Зміст

Вступ

ГЛАВА 1 СУТНІСТЬ ІНСТИТУТІВ ТА ЇХ МІСЦЕ В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІЙ СТРУКТУРІ СУСПІЛЬСТВА

Інституціоналізм як методологічна та теоретична база дослідження інституціональної структури суспільства

Інститути. Їх сутність та види

Інституціональна система, та її структура

ГЛАВА 2 ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМКИ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНИХ ІНСТИТУТІВ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ

2.1 Інституціональна структура перехідної економіки та її особливості

2.2 Становлення ефективного інституту власності

2.3 Проблеми формування ефективних ринкових інститутів

2.4. Становлення громадянського суспільства як фактор підвищення ефективності інституціональних перетворень

Висновки

Література

Вступ

Актуальність теми дослідження. Різні напрями сучасного інституціоналізму (неоінституціоналізм, эволюционная економічна теория, теория регуляции і ін.) утворюють быстроразвивающуюся область теоретичних досліджень. Це пов’язано з суперечливим характером сучасних господарських трансформацій, які полягають як в глобальному русі до відкритішого, конкурентного ринкового середовища, так і в різноманітності національних і регіональних форм соціально-економічних відносин, що росте. Саме інституційна теорія здатна дати пояснення як загальним, так і специфічним тенденціям цих трансформацій, виробляти практичні рекомендації по доцільному реформуванню економіки, що особливо важливе для сучасної України.

В той же час розвиток інституційної теорії зазнає певні труднощі, обумовлені недостатньою розробленістю наукового інструментарію, і, перш за все, тим, що центральна категорія цієї теорії - соціально- економічний інститут - трактується багатозначно і недостатньо безумовно.

За кожним з трактувань ховається певний зміст і різне розуміння тієї ролі, яку категорія інститут грає в концептуальному дослідженні економічних систем. Не дивлячись на найширше використання терміну, питання про те, чому і як склалося суперечливе різноманіття в його розумінні, в якому співвідношенні і зв’язку знаходяться різні трактування категорії економічний інститут один з одним, з різним перебігом економічної думки і з реальними процесами в економічній історії, залишається відкритим і вимагає свого рішення.

Інституційна структура суспільства, хоча і є стійкішою, ніж його функціональна структура, все ж таки знаходиться в стані постійної зміни. Особливості і тенденції інституційної динаміки визначають у свою чергу потенційні можливості досягнення високого рівня соціально-економічного розвитку. Разом з тим динаміка інституційних систем відноситься до числа недостатньо вивчених процесів як з теоретичної, так і з емпіричної точки зору. До цих пір в літературі активно дискутуються не тільки чинники генезису страновых інститутів, взаємозв’язку між інститутами різних рівнів, характер і ступінь впливу економічної практики на формування інституційної структури економіки, але і підходи до визначення і аналізу суті самого поняття інституту, а також до його ціннісної характеризації і емоційного забарвлення

Особливість транзитивної економіки полягає в тому, що в ній відбуваються радикальні інституціональні зміни в системі політичних, правових, економічних і соціальних відносин. Для аналізу транзитивних економік методологія інституціональної теорії здобуває особливе значення. У Україні структурні процеси, що відбуваються в суспільстві й економіці є практично некерований і неконтрольованими, вектор інституціональних змін не визначений і не формалізований.

Ступінь розробленості проблеми. Проблеми змісту і функцій категорії соціально-економічний інститут зачіпаються в роботах зарубіжних економістів: представника сучасного традиційного інституціоналізма У. Нілу, присвячених Т. Веблену і його послідовникам У. Гамільтону і Ф. Фостеру; австрійського економіста Л. Лахманна, що розкриває погляди на цю категорію М. Вебера и К. Менгера; у роботах представників неоінституціоналізма Д. Норта, О.Уїльямсона.

Самостійне, але таке ж фрагментарне дослідження міститься в книгах і статтях українських учених Білоконенко О., Клімко Г.Н., Нестеренко В.П.Воронов І.О. та ін. У цих роботах виявляється співвідношення між сучасним інституціоналізмом і деякими його історичними попередниками, досліджується сутніть інститутів та їх місце в соціально-єкономічій структурі суспільства. .

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в том, щоб історично і логічно пояснити існуюче різноманіття трактувань категорії "соціально-экономичений інститут", встановити зв’язок і співвідношення між цими трактуваннями на основі виявлення об’єктивних функцій даної категорії в поясненні реальних соціально-економічних відносин і процесів.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є інститути та їх місце в соціально-економічій структурі суспільства.

Предметом дослідження служить функціональна роль що відводиться категорії інститут в соціально-економічних відносинах.

Теоретична і практична значущість роботи. Проведений в дипломній роботі аналіз формування категорії "інститут", запропонований в ній підхід до критеріїв цієї категорії, її функціям, змістовній структурі, класифікації форм повинні сприяти подальшому розвитку як сучасній інституційній економічній теорії, так і вивченню тенденції сучасної економічної думки.

ГЛАВА 1 СУТНІСТЬ ІНСТИТУТІВ ТА ЇХ МІСЦЕ В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІЙ СТРУКТУРІ СУСПІЛЬСТВА

1.1 Інституціоналізм, як методологічна та теоретична база дослідження інституціональної структури суспільства

Інституціоналізм (від латинського institutum - установлення, установа) -один із провідних напрямків сучасної економічної думки, що розглядає економіку як нерівновагу систему, всі основні структури якої піддані постійним соціальним змінам.

На початку XX ст. учені-економісти США, активізувавши аналіз монополістичних тенденцій, що посилилися, в економіці і сприяючи "антитрестовій" політиці власної країни, знайшли статус лідерів концепцій соціального контролю над економікою, здійснюваного різноманітними методами. Їх теорії поклали початок новому напряму економічної думки, який нині прийнято називати соціально-інституційним або просто інституціоналізмом.

Інституционалізм - це в певному значенні альтернатива неокласичному напряму економічній теорії. Якщо неокласики виходять із смитианского тези про досконалість ринкового господарського механізму і саморегулируемости економіки і дотримуються "чистої економічної науки", то інституціоналісти рушійною силою економіки разом з матеріальними чинниками вважають також духовні, моральні, правові і інші чинники, що розглядаються в історичному контексті. Іншими словами, інституціоналізм як предмет свого аналізу висуває як економічні, так і неекономічні проблеми соціально-економічного розвитку. При цьому об’єкти дослідження, інститути, не підрозділяються на первинних або вторинних і не протиставляються один одному.

Корінна межа інституціоналізма полягає в тому, що він перевертає вверх дном реальні залежності суспільного життя, зображаючи як вирішальний момент неекономічні явища і чинники. Предметом своїх досліджень інституціоналізм оголошує різного роду надбудовні явища - морально-етичні, правові, організаційні і тому подібне - і їх вплив на економічні відносини. Таким чином, неосновні, вторинні і третинні залежності зображаються як визначають і основних. Побудовані на такому ідеалістичному підході інституційні теорії фактично заперечують вирішальну роль економічних відносин людей в системі суспільних відносин.

Разом з тим антимонополістична соціальна позиція інституціоналізма часом наштовхує його теоретиків на реалістичний підхід до характеристики рушійних сил соціально-економічних процесів. Так, Т. Веблен, трактуючи соціально-економічні інститути суспільства як свого роду звичаї, піднімається проте до розуміння їх обумовленості економічними процесами. Про соціально-економічні інститути він писав: "Такими інститутами є звичні способи здійснення процесу суспільного життя в її зв’язку з матеріальним оточенням, в якому живе суспільство". І далі: "І можна сказати, що сили, що впливають на реорганізацію соціальних інститутів, є кінець кінцем майже цілком економічними за своєю природою"[16.c.20] .

Інституционалізм не має скільки-небудь єдиної економічної теорії. І особливий перебіг буржуазної політичної економії його представників об’єднує методологія. Всі вони розчиняють суспільно породжені відносини людей в інституціях і підміняють тим самим власне політичну економію вульгарною буржуазною соціологією, спираються на метод "соціальної психології" і плоский еволюціонізм, що не визнає революційних форм суспільного розвитку. Такий підхід до трактування рушійних сил соціально економічних явищ приводив до підміни політичної економії соціологією.

Поява інституціоналізма викликана ідеологічними і практичними потребами немонополістичної буржуазії. Небезпека розкриття внутрішніх законів розвитку капіталізму і потреба цієї частини буржуазії в ідеологічному обгрунтуванні її інтересів і практичних рекомендаціях економічної науки зростали паралельно, у міру розвитку капіталістичного усуспільнення виробництва, його монополізації і одержавлення.

Це обставина і пояснює відношення інституціоналізма як до передуванням йому, так і до наступного за ним перебігу буржуазної політичної економії. З одного боку, інституціоналізм виступає як свого роду спадкоємець історичної школи буржуазної політичної економії, описовий метод, що перейняв у неї, вульгарний еволюціонізм, заперечення абстрактного методу, загальних законів розвитку економіки різних країн. З іншого боку, інституціоналізм виступає як супротивник абстрактної, "чистої" теорії, типової для концепцій граничної корисності і граничної продуктивності[17.c.27]. Звинувачуючи їх у відірваності від практики, в надмірному теоретизуванні, інституціоналісты заявляли, що наука повинна тільки описувати і реєструвати явища, не претендуючи на їх теоретичну розробку. Разом з тим вони перейняли у маржиналізма вульгарний психологічний метод, пристосувавши його до нових умов ідеологічної боротьби. Якщо маржиналізм підкреслював визначальну роль психології господарюючих індивідів, то інституціоналізм робить упор на групову психологію. Підхід до економічних процесів з погляду вирішальної ролі "соціальної психології" дозволяв дати опис деяких нових соціальних аспектів економічного життя епохи імперіалізму, що виключалося з позиції методології маржиналізма.

В області методології інституціоналізм, на думку багатьох дослідників, має багато загального з історичною школою Німеччини. Наприклад, В. Леонтьев пише, що видатні представники американської економічної думки, маючи на увазі Т. Веблена і У. До. Мітчелла, "в своїй критиці кількісних аналітичних методів в економічній науці продовжили загальну лінію німецької історичної школи. Частково це можна пояснити тією обставиною, що на рубежі століть вплив німецької школи в США був такий же великий, а можливо, і значніше, ніж вплив англійської" .

Слідує, проте, відзначити, що історизм і облік чинників соціального середовища для обгрунтування шляхів економічного зростання хоча і символізують схожість методологічних принципів інституціоналізма і історичної школи Німеччини, але зовсім не означають повної і беззастережної спадкоємності традицій останньої. І причин тут декілька. По-перше, знаходячись під теоретичним впливом А. Сміта, німецькі автори другої половини XIX ст. цілком підтримували юнкерські круги Пруссії в їх боротьбі за твердження в Германії свободи торгівлі і інших принципів економічного лібералізму, включаючи необхідність необмеженої вільної конкуренції підприємців. По-друге, історизм в дослідженнях німецької школи виявлявся переважно в затвердженні природного характеру ринкових економічних відносин і підтримці положення про автоматичне встановлення рівноваги в економіці на всьому протязі розвитку людського суспільства. І, по-третє, в працях авторів історичної школи Німеччини не допускалися навіть які-небудь натяки на можливість реформування економічного життя суспільства на принципах, що обмежують "вільне підприємництво"[21.c.38].

Інституционалізм, таким чином, являє собою якісний новий напрям економічній думці. Він увібрав в себе кращі теоретико-методологические досягнення передуючих шкіл економічної теорії, і перш за все засновані на математиці і математичному апараті маржинальні принципи економічного аналізу неокласиків (у частині виявлення тенденцій в розвитку економіки і змін кон"юнктури ринку), а також методологічний інструментарій історичної школи Німеччини (для дослідження проблем "соціальної психології" суспільства).

Багато в чому схожу думку висловлює М. Блауг, на думку якого, "намагаючись визначити суть "інституціоналізма", ми виявляємо три межі, що відносяться до області методології:

1) незадоволеність високим рівнем абстракції, властивим неокласику, і особливо статичним характером ортодоксальної теорії цін;

2) прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками, або "віра в переваги міждисциплінарного підходу";

3) незадоволеність недостатньою емпіричною класичної і неокласичної теорій, заклик до детальних кількісних досліджень"[37.c.57] .

По деяких оцінках, відлік часу виникнення інституційного напряму економічній думці слід починати з дати публікації монографії Т. Веблена "Теорія дозвільного класу", тобто з 1899 р. Проте, враховуючи ті, що з"явилися пізніше не менш значущі публікації Дж. Коммонса і У. Мітчелла, що позначили зародження як би нових течій в рамках інституціоналізма, період чіткого формування ідей і концепцій цього напряму економічній теорії в єдине ціле доводиться все ж таки на 20-30-і рр. XX ст.

Праці названих американських учених і їх послідовників об’єднує антимонопольна спрямованість, ідея обліку впливу на економічне зростання всієї сукупності суспільних відносин і необхідності державного втручання в економіку. Причому в останній частині можна згадати вимогу підсилити "контроль суспільства над бізнесом", винесене Дж. Б. Кларком навіть в заголовок своєї однойменної книги, виданої в 1926 р. Як писав Ф. Хайек, "якщо монополії в якихось сферах неминучі, то кращим є рішення, яке до недавнього часу віддавали перевазі американці, контроль сильного уряду над приватними монополіями. Послідовне проведення в життя цієї концепції обіцяє набагато позитивніші результати, ніж безпосереднє державне управління" .

Представники раннього інституціоналізма (Р. Веблен, У. Гамільтон, Д. Коммонс, У. Мітчелл) підміняють аналіз економічних законів капіталізму описом і систематизацією різних соціальних явищ і процесів, що іменуються ними інституціями. Категорія інституції вельми невизначена. Під інституціями розуміються або різного роду соціальні явища як базисного, так і надбудовного характеру (податки і сім"я, держава і профспілки, конкуренція і монополії, приватна власність і фінансова система і тому подібне), або лежачі в їх основі, як вважають інституціоналісти, різного роду психологічні, правові, етичні і інші явища (звичаї, інстинкти, звички і так далі). Інститути, - писав У. Гамільтон, автор терміну "інституціоналізм", - це словесний символ для кращого опису групи суспільних звичаїв. Вони означають переважаючий і постійний спосіб мислення або дії, який став звичкою для групи або звичаєм для народу. Видний представник раннього інституціоналізма Т. Веблен писав, що "інститути — ...звичний образ думки, керуючись яким живуть люди..."[39.c.80] .

Інституції часом розглядаються як своєрідний метод аналізу або прийом опису явищ капіталістичної економіки. Французький історик політичної економії Е. Жамс дав наступну характеристику інституції: "Це що сформувалися і освітлені юридичним авторитетом звичаї. Всі інститути своїм корінням мають відомі риси колективної психології" .

Отже, інституції — це звичаї, що юридично оформилися, мають в своїй основі психологію різних професійних або соціальних груп. Суспільні звичаї, за твердженням інституціоналістів, регулюють господарську діяльність людей. Насправді ж вдачі і звичаї, хоча і роблять деякий вплив на форму економічних відносин, жодною мірою не визначають їх суть, а самі кінець кінцем визначаються характером пануючих суспільно-виробничих відносин.

У трьох перебігу інституціоналізма, що позначився, Т. Веблен очолює соціально-психологічний (технократичний) варіант інституційних досліджень, Дж. Коммонс — соціально-правовий (юридичний), У. Мітчелл — кон"юнктурно-статистичний (эмпирико-прогностический).

За визначенням Т. Веблена, "інститути — це результати процесів, що відбувалися у минулому, вони пристосовані до обставин минулого і, отже, не знаходяться у цілковитій згоді з вимогами теперішнього часу" . Звідси, по його думці, необхідність їх оновлення відповідно до законів еволюції до "вимог теперішнього часу", тобто, звичними способами мислення і загальноприйнятою поведінкою.

Лідер інституціоналізма Т. Веблен, учень Д. Би. Кларка. Концепцію його Т. Веблен піддав з часом грунтовній критиці. В центрі його теоретичних побудов, що випробували на собі вплив концепцій буржуазних філософів і соціологів Д. Дьюї, Ж. Леба і ін., знаходиться категорія інституції, визначувана їм як пануючі "звичаї мислення", що мають біологічну основу. "Інститути, - писав Т. Веблен, - це, по суті справи, поширений образ думки про те, що стосується окремих відносин між суспільством і особою і окремих виконуваних ними функцій; і система життя суспільства, яке може з психологічного боку бути охарактеризована у загальних рисах як превалююча духовна позиція або поширене уявлення про спосіб життя в суспільстві" .

