культура батьків – запорука успішного виховання дітей та молоді

Ще до народження дитя відчуває свій зв'язок з мамою. І не тільки фізичний, а й психічний, соціальний. Не позбавлена дитина й відчуття присутності тата. Він лагідною рукою доторкається до лона мами — своєї дружини, розмовляє з нею, психологічно позитивно впливає на стан дружини й своєї майбутньої дитини. Тому природно, що дитина хоче надовго зберегти свою близькість з мамою й татом. Слушною є думка дитячих лікарів, що для кожної дитини з усіх вітамінів найважливішими є "М" і "Т" ("Мама" і "Тато").

Які є батьки? Неоднакові. Тому дітям живеться по-різному. Та все ж несхожі батьки мають певні подібні параметри ставлення до дітей.

Психологи й педагоги виділяють варіанти батьків, що характеризуються різними стилями стосунків з дітьми1. Звернемо увагу на окремі типи поведінки мам:

1. Спокійна, урівноважена мама. Це найбільш оптимальний варіант. Він може слугувати своєрідним еталоном материнства. Така мама зосереджує свою увагу на дитині, завжди все знає про своє дитя, готова прийти йому на допомогу. У такої матері дитина відчуває психологічний і соціальний комфорт, що якнайкраще впливає на її всебічний розвиток.

2. Турботлива мама. Вона протилежна у своїх діях спокійній, урівноваженій мамі, їй постійно здається, що з дитиною можуть трапитися якісь негаразди, що здоров'я її малюка під загрозою. На цьому концентрується увага всієї сім'ї, яка перебуває у стані постійних хвилювань за дитину, хоча ці хвилювання й безпідставні.

3. Тужлива мама. За своєю поведінкою вона дещо подібна до турботливої мами. Обидві вони напружені, чимось незадоволені. Але тужлива мама турбується не стільки про майбутнє дитини, скільки про своє майбутнє. Вона бачить у малюкові певний тягар, мороку, що стають перепоною на шляху досягнення якихось кар'єрних успіхів, свободи у своїх діях.

4. Упевнена, владна мама. Вона твердо знає, що їй треба від дитини, в яких рамках вона має розвиватися й діяти. Тому така мама постійно тримає дитину в наперед заданих параметрах, ніколи не дозволить своєму синові чи дочці виявляти власні інтереси. У такому разі незаперечне діє авторитарний стиль спілкування, подавления волі особистості дитини. А це нерідко призводить до конфліктів, коли дитина вже у зрілому віці намагається зламати цю авторитарну клітку, виявити своє "Я".

Зрозуміло, що названі типи матерів — лише певна умовність. Хоча нею не варто нехтувати. Але яка ж мама потрібна дитині? Без будь-яких застережень — ідеальна. Дитина щодня чекає від своєї мами життєдайного духовного вітаміну "М". Мама має бути доброю, ніжною, турботливою, справедливою, розумною, стриманою, дбайливою, чуйною, люблячою, упевненою, передбачливою. Словом, найкращою. І дитя для мами має бути вродливим, ніжним, красивим, а головне — любимим. Ще на стадії зачаття дитина для мами й тата має бути очікуваною й любимою. Любимою на все життя.

А які ж тaтa? Як і мами — різні. На перший погляд ніби й немає особливих відмінностей батьків від матерів. Однак з психологічного погляду у відмінностях тата від мами має проглядатися чоловічий відтінок. Виділяють різні варіанти типів батьків, які так чи інакше впливають на розвиток дитини.

1."Taтo-мама". Для нього характерна материнська турботливість. Він усі функції мами бере на себе. Якщо все ладиться, то такий тато виявляє турботу, ніжність, доброту. Коли ж не вдається домогтися злагоди в спілкуванні з дитиною, батько виявляє роздратованість, нестриманість, запальність. Тому дитина весь час перебуває під своєрідним пресом мінливого настрою батька.

2. "Мама-тато". Нагадує особливості дій попереднього типу, є певним його різновидом. Головна турбота в "мами-тата" — якомога краще догодити дитині. А це призводить до того, що дитина сидить у нього не лише на шиї, а й на голові. Такий "мама-тато" несе весь тягар відповідальності на собі і намагається поводитися з дитиною надто обережно, їй усе дозволено, немає ніяких заборон, бере гору тенденція всепрощення. Подібна м'якість часто стає шкідливою у вихованні дитини. Не варто забувати народну мудрість: "Якщо хочете виховати в особі дитини домашнього деспота, дозвольте їй робити все, чого вона забажає".

3."Карабас-Варабас". Тато-опудало, страховище, якого в сім'ї всі мають боятися. Змій, жорстокий, схильний тримати дітей у міцних руках. Побоювання батька змушує членів родини, й передусім дітей, постійно перебувати в напруженому стані, очікувати на покарання. У такій родині діти перебувають у своєрідній психологічній клітці. А це може призвести до прояву в дитини ненависті до батька, своєрідного вибуху-протесту, продукти якого можуть обпалити й самого Карабаса, породити родинну трагедію. У результаті таких дій тата діти нерідко вириваються з клітки й залишають родинне гніздо, бо воно для них виявилося колючим, жорстоким і непривітним.

Близький до типу тата "Карабаса-Барабаса" є тато "Міцний горішок". Він виявляє жорстокість, необґрунтований авторитаризм, ніколи не схильний до будь-якого компромісу. Його принцип — непорушність у своїх намірах і діях.

4.Стрибунець-бабка. Це тип тата, який живе в родині, але не відчуває себе поки що батьком. Для нього дитина є лише гостем, про якого має турбуватися тільки мама. Дитині він може подарувати якусь частину часу, іграшку. Його життя має бути позбавлене будь-яких турбот, як це було до появи дитини. Адже для нього ідеал життя — залишатися вільним, без дітей і зайвих клопотів. Такому "стрибунцю" неприємні проблеми дитини, будь-яке спілкування з нею. З часом такий тип тата перетворюється на особу, яка перебуває в сім'ї у статусі квартиранта. А дитині потрібен тато щодня, постійно, а не в ролі випадкового гостя. Згодом такий тато або сам полишає родину, або родина психологічно витісняє його.

5. "Добрий молодець". "Хлопець-друзяка". Цей тато виявляє себе не просто татом для своєї дитини, а схильний грати роль брата, товариша. Він здатний до спілкування із сусідами, знайомими, співробітниками, але йому бракує часу на систематичне спілкування з дитиною. Таке ставлення чоловіка до своєї дитини дратує дружину, й вона нерідко ремствує. Дитина живе в атмосфері сімейних конфліктів, залишається в ізоляції, відчуває психологічний дискомфорт. Часто такий тато втягує дитину в конфлікт, а ще частіше — залишає родину.

6. "Ні риба, ні м'ясо". "Під каблуком". Представник цього типу не вирізняється як тато. Скоріше це манекен. Він не має власного голосу в родині, може лише підспівувати в цьому сімейному хорі, де диригує й виконує сольні партії його дружина. Такий матріархат, у гіршому розумінні цього слова, створює несприятливий соціальний клімат у сім'ї. Ще гірше, коли мама перетягує на свій бік дитину й вони дуетом виконують партію. Тато боїться залучити дитину до отримання авторитаризму мами, аби не зіпсувати стосунки з дружиною. Дитині в такій ситуації доводиться тяжко.

То який же тато потрібен дитині? Передусім — найкращий: добрий, справедливий, розумний, сильний, хоробрий, працьовитий, турботливий. А головне — любимий, авторитетний.

Ми зупинилися лише на деяких типах матері й батька. Кожен має певним чином зіставляти себе з означеними вище типами й робити ті чи ті висновки на користь своїх дітей.

Оскільки виховання — головна сфера діяльності старших поколінь, то до батьків обставини життя ставлять вагомі соціально-психологічні й педагогічні вимоги. Наведемо деякі з них:

• почуття високої відповідальності перед собою й людьми за виховання дітей в ім'я майбутнього;

• фізичне здоров'я батьків, що має забезпечити народження здорового потомства й створити належні умови для розвитку й виховання дітей;

• генетична грамотність;

• достатня психолого-педагогічна культура;

• любов до дітей;

• володіння справжнім авторитетом;

• знання досвіду народної педагогіки у вихованні дітей;

• створення в сім'ї умов для всебічного гармонійного розвитку особистості;

• здатність формувати в сім'ї культ Матері й Батька;

• добре розвинені почуття материнства й батьківства.

Найважливішою якістю батьків, зокрема матері, є розвинене почуття материнства. Без цієї якості не відбудеться справжня сім'я, не сформується соціально-психологічне багатство дитини.

Суттєву роль у виховній роботі батьків відіграє батьківський авторитет, який, за висловом A.C. Макаренка, містить у собі "все батьківське і материнське життя — роботу, думку, звички, почуття, прагнення"1.

Авторитет (від лат. autoritas — влада, вплив) — це відмінні особливості окремої особи, групи чи організації, завдяки яким вони заслуговують на довіру й можуть здійснювати вплив на погляди й поведінку інших людей у будь-якій галузі життя.

Батьківський авторитет відіграє особливо велику роль у сімейному вихованні. Адже діти ще не мають достатнього соціального досвіду. Відбувається активний процес соціального успадкування. Тому прояви авторитету батька та матері можуть позитивно чи негативно впливати на збагачення дітей їхнім соціальним досвідом. Виділяють два види авторитету: істинний (справжній) і фальшивий. Істинний авторитет містить усю гаму красивого повноцінного життя батьків. Він об'єднує певні особливості їх поведінки.

Авторитет любові до дітей, здатність творити духовне тепло, радість. "Праця любові, — писав В.О. Сухомлинський, — це і є свідоме прагнення до того, щоб у дітях утвердити самого себе, продовжити свою внутрішню духовну красу. Якщо ви по-справжньому любите своїх дітей, якщо віддані й вірні їм, ваша любов до дружини з роками не тільки не слабшає, але стає глибшою і єдиною. Любов — ніжне, тендітне, вередливе дитя мужності. Продовжувати себе в своїх дітях — це означає бути мужнім у любові".

Авторитет знання передбачає обізнаність батьків з особливостями фізичного й соціально-психічного розвитку дитини, її повсякденними успіхами й труднощами в навчанні, знання інтересів та уподобань, кола друзів, товаришів.

Авторитет допомоги має виявлятися не в поспішному виконанні за дитину її обов'язків у сфері праці, навчання, а в методичній допомозі: як доцільніше виконати те чи те завдання, у створенні сприятливих ситуацій для подолання труднощів. Адже в самостійній наполегливій діяльності відбувається активний розвиток особистості. Виконання за дитину її обов'язків ослаблює, збіднює особистість.

Авторитет вимогливості передбачає достатній і об'єктивний контроль матері і батька за ретельним виконанням дочкою чи сином своїх обов'язків, доручень у всіх сферах діяльності. Якщо це робиться систематично, у дитини поступово формуються звички відповідальності за виконання обов'язків і доручень.

Авторитет правди ґрунтується на загальнолюдській моральній нормі "Не бреши". Лише правда у взаєминах батька з матір'ю, з дітьми, іншими членами родини найвище цінується дітьми. Брехні приховати не можна. Рано чи пізно брехня стає видимою, приносить дитині страждання й розчарування в тих, хто виявився автором неправди.

Авторитет поваги ґрунтується на гуманістичній сутності виховання. Маленька дитина — це не лише біологічна істота, а й Людина, Особистість. Вона перебуває на шляху активного розвитку, вступає у взаємини з іншими людьми, припускається помилок, у неї ще мало соціального досвіду, знань.

Поряд з проявами справжнього авторитету в поведінці батьків нерідко зустрічаються прояви, за словами A.C. Макаренка, так званого фальшивого авторитету. Батьки повинні знати різні види фальшивого авторитету, аби унеможливити їх або подолати ці прояви в собі.

A.C. Макаренко вказував на такі види фальшивого авторитету.

Авторитет придушення — це найгірший вид авторитету. Найчастіше таким авторитетом характеризується батько. Якщо батько вдома завжди кричить, завжди сердитий, за кожну дрібницю вибухає громом, при кожній слушній чи неслушній нагоді хапається за палицю чи пасок, на кожне запитання відповідає грубістю, кожну провину дитини відзначає покаранням, — то все це і є авторитет придушення. Такий батько тримає в страху всю сім'ю, не тільки дітей, а й матір. Він завдає шкоди, знецінюючи матір, убачаючи в ній тільки служницю. Не треба доводити, наскільки шкідливий такий авторитет. Він нічого не виховує, він тільки привчає дітей якнайдалі триматися від страшного татуся, він породжує дитячу брехню та людське боягузтво і водночас виховує в дитині жорстокість. Із затурканих і безвольних дітей виходять потім або нікчемні люди, або самодури, які все своє життя мстяться за пригноблене дитинство. Цей найдикіший вид авторитету буває тільки в некультурних батьків.

Авторитет віддалі. Є такі батьки та й матері, які серйозно переконані: щоб діти слухалися, треба менше з ними розмовляти, триматися від них якнайдалі, зрідка тільки вдавати із себе начальство. Особливо полюбляли цей вид у деяких старих інтелігентських сім'ях. Тут часто в батька був окремий кабінет, з якого він появлявся коли-не-коли, немов первосвященик. Обідав він окремо, розважався теле окремо, навіть розпорядження щодо своєї сім'ї передавав через матір. Є й такі матері: у них своє життя, свої інтереси, свої думки. Діти перебувають у віданні бабусі або навіть домашньої робітниці.

Авторитет чванства. Це особливий вид авторитету віддалі, але, мабуть, ще шкідливіший. У кожного громадянина держави є свої заслуги. Але деякі люди вважають, що вони — найбільш заслужені, найповажніші діячі, й показують цю важність на кожному кроці, зокрема й своїм дітям. Удома вони навіть більше бундючаться та надуваються, ніж на роботі; вони тільки те й роблять, що говорять про свої достоїнства, з погордою ставляться до інших людей. Трапляється дуже часто, що вражені таким виглядом батька, починають чванитись і діти. Перед товаришами вони теж виступають не інакше, як з хвастовитим словом, на кожному кроці повторюючи: мій тато — начальник, мій тато — письменник, мій тато — командир, мій тато — знаменитість. Трапляється такий авторитет і в матерів: яка-небудь особлива сукня, важливе знайомство, поїздка на курорт — усе це дає їм підставу для чванства, для відокремлення від інших людей і від власних дітей.

Авторитет педантизму. У цьому разі батьки більше звертають увагу на дітей, більше працюють, але працюють як бюрократи. Вони переконані, що діти повинні кожне батьківське слово вислуховувати з трепетом, що їхнє слово — це святиня. Свої розпорядження вони дають холодним тоном, і оскільки воно вже дане, то негайно має стати законом. Такі батьки найбільше бояться, щоб діти не подумали, що тато помилився, що тато — людина нетверда. Якщо такий тато сказав: "Завтра буде дощ, гуляти не можна", то хоч би завтра була й добра погода, все одно гуляти не можна. Татові не сподобалась яка-небудь кінокартина, він узагалі заборонив дітям ходити в кіно, зокрема й на хороші фільми.

Тато покарав дитину, потім виявилось, що дитина не така винна, як здавалося спочатку, тато нізащо не скасує свого покарання: "Оскільки я сказав, так і має бути".

На кожний день вистачає для такого тата діла, у кожному русі дитини він бачить порушення порядку й пристає до неї з новими вимогами та розпорядженнями. Життя дитини, її інтереси, її ріст проходять повз такого тата непомітно; він нічого не бачить, крім свого бюрократичного начальствування в сім'ї.

Авторитет резонерства. Тут батьки просто заїдають дитяче життя нескінченними повчаннями та повчальними розмовами. Замість того, щоб сказати дитині кілька слів, може, навіть і в жартівливому тоні, батько садовить її проти себе й починає нудну й надокучливу промову. Такі батьки певні, що в повчаннях полягає головна педагогічна мудрість. У такій сім'ї завжди мало радості та усмішки. Батьки щосили намагаються бути доброчесними, вони хочуть в очах дітей бути непогрішними. Але водночас забувають, що діти — це не дорослі, що в дітей своє життя і треба це життя поважати. Дитина живе більш емоційно, більш палко, ніж дорослий, вона щонайменше вміє міркувати. Звичка мислити повинна приходити до неї поступово й досить повільно, а постійні нотації батьків, постійні пиляння й балаканина проходять майже безслідно для дитячої свідомості. У резонерстві батьків діти не можуть побачити ніякого авторитету.

Авторитет любові. Це найпоширеніший вид фальшивого авторитету. У багатьох батьків панує переконання: щоб діти слухалися, треба, щоб вони любили батьків, а щоб заслужити цю любов, необхідно на кожному кроці показувати дітям свою батьківську любов. Ніжні слова, нескінченні поцілунки, лестощі надміру сипляться на дітей. Якщо дитина не слухається, її негайно питають: "Отже, ти тата не любиш?" Батьки ревниво стежать за виразом дитячих очей і вимагають ніжності й любові. Часто мати при дітях розповідає знайомим: "Він страшенно любить тата, а ще сильніше любить мене, це така ніжна дитина..."

Така сім'я настільки занурюється в море сентиментальності й ніжних почуттів, що вже нічого іншого не помічає. З уваги батьків випадає багато важливих дрібниць сімейного виховання. Дитина все повинна робити з любові до батьків.

У цій лінії багато небезпечних місць. Тут виростає сімейний егоїзм. У дітей, зрозуміло, не вистачає сил на таку любов. Дуже скоро вони помічають, що тата й маму можна як завгодно обманути, тільки треба це робити з ніжним виразом обличчя. Тата й маму можна навіть залякати, досить лише надутися й показати, що любов минає. Змалку дитина починає розуміти, що до людей можна підлещуватися. А через те, що вона не може любити так само сильно й інших людей, то підлещується до них уже без ніякої любові, з холодним і цинічним розрахунком. Іноді буває, що любов до батьків зберігається надовго, але всі інші люди розглядаються як сторонні й чужі, до них немає симпатії, немає почуття товариськості.

Це дуже небезпечний вид авторитету. Він вирощує нещирих і брехливих егоїстів. І дуже часто першими жертвами такого егоїзму стають самі батьки.

Авторитет доброти. Це найнерозумніший вид авторитету. В цьому разі дитяча слухняність також організується через дитячу любов, але вона викликається не поцілунками й ласкавими словами, а поступливістю, лагідністю, добротою батьків. Тато або мама виступають перед дитиною в образі доброго ангела. Вони все дозволяють, їм нічого не шкода, вони не скупі, вони чудові батьки. Вони бояться всяких конфліктів, вони люблять сімейний мир, вони ладні чим завгодно пожертвувати, аби тільки все було гаразд. Дуже скоро в такій сім'ї діти починають просто командувати батьками, батьківський неспротив відкриває найширший простір для дитячих бажань, примх, вимог. Іноді батьки дозволяють собі невеликий опір, але вже пізно — у сім'ї утворився шкідливий стиль відносин.

Авторитет дружби. Досить часто ще й діти не народились, а між батьками вже є договір: наші діти будуть нашими друзями. Узагалі це, звичайно, добре. Батько й син, мати й дочка можуть бути друзями й повинні бути друзями, але все-таки батьки залишаються старшими членами сімейного колективу, а діти — вихованцями. Якщо дружба досягне крайніх меж, виховання припиняється або починається протилежний процес: діти починають виховувати батьків. Такі сім'ї іноді трапляються серед інтелігенції. У цих сім'ях діти називають батьків Петькою або Маруською, сміються з них, грубо обривають розмову, повчають на кожному кроці, ні про яку слухняність не може бути й мови. Але тут немає й дружби, бо ніяка дружба не можлива без взаємної пошани.

Авторитет підкупу. Найбільш аморальний вид авторитету, коли слухняність просто купується подарунками та обіцянками. Батьки, не соромлячись, так і кажуть: будеш слухатись, куплю тобі коника, будеш слухатись, підемо в цирк.

Зрозуміло, в сім'ї теж можливе певне заохочування, щось подібне до преміювання; але ні в якому разі не можна дітей преміювати за слухняність, за добре ставлення до батьків. Можна преміювати за добре навчання, за виконання справді якоїсь важкої роботи. Але й у такому разі ніколи не можна наперед оголошувати премію й підхльостувати дітей у їх шкільній або іншій роботі спокусливими обіцянками.

