ВПЛИВ СІМ'Ї НА СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИ

Традиційно головним інститутом виховання є сім'я. Те, що дитина в дитячі роки набуває в сім'ї, він зберігає протягом всієї подальшому життю. Важливість сім'ї як інституту виховання обумовлена тим, що в ній дитина знаходиться протягом значної частини свого життя, і по тривалості своєї дії на особу жоден з інститутів виховання не може порівнятися з сім'єю. У ній закладаються основи особи дитини, і до вступу до школи він вже більш ніж наполовину сформувався як особа.

Сім'я може виступати як позитивний, так і негативний чинник виховання. Позитивна дія на особу дитини полягає в тому, що ніхто, окрім найближчих для нього в сім'ї людей – матери, отця, бабусі, дідуся, брата, сестри, не відноситься до дитини краще, не любить його так і не піклується стільки про нього. І разом з тим ніякою інший соціальний інститут не може потенційно нанести стільки шкоди у вихованні дітей, скільки може зробити сім'я.

Сім'я – це особливого роду колектив, що грає у вихованні основну, довготривалу і найважливішу роль. У тривожних матерів часто зростають тривожні діти; честолюбні батьки нерідко так пригнічують своїх дітей, що це приводить до появи у них комплексу неповноцінності; нестриманий отець, що виходить з себе по щонайменшому приводу, нерідко, сам того не відаючи, формує подібний же тип поведінки у своїх дітей і так далі

У зв'язку з особливою виховною роллю сім'ї виникає питання про те, як зробити так, щоб максимізувати позитивні і звести до мінімуму негативні впливи сім'ї на виховання дитини. Для цього необхідно точно визначити внутрісімейні соціально-психологічні чинники, що мають виховне значення.

Головне у вихованні маленької людини – досягнення душевного єднання, етичному зв'язку батьків з дитиною. Батькам у жодному випадку не варто пускати процес виховання на самоплив і в більш старшому віці, залишати дитину, що подорослішала, наодинці самим з собою.

Саме у сім'ї дитина отримує перший життєвий досвід, робить перші спостереження і вчиться як поводитися в різних ситуаціях. Дуже важливо, щоб те, чому ми учимо дитину, підкріплювалося конкретними прикладами, щоб він бачив, що у дорослих теорія не розходиться з практикою. (Якщо Ваша дитина бачить, що його мама і тато, які щодня твердять йому, що брехати недобре, самі того не помічаючи, відступають від цього правила, все виховання може піти нанівець.)

Кожен з батьків бачить в дітях своє продовження, реалізацію певних установок або ідеалів. І дуже важко відступає від них.

Конфліктна ситуація між батьками – різні підходи до виховання дітей.

Перше завдання батьків – знайти загальне рішення, переконати один одного. Якщо доведеться йти на компроміс, то обов'язково, щоб основні вимоги сторін були задоволені. Коли один батько ухвалює рішення, він обов'язково повинен пам'ятати про позицію другого.

Друге завдання - зробити так, щоб дитина не бачила суперечностей в позиціях батьків, тобто обговорювати ці питання краще без нього.

Діти швидко «схоплюють» сказане і досить легко маневрують між батьками, добиваючись сьогохвилинних вигод (зазвичай у бік ліні, поганого навчання, неслухняність і так далі).

Батьки, ухвалюючи рішення, повинні на перше місце ставити не власні погляди, а то, що буде кориснішим для дитини.

У спілкуванні у дорослих і дітей виробляються принципи спілкування:

Ухвалення дитини, тобто дитина приймається таким, яким він є.

Емпатія (співпереживання) – дорослий дивиться очима дитини на проблеми, приймає його позицію.

Конгруентність. Припускає адекватне відношення з боку дорослої людини до того, що відбувається.

Батьки можуть любити дитину не за щось, не дивлячись на те, що він непривабливий, не розумний, на нього скаржаться сусіди. Дитина приймається таким, яким він є. (Безумовна любов)

Можливо, батьки люблять його, коли дитина відповідає їх очікуванням. коли добре вчиться і поводиться. але якщо дитина не задовольняє тим потребам, то дитина як би відкидається, відношення міняється в гіршу сторону. Це приносить значні труднощі, дитина не упевнена в батьках, він не відчуває тієї емоційної безпеки, яка повинна бути з самого дитинства.(обумовлена любов)

Дитина може взагалі не прийматися батьками. Він їм байдужий і може навіть відкидатися ними (наприклад, сім'я алкоголіків). Але може бути і в благополучній сім'ї (наприклад, він не довгожданий, були важкі проблеми і т. д.) необов'язково батьки це усвідомлюють. Але бувають чисто підсвідомі моменти (наприклад, мама красива, а дівчинка неприваблива і замкнута. Дитина дратує її.)