Американський психолог Ст. Джеймс, автор "Принципів психології" (1891 р.), що дотримується цієї позиції, зробив на Т. Веблена значний вплив, по виразу Д. Коммонса, теорія Т. Веблена є чудовим застосуванням Дарвіна до сфери економіки. Рушійною силою соціально-економічних процесів Т. Беблен оголошує ірраціональну психологію соціальних груп, що борються між собою.

"Еволюція суспільного пристрою з"явилася процесом природного відбору соціальних інститутів", - писав Т. Веблен. Розвиваючи це положення, він відзначав: "Сили, під дією яких відбувається формування соціального пристрою і розвиток людського суспільства кінець кінцем, безумовно, зводяться до взаємодії живого організму з навколишнім середовищем..." . До честі Т. Веблена потрібно сказати, що він під навколишнім середовищем розуміє не тільки природне, але і суспільне середовище, а також саму людину з його більш менш певним духовним і фізичним складом. Проте схильність Т. Веблена до позицій соціального дарвінізму в наявності.

Класики марксизму-ленінізму розкрили неспроможність і беззмістовність ототожнення біологічних і суспільних закономірностей. Критикуючи буржуазних соціологів, що прагнули підвести всю історію людства "під’єдиний великий природний закон" боротьби за існування, К. Маркс писав в листі до Л. Кугельману (27 червня 1870 р.): ". . .це дуже переконливий метод — переконливий для пихатого, псевдонаукового, високопарного неуцтва і лінощів думки" . Антинауковий характер підходу до соціальних процесів з позиції визначальної ролі біологічних законів в суспільному" розвитку підкреслював и В. І. Ленін. "...Перенесение біологічних понять взагалі в область суспільних наук є фраза", — писав він.

І хоча Т. Веблен виступав з гострою критикою найбільш одіозних проявів економічних суперечностей епохи імперіалізму, біологічне трактування соціальних інститутів не дозволяло розкрити їх дійсні причини.

Інституційний підхід до економічних явищ при всіх його пороках означав крупний крок вперед в порівнянні з методом психологизированной робінзонади австрійської школи. Він наштовхував на розуміння соціального характеру цих явищ. У руках ідеологів немонополістичної буржуазії він послужив засобом аналізу монополістичного панування. Завдання економічної науки Т. Веблен бачив у вивченні "звичаїв і гри інтересів", в розгляді конфліктів інтересів, що виникають між "людськими колективами", перш за все між "індустрією" і "бізнесом".

Ці дві соціальні сфери і відповідно дві соціальні групи буржуазного суспільства відображають і концепції Т. Веблена розпад буржуазії на немонополістичну н монополістичну з переходом до імперіалізму. Відмінність між ними Т. Веблен проводить по лінії "звичних життєвих умов", в яких функціонують ці групи. Одна з них функціонує у сфері виробництва ("індустрія") і об’єднує робочих, інженерів, керівників, дрібних і середніх підприємців. Мета, до якої вона прагне, полягає н підвищенні ефективності виробництва, забезпеченні достатку матеріальних благ в суспільстві. Цьому зображенню немонополістичного сектора Т. Веблен, що ідеалізується, протиставляє мир "бізнесу". До нього він фактично відносить фінансовий монополістичний капітал. Бізнес, пояснює Т. Веблен, безпосередньо не бере участь в матеріальному виробництві. Його мета — нажива, отримання найбільшого прибутку. Це паразитичний наріст на тілі суспільства. "Відношення дозвільного (тобто імущого непродуктивного) класу до економічного процесу є грошовим відношенням — відношенням користолюбства, а не виробництва, експлуатації, а не корисності", - пише Т. Веблен про магнатів капіталу. "Їх функція, - пояснює він, - є по своєму характеру паразитичною, а їх інтерес полягає..." у нестримному і хижацькому збагаченні.

Між індустрією і бізнесом складається антагоністична суперечність, якій Т. Веблен відводить роль головної соціальної суперечності капіталістичного суспільства. Бізнес, пануючи над індустрією, в цілях забезпечення високих прибутків стримує розвиток виробництва , додає йому потворний напрям, не виконує ніяких суспільно корисних функцій. "Дозвільний клас, - писав Т. Веблен про монополістичну буржуазію, - неминуче і послідовно гальмує процес пристосування до навколишнього середовища, який називається просуванням суспільства або соціальним розвитком" . З цієї причини, як відзначав Т. Веблен, панування бізнесу повинне бути усунене і його місце повинна зайняти технократична система, де вирішальні позиції належатимуть техніці і керівникам.

Такий підхід дозволяє Т. Веблену будувати свою програму реформування буржуазного суспільства під прапором усунення панування бізнесу (з його рутиною і консерватизмом) над індустрією. Технократична утопія Т. Веблена в повній відповідності з його загальною концепцією відводить вирішальну роль в майбутньому перетворенні суспільства технічної інтелігенції, а не робочому класу.

Звідси видно, що Т. Веблен описує ряд найважливіших особливостей епохи імперіалізму, хоча і не дає їм наукового пояснення. Він фіксує факт панування монополістичного капіталу над всім суспільством, його паразитичний і антинародний характер, породжувану капіталістичними монополіями тенденцію до гальмування продуктивних сил унаслідок підпорядкування виробництва цілям наживи і встановлення системи монопольних цін. Він підкреслює неминучість усунення панування монополістичного капіталу.

Разом з тим буржуазна обмеженість Т. Веблена перешкодила йому розкрити справжню картину змін, що породжуються переходом до монополістичного капіталізму. Опис суперечностей між монополістичною і немонополістичною буржуазією затулив від Т. Веблена головну класову суперечність буржуазного суспільства між робочим класом і буржуазією, експлуататорську суть капіталізму. Т. Веблен не бачить того вирішального факту, що "бізнес", панування фінансового капіталу є закономірний результат розвитку домонополістичного капіталізму. І отже, усунення "бізнесу" в рамках капіталізму неможливе. Нерозуміння дійсного класового антагонізму буржуазного суспільства приводить Т. Веблена до утопічної технократичної теорії. Разом з тим навіть такий підхід дозволяє йому описати цілий ряд суперечностей капіталістичної економіки, що складає основу устремлінь реформістів Т. Веблена. Соціальна позиція Т. Веблена наштовхує його на викриття ряду найбільш одіозних рис імперіалізму, на підкреслення паразитичного, соціально небезпечного характеру "бізнесу", його історичній безперспективності. Він писав: "Звичаї миру бізнесу склалися під направляючою і виборчою дією законів хижацтва або паразитизму. Це звичаї власництва... Проте сучасній економічній ситуації ці фінансові інститути ніяк не відповідають..." .

Т. Веблен з"явився виразником інтересів середній немонополістичній буржуазії. Саме цим пояснюється його опозиційне відношення до монополій і крупного капіталу, підкреслення ним гострих, хоча і лежачих на поверхні суперечностей капіталізму епохи переходу до імперіалізму.

За образ своїх думок багатьма ідеологами того часу він сприймався як американський Маркс. І причиною тому було не тільки і не стільки те, що Т. Веблен — у минулому студент самого Дж. Б. Кларка — став супротивником економічної теорії свого вчителя, що дотримувався "чистої економічної науки", скільки гостра критична оцінка наслідків того, до чого привели національні економіки різних країн проповідники абсолютизації смитианских ідей економічного лібералізму, саморегулируемости і бескризисности народного господарства, "природного" збігу в умовах вільного підприємництва особистих інтересів "економічної людини" з суспільними. От чому в своїх міркуваннях про "теологію" і "апологію" він "рішуче заперечував проти центральної тези неокласичної теорії добробуту, згідно якому досконала конкуренція при деяких обмеженнях веде до оптимальних результатів", і чому еволюційна наука для нього — це "дослідження походження і розвитку економічних інститутів і погляд на економічну систему як на "кумулятивний процес", а не механізм, що "самоуравновешивающийся" .

Особливе бачення проблем соціально-економічного розвитку суспільства Т. Веблен підкреслював навіть в назвах виданих ним робіт, в числі яких згадана вище "Теорія дозвільного класу" (1899), "Інстинкт майстерності" (1914), "Інженери і система цін" (1921), "Власність відсутнього" (1923) і ін.

Свою переконаність в еволюційному перетворенні суспільства Т. Веблен засновував на своєрідному заломленні теорії еволюції природи Ч. Дарвіна. Відштовхуючись від її постулатів, він, зокрема, намагався аргументувати положення про актуальність в людському товаристві "боротьби за існування". При цьому їм використовується історична оцінка розвитку "інститутів" суспільства, в якій заперечуються марксистські положення про "класову експлуатацію" і "історичну місію" робочого класу. Виходячи з того, що чоловік в своїй діяльності (у тому числі і господарською) керується підсвідомими інстинктами, що відображають його біологічну природу, Т. Веблен зробив спробу "пояснити" соціально-економічні явища сучасного йому капіталізму біологічними причинами. У основі економічної діяльності людей лежать, по Т. Веблену, три рушійні сили: батьківське відчуття, інстинкт материнства і допитливість, що спотворюються і спотворювані відносинами приватної власності. В кінці XIX ст. новим словом буржуазної психології було трактування інстинкту як найбільш важливого елементу людської поведінки.

У теорії "дозвільного класу", судячи по змісту однойменної книги Т. Веблена, відношення цього "імущого невиробничого" класу до економічного процесу характеризується як відношення "користолюбства, а не виробництва, експлуатації, а не корисності". Цей клас, по Веблену, віддає перевагу "звичаям миру бізнесу", хижацтва, що склалися "під направляючою і виборчою дією законів, або паразитизму". Зокрема, для представників саме цього класу можуть, очевидно, існувати особливі ціни на товари, символізуючі показник їх "престижності", а не дійсний прояв закону попиту, що нині прийнято називати "ефектом Веблена". Останній характеризує ситуацію, при якій зниження ціни на товар сприймається покупцем як погіршення його якості або втрата його "актуальності" або "престижності" серед населення і тоді цей товар перестає мати купівельний попит, а в зворотній ситуації, навпроти об’єм покупок із зростанням ціни може зрости. Тому "фінансові шари, — укладає Т. Веблен, — мають відому зацікавленість в пристосуванні фінансових інститутів... Звідси більш менш послідовне прагнення дозвільного класу направляти розвиток інститутів по тому шляху, який би відповідав грошовим цілям, що формують економічне життя дозвільного класу" .

Отже, еволюція суспільної структури — це, кажучи словам Т. Веблена, "процес природного відбору інститутів" в "боротьбі за існування" .

Немарксистська позиція Т. Веблена найбільш очевидна в його концепції реформ. Так, критикуючи "паразитичний" спосіб життя зайнятих тільки фінансовою діяльністю рантьє — власників особливої (абсентеистской) форми приватної власності, а також засуджуючи підпорядкування сфери "індустрії" миром "бізнесу", прагнучого в особі фінансистів і крупних підприємців лише "до можливо більшого прибутку", він ратував не за революційне усунення "класового антагонізму" і перемогу "диктатури пролетаріату", а за подальшу еволюцію суспільства, що супроводжується реформуванням .

Сценарій реформ Т. Веблена полягає в неухильному прискоренні науково-технічного прогресу і зростанні ролі інженерно-технічної інтелігенції. На його переконання, інтелігенція, робочі, техніки і інші учасники виробництва представляють сферу "індустрії" і переслідують мету оптимізації і підвищення ефективності процесу виробництва. Вони зумовлюють залежність "бізнесу", що росте, від "індустріальної системи", невідворотність "паралічу старого порядку" і переходу влади до представників інженерно-технічної інтелігенції.

В результаті реформ Т. Веблен передбачав встановлення "нового порядку", при якому керівництво промисловим виробництвом країни буде передано спеціальній "раді техніків", і "індустріальна система" перестане служити інтересам "абсентеистских власників" (монополістів), оскільки мотивом технократії і ідустріалів з"явиться не "грошова вигода", а служіння інтересам всього суспільства.

Джон Р. Коммонс досліджуючи такі колективні інститути, як сім"я, профспілки, торгові об’єднання, виробничі корпорації, держава, правові відносини та інші, пріоритетну увагу приділяв юридично-правовим інститутам, став лідером юридичного перебігу інституціоналізма. При цьому він виходив з неприйняття ідей про класову боротьбу робочих, а також, кажучи його словами, прагнення "зробити систему бізнесу ефективної настільки, щоб вона заслуговувала збереження".

Правовий аспект Дж. Коммонс використовував і у висунутій ним концепції вартості, відповідно до якої вартість товарної продукції є не що інше, як результат юридичної угоди "колективних інститутів". А до останніх він відносив союзи корпорацій, профспілок, політичних партій, що виражають професійні інтереси соціальних груп і верств населення.

Марксистському вченню про класову боротьбу Дж. Коммонс протиставляв положення про проведення державою реформ в області законодавства і створення уряду, представленого лідерами різних "колективних інститутів". Він був переконаний в необхідності створення такого уряду, який був би підконтрольний громадській думці і здійснювало демонополізацію економіки.

Еволюція капіталізму вільної конкуренції у фінансову стадію — центральна ідея його головних праць "Правові підстави капіталізму" (1924), "Інституційна економіка. Її місце в політичній економії" (1934) і інших. У них розглядаються проблеми, викликані посиленням "соціального конфлікту" із-за "нечесної" (монополістичною) конкуренції підприємців. Державні правові рішення в рамках економічних реформ, як вважає цей автор, усунуть суперечності і конфлікти в суспільстві, ознаменують перехід до стадії адміністративного капіталізму.

Як відомо з історії економіки, юридичні (правові) аспекти "колективних дій" Дж. Коммонса, так само як і антимонопольні реформаторські ідеї в працях Т. Веблена, знайшли реальне практичне застосування вже в 30-і рр., в період так званого "нового курсу" президента США Ф. Рузвельта.

У. Мітчелл в своїй основній публікації "Лекції про типи економічної теорії" (1935) виходив перш за все з ідей Т. Веблена. Слідуючи їм, він наполягав на взаємозв’язку економічних проблем з неекономічними, зокрема з проблемами соціології, культури і іншими, що обумовлюють психологію, поведінка мотиви діяльності людей в суспільстві.

Проте в економічній літературі цього ученого сприймають нерідко як представника концепції "вимірювання без теорії" (після появи однойменної статті Т Коопманса, присвяченій критиці наукових досліджень У. Мітчелла і його послідовників), або, як виразилося Ст. Леонтьев, "основного антитеоретичного напряму американській економічній думці"

Особистий внесок У. Мітчелла в інституційну теорію полягає, по-перше, у виявленні впливу на економічні чинники (у категоріях грошового звернення, кредиту, фінансів і ін.) так званих неекономічних чинників (зокрема психологічних, поведінкових і інших) за допомогою конкурентного вивчення цифрових показників і встановлення закономірностей в коливаннях (кон’юнктурі) цих показників на базі широкого масиву статистичних даних за фактичним матеріалом і її математичної обробки. І по-друге, в спробі обгрунтування концепції безкризового циклу за допомогою різних варіантів державного втручання в економіку.

Особливу популярність в США У. Мітчеллу принесло визнання його засновником Національного бюро економічних досліджень і одним з перших дослідників циклічних явищ в економіці. Він вважав за можливе і необхідним державна дія на економіку в області грошових, фінансових і кредитних чинників у взаємозв’язку з соціально-культурними проблемами і з урахуванням психологічного аналізу.

Представники эмпирико-прогностического перебігу інституціоналізма ще в 20-і рр. в своєму "кон’юнктурному барометрі" в Гарварді публікували за підсумками "аналізу динамічних рядів" перші прогнози економічного зростання шляхом побудови кривих" що представляють середні індекси ряду показників національного господарства. Лежачі в основі нової галузі економічної науки — економетрики — математика і статистика, дозволяючі У. Мітчеллу і його колегам розраховувати тривалість "малих" і "великих" циклів, націлювали на спроби конституювати моделі безкризового (нециклічного) розвитку економіки, передбачати відхилення в динаміці показників, запобігати їх спаду. Засобом пом’якшення циклічних коливань і досягнення сприятливої економічної кон’юнктури повинно, на думку У. Мітчелла, з"явитися створення спеціального державного плануючого органу. Планування при цьому передбачалося не директивне, а рекомендаційне, засноване на науковому прогнозуванні реальної і досяжної кінцевої мети.

Некваліфікований прогноз "Гарвардського барометра" напередодні економічної кризи 1929—1933 рр., що провіщав "процвітання економіки", показав недосконалість методологічної бази досліджень тих років, але переконливо продемонстрував правильність головного положення інституціоналістов 20—30-х рр. про необхідність соціального контролю над економікою.