Виховання дітей — справа надзвичайно важлива і складна, це окрема галузь нашого життя. Діти — майбутні громадяни України. Вони творитимуть її історію. Діти — це майбутні батьки й матері, які також стануть вихователями своїх дітей. За словами А. Макаренка: «Наші діти — це наша старість. Правильне виховання — це наша щаслива старість, погане виховання — це наше майбутнє горе, це наші сльози, це наша вина перед іншими людьми, перед всією країною». Виховати дитину правильно набагато легше, ніж перевиховувати. Поговоримо про найголовніше — про взаємини батьків і дітей, про те, як встановити і постійно підтримувати з дітьми родинний контакт, як поводити себе в різних ситуаціях, як виховувати в дітей високе почуття власної людської гідності та дбайливе ставлення до гідності кожної людини. Розглянемо коротко окремі положення педагогічної науки та важливість оволодіння нею батьками.

Педагогіка — це наука про виховання і розвиток дитини. К. Ушинський у своїх творах наголошував, що педагогіка не лише наука, «а й — найширше, найскладніше, найвище і найнеобхідніше з усіх мистецтв». Він вбачав мистецтво педагогіки у задоволенні однієї з найбільших потреб людини — прагнення до самовдосконалення її душі та тіла, щоб с гати гармонійно розвиненою особистістю. А для цього, на думку видатного педагога, батьки і вихователі мають пізнати дитину, якою вона є насправді, з усіма її чеснотами і недоліками, якою вона є в сім'ї, наодинці зі своєю совістю, в радощах і в горі та в інших ситуаціях. Тому завжди слід керуватися настановою К. Ушинського: «Якщо педагогіка хоче виховати людину різнобічне, вона передусім має пізнати її так само різнобічне».

Педагогічна культура батьків насамперед передбачає психолого-педагогічні знання, педагогічну етику, педагогічний такт, культуру поведінки і культуру спілкування, високу моральність і духовне багатство матері та батька. Один лише перелік того, чим повинні володіти батьки, виховуючи своїх дітей, зобов'язує їх досконало знати головні завдання сімейного виховання. Розглянемо зміст основних понять педагогічної культури.

Педагогічна етика — це сукупність правил моральної поведінки педагога, батька й матері в типових ситуаціях та обставинах виховної діяльності і в ставленні до вихованця.

Педагогічний такт — це вміння обирати доцільний тон та стиль спілкування з дитиною і в кожному окремому випадку застосовувати найефективніший за даних обставин засіб виховного впливу. Складовими педагогічного такту є спостережливість, довіра й повага до дитини, справедливість, витримка, самовладання, чуйність, милосердя, обережність, делікатність, вимогливість.

Культура мовлення — досконале володіння державною мовою та вміле використання мовно-літературних засобів для виховання дитини.

Культура педагогічного спілкування — ціла система способів, умінь і навичок, комунікативних засобів, метою яких є виховний вплив та створення сприятливого психологічного клімату у спілкуванні з дітьми, батьками чи колегами. Ще античний філософ Квінтіліан говорив: «Річ не стільки в тому, про що ви говорите, скільки в тому, як ви говорите».

У кожній сім'ї свої проблеми. Спробуємо їх узагальнити.

По-перше, батькам слід звертати увагу на формування мотивів поведінки дітей в сім'ї. Під впливом економічних негараздів та низького рівня матеріального забезпечення у значній частині сімей спостерігається егоїзм, самолюбство, жадібність у поведінці дітей. Неабияке значення має, ким стануть наші діти, але стократ важливіше — якими вони стануть. А стати вони повинні насамперед громадянами України, людьми на землі. До цієї професії — бути людиною, громадянином — діти готуються в процесі своїх стосунків з дорослими, з батьками і між собою.

По-друге, дуже важливим є ставлення людини до праці. До праці, що спрямована на користь людям, на духовний розвиток, праці вільної, яка виховує гідність і повагу До людини. Сім'я і школа мають виховати в дитині звичку до праці й повагу до людей праці, допомогти їй знайти працю до душі. Дитина має усвідомити, що потреба в праці — це найважливіша соціальна потреба людини. На превеликий жаль, 60 відсотків дітей не мають постійних домашніх обов'язків. Чимало з них не мають уявлення про працю своїх батьків. А ще Жан-Жак Руссо попереджав: «Звільніть дитину від будь-яких обов'язків — і ви отримаєте морального виродка».

По-третє, батьки, як і вчителі, мають керуватися принципом А. Макаренка: якомога більше вимогливості до вихованця і якомога більше поваги до нього. Треба знайти в дитині позитивне, не поспішати робити висновки, підходити до неї з оптимізмом, тобто вірити в добре, хороше в ній. Слід з повагою ставитися до дитини, хоч іноді вона і не заслуговує на це. Така позиція пробуджує найпрекрасніше в душі кожної людини, і це прекрасне не повинно в ній загинути. Вихователь чи батько має стати «садівником», який доглядає за деревами: обрізає сухі гілки, використовує добрива, ліки, які знешкоджують небезпечних ворогів саду.

По-четверте, не слід навішувати дітям ярликів: «складна дитина», «важкий підліток», «поганий характер», «педагогічне занедбаний» тощо. Таку славу треба зупиняти всіма можливими засобами: будучи великим тягарем для вихованця, вона породжує негативні почуття до батьків, до вчителя і стимулює погані вчинки. Разом з повагою до вихованця необхідна висока вимогливість. Гуманістична педагогіка виступає проти підозри, недовіри, крику, зауважень нетактовного характеру. Батьки мають не просто повчати дітей, а навчати їх навчатися, запалювати потяг до знань і при цьому завжди залишатися добрими і чуйними людьми; вчити дітей бути веселими, здоровими, енергійними, отримувати задоволення від праці, від навчання, розвивати фантазію і силу. Разом з тим слід пам'ятати, що діти — великі правдолюби. Вони не терплять найменших відступів від правди.

Щоб правильно обирати мету виховання для конкретної дитини, а також його засоби і зміст, не слід припускатися педагогічних помилок. Не варто захоплюватися якимось одним методом виховання, пам'ятаючи, що немає ані хороших, ані поганих методів, а є конкретна дитина, конкретна педагогічна ситуація, конкретні умови життя.

Індивідуальне виховання — це делікатна й тонка справа, а тому треба володіти талантом індивідуального впливу, так званим педагогічним дотиком, відчувати, якою дитина є зараз і якою вона може стати в майбутньому.

Найбільша помилка в сімейному вихованні — це застосування до дітей фізичних засобів впливу та надмірна суворість у взаєминах з ними.

Дитина завжди має відчувати материну любов і ніжність, батькове тепло й увагу. Вчені дослідили, що без батькового тепла та ніжності, без материної ласки діти хворіють, у них часто стаються серйозні психічні зриви. Для того щоб дитина нормально фізично й розумово розвивалась, її необхідно приголубити 7-8 разів на день, поцілувати, похвалити, подякувати тощо. Коли мати чи батько інстинктивно гладить дитину по голівці, притискає до себе, бере на руки, цілує, говорить ласкаві слова, вони навіть не усвідомлюють всієї значущості цих лікувально-профілактичних процедур. Дитину-невдаху потрібно пестити вдвічі більше, і тоді кожний день у неї буде радісним. Михайло Булгаков, до речі, писав: «Що гірше людині, то більше її треба хвалити», а Михайло Зощенко застерігав: «Без ласки помирають не тільки діти, а й дорослі».

Молоді матері мають якомога раніше усвідомити, що поширена мода не годувати малюка груддю, як і «не привчати до рук», не звертати уваги на дитячі крики-волання — це жорстока мода, що неминуче позначиться па психічному й фізичному розвитку дитини. Ласка — одна з біологічних потреб дитини. Тому батькам слід утримуватися від зайвих зауважень, особливо за дрібні і ненавмисні провини. Дотримуйтеся правила: краще бути щедрим на похвалу, ніж на осуд.

Дайте дитині пережити радість успіху в навчанні. Робіть усе, щоб дитинство і майбутнє ваших дітей були прекрасними.

Використовуйте для цього чарівність нашої української природи. В. Сухомлинський в одному зі своїх оповідань пише про третьокласника Василька, що якось уранці поїхав з татом в поле і вперше побачив схід сонця:

«Як красиво! — тихо промовив Василько. — Невже так починається кожен день? Скільки таких ранків я проспав?»

Цей приклад свідчить, що учень має втішатися не з того, яку одержав оцінку, а з того, як він розвиває свої обдаровання, увагу, уяву, пам'ять, мислення, як зміцнює здоров'я, виробляє риси, необхідні в житті, — спостережливість, організованість, наполегливість, самостійність, творчість.

По-п'яте, В. Сухомлинський розглядає сім'ю як первинний чинник громадянського виховання. Першоджерелом такого виховання є, на думку педагога, взаємини між батьками, культ матері в сім'ї, розуміння дітьми невичерпності материнської любові. Особливий акцент робиться на повазі до літніх людей, дідусів і бабусь, до старості взагалі. В. Сухомлинський наголошував на необхідності вже з раннього віку привчати дитину бачити в інших людях, як у дзеркалі, свої душевні пориви, прагнення, бачити себе. Він радив батькам і вихователям навчати дітей відчувати поруч із собою людину, розуміти її душу, бачити в її очах радість, горе, біду, не бути байдужим, розвивати чутливість своєї совісті. Разом з тим видатний педагог застерігав: якщо дитина знає лише радість споживання, вона буде безсердечною і байдужою.

По-шосте, розвиток людини неможливо уявити без спілкування її з іншими людьми. Відлучення від спілкування нерідко призводить до повної втрати людської особистості, її соціальних рис і властивостей. Спілкування — це спосіб зв'язку з людьми в процесі їхньої взаємодії. Культура спілкування — невід'ємна частина загальної культури людини.

Культура ж педагогічного спілкування — поняття надзвичайно складне, це соціально-психологічний фундамент, який дає змогу творчо розв'язувати складні навчально-виховні завдання, вона обов'язково передбачає ґрунтовні психолого-педагогічні знання, високу моральну культуру, культуру етичного мислення, а також культуру почуттів та поведінки й обов'язково — ставлення до дитини як до рівноправного суб'єкта спілкування.

Велику роль у культурі спілкування й виховання дітей відіграють такі правила:

• Ставлення до дітей не повинно бути авторитарним і деспотичним.

• Вияв батьківської любові не повинен бути надмірним, бо це тільки завдає шкоди дітям.

• Батьки мають бути для дітей прикладом в культурі спілкування з іншими людьми.

• До кожної дитини необхідно підходити індивідуально, відповідно до її характеру та особливостей.

• Треба любити дітей, поважати їхню гідність, бути справедливими й тактовними у стосунках з ними.

• Щоденно знаходити час для спілкування з дітьми, цікавитися їхніми успіхами й невдачами, радити, допомагати і пам'ятати, що спілкування з дітьми нічим замінити не можна.

По-сьоме, відомий український громадський діяч В'ячеслав Липинський у своїй книжці «Україна на переломі» писав: «Кожне національне відродження починається з відродження еліти». То будьмо ж горді з того, що кожний з нас, виховуючи дітей високоосвіченими й національне свідомими патріотами України, наближає сьогодні це відродження.

На жаль, значна частина батьків не володіє педагогічною культурою і психолого-педагогічними знаннями. Дослідженнями встановлено, що 65 відсотків молодих людей, які народжують дітей, не мають навіть уявлення про зміст, форми та методи виховання дітей в сім'ї, 20 відсотків керуються батьківською педагогікою, виховуючи своїх дітей так, як їх самих виховували в сім'ї, і лише 15 відсотків мають психолого-педагогічні знання та уявлення про зміст і завдання сімейного виховання. От вони й дають школі та суспільству той незначний відсоток учнів, що навчаються на добре і відмінно. Решта ж дітей, не маючи належного впливу сімейного виховання, не готові до навчання в школі.

Вихід лише в одному — відродити систему педагогічного всеобучу батьків.

Першим кроком на цьому шляху має стати запровадження обов'язкових курсів для майбутніх і молодих батьків при дитячих дошкільних закладах і школах. Пропонуємо таку тематику курсів:

• Як створити здорову сім'ю?

• Як народити здорову дитину?

• Як розвивати й виховувати дитину переддошкільного віку?

• Роль батьків, дошкільного закладу і школи в підготовці дітей до навчання.

• Організація життя і навчання дітей молодшого шкільного віку.

• Педагогіка і психологія культури сімейного спілкування.

Другим кроком мають стати постійні батьківські педагогічні лекторії при школах. Вони передбачають:

— лекції з педагогіки, психології та методики сімейного виховання;

— проведення семінарських занять та педагогічних дискусій;

— проведення навчально-педагогічних ігор;

— круглі столи та педагогічні конференції для батьків, що має сприяти обміну кращим досвідом виховання дітей;

— аналіз та розв'язання складних педагогічних ситуацій.

Третім кроком має стати відкриття педагогічних віталень та батьківських лекторіїв при міських, районних, сільських і відомчих будинках культури, де мають проводитись:

— консультації для батьків;

— вечори запитань і відповідей;

— виставки педагогічної літератури для батьків.

Четвертий крок — це активізація діяльності шкільних і класних батьківських комітетів, створення громадських організацій «На допомогу сім'ї та школі».

І п'ятий крок — це організація педагогічного всеобучу батьків через радіо- і телевізійні передачі у зручний для батьків час, а також створення постійних педагогічних рубрик для батьків у найбільш масових та авторитетних газетах і журналах, висвітлення через них форм і методів сімейного виховання, національних традицій народної педагогіки та досвіду сімейного виховання.

Лабораторія сімейного виховання Інституту проблем виховання Академії педагогічних наук України розробила чудову концепцію «Сім'я і діти» та програму педагогічного всеобучу батьків, але зрушень щодо їх впровадження досі немає.

Керівникам навчальних закладів слід усвідомлювати, що без озброєння батьків педагогічними знаннями, без грамотного й цілеспрямованого впливу батьків на дітей система освіти не впорається із завданнями, які стоять перед нею, щодо формування гармонійно розвинених, високоосвічених, національне свідомих і духовно багатих громадян України.

1.2 Світом править рука, що гойдає колиску

«Важко знайти таку націю, в історії якої залишили б про себе пам'ять так багато видатних жінок, як це ми бачимо в українській. Ярославна — дружина князя Ігоря, княгиня Ольга, дочки Ярослава Мудрого (Анна — королева Франції, Єлизавета — королева Норвегії, Анастасія — королева Угорщини), Євпраксія (онука Мономаха) — це доба Київської Русі. А ось доба козацтва і гетьманства: Маруся Богуславка, Маруся Чурай, Роксолана (дружина турецького султана Сулеймана), Анастасія Заславська (видавець знаменитого Пересопницького Євангелія) та багато інших. Згадаємо тут і видатних жінок більш пізньої пори: Марко Вовчок, Леся Українка, Марія Заньковецька... можна перераховувати й перераховувати» (Юрій Канигін, Зеновій Ткачук. Українська мрія).

Особливе становище жінки в українському суспільстві пов'язане з розв'язанням ключових проблем українського відродження. Це і проблеми моралі, яка закладається в дитинстві, і мови. Немає потреби доводити, що діти говорять мовою своїх родин — материнською мовою. І соборність України так чи інакше випливає з душевної соборності (єдності) її громадян і формується насамперед у сім'ї. Розвиток дошкільного та шкільного виховання («горнила людських душ») — справа жіночих рук і характерів. Особистість жінки тут ніким і нічим не замінити. Істинний патріотизм — любов до України — у людини невідривний від любові до своєї малої батьківщини, її калинових кущів, вишневих садків, білої хати і мами на порозі із сумними чи радісними очима, лагідною усмішкою, тихим голосом... і проникливими словами пісні: «Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьоокий». Ось де закладено фундамент школи патріотизму! Козак, до якого звертається дружина з такими словами, непереможний у будь-якому герці...

Рівень ставлення до жінки визначає зрілість суспільства, а наша турбота про матерів — його моральну висоту чи навпаки — зіпсованість і моральну вбогість. У народі кажуть: «Нещаслива та сім'я, де жінка сумна». Не може бути щасливою і країна, де невлаштовані сім'ї, не створено або порушено сімейний лад і затишок. А благополуччя сім'ї залежить від жінки-матері — її внутрішнього світу, усмішки, теплого погляду. Жінка дає нове життя людині, вигодовує і виховує її. Про лагідну материнську усмішку, теплоту її рук ми пам'ятаємо все своє життя. Недарма давня народна мудрість говорить: виховуючи хлопчика —- виховують чоловіка, виховуючи дівчинку — виховують націю.

Мати — невичерпне джерело добра, всерозуміння та всепрощення. Завдяки її життєлюбству, милосердю й безкорисливості створюється, міцніє і зростає сім'я. Жінка, яка втратила почуття доброти, відданості, турботи, готовність зігрівати своїм коханням, — це нещастя. Нещастя і для неї, і для всього світу. Жінка, яка перестала бути жінкою, — це кінець, виродження людського роду.

Побожні люди стверджують, що тільки молитви матерів долинають до Всевишнього. Найвагоміша присяга—заприсягання матір'ю, найпринизливіша образа — лихе слово про неньку. Невдячність взагалі ганебна, невдячність до матері — мерзенна. Не можна вірити в порядність людей, які забули своїх матерів.

П'єр-Огюстен Бомарше якось сказав, що кожна людина — чиясь дитина. Людиною, особистістю, громадянином дитину насамперед виховує мати. Для матері немає більшої радості, ніж похвальне слово про її дітей. І немає більшого болю й горя, ніж поганий поговір про них.

Так кажуть українці і додають: «Коли міцна родина, то й держава сильна». «Тільки високе становище жінки в українському суспільстві забезпечувало першість духу над тілом у статевих стосунках (а саме цим і відрізняється людина від тварини). Тому і модель української сім'ї виступає як святиня людського духу, шляхетних емоцій, кохання, вірності, постійного живого спілкування, взаємоповаги, вдячності синів і дочок, сімейної солідарності, теплоти людських сердець. Це невмируща берегиня моральних засад, національних звичаїв і традицій, пам'яті предків, духовної єдності минулих і теперішніх поколінь. Усе це визначає зміст поняття «національне відродження», усім цим була сильною наша нація в минулому, цим вона явить свою привабливу силу та авторитет у майбутньому!» — пишуть автори книжки «Українська мрія».

Пріоритет жінки виявляється у формах сватання та шлюбу, в системі подружніх стосунків, у міфології та демонології, фольклорі. Постійна відсутність чоловіка, який пішов у військовий похід або загинув, сприяла формуванню в української жінки стійкості, незалежного характеру. Треба було вирішувати важкі й важливі справи, самій виховувати дітей, синів — мужніх патріотів рідної землі. Все це підносило на вищий щабель її власну гідність та авторитет, виховувало самостійність і волелюбність. Як ніде в Європі, жінка була рівноправна з чоловіком, якщо того бажала. І ніколи чоловік не нехтував її думкою. Дружина одного з визначних ватажків національно-визвольної війни в Україні 1648-1654 років, сподвижника Богдана Хмельницького, черкаського полковника Максима Кривоноса за його відсутності нерідко давала вказівки козакам та козацьким старшинам, і жоден з них не смів їй заперечити, називаючи її матір'ю. Жінки з українських аристократичних родин брали участь у підписанні найважливіших державних угод. Широкі юридичні права мали не лише жінки вельможних чоловіків. Велика повага до жінки, матері роду, виявлялася і в тому, що її підпис, у разі втрати чоловіка, за укладення цивільних угод важив більше, ніж підпис її дорослих синів з усіма їхніми становими правами, і ставився першим.

Жінка постійно виконувала обов'язки Берегині сімейної оселі. У чарівному світі, що його створювала в сім'ї українська жінка-мати, брали початок ідеали народної педагогіки — виховання працьовитості, взаємодопомоги, людської гідності та патріотизму.

На думку багатьох учених, найважливіше значення для формування національної психіки та моралі має саме ця особливість життя української родини: становище в нім жінки, зокрема жінки-матері. До матері звернена глибока любов її дітей упродовж їхнього життя. Це пояснюється матріархальним характером української родини, де майже вся влада належить матері, яка до того ж виховує дітей.