ТИПИ СІМЕЙНИХ ВЗАЄМИН

У кожній сім'ї об'єктивно складається визначена, далеко не завжди усвідомлена нею система виховання. Тут мається на увазі і розуміння цілей виховання, і формулювання його завдань, і більш менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, облік того, що можна і чого не можна допустити відносно дитини. Можуть бути виділені 4 тактика виховання в сім'ї і що відповідають їм 4 типи сімейних взаємин, що є і передумовою і результатом їх виникнення: диктат, опіка, «невтручання» і співпраця.

Диктат в сім'ї виявляється в систематичній поведінці одними членами сімейства (переважно дорослими) ініціативи і відчуття власної гідності у інших його членів.

Батьки, зрозуміло, можуть і повинні пред'являти вимоги до своєї дитини, виходячи з цілей виховання, норм моралі, конкретних ситуацій, в яких необхідно приймати педагогічно і етично виправдані рішення. Проте ті з них, які віддають перевагу над всіма видами дії наказу і насильству, стикаються з опором дитини, яка відповідає на натиск, примушення, загрози своїми контрзаходами: лицемірством, обманом, спалахами грубості, а іноді відвертою ненавистю. Але навіть якщо опір виявляється зломленим, разом з ним виявляються зломленими і багато цінних якостей особи: самостійність, відчуття власної гідності, ініціативність, віра в себе і в свої можливості. Безоглядна авторитарність батьків, ігнорування інтересів і думок дитини, систематичне позбавлення його права голосу при вирішенні питань, до нього що відносяться, - все це гарантія серйозних невдач формування його особи.

Опіка в сім'ї – це система відносин, при яких батьки, забезпечуючи своєю працею задоволення всіх потреб дитини, захищають його від яких-небудь турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе. Питання про активне формування особи відходить на другий план. В центрі виховних дій виявляється інша проблема – задоволення потреб дитини і огорожа його те труднощів. Батьки, по суті, блокують процес серйозної підготовки їх дітей до зіткнення з реальністю за порогом рідного будинку. Саме ці діти виявляються більш непристосованими до життя в колективі. За даними психологічних спостережень саме ця категорія саме ця категорія підлітків дає найбільше число зривів в перехідному віці. Якраз ці діти, яким здавалося б нема на що скаржитися, починають повставати проти надмірної батьківської опіки. Якщо диктат припускає насильство, наказ, жорсткий авторитаризм, то опіка – турботу, огорожу від труднощів. Проте результат багато в чому співпадає: у дітей відсутня самостійність, ініціатива, вони так чи інакше усунені від вирішення питань, що особисто їх стосуються, а тим більше загальних проблем сім'ї.

Система міжособових відносин в сім'ї, що будується на визнанні можливості і навіть доцільності незалежного існування дорослих від дітей, може породжуватися тактикою «невтручання». При цьому передбачається, що можуть співіснувати два мири: дорослі і діти, і ні тим, ні іншим не слід переходити намічену таким чином лінію. Найчастіше в основі цього типу взаємин лежить пасивність батьків як вихователів.

Співпраця як тип взаємин в сім'ї припускає опосередкованість міжособових відносин в сім'ї загальними цілями і завданнями спільної діяльності, її організацією і високими етичними цінностями. Саме у цій ситуації долається егоїстичний індивідуалізм дитини. Сім'я, де провідним типом взаємин є співпраця, знаходить особливу якість, стає групою високого рівня розвитку – колективом.

Велике значення в становленні самооцінки має стиль сімейного виховання, прийняті в сім'ї цінності.

3 стилі сімейного виховання:

демократичний

авторитарний

попустичний

При демократичному стилі перш за все враховуються інтереси дитини. Стиль «згоди».

При авторитарному стилі батьками нав'язується своя думка дитині. Стиль «придушення».

При попустичому стилі дитина надається сама собі.

Дошкільник бачить себе очима близьких дорослих, що його виховують. Якщо оцінки і очікування в сім'ї не відповідають віковим і індивідуальним особливостям дитини, його уявлення про себе здаються спотвореними.