1.2 Інститути. Їх сутність та види

Якщо не обмежувати себе яким-небудь відомим визначенням, то інститут, або інституція, можна віднести до всього, що завгодно, що створено людиною, зрозуміло, в ідеальній сфері. Все засноване ідеальне, однак обов’язкове й що відтворюється, існуюче й діюче, є інститут: відношення, норма, закон, родина, громада, держава, реміснича майстерня, фабрика, корпорація, банк, гроші, ціна, державний бюджет — все це інститути, причому, помітимо, ідеальні, тому що матеріальними інститути бути не можуть, матеріальними є лише речі, продукти, предмети, механізми, спорудження, усе, що завгодно, але тільки не інститути. Папір, що представляє гроші, сама по собі не інститут, але ставши грішми - уже інститут, а цифра, на ній позначена, ще більший інститут, а закріплена законом і підтверджувана практикою відносин - ще більш серйозний інститут[38.c.57].

В економіці, куди не кинь, усюди інститути, які становлять один дуже великий, прямо таки безмірний, інститут, а інститут цей — сама економіка — не просто складається з інститутів, але й провадить — як матка — різні інститути: елементарні, приватні, локальні, мережні. А якщо врахувати, що економіка — це цивілізація, а будь-яка цивілізація, у якій є досить більша економіка, економіку завжди цивілізує, тобто повністю собою пронизує, то інституціальна картина самої економіки, не говорячи вже про картину суспільства у зв’язку з економікою, виглядає дуже складної, різноманітної й масштабної. Це не просто сукупність інститутів, це цілий інституціальний світ!

Цікаво, що й сам господарюючий, а в економіці - економічний, людина стає в такому інституціальному світі інститутом. Те перед нами фірмач, банкір або менеджер, те спеціалізований працівник, те найманий робітник, то продавець, то покупець - і всі вони в ролях, всі чогось й якось дотримують, усе при грошах, але не вийти кожному зі своєї ролі, не кинути передбаченої гри, не залишити запропонованої функції. У так називаному вільному суспільстві можна, звичайно, щось змінити, але лише не більш, ніж поміняти роль або функцію, лише для того, щоб знову виявитися в якійсь ролі й при якійсь функції. А якщо що буде не так, то для збереження інституціального вигляду вільної людини передбачені ще інші інститути, у завдання яких входить саме втримання цієї людини в загальної інституціальної мережі й у потрібному їй інституціальном образі. Так що людина в рамках економічної цивілізації - інститут, навіть сукупність інститутів.

Соціальні інститути (від панцира. Institutum - установлення, установа) - це історично сформовані стійкі форми організації спільної діяльності людей. Термін "соціальний інститут" уживається в самих, різноманітних значеннях. Говорять про інститут родини, інституті утворення, охорони здоров"я, інститут держави й ін. Перше, найчастіше вживане значення терміна "соціальний інститут" пов’язане з характеристикою всякого роду упорядкування, формалізації й стандартизації суспільних зв’язків і відносин. А сам процес упорядкування, формалізації й стандартизації називається інституціоналізаціей.

Процес інституціоналізації містить у собі ряд моментів:

1) Однією з необхідних умов появи соціальних інститутів служить відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність людей з метою задоволення тих або інших соціальних потреб. Так інститут родини задовольняє потреба у відтворенні людського роду й вихованні дітей, реалізує відносини між статями, поколіннями й т.д. Інститут вищого утворення забезпечує підготовку робочої чинності, дає можливість людині розвити свої здатності для того, щоб реалізувати їх у наступній діяльності й забезпечувати своє існування й т.д. Виникнення певних суспільних потреб, а також умови для їхнього задоволення є першими необхідними моментами інституціоналізації.

2) Соціальний інститут утвориться на основі соціальних зв’язків, взаємодії й відносин конкретних осіб індивідів, соціальних груп й інших общностей[18.c.80].

Але він, як й інші соціальні системи, не може бути зведений до суми цих осіб й їхніх взаємодій. Соціальні інститути носять індивідуальний характер, мають свою власну системну якість. Отже, соціальний інститут являє собою самостійне суспільне утворення, що має свою логіку розвитку. Із цього погляду соціальні інститути можуть бути розглянуті як організовані соціальні системи, що характеризуються стабільністю структури, інтегрованістю їх- елементів і певною мінливістю їхніх функцій. Насамперед це системи цінностей, норм, ідеалів, а також зразків діяльностей і поводження людей й інших елементів соціокультурного процесу. Ця система гарантує подібне поводження людей, погоджує й направляє в русло їхні певні прагнення, установлює способи задоволення їхніх потреб, дозволяє конфлікти, що виникають у процесі повсякденного життя, забезпечує стан рівноваги й стабільності в рамках тієї або іншої соціальної спільності й суспільства в цілому. Саме по собі наявність цих соціокультурних елементів ще не забезпечує функціонування соціального інституту. Для того, щоб він працював, необхідно, щоб вони стали надбанням внутрішнього миру особистості, були інтерналізовани ними в процесі соціалізації, втілилися у форму соціальних ролей і статусів. Інтерналізація індивідами всіх соціокультурних елементів, формування на їхній основі особистості, ціннісних оріентацій й очікувань є другим найважливішим елементом інституціоналізації.

3) Третім найважливішим елементом інституціоналізації є організаційне оформлення соціального інституту. Зовні соціальний інститут являє собою сукупність осіб, установ, постачених певними матеріальними коштами й виконуючу певну соціальну функцію. Так, інститут вищого утворення складається з певної сукупності осіб: викладачів, що обслуговує персоналу, чиновників, які діють у рамках таких установ, як ВНЗи, міністерство або Держкомітет по вищій школі й т.д., які для своєї діяльності мають у своєму розпорядженні певні матеріальні цінності (будинками, фінансами й т.д.).

Отже, кожен соціальний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, конкретними функціями, що забезпечують досягнення такої мети, набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту. На основі всього вищевикладеного, можна дати наступне визначення соціального інституту. Соціальні інститути - це організовані об’єднання людей, що виконують певні соціально значимі функції, що забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконуваного членами своїх соціальних ролей, що задають соціальними цінностями, нормами й зразками поводження.

Кожен інститут виконує свою, характерну для нього соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи. Ці функції дуже різноманітні. Соціологи різних напрямків прагнули якось класифікувати їх, представити у вигляді певної впорядкованої системи. Найбільш повну й цікаву класифікацію представила так називана "інституціональна школа". Представники інституціональної школи в соціології (С. Липсет; Д. Ландберг й ін.) виділили чотири основних функції соціальних інститутів:

1) Відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що виконує цю функцію, є родина, але до неї причетні й інші соціальні інститути, такі, як держава.

2) Соціалізація - передача індивідам установлених у даному суспільстві зразків поводження й способів діяльності - інститути родини, утворення релігії й ін.

3) Виробництво й розподіл. Забезпечуються економіко-соціальними інститутами керування й контролю - органи влади.

4) Функції керування й контролю здійснюються через систему соціальних норм і приписань, що реалізують відповідні типи поводження: моральні й правові норми, звичаї, адміністративні рішення й т.д. Соціальні інститути управляють поводженням індивіда через систему заохочень і санкцій[22.c.25].

Соціальні інститути відрізняються друг від друга своїми функціональними якостями:

1) Економіко-соціальні інститути - власність, обмін, гроші, банки, господарські об’єднання різного типу - забезпечують всю сукупність виробництва й розподілу суспільного багатства з’єднуючи, разом з тим, економічне життя з іншими сферами соціального життя.

2) Політичні інститути - держави, партії, профспілки й інший рід громадські організації, що переслідують політичні цілі, спрямовані на встановлення й підтримку певної форми політичної влади. Їхня сукупність становить політичну систему даного суспільства. Політичні інститути забезпечують відтворення й стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально - класові структури.

3) Соціокультурні й виховні інститути ставлять метою освоєння й наступне відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів у певну субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поводження й, нарешті, захист певних цінностей і норм.

4) Нормативно - що орієнтують - механізми морально-етичної орієнтації й регуляції поводження індивідів. Їх ціль - додати поводженню й мотивації моральну аргументацію, етичну основу. Ці інститути затверджують у співтоваристві імперативні загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси й етику поводження.

5) Що Нормативно-санкціонують забезпечують суспільно-соціальну регуляцію в юридичних й адміністративних актах. Обов’язковість норм забезпечується примусовою чинністю держави й системою відповідних санкцій.

6) Церемоніально - символічні й ситуаційно-конвенціональні інститути. Ці інститути засновані на більш-менш тривалому прийнятті конвенціональних (за договором) норм, їх офіційному й неофіційному закріпленні. Ці норми регулюють повсякденні контакти, різноманітні акти групового й міжгрупового поводження. Вони визначають порядок і спосіб взаємного поводження, регламентують методи передачі й обміну інформацією, вітання, обігу й т.д., регламент зборів, засідань, діяльність якихось об’єднань[14.c.45].

Порушення нормативної взаємодії із соціальним середовищем, у якості якої виступає суспільство або співтовариство, називається дісфункціей соціального інституту. Як відзначалося раніше, основою формування й функціонування конкретного соціального інституту є задоволення тієї або іншої соціальної потреби. В умовах інтенсивного протікання суспільних процесів, прискорення темпів соціальних змін може виникнути ситуація, що коли змінилися суспільні потреби не знаходять адекватного відбиття в структурі й функціях відповідних соціальних інститутів. У результаті в їхній діяльності може виникнути дісфункція. Зі змістовної точки зору, дисфункция виражається в неясності цілей діяльності інституту, невизначеності функцій, у падінні його соціального престижу й авторитету, виродженні його окремих функцій в "символічну", ритуальну діяльність, тобто діяльність, не спрямовану на досягнення раціональної мети.

Одним з явних виражень дісфункціі соціального інституту є персоналізація його діяльності. Соціальний інститут, як відомо функціонує по своїм, об’єктивно діючих механізмах, де кожна людина, на основі норм і зразків поводження, у відповідності зі своїм статусом, грає певні ролі.

Персоналізація соціального інституту означає, що він перестає діяти відповідно до об’єктивних потреб й об’єктивно встановленими цілями, міняючи свої функції залежно від інтересів окремих осіб, їхніх персональних якостей і властивостей.

Інститут — організатор і стабілізатор, він же багато в чому й управитель, але й домінатор, інквізитор і визискувач. З одного боку, начебто б інститут для людини й економіки, а з іншого боку - ні, зовсім навіть ні, це людина з економікою для інститутів. Будь-яка влада — інститут, вона завжди інституціальна, але в середовищі влада є ще й інституціальна влада, влада самих інститутів. І якщо контролювати інститутостворення й інститутофункціонировання, те можна контролювати буквально все. Що, властиво, і відбувається: подивитеся уважніше хоча б на фінансово-інституціальну складову сучасної економічної цивілізації. Хочеш — буде порядок, не хочеш — буде хаос, хочеш — добровільна експлуатація, не хочеш — санкції, криза, а те й революція. От, властиво, і весь секрет інституціализма, що те саме що економізм, фінансизм, індустріализм, імперіалізм, глобалізм, тобто самої реалізуючої реальності[33.c.78]. Що ж стосується плину думки, що давно вже замкнулись на себе й у собі, то воно навряд чи достатно знає, що є насправді інституціализм, тому що тоді не стало б настільки впевнено захоплюватися собою.

Проблема є, а краще сказати, є проблеми. І їх треба обговорювати: як у рамках економічної теорії й філософії господарства, так й в аспекті господарської практики.

1.3 Інституціональна система, та її структура

Інституціональна структура - це певний упорядкований набір інститутів, що створюють матриці економічного поводження, що визначають обмеження для господарюючих суб’єктів, які формуються в рамках тієї або іншої системи координації господарської діяльності.

В економічній літературі поняття "інституціональна структура" має безліч трактувань. Часто не проводиться розходжень між дефініціями "інституціональна структура" й "інституціональне середовище". Уильямсон приводить найбільш загальне її визначення: "Це основні політичні, соціальні й правові норми, що є базою для виробництва, обміну й споживання". Але наявність деякому, властивому спонтанному ринковому порядку інститутів ще не є достатньою умовою для становлення ринкової інституціональної структури. Наприклад, створення правової бази для приватної власності не означає, що вона дійсно може функціонувати в економіці як ринковий інститут.

Очевидно, що інститути неоднорідні. Їх можна розбити на дві більші групи - неформальні й формальні. Неформальні інститути виникають із інформації, переданої за допомогою соціальних механізмів, і в більшості випадків, є тією частиною спадщини, що називається культурою. Неформальні правила мали вирішальне значення в той період людської історії, коли відносини між людьми не регулювалися формальними (писаними) законами. Неформальні інститути (обмеження) пронизують і всю сучасну економіку. Виникаючи як кошти координації стійко повторюваних форм людської взаємодії, неформальні обмеження є:

1) продовженням, розвитком і модифікацією формальних правил;

2) соціально санкціонованими нормами поводження;

3) внутрішніми, обов’язковими для виконання стандартами поводження.

Фактично роль неформальних інститутів виконує господарська етика або моральні практики, дослідженням яких присвячене значне число наукових досліджень. Господарська етика підвищує рівень суспільної, а, отже, і економічної координації ринку[50.c.80].

Якщо існуючі в суспільстві етичні норми дозволяють суб’єктам економіки ґрунтуватися у своїх діях більше на довірі, чим на можливості здійснення певних формальним правом санкцій, то в такому суспільстві угоди будуть носити більше регулярний і складний характер. Це доведено Коулменом, що запропонували наступну формулу для зіставлення ступеня довіри й можливих вигід і збитків від

,

де  заснована на особистому прикладі ймовірність, що людям можна довіряти;  можлива втрата у випадку невиконання контракту;  можливий виграш у випадку виконання контракту.

Формальні обмеження, правила й інститути виникають, як правило, на базі вже існуючих неформальних правил і механізмів, що забезпечують їхнє виконання. У структурі формальних інститутів виділяються:

1) політичні інститути;

2) економічні інститути;

3) системи контрактації (способи й порядок висновку контрактів, регульовані правовими нормами й законами).

Сучасна економічна наука приділяє багато уваги вивченню не тільки економічних інститутів, оскільки політичні інститути визначають владну ієрархічну структуру суспільства, способи прийняття рішень і контролю. Еволюція й функціонування формальних політичних інститутів є предметом аналізу в рамках теорії суспільного вибору.

Формальні економічні інститути в науковій літературі розглядаються найчастіше в одному контексті із правами власності, тому що вони "установлюють права власності, тобто пучок прав по використанню й одержанню доходу від власності, і відчуження інших осіб від використання майна або ресурсів".

Інститути контрактації визначають умови угоди між покупцем і постачальником, які залежать від трьох факторів: ціни, специфічності активів і гарантій [53.c.74}. Інститути контрактації, поряд із правами власності, є базовими інститутами інституціональної структури будь-якого економічного порядку (економічної системи). Для ефективного функціонування ринкової економіки воля висновку контрактів має вирішальне значення. Відхід від принципу волі вибору агента для висновку контракту до принципу "cоest a prendre ou a laisser" (хочеш - бери, не хочеш - тобі ж гірше  фр.), є причиною ускладнення процедури контрактації, що знижує ефективність обміну[8.c.37].

Для здійснення функцій формальних інститутів необхідні спеціально створені організації.

Ієрархія правил й інститутів

Правила - загальновизнаних і захищених приписань, які забороняють або дозволяють певні види дій одного індивіда (або групи людей) при взаємодії їх з іншими людьми або групами.

Правила, що конституюють інститут, мають сенс тільки тоді, коли вони застосовуються більш ніж до однієї людини. Із цього погляду будь-який інститут - це набір певних правил, тоді як правила - не завжди інститут. От чому відділення однієї категорії від іншої обґрунтовано.

Правила можуть перебувати відносно співпідпорядкованості, тому що один тип правил змінити простіше, ніж інший.

Правила, що безпосередньо визначають альтернативи для формулювання інших правил і поддающиеся зміні з більшими витратами, є глобальними. Вони формують інституціональне середовище. У свою чергу, глобальні правила складаються з конституційних, або політичних, і економічних. До локальних правил ставляться двох- і багатобічні контракти, які укладаються між окремими економічними агентами.

1) Конституційні правила

Вони встановлюють ієрархічну структуру держави, це в першу чергу ставиться до конституційних правил. Також даного правила визначають порядок прийняття рішень, що істотно впливає на результат голосування. Такі правила в явній формі фіксують, як здійснюється контроль за переліком питань, що підлягають обговоренню й дозволу.