Я, полтавець, лише нещодавно дізнався, що дівоче прізвище матері поета було Щербань, і мені мимоволі пригадалося наше козацьке село Щербані, що на Полтавщині. Наш великий рід пишається тим, що в ньому всі подружжя були вірні палкому коханню юності. Жодне подружжя не розлучилося і жодна дитина не лишилася без батька, хіба що той загинув на бойовищі, захищаючи Батьківщину.

І сучасну, і традиційну оселю в Україні важко уявити без рушників. А придивіться, де саме матері — справжні берегині хатнього вогнища — розвішують рушники. Над вікнами і над дверима, на покуті — це обереги від усього злого, що може зайти в дім.

Наше дитинство починається з матері. Вона — найрідніша та найдорожча в цілому світі людина. Кожне її слово, мудрі поради і добрі діла — це Книга життя, з якою ми вирушаємо в далекі світи. І перший усміх сонця, і перший «добридень» людям — це теж від матері. І оте одвічне «не вкради», «не убий», «шануй старших», «люби ближнього свого»...

Мамина Книга життя... Вона про радощі й тривоги. Про вміння творити правду і доброту. А серед усіх премудрощів материнської науки найперша — любити людей. Без цього ніхто не зможе піднятися на крилах своєї мрії.

Світом править рука, що гойдає колиску. Тому якнайтепліше відзначаймо в кожній родині другої неділі травня свято Матері. Хай у цей день, особливий для кожного з нас, кожна мати відчує тепло і ласку своїх дітей і всієї родини. Для одних це свято приходить уперше, а для когось повертається з небуття. У 30-ті роки минулого століття його святкували в Західній Україні, а потім ця традиція урвалася на кілька десятиліть.

Усім відомо, що батько й мати — перші вихователі своїх дітей, але не лише в побуті, а й у педагогічній науці здебільшого йдеться про роль матері у вихованні дітей, про материнську школу. Матір називають Берегинею сімейного вогнища і духовності, Берегинею нації. Найдорожчій у світі людині — мамі — українські поети та композитори присвятили найкращі твори. Вірш Андрія Малишка «Пісня про рушник» («Рідна мати моя»), покладений на музику Платоном Майбородою, став улюбленою народною піснею. Про особливу повагу до матері з натхненням писав Тарас Шевченко. Та чомусь про роль батька у вихованні дітей в поезії і сучасній педагогічній науці говорять мало. Більше наголошують на ролі батька як голови сім'ї, що повинен забезпечувати побутові умови, добувати гроші, аби одягти, нагодувати і вивчити дитину. Але такий підхід не зовсім виправданий.

Авторитет батька у вихованні дітей в народній педагогіці дуже високий. Для вираження поняття «рідний батько» вживають слова: батько, тато, няньо. У народі кажуть: «Не навчив батько, не навчить і дядько», «Не хочеш слухати тата, то послухаєш колись ката», «Добре тому, хто має батька, бо в батька найтепліша хатка», «Таткова хата усім багата».

Запам'ятайте кілька порад чоловікам-батькам: Чоловік — опора сім'ї, а дружина — її окраса.

Батьку, виховай сина, щоб було кому перевершити тебе. В цьому рух життя. В кожному «гидкому каченяті» живе білий лебідь — не губи, а пробуджуй його. Дитина цікава тим, чим вона відрізняється від інших, а не тим, чим вона схожа на всіх.

Батьки і діти повинні вчитися разом — одні навчатися, інші — доучуватися. Не вимагайте зубріння, бо воно не лише вбиває інтерес до навчання, а й створює «живих роботів». Дитина пізнає світ дивуючись, підліток — сумніваючись, юнак — утверджуючись. У народі кажуть: «Дурень вчиться на власному досвіді, а розумний — на чужому». Неоціненність чужого досвіду в тому, що він розвиває в тобі почуття співпереживання, співчуття, розуміння дійсності. «Найкраща людина та, яка живе переважно своїми думками і чужими почуттями. Найгірший сорт людини — яка живе чужими думками і власними почуттями» (Лев Толстой).

Батьку, не перекладай своїх обов'язків допомагати дітям у навчанні на дружину. Вона й так має потрійне навантаження, працюючи на виробництві чи в установі, ведучи домашнє господарство та годуючи дітей і тебе.

Виховання дитини починається з виховання дорослих. Шляхетність душі батьків не завжди передається у спадок дітям.

Душа — це трансформатор, що поєднує палкі почуття і холодний розум. У душі поєднуються віра, надія "і любов. «Любов до дітей виховується тільки любов'ю — як вогник запалюється тільки від вогню» (Василь Сухомлинський).

Батько має задовольнятися не тим щастям, яке він відчуває, а тим щастям, яке він дає дитині.

Що довша проповідь батька, то менше в ній смислу й користі.

Той, хто негідно себе поводить, не виховає гідності в іншого.

«Якщо ви хочете своїм синам щастя, іноді, а то й якнайчастіше, будіть їх на світанку. Відкривайте перед ними дивовижний світ праці. Прагніть до того, щоб життя ваших синів було неспокійним, тривожним, клопітливим — це і є щастя» (Василь Сухомлинський). Робіть усе, щоб для ваших синів і дочок думка про творчу працю на благо незалежної України була щастям.

Батько не повинен обурюватись і лаяти сина чи доньку за те, що вони вдягаються в такий одяг, який він сам ніколи б не дозволив собі вдягти, що син відпустив вуса чи бороду, а донька підстриглася, обрізавши гарне волосся, що його діти сьогодні танцюють такі танці, яких він ніколи не танцював у своєму житті. У кожного покоління своя мода і свої танці.

Батько повинен бути для своїх дітей прикладом високоморальної поведінки, культури спілкування, працьовитості, вірності коханій дружині та бути впевненим, що його діти ніколи не допустять аморального чи антипатріотичного вчинку, не образять старшого чи меншого від себе.

Автор цієї книжки належить до покоління, яке в тяжкі роки Другої світової війни зі зброєю в руках стало на захист Батьківщини. Тому насамкінець хоче дати батькам таку пораду: виховуючи своїх дітей на героїчних прикладах історії українського народу, в день пам'яті загиблих і померлих скажіть своїм синам і дочкам: ось лежить твій дід, мій батько, а он там — батько мого батька. І я колись лежатиму в цій землі. Шануй, синку, цю землю, бо вся вона — це ми і наші батьки, це Батьківщина. Боронити, захищати її від загарбників — наш обов'язок, важливіший за будь-що в житті, бо Батьківщина — дорожча за життя!

Виховуйте своїх дітей національне свідомими патріотами України. Продовжуйте себе у своїх дітях — і ви залишите слід в історії українського народу.

Основою культури спілкування є гуманне ставлення людей одне до одного. А тому батьки мають дбати про формування в дітей відвертості, довіри й доброзичливості. Людина не може жити, працювати, задовольняти свої матеріальні й духовні потреби, не спілкуючись з іншими людьми.

Уже в материнському лоні дитина сприймає світ звуків, голоси матері та батька. Через емоційне забарвлення почутого й формується майбутня особистість. Отже, спілкування в сім'ї є для дитини першою школою громадянства, яка формує її особистість, розвиває в неї почуття власної гідності й заразом виховує повагу до батька, матері, бабусі, дідуся, братів та сестер.

Батьки повинні пам'ятати, що найкращі вихователі дитячого будинку чи школи-інтернату не зможуть замінити дитині рідну матір та рідного батька. Щоб виховувати дитину, треба віддавати їй своє серце, любити її. Але й цього замало. Потрібні ще почуття відповідальності, терпіння, знання особливостей дитини та вміння виховувати.

Лише в умовах достатнього спілкування в сім'ї дитина привчається шанобливо ставитися до інших, вчиться бути щирою, перейматися радощами й прикрощами близьких, турбуватися про них.

Досить часто можна чути нарікання на брак часу для виховання дітей. І це справді так (не більше 17 хвилин на добу батьки можуть виділити для виховання дітей). Але ж працюють усі: і ті батьки, хто добре виховує, і ті — хто погано. Тому річ не лише в кількості часу. Важливо, щоб той короткий час, який приділяється дитині, був насичений увагою й інтересом, щирістю й довірою, приносив взаємне задоволення, щоб дитина нетерпляче чекала зустрічі з батьком і матір'ю.

Батьки мають усвідомити, що виховання — це організоване спілкування, різноманітність духовних і ділових стосунків як між дорослими, так і між дорослими та дітьми. Через це в сім'ї ніколи не можна розділяти життя батьків і дітей на життя дорослих — справжнє, і життя дітей — несправжнє. Тільки у спільному житті з дорослими, поділяючи його радощі й турботи, беручи на себе частину відповідальності, дитина стає справжньою людиною.

Батьки передають дітям знання, своє розуміння навколишнього світу, досвід суспільних стосунків, соціальних форм поведінки. Спілкування між дорослими і дітьми формує духовний світ дитини, дарує естетичну насолоду від прочитаного, побаченого, почутого. Тому розмовляйте з дітьми! Якщо не вмієте — вчіться. Якщо не знаєте про що — думайте, читайте!

Ваш син має знати, і ви теж, що навіть кілька хвилин ранкової веселої, доброзичливої розмови з татом чи мамою — це щастя!

Ваша донька має поглядати на годинника під час прогулянки з друзями: «Наші вже готуються до вечері. І мені треба допомогти накрити стіл та про дещо поговорити з татом і мамою».

Я категорично проти російського прислів'я: «Когда я ем, я глух и нем». У дружній розумній сім'ї за обідом обговорюють прочитану книжку, переглянутий фільм, розмірковують над проблемами, що виникли у когось із членів сім'ї, радіють успіхам у праці чи навчанні. Для цього в сім'ї має бути встановлене обов'язкове для всіх правило — хоч один раз на день треба збиратися за сімейним столом.

Деяких батьків звинувачують у сентиментальності й «телячих ніжностях» до дітей. Не слухайте таких мудрагелів. Не бійтеся любити своїх дітей! Будьте з ними ніжними й лагідними. Умійте любити свою дитину не за те, що вона гарна та розумна, а просто за те, що вона є і вона — ваша. Навчайте дітей доброзичливості, вміння її виявляти. Звичні слова, сказані по-доброму, з усмішкою, доречно, роблять інколи дива. Дуже хотілося б, щоб батьки полюбили слово «можна» — чудове слово:

«Можна я залізу на дерево?» — «Можна».

«Можна я не їстиму супу?» — «Можна».

«Можна я покличу друзів на день народження?» — «Можна».

Намагайтесь якнайчастіше говорити це слово. Що більше буде в житті дитини доброзичливих «можна», то менше буде в її характері схильності до шкоди. Але коли вже не можна — то таки не можна!

Одна мама розповідала: «Чотири заборони є в моїх дітей. Перша — не можна ображати маму — навіть поглядом. Друга — не можна ображати маленьких. Третя—не можна завдавати болю нікому, тим більше — усьому живому. Четверта — не можна завдавати прикрощів іншій людині». Це і Е глибока материнська мудрість.

Дім, ваша квартира -— це не дві кімнати і кухня. Це — світ вашої сім'ї. А тому не будьте занудами. Не смикайте, не лайте дитину. Не робіть непотрібних зауважень. Не примушуйте дітей дорослішати, не позбавляйте їх дитинства. Кожній дитині потрібна материнська та батьківська любов. Василь Сухомлинський стверджував: «Мистецтво виховання передбачає насамперед мистецтво говорити, звертаючись до людського серця». Виховання — одне з найпрекрасніших і найпочесніших занять людини. Проте батько-вихователь і батько-зануда — це далеко не одне й те саме. Ось чому, що коротше зауваження, то воно краще.

Батьки над усе мають шанувати духовну красу українського народу, його традиції, педагогічну мудрість і культуру сімейного спілкування, пам'ятаючи, що українська етнопедагогіка

схвалює:	засуджує:
Розум і силу,	Злих та сердитих,
Знання, працю милу,	Упертих, ненаситних,
Науку, освіту,	Скупих та лукавих,
Усмішку, подібну до цвіту,	Дурних та поганих,
Хоробрість і мужність,	Крикливих, невдячних,
Гарну вдачу, мудрість,	Заздрісних, необачних,
Совість і чесність,	Гульвіс, вередливих,
Гуманність і чемність,	Ледачих, нещирих,
Працелюбних, вірних,	П'яниць, скалозубів,
Чуйних і надійних.	Нікчем, душогубів.

Виховати з дитини справжнього громадянина-патріота України — мабуть, найскладніше завдання. Воно є найголовнішим не лише в шкільному і громадському, а й у сімейному вихованні. І допомагають у цьому народні традиції.

Для українців це традиційна працьовитість, скромність, чесність, гостинність, моральність, родинність, пісенність, акуратність в одязі та облаштуванні помешкання, любов до рідної землі, злагода з природою, вірність в коханні, пошана до батьків, дідуся й бабусі, звертання на «Ви». У традиціях української сім'ї визначне місце посідає культ предків. У кожному регіоні відзначають День пам'яті (проводи) померлих людей, загиблих воїнів. Це дуже важлива з виховного погляду традиція. Таким є свято 9 травня — День Перемоги. А тому вшановувати померлих і загиблих на війні, розповідати про їхні добрі справи, героїчні вчинки разом з дорослими повинні й діти, щоб вони переймалися повагою до своїх предків.

Дуже важливою народною традицією є відзначення дат родинного календаря. В сім'ях у щирій атмосфері святкують дні народження, ювілеї та інші знаменні події як усієї родини, так і окремих її членів — матері та батька, бабусі та дідуся, синів, дочок та онуків. Велике виховне значення для молоді має ювілей весілля батька й матері, дідуся й бабусі, зокрема «срібного» та «золотого» весілля (25 і 50 років спільного подружнього життя). А ще ж буває і «діамантове» та «коронне» весілля (60 та 75 років). Традиції та обряди родинного календаря зміцнюють сім'ю як джерело найглибших людських почувань, найгуманніших стосунків.

Українське родинно-сімейне виховання, використовуючи народні виховні традиції, має формувати національні почуття. Костянтин Ушинський стверджував, що почуття національного є вроджене, що воно вічне, властиве кожній людині і помирає разом з нею. Він писав: «Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до Батьківщини».

Любов до Батьківщини починається з любові до матері та батька, які мають зробити все, аби всюди дитину оточувала ясна, сонячна атмосфера життєрадісності, бадьорості, оптимізму, турботи про фізичне та духовне здоров'я дитини. Батьки завжди повинні пам'ятати, що родина — це мала батьківщина, на ґрунті якої виростає Батьківщина велика.

Культура нашого народу є віддзеркаленням універсальної української національної ідеї, внутрішні чинники якої визначають самобутність національної культури, свідомості, світогляду і характеру українців.

Батьки! Виховуйте у своїх дітях, а особливо в синів, бажання дотримуватися в житті й поведінці лицарських правил, і завжди наголошуйте: будь чистим душею, зміцнюй свій дух самовихованням та самоосвітою, будь добрим, чесним, справедливим, правдивим, красивим, прагни бути першим у гідній поведінці, добрих справах, праці, будь сміливим і розважливим, дисциплінованим й організованим, мужнім, долай труднощі на шляху до добра, правди, краси, шануй і захищай честь і гідність дівчини, жінки, матері й усіх людей, борони слабких, цінуй побратимство, шануй батьків своїх, їхні звичаї і традиції, люби рідну землю, батьківську хату, материнську мову та пісню, калинову Україну, люби рідну природу, вмій берегти і примножувати її багатства та красу, усвідомлюй себе частиною природи, що є основою життя.

Вихованню любові до України, формуванню національної самосвідомості дітей та молоді сприяє українська народна пісня.

Найкраще привчати дитину до пісні й музики ще до її народження. Майбутнє немовля її чує. Пісня і музика — «...це мова почуттів. Без музики важко переконати людину, яка вступає у світ, в тому, що людина прекрасна», —писав Василь Сухомлинський. Тож якомога більше спілкуймося з нашими дітьми за допомогою української народної пісні, прилучаючи їх до світу прекрасного та передаючи їм у спадок емоційне, естетичне, моральне багатство народної душі, її високу духовну красу.

Давньогрецький філософ Платон так говорив про роль морального виховання: «Людина — істота найпокірливіша і божественна, якщо вона буде вгамована справжнім вихованням, якщо ж її не виховувати або давати неправильне виховання, то вона буде найдикішою твариною з уcix, кого творить земля». Основоположник наукової педагогіки Ян Амос Коменський стверджував: «Основа доброго виховання в тому, щоб усі навчилися розуміти, чим відрізняється людина від тварини, чим відрізняється добра людина від злої, вчений від невченого, мудрий від дурня...». Батькам і вчителям треба пам'ятати, що в будь-яку історичну добу живе не абстрактна людина, а представник того чи того народу, носій певної національної культури. Тому, виховуючи молоде покоління, сім'я і школа мають сформувати у нього почуття національної самосвідомості, звички і навички моральної поведінки відповідно до норм моралі рідного народу та його духовних надбань — мови, традицій і звичаїв. Дитина до п'яти років має засвоїти близько 80 відсотків норм моральної поведінки. Решта (20 відсотків) засвоюються у шкільному віці.

Про високоморальність людини можна судити з її повсякденної поведінки в побуті, спілкуванні, зі стосунків з іншими в різних видах діяльності. Моральними цінностями українського народу завжди вважалися працьовитість, чесність, духовність тощо. Дуже яскраво це відображено в народних прислів'ях та приказках, в яких звеличується дружба, вірність і розум: Нащо й ліпший клад, коли в сім'ї лад; Краще догана мудрого, ніж похвала дурня; Мудрий не все каже, що знає, а дурень не все знає, що каже; Маєш голову, май же й розум; Дурний язик голові не приятель; Бережи честь змолоду; Сумління — найкращий подарунок; Добре ім'я — найкраще багатство; Які мама й татко, таке й дитятко; Яке дерево — такі його квіти, які батьки -— такі й діти; Вірний приятель — то найбільший скарб; Яку дружбу заведеш, таке й життя проживеш; Будь правдивим, май мужність щиро визнати свою провину, не перекладай своєї провини на інших; Дав слово — тримай його, дав обіцянку — виконай; Справжній друг пізнається не лише в радості, а й у біді — він завжди допоможе, втішить, утримає від лихого вчинку; Живи і чини так, щоб навколишнім — дорослим та дітям — було з тобою приємно і радісно.

Неодмінною ознакою вихованості української дитини є її ввічливість. Проте це не спадкова риса характеру. Моральність, духовність і ввічливість формуються впродовж усього життя. Тактовна, ґречна, ввічлива людина завжди готова вислухати, застерегти інших від можливих помилок та прикрощів. Вона не тільки делікатна, приємна у спілкуванні, а й доброзичлива, щира.

Хотілося, щоб таких людей у нашому суспільстві ставало дедалі більше. Дуже повчальним є золоте правило: «Треба ставитися до інших так, як ти хотів би, щоб вони ставилися до тебе».

Знати лише правила ввічливої поведінки недостатньо. За багаторічним досвідом виховної роботи педагогічний колектив Павлиської середньої школи під керівництвом Василя Сухомлинського виробив Десять «Не можна». Дотримання цих заборон вважалося справою честі й гідності, порушення — ганьбою і моральним невіглаством. Ось ці Десять «Не можна»:

1. Не можна ледарювати, коли всі працюють.

2. Не можна сміятися зі старості і старих людей; про старість треба говорити тільки з повагою; у світі є три речі, з яких ніколи не можна сміятися, — патріотизм, справжня любов до жінки і старість.

3. Не можна сперечатися з шанованими і дорослими людьми, особливо зі старенькими.

4. Не можна виявляти незадоволення тим, що в тебе немає якоїсь речі... у товариша твого є, а про тебе батьки не подбали: від своїх батьків ти не маєш права щось вимагати.

5. Не можна допускати, щоб мати давала тобі те, чого вона не бере собі, — кращий шматочок на столі, смачнішу цукерку, кращий одяг.

6. Не можна робити того, що осуджують старші, — ні на очах у них, ні деінде; кожен свій вчинок розглядай з погляду старших: що подумають вони.

7. Не можна залишати старшу рідну людину самотньою, особливо матір, якщо в неї немає нікого, крім тебе.

8. Не можна збиратися в дорогу, не запитавши дозволу і поради в старших, особливо в діда, не попрощавшись з ними, не дочекавшись від них напутнього слова і не побажавши їм щасливо залишатися.

9. Не можна сідати до столу, не запросивши старшого.