М.И. Лісина прослідкувала розвиток самосвідомості дошкільників залежно від особливостей сімейного виховання. Діти з точним уявленням про себе виховуються в сім'ях, де батьки приділяють їм досить багато часу; позитивно оцінюють їх фізичні і розумові дані, але не рахують рівень їх розвитку вище, ніж у більшості однолітків; прогнозують хорошу успішність в школі. Цих дітей часто заохочують, але не подарунками; карають, в основному, відмовою від спілкування. Діти із заниженим уявленням про себе ростуть в сім'ях, в яких з ними не займаються, але вимагають слухняності; низько оцінюють, часто дорікають, карають, іноді – при сторонніх; не чекають від них успіхів в школі і значних досягнень в подальшому житті.

Від умов виховання в сім'ї залежить адекватна і неадекватна поведінка дитини.

Діти, у яких занижена самооцінка, незадоволені собою. Це відбувається в сім'ї, де батьки постійно засуджують дитину, або ставлять перед ним завищені завдання. Дитина відчуває, що він не відповідає вимогам батьків. (Не говорите дитині, що він непривабливий, від цього виникають комплекси, від яких потім неможливо позбавитися.)

Неадекватність також може виявлятися із завищеною самооцінкою. Це відбувається в сім'ї, де дитину часто хвалять, і за дрібниці і досягнення дарили подарунків (дитина звикає до матеріальної винагороди). Дитину карають дуже рідко, система вимоги дуже м'яка.

Адекватне уявлення – тут потрібна гнучка система покарання і похвали. Виключається захоплення і похвала при нім. Рідко даруються подарунки за вчинки. Не використовуються крайні жорсткі покарання.

У сім'ях, де ростуть діти з високою, але не із завищеною самооцінкою, увагу до особи дитини (його інтересам, смакам, відносинам з друзями) поєднуються з достатньою вимогливістю. Тут не удаються до принизливих покарання і охоче хвалять, коли дитина того заслуговує. Діти із зниженою самооцінкою (не обов'язково дуже низькою) користуються удома більшою свободою, але ця свобода, по суті, - безконтрольність, наслідок байдужості батькам до дітей і один до одного.

Шкільна успішність є важливим критерієм оцінки дитини як особи з боку дорослих і однолітків. Відношення до себе як до учня значною мірою визначається сімейними цінностями. У дитини на перший план виходять ті його якості, які більше всього турбують його батьків, – підтримка престижу (удома задаються питання: «А хто ще отримав п'ятірку?»), слухняність («Тебе сьогодні не лаяли?») і так далі У самосвідомості маленького школяра зміщуються акценти, коли батьків хвилюють не учбові, а побутові моменти в його шкільному житті («У класі з вікон не дме?», «Що вам давали на сніданок?»), або взагалі мало що хвилює – шкільне життя не обговорюється або обговорюється формально. Достатньо байдуже питання: «Що було сьогодні в школі?» рано чи пізно приведе до відповідної відповіді: «Нічого особливого», «Все нормально».

Батьки задають і початковий рівень домагань дитини – те, на що він претендує в учбовій діяльності і відносинах. Діти з високим рівнем домагань, завищеною самооцінкою і престижною мотивацією розраховують тільки на успіх. Їх уявлення про майбутнє такі ж оптимістичні.

Діти з низьким рівнем домагань і низькою самооцінкою не претендують на багато що ні в майбутньому ні в сьогоденні. Вони не ставлять перед собою високих цілей і постійно сумніваються в своїх можливостях, швидко упокорюються з тим рівнем успішності, який складається на початку навчання.

Особовою особливістю в цьому віці може стати тривожність. Висока тривожність набуває стійкості при постійній незадоволеності навчанням з боку батьків. Допустимо, дитина захворіла, відстала від однокласників і йому важко включитися в процес навчання. Якщо що переживаються їм тимчасові труднощі дратують дорослих, виникає тривожність, страх зробити щось погано, неправильно. Той же результат досягається за ситуації, коли дитина вчиться достатньо успішно, але батьки чекають більшого і пред'являють завищені, нереальні вимоги.

Із-за наростання тривожності і пов'язаної з нею низької самооцінки знижуються учбові досягнення, закріплюється неуспіх. Невпевненість в собі приводить до ряду інших особливостей – бажанню бездумно слідувати вказівкам дорослого, діяти тільки по зразках і шаблонах, боязні проявити ініціативу, формальному засвоєнню знань і способів дій.