2) Економічні правила

Економічними називаються правила, що визначають можливі форми організації господарської діяльності, у рамках якої окремі індивіди або групи кооперуються один з одним або вступають у конкурентні відносини. Наприклад, до економічних правил може ставитися заборона на злиття двох компаній, що належать однієї галузі, якщо результатом буде перевищення значення індексу концентрації заздалегідь певної критичної оцінки. До аналогічного роду правилам може бути віднесене встановлення граничних цін на продукти й ресурси, що визначають відповідно рамки обміну на конкретному ринку; введення обмежень на імпорт (за допомогою квотування, підвищення мит, жорсткості екологічних вимог і т.п.); терміни дії патентів. Економічними правилами є правила власності й відповідальності.

3) Контракти

Контракти варто розглядати як правила, структурирующие в часі й просторі відносини між двома (і більше) економічними агентами на основі специфікації обмінюваних прав і зобов’язань відповідно до досягнутого між ними угодою. У принципі всі правила можуть бути інтерпретовані як контракти. Але й у цьому випадку довелося б виділити кілька рівнів, на яких вони виникають.

Також в економічній літературі виділяють два типи інститутів:

1) Зовнішні - основні правила, що встановлюють у господарській системі, що визначають в остаточному підсумку її характер. Наприклад, інститут власності.

2) Внутрішні - які роблять можливими угоди між суб’єктами, знижують ступінь невизначеності й ризику й зменшують трансакционные витрати (підприємства, види договорів, платіжні й кредитні кошти, кошти нагромадження).

3. Інституціональна структура й інституціональне середовище

Інститути як такі по своїй природі не однорідні. Існують інститути системообразующие, що визначають тип економічного порядку й інститути, що становлять ту або іншу систему. Отже, надалі ми можемо говорити про інститути першого (системообразующих) і другого (складову систему) порядків.

Понятия "інституціональна структура" й "інституціональне середовище" були запозичені економістами в соціологів. Останні найчастіше не розрізняють ці два поняття й використають їх як синоніми.[9.c.125]

Виходячи з передумови, що інституціональне середовище не є простим набором відповідних інститутів, ми можемо вважати її особливого роду інститутом (матрицею розвитку) вищого порядку. Вона визначає основний напрямок розвитку системи, а також ті орієнтири, на основі яких відбувається формування й відбір найбільш ефективних економічних і соціальних інститутів.

Інституціональне середовище не є простим набором відповідному її типу інститутів. Вона визначає напрямок і швидкість інституціональних змін. Тому ми можемо вважати її особливого роду інститутом (вектором, що визначає напрямок розвитку) вищого порядку.

Інституціональна структура є результатом метаконкуренции, інституціональне середовище створює умови й орієнтири відбору ефективних елементів інституціональної структури з альтернативних форм економічної координації.

ГЛАВА 2 ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМКИ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНИХ ІНСТИТУТІВ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ

2.1 Інституціональна структура перехідної економіки та її особливості

Особливість транзитивної економіки полягає в тому, що в ній відбуваються радикальні інституціональні зміни в системі політичних, правових, економічних і соціальних відносин. Для аналізу транзитивних економік методологія інституціональної теорії здобуває особливе значення. В Україні структурні процеси, що відбуваються в суспільстві й економіці, є практично некерований і неконтрольованими, вектор інституціональних змін не визначений і не формалізований.

Інституціональний підхід припускає розгляд економіки не як статичної системи, а як динамічного процесу, що постійно трансформується. "технологічні й інституціональні зміни - це ключі до розуміння суспільної й економічної еволюції, який властива залежність від її шляху...", - писав Д.Норт.

Вихідним завданням архітектоніки є прояснення співвідношення різних рівнів інституціональної сфери й особливостей їхньої взаємодії. Очевидно, що побудова системи формальних інституціональних обмежень повинне базуватися на знанні найглибших інституціональних основ економічної діяльності, якого ми поки не маємо.

Складність інституціональної структури суспільства обумовлює важливу особливість інституціональної архітектоніки, що демонструє принципова відмінність її від економічної теорії. Остання вивчає найбільш загальні принципи економічних відносин, у той час як архітектоніка вивчає конкретні інститути, що забезпечують їхнє функціонування в тій або іншій країні, їхню структуру й співвідношення, обумовлені специфікою інституціональної основи суспільства.

Таким чином, поняття "архітектоніка" застосовно до інституціонального середовищу у двох основних значеннях цього терміна - для опису об’єктивно сформованої в суспільстві інституціональної ситуації й для розкриття принципів побудови інституціональної структури, способів забезпечення стабільності останньої за допомогою свідомої діяльності людей.

Інституціональна структура тісно пов’язана з інституціональним середовищем. Інституційне середовище складається із системообразуючих правил гри. Відповідно до термінології, розробленої Д. Нортом і Л. Дэвисом, інституціональне середовище – це сукупність основних політичних, соціальних й юридичних правил, які утворять базис для виробництва, обміну й розподілу. У такому випадку інституціональна структура – це багатомірна система координат, що утворить інституціональна середовища.

Традиційно в рамках неокласичного підходу аналіз зосереджений на економічному виборі, що робили агенти в рамках даних (і досить стабільних) або взагалі неспецифікованих інститутів. Звідси дискретність в аналізі, оскільки за межами уваги залишалися зміни, які відбувалися в передумовах товарних трансакцій.

Таким чином, інституціональна структура виявляється екзогенної стосовно моделі вибору, тоді як економічні умови розглядаються тільки як результат обміну.

У зв’язку із цим цікавої, на наш погляд, є теорія інституціональних матриць.. Відповідно до її концепції, інституціональна структура економіки являє собою сукупність елементів двох якісно різнорідних типів: незмінних базових інститутів, що визначають тип інституціональної матриці суспільства, і інституціональних форм, які на відміну від базових інститутів мінливі, постійно обновляються й можуть цілеспрямовано модифікуватися суб’єктами. Можливі моделі базових інститутів обмежуються західним типом інституціональної матриці (інститути ринкової економіки) і східним (інститути "редистрибутивной" економіки), причому вони повністю детермінируются характером матеріально-технологічного середовища національної економіки.

І хоча загальний напрямок дослідження є вірним, наведене трактування інституціональної матриці досить розмита. На думку Дементьев В.В, інституціональна матриця являє собою органічний комплекс інститутів, що характеризують спосіб взаємодії індивідів у рамках стійких суспільних груп, як між собою, так і стосовно інших соціальних груп[10.c.120] .

Тим часом, визначити розміри інституціонального трансакціонного сектора, виявляється, досить складно. Інституціональна структура економіки знаходить висвітлення в системі національних рахунків по інституціональних секторах, але в ній відсутній трансакціонний сектор. Для оцінки розмірів інституціонального сектора економіки України з певною часткою умовності (оскільки відсутня офіційна статистика) можна використати дані, наведені в табл 1[23.c.45].

Таблиця 1. Інституціональна структура економіки України: частка інституціональних секторів і трансакціонних галузей у ВДС, %

Інституціональна структура економіки	2002	2003	2004	2005	2006
Інституціональні сектори
Нефінансові корпорації	71,2	67,5	66,7	65,2	67,5
Сектор загального державного керування	12,9	13,8	14,2	15,8	16,7
Домашні господарства	12,5	14,2	15,5	15,5	13,1
Некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства	2,9	3,4	2,6	2,2	1,9
Трансакціонні галузі
Галузі товарних трансакцій	7,7	7,9	10,6	9,8	9,5
Галузі фінансових трансакцій	3,0	2,5	2,3	2,4	1,9
Трансакціонні галузі економіки	10,7	10,4	12,9	12,2	11,4

Інституціональна структура економіки України, як видно з табл. 1, містить у собі великий промисловий корпоративний сектор (близько 70%), сектор державного керування (близько 17%) і домашні господарства (близько 13%).

Це означає, що основним фактором, що визначає зрушення в інституціональній структурі економіки України, є процеси, що відбуваються в сфері корпоративного керування й акціонування.

На основі певної системи правил, тобто інституціональної структури, формуються різні типи правий, у тому числі й прав власності. Установлений правовий режим регламентує використання обмежених ресурсів в економічній системі. Система прав власності визначає використання обмежених ресурсів, способи одержання доходу в різних економічних системах. Інститути розрізняються залежно від визначення прав власності, їхнього використання. Визначаючи мотивацію економічної діяльності, Д. Норт писав: "Країни третього миру бідні внаслідок наявності інституціональних обмежень, що існують у формі виплат за політичну й економічну діяльність, що не заохочує виробничу діяльність".

У табл. 2 наведена структура реформування власності в Україні. Незважаючи на значну частку комунальної власності в економіці (78,5 % в 2006 році), негативні результати приватизації в Україні відомі. В умовах адміністративної системи державного устрою приватизація здобувала сугубо розподільний характер, перетворившись у присвоєння державної власності фінансовою олігархією. В умовах адміністративних методів господарювання змінюється економічна природа акціонерної власності. Все це приводить до численних конфліктів у сфері корпоративного керування, повсюдним порушенням прав міноритарних акціонерів. Юридично закріпленого права на акціонерну власність заходять у суперечність із економічною природою приватнопідприємницької власності. У значній мірі це обумовлено невизначеністю правил приватизації в Україні, що привело до некерованості й неконтролюемих процесів розподілу власності. Саме цією обставиною багато в чому визначаються тіньові й легальні схеми перерозподілу власності, що одержали в Україні закономірний характер " коротких хвиль" при зміні політичної влади.

Як треба з табл. 2, найбільшої глибини реформування досягла галузь оптової й роздрібної торгівлі (близько 40%), операції з нерухомістю й послуги юридичним особам (близько 10%), що свідчить про наявність зрушень у структурі економіки України в напрямку розвитку трансакціонного сектора[23.c.48].

Таблиця 2. Структура реформування власності в економіці України (%)

Види економічної діяльності	усього	У тому числі по роках
		1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
У цілому по економіці	100	100	100	100	100	100	100	100	100	100	100
державної форми власності	26,6	33,1	25,3	23,2	22,1	31,3	28,7	30,7	25,8	23,8	21,5
комунальної форми власності	73,4	66,9	74,7	76,8	77,9	68,7	71,3	69,3	74,2	76,2	78,5
Сільське господарство	3,7	2,7	4,2	6,9	5,8	3,3	1,9	2,5	1,2	1,1	0,7
Промисловість	9,4	17,2	12,4	9,0	6,4	7,6	4,3	4,6	5,2	6,1	5,7
видобувна промисловість	0,2	0,2	0,1	0,1	0,2	0,4	0,1	0,1	0,2	0,2	0,2
обробна промисловість	9,0	17,0	12,1	8,8	5,9	7,1	4,1	4,4	4,5	5,0	4,8
виробництво й розподіл електроенергії,газу й води	0,2	0,0	0,2	0,1	0,3	0,1	0,1	0,1	0,5	0,9	0,7
Будівництво	4,0	8,4	4,5	4,4	3,3	2,4	2,1	2,0	2,0	1,9	1,8
Оптова й роздрібна торгівля	39,8	35,7	44,5	42,0	39,1	44,9	39,4	32,6	38,7	38,5	39,1
Готелі й ресторани	7,3	7,5	8,1	7,4	6,4	5,3	6,6	6,9	7,9	7,5	8,0
Транспорт і зв’язок	2,0	2,0	2,3	2,1	2,8	1,4	0,9	0,9	2,2	2,5	2,1
Фінансова діяльність	0,3	0,0	0,0	0,1	0,3	0,4	0,2	0,3	0,9	0,7	1,7
Операції з нерухомістю й послуги юридичним особам	10,2	3,0	2,9	7,3	11,3	11,3	16,1	15,5	19,8	20,4	20,8

Сучасна інституціональна теорія ґрунтується на рішенні трьох основних проблем:

– пояснення виникнення нових інститутів, функціонування їх у нових умовах;

– з’ясування сутності інституціонального порядку;

– оцінка ролі й характеру інституціональних змін.

Для виявлення характеристик інституціональних змін необхідно зафіксувати крапку відліку, що може бути визначена як інституціональна рівновага. Інститути виявляються вільними благами, що автоматично забезпечують ефективне розміщення ресурсів й економічний ріст через створення нових можливостей для виробництва. Із цього погляду інституціональні зміни не мають істотного значення, так само як й ефективність розміщення ресурсів не залежить від наявного набору правил.

Інституціональними називаються такі зміни, які виражаються в появі нових правил з відповідними механізмами забезпечення їхнього дотримання, зникненні старих правил, що діяли, а також зміні структури трансакцій у рамках існуючого набору правил (процедур) для їхніх учасників.

Ряд представників інституціонализма пояснюють виникнення інститутів економічними факторами, що містять типові ознаки функціонуючої економічної системи. Під інституціональним порядком О.В.Носова розуміє поводження економічного агента, організацій по стандартному зразку, способи їхньої економічної координації. Інституціональна зміна включає заміну "старого інституціонального порядку" на новий порядок у суспільстві. Системи координації економічного поводження суб’єктів підрозділяються залежно від форм організації на ієрархічні й неієрархічні. Економічний розвиток включає зміна форм поводження економічних суб’єктів під впливом інституціональних змін.

С. Фадда вважає, що для оцінки ступеня інституціональних змін варто використати показники низького рівня продуктивності, обмеженості розвитку промислової й ринкової бази, відсутності тісних економічних зв’язків між підприємствами, фінансової слабості, технологічної й організаційної відсталості.

Ступінь розвитку інституціональної системи в країнах з перехідною економікою може бути охарактеризована з урахуванням використання перерахованих показників. Зниження рівня продуктивності, нерозвиненість ринкового механізму, розрив економічних зв’язків, як результат відставання в розробці й застосуванні новітніх технологій у виробництві, є визначальними факторами, типовими для даної інституціональної системи. На зниження інвестиційної привабливості в країнах, що розвиваються, впливає відсутність історичних традицій у функціонуванні ринкових відносин, які визначають правила й норми поводження економічних суб’єктів.

В Україні на рівні держави відсутній механізм регулювання потоків ресурсів, товарів і послуг. Держава не забезпечує ефективне функціонування цілісної економічної системи. Нормативні акти й закони в такому суспільстві не виконують функцій контролю поводження підприємця. Відсутність нових двосторонніх міжнародних угод сприяє існуванню правової нестабільності. Часті зміни урядів ведуть до втрати впевненості, стабільності при прийнятті рішень іноземними інвесторами.

У рамках нової економічної історії предметом вивчення виявляються не що тільки змінюються інституціональні угоди (механізми керування угодами), але й інституціональне середовище. Джерело ж таких змін — ріст населення, зрушення в технології (у результаті нагромадження знань) і перевагах (система цінностей), нагромадження знань. З погляду аналізу змін в інституціональному середовищі даний напрямок близько до конституційної економічної теорії (Д. Бьюкенен). Для пояснення інституціональних змін у рамках єдиної системи координат Д. Бромли запропонував виділити два типи трансакцій: товарні й інституціональні. Таким чином, інституціональна структура в моделі виявляється не тільки обмеженням у процесі вибору й обміну, але і їхнім результатом. При цьому структурні зрушення в економічній системі можна інтерпретувати як кошти економії на трансакціонних витратах.

У рамках економічної теорії трансакціонних витрат акцент зроблений на визначенні характеристик поводження (обмежена раціональність, опортунізм). Виділені особливості поводження разом з характеристиками того або іншого активу (ступінь його специфічності) дозволяють досліджувати альтернативні форми інституціональних угод (ринок, гібрид, ієрархія) і процес заміщення на межі однієї форми інституціональної угоди іншої, як це пропонував Р. Коуз. Сам процес заміщення визначається змінами в інституціональному середовищі, що приймають форму "параметричних зрушень".

Зрушення в параметрах означають зміни в основних правилах гри. Мова йде, наприклад, про зміни в системі ціноутворення, оподатковування, антимонопольного або митного регулювання, введення нових правил ліцензування, реєстрації підприємств і т.п. Зрушення в параметрах впливають на порівняльну ефективність альтернативних інституціональних угод, змінюючи структуру трансакцій в економіці в результаті відбору й адаптації інституціональних структур й організацій. Зокрема, зниження податкового тягаря за умови наявності гарантій стабільності нового податкового режиму, за інших рівних умов створює стимули до більше активного використання легальних (нетіньових) ринкових трансакцій. Даний вплив опосередковано, оскільки насамперед змінюються витрати ресурсів на використання існуючих інститутів і створення нових, тобто трансакціонні витрати. Однак у цьому випадку зміни в інституціональному середовищі розглядаються як екзогенні.