10. Не можна сидіти, коли стоїть доросла, особливо літня, людина, тим більше — жінка; не чекай, поки з тобою привітається старший, ти повинен першим привітати його при зустрічі, а прощаючись, побажати йому здоров'я.

Зменшення народжуваності в Україні пояснюється не лише економічною кризою та безробіттям, а й втратою ідеалу кохання. Модною стала статева розбещеність, що нерідко призводить до безпліддя. Кожна п'ята жінка в Україні не може мати дитини і, створивши сім'ю, молоді люди не мають щастя бути батьками, продовжити рід. Слово «кохання» для багатьох стало чужим і незрозумілим. Телебачення замінило художню літературу, театр, виставки. Сьогоднішня молодь не читає романів, не знає чи байдужа до настанов великого романіста Стендаля, який писав: «Сором'язливість — мати найпрекраснішої з усіх пристрастей людського серця — кохання». Чомусь неактуальними стали й слова Івана Франка:

Немає друга понад мудрість,

Ні ворога над глупоту,

Так, як нема любові в світі

Над матірну любов святу.

Першими у справі викорінення такої тенденції сприймання життя молоддю повинні бути батьки й учителі. Треба зробити все, щоб хлопці й дівчата усвідомили: юність — це неповторний романтичний період першої любові, пошуку подружнього ідеалу, моделі сімейного життя. Одним з найдосконаліших інститутів, які витворило людство впродовж своєї історії, є сім'я. Сім'я—основа суспільства. Сьогодні потрібно відновлювати й оздоровлювати колись таку міцну українську родину, утверджувати красу традиційних родинних цінностей і моральних засад.

Великий гуманіст нашого часу, неперевершений вихователь Василь Сухомлинський, керуючись традиціями української етнопедагогіки, уже 12-13-літнім підліткам прищеплював думку про те, що «любов — переддень материнства та батьківства» і що «любов тільки тоді високоморальна, коли вона розумна, мудра, передбачлива». Він наголошував: «Моральне право на кохання має той, хто вміє відповідати за майбутнє — за своїх дітей».

Раджу звернутися до порад Василя Сухомлинського, які він виклав у своїй книжці «Як виховати справжню людину». Ними мають керуватися батьки, вчителі й сама молодь.

• Юначе, ти народився людиною, але нею ще треба й стати. Справжня людина виявляє себе в переконаннях і почуттях, волі й прагненнях, у ставленні до інших і до самої себе, у здатності любити й ненавидіти...

• Ти відчув симпатію до дівчини. Це пробуджується інстинкт продовження роду. Він уже тисячі років облагороджується людською культурою. Відтоді як людина піднялася над світом усього живого, її статевий інстинкт перестав бути сліпим бажанням. У ньому лише перша іскра для великого багаття людської любові.

• Поважай дівчину, бережи її честь, гідність, гордість, незалежність. Дівчина, що пробудила в тебе почуття симпатії, може стати твоєю дружиною, матір'ю твоїх дітей. Вона повторить тебе й себе в новому поколінні. Це і є безсмертя роду людського.

• Любов — це Не лише захоплене милування, втіха красою, створеною для тебе, а й нескінченне творення краси в коханій людині. Любов — це відповідальність. Перед тим як створювати сім'ю, перевір себе, чи готовий ти до цього: чи вмієш бути відданим, вірним людині; чи немає в тебе лінощів душі, егоїзму, безсердечності; чи вмієш володіти своїми бажаннями; чи готовий забезпечити сім'ю матеріально.

• Мати з немовлям на руках, мати біля колиски — те саме, що прикордонник на посту. Вона творить майбутнє, вона ж і захищає його. Вона творить велич нашої Батьківщини. Мільйони сімей—це мільйони найтонших корінців, що живлять вічне дерево, ім'я якому — Вітчизна. Ставши чоловіком, ти став громадянином двічі, бо створив сім'ю.

• Умій любити матір своїх дітей, дорожити її здоров'ям, красою, честю, оберігати її від хвороби, втоми, несправедливості. Хороший чоловік творить красу дружини своєю любов'ю. І ця любов, як сонячне тепло і світло, зібрані у квітці троянди, стає моральною красою твоїх дітей.

• Дівчино, будь мудрою і вимогливою в любові. Жіночність — найвищий вияв людської краси. Любов — палке почуття, але панувати над серцем має розум. Щасливою ти відчуватимеш себе лише тоді, коли будеш мудрою. Людина, якій чарка горілки дає більше радості, ніж ти, розмова з тобою, — не зможе зробити тебе щасливою. Коли в присутності юнака або навіть на саму думку про нього в тебе частіше заб'ється серце, коли тобі захочеться, щоб він дивився на тебе з подивом і захопленням, вважаючи єдиною у світі, — це означає, що в тобі прокинулася Жінка-Матір.

• Жінка — це могутня, ласкава і ніжна сила, що виховує справжнього чоловіка. Мужність жінки творить духовну шляхетність, красу, відданість, вірність чоловіка.

• Любов — це діти! Любов — це висока відповідальність! Любов — це висока людська культура. З того, як людина любить, можна зробити безпомилковий висновок, яка вона людина.

• Сімейне життя ніколи не буває й не може бути суцільним святом: у ньому більше тривог, хвилювань, турбот, ніж чистої радості. В сімейному житті треба зважати на думки, переконання, почуття, прагнення коханої людини. Оберігаючи свою гідність, треба вміти поступатися одне одному. З тої хвилини, як ви почули крик своєї дитини, почалася ваша складна й відповідальна громадянська діяльність — виховання людини.

• Велике зло — принижувати людську гідність, зраджувати найвище людське почуття — любов. Вірність обов'язку чоловіка, батька, матері, дружини—для дітей це школа людської відданості й вірності. Зрада в батьківстві, в материнстві, в подружжі — підлість, яку не можна прощати. Найвища педагогічна мудрість — це вміння бачити в маленьких дітях завтрашніх батьків та матерів.

• «Життя прожити — не ниву перейти», — говорить народна мудрість. У тому, яка людина в сімейному житті, виявляється її справжнє моральне обличчя. Від характеру взаємин у сім'ї залежить духовне багатство суспільства.

Батьки й матері, вчителі й вихователі, скористайтеся цими мудрими порадами видатного педагога. Поясніть своїм дітям та учням, що найчистіше почуття кохання не тимчасове й не хвилинне, а постійне й святе. Розкажіть їм про жіночу й чоловічу вірність у роки Другої світової війни, коли наречені і дружини чекали коханих довгими роками. Чимало жінок до останнього подиху залишилися вірними своїм любим, які загинули на війні. Поясніть своїм дітям та онукам примітивність і безглуздість слів популярної сьогодні пісеньки: «Вот такая вот зараза девушка моей мечты». Якщо дівчина юнацької мрії сьогодні «зараза», то ким вона буде, коли стане дружиною, коли з часом вік змінить привабливі риси обличчя та обриси її статури?

Дорогі батьки і вчителі, не гасіть у серцях своїх вихованців юнацьке кохання. Кажуть, воно швидкоплинне, але буває лише першим та останнім. Не позбавляйте своїх дітей щастя кохати та бути коханими. Виховуйте в них красу і чистоту почуттів, високу відповідальність одне за одного.

Хочеться звернутися до майбутніх батьків і нагадати, що, беручи шлюб, ви повинні не лише кохати одне одного, а й усвідомлювати відповідальність та обов'язок дбати про здоров'я своїх майбутніх дітей.

• Перед одруженням обов'язково проконсультуйтеся в лікарів на відповідність резусу крові, відсутність спадкової шизофренії, того, що може стати причиною народження дітей із психофізичними вадами.

• Запам'ятайте — зачаття має бути плановим, а не випадковим. Запліднення, здійснене навесні або на початку осені, дає найліпші результати. Спека чи мороз негативно впливають на майбутню дитину. Хвилини перед сходом сонця найпридатніші для таїнства зачаття: організм відпочив і набрався сил після міцного сну.

Красива сім'я любов'ю, міцна злагодою, багата — дітьми. І щасливим є дім, який повниться радісним дитячим багатоголоссям, де діти ростуть та виховуються у дружному гурті своїх братів і сестер.

Кожна сім'я в нашій країні перебуває під захистом держави. Піклування Комуністичної партії і Радянської держави про сім'ю дістає вияв у створенні та розвитку широкої мережі дитячих закладів, організації і вдосконаленні служби побуту та громадського харчування, виплаті допомоги в разі народження дитини, наданні допомоги і пільг багатодітним сім'ям, а також інших видів допомоги сім'ї.

І сім‘я, як надійний барометр, чуйно реагує на це піклування, виховуючи юне покоління достойними громадянами, патріотами своєї Батьківщини.

Материна, батькова наука... Як багато вона значить у житті! Прищепити дітям любов до праці, виростити колективістами, справжніми людьми, навчити цінувати ті блага, якими наділило їх суспільство, дбайливо ставитися до державної власності, примножувати народний добробут — це та сімейна наука, яка не забувається. Вона — на все життя. Виховуючи дітей, батьки роблять справу величезної державної ваги: вони закладають у своїх дітях фундамент особистості, від надійності якого залежить міцність будови всього суспільства.

...Отчий дім. У спогадах ми часто повертаємося сюди. Адже це не просто домівка, де людина народжується, де проходить її дитинство, де мати і батько, сестри і брати. Отчий дім — уособлення доброго, чистого, світлого. Тут дитина вперше відкриває для себе красу світосприймання, яка найповніше проявляється у красі стосунків, починає усвідомлювати, що справжнє, людяне, прекрасне торжествує над нечесним, недостойним. Скільки отаких великих і малих істин пізнають діти в сімейному університеті життя! Вони впливають на формування характеру, світогляду, на утвердження особистості. Від того, як людина засвоїть їх, залежить, чи буде вона щасливою, чи зможе приносити щастя іншим.

І в тому пізнанні життєвих істин поряд з дітьми йдуть найдорожчі люди — батько, мати. Як часто вони виступають найбільшими авторитетами у з'ясуванні того чи іншого питання, розв'язанні проблем, що постають перед малечею або підлітками. З порогу отчого дому починається дорога у великий світ, де людину чекають серйозні випробування. Вийти з них переможцем — значить довести міцність підвалин, які заклали батьки в дитині, готуючи її до самостійного життя.

1.3 Сімейний обов'язок

Об'єктивна система «сім'я — суспільство» характеризується складними взаємозв'язками, і найперший з них — взаємні обов'язки сім'ї і суспільства. Поняття «обов'язок» відображає в нашій свідомості об'єктивну необхідність, виражену в моральних вимогах, що ставляться як до окремого індивіда, так і до групи людей. У класове антагоністичних формаціях, особливо в умовах монополістичного капіталізму, сім'я досить часто виконує функцію «психологічного сховища» від соціальної дійсності, хоча, звичайно, повністю сховатися від неї всередині сім'ї неможливо. Найчастіше соціальні хвороби уражають і сім'ю.

На противагу цьому при соціалізмі відносини в системі «сім'я — суспільство» не мають антагоністичного характеру. Соціалістичне суспільство всіма наявними у нього засобами підтримує і захищає сім'ю, а соціалістична сім'я, у свою чергу, «відчуває себе» часткою єдиного соціального організму. Інтереси суспільства радянська сім'я сприймає і засвоює як свої власні; ними вона керується, узгоджуючи зі своїми, властивими їй як малій соціальній групі.

Сім'я має певні моральні обов'язки перед суспільством, а також перед іншими сім'ями. Це — суспільні обов'язки, до яких належать безпосереднє відтворення населення, соціалізація молодого покоління, організація побуту і дозвілля своїх членів, забезпечення їх морального й естетичного задоволення життям та ін. Суспільні обов'язки сім'ї осмислюються людьми як виконання нею певних функцій, а з точки зору соціальної психології — як «програвання» відповідних ролей.

Є різні види обов'язків. Одні з них ширші за змістом, як-от обов'язок перед суспільством, інші вужчі, як, Наприклад, обов'язок перед сім'єю. Як моральна категорія, обов'язок має суспільну і особистісну значущість залежно від того, усвідомлюється він особою чи соціальною групою. Осмислений, усвідомлений обов'язок спонукає людину виконувати його добровільно, без примусу. Невиконання ж усвідомленого обов'язку постає перед внутрішнім судом людини, перед її совістю.

Обов'язок має велику орієнтуючу і регулюючу силу: він визначає в головних рисах поведінку людини у колі сім'ї, серед друзів і товаришів по роботі, щодо держави й суспільства.

Стосовно життєдіяльності сім'ї моральна категорія обов'язку конкретизується насамперед як сімейний (родинний) обов'язок. Виконувати його повинні всі. А чи не є це ущемленням свободи особистості? Звідки об'єктивні корені такого обов'язку? Чи не довільні вони? Виявляється, ні. Об'єктивні причини виникнення сімейного обов'язку — в реальному існуванні групової форми буття людей. Люди змушені об'єднувати свої зусилля для продовження людського роду, для навчання і виховання молодих поколінь, для того, щоб допомагати одне одному і працею, і матеріально, і духовно. А як тільки двоє, людей об'єдналися в групу, відразу виникає нова закономірність: розподіл ролей і встановлення відповідальності одного перед одним. У сімейному мікроколективі особливість стосунків відповідальної залежності полягає в тому, що, по-перше,, чоловік і жінка беруть шлюб, керуючись високим моральним почуттям — коханням; по-друге, члени сім'ї зв'язані між собою родинними почуттями і турботою одного про долю іншого.

Родинний обов'язок — складне і багатоякісне поняття. В ньому можна виділити: подружній обов'язок, батьківський (материнський), а також обов'язки діти щодо своїх батьків і прабатьків. Розглянемо коротко кожен з них. Як відомо, цементуючою силою сім'ї, її визначальними чинниками є двоє — жінка і чоловік, подружжя. В суспільстві розвинутого соціалізму чоловік і жінка вступають у шлюбний союз добровільно, як рівноправні учасники. Добровільно вони беруть на себе і подружній обов'язок.

Вільний вибір партнера істотно змінює зміст подружнього обов'язку. Власне кажучи, це вже не стільки обов'язок, скільки добровільний вибір і моральне тяжіння двох людей до спільного життя. На стадії знайомства осіб двох статей, у перші роки їх подружнього життя велике значення має їх статева любов, фізіологічний потяг одне до одного. З роками цей потяг поступово приглушується. І тут нового звучання дістає подружній обов'язок. До того ж чоловік (жінка) продовжує любити свою «половину» як матір (батька) своїх дітей, подругу (друга), з якою (яким) пройдено нелегкий життєвий шлях. Подружній обов'язок у звичайних щоденних буднях може виявлятися не дуже відчутно. Та ось у сім'ї горе — захворів один з подружжя. і тоді подружній обов'язок засвічується новими гранями — величезною турботою, піклуванням про свою дружину (чоловіка).

Найважливішими елементами подружнього обов'язку є взаємна повага, трудове співробітництво між чоловіком і жінкою, їх турбота одне про одного, про дітей, про сімейну честь і благополуччя. У поєднанні з коханням подружній обов'язок виступає основою шлюбно-сімейних відносин і правильного виховання дітей.

Шлюбне життя є надто складним. На нього справляють вплив сотні важливих чинників і тисячі всіляких дрібниць. Життя подружжя — це передусім чуттєво-конкретне життя; воно неможливе без співчуття, співпереживання. Подружній обов'язок містить у собі і співпереживання, в якому, напевне, найповніше відбивається рідкість (спорідненість) душ подружися, їх здатність до психологічної єдності в сімейному житті.

В українській мові синонімом слова «сім'я» є «родина». Яке красиве, повноцінне і милозвучне слово! Саме жити родиною, бути рідними одне одному, що може бути краще? У багатьох народів подружнє життя розуміється як життя в постійній взаємодопомозі, недарма у росіян слово «супруг» означає «йти в одній .супрязі», інакше кажучи, ділити навпіл і радість і невдачі на нелегкій подружній пиві.

Любов з'єднує двох людей, щоб вони підтримували одне одного і матеріально, і морально, і фізично. І якщо між ними е всі основні компоненти сумісності, то і за цієї умови роль подружнього обов'язку в цементуванні сім'ї величезна. Вона тим більш значуща, якщо з об'єктивних чи суб'єктивних причин якийсь з названих компонентів слабкий або зовсім відсутній. Практика подружнього життя переконує: раптова захопленість або взаємна образа, невдоволеність або стомленість, буденність і невпорядкованість побуту, тяжіння до новизни, до перемін — реальні ситуації в більшості сімей. Тим частіше вони зустрічаються в молодих сім'ях. Потрібні воля, витримка, інтелектуальна стійкість, аби не потонути в дріб'язковостях чи хвилинних прагненнях. І тут добрим моральним помічником для подружжя виступає їх взаємний подружній обов'язок. Осмислення його і переживання оберігає членів родини від неправильних дій і швидкоплинних настроїв.

Глибоке розуміння подружнього обов'язку, а ще важливіше — неухильне і постійне його виконання — надійна моральна основа сім'ї. У подружньому обов'язку відображаються вимоги до представників обох статей як членів сім'ї, так і членів усього суспільства: загальне конкретизує себе в особливому і одиничному. Кожна сім'я виконує свій обов'язок перед соціалістичним суспільством по-своєму, вносячи часточку чогось неповторного, індивідуального. В ході виконання подружніх обов'язків формуються такі цінні риси особистості, як уміння кожного координувати свої дії з іншим, здатність підпорядковувати свої бажання спільним інтересам сімейного мікроколективу, вірність, дбайливість, щирість, чуйність, здатність до компромісів, особливо в щоденних дрібницях, готовність до самопожертви тощо.

Вище вже згадувалося про те, що в сім'ї постійно діють руйнівні сили, їм треба твердо і вчасно протистояти. І це можуть успішно робити лише внутрішні сили, які цементують сім'ю, передусім подружній, а в кінцевому підсумку — сімейний обов'язок. І, звичайно, спорідненість душ, союз сердець, а не просто об'єднання майнових цінностей під спільним дахом...

Подружній обов'язок — важливий чинник виховання у членів сім'ї почуттів, зокрема таких, як жертовність, поміркованість, терпимість. Бути терпимим означає вміння увійти в становище і роль свого сімейного партнера, визнавати його право мислити й чинити по-своєму. Неправильно діє той (чоловік або жінка), хто прагне хоч би що «переробити» свою дружину на свій лад. Таке намагання уже в самому зародку є свідченням того, що «вихователь» претендує на свою зверхність, непогрішимість, не хоче рахуватися зі своїм партнером, його особистісними інтересами, запитами, уподобаннями. А це вже зачіпає почуття гідності другого з подружжя і, природно, викликає опір, протест з його боку. Звідси і підґрунтя для сімейних непорозумінь, конфліктних ситуацій, а нерідко чвар.

Вищим виявом подружнього обов'язку є такий його ступінь, коли він не відчувається як обов'язок, коли подружжя в більшості випадків говорять «Ми», а не «я»: «ми так вирішили», «нам це подобається (або не подобається)», «ми так вважаємо» і т. ін. Тут ніби відчувається збіг, злиття інтересів та уподобань чоловіка й жінки у спільне русло. У займеннику «ми» вияв і спільної долі, і невіддільності життєдіяльності двох близьких людей.

Стійкість сім'ї перевіряється у важких ситуаціях. Саме в такі періоди, коли сімейний небосхил затягло хмарами, а то й проносяться грози, важливим є вміння чоловіка й жінки максимально згуртуватися, не піддаватися нервозності, розпачу, зосередити всі зусилля на переборенні лиха, не травмувати одне одного психічно, а всіляко допомагати. В цьому також один з виявів подружнього обов'язку.

Звичайно, труднощі і незгоди можуть емоційно розхолоджувати чоловіка й жінку, віддаляти їх одне від одного. Та не варто впадати у відчай: за невдачами наступають удачі, а смуток з часом змінюється радістю. Мабуть, е сенс у народній мудрості: не дуже радій, бо це минеться, не впадай у смуток, бо й тому згодом прийде кінець.

Мудрість і такт — чи не найкращі людські порадники у будь-яких життєвих ситуаціях і перипетіях! Так само, як існують критичні вікові періоди в окремої людини, «критичні» точки є і в життєдіяльності представників двох статей, сім'ї. Деякі автори вважають такими «критичними» точками для сім'ї 1-й, 5-й, 10-й, 15-й роки подружнього життя, коли спостерігається підвищення напруженості у стосунках сімейних партнерів. Знання цих точок має серйозне значення, оскільки дає подружжю можливість виробляти відповідну установку, що знову ж таки значною мірою спиватиметься на сімейний обов'язок.