Дорослі, незадоволені падаючою продуктивністю учбової роботи дитини, все більше і більше зосереджуються на цих питаннях в спілкуванні з ним, що підсилює емоційний дискомфорт. Виходить замкнутий круг: несприятливі особові особливості дитини відбиваються на його учбовій діяльності, низька результативність діяльності викликає відповідну реакцію тих, що оточують, а ця негативна реакція у свою чергу, підсилює особливості, що склалися у дитини. Розірвати цей круг можна, змінивши установки і оцінки батьків. Близькі дорослі, концентруючи увагу на щонайменших досягненнях дитини. Не засуджуючи його за окремі недоліки, знижують рівень його тривожності і цим сприяють успішному виконанню учбових завдань.

Другий варіант – демонстративність – особливість особи, пов'язаної з підвищеною потребою в успіху і увазі тих, що до себе оточують. Джерелом демонстративності зазвичай стає недолік уваги дорослих до дітей, які відчувають себе в сім'ї покинутими, такими, що «неполюбляють». Але буває, що дитині виявляється достатня увага, а воно його не задовольняє через гіпертрофовану потребу в емоційних контактах. Завищені вимоги до дорослих пред'являються не бездоглядними, а навпаки, найбільш розпещеними дітьми. Така дитина добиватиметься уваги, навіть порушуючи правила поведінки. («Краще хай лають, чим не помічають»). Завдання дорослих – обходитися без нотацій і повчань, як можна менш емоційно робити зауваження, не звертати увагу на легку провину і карати за великих (скажімо, відмовою від запланованого походу в цирк). Це значно важче для дорослого, чим дбайливе відношення до тривожної дитини.

Якщо для дитини з високою тривожністю основна проблема – постійне несхвалення дорослих, то для демонстративної дитини – недолік похвали.

Третій варіант – «відхід від реальності». Спостерігається в тих випадках, коли у дітей демонстративність поєднується з тривожністю. Ці діти теж мають сильну потребу в увазі до себе, але реалізувати її не можуть завдяки своїй тривожності. Вони мало помітні, побоюються викликати несхвалення своєю поведінкою, прагнуть до виконання вимог дорослих. Незадоволена потреба в увазі приводить до наростання ще більшої пасивності, непомітності, що утрудняє і так недостатні контакти. При заохоченні дорослими активності дітей, прояві уваги до результатів їх учбової діяльності і пошуках шляхів творчої самореалізації досягається відносно легка корекція їх розвитку.

Багато батьків із завмиранням серця чекають так званого перехідного віку у своїх дітей. У когось цей перехід від дитинства до дорослішання проходить абсолютно непомітно, для когось стає справжньою катастрофою. Ще недавно слухняна і спокійна дитина раптом стає «колючою», дратівливою, він раз у раз вступає в конфлікт з тими, що оточують. Це нерідко викликає непродуману негативну реакцію батьків, вчителів. Їх помилка полягає в тому, що вони намагаються підпорядкувати підлітка своїй волі, а це тільки робить жорстоким, відштовхує його від дорослих. І це найстрашніше – ламає людину, що росте, роблячи його нещирим пристосованцем або як і раніше слухняним аж до повної втрати свого «Я». У дівчаток, унаслідок їх ранішого розвитку, цей період часто буває зв'язаний з переживаннями першого кохання. Якщо ця любов не взаємна, і додатково відсутнє розуміння з боку батьків, то душевні травми, нанесені в цей період, можуть поламати всю подальшу долю дівчини. Батьки завжди повинні пам'ятати, що їх дівчинка – вже не дитина, але ще і не доросла людина. Хоча сама 13-14-річна дівчинка, відчуваючи, як швидко збільшується її зростання, міняється фігура, з'являються вторинні статеві ознаки, вже вважає себе дорослим і претендує на відповідне відношення, на незалежність і самостійність.

Підліткова самостійність виражається, в основному, в прагненні до емансипації від дорослих, звільнення від їх опіки, контролю. Потребуючи батьків, в їх любові і турботі, в їх думці, вони випробовують сильне бажання бути самостійними, рівними з ними в правах. То, як складуться відносини в цей важкий для обох сторін період, залежить, головним чином, від стилю виховання, що склалося в сім'ї, і можливостей батьків перебудуватися – прийняти відчуття дорослості своєї дитини.