Структурні зрушення в секторальній структурі економіки в усім світі мають тенденцію до збільшення трансакціонного сектора. Це обумовлено впливом трьох основних факторів:

1. Розвиток матеріальної інфраструктури економіки (транспорту, зв’язку) визначило ріст трансакцій в економіці, що привело до зростання витрат супроводу договірних (контрактних) відносин;

2. Технологічні зміни в одній галузі можуть привести до росту граничного продукту трансакціонних ресурсів в іншій галузі й відповідно до зниження середніх трансакціонних витрат;

3. Зрушення в політичній системі (зміна системи правил для виробництва правил) приводять до зниження трансакціонних витрат перерозподілу прав власності.

Саме структура й динаміка трансакціонних витрат разом з технологією визначають форми організації господарської діяльності, зміст і характер реальних трансакцій. Дана обставина дає можливість сформулювати гіпотезу, відповідно до якої не тільки технологія, але й інститути є джерелом економічного росту. Це дозволяє відповідним чином інтерпретувати отримані дані щодо динаміки трансакціонного сектора економіки й зробити висновок про те, що інвестиції в нові інститути аналогічні інвестиціям у нові технології. Разом з тим, з огляду на, що до складу інституціональної структури входять неформальні правила, можна зробити висновок про ступінь "керованості" темпами економічного росту.

В. В. Дементьєв уважає, що інституціональні зміни відбуваються під впливом " зрушення влади" в економічній системі, а інституціональна структура є джерелом влади. Вплив на економіку "зсува влади" (відхилення від рівноважного стану влади) проявляється, по-перше, в "зсуву витрат" альтернативних варіантів економічного поводження, що приводить до зростання витрат ефективного й скороченню витрат неефективної поведінки.

По-друге, "зсув витрат" у результаті недостатнього або надлишкового порядку влади спричиняє зміна обмежень вибору й, як результат, "зсув мотивації" економічних агентів.

По-третє, зрушення мотивації впливає на зміну структури й форм доходів економічних агентів у порівнянні з ефективним станом економічної системи.

Таким чином, у результаті проведеного дослідження можна зробити наступні висновки.

1) У найбільш загальному плані трансакціонні витрати визначають напрямок структурних зрушень в інституціональній структурі економіки. При цьому їхній розподіл в економіці стимулює або перешкоджає здійсненню тієї або іншої економічної діяльності. Оскільки функцію мотивації економічної діяльності в тій або іншій галузі здійснюють інститути, те саме вони визначають структуру трансакціонних витрат.

2) Інституціональні зрушення в економіці визначаються зрушеннями в системі власності, а не вектором цін і кількостей ресурсів в економічній системі, які перетерплюють незначні зміни й в остаточному підсумку не впливають на інституціональну рівновагу.

3) Технологічні й інституціональні зрушення в економічній системі можуть виступати джерелом економічної росту, а капіталовкладення в інституціональні перетворення можуть розглядатися як інвестиції в науково-технічний прогрес.

Дослідження в теорії інституціонализма стосовно до транзитивних економік перебувають у стадії свого становлення. Інституціональна основа перехідного суспільства слабко структурована й мало вивчена. У зв’язку із цим перспективи подальших досліджень будуть укладатися в обґрунтуванні факторів, закономірностей й інституціонального механізму структурних зрушень в економіці в парадигмі нового напрямку економічної теорії – інституціональної архітектоніки.

2.2 Становлення ефективного інституту власності

Власність - джерело більшості воєн на землі за час існування людства. Неефективні відносини власності - камінь спотикання на шляху українських економічних реформ. Причина цьому - помилкове представлення українських політиків і, в першу чергу, населення про власність.

Згідно точці зору західних теоретиків, витікаючій з постулату, про те, що приватна власність - вічна категорія і на вічні часи краща з можливих. Тому вони вважають за можливе реформування тільки організаційних і управлінських відносин економічної системи. Але в реальному житті опиняється, що саме ці відносини є передумовами зміни відносин власності, завдяки чому приватна власність непомітно для реформаторів поступово міняє свій зміст, залишаючи до пори незмінним стара назва[26.c.34].

Відбувається еволюційний процес трансформації відносин приватної і суспільної власності в суспільстві і формування ефективних корпоративних відносин власності.

Всі знають, що атом може бути використаний як творча і як руйнівна сила. Але мало хто знає, що корпорація або корпоративні відносини також можуть ефективно розвивати або руйнівно діяти на процеси соціально-економічного розвитку територій і регіонів, а отже, на зниження або підвищення рівня життя їх населення.

Якщо корпорація функціонує за принципом "за рахунок інших", і використовується для витягання особистої вигоди без якої-небудь на те відповідальності, то - це руйнівна сила. А якщо корпоративні відносини базуються на принципі "разом з іншими", то вони сприяють ефективному соціальному і економічному розвитку територій і регіонів. І як наслідок - підвищенню рівня життя людей. Використовуючи принципи "жити в достатку разом з іншими" і "стати багатим або дуже багатим, або супербагатим, але відповідно до своїх здібностей і професійною затребуваність суспільством" в Україні можна і потрібно створити корпоративні умови, при яких у нас ніколи не буде верств населення, що мають потребу: голодних, жебраків і що бідно живуть

Констітуція незалежної Україні проголосила широкий спектр особистих, соціально-економічних і політичних має рацію і свобод людини і громадянина. Багато в чому ці має рацію і свободи збігаються з тими, які проголошувалися у радянській конституції. Але між двома конституціями є і принципові відмінності. З точки зору становлення громадянського суспільства до таких відмінностей слід віднести у деру чергу проголошення має рацію приватної власності. У статті 41 Конституції Україні, зокрема, зазначається: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом . Право приватної власності є непорушним". Ще до прийняття нової Конституції право приватної власності було введене Законом Україні "Про власність" від 07.02.91 р. з наступними його змінами і доповненнями. Приватна власність визнавалася законом рівноправною з іншими формами власності — колективною і державною. Конституційне проголошення і законодавче закріплення має рацію приватної власності заклало правові основи економічних засідок громадянського суспільства, оскільки приватна і у цілому — недержавна власність є економічною підвалиною цього суспільства. Саме приватна власність є економічною основою свободи індивіда, його незалежності від держави. Вирішальне значення для формування недержавних форм власності мають роздержавлення і приватизація, сутність яких полягає у зміні державної форми власності на такі її різновиди, як приватна і колективна[24.c.24]. Не будемо торкатися тут питань справедливості способів і форм здійснення приватизації її економічної ефективності та доцільності стосовно окремих державних підприємств. При наявності у цьому відношенні численних прорахунків незаперечним є сам факт приватизації, в результаті якої відбувається становлення різних форм недержавної власності і господарювання — акціонерних товариств, кооперативів, орендних підприємств худе. Такі економічні об’єднання є інститутами громадянського суспільства.

Трансформація відносин власності визначає зміну інших економічних відносин. Формування ефективного інституту власності - це завдання, яке не знайшло вирішення у попередніх поколінь українців. Необхідно реформувати організаційні і управлінські (владні) відносини соціально-економічної системи, оскільки ці відносини є передумовами зміни відносин власності[20.c.80].

Чи можна уявити собі сучасну людину, що не використовує поняття "власність"? Це поняття виникає в свідомості дитини ще до того, як він починає говорити. Моя мама, моя іграшка - перші майнові категорії, які усвідомлює людина. Володіння предметами власності є для сучасної людини об’єктивною необхідністю. Вони супроводжують людину все життя, нерідко навіть визначаючи його долю. Деякі з них здатні пережити людину, інші вмирають разом з ним.

Люди під власністю зазвичай розуміють майно або речі, що належать кому-небудь.

А що ж називають насправді інститутом власності?

"Власність" є відношення певних осіб до матеріальних благ як до своїх, як що належить їм.

Таким чином, власність - це не річ або майно, а суспільне відношення, що характеризує приналежність речі тій або іншій особі. Майно або речі це тільки об’єкти власності, але не власність. Їх можна продати, втратити або примножити.

Економічна діяльність людини включає на всіх етапах історії, по-перше, привласнення природних ресурсів шляхом їх захоплення і освоєння, по-друге, привласнення продуктів праці шляхом перетворення речовини природи, тобто виробництва.

Приналежність - це одне зі всього різноманіття відносин людей, суспільне відношення. Згідно нормам російської мови слово "приналежність" означає входження чого-небудь або кого-небудь до складу чого-небудь або кого-небудь. А приватизація означає включення людини у власність, коли він стає спільно з іншими власником (частини чого-небудь) приватної власності. Приватні відносини власності - один з різновидів суспільних відносин. Іншою протилежністю є суспільна власність. У цих двох протилежних суспільних відносинах виявляється дуальність інституту власності.

Власність завжди є відносини між людьми з приводу приналежності речей. Власність виявляється в тому, як людина відноситься до певної речі: як до своєї - це приватна власність; як що належить всім і одночасно нікому - це суспільна власність[25.c.84].

Відповідно до Конституції СРСР (1978 р.) признаються суспільна, державна і колгоспна власність. А в Конституції України признаються приватна, державна і муніципальна власність. Якщо в першому випадку пріоритетним відношенням власності в суспільстві була суспільна, то з 1993 р. пріоритетним відношенням власності в українському суспільстві стає приватна.

Власність може розглядатися як соціальна категорія, правова категорія, економічна категорія.

Власністю є можливість використання економічних благ - це соціальна точка зору. У ній ми виділяємо представлення філософської науки, що досліджує власність з позиції морально-етичних форм її прояву, і історичної науки, що досліджує історичну ретроспективу еволюції багатообразних форм власності.

Власність є права володіння, розпорядження, користування своїм майном - це правова точка зору . На відміну від римського, англо-саксонское право під власністю розуміє:

право володіння, тобто право виняткового контролю над благами;

право користування (особистого використання), тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

право управління, тобто ухвалення рішення про те, як, ким, на яких умовах може використовуватися об’єкт власності;

право на дохід від використання власності, тобто право привласнення результатів;

право суверена на капітальну вартість речі, тобто право на відчуження, споживання, зміну або фізичне знищення;

право на безпеку, тобто імунітет проти експропріації і право на захист від шкоди з боку зовнішнього середовища;

право на передачу по спадку або заповіту;

безстроковість прав власності, тобто володіння;

заборона на шкідливе використання, тобто обов’язок утриматися від використання власності на шкоду іншим;

майнове право, що припускає можливість відчуження власності на сплату боргу;

"поворотний" характер прав власника, тобто повернення переданої кому-небудь правомочності по закінченню договору, при порушенні його умов і ін.

Власність є привласнення, необхідне для досягнення економічних цілей людини, - це економічна точка зору, яка розрізняє власність на засоби виробництва і власність на споживчі блага тривалого або одномоментного користування.

Стати володарем власності можливо тільки через механізм відчуження-привласнення, коли відбувається перехід прав власності від однієї особи (юридичного або фізичного) до іншого добровільно за допомогою договору, що укладається, або насильницький шляхом застосування положень, статей законів, указів, ухвал або прямих погроз.

Відносини власності визначають характер її привласнення. Вони характеризують: умови володіння, розпорядження і користування засобами виробництва; спосіб з"єднання працівника із засобами виробництва; відносини людей з приводу привласнення засобів і результатів виробництва.

Шлях до перетворення благ (суспільних або приватних) на чию-небудь власність лежить через закон і через активну діяльність, що вимагає від людини певних здібностей, знань і умінь, раніше всього уміння організувати процес привласнення об’єктів і управляти їх використанням. Хто в умовах капіталістичного способу господарювання і капіталістичних суспільних відносин, що народжуються в Україні, не здатний або не в змозі робити це, той не тільки не може придбати скільки-небудь значущих благ в свою власність, але може легко їх втратити, навіть якщо його право на них охороняється законом.

У системі суспільних інститутів інститут власності разом з інститутами сім"ї, ринку і влади (держави) є найстародавнішим.

Єдиною метою, властивою людині як соціально-біологічному вигляду є "задоволення матеріальних і духовних потреб" людини, або, іншими словами, - це прагнення кожної людини до підвищення рівня якості свого життя. А саме "кожна людина бажає (і може) бути здоровим і багатим". Не дивлячись на зовнішню очевидність цієї мети, людство лише в другій половині XX століття прийшло до висновку, що вона досягається тільки методом творення, а не методом "відняти і розділити". І таким методом є метод хозяйствования - метод виробництва блага.

Заклики до пошуків "національної ідеї", тобто соціально значущій меті, лунають і сьогодні. Інститутом власності є вельми ефективний інструмент, створений людиною саме для того, щоб добиватися реалізації вищезгаданої мети.

З печерного століття до наших днів і в осяжному майбутньому зберігається мета і зберігається головний інструмент її реалізації - інститут власності. Цей інструмент може і повинен удосконалюватися. Але тільки шляхом підвищення його ефективності, а не шляхом "розпалювання класового і національного антагонізму" і порушень елементарних прав громадян, тобто дій, що зводять до нуля величезні можливості, що полягають в умілому використанні інституту власності.

Свого часу аналогічна помилка, що хоча і не мала таких глибоких наслідків, була допущена людством в питаннях всесвіту. На певному етапі розвитку людства теологія почала нав’язувати концепцію будови Всесвіту, під який протягом півтора тисячоліть підстроювалася і астрономія, і філософія.

Тепер, схоже, естафету теології прийняла на себе економіка, що вже немало зробила, щоб всіляко уповільнити процес розвитку людства. З тією лише різницею, що наслідки неправильних уявлень про будову Всесвіту здаються сьогодні дитячою грою в порівнянні з наслідками помилкових трактувань інститутів інституційної матриці: "власність", "ринок" і " влада (держава)".

Всі три інститути взаємозв’язані і обумовлюють взаємне існування і розвиток інституційної матриці господарювання - процесів організації і управління виробництвом блага в суспільстві. Не можна визначити і зрозуміти становлення і розвиток відносин власності (інститут власності) серед людей поза становленням і розвитком ринкових (інститут ринку) і владних (інститут держави) відносин.

Разом з твердженням, що основою власності є праця, виникло уявлення про власність, відоме у наш час більше як "власність є крадіжка". А відняти у людини права на власність означає, зробити людину рабом.

Ще в XII ст. вважали, що всякий власник є або злодій, або спадкоємець злодія. При всій одіозності такого уявлення про власність його не можна назвати необгрунтованим. Воно спирається на численні факти утворення власності за допомогою крадіжки і грабежу впродовж всього середньовіччя і нового часу, особливо в епоху первинного накопичення капіталу.

Втім, і у наш час відбуваються події, суть яких визначається тією ж формулою: власність є крадіжка. Можна виразитися жорсткіше - пограбування народу, можна м’якше - заповзятливість. Відмінність цих визначень носить політичний характер, але економічна істота справи від цього не міняється.

Проте для того, щоб відняти майно у його власника, навіть слабкого і беззахисного, треба володіти відомими якостями. Щоб пограбувати, теж треба як слід потрудитися, часто навіть з ризиком для життя.

Економічна теорія, як правило, не визнає грабіж як спосіб привласнення благ, і це неправильно, оскільки у такому разі упускається з уваги головне джерело відносин власності на основні економічні ресурси. Той, хто потребує природних або інших ресурсах, звичайно може купити їх у власника. Але якщо власник продавати не хоче, то існує єдиний спосіб їх придбання - відняти, таємно або явно. Історія свідчить, що привласнення природних ресурсів у всі часи здійснюється двома основними способами: освоєнням територій, вільних від присутності людей, або насильницьким захопленням територій, які раніше вже були освоєні або захоплені іншими людьми.

Що стосується природних ресурсів, то тут складаються, як мінімум, два типи відносин привласнення: відносини власності, пов’язані з їх захопленням, і відносини володіння, пов’язані з їх продуктивним використанням.

Як видимий, основна умова перетворення речей в чию-небудь власність добре і давно зрозуміло людьми. Праця і лише праця є субстанцією власності, її причиною і матеріальним змістом. Тому можна сказати, що власність є результат суспільних відносин, що відображає "процес привласнення речей за допомогою праці". Або власність є суспільне відношення, що визначає, в чиїх інтересах, для задоволення чиїх потреб ці блага привласнюються

Виробництво є діяльністю, направленої на задоволення суспільних потреб, тобто економічною діяльністю.

Власність на засоби виробництва визначає характер економічних взаємозв’язків між людьми в процесі виробництва, форми розподілу вироблюваного продукту, його обмін і споживання. Сукупність цих взаємозв’язків і форм утворюють систему виробничих (майнових) відносин даного суспільства. Останні завжди є майновими відносинами, оскільки вони пов’язані з привласненням людьми матеріально-речових чинників і результатів виробництва.