Мудру й тактовну поведінку подружжя під час такого спаду у сімейних стосунках описав Р. Роллан у романі «Зачарована душа»: «...За злетом неминуче настане різкий спад... Лише багато пізніше пізнали вони мудрість, котра вчить розуміти і жаліти, котра знає, що неможливо обійтися без взаємної поблажливості і що варто мати про запас сховище, де можна відокремитися, щоб діждатися осторонь, доки не скінчиться відплив і не почнеться знову приплив. Бо ж мова йде про ритм життя і його коливання, амплітуда яких тим більша, чим марнотратніший той, хто живе. За кожним спадом наступає піднесення».

Важко сказати, наскільки закономірно відбувається ця періодичність, бо в різних людей е багато індивідуально неповторного. І все ж не варто впадати у розпач, коли до тебе прийшов отой тимчасовий відплив почуттів. Його можна послабити, перебороти і знову піднятися вище у своїх почуттях до коханої і рідної людини.

Подружній обов'язок виникає з вибором собі подруги (друга) життя. І тут не повинно бути місця легковажності. Перш ніж запропонувати дівчині або жінці йти до загсу, варто глибоко, всебічно обдумати це питання, перевірити свої почуття, вивчити основні психологічні якості одне одного, щоб менше було в подальшому подружньому житті нарікань типу «розлюбив», «зрадила», «примусив страждати», «перевела роки» тощо. Слід завжди пам'ятати, що обов'язок при виборі собі дружини полягає передусім у відповідальному ставленні до об'єкта свого вибору.

Соціологічні, демографічні і психологічні дослідження шлюбно-сімейних відносин, практика роботи існуючих осередків «Служба сім'ї» дають багато цікавого фактичного матеріалу. Так, опитування молодих сімей, які розривають шлюб, показує, що тут неабияку роль відіграють думки, погляди і смаки не стільки самих чоловіка й жінки, скільки їхніх батьків. Скажімо, думка її матері виявляється престижнішою, ніж думка чоловіка, і щодо грошових витрат, і щодо необхідної кількості дітей у сім'ї, і часу появи першої дитини, і шляхів та методів виховання дітей тощо. Мабуть, це й зрозуміло, адже діти спираються на досвід своїх батьків, багато в чому просто «роблять життя», як то кажуть, за образом і подобою своїх батьків. Зокрема, дочки дуже часто просто копіюють стиль життя матерів. Звідси: якою ж відповідальною має бути теща, щоб давати своїй доньці (а нині вже заміжній жінці) правильні життєві орієнтири.

Шлюб беруть двоє молодих людей, які виховувались у різних сім'ях, школах, різних трудових колективах. I ось цим людям треба створювати власну сім'ю — здорову і міцну, їм доведеться проходити школу управління своїм спільним сімейним життям, своїм психічним життям, поведінкою. При цьому мало знати лише основи стратегії, потрібно щоденно вдаватися до оптимальної тактики подружніх взаємин, в якій найповніше матеріалізуються і подружні обов'язки, І любовні почуття, і моральні відносини, і естетика сімейного поводження. Ось зразок такої тактики взаємних відносин:

— підтримувати почуття особистої гідності чоловіка й жінки;

— постійно демонструвати взаємну повагу і шанування ;

— прагнути викликати ентузіазм в іншого партнера;

— стримувати й обмежувати себе у виявах злості, гніву, роздратування, нервозності;

— не наголошувати на помилках і прорахунках свого партнера по шлюбу;

— не дорікати минулим взагалі і минулими помилками зокрема;

— жартом, гумором, якимось відвертаючим фактором зняти або притупити наростаюче психічне напруження;

— не мучити ні себе, ні партнера підозрами в невірності чи зраді, стримувати себе в ревнощах, приглушуючи почуття підозрілості;

— пам'ятати, що в шлюбі і сім'ї необхідно виявляти велике терпіння, поблажливість, добросердечність, уважність та інші позитивні якості'.

Подружній обов'язок у поєднанні з любов'ю і взаєморозумінням диктує чоловікові й жінці гнучкість поведінки, виключає образи, посилює почуття відповідальності за успіх кожного. Одним з важливих компонентів гнучкості мислення і поведінки подружжя вважається вміння глянути на себе, на свої вчинки очима дружини. При такому підході визнається право кожного на індивідуальність, неповторність, а це вже само по собі сприяє гармонізації сімейних стосунків.

Надаючи великого значення подружньому обов'язку, свідомому і добровільному виконанню його обома партнерами, ми далекі від його абсолютизації чи фетишизації. Він сам зазнає впливу часу, ситуації, зміни стосунків між подружжям. Коли між подружжям згасає почуття любові, втрачається їх зацікавленість у спільній життєдіяльності, тоді приходить кінець і подружньому обов'язку.

Конкретним виявом сімейного обов'язку є материнський і батьківський обов'язки. І що характерно: одним і тим самим двом людям (різної статі) доводиться одночасно виконувати кілька видів обов'язків стосовно тих функцій і ролей, які накладає на них сім'я. Вони мають подружній обов'язок одне щодо одного. А будучи матір'ю і батьком — відповідні обов'язки, головним змістом яких є виховання дітей.

Справедливо говорив російський письменник M. M. Карамзін: «Без хороших батьків немає хорошого виховання, незважаючи на всі школи, інститути і пансіони» '.

Думку цю слушно підкреслювати й сьогодні, коли існує широка мережа виховних закладів і частина батьків хоче виховання своїх дітей перекласти на плечі держави. Сила нашої громадської думки (в різноманітних формах її вияву) повинна бути орієнтована на піднесення ролі сім'ї у вихованні дітей, а не на усунення батьків від цієї важливої сімейної і суспільної справи,

Об'єктивна основа материнського обов'язку полягає у природній здатності жінки народ;, вати дітей, у викопаній нею тільки їй одній властивих функцій матері. Народивши на світ дитину, мати, хоче вона того чи ні, усвідомлює це чи не усвідомлює, бере на себе обов'язок щодо неї. Цей обов'язок набирає сили задовго до появи майбутнього потомства: його треба виносити у своїй утробі, щоб воно народилося фізично здоровим, вигодувати материнським молоком, як то кажуть, поставити на ноги, ввести у широкий і складний навколишній світ.

Можна без перебільшення сказати, що левова частка тієї найранішої соціалізації дитини припадає на плечі матері. І ніхто і ніщо не може її замінити. Дуже негативно на все наступне життя людини впливає відсутність матері у ранньому дитинстві, недостатність материнської ласки, турботи. Абсолютна більшість матерів виконують свій материнський обов'язок як справжні подвижниці — навіть і тоді, коли їхні син чи донька виростають черствими і невдячними тим, хто дав їм найдорожче — життя, хто ночей недоспав над дитячою колискою.

Нa батька природа поклала дещо інші функції, ніж на матір. Батько бере меншу участь у ранній соціалізації дитини, але з часом його соціалізуюча роль зростає. Особливо це стосується хлопчиків, які прагнуть «робити» свое життя з батька. Роль батька величезна у прилученні дітей до праці на благо суспільства і сім'ї. Для сім'ї дуже істотно, що в ній є батько. Адже сам факт його відсутності робить сім'ю ущербною, знижує її можливості у вихованні дітей.

Діти дуже чутливі до стилю життєдіяльності батька aбo матері, до їх громадського обличчя, до виконання ними батьківських обов'язків. «Щоб з покоління в покоління ставала все міцнішою нитка, яка зв'язує предків і нащадків, батьків і синів у єдину плоть, в єдину душу, в єдине серце народу,— писав В. О. Сухомлинський,— треба зміцнювати цю нетлінну нитку спільною працею поколінь, треба виховувати, щоб син продовжував справу, розпочату батьком, передавав естафету своєї праці дітям. У цій істині вся суть того громадського виховання, яке є важливим завданням школи і сім'ї».

Батько в сім'ї — це її фізична і духовна опора, міцні плечі годувальника і захисника. В більшості сімей він справжній глава сім'ї, його авторитет має величезне значення. Звичайно, є немало сімей, де батьки недостатньо виконують свій батьківський обов'язок. У таких сім'ях дуже важко доводиться матері. На її тендітні плечі лягає не лише материнський, а й значна частина батьківського обов'язку: підтримання дисципліни в родині, турбота-про її матеріальний добробут, встановлення нормальних відносин з іншими родинами та суспільними інститутами. У нас є чимало батьків, які свої прямі обов'язки перекладають на матір. Якщо ж у такій сім'ї є хлопчики, то вони змалку, маючи перед собою негативний приклад батька, привчаються знімати з себе обов'язки. Одружившись, вони прагнутимуть діяти так само, як і їхній тато. До речі, під впливом батька й дівчатка привчаються звалювати все на матір.

Обов'язок батька — зробити все, аби дати своєму синові чи доньці путівку в самостійне життя, а насамперед прилучити їх до трудової діяльності, допомогти правильно обрати професію, ствердити себе в ній. Неправильно думають деякі батьки, що дітям потрібна від них лише матеріальна допомога. Діти чекають від тати підтримки моральної і психологічної, як людини з добре організованою волею, твердим характером, усталеним способом життя.

Успішне виконання материнського і батьківського обов'язків можливе за умови, коли батьки добре знають психологічні якості своїх дітей, постійно їх вивчають і враховують. Виконання батьківських обов'язків найповніше здійснюється у процесі спілкування матері (батька) з дитиною. Тут діють такі соціально-психологічні механізми передачі та засвоєння соціального досвіду, як наслідування, уподібнення, захоплення особистим прикладом тощо.

Змістовне спілкування батьків і дітей духовно збагачує і тих і тих, шкода тільки, що такому спілкуванню в сучасних сім'ях приділяється недостатньо уваги. Нерідко діти змушені спілкуватися з модними речами у квартирі, а не з щирими серцями своїх батька та матері. В таких сім'ях, як правило, зростають люди з міщанською психологією.

Коли в сім'ї побутує дух гендлярства, нестримної користі, цинізм в оцінці дій і вчинків, даремно сподіватися на виховання моральної чистоти і благородства у дітей.

Що може і що повинно робити соціалістичне суспільство, аби протистояти сімейному міщанству? — Створювати здорове соціальне середовище, міцний колектив. Виробляти у дітей за допомогою наставників, вихователів непіддатливість до міщанських впливів. Створювати для них такі життєві ситуації, які змушували б дитину (підлітка) діяти не по-міщанському, а відповідно до вимог гуманістичної моралі.

Виконання материнського і батьківського обов'язку істотно залежить від особистості матері чи батька. Вимогливість до себе, до своєї зовнішньої і внутрішньої культури, багатий емоційний світ матері, витримка і воля батька, знання батьками запитів та інтересів своїх дітей, вміння зрозуміти їх позицію, здатність співпереживати разом з дітьми, бути для них добрим прикладом — вже за це діти, безперечно, поважатимуть батьків, пишатимуться ними. Мабуть» найчастіше батьки виконують свій батьківський обов'язок, даючи ділові, конструктивні поради дітям. Треба лише, щоб ті поради не були надокучливими, 0езапеляційними, щоб батько або мати залучали саму дитину, особливо в юнацькому віці, до вироблення самостійної думки щодо поводження в кожному випадку. До обов'язків батьків ми відносимо також допомогу дітям у виробленні ними своїх власних життєвих програм.

Однією з форм навчання дітей, а отже, зв'язку поколінь, є батьківські листи. Це можна проілюструвати на двох прикладах: «Листи до сина» Честерфілда і «Листи до сина» В. О. Сухомлинського. Перші з них написані у XVIII столітті англійським філософом-мо-ралістом, графом за соціальним походженням. Другі в документом нашої соціалістичної доби; вони написані професійним учителем з Павлиша. Є щось спільне у цих «Листах» — обидва батьки хочуть, щоб сини стали їхніми гідними спадкоємцями, ствердили собі добре ім'я на землі. Тому й уболівають про виховання своїх дітей, гідно виконуючи свій батьківський обов'язок. Крім того, вони дають можливість іншим людям за допомогою цих «Листів» прилучитися до їх непересічного виховного досвіду.

Чим же зумовлене таке становище? Де його об'єктивні корені? Справа в тому, що батьки для дітей е переважно об'єктом почуттів, тоді як діти для батьків — і об'єктом почуттів, і об'єктом діяльності. До батьківської (особливо материнської) любові обов'язково приєднується ще й величезна турбота, прагнення допомогти дітям «стати на ноги». Ця любов безкорислива. У любові дітей до батьків домінує вдячність, але вона істотно залежить не тільки від пам'яті дочки чи сина, а й від їх моральної зрілості.

Якщо в минулому діти були годувальниками для своїх батьків, коли ті ставали немічними, то тепер ця функція майже відпала. Держава гарантує кожному трудящому пенсію по старості. Батьки виявляються не тільки матеріально незалежними від дітей, а навпаки, мають можливість подавати матеріальну допомогу своїм дорослим і одруженим дітям.

Мабуть, найважливіша моральна дія в сім'ї — поступово вчити дітей любити своїх батьків. І тут батьки самі с сівачами того, що їм доведеться пожинати в старості. Співчуття матері чи батькові в їхніх справах, співпереживання, співучасть дітей у життєдіяльності сім'ї, внесок працюючих юнаків і дівчат до загального бюджету сім'ї, допомога старших дітей батькам, найчастіше матері, коли сім'я втратила батька. (В даному випадку особлива роль належить синові: він і опора і захист усієї родини, подібно до того як це мав би робити батько.) Ось такі якості, на нашу думку, повинні прищеплювати батьки своїм дітям змалку. Проте у реальній системі «батьки — діти» є не лише прямі, а й зворотні зв'язки. Неправильно думають ті батьки, які вважають, що лише від них до дітей ідуть лінії соціальних впливів. Сімейні стосунки багатопланові: вони включають те, що батьки передають дітям, діти одне одному, і, звичайно, те, що діти передають своїм батькам. Що ж можуть і насправді передають діти своїм батькам, чим вони збагачують родинне життя? Коротко можна сказати:

— діти урізноманітнюють і збагачують міжособистісні зв'язки в сім'ї;

— розширюють сферу її інтересів і потреб;

— дають батькам емоційне вдоволення уже фактом своєї появи на світ, а ще більше своїми успіхами, неповторною діяльністю;

— дають можливість батькам ніби повертатися до своїх дитячих років, переживати знову пройдені етапи життя;

— задовольняють почуття материнства і батьківства, дають можливість жінкам і чоловікам відчувати насолоду від переживання цих високих почуттів.

Чесно і віддано виконуючи обов'язки щодо своїх батьків і сім'ї в цілому, діти цементують єдність поколінь, підносять престиж сім'ї як мікроосередка суспільства. Зрозуміло, було б помилкою ідеалізувати дітей, адже не всі вони і не завжди сумлінно виконують свої обов'язки щодо батьків і родини в цілому. Діалектика сімейних стосунків така, що діти можуть не лише нарощувати соціальний потенціал сім'ї, а й знижувати його, розхитувати і знищувати те, що з таким трудом здобували їхні батьки. На жаль, приклади таких дітей непоодинокі.

У стосунках батьків і дітей є ряд відмінностей залежно від їх віку і статі. Коли діти Ще малі (раннє дитинство, дошкільний вік), вони виступають об'єктом особливої турботи матері чи батька, їх почуттів і діяльності. Малу дитину батьки не тільки більше і глибше, безпосередніше і сильніше люблять — вони беруть її на повне обслуговування (годують, одягають, водять на прогулянку, кладуть спати, розважають). Діти в цьому віці переважну частину часу свого життя проводять невідлучно від батьків, особливо від матері. До однорічного віку мати практично не залишає маля навіть на кілька днів.

Прикутість матері до малої дитини дуже виснажує її фізично і духовно і є однією з причин того, що жінки бояться народження другої дитини. Щодо немовляти мати виступає як справжня подвижниця: заради нього вона може повністю нехтувати своїми потребами, інтересами, запитами. У батька ця залежність, звичайно, набагато менша. Він є, як правило, лише співучасником, а не головною дійовою особою у догляді за дитиною. Після одного року, коли дитина вже почала ходити, спілкування батька з нею посилюється. Дитина дошкільного віку для батьків виступає об'єктом почуттів і ігрової діяльності.

Якщо в сім'ї є двоє або більше дітей, то частину обов'язків щодо обслуговування менших дітей беруть на себе старші. Діти створюють усередині сім'ї дитячий мікроколектив з його певними соціальними можливостями. Окремі виховні функції, які в одно-дітній сім'ї повністю лягають на плечі батьків, передаються такому мікроколективу. Батьки, особливо мати, мають від цього значні вигоди: вивільняються їх сили і час для занять іншими важливими (суспільними або сімейними) справами, для активного відпочинку, догляду за своєю зовнішністю, для свого гармонійного розвитку як особистості. В цьому полягає одна з важливих переваг багатодітної сім'ї.

Вступ дитини до школи істотно змінює характер її життєдіяльності в сім'ї: ігри хоч і не вважалися чимось серйозним, проте вони були провідними і посідали важливе місце у фізичному та психологічному розвиткові дитини. Тепер же провідною стає навчальна діяльність. Мало хто з батьків думає, що вона несерйозна. Навчальна діяльність учня — це вже помітний крок до дорослої діяльності.

Почуттєві стосунки дещо відтісняються на другий план, зокрема в підлітковому та юнацькому віці, коли домінуючим і за бажаністю для дитини і за значущістю виступає спілкування з ровесниками. Батькам все більше доводиться задовольнятися лише матеріальним забезпеченням своєї дитини. Найпомітніше це виявляється, коли син чи донька після 8 класу переходять на навчання у професійно-технічне училище або технікум, а після 10 класу — до вузу. В названих навчальних закладах зростає автономність молодої людини: адже найчастіше вони віддалені від місцепроживання сім'ї і учневі (студенту) доводиться жити поза її межами. Зустрічі дітей з батьками стають короткочасними і періодичними — кілька разів на семестр, а то і рідше.

Завершення навчання і перехід юнака чи дівчини до самостійної трудової діяльності істотно змінюють їх стосунки з батьками. Діти стали дорослими, вони самі заробляють на прожиття, нерідко живуть далеко від сім'ї. Для батьків вони перестають бути об'єктом прикладання діяльності і залишаються головним чином об'єктом почуттів. Однак це не означає, що дорослі діти не потребують матеріальної допомоги від батьків. І вони її одержують, незважаючи на те, що їх батьки вже мають похилий вік і перебувають на пенсії. Така природа батьківської психіки, особливо материнської: допомагати своїй дитині і тоді, коли вона навіть зовсім сива і має своїх дітей та онуків. Мабуть, у цьому і живе одвічна і незнищувана потреба старших поколінь піклуватися про молодших. Отже, дорослі діти, особливо коли вони самі одружені, для своїх батьків виступають головним чином об'єктом почуттів і, звичайно, посильної матеріальної допомоги.

Досі ми аналізували стосунки батьків і дітей з точки зору ставлення батьків до дітей. А якими вони с з погляду дітей? Упродовж усього життя батьки для дітей є і повинні бути об'єктом почуттів. Проте в реальних сімейних стосунках можуть складатися такі ситуації, коли батьки (обоє або один з них) стають для дітей об'єктом їх діяльності. Маємо на увазі випадки, коли хтось з батьків втрачає працездатність або його вражає тяжкий фізичний недуг. Тоді синівський або дочірній обов'язок — оточити своїх непрацездатних батьків піклуванням. Легше це робити тоді, коли діти живуть неподалік від своїх хворих чи стареньких батьків. З цього погляду кращі можливості мають сільські жителі (коли діти і батьки живуть в одному селі). Міська цивілізація має тут більше негативних рис. Якщо діти і батьки проживають навіть в одному (але порівняно великому) місті, то просторові відстані їх дуже роз'єднують. Вони можуть їздити одні до одних не щоденно, а всього один-два рази на тиждень. І все ж відстань не може бути перешкодою для піклування дітей про своїх батьків. Тут на першому плані мав бути мораль, синівська чи дочірня любов і повага до рідних людей.