Після щодо спокійного молодшого шкільного віку підлітковий здається бурхливим і складним. Розвиток на цьому етапі, дійсно, йде швидкими темпами, особливі багато змін спостерігається в плані формування особи. І, мабуть, головна особливість підлітка – особова нестабільність. Протилежні риси, прагнення, тенденції співіснують і борються один з одним, визначаючи суперечність характеру і поведінки дорослішаючої дитини.

Основні складнощі в спілкуванні, конфлікти виникають із-за батьківського контролю за поведінкою, навчанням підлітка, його вибором друзів і так далі крайні, найсприятливіші для розвитку дитини випадки – жорсткий, тотальний контроль при авторитарному вихованні і майже повна відсутність контролю, коли підліток виявляється наданим самому собі, бездоглядним. Існує багато проміжних варіантів:

Батьки регулярно указують дітям, що їм робити;

Дитина може висловити свою думку, але батьки ухвалюючи рішення, до його голосу не прислухаються;

Дитина може ухвалювати окремі рішення сам, але повинен дістати схвалення батьків, батьки і дитина мають майже рівні права, ухвалюючи рішення;

Рішення часто приймає сама дитина;

Дитина сама вирішує підкорятися йому батьківським рішенням чи ні.

Зупинимося на найбільш поширених стилях сімейного виховання, що визначає особливості відносин підлітка з батьками і його особовий розвиток.

Демократичні батьки цінують в поведінці півпаростка і самостійність, і дисциплінованість. Вони самі надають йому право бути самостійним в якихось областях свого життя; не ущемляючи його прав, одночасно вимагають виконання обов'язків. Контроль, заснований на теплих відчуттях і розумній турботі, зазвичай не дуже дратує підлітка; він часто прислухається до пояснень, чому не варто робити одного і варто зробити інше. Формування дорослості при таких відносинах проходить без особливих переживань і конфліктів.

Авторитарні батьки вимагають від підлітка беззаперечного підпорядкування і не вважають, що повинні йому пояснювати причини своїх вказівок і заборон. Вони жорстко контролюють всі сфери життя, причому можуть це робити і не цілком коректно. Діти в таких сім'ях зазвичай замикаються, і їх спілкування з батьками порушується. Частина підлітків йде на конфлікт, але частіше діти авторитарних батьків пристосовуються до стилю сімейних відносин і стають невпевненими в собі, менш самостійними.

Ситуація ускладнюється, якщо висока вимогливість і контроль поєднуються з емоційно холодним, таким, що відкидає відношенню до дитини. Тут неминуча повна втрата контакту. Ще важчий випадок – байдужі і жорстокі батьки. Діти з таких сімей рідко відносяться до людей з довірою, зазнають труднощі в спілкуванні, часто самі жорстокі, хоча мають сильну потребу в любові.

Поєднання байдужого батьківського відношення з відсутність контролю – гипоопека – теж несприятливий варіант сімейних відносин. Підліткам дозволяється робити все, що їм надумається, їх справами ніхто не цікавиться. Поведінка стає неконтрольованою. А підлітки, як би вони іноді не бунтували, потребують батьків як в опорі, вони повинні бачити зразок дорослої, відповідальної поведінки, на який можна було б орієнтуватися.

Гіперопіка – зайва турбота про дитину, надмірний контроль за всім його життям, заснований на тісному емоційному контакті, - приводить до пасивності, несамостійності, труднощам в спілкуванні з однолітками.

Труднощі виникають і при високих очікуваннях батьків, виправдати які дитина не в змозі. З батьками, що мають неадекватні очікування, в підлітковому віці зазвичай втрачається духовна близькість. Підліток хоче сам вирішувати, що йому потрібне, і бунтує, відкидаючи чужі йому вимоги.

Конфлікти виникають при відношенні батьків до підлітка як до маленької дитини і при непослідовності вимог, коли від нього очікується то дитяча слухняність, то доросла самостійність. Часто джерелом конфлікту стає зовнішній вигляд підлітка. Батьків не влаштовує ні мода, ні ціни на речі, такі потрібні їх дитині. А підліток, вважаючи себе унікальною особою, в той же час прагне нічим не відрізнятися від однолітків. Каменем спотикання в багатьох сім'ях може стати питання: до котрої години підліток може гуляти увечері? Або батьки вважають, що дівчинці рано зустрічатися з хлопчиком і так далі легка ранима цієї «дорослої» дитини вимагає від батьків терплячого роз'яснення. Але у жодному випадку моралей і нотацій! Підліток хоче, щоб дорослі зважали на його думку, поважали його погляди. Відношення до себе як до маленького образить підлітка. От чому недопустимі з боку батьків дріб'язкова опіка, зайвий контроль. Слова переконання, ради або прохання, якими батьки на рівних звернуться до підлітка, впливають швидшим.