У свою чергу, система майнових відносин утворює економічний лад суспільства. Роль вказаних відносин полягає в тому, що, будучи суспільною формою розвитку господарської діяльності людей, вони створюють для цього розвитку певні стимули.

Тип майнових відносин утворює відповідну соціальну форму виробництва. Тобто вони є базисом, над яким зростають властиві даній системі суспільні (політичні, правові, ідеологічні, сімейні і ін.) відносини і інститути, складові в сукупності надбудову суспільства. Майнові відносини, узяті в єдності з ідеологічною і політичною надбудовою, складають суспільно-економічну формацію.

Таким чином, системообразующим чинником в будь-якій соціально-економічній системі є відносини власності, складові основу системи цивільних відносин: суспільних, приватних, виробничих і ін. Кожен крупний етап суспільного розвитку має свою особливу, властиву лише йому, систему відносин власності.

Зміст і форми свідомості людей кореняться, кінець кінцем, у відносинах власності, що складаються в суспільстві. Ф. Енгельс писав, що всі революції, що відбувалися до цих пір, були революціями для захисту одного виду власності від іншого виду власності. Вони не могли захищати один вид власності, не роблячи замах на іншій. Під час Великої французької революції була принесена в жертву феодальна власність, щоб врятувати буржуазну. Всі так звані політичні революції від першої до останньої були здійснені ради захисту власності одного вигляду і здійснювалися шляхом конфіскації, званою також крадіжкою власності іншого вигляду.

У сучасних умовах трансформації українського суспільства особливе місце займає проблема становлення місцевого самоврядування. Відповідно до Конституції України і закону Україні "Про власність" визначена роль місцевого самоврядування в здійсненні народовладдя, правові, економічні і фінансові основи, встановлені загальні принципи його організації.

Закону дає загальне визначення поняття "Місцеве самоврядування" - це форма здійснення народом своєї влади, що забезпечує в межах, встановлених Конституцією України і законами України, самостійне і під свою відповідальність рішення населенням безпосередньо і (або) через органи місцевого самоврядування питань місцевого значення виходячи з інтересів населення, з урахуванням історичних і інших місцевих традицій.

Економічну основу місцевого самоврядування, у відповідності Закону, складають майно, що знаходиться в муніципальній власності, засоби місцевих бюджетів, а також майнові права муніципальних утворень.

Таким чином, майно, що знаходиться в муніципальній власності, є невід"ємною частиною економічної основи місцевого самоврядування, в яку у відповідності Закону входять засоби місцевого бюджету, а також майнові права муніципальних утворень.

Зміст поняття "Муніципальна власність" визначає Цивільним Кодексом України - майно, що належить на правах власності міським і сільським поселенням, а також іншим муніципальним утворенням.

Від імені муніципальної освіти право власника здійснюють органи місцевого самоврядування, а також юридичні особи і громадяни .

1. У власності муніципальних утворень може знаходитися:

1) майно, призначене для вирішення встановлених справжнім законом України питань місцевого значення;

2) майно, призначене для здійснення окремих державних повноважень, переданих органам місцевого самоврядування, у випадках, встановлених законами ;

3) майно, призначене для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування і посадових осіб місцевого самоврядування, муніципальних службовців, працівників муніципальних підприємств і установ відповідно до нормативних правових актів представницького органу муніципальної освіти.

2. У власності поселень можуть знаходитися:

1) майно, призначене для электро-, тепло-, газо- і водопостачання населення, водовідведення, постачання населення паливом, для освітлення вулиць населених пунктів поселення;

2) автомобільні дороги загального користування, мости і інші транспортні інженерні споруди у межах населених пунктів поселення, за винятком автомобільних доріг загального користування, мостів і інших транспортних інженерних споруд федерального і регіонального значення, а також майно, призначене для їх обслуговування;

3) житловий фонд соціального використання для забезпечення малоімущих громадян, що проживають в поселенні і житлових умов, що потребують поліпшення, житловими приміщеннями на умовах договору соціального найму, а також майно, необхідне для змісту муніципального житлового фонду;

4) пасажирський транспорт і інше майно, призначене для транспортного обслуговування населення у межах поселення;

5) майно, призначене для попередження і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій у межах поселення;

6) об’єкти, а також пожежне устаткування і спорядження, призначені для забезпечення первинних мерів по гасінню пожеж;

7) бібліотеки;

8) майно, призначене для організації дозвілля і забезпечення жителів поселення послугами організацій культури;

9) об’єкти культурної спадщини (пам"ятники історії і культури) місцевого (муніципального) значення, розташовані у межах поселення;

10) майно, призначене для розвитку на території поселення масової фізичної культури і спорту;

11) майно, призначене для організації впорядкування і озеленення території поселення, зокрема для облаштування місць загального користування і місць масового відпочинку населення;

12) майно, призначене для збору і вивозу побутових відходів і сміття;

13) майно, включаючи земельні ділянки, предна-значенное для організації ритуальних послуг і змісту місць поховання;

14) майно, призначене для офіційної публікації (обнародування) муніципальних правових актів, іншої офіційної інформації;

15) земельні ділянки, віднесені до муніципальної власності поселення відповідно до законів України;

16) відособлені водні об’єкти на території поселення;

17) ліси, розташовані у межах населених пунктів поселення.

3. У власності муніципальних районів можуть знаходитися:

1) майно, призначене для электро- і газопостачань поселень у межах муніципального району;

2) автомобільні дороги загального користування між населеними пунктами, мости і інші транспортні інженерні споруди поза межами населених пунктів у межах муніципального району, за винятком автомобільних доріг загального користування, мостів і інших транспортних інженерних споруд федерального і регіонального значення, а також майно, призначене для їх обслуговування;

3) пасажирський транспорт і інше майно, призначене для транспортного обслуговування населення між поселеннями на території муніципального району;

4) майно, призначене для організації і здійснення екологічного контролю;

5) майно, призначене для попередження і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій на території муніципального району;

6) майно, призначене для організації охорони громадського порядку на території муниципаль-ного району муніципальною міліцією;

7) майно, призначене для забезпечення загальнодоступної і безкоштовної дошкільної, початкової загальної, основної загальної, середньої (повного) загальної освіти, а також надання додаткової освіти і організації відпочинку дітей в канікулярний час;

8) майно, призначене для надання на території муніципального району швидкої медичної допомоги (за винятком санітарно-авіаційної), первинній медико-санітарній допомозі в амбулаторно-поліклінічних і лікарняних установах, медичній допомозі жінкам в період вагітності, в час і після пологів;

9) майно, призначене для утилізації і переробки побутових і промислових відходів;

10) архівні фонди, зокрема кадастр землевпоряджувальної і містобудівної документації, а також майно, призначене для зберігання вказаних фондів;

11) майно, включаючи земельні ділянки, призначенедля змісту на території муніципального району міжпоселенських місць поховання і організації ритуальних послуг;

12) міжпоселенські бібліотеки і бібліотечні колектори;

13) майно, необхідне для офіційної публікації (обнародування) муніципальних правових актів, іншої офіційної інформації;

14) земельні ділянки, віднесені до муніципальної власності муніципального району відповідно до Федеральних законів;

15) відособлені водні об’єкти на території муніципального району.

Органи місцевого самоврядування поселення забезпечують жителям поселення можливість ознайомитися з вказаними документами і відомостями у разі неможливості їх публікації.

З викладеного видно, що населення муніципальної освіти в черговий раз в ході здійснюваної в Україні трансформації відносин власності усунене від участі у власності. Воно виступає лише номінальним власником тієї, що утворюється муніципальною собствен-ности. Право реального, фактичного власника здійснюють органи місцевого самоврядування в об’ємі, дозволеному з центру на підставі законів, указів, ухвал.

Для того, щоб населення нарешті стало рівноправним власником власності, необхідно в кожній муніципальній освіті перейти до формування корпоративного управління нею.

З погляду корпоративного підходу до управління це означає, що кожен житель муніципальної освіти є співвласником всього того, що знаходиться на даній території, на принципах рівного і пайового володіння. Управляти корпоративною власністю населення муніципальної освіти наймаються менеджери і фахівці на конкурсній і контрактній основах.

Приватна власність, утворена населенням на принципах рівного, сумісного і пайового володіння нею, не може бути нічим іншим, як підставою для придбання корпоративних благ і утворення корпоративного прибутку, що працює на інтереси муніципального співтовариства.

Відмітимо в той же час, що сумісне володіння не може усунути індивідуальну частину власності.

Успіх будь-якої спроби поліпшити життя людей залежить від влади на засоби виробництва. Якщо населення муніципальної освіти володіє підприємствами, фінансовими інститутами, комерційними і некомерційними організаціями, розташованими на його території, питання підвищення якості і комфортності життя, умов сервісу вирішується достатньо швидко з урахуванням інтересів всіх сторін, що беруть участь: працююче і непрацююче населення, найняті робітники (менеджери, фахівці-виконавці) і ін.

В умовах розподілу праці вигідно всім бути сумісними власниками і не вигідно бути исклю-чительным власником.

З урахуванням концепції корпоративного управління, муніципальна власність є включеною до складу корпоративної власності як її невід"ємна частина через специфіку тих, що склалися сьогодні в Росії соціально-економічних відносин в суспільстві.

Становлення в Україні різних форм недержавної власності, розвиток підприємництва обумовлюють істотні зміни в соціальній структурі суспільства, якові складають соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні і територіальні спільноти людей. З-поміж усіх соціальних спільнот найбільшою мірою від економічної структури суспільства, передусім від наявних у ній форм власності, залежать соціально-класові (суспільні класи, внутрікласові і міжкласові соціальні верстви і групи) і соціально-професійні (робітники, селяни, підприємці, спеціалісти, службовці) спільноти. Зміні у формах власності обумовлюють від-повідні зрушення у соціально-класовій і соціально-професійній структурах суспільства. При наявності істотних відмінностей у підходах марксистської і так званої західної соціології до розуміння соціально-класової структури суспільства спільним для цих підходів є визнання соціально-економічного чинника, у деру чергу відносин власності на засоби вироб-ництва, як основи класової диференціації суспільства. У відповідності з цим чинником у суспільстві з ринковою економікою виокремлюються три класи: найманих працівників, великих і середніх власників засобів виробництва, дрібних власників засобів виробництва. Особлівістю західної соціології у цьому відношенні є, зокрема, ті, що вона уникає ідеологізованих марксистських назв цих класів (пролетаріат, буржуазія, дрібна буржуазія), називаючи їх найчастіше нижчим, або робітничим, вищим і середнім класами і розширюючи при цьому склад останнього за рахунок осіб розумової праці — службовців і спеціалістів.1 Поняття "суспільний клас" є теоретичною конструкцією, яка не фіксується офіційною соціальною статистикою західних країн. Діференціюючи соціальний склад самодіяльного населення, ця статистика використовує поняття "соціально-професійна група". Так, основними обліковими групами в переписах самодіяльного населення Франції є шість соціально-професійних груп: "сільські господарі", "ремісники, торговці, власники підприємств", "кадри, передставники професій розумової праці", "передставники проміжних професій", "службовці", "робітники". Соціальна статистика ФРН оперує такими основними категоріями самодіяльного населення: "робітники", "селяни", "службовці і чиновники", "самостійні поза сільським господарство", "інші". У процесах приватизації, становлення ринкової економіки в Україні формуються класи власників засобів виробництва, з"являються відповідні соціально-професійні групи. Однак державна соціаль-на статистика поки що не реєструє цих процесів. У умовах соціалізму офіційний статистичний облік самодіяльного населення здійснювався в категоріях "робітники", "службовці" і "колгоспники". Така диференціація вже не відповідає новим економічним і соціальним реаліям. Однак обгрунтовано відмовившись від попереднього поділу самодіяльного населення, органи державної статистики Україні все ще не налагодили облік динаміки соціального складу населення за соціально-професійними групами, на зразок того, який існує у країнах Заходу. Оськільки економічну основу громадянського суспільства становить недержавна власність на засоби виробництва, то однією з основних ознак соціальної структури цього суспільства є наявність у ній класів власників засобів виробництва і відповідних соціально-професійних груп — підприємців і селян. Ще однією істотною ознакою розвинутого громадянського суспільства є наявність у ньому так званого середнього класу. Потрібно сказати, що теза про середній клас, як основу благополуччя і стабільності суспільства є досить популярною у наших політиків. Вважається, зокрема, що приватизація, отримання кожним громадянином Україні частки державної власності на свій приватизаційний майновий сертифікат зробить якщо не всіх, то принаймні більшість членів суспільства, власниками. Ці власники заживуть заможно і складуть так звань середній клас — основу економічної і політичної стабільності суспільства. Але навіть у країнах Заходу такого середнього класу не існує. Більше того, його в принципі бути не може. У умовах ринкової економіки та жорсткої конкурентної боротьби власність на засоби виробництва не може бути розпорошеною, вона неодмінно концентрується в руках його незначної меншості. У країнах з розвиненою ринковою економікою понад 80 % самодіяльного населення є не власниками, а найманими працівниками. Дрібні власники складають там 10-15 % самодіяльного населення, а основна частина власності зосереджена в руках 4-5 %. Володіння частиною найманих працівників декількома акціями підприємств ще не робить їх власниками, бо є для них незначним джерелом доходу порівняно із заробітною платою. У процесі приватизації в Україні відбувається інтенсивний перерозподіл колишньої державної власності на користь не "середнього", а "вищого" класу — незначної частини населення. Неважко спрогнозувати, в чиїх руках опиняться рештки державної власності на іншому — аукціонному, тобто копійчаному, етапі приватизації. Віходіть, що замість середнього класу отримуємо соціальну поляризацію, поділ суспільства на незначну багатіючу меншість і зубожілу абсолютну більшість.

2.3 Проблеми формування ефективних ринкових інститутів

Держава відіграє найважливішу роль у формуванні й зміні інституціональної структури економіки тієї або іншої країни. Щоб виявити вплив держави на процес формування інститутів, звернемося до його визначення з погляду неоінституціональної теорії. По Д. Норту, "держава – організація з порівняльними перевагами реалізації насильства, що поширюються на географічний район, границі якого встановлюються його здатністю обкладати податком підданих". Тому держава може як сприяти створенню ефективних ринкових інститутів, так й, навпаки, створювати інституціональну структуру, що не дозволяє виявитися перевагам конкурентного порядку через монопольну владу й інші фактори, що ведуть до росту трансакціонних витрат. Все залежить від конкретних історичних умов і порівняльної ефективності в цих умовах тієї або іншої системи господарської координації. І хоча саме держава є необхідним атрибутом прогресуючих господарських систем, інститути, генерируемі їм, можуть не тільки сприяти підвищенню ефективності (у змісті наближення до умов парето-оптімального розподілу ресурсів), але й перешкоджати йому[3.c.24].

Неефективність інститутів виникає внаслідок високих витрат (дорожнечі) колективних дій, необхідних для зміни інститутів, що, у свою чергу, визначається іншими економічними й політичними інститутами. Саме такого роду витрати по зміні інститутів обумовлюють достатню тривалість існування інститутів, необхідну для того, щоб виявити їхню економічну ефективність.

Можна запропонувати два підходи до аналізу державної політики в рамках інституціональної дослідницької програми - екзогенний й ендогенний.

Відповідно до екзогенного підходу до дослідження державної економічної політики, основна увага приділяється позитивної (легко спостережуваної) зовнішньої залежності між певними мірами й економічними процесами, що відбуваються, причому зв’язок між інструментами й результатами проведеної політики строго каузальна. Такий підхід не передбачає спеціального аналізу внутрішніх механізмів функціонування системи, на яку спрямований вплив, а також їхня зміна.

Відповідно до ендогенного підходу, навпаки, особливий акцент робиться на зміні в результаті проведення мер державної економічної політики ціннісних установок і механізмів взаємодії суб’єктів системи, на яку спрямоване вплив такої політики. Тим самим успіх застосовуваних економічних інструментів залежить від погодженості векторів економічної політики й внутрішніх (інституціональних) змін у суспільстві, які нею генеруються в процесі функціонування господарського механізму.

Інституціональна структура економіки будь-якої країни – це, насамперед, результат минулих дій держави й спонтанного еволюційного відбору найбільш ефективних інститутів. Західні країни з ринковою економікою володіють розвитий інституціональною структурою, що відповідає домінуючому способу економічної координації. Тому ці країни можуть дозволити собі використання методів прямого й непрямого державного втручання з метою проведення бажаної економічної політики без значного збитку для всього національного господарства. Такі міри хоча й деформують інституціональну структуру в галузі, але в незначному ступені.