На жаль, у житті доводиться часто зустрічатися з безтурботністю дітей щодо своїх батьків, нерозумінням своїх обов'язків перед ними. І справа тут, мабуть, не в тому, щоб таких лише за назвою синів чи дочок притягували до юридичної відповідальності. Важливіше тут. профілактика, добре моральне виховання сина чи доньки з раннього дитинства. Для батька і матері має бути, свого роду професійною честю виховати в дітях почуття любові і обов'язку перед батьками, довести ці почуття до такого рівня, щоб можна було з упевненістю сказати: моя дитина не залишить мене в біді чи в старості.

Часто в сім'ї взаємодіють три покоління. Середньому з них доводиться розділяти свої обов'язки у двох напрямах: щодо своїх батьків і щодо своїх дітей. Звичайно, кожне покоління більше любить і більше турбується про своїх дітей. І прабатьки не повинні ображатися. Таке воно, життя. Разом з тим любов до дітей не повинна звести нанівець любові до старшого покоління — до своїх батьків. Адже любов до батьків і любов до дітей — це дві різні, несхожі одна на одну любові, вони цілком можуть співіснувати в одній людині, не протиборствуючи одна з одною.

Нового звучання набуває синівський обов'язок, коли син або донька беруть шлюб і виступають як нова сім'я. Ставлення молодого подружжя до свекрух чи тещ є показником інтелектуальної і моральної зрілості молодих сімей.

Обов'язок зятя чи невістки — бути терпеливими і поблажливими щодо тещі або свекрухи. І якщо свекруxa після кількох років одруження сина може сказати, що вона не тільки не втратила його, а ще й дістала собі дочку в особі невістки, а теща — що вона до рідної дочки придбала ще й сина в особі зятя, то це чудове свідчення здорових моральних стосунків між різними поколіннями у сім'ї.

Сучасні молоді сім'ї у більшості своїй вважають за краще жити окремо від батьків. Як мотив такого вибору виступає їх переконання, що життя разом з батьками поглинає значну частину подружньої радості. Ідеальним вважається такий варіант, коли батьки живуть поблизу і можуть вчасно допомогти доглядати за дітьми, а батьківський дім служить своєрідним запасним притулком, куди хочеться зайти молодому подружжю, щоб скористатися материнським чи батьківським теплом. Найчастіше в цьому відчуває потребу молода жінка, рідше — молодий чоловік.

Короткий аналіз сімейного обов'язку показує, які складні і суперечливі моральні процеси відбуваються в кожній сім'ї, якщо брати її навіть в одному вимірі — обов'язків подружжя, батьків, дітей.

У реальних стосунках сімейний обов'язок може виявлятися по-різному: то прісний і нерідко нуднуватий, то терпеливий і поблажливий, і водночас надійний і заступницький аж до самопожертви. Мабуть, у жодній галузі людських стосунків не переплітаються так щільно одне з одним такі на перший погляд протилежності, як любов і обов'язок. Невипадково великі поети і мислителі пишуть їх через два сполучники — «любов чи обов'язок», «любов і обов'язок». Сімейні, а особливо подружні стосунки мають спиратися на два зовні начебто протилежні, а насправді нероздільні крила — обов'язок і любов.

1.4 Діти - радість життя

Сім'я — це геніальне творіння природи й суспільства. Зв'язок двох осіб різної статі, що називається шлюбом, — це не просто природний союз і не просто цивільний договір, а передусім моральний союз, який виникає на основі взаємної любові, на довірі й перетворює подружжя в єдине ціле. Двоє людей, які поєднали свої долі, мають над мету — продовжити рід людський, народити й виховати дитину.

Навряд чи можна назвати сім'ю щасливою, якщо в ній немає дітей. Нам не вистачає образів, метафор, порівнянь, щоб зрозуміти, ким для батьків є малюк. Попробуємо порівняти це явище з чимось. Дитина як сонячний зайчик, як краплина сонця в сім'ї. А можливо, вона багатобарвна веселка? Невимовно чарівна веселка. Адже сенс життя матері, батька — в дитині. Можливо, вона — світлячок? А може... Може... — це мудрість природи в сяйві Місяця в тиху солов'їну ніч... Одним словом дитина — втілення дива, яке народилося й живе в сім'ї.

Так чи інакше новонароджене дитя — це диво. Не було нічого — і раптом з жіночого лона з'являється крихітне створіння, яке повторило Маму й Тата. Але це диво швидкоплинне й тендітне. І треба його, цей дивний і неповторний витвір природи, всілякими зусиллями зберегти, виростити.

В.О. Сухомлинський, звертаючись до юнаків і дівчат, писав: "Високою людською радістю є народження людини. Знай, що твоя поява на світ була великою радістю для матері і батька, і кожного року, коли приходить День твого Народження, вони з хвилюванням згадують, якими були вони, коли народився ти, яким був твій перший крок, яке перше слово ти вимовив. Кожний, хто прийшов у світ, — не тільки продовження роду людського, а й незрівнянне багатство, що несе в собі джерело слави, величі, могутності Батьківщини. Народження людини — це майбутнє народу, радість батька і матері — крихта радості всього народу.

Дитина — це сила, що зцементовує родину, основа безсмертя людства. Це маленька людина, яка народилася, щоб залишити на землі вічний слід. Тому кожен юнак і дівчина мають прагнути до того, щоб обіймати найвищі, найпочесніші посади в житті — бути Матір'ю й Батьком. У народі завжди понад усе підносили святість Матері й Батька.

День народження дитини — це значна подія для сім'ї, рідних і близьких. Цей день відзначається впродовж усього життя людини. Батьки, родина в день народження дитини влаштовують свято. І це добре, але треба розуміти, що це — сімейне свято. Свято для батьків, бабусь і дідусів, братиків і сестричок. Саме сім'я мас відзначати День народження людини. Громадські відзначення доречно робити в ювілейні дати — 50, 60, 70 років, враховуючи при цьому суспільні заслуги й чесноти людини.

Окрім біологічного успадкування на розвиток дитини впливають й інші чинники. Це — соціальне успадкування й природно-соціальне середовище. Поняття "соціальне успадкування" ввів у науковий обіг російський учений-генетик М.П. Дубінін. На основі аналізу процесу розвитку людини генетики переконують, що особливості вищої нервової системи, психіки, здібності, схильності людини не передаються через генну структуру. Передаються лише задатки як певні можливості для формування тих чи тих психічних якостей. "Ніякі умови середовища, — наполягає М.П. Дубінін, — не виховають видатного художника, співака, математика, спортсмена з дитини, яка не має відповідних спадкових задатків". І далі: "Генетична програма виступає як передумова, основа розвитку соціальної сукупності людини. Соціальні риси людини не визначаються її генами, вони формуються громадською практикою. Соціальне передається через покоління не через біологічні успадкування, а передусім шляхом творчого сприйняття кожним поколінням духовної і матеріальної культури, особливостями конкретної історичної епохи". Соціальне успадкування — це рушійна сила, яка концентрує в громадській і соціальній свідомості підсумки розвитку продуктивних сил, усієї культури людства. Генетичне успадкування, на думку М.П. Дубініна, — це пасивний, стихійний процес, який відбувається на біологічному рівні й не залежить від бажань і волі особистості. Соціальне успадкування є цілеспрямованою діяльністю, що базується на досвіді попередніх поколінь.

Якими ж якостями психічного й соціального характеру оволодіває дитина в процесі соціального успадкування? Передусім мовою, моральними якостями, особливостями прояву характеру, навіть інтелектуальної діяльності. З якого періоду свого розвитку дитина починає успадковувати елементи соціального досвіду? Вважається, що це відбувається безпосередньо після народження. Сучасні дослідження підтверджують думку, що вже в процесі ембріонального розвитку (на 20-22 тижні) дитина певним чином реагує на поведінку матері, близьких. Учені, використовуючи новітні електронні прилади, спостерігають, що дитя в лоні матері діє: повертає голівку, смокче палець, посміхається, реагуючи на поведінку матері. У народній педагогіці матері, яка носить під серцем дитину, рекомендується дотримуватися відповідної поведінки: не сваритися, не бути присутньою на пожежі, вести розмірений спосіб життя, співати, говорити, бути доброю, доброзичливою.

Соціальний вплив тих, хто нас оточує, може активно відбиватися на соціальному розвитку дитини, сприяти формуванню тих чи тих особливостей характеру, якостей, поведінки. Народна мудрість, спираючись на багатовіковий досвід виховання дітей, стверджує:

• Якщо дитина живе серед добра й чуйності — вона вчиться бути доброю й чуйною, турбуватися про інших.

• Якщо дитина відчуває заохочення — вона пізнає свою цінність.

• Якщо дитина знаходить розуміння — вона стає терплячою.

• Якщо дитина живе серед ворожнечі — вона вчиться "воювати".

• Якщо дитина зустрічається з насміхом — вона стає несміливою.

• Якщо дитина приневолена соромитися — вона почувається винною.

• Якщо дитину оточують жорстокість, насилля — вона схильна до вияву подібної жорстокості й насилля.

• Якщо дитина живе в атмосфері радості, мажору (бадьорості) — вона виявляє життєрадісність у своїх діях.

Навіть навколишня природа створює той позитивний фон, який впливає на фізичний, психічний і соціальний розвиток дітей. Охайне житло, упорядкована садиба, квітники, сад, річка чи ставок, лісовий масив, парк і т. ін. — усе це позитивно впливає на розвиток дитини, формування її характеру, особливостей поведінки. І навпаки, виключення з життя дитини краси природи, занехаяна садиба, город, паркова зона негативно позначаються на особистості дитини, її розвитку. Тому з раннього . віку дитина мас тісно спілкуватися з природою. Кімнатні квіти, домашні тварини, залучення дитини до догляду за ними — джерело розвитку в неї почуттів добра, чуйності, турботи про плекання живої природи. А з роками ці якості переносяться на стосунки з батьками, бабусями й дідусями, іншими людьми.

Є й така думка (істинна чи суб'єктивна), що доля людини якимось чином пов'язана з небесними світилами, а тому зірки мають певний вплив і на розвиток дитини. З давніх-давен люди, придивляючись до зірок і зіставляючи свої дії, свій стан з положенням окремих сузір'їв, почали фіксувати зв'язок руху й положення світил зі своїми справами. На цій основі виникла наука астрологія. Учені встановили, що сонце впродовж року проходить повне коло по небу, перетинаючи при цьому дванадцять сузір'їв і перебуваючи в кожному з них приблизно один місяць. Кожне сузір'я отримало назву живої істоти або предмета побуту і свій символ, який називають знаком зодіаку. Зірки весь час перебувають у русі. Спостереження за ними наштовхнули на думку, що певне їх положення на небосхилі може відображати різні етапи життєвого шляху людей.

РОЗДІЛ 2. ЗАПОВІДІ ТРАДИЦІЙНОЇ СІМЕЙНОЇ ПЕДАГОГІКИ

2.1 «Материнська школа» Яна Амоса Коменського та її значення для сучасної сім'ї

Ян Амос Коменський (1592-1670) — чеський педагог-гуманіст, письменник, громадський діяч. У 1632 році видав посібник «Материнська школа» . Епіграфом до нього він узяв слова давньоримського філософа, письменника і політичного діяча Марка Туллія Цицерона (106-43 pp. до н. е.): «Основа всієї держави полягає у правильному вихованні юнацтва».

Ще у «Великій дидактиці» (1633-1638) основоположник наукової педагогіки писав: «Формування людини найлегше відбувається в ранньому віці. Воно лише в цьому віці й може відбуватися». Він розробив десять основних положень природовідповідності навчання:

1. Дитинство — весна, юність — літо, змужніння — осінь, старість — зима.

2. Освіту слід розпочинати у весняну пору людського життя — в дитинстві.

3. Ранкові години найбільш зручні для навчання. Ранок — весна, полудень — літо, вечір — осінь, ніч — зима.

4. Природа ніколи не використовує непридатного.

5. Потрібно запалювати бажання у дітей вчитися.

6. Із зерна виростає рослина.

7. Природа закладає коріння глибоко.

8. Природа ніколи не робить нічого зайвого.

9. Розпочавши, природа доводить до кінця.

10. Природа уникає всього шкідливого й негативного.

Він також сформулював «Золоте правило дидактики»: «Усе, що тільки можливо, надавати для сприйняття відчуттями: візуальне — для сприйняття зором; звуки — слухом; запахи — нюхом; смакове — смаком; тактильне — дотиком. Якщо якісь предмети можна сприймати водночас кількома відчуттями, то вчитель зобов'язаний створити всі умови для цього».

Враховуючи, що дев'яносто відсотків навчального матеріалу дитина сприймає зором, Я. А. Коменський у 1658 р. видав чудову книжку — «Навколишній світ у малюнках». Це свого роду ілюстрована дитяча енциклопедія початкових знань, перекладена багатьма мовами світу.

Ідея необхідності розпочинати виховання з моменту народження дитини, висунута Я. А. Коменським, в подальшому була підтримана іншими педагогами. Він порівнював дитину з деревом і писав: «...без попереднього щеплення живців мудрості, моралі і благочестя вона не може стати істотою розумною, мудрою, моральною і благочестивою... Все це легше формується в ніжному віці... Справа надзвичайно небезпечна, якщо людина не переймається здоровими для життя правилами ще в колисці».

Зміст порад і завдань в «Материнській школі» розрахований на освічену жінку-матір, яка глибоко розуміє сам принцип такої школи і наукову термінологію, а також володіє методикою впровадження її ідей. Підтвердженням цього є перелік занять і знань, які дитина має засвоїти від народження до шести років.

1. Початкові знання з метафізики дитина опановує, коли батько і мати звертають її увагу на все, що вона бачить, чує, смакує, тримає в руках. Пізніше дитина засвоює терміни: дещо, десь, є, немає, так, не так, де, коли, схоже, несхоже та ін., що в цілому і є основою метафізики.

2. З галузі фізики дитина у шість років має знати, що таке вода, земля, повітря, вогонь, дощ, сніг, лід, камінь, залізо, дерево, трава, птах, риба, домашні тварини та ін.

3. З азами оптики дитина знайомиться, коли починає розрізняти і називати світло й темряву, світло й тінь та розпізнавати основні кольори: білий, чорний, червоний та ін.

4. Початкові знання з астрономії дитина засвоює, коли дізнається, що називають сонцем, місяцем, зірками, і помічає, як вони кожного дня сходять і заходять.

5. Перші відомості з географії дитина отримує у своєму природному довкіллі, коли починає усвідомлювати, що таке гора, долина, поле, річка, село, селище, місто.

6. Основи хронології дитина пізнає, коли починає розуміти, що таке час, година, день, тиждень, місяць, рік, а також літо, зима, весна, осінь, учора, позавчора, завтра, післязавтра та ін.

7. Початкові знання з історії дитина дістає, коли намагається пригадати й розповісти, що відбулося недавно, як та чи та людина в цій ситуації діяла, — не страшно, якщо це буде по-дитячому наївно.

8. Ази арифметики дитина засвоює, коли дізнається, що таке багато і мало, вчиться рахувати до десяти й розуміти, що три більше, ніж два, і що одиниця, додана до трьох, — це вже буде чотири та ін.

9. Елементарні знання з геометрії дитина отримує, коли усвідомлює, що називається великим і малим, довгим і коротким, широким і вузьким, товстим і тонким, а також — що таке лінія, хрест, коло тощо, і завважує для себе, що те чи те вимірюється лінійкою, метром, сажнем, рулеткою та ін.

10. З основами статики дитина знайомиться, коли спостерігає, як зважуються продукти, і вчиться щось зважувати на власній руці, аби визначити, що важче, а що легше.

11. Перший досвід механічної праці дитина дістає, коли їй не лише дозволяють, а й навчають щось робити, допомагати: переносити речі, приводити їх у порядок, щось будувати чи руйнувати, зв'язувати та ін. Усе це діти залюбки роблять у цьому віці. А тому не слід забороняти такі заняття, необхідно підтримувати їх і розумно направляти дітей.

12. 3 мистецтвом діалектики дитина знайомиться, коли її увагу привертають до розмови, яка ведеться у формі запитань і відповідей, привчають її ставити запитання і відповідати на них в межах теми, не відхиляючись від неї.

13. Основи граматики дитина засвоює, коли навчається правильно говорити рідною мовою, чітко вимовляти літери, склади, слова.

14. Початкові знання з риторики дитина отримує, коли наслідує риторичні особливості мови батьків. Особливу увагу дитини слід звертати на відповідність жестикуляції характеру мови та вимови, а саме: в запитаннях підвищувати голос на останньому складі, а у відповіді понижувати його і т. д. Цього навчає сама природа.

15. Перше знайомство з поезією відбувається, коли дитина вивчає віршики, переважно дидактичного змісту.

16. Ази музики дитина засвоює, коли вчиться співати.

17. Початкові знання сімейного і господарського характеру дитина отримує, коли вивчає осіб, з яких складається сім'я та рід: кого називають батьком, матір'ю, дідусем, бабусею, сестрою, братом, тіткою, дядьком та інше, а також назви частин будинку: кухня, вітальня, спальня, інші домашні предмети: стіл, тарілки, ложки, виделки, чашки, блюдця та їхнє призначення.

18. Особлива увага з перших днів життя має приділятися моральному вихованню дитини.

Сподіваюся, що зміст цієї книжки, яка свого часу підкорила світ, буде корисним і сьогодні для матерів, батьків, майбутніх учителів, досвідчених педагогів та керівників навчальних закладів.

Значення Я. А. Коменського у світовій педагогіці надзвичайно велике. Він — основоположник наукової педагогіки, розробив «Закони добре організованої школи», запровадив класно-урочну форму навчання, якою людство послуговується вже близько чотирьохсот років. Його книжки з педагогіки й дотепер залишаються актуальними.

Великий педагог вважав посаду вчителя дуже почесною, «настільки високою, як ніяка інша під сонцем», і вимагав, щоб до вчителя ставилися з повагою. Найперша турбота вчителя — захоплювати учнів власним прикладом. Свою «Велику дидактику» Ян Амос Коменський назвав іще «Великим мистецтвом навчати всіх усього коротко, приємно, ґрунтовно».

2.2 «Думки про виховання» Джона Локка

Джон Локк (1632-1704) — англійський філософ, просвітитель, педагог. Набув величезного педагогічного досвіду, працюючи викладачем і домашнім вихователем. Він стверджував: «На досвіді ґрунтується все наше знання, під нього кінець-кінцем воно й походить».

Новаторство Дж. Локка полягало у розгляді процесу становлення й виховання людини як єдності фізичного, психічного та розумового її розвитку. Його трактат «Думки про виховання» складається з окремих параграфів і відкривається розділом про фізичний розвиток та виховання дитини. Найголовніші з цих параграфів:

§ 1. У здоровому тілі здоровий дух — ось короткий, але повний опис щасливого стану в цьому світі.

§ 4. Мої подальші роздуми про здоров'я стосуються не того, що має робити лікар із хворою та слабкою дитиною, а того, що мають робити батьки, не звертаючись по допомогу до медицини, для збереження та зміцнення здоров'я власних дітей.

§ 5. Перше, про що слід турбуватися, — щоб діти ні взимку, ні влітку не вдягалися й не закутувалися надто тепло... Лише звичка загартовує тіло й робить його більш витривалим до холоду. З цього приводу скіфський філософ дав переконливу відповідь афінянину, який дивувався, як той може ходити голим у сніг і мороз. «А як ти можеш витримувати, — сказав скіф, — щоб твоє обличчя піддавалося впливу холодного зимового повітря?» — «Але моє обличчя звикло до цього», — відповів афінянин. «Уяви ж собі, що я весь — обличчя», — сказав скіф. Наше тіло буде витримувати все, до чого воно звикло.

§ 6. Говорячи про це, я мав на увазі хлопчика, оскільки головна мета моїх роздумів — виявлення належних методів виховання молодого джентльмена починаючи з дитячих років.

§ 7. Я радив би також щоденно обмивати хлопчику ноги холодною водою. Тільки розпочинайте це робити навесні, з теплішої води, щоб він поступово звикав до більш холодної, доки через кілька днів не перейдете до зовсім холодної, а далі вже дотримуйтеся цього і взимку, і влітку.

Усім відомі численні випадки, коли холодні купання роблять диво із хворими та слабкими людьми, повертаючи їм здоров'я і силу.

§ 13. Що стосується їжі, то вона має бути звичайною і простою.