Існує 4 способи підтримки конфліктних ситуацій:

Відхід від проблеми (чисте ділове спілкування)

Мир за всяку ціну (для дорослого відношення з дитиною найдорожче). Закриваючи очі на негативні вчинки, дорослий не допомагає підліткові, а навпаки – заохочує негативні форми поведінки дитини.

Перемога за всяку ціну (дорослий прагнути виграти, намагаючись подавити непотрібні форми поведінки дитини. Якщо він програє в одному, то прагнутиме виграти в іншому. Ця ситуація нескінченна.)

Продуктивний (компромісний варіант). Цей варіант припускає часткову перемогу і в одному і в іншому таборі. До цього обов'язково потрібно йти разом, тобто це повинно стати результатом сумісного рішення.

У підлітковому віці дуже важливе інтимно-особове спілкування. Довіра, пошана, розуміння, любов – те, що повинне бути присутнім у відносинах з батьками

Для досягнення виховних цілей в сім'ї батьки звертаються до різноманітних засобів дії: заохочують і карають дитину, прагнуть стати для нього зразком. В результаті розумного застосування заохочень розвиток дітей як особі можна прискорити, зробити успішнішим, ніж при використанні заборон і покарань. Якщо все ж таки виникає потреба в покараннях, то для посилення виховного ефекту покарання по можливості повинні слідувати безпосередньо за заслуговуючою їх провиною. Покарання повинне бути справедливим, але не жорстоким. Дуже суворе покарання може викликати у дитини страх або озлобленість. Покарання ефективніше в тому випадку, якщо провина, за яку він покараний, розумно йому пояснений. Будь-яка фізична дія формує у дитини переконання, що він теж зможе діяти силою, коли його щось не влаштує.

З появою другої дитини привілею старшого брата або сестри зазвичай обмежуються. Старша дитина тепер вимушена, причому часто безуспішно, знов завойовувати батьківську увагу, яка більшою мірою зазвичай обернено на молодших дітей.

Специфічні умови для виховання складаються в так званій неповній сім'ї, де відсутній один з батьків. Хлопчики набагато гостріші, ніж дівчатка, сприймають відсутність в сім'ї отця; без батьків вони часто бувають задиристими і неспокійними.

Розпад сім'ї негативно впливає на відношення між батьками і дітьми, особливо між матерями і синами. У зв'язку з тим, що батьки самі випробовують порушення душевної рівноваги, їм зазвичай бракує сили, щоб допомогти дітям справиться з виниклими проблемами якраз в той момент життя, коли ті особливо потребують їх любові і підтримки.

Після розлучення батьків хлопчики нерідко стають некерованими, втрачають самоконтроль, проявляючи одночасно завищену тривожність. Ці характерні риси поведінки особливо помітні протягом перших місяців життя після розлучення, а до двох років після нього згладжуються. Така ж закономірність, але з менш вираженими негативними симптомами спостерігається в поведінці дівчаток після розлучення батьків.

Таким чином, для того, щоб максимізувати позитивні і звести до мінімуму негативний вплив сім'ї на виховання дитини необхідно пам'ятати внутрісімейні психологічні чинники, що мають виховне значення:

Брати активну участь в житті сім'ї;

Завжди знаходити час, щоб поговорити з дитиною;

Цікавитися проблемами дитини, вникати у всі складнощі, що виникають в його житті, і допомагати розвивати свої уміння і таланти;

Не надавати на дитину ніякого натиску, допомагаючи йому тим самим самостійно ухвалювати рішення;

Мати уявлення про різні етапи в житті дитини;

Поважати право дитини на власну думку;

Уміти стримувати власницькі інстинкти і відноситися до дитини як до рівноправного партнера, який просто поки що володіє меншим життєвим досвідом;

З повагою відноситися до прагнення решти всіх членів сім'ї робити кар'єру і самоудосконалюватися.