Інша ситуація спостерігається в країнах з нерозвиненими ринковими відносинами або з перехідною економікою. Ринкові інститути в подібних країнах перебувають у стадії формування або взагалі відсутні. Їхня інституціональна структура включає інститути, характерні не тільки для ринкового порядку, тому різні способи економічної координації часто вступають між собою в конфлікт. Ефективність таких економік значно нижче розвитий ринкової або навіть централізовано керованої системи. І якщо державою в умовах перехідної економіки зайво регулюються економічні відносини, що складаються на ринках, те це негативно позначається на темпах й якості формування відповідних ринкових інститутів. Виникає парадокс: державне втручання здійснюється, тому що не працюють ринкові механізми, а останні не можуть ефективно функціонувати через відсутність необхідної інституціональної структури.

З вищесказаного можна зробити висновок про те, що не всі міри державної політики розвинених країн можуть бути застосовані в умовах перехідної економіки. Політика держави в перехідній економіці повинна бути в першу чергу спрямована на створення умов для становлення інститутів й, отже, ефективної інституціональної структури.

Процес інституціонализації ринків у перехідній економіці протікає найбільше складно, супроводжуючись руйнуванням уже створених інститутів або їхнім неефективним функціонуванням. Особлива роль при формуванні інститутів ринку належить формальним інститутам, серед яких найважливіше значення мають інститути й норми законодавства.

Перехідна економіка характеризується руйнуванням старих інститутів (деінституціоналізація) і формуванням нових (інституціоналізація). Деінституціоналізація ринку, на нашу думку, являє собою процес формування неефективних локальних інституціональних структур, що характеризуються нестійкістю й високою монополізацією або монопсонизацией.

На практиці спонтанно закріплюються інститути, які при значному збільшенні числа індивідів, що випливають певним ними правилам й обмеженням, дають, на нашу думку, що зростає граничну віддачу для всієї групи, у рамках якої застосовується даний інститут .

Інституціоналізація ринку припускає рух економічної системи до своєї інституціональної рівноваги. Деінституціоналізація, навпаки характеризує процес стійкого й прогресуючого руху інституціональної структури економіки убік, зворотну рівноважної, тобто інституціональна нерівновага.

Усунення держави від активної політики по формуванню інституціональних умов на ринку може привести й приводить, як це показав досвід перехідної економіки в більшості пострадянських країн, до деінституціоналізації, тому що держава в періоди швидких економічних і соціальних змін створює більшість інститутів.

"Інституціональний вакуум" веде до атомизаціі суспільства, до збільшення невизначеності дій індивідів на ринку, що значно підвищує витрати колективної дії по виробленню стійких правил і механізмів, які повинні стати каталізатором для інституціональних структур, що народжуються, (хоча й необов’язково ефективних для демократичного суспільства у випадку з тіньовим ринком).

Ринкова економіка не може існувати в інституціональному "вакуумі". Тому недоліки ринкового регулювання як механізму координації, обов’язково будуть замінені якимсь, не обов’язково ефективними механізмами. Відповідно до концепції представника німецького ордолібералізма В. Ріпці, у всіх суспільствах співіснують три обмінних механізми: форми обміну на ринках, владно примусовий обмін і форми взаємного соціально встановленого обміну (наприклад, подарунки, обмінні відносини в родинах і т.д.). Отже, недоліки механізму ринкового регулювання ринку можуть бути компенсовані мірами прямого адміністративного контролю "сильного" держави, інакше ринок переходить у тінь і регулюється традиційними нормами, властивими патримоніальним суспільствам.

У випадку "слабкого" держави уведення нових формальних правил буде утруднений протидією зацікавлених груп, використуючих неформальні практики для максимізації своїх кланових інтересів, що може не завжди узгоджуватися із цілями суспільного добробуту. Тому сформовані в російській економіці в цілому й на окремих ринках у чесності нерівновагі ситуації є слідством дій не держави в цілому, а соціальних груп (груп спеціальних інтересів), яким стану нерівноваги вигідні , виходить, ефективні), від чиїх позицій залежить як введення нових формальних правил, так і формалізація існуючих неформальних практик.

Нерівновагі (і неефективної рівноважні) ситуації на ринку, що характеризуються неефективними інститутами, можуть привести до виникнення інституціональних пасток, а також гістерезису в сфері зайнятості. Під гістерезисом розуміються зміни на ринку, які якісно трансформують характеристики залучених факторів, приведуть до депрофессионалізациі й негативного відбору інститутів, наприклад, таких, як інститути тіньового ринку.

Інституціональна пастка являє собою неефективну стійку норму або інститут. Стабільність інституціональної пастки означає, що при незначному тимчасовому зовнішньому впливі на систему вона залишається в інституціональній пастці, можливо лише незначно міняючи параметри стану, а після зняття збурювання повертається в колишній стан неефективної рівноваги.

Звичайно під інституціональною рівновагою розуміють ситуацію, у якій при даному співвідношенні чинностей гравців, даному наборі контрактних відносин, що утворять економічний обмін, жоден із гравців не вважає для себе вигідним витрачати ресурси на реструктуризацію угод. Інституціональна рівновага визначає умови для стабільного функціонування господарського механізму в рамках домінуючого способу економічної координації. Динамічні процеси в економіці приводять до створення економічних ситуацій, які характеризуються нерівновага не тільки на "звичайних" ринках товарів і факторів виробництва але й на інституціональному "ринку".

Згідно з універсальною концепцією для успішної економічної діяльності країн, що знаходяться у стадії ринкової трансформації, необхідна лібералізація торгівлі, реструктуризація економіки за рахунок приватизації, макроекономічна стабілізація з подальшим економічним зростанням. Однак у нас не спрацював, здавалось б зрозумілий механізм "низька інфляція – зростання виробництва", не реалізованою залишилась промислова і соціальна політика, поглибилась фінансова і, особливо інвестиційна криза. Аналіз ключових проблем реформування української економіки тільки на традиційній монетаристській основі цей парадокс не пояснює. Вкрай несприятливі внутрішні умови розвитку при порівняно слабких міжнародних позиціях економіки України примушують активно шукати нестандартні шляхи виходу з кризи, засоби формування по-справжньому міжнародно конкурентноспроможної національної економіки.

Попередні спроби перейти від адміністративно-командної економіки до ринкової і наступні намагання уникнути або подолати соціально-економічну кризу засвідчили: короткострокові управлінські рішення та установки приховують в собі прорахунки стратегічного порядку. Треба діяти від зворотного: прийняти конкретні цілі розвитку держави і суспільства та формалізувати їх в систему основних ключових параметрів, розрахованих на термін 15-20 років; визначити найбільш прийнятні і реальні шляхи їх досягнення з врахуванням ресурсного забезпечення, змін внутрішніх і зовнішніх факторів. Мотивом діяльності всіх щаблів державного управління в соціальній сфері і в сфері виробництва повинно бути майбутнє. Всі без виключення сьогоднішні дії законодавчої і виконавчої влади мають витікати із необхідності досягнення визначених параметрів, а не навпаки. Основним стратегічним вектором продовження економічних реформ нам слід визначити створення соціально орієнтованої ринкової економіки на базі відродження та прискореного розвитку перспективних секторів власного виробництва.

Безумовний пріоритет повинні мати напрямки законотворчої діяльності, спрямовані на формування ефективної системи державного регулювання економічних і соціальних процесів. Тоді ми зможемо не тільки подолати бюджетну і боргову кризи, але створити сприятливі умови для економічного зростання.

Головним завданням поточного періоду слід однозначно визнати надання керованості процесам, що відбуваються в економіці і соціальній сфері України.

Власний досвід і досвід інших постсоціалістичних країн, уроки сучасної світової фінансової кризи, дія внутрішніх і зовнішніх, зачасти екстремальних політичних факторів роблять невідкладними неупереджений аналіз соціально-економічної ситуації, і на цій основі розробку комплексної програми розвитку економіки України.

Не можна говорити, що в Україні повністю паралізоване просування вперед.

Серед позитивних економічних зрушень в українській економіці, важливих з точки зору її ринкових перспектив, слід вважати: - роздержавлення власності, поява недержавного сектору економіки і прошарку приватних підприємців;

зародження національних ринків товарів, праці і капіталу з переважно ринковим ціноутворенням;

становлення національної фінансово-банківської системи, в цілому регульованого валютного ринку;

диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків, поява нових каналів торговельного та інвестиційного співробітництва;

підвищення рівня економічної свободи в цілому.

Як позитив можна також оцінити перевірену на практиці здатність держави, підприємницьких структур і населення витримувати безпрецедентні економічні труднощі – гіперінфляції, постійних неплатежів, соціальної незахищеності тощо. Можна вже говорити про певний імунітет нації до спонтанних дій органів управління економікою.

Однак більше нас турбують негативні явища і тенденції:

не відбулося модернізації структури державного управління у відповідності з об’єктивними законами розвитку ринкової економіки. Зокрема, в процесі приватизації так і не створено інституту ефективних власників;

не створено дієздатної системи ринкових інститутів; o втрачені високотехнологічні виробництва, лідерство у багатьох напрямках фундаментальних досліджень, критичного рівня досяг "відплив умів";

склалися гіпертрофовані пропорції між реальним і фінансовим секторами економіки, а також в середині кожного з них. Рекордними темпами зростає внутрішній і зовнішній державний борг з неочевидними перспективами не тільки його погашення, але й обслуговування;

криза внутрішнього інвестування набула рис системної. Прямі іноземні інвестиції не йдуть в Україну. На національному ринку панують портфельні інвестори. Зовнішні кредити міжнародних фінансових організацій, вкрай потрібні для економіки перехідного типу, разом з тим виконали і свою негативну роль – скували ініціативу в пошуку альтернативних, насамперед власних джерел фінансування суспільних потреб;

відбулося катастрофічне падіння матеріального добробуту населення. Розрив у доходах 10% найбагатіших і 10% найбідніших досяг 14-15 разів, тоді яка у західних країнах він становить 4-6 разів; o небаченого рівня сягнула тінізація економіки (40-60%).

Але, з нашої точки зору, негативні тенденції соціально-економічного розвитку . стали результатом не ринкових реформ, а не завжди послідовної політики їх проведення, тобто, були обумовлені причинами переважно суб’єктивного характеру. Україна продовжує залишатися у перманентному перехідному стані.

Успіх тактичних превентивних заходів українського уряду, відносна політична і соціальна стабільність у суспільстві дозволяють говорити про подовження терміну певної макроекономічної стабільності.

Стає все більш очевидним, що з точки зору цивілізованих перспектив розвитку нам не минути реальних ринкових реформ. Це, по-перше, забезпечить у розумних обсягах зовнішню фінансову підтримку, а по-друге - дасть певний кредит довіри суспільства, вкрай необхідний для справжнього реформування економіки.

Влада і суспільство мають зрозуміти: ще раз втративши шанс, ми втратимо все. Інтегрування в ринки кінця ХХ століття - це, в принципі, арифметика. Інтегрування в ринки ХХІ століття - це вже алгебра, яка для нас виглядатиме як теорія ймовірності.

І з огляду на це, сучасна економічна політика, на мою думку повинна бути: - самостійною із забезпеченням безумовного пріоритету національних інтересів і національної безпеки;

- орієнтованою на послідовну відкритість національної економіки з урахуванням тенденцій глобалізації економічного розвитку і конкуренції;

- рішучою і послідовною, але водночас і гнучкою у межах визначеної економічної стратегії;

- принципово важливо, щоб економічна політика була загальнонаціональною, а не окремих політичних партій і рухів. На сьогодні необхідно хоча би мінімальне політичне порозуміння з ключових питань національного розвитку.

Особливість і гострота сучасного стану національної економіки вимагають ринкової інституціоналізації з ефективною державною участю в управлінні макро- і мікроекономічними процесами.

2.4. Становлення громадянського суспільства як фактор підвищення ефективності інституціональних перетворень

Ідея громадянського суспільства заснована на необхідності ефективного регулювання взаємовідносин людини з політичною владою, суспільства з державою. Будь-яка політична влада, особливо державна, якими б не були її соціальна природа і мотивація дій, має тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. З метою протидіяти цій тенденції і для обмеження державного свавілля людство напрацювало низку теоретичних і практичних засобів, до яких відносяться, зокрема, ідеї правової держави і громадянського суспільства. Сенс ідеї правової держави полягає в тому, щоб зв’язати політичну владу, державу правом, підпорядкувати її дії закону. Сенс ідеї громадянського суспільства — підпорядкувати державу суспільству, обмежити свавілля державної влади. Обидві ці ідеї і позначувані ними суспільні феномени тісно пов’язані між собою — правова держава і громадянське суспільство взаємно передбачають одне одного. Однак на відміну від намагань створити правову державу в Україні, формування у ній громадянського суспільства поки що не стало навіть предметом серйозних наукових досліджень.

У найбільш загальній формі громадянське суспільство найчастіше визначається як суспільство, відокремлене від держави (як політичного інституту), сфера недержавних суспільних інститутів і відносин. Відокремленість громадянського суспільства від держави зовсім не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу[6.c.45]. У сучасному суспільстві навряд чи знайдеться така сфера суспільного чи приватного життя, яка б не зазнавала впливу з боку держави. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відносини — від сімейних до політичних. Однак це регулювання може здійснюватися як на основі закону, який у демократичних державах є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Ідея громадянського суспільства якраз і покликана обмежити таку довільну регламентацію.

Вона дозволяє розглядати суспільство і державу як партнерів, визнає у цьому партнерстві пріоритет суспільства, слугує утвердженню у суспільній свідомості думки про те, що держава існує для суспільства, а не навпаки. Проблема становлення громадянського суспільства є особливо актуальною для колишніх соціалістичних країн, які стали на шлях демократичного розвитку. За соціалізму мало місце одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником всіх засобів виробництва, а одержавлена правляча партія монополізувала політичну владу в суспільстві, нав"язувала йому єдину ідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій, втручалася у сімейні стосунки тощо. Фактично держава поглинула громадянське суспільство[7.c.29].

Відсутність розвинутих структур громадянського суспільства і його зворотнього впливу на державу були головними причинами численних соціальних експериментів, які держава звалювала на суспільство у формі "будівництва" соціалізму і комунізму, "культурних революцій", а також масових політичних репресій, голодоморів тощо.

Нерозвиненість громадянського суспільства є однією з основних причин того кризового стану, в якому опинилися громадяни України головним чином з вини власної ж держави. В Україні суспільство в цілому і кожний громадянин зокрема поки що залежать від держави у всіх відношеннях, не маючи на неї дієвих засобів впливу, що дозволяє останній вдаватися до довільних соціально-економічних експериментів і не нести відповідальності за їх згубні наслідки. Становлення громадянського суспільства якраз і має на меті поставити державу під контроль суспільства, звести до мінімуму завдавану нею шкоду, обмежити свавілля державної влади[13.c.177].