§ 14. На сніданок і вечерю дуже корисно давати дітям молоко, молочний суп, кашу на воді, вівсянку... з дуже малою кількістю цукру, а ще краще — зовсім без нього.

§ 22. Постіль дитини має бути жорсткою. Жорстке ложе зміцнює тіло.

§ 35. Коли діти зростають, разом з ними зростають і їхні погані звички.

§ 40. Якщо ви хочете, щоб син, подорослішавши, вас слухався, то встановіть свій батьківський авторитет якомога раніше.

§ 47. Звичайний метод впливу через покарання та різку, що не потребує ні зусиль, ні часу, — цей єдиний метод підтримання дисципліни, широко визнаний і доступний розумінню батьків, є найменш придатним.

§ 50. Дитина підкоряється і прикидається слухняною, поки над нею висить страх різки, але щойно цей страх минув — і дитина, за відсутності спостережливого ока, може розраховувати на безкарність, вона дає ще більший простір власній природній схильності, яка таким чином лише стає в ній значно сильнішою і, як правило, виявляється зі ще більшою силою.

§ 52. Побої та всі інші види принизливих тілесних покарань не є вдалими засобами виховання дисципліни у дітей, яких ми хочемо зробити розумними, добрими й талановитими людьми. Рабська дисципліна створює і рабський характер.

З другого боку, потрібно старанно уникати заохочення дітей, нагороджуючи їх речами, які їм подобаються... або даруючи їм гроші.., привчаючи бачити в них своє щастя.

§ 64. Дозвольте звернути увагу на одну річ, яку я вважаю помилкою звичайного методу виховання: вона полягає в навантаженні дитячої пам'яті різноманітними правилами й приписами, котрі часто бувають недоступними розумінню дітей і завжди ними забуваються.

§ 65. Я знав батьків, які завалювали своїх дітей такою купою правил, що бідні малюки не могли запам'ятати й десятої їх частини, а тим паче — виконати.

§ 66. Природні обдаровання кожної дитини мають бути розвинуті до можливих меж, але спроба прищепити дитині щось поза цими межами буде лише безплідною працею або завжди викликатиме неприємне враження вимушеності й манірності.

§ 81. Довгі промови й філософські роздуми в кращому разі викликають у дітей здивування та збентеження, але нітрохи не навчають їх.

§ 82. Найпростіший, найлегший і разом з тим найефективніший спосіб виховання дітей і формування їхньої зовнішньої поведінки — показати наочним прикладом, як слід чинити і чого треба уникати.

Цей метод слід застосовувати не лише поки діти малі, а й у подальшому. Можливо, це найкращий метод, яким батько може користуватися стільки, скільки вважатиме за потрібне. Бо ніщо не западає так непомітно й так глибоко в душу людини, як приклад.

§ 89. Погані приклади, безперечно, діють сильніше хороших правил, тому батьки й вихователі мають оберігати своїх вихованців від впливу поганих прикладів, особливо — небезпечних.

§ 108. Любов до знань, допитливість у дітях потрібно так само турботливо заохочувати, як протилежні бажання стримувати й приглушувати. Навчання слід починати з пробудження інтересу до знань. Знання повинні мати практичний характер.

Джон Локк виступав проти схоластики, формалізму, зубріння і вважав, що дитину слід вчити розуміти, узагальнювати, доводити, мислити. § 110. Учіть дітей легко й вільно ділитися зі своїми друзями тим, що в них є, і переконайте їх на досвіді, що найщедріша людина завжди виявляється найбагатшою (до того ж користується визнанням і схваленням), і тоді вони швидко навчаться бути щедрими. Зробіть це предметом змагання між дітьми, щоб вони старалися перевершити один одного у щедрості.

Таких настанов наші діти ні від батьків, ні від вихователів та вчителів давно не чули. Навпаки, мати, виряджаючи сина до школи, дає йому сніданок чи яблуко і застерігає: «З'їж сам, ні з ким не ділися!».

§ 130. Усі ігри й розваги дітей мають бути спрямовані на розвиток у них хороших і корисних звичок.

§ 147. Навчати дітей читати й писати, засвоювати науки Дж. Локк визнавав необхідною, але не головною справою: «Впевнений, що ви вважатимете абсолютним дурнем того, хто добропорядну чи мудру людину не поставить набагато вище великого вченого».

Воля розуму дуже корисна як у ділових, так і в наукових заняттях, і той, хто набуде її, матиме велику перевагу легкості та швидкості в усіх обраних ним заняттях власного розуму.

Сподіваюся, що думки, погляди й поради Джона Локка — видатного філософа й педагога — стануть корисними батькам та вчителям у справі навчання й виховання дітей з наймолодшого віку та в здійсненні педагогічного всеобучу батьків.

2.3 Педагогічні ідеї Жан-Жака Руссо з проблем сімейного виховання

Французький філософ і письменник Жан-Жак Руссо (1712-1778) належить до найвидатніших і найвідоміших педагогів світу. Головний пункт його педагогічної програми — «природне виховання». Ж.-Ж. Руссо вважав, що на людину впливають три чинники виховання: природа, люди, предмети і явища. Кожний із чинників виконує властиву йому роль: природа — розвиває здібності й почуття, люди—навчають, як ними користуватися, предмети і явища — збагачують досвід. Усі разом вони забезпечують природний розвиток дитини. Завдання вихователя — згармонізувати дії цих чинників.

Під природним вихованням Ж.-Ж. Руссо розумів природовідповідне (з урахуванням віку дитини) формування на лоні природи. Свої роздуми та спостереження, поради і рекомендації, в яких закладено величезний філософський і педагогічний зміст, Ж.-Ж. Руссо подав у чудовому романі-трактаті «Еміль, або Про виховання» (1762), що складається з чотирьох книг. Спробуємо хоча б у скороченому вигляді передати його зміст. У передмові автор радить: «Насамперед добре вивчіть ваших вихованців, бо ви абсолютно їх не знаєте». А далі наголошує: «Найдурніші з нас...шукають в дитині дорослого, не думаючи про те, чим вона буває раніше, ніж стати дорослим».

Перша книга «Еміля...» охоплює період з моменту народження дитини до засвоєння нею мови:

• Після народження дитину насамперед обмивають теплою водою... Ця звичка до купання повинна зберегтися на все життя.

• Ж.-Ж. Руссо категорично виступав проти сповивання новонароджених дітей у пелюшки, які перешкоджають кровообігові, заважають дитині рости й міцніти, калічать її тіло. Країни, де закутують дітей в пелюшки, кишать горбатими, кульгавими, кривоногими, рахітичними людьми.

• Продукуючи та годуючи дітей, батько виконує лише третину свого покликання. Він зобов'язаний роду людському дати людей, суспільству — суспільних людей, державі — громадян. Хто не може виконати обов'язків батька, той не має права бути ним. Виховання людини починається разом з її народженням. Раніше ніж говорити, раніше ніж чути, вона вже навчається. Досвід іде попереду уроків.

• У перший рік життя, коли пам'ять та уява ще бездіяльні, дитина буває уважною лише до того, що в цей час впливає на її відчуття. Вона хоче до всього доторкнутися, все взяти до рук. Не заважайте цьому бажанню — воно дає їй перший досвід найнеобхідніших знань.

• Дитина, коли починає говорити, має чути лише такі слова, які може зрозуміти, і вимовляти лише такі, які може вимовити виразно. Друга книга «Еміля...» охоплює період дитинства до 12 років (з часу засвоєння дитиною мови). Цей період Ж.-Ж. Руссо називає «сном розуму», коли провідну роль у становленні дитини відіграють почуття:

• Коли діти починають говорити, вони вже менше плачуть. Це природний крок уперед. Одна мова замінюється іншою.

• Я не тільки не намагався б захистити Еміля від синців, навіть був би дуже незадоволений, якби він ніколи не падав і ріс, не знаючи болю. Хай він бігає по галявині і падає хоч сто разів на день, тим краще для нього: він швидше навчиться підніматися.

• Любіть дитинство, будьте уважні до його ігор і забав, до його милого інстинкту! В людині потрібно бачити людину, а в дитині — дитину.

• Не будьте щедрими на відмови, але й не відміняйте їх ніколи.

• Знаєте, який найпевніший спосіб зробити вашу дитину нещасною? Це привчити її не знати ні в чому відмови.

• Природа хоче, щоб діти були дітьми до того, як стануть дорослими. Дорослі — це ті ж діти, зіпсовані вихованням.

• Спілкуйтеся з вашим вихованцем відповідно до його віку. Ніколи не наказуйте дитині — нічого у світі, абсолютно нічого! Не допускайте у неї навіть гадки, що ви претендуєте на якусь владу над нею. Хай вона знає, що вона маленька й слабка, а ви сильні і все необхідне залежить від вас.

• Дозволяйте із задоволенням, відмовляйте з жалем, але всі ваші відмови нехай будуть безповоротні. Найгірший спосіб виховання — це змусити дитину вибирати між її волею і вашою.

• Hе слід братися за виховання дитини, коли не вмієш вести її куди хочеш.

• Не давайте вашій дитині жодних словесних уроків. Вона має отримати їх лише з досвіду.

• Пам'ятайте, що перш ніж ви насмілитеся взятися за формування людини, вам самому необхідно стати людиною. Треба, щоб у вас самих був взірець, який дитина має наслідувати.

• Є два роди брехні: брехня на ділі, яка стосується минулого, і брехня в помислах, що стосується майбутнього.

• Якщо ви хочете, щоб дитина дотримувала слова, будьте скромними у своїх вимогах.

• Поважайте дитинство і не поспішайте судити про нього ні з хорошого, ні з поганого боку. Хіба стрибати, гратися, бігати цілий день означає нічого не робити? Та вона за все своє життя не буде такою зайнятою! Із легковажних дітей виходять звичайні дорослі.

• Пам'ятайте, що дитинство — сон розуму.

• Відсутність звички думати в дитинстві віднімає цю здатність і на всю решту життя.

• Вам ніколи не вдасться виховати мудреців, якщо будете вбивати в дітях пустунів.

• Дитина має робити тільки те, що хоче, але вона повинна хотіти тільки того, чого ви від неї хочете.

• Вередування дітей — це не справа природи, це наслідок поганого виховання.

• Перша стадія у розвитку розуму — це розуміння чуттєве. Воно і є основою для розуміння розумового. Перші наші вчителі філософії — наші ноги, руки, очі. Замінити все це книжками — не означає навчати нас мислити. Це означає навчати нас користуватися чужим розумом, багато чому вірити і нічого не знати із власного досвіду.

У третій книзі «Еміля...» Ж.-Ж. Руссо описує «третій стан дитинства», роки формування інтелекту свого героя — від 12 до 15 років. Головною метою виховання Еміля стає розвиток критичного, самостійного мислення. Прислухаймося до порад видатного педагога:

• Зробіть вашу дитину уважною до явищ природи, і ви скоро виховаєте в неї любов до знань.

• Дитиною потрібно, звісно, певною мірою, керувати, але керувати дуже мало, у непомітний для неї спосіб.

• Якби дитина ніколи не помилялася, вона так добре не навчалася б.

• Якщо дитина сама звертається до вас із запитанням — відповідайте стільки, скільки потрібно для того, щоб виховати в неї цікавість, а не перенасичувати її.

• Ваша справа — зробити навчання доступним для дитини, мудро зародити в неї бажання вчитися і дати їй засоби задовольнити його.

• Праця — неминучий обов'язок людини, яка живе в суспільстві.

Четверта книга присвячена вихованню Еміля після досягнення ним 15 років. Саме з цього віку, вважає Ж.-Ж. Руссо, слід починати основне у вихованні — вчити любити людей:

• Життя коротке не тому, що недовго триває, а тому, що з цього незначного часу нам майже нічого не залишається на насолодження ним.

• Перше почуття дитини — це любов до самої себе, а друге, що випливає з першого, — любов до тих, хто її оточує.

• Любов має бути взаємною. Щоб тебе любили — треба зробитися милим, щоб заслужити перевагу — треба зробитися милішим за іншого, милішим за будь-кого іншого, у всякому разі — в очах улюбленої істоти. Звідси — перші порівняння себе з іншими, звідси — змагання, суперництво, ревність.

• Навчіть вашого вихованця любити всіх людей, і навіть тих, хто їх зневажає. Людино, не ганьби людину!

• Коли наближається критичний вік, пропонуйте молодим людям такі видовища, які їх стримували б, а не збуджували. Старанно вибирайте для них товариство, заняття, задоволення, показуйте їм лише картини зворушливі, але скромні, такі, які б розчулювали, не спокушаючи, збагачували б почуття, не збуджуючи чутливості. Зробіть прогрес повільним і певним. Завважте юнакові зробитися чоловіком в момент, коли він абсолютно готовий зробитися ним.

Ж.-Ж. Руссо писав, що до 25 років юнак досягає життєвої гармонії і вступає у «вік щастя». Віками український народ керувався схожими настановами, але в останні десятиліття під впливом американської «еротично-сексуальної культури», деморалізуючих програм телебачення та інших засобів масової інформації наша молодь стала соромитися високоморальних вчинків, справжнього людського почуття кохання. Сподіваюся, що викладачі й студенти з великою користю для себе прочитають заповіді Жан-Жака Руссо і пропагуватимуть його ідеї серед сучасної молоді та широкої батьківської громадськості.

2.4 Педагогічна спадщина Йоганна-Генріха Песталоцці та його заповіді сімейного виховання

Йоганн-Генріх Песталоцці (1746-1827) — швейцарський педагог-демократ. Він зробив величезний внесок у розвиток прогресивної педагогічної думки. Проте навіть у колі високоосвічених людей, які добре знають, хто такі X. Колумб, Ф. Магеллан, M. Коперник, далеко не всі знають Й.-Г. Песталоцці. Доречно згадати такий випадок з його життя. У 1786 році бідний 20-річний юнак Й.-Г. Песталоцці покохав дівчину Анну з родини багатого купця. Він писав Анні: «Нам доведеться прожити життя, повне горя й праці, бо на біду Батьківщини і на нещастя друзів я буду дивитися як на власні. А коли б мова зайшла про порятунок Батьківщини, я забув би і дружину, і дітей». Він перелічив також недоліки власного характеру й не оминув увагою своє слабке здоров'я. Проте дівчина, багата, розумна й вродлива, прийняла його руку й серце.

Песталоцці не обманув наречену. Все сталося так, як він писав — тридцягь років вони прожили у надзвичайній бідності. «Плакали діти-сироти, і я плакав разом з ними», — писав він. Однак після тридцяти років відчаю і двадцятигодинної праці на добу Й.-Г. Песталоцці став відомим на увесь світ. Видатні філософи й політичні діячі, педагоги й імператори йшли до нього по досвід. Революційні французькі законодавчі збори присвоїли йому, серед 18 іноземців, звання Почесного громадянина Франції. Вся його теоретична і практична діяльність, якій він віддав понад п'ятдесят років життя, була спрямована на те, щоб докорінно змінити справу виховання й освіти дітей трудового народу. Упродовж третини віку И.-Г. Песталоцці керував дослідними навчально-виховними закладами: притулком для убогих селянських дітей в Нейгофі, сирітським притулком в Станце, інститутами в Бурдорфі й Івердоні. Тодішні народні школи він порівнював з бездушними машинами, які пригнічують природні сили і здібності дитини, заважають її розвитку.

З юних років Й.-Г. Песталоцці перейнявся гарячим співчуттям до людей праці, бажанням полегшити долю селянських дітей, позбавлених елементарних умов для повноцінного фізичного, розумового та морального розвитку. На основі дослідницької роботи в керованих ним навчально-виховних закладах він здійснював і розвивав свої педагогічні ідеї. Особливий інтерес становлять його ідеї природовідповідності виховання і навчання дитини, що викладені в багатьох працях, зокрема в його «Лебединій пісні» (1826):

• Критикуючи зубріння і відрив навчання від життя, Й.-Г. Песталоцці писав, що дітям до п'яти років дають можливість тішитися природою і раптом тиранічне віднімають у дитини всю привабливість природності й свободи: як овець, зігнаних докупи, кидають дітей в якусь кімнату, цілими годинами, днями, місяцями й роками невблаганно змушують розглядати жалюгідні, невідомі та одноманітні літери, вводять їх у життя, такою мірою відмінне від попереднього, що можна збожеволіти.

• Дитина у школі має почувати себе так само невимушене й вільно, як і серед природи.

• Сама природа спонукає людину: око хоче бачити, вухо — чути, нога — ходити, серце хоче вірити й любити, розум хоче мислити.

• Ідею елементарної освіти потрібно розглядати як ідею природовідповідного розвитку і формування сил та нахилів людського серця, людського розуму і людських умінь.

• Кожна окрема сила людської природи розвивається за вічними, незмінними законами, її розвиток природовідповідний лише настільки, наскільки він перебуває у згоді з цими вічними законами природи.

• Природа вклала в серце матері першу і найсуттєвішу турботу про збереження спокою в ранній період життя дитини. Ця турбота виявляється у людей скрізь у вигляді властивої матері сили та материнської відданості, відсутність цієї сили й відданості матері суперечить природі.

• Коло людської любові і людської віри дитини дедалі розширюється. Кого любить мати, того любить і дитя.

• Яким чином в людині природовідповідно розвиваються засади її духовного життя, засади її здатностей мислити, думати, досліджувати, міркувати? Через враження, які ми отримуємо в процесі чуттєвого сприйняття (споглядання) всіх предметів, оскільки вони, торкаючись наших внутрішніх і зовнішніх чуттів, пробуджують та оживляють глибоко властиве силам нашого розуму прагнення до саморозвитку.

• Розумовий розвиток і залежна від нього культура людства потребують постійного вдосконалення логічних засобів мистецтва для природовідповідного розвитку наших здатностей думати, досліджувати й міркувати, усвідомлювати й використовувати.

• Усі три сили разом — здатність до спостереження, здатність до мовлення і здатність до мислення — слід вважати сукупністю всіх засобів розвитку розумових сил.

• Здатність до мовлення має розвинутися настільки, щоб дитина могла висловити враження від чуттєвого сприйняття навколишнього середовища і навколишніх умов з такою ж визначеністю, з якою вона собі їх усвідомила засобами спостереження. Якщо, навчаючи дитину мови, не довести її до певного ступеня володіння мовою, то між формуванням її здатності спостерігати і розвитком її здатності мислити проляже прірва.

• Людина повинна самостійно розрізняти і порівнювати предмети власного спостереження і в такий спосіб навчитися мислити про них.

• Віра й любов — альфа й омега природовідповідного, а отже — елементарного формування людяності.

• Батьківський дім — то школа моралі.

• Домашнє виховання у найтісніший спосіб пов'язане з усім, що дитина має засвоїти в школі.

Викликає великий інтерес у сучасних педагогів та батьків і пам'ятна нотатка Й.-Г. Песталоцці під назвою «Метод», де він пише: «Моєю найсуттєвішою, вихідною точкою зору є така: спостереження (чуттєве сприйняття) людиною самої природи — це єдиний справжній фундамент навчання, оскільки воно (спостереження) — єдина основа людського пізнання». А далі він пропонує цілу програму «мистецтва навчання людини»:

• Приведи у своїй свідомості всі пов'язані між собою предмети до того зв'язку, в якому вони перебувають у природі.

• На перше місце постав враження від природи.

• Не надавай жодній речі більшого значення, ніж те, яке ця річ має у природі.

• Систематизуй існуючі на світі предмети за їхньою схожістю.

• Навчаючи всіх, добре вчити кожного.

• Механізм природи у всьому своєму обсязі досконалий і в той же час простий. Людино, наслідуй його!

• Спостерігай за тим, як досконала природа турбується про кожну окрему частину, як вона її оберігає.

• Механізм чуттєвої людської природи підпорядковується тим же законам, згідно з якими фізична природа скрізь розвиває свої сили.

• Пізнання самого себе за суттю своєю є подвійним: це пізнання власної фізичної природи... і пізнання власної внутрішньої самостійності, усвідомлення своєї волі самому домагатися власного благополуччя, усвідомлення свого обов'язку залишатися вірним власним поглядам.

• Людині необхідно не тільки знати істину, вона повинна бути спроможна зробити те, що є правильним, і хотіти робити це.

• Слід спростити методику початкової освіти, щоб нею могли користуватися і вчитель і пересічна мати-селянка.

Свою «Лебедину пісню» Й.-Г. Песталоцці завершує словами: «Піддавайте все випробуванню, збережіть хороше, а якщо у вас самих визріло щось краще, то правдиво і з любов'ю приєднайте до того, що я намагаюся також правдиво і з любов'ю дати вам на цих сторінках».

Оцінюючи внесок Й.-Г. Песталоцці у світову педагогіку, К. Ушинський зазначав, що його педагогічну діяльність можна назвати відкриттям, яке дало більше користі людству, ніж відкриття Америки.(На пам'ятнику Й.-Г. Песталоцці над його могилою вирізьблено такі слова: «Все для інших, нічого для себе»

Любов Йоганна-Генріха Песталоцці до дітей, його педагогічна система завжди матимуть великий вплив на підготовку нових поколінь педагогів, які у своїй діяльності понад усе ставитимуть дитину!

2.5 «Народная педагогія...» Олександра Духновича — один з основоположних творів української сімейної педагогіки

Олександр Васильович Духнович (1803-1865) — видатний український педагог і просвітитель, засновник родинного виховання в Україні, організатор народної освіти в Закарпатті, філософ, історик, письменник. Автор першого системно впорядкованого посібника з педагогіки для сільських учителів та батьків, підручників для навчання дітей рідною мовою. У вступному слові до «Народної педагогії...» (1857) писав: «Людину представляють: натура, наука і звичай; природну схильність одержує людина від самої природи, що складає її характер, але науки і звичаї дають вправи і настанови або виховання». Спробуємо хоч коротко викласти основні заповіти О. Духновича.

Велику роль у вихованні дітей Т. Шевченко відводив матері. У поемі «Наймичка» він виявив себе співцем материнства, зворушливої сили материнської любові:

...Дитя моє!

...Із самого неба.

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе.

(Наймичка)

У пізніших поезіях цю ідею він висловлював так:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

...І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим...

(«У нашім раї на землі...»)

Поета вельми турбував стан жіночої освіти, коли більшість дівчат із селянських родин взагалі не навчалися.

Високу оцінку поет давав родинному вихованню. У трудовій сім'ї, на його думку, діти зростають працьовитими, духовно багатими. Сім'ї мають створюватися в любові, спільна праця є основою життя дорослих і дітей. Тому поет вчить молодь, особливо дівчат, обачливості в коханні, застерігає від спокус зради. Йому болить доля матерів-одиначок, дітей-безбатченків. Твори Т. Шевченка цього циклу — то стогін народу над сплюндрованою долею.

В останні роки життя Т. Шевченко намагався бути корисним рідній школі. Він написав для недільних шкіл «Букварь Южнорусскій» (1861, Санкт-Петербург), який посів одне з провідних місць в історії освіти й культури України.

Переважна більшість поетичних творів Т. Шевченка стала народною: самих лише народних пісень на вірші безсмертного Кобзаря науковцями зафіксовано близько 80 та ще понад 150 варіантів на них («Реве та стогне Дніпр широкий...», «Така її доля», «Ух, ух, солом'яний дух, дух»). І кожна з цих пісень, як і всі його твори, — то не просто вихователь, то найкращий вихователь й організатор народних мас, найкращий засіб формування найкращих людських почуттів, та ще й на найкращих традиціях рідного народу.

Т. Шевченко мріяв про той час, коли

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

(«І Архімед, і Галілей...»)

У пробудженні свого народу первинну і провідну роль поет відводив рідній мові, школі, вчителеві.

Шановні колеги, будьмо гідними такої честі!

2.6 Погляди Костянтина Ушинського на зміст і методику виховання й навчання дітей у сім'ї та школі

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1871) — новгород-сіверський українець — один з видатних діячів освіти й педагогічної науки другої половини XIX століття. Він — основоположник педагогічної науки в Росії і засновник народної школи.

Початкову освіту отримав під керівництвом матері Любові Степанівни, у дівоцтві — Капніст, яка дала йому основи дошкільного виховання і пройшла з ним програму перших двох класів гімназії.

Великий педагог усе життя присвятив справі освіти народу, вихованню дітей. Ще на початку своєї діяльності К. Ушинський писав у щоденнику: «Зробити якомога більше користі моїй вітчизні — ось єдина мета мого життя, і до неї я повинен спрямовувати всі свої здібності». Його чудові праці «Дитячий світ», «Рідне слово», «Людина як предмет виховання» та інші книжки для дітей, батьків і вчителів виявилися неперевершеними класичними творами педагогічної літератури, увійшли до золотого фонду педагогічної науки і здобули широку популярність у світі.

У педагогічних творах К. Ушинського увічнено для нащадків кращі його заповіти. Особливу цінність становлять його поради батькам і наставникам з вивчення рідної мови за підручником «Рідне слово»:

• Хто має дітей, той зобов'язаний підготувати з них хороших, корисних членів суспільства.

• Школа для маленьких дітей тоді лише добра, коли вона цілковито пройнята сімейним характером і схожа більше на сім'ю, ніж на школу.

• Я хотів би, щоб наша жінка, відчувши глибоку насолоду самій навчати і розвивати свою дитину, не поступалася б цією насолодою нікому без крайньої потреби.

• Беручись за навчання дитини, слід мати на увазі, що дитя незалежно від навчання розвивається з дня на день, і розвивається так порівняно швидко, що місяць чи два в житті шестирічної дитини несуть більше змін у її душевному й тілесному організмі, ніж потім цілий рік у віці від 10 до 15 років.

• Якщо ви розпочинаєте вчити дитину раніше, ніж вона визріла для навчання, або навчаєте її якогось предмета, зміст котрого їй ще не до снаги осягнути через свій вік, то неминуче зустрінетеся з такими перепонами в її природі, які зможе подолати лише час. І що наполегливіше будете ви боротися з цими перепонами віку, то більше завдасте шкоди вашому учневі.

• Дитина може втратити віру у власні сили, і ця невпевненість в ній так укорениться, що надовго загальмує її успіхи в навчанні.

• Непедагогічно також чинить той, хто, будучи не в змозі підняти дитину до розуміння якогось предмета, намагається спростити цей предмет до рівня дитячого розуміння.

• Краще запізнитися, ніж поспішити з початком навчання, але й запізнення має свій негативний вплив.

• Сама зміна занять діє на дитину навіть краще від повного відпочинку, який, безперечно, необхідний у свій час.

• Ніщо не суперечить так природі дитини, як засадити її за одну азбуку, не даючи їй у цей час ніяких інших занять, і тримати її за цією азбукою по кілька годин.

• Що різноманітніші предмети початкового навчання, то необхідніше, щоб усі вони чи в крайньому разі більшість їх викладались однією особою.

• Що більше різноманітності в навчальних заняттях, то краще для початкового навчання.

• Зробити серйозне заняття для дитини захопливим — ось завдання початкового навчання.

• З перших уроків привчайте дитину любити свої обов'язки і мати задоволення від їх виконання.

• Ви готуєте дитину до життя, а в житті не всі обов'язки цікаві, і якщо до 10 років ви будете навчати дитину граючись, то підготуєте їй страшну муку, коли вона зустрінеться згодом із серйозними навчальними обов'язками, інколи зовсім не цікавими.

• Школа займає дуже невелику частку в тому природному розвитку дитини, на який значно більше впливають час, природа і сімейне виховання.

• Страх перед учителем доводить дітей не лише до невластивого, а й шкідливого для них стану — нерухомості, класної нудьги й лицемірства.

• Знищіть шкільну нудьгу — і вся ця гидка хмара, що доводить педагога до відчаю й отруює світлий потік дитячого життя, зникне сама собою. У школі мають панувати: серйозність, яка допускає гумор, але не перетворює всієї справи на жарт, лагідність без нудоти, справедливість без придирства, доброта без слабкості, порядок без педантизму, і головне — постійна розумова діяльність.

• Якщо заохочення і покарання залишаються й дотепер необхідними для дії ей, то це доводить лише недосконалість мистецтва виховання. Привчаючи дітей слухати високі слова моральності, зміст яких їм не зрозумілий, а головне — якого вони не відчули, ви виховуєте лицемірів.

• У розумно організованій школі покарань за лінощі бути не може, позаяк уроки вивчаються в класі; покарань за пустощі — також, оскільки діти зайняті і пустувати їм ніколи. Все, що може допустити така школа, так це найлегші докори за неуважність чи заохочення за уважність.

Окремо хочу виділити настанови К. Ушинського щодо вивчення рідної мови:

• Мова народу — кращий, ніколи не в'янучий цвіт усього його духовного життя, що знову й знову розцвітає.

• Коли зникає народна мова — народу більше немає!

• Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ.

• Відніміть у народу все — і він усе зможе повернути, але відніміть мову — і він ніколи більше уже не створить її. Нову Батьківщину навіть може створити народ, але мови — ніколи. Вимерла мова в устах народу — вимер і народ.

• Мова народу — найповніше відображення Батьківщини і духовного життя народу.

• Викладання рідної мови в початковому навчанні становить предмет головний, центральний, що входить у всі інші предмети.

• Сприяти розвиткові усної мови дітей є, поза сумнівом, один із найважливіших обов'язків учителя.

• Наставник зобов'язаний потурбуватися, щоб дитина дедалі більше вступала в духовне володіння скарбами рідного слова.

• Розвивати мову окремо від мислення неможливо й шкідливо.

• Звичка чисто й вишукано базікати різні нісенітниці й пов'язувати хвацькими фразами порожні думки є одна з найгірших людських звичок, і вихователь повинен викорінювати її.

• Формальне вивчення мови суперечить самій природі дитини.

• Дитячий лепет цікавий для дорослих, а не для дітей, і одна із цілей серйозного навчання полягає саме в тому, щоб привчити дитину до серйозної наукової мови.

• Граматика, що викладається логічно, розвиває самосвідомість людини, тобто саме ту здібність, внаслідок якої людина є людиною.

• Жодна дидактика і жодний підручник не можуть замінити наставника, вони лише полегшують йому працю.

• Лише система (безперечно, розумна), що виходить із самої суті предметів, дає нам повну владу над нашими знаннями. Голова, наповнена уривчастими, несистемними знаннями, схожа на комору, де цілковитий безлад і де сам господар нічого не знайде, а голова, де лише система без знань, схожа на крамницю, в якій на всіх шухлядах є написи, а в самих шухлядах порожньо.

Особливого значення К. Ушинський надає наочності у навчанні:

• Дитина, так би мовити, мислить формами, кольорами, звуками, відчуттями взагалі, і той марно і не без шкоди чинив би насильство над дитячою природою, хто захотів би змусити її мислити по-іншому.

• Дитяча природа вимагає наочності. Навчайте дитину лише будь-яким п'яти невідомим їй словам — і вона довго й марно мучитиметься над ними. Але пов'яжіть з малюнками двадцять таких слів — і дитина засвоїть їх одразу.

• Спробуйте одну й ту ж подію розповісти двом однаково здібним дітям: одному за малюнками, другому без них, — і ви оціните тоді все значення картинок для дитини.

• Правильне наочне навчання має, свою систему, свої правила і прийоми.

• Уміння ставити запитання і поступово ускладнювати трудність відповідей на них — це одна з найголовніших і найнеобхідніших педагогічних звичок.

Цікаві й корисні поради К. Ушинського про навчання рахувати:

• Насамперед слід навчити дітей рахувати до десяти за наочними предметами — на пальцях, горіхах, паличках, які не шкода було б і поламати, якщо доведеться показати половину, третину та ін. Рахувати слід навчати назад і вперед, так, щоб діти з однаковою легкістю рахували від одного до десяти і від десяти до одного. Згодом слід привчити їх рахувати парами: два, чотири, шість, вісім, десять, і навпаки — десять, вісім і т. д.; трійками — три, шість, дев'ять і одна зайва; далі четвірками — чотири, вісім, дванадцять, і, врешті, по п'ять — так, щоб діти одразу ж зрозуміли, що половина 10 дорівнює 5, що половина 8 дорівнює 4, що два рази по 4 буде 8, два рази по 5 буде 10 і т. д. Тут не слід соромитися гучних назв: додавання, віднімання, множення тощо, а просто привчити дитину вільно і ділити, і множити, і дробити. Надзвичайно цінними є роздуми К. Ушинського про користь педагогічної літератури:

• Педагогічна практика без теорії — те саме, що знахарство в медицині.

• Педагогічні засоби й методи виховання дуже різноманітні, і лише знайомство з усім цим розмаїттям може врятувати вихователя від тієї безпросвітної одноманітності, яка, на нещастя, дуже часто зустрічається в педагогів-практиків, незнайомих з педагогічною літературою.

• Найголовніша дорога людського виховання — це переконування, а на переконування можна впливати лише переконаннями.

• Вихователь не повинен бути сліпим виконавцем інструкції: не зігріта теплом його особистого переконання, вона не матиме сили.

• Вплив особистості вихователя на молоду душу є тією виховною силою, яку не повинен замінити ні підручниками, ні моральними сентенціями, ні системою покарань та заохочень.

• Особистість вихователя — це майже все у справі виховання.

• Тільки особистість може впливати на розвиток і творення особистості, лише характером можна виховати характер. Схарактеризувати педагогічну систему К. Ушинського не можна без аналізу його праці «Про народність у громадському вихованні», яка сьогодні є визначальною у справі національно-патріотичного виховання підростаючого покоління громадян України:

• Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними й одноосібними особливостями, — її тіло, душу й розум, — і насамперед звертається до характеру людини, а характер і е саме той ґрунт, в якому корениться народність.

• Кожний європейський народ має свою особливу характерну систему виховання.

• Незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети. Природа відповідно до своїх законів повторює в дітях тілесні ознаки батька й матері в найрізноманітніших комбінаціях. Як не має двох листків на дереві, абсолютно схожих між собою, так немає і двох людей, природні темпераменти яких були б абсолютно однакові. Спосіб мислення людини, спосіб її дій, звичок, набутих нею в житті, її розумовий і моральний розвиток — все, що формується вихованням і життям у суспільстві, змінюючи духовний бік характеру, відображається в її тілесному стані, і таким чином ідея характеру відображається у зовнішності.

• Природа є геніальним портретистом.

• Природа своїми таємничими літерами записує в тілі людини всю історію її безсмертної душі, і цей дивний літопис природи передається із покоління в покоління, від батьків — дітям, онукам і правнукам, урізноманітнюючись, розвиваючись, змінюючись нескінченно під впливом способу життя людини.

• Природа завжди встигає в безмежній кількості характеристичних рис у зовнішності людини висунути на перший план рису народності. Усі ми дуже добре знаємо, що не кожний вихователь — Песталоцці. Почуття народності таке сильне в кожному, що навіть за цілковитої загибелі всього святого і шляхетного воно гине останнім. Погляньте на людей, що оселилися на чужині, і ви переконаєтеся в тому, яка живуча народність у тілі людини.

• Тільки народне виховання є живим органом в історичному процесі народного розвитку.

• Кожному народу призначено відігравати в історії свою особливу роль, і якщо він забув цю роль, то має зійти зі сцени — він більше не потрібний. Історія не терпить повторів. Народ без народності — тіло без душі. Народність — єдине джерело історичного життя держави. Будь-яка жива історична народність — це найпрекрасніше творіння Боже на землі, і вихованню лишається тільки черпати із цього багатого і чистого джерела.

• Як би високо не розвинулась окрема людина, вона завжди буде стояти нижче народу.

• Загальної системи народного виховання для всіх народів не існує не лише на практиці, а й у теорії, і німецька педагогіка — не більше як теорія німецького виховання.

• У кожного народу своя особлива національна система виховання, а тому запозичення одним народом в іншого виховних систем є неможливим.

• Як не можна жити за взірцем іншого народу, хоч яким би привабливим був цей взірець, точно так не можна виховуватися за чужою педагогічною системою, яка б не була вона струнка і добре продумана.

• Науку не слід змішувати з вихованням. Вона спільна для всіх народів.

• Не педагогіка і не педагоги, а сам народ та його великі люди прокладають шлях у майбутнє. Виховання лише йде цим шляхом і, діючи спільно з іншими суспільними силами, допомагає йти ним окремим особистостям і новим поколінням.

• Система громадського виховання, що вийшла не із суспільного переконання, хоч як би хитро вона була продумана, виявиться безсилою.

• Де немає громадської думки про виховання, там немає і громадянського виховання.

Не можна стати хорошим наставником і вихователем, якщо батько чи вчитель не засвоїв настанов К. Ушинського, які він подає у відомій статті «Праця в її психічному і фізичному значенні»:

• Праця тільки й може бути вільною, якщо людина сама береться до неї, усвідомлюючи її необхідність. Праця ж вимушена, на користь іншого, руйнує людську особистість того, хто трудиться.

• Тіло, серце і розум людини потребують праці, праця — особиста, вільна праця — і є життя.

• Хто не відчув, як після важкої праці, що довго забирала всі сили людини, і небо здається світлішим, і сонце ласкавішим, і люди добрішими?

• Без праці, ділової, серйозної праці, сімейне щастя є не що інше, як романтична химера.

• Замість щастя, втраченого за гріх, дана людині праця, і поза працею немає для неї щастя. Праця — єдино доступне людині на землі і єдино гідне її щастя.

• Виховання, якщо воно передбачає щастя людини, має спрямовуватися не на саме щастя, а готувати її до праці в житті.

• Виховання має розвинути в людині звичку і любов до праці.

• Виховання не лише має розвинути розум людини і дати їй певний обсяг знань, а й запалити в ній спрагу серйозної праці, без якої життя її не може бути ні гідним, ні щасливим.

• Виховання не тільки має прищепити вихованцеві повагу й любов до праці — воно покликане ще дати йому і звичку до неї.

• Навчання є праця і має залишитися працею, але працею, повною думки, мислення.

• Лікуючи хворого, лікар тільки допомагає природі. Так само і наставник має лише допомагати вихованцеві боротися з труднощами засвоєння того чи того предмета: не вчити, а лише допомагати вчитися.

• Розумова праця чи не найважча праця для людини. Мріяти легко й приємно, а мислити важко. Серйозна розумова праця втомлює незвичну людину швидше, ніж найважча праця фізична.

• Можливість праці і любов до неї — найкраща спадщина, яку може залишити своїм дітям хоч бідний, хоч багатий.

• Ми сміливо висловлюємо переконання, що вплив морального — це головне завдання виховання, набагато важливіше, ніж розвиток розуму взагалі.

І на закінчення кілька речень з головної і підсумкової, надзвичайно важливої для педагогів та працівників навчальних закладів книжки К. Ушинського «Людина як предмет виховання, або Досвід педагогічної антропології»:

• Мистецтво виховання має ту особливість, що майже всім воно видається справою знайомою і зрозумілою, а декому — навіть справою легкою. І що зрозумілішим і легшим здається воно, то менше людина з ним знайомі теоретично і практично.

• Не можна назвати педагогом того, хто вивчив лише кілька підручників з педагогіки і керується у своїй виховній діяльності правилами та настановами, вміщеними в цих «педагогіках», не вивчивши тих явищ природи й душі людської, на яких, можливо, й засновані ці правила та настанови.

• Вихователь повинен прагнути пізнати людину такою, якою вона є насправді, з усіма її слабкостями й у всій її величі, з усіма її буденними, дрібними потребами та з усіма її великими духовними вимогами.

• Педагогіка — не наука, а мистецтво, найширше, найскладніше, найвище і найнеобхідніше з усіх мистецтв. Мистецтво виховання спирається на науку, на багато великих і складних наук.

У кінці передмови до цієї важливої книжки К. Ушинський писав: «Праця наша не задовольнить того, хто дивиться на педагогіку зверхньо і, не ознайомившись ні з практикою виховання, ні з його теорією, бачить у суспільному вихованні лише одну з галузей адміністрації...

Книжка наша призначається для педагогів, які усвідомили необхідність вивчення психології для їхньої педагогічної справи».

К. Ушинський похований у Києві на території Видубицького монастиря біля Дніпра. На могилі встановлено пам'ятник, на якому зберігся до нашого часу напис: «Костянтин Дмитрович Ушинський — автор "Дитячого світу", "Рідного слова" і "Педагогічної антропології"».

Сьогоднішні педагоги, кожна українська сім'я знайдуть у працях Костянтина Дмитровича Ушинського багато цінних думок і настанов, що сприятиме національному вихованню учнівської і студентської молоді.