Контроль над державою громадянське суспільство здійснює у різних формах і за допомогою різноманітних засобів. Основою відмежування і незалежності громадянського суспільства від держави і обмеження свавілля останньої є конституційне проголошення прав і свобод особи. За своєю сутністю конституція є системою обмежень державної влади шляхом проголошення і законодавчого забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Соціально-економічною ознакою громадянського суспільства у тому вигляді, в якому воно склалося в країнах з розвиненою ринковою економікою, є наявність середнього класу не як класу власників засобів виробництва, а як прошарку матеріально забезпечених людей, до якого входять не лише дрібні і середні власники засобів виробництва, а й наймані працівники — спеціалісти, службовці, високооплачувані робітники. Західна емпірична соціологія звичайно конструює середній клас саме на основі певної величини доходів різних груп населення. А оскільки чітких критеріїв верхньої і нижньої межі таких доходів немає, то визначення середнього класу у цьому розумінні є досить розпливчастим. Однак у практичному відношенні суспільство такого середнього класу, людей достатку, або, як його називають на Заході, суспільство загального благоденства, характеризується відносною економічною і політичною стабільністю, бо заможні люди не хочуть ні економічних потрясінь, ні політичних революцій. Українському суспільству до такого благоденства ще дуже далеко. Якщо економічна структура громадянського суспільства є основою його соціальної структури, то остання, у свою чергу, виступає основою політичної структури цього суспільства. До найважливіших політичних інститутів громадянського суспільства, які формуються на основі його соціальної структури, належать політичні партії і групи інтересів[21.c.92]. Головною ознакою політичної партії як організованої групи однодумців є прагнення до оволодіння державною владою, її здійснення й утримання. Як добровільні об’єднання громадян, політичні партії є інститутами громадянського суспільства. Вони виконують у суспільстві низку важливих функцій: вираження соціальних інтересів, ідеологічної та політичної соціалізації, формування громадської думки та ін. У той же час політичні партії перебувають у тісному зв’язку з державною владою. У випадку оволодіння держав- ною владою та чи інша партія стає суб’єктом державно-політичних відносин і в цій якості не виступає інститутом громадянського суспільства. Це стосується не лише правлячої партії, а й усіх інших партій, — залежно від представництва в органах державної влади і управління. Політичні партії є головною ланкою, яка зв’язує громадянське суспільство з державою, забезпечує представництво різних соціальних інтересів на державному рівні. Важливими політичними інститутами громадянського суспільства є групи інтересів —добровільні об’єднання людей, створені для вираження і задоволення їх потреб у відно- синах з різними політичними інститутами, насамперед з державою. Поняття "групи інтересів" є відносно новим для вітчизняної науки про політику. Близьким за змістом до нього є більш звичне для нас поняття "громадські організації", до яких відносяться професійні спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, дитячі організації, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні об’єднання громадян, творчі спілки, земляцтва, фонди тощо. Самі по собі громадські організації не є "групами інтересів" у їх політологічному розумінні[49.c.78]. Як "групи інтересів" громадські організації виступають тоді, коли виконують політичні функції, взаємодіють з політичними інститутами — державою і політичними партіями. Політичні функції різною мірою властиві всім громадським організаціям. В одних випадках, наприклад, у профспілок, жіночих, молодіжних організацій, вони є досить виразними. В інших випадках, наприклад, у різних аматорських об’єднань, політичні функції можуть виявлятися лише ситуативно. За будь- яких умов "групи інтересів" відрізняються від політичних партій тим, що не прагнуть політичної відповідальності, не ставлять собі за мету завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї, виступаючи в цій якості як групи тиску Представництво групових інтересів громадянського суспільства на державному рівні здійснюється як у безпосередніх, так і в опосередкованих формах. Найбільш поширеною формою безпосереднього, прямого впливу "груп інтересів" на органи державної влади є лобізм.

До найважливіших форм опосередкованої взаємодії "груп інтересів" з державою відноситься їх вплив на неї через вибори і політичні партії. "Групи інтересів" прагнуть до налагодження зв’язків з політичними партіями, підтримують їх на виборах, щоб через них впливати на державу. Декотрі з найбільш масових "груп інтересів", наприклад, профспілки, створюють власні політичні партії для обрання своїх представників до органів державної влади.

Серед численних і багатоманітних "груп інтересів" у країнах з розвиненою ринковою економікою найбільш впливовими є об’єднання найманих працівників (профспілок) і підприємців. Головне завдання профспілок — захист інтересів найманих працівників у відносинах з підприємцями і державою. В умовах соціалізму профспілки виступали інструментом державної політики, діяли під керів- ництвом правлячої партії.

У демократичному суспільстві вони покликані перебувати в опозиції до влади, виступати рівноправним партнером у відносинах з державою. Становлення незалежних профспілок вже відбувається в Україні. Утворилися, зокрема, незалежна профспілка гірників України, Незалежна профспілка гірників Донбасу, Вільні профспілки залізничників, Вільні профспілки працівників текстильної та легкої промисловості України, Федерація профспілок авіадиспетчерів України та інші профспілкові об’єднання. Спадкоємниця єдиних радянських профспілок Федерація профспілок України втратила монополію на представництво інтересів трудящих. Поряд з нею діють інші міжгалузеві профспілкові об’єднання — Національна конфедерація профспілок України, Всеукраїнське профспілкове вільне об’єднання солідарності трудівників, Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників.

Профспілки прагнуть самі представляти свої інтереси на державному рівні. Характерним у цьому відношенні є створення у квітні 1997 р. Всеукраїнської партії трудящих, в основу діяльності якої були покладені програма дій та передвиборна платформа Федерації профспілок України. Щоправда, на виборах до Верховної Ради ця партія отримала всього 0,8 % голосів, що певною мірою відбиває і авторитет самої ФПУ в суспільстві[23.c.38]. Більш перспективною, ніж створення власних "кишенькових" партій, для профспілок була б інтеграція з впливовими політичними партіями лівої орієнтації, як це відбувається в багатьох країнах Заходу. Паралельно зі становленням нових проф-спілок в Україні відбувається утворення об’єднань підприємців. До них відносяться, зокрема, Український союз промисловців і підприємців, Спілка орендарів і підприємців України, Асоціація фермерів України та інші об’єднання.

На сьогодні найвпливовішим з таких об’єднань можна вважати Український союз промисловців і підприємців, який має розгалужену мережу регіональних організацій і прагне здійснювати відчутний вплив на політику держави. Політичними інститутами громадянського суспільства, крім партій і"груп інтересів", є також "четверта влада" — недержавні засоби масової інформації. Однак похідними від соціальної структури суспільства і найбільш важливими засобами впливу громадянського суспільства на державу є саме політичні партії і так звані "групи інтересів".

Висновки

Інституционалізм - це в певному значенні альтернатива неокласичному напряму економічній теорії. Якщо неокласики виходять із смитианского тези про досконалість ринкового господарського механізму і саморегулируемости економіки і дотримуються "чистої економічної науки", то інституціоналісты рушійною силою економіки разом з матеріальними чинниками вважають також духовні, моральні, правові і інші чинники, що розглядаються в історичному контексті. Іншими словами, інституціоналізм як предмет свого аналізу висуває як економічні, так і неекономічні проблеми соціально-економічного розвитку. При цьому об’єкти дослідження, інститути, не підрозділяються на первинних або вторинних і не протиставляються один одному.

Корінна межа інституціоналізма полягає в тому, що він перевертає вверх дном реальні залежності суспільного життя, зображаючи як вирішальний момент неекономічні явища і чинники. Предметом своїх досліджень інституціоналізм оголошує різного роду надбудовні явища - морально-етичні, правові, організаційні і тому подібне - і їх вплив на економічні відносини. Таким чином, неосновні, вторинні і третинні залежності зображаються як визначають і основних. Побудовані на такому ідеалістичному підході інституційні теорії фактично заперечують вирішальну роль економічних відносин людей в системі суспільних відносин.

Разом з тим антимонополістична соціальна позиція інституціоналізма часом наштовхує його теоретиків на реалістичний підхід до характеристики рушійних сил соціально-економічних процесів.

Інститут, або інституція, можна віднести до всього, що завгодно, що створено людиною, зрозуміло, в ідеальній сфері. Все засноване ідеальне, однак обов’язкове й що відтворюється, існуюче й діюче, є інститут: відношення, норма, закон, родина, громада, держава, реміснича майстерня, фабрика, корпорація, банк, гроші, ціна, державний бюджет — все це інститути, причому, помітимо, ідеальні, тому що матеріальними інститути бути не можуть, матеріальними є лише речі, продукти, предмети, механізми, спорудження, усе, що завгодно, але тільки не інститути

Кожен соціальний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, конкретними функціями, що забезпечують досягнення такої мети, набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту.

Інституціональна структура - це певний упорядкований набір інститутів, що створюють матриці економічного поводження, що визначають обмеження для господарюючих суб’єктів, які формуються в рамках тієї або іншої системи координації господарської діяльності.

В економічній літературі поняття "інституціональна структура" має безліч трактувань. Часто не проводиться розходжень між дефініціями "інституціональна структура" й "інституціональне середовище".

Особливість транзитивної економіки полягає в тому, що в ній відбуваються радикальні інституціональні зміни в системі політичних, правових, економічних і соціальних відносин. Для аналізу транзитивних економік методологія інституціональної теорії здобуває особливе значення. В Україні структурні процеси, що відбуваються в суспільстві й економіці, є практично некерований і неконтрольованими, вектор інституціональних змін не визначений і не формалізований.

Інституціональний підхід припускає розгляд економіки не як статичної системи, а як динамічного процесу, що постійно трансформується.

Дослідження в теорії інституціонализма стосовно до транзитивних економік перебувають у стадії свого становлення. Інституціональна основа перехідного суспільства слабко структурована й мало вивчена. У зв’язку із цим перспективи подальших досліджень будуть укладатися в обґрунтуванні факторів, закономірностей й інституціонального механізму структурних зрушень в економіці в парадигмі нового напрямку економічної теорії – інституціональної архітектоніки.

В Україні відбувається еволюційний процес трансформації відносин приватної і суспільної власності в суспільстві і формування ефективних корпоративних відносин власності. Трансформація відносин власності визначає зміну інших економічних відносин. Формування ефективного інституту власності - це завдання, яке не знайшло вирішення у попередніх поколінь українців. Необхідно реформувати організаційні і управлінські (владні) відносини соціально-економічної системи, оскільки ці відносини є передумовами зміни відносин власності.

Держава відіграє найважливішу роль у формуванні й зміні інституціональної структури економіки тієї або іншої країни. Можна запропонувати два підходи до аналізу державної політики в рамках інституціональної дослідницької програми - екзогенний й ендогенний.

Відповідно до екзогенного підходу до дослідження державної економічної політики, основна увага приділяється позитивної (легко спостережуваної) зовнішньої залежності між певними мірами й економічними процесами, що відбуваються, причому зв’язок між інструментами й результатами проведеної політики строго каузальна. Такий підхід не передбачає спеціального аналізу внутрішніх механізмів функціонування системи, на яку спрямований вплив, а також їхня зміна. Політика держави в перехідній економіці повинна бути в першу чергу спрямована на створення умов для становлення інститутів й, отже, ефективної інституціональної структури.

У найбільш загальній формі громадянське суспільство найчастіше визначається як суспільство, відокремлене від держави (як політичного інституту), сфера недержавних суспільних інститутів і відносин. Відокремленість громадянського суспільства від держави зовсім не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. У сучасному суспільстві навряд чи знайдеться така сфера суспільного чи приватного життя, яка б не зазнавала впливу з боку держави. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відносини — від сімейних до політичних. Однак це регулювання може здійснюватися як на основі закону, який у демократичних державах є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Ідея громадянського суспільства якраз і покликана обмежити таку довільну регламентацію.

Література

Білоконенко О.В. Історія економічних учень: Конспект лекцій. – К.: Українсько-фінансовий інститут менеджменту і бізнесу, 1998. – 96 с.

Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учеб. пособие - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юрайт, 1999. - 384 с.

Бьюкенен Дж., Таллок Г. Расчет согласия. Логические основания конституционной демократии // Бьюкенен Дж. Сочинения. Серия "Нобелевские лауреаты по экономике". М., 1997.

Ванберг В. "Теория порядка" и конституционная экономика // Вопросы экономики, 1995, № 12.

Воронов І.О. Правова держава як предмет політологічного аналізу / І.О. Воронов. – К.: ВІРА ІНСАЙТ, 2000. – 376 с.

Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство/ Ю. Габермас; Пер. з нім. А. Онишко. – Л.: Літопис, 2000. – 318 с.

Гавел В. Про громадянське суспільство // З промови // Цит. По. Демократія – це дискусія: Громадянська заангажованість у старих і нових демократіях: Посібник / Ред. С. Майерс. – 2-е вид. – Нью-Лондон, Коннектікут: Коннектікутський коледж, 1997. – 66 с.

Гальперин В. М. Макроэкономика. СПб.: 1994.

Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с

Дементьев В.В. Некоторые аспекты мотивации хозяйственного поведения в переходной экономике. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, ДонГТУ Минобразования Украины, Юго-Восток, 1999.

Демократія – це дискусія: Громадянська заангажованість у старих і нових демократіях: Посібник / Ред. С. Майерс. – 2-е вид. – Нью-Лондон, Коннектікут: Коннектікутський коледж, 1997. – 66 с.

Долан Э. Дж. Макроэкономика. СПб.: 1994

Злобіна О., Резнік О. Громадянський простір України: ступінь ідентифікації та чинники консолідації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – №2.

История экономических учений: Учебник для экон. спец. вузов / Рындина М.Н., Василевский Е.Г., Голосов В.В. и др. – М.: ВШ, 1983.

История экономических учений. Учебник для экономических специальностей ВУЗов. 1985 г.

История экономических учений: Учебное пособие. Автономов В. 2007г

История экономических учений: (современный этап): Учебник / Под общ. ред. А.Г. Худокормова. М., 1998

История экономических учений. Учебное пособие под ред. В. Автономова, О. Ананьина. М., 2000..

Кант. И. Сочинения: в 6-ти т. – М.: Мысль, 1965, – т.4. – ч.2. – 478 с

Капелюшников Р.И. Экономическая теория прав собственности (методология, основные понятия, круг проблем). М., 1990.

Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О. Історія економічних учень: Підручник. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.

Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: підручник .-К.: "Вища школа". - 1997.

Колот А. Розвиток виробничої демократії як чинник удосконалення соціально-трудових відносин // Україна: аспекти праці. – 2001. - № 6

Кравченко Н.В. Принципи формування ефективного власника у процесі ринкових перетворень // Академічний огляд. – 1999. - № 2. .

. Кравченко Н. Світові тенденції і національні особливості трансформації відносин між управлінням і працею в господарських організаціях // Збірник наукових праць. – Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – 2000. – Вип. 25 .

Лебедева Н.Н. Цивилизационная форма хозяйствования: институциональные основы// Экономическая теория на пороге ХХI века-3. - М.: Юристъ, 2000.

Лищишин О. Основи ринкової економіки. Курс лекцій. Львів:. – 1994.

Лойберг М.Я. История экономики: Учебно-методическое пособие. / Инфра-М. 2002 г

Макєєв В. Визначення поняття "ринок" і "ринкові відносини" // Економіка України. – 1997. - №2.

Макконел К.Р. , Брю С.Л. Економікс: принципи, проблеми, політика. М.: Республіка. - 1992.

Маршалл А. Принципы политэкономии. 1980 г.

Мэнкью Н. Г. Макроэкономика. М.: 1994.

Мешко І.М. Історія економічних вчень: Основні течії західноєвропейської та американської економічної думки: Навч. посібник. – К.: ВШ, 1994.

Мороз А.М. Банківська енциклопедія. К.: Ельтон. – 1993

Мочерний С.В. Основи економічної теорії.-Т.: АТ"Тарнекс". - 1993.

Ніколенко Ю. Основи економічної теорії.Ч.1.-К.: "Либідь". - 1994.

Нестеренко А.Н. Экономика и институциональная теория / РАН. Ин-т экономики, Ин-т междунар. экон. и полит. исслед.; Отв. ред. Л.И. Абалкин. - М.: Эдиториал УРСС, 2002. - 415 с

Николаева Л.А., Черная И.П. Экономическая теория: Учебно-методическое пособие. / ВГУЭС, 1999 г.

Новичков А.В Экономическая теория (Политическая экономия): Учебное пособие для вузов.- ИТК Дашков и К, 2007.

Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики.- М.: Фонд экономической книги "Начала", 1997.

Овчинников Г. П. Макроэкономика. СПб.: 1993.

.Озерникова Т. Принуждение к труду в переходной экономике // Вопросы экономики. – 2003. - №9.

Олейник А. Институциональная экономика: Учебное пособие. М., 2000.

Основи демократії: Посібник / За заг. ред. А. Колодій; Редкол.: Д. Перлін, В. Андрущенко, В. Волович та ін.; Кол. авт.: М. Бессонова, О. Бірюков, С.С. Бондарчук та ін; М-во освіти і науки України; Акад. пед. наук України. Ін-т вищ. освіти; Укр.-канад. проект "Демократ. освіта". – К.: Вид-во "Ай Бі", 2002

Паніна Н. Чинники національної ідентичності, толерантності, ксенофобії та антисемітизму в сучасній Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – №4.

Полтерович В.М. Институциональная динамики и теория реформ // Эволюционная экономика и "мэйнстрим". М.: Наука, 2000.

Сакс Дж. Макроэкономика. Глобальный подход. - М.: 1996.

Суспільно-політичні реформи: Навч. посіб./ Л.В. Гонюкова, М.М. Логунова, М.І. Пірен та ін. – К.: Центр навч. л-ри, 2004. – 199 с.

Формування громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи: Зб. наук. праць Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України/ За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва; Редкол.: В.М. Князєв, Н.Р. Нижник, А.М. Пойченко, В.А. Ребкало. – К.: Вид-во УАДУ, 2001.

Хрестоматия по экономической теории. / Сост. Е.Ф. Борисов. - М.: Юристъ, 2000. - 536 с.

Экономика: Учебник. Издание 3-е, переработанное и дополненное. Под редакцией доктора экономических наук профессора А. С. Булатова. , - М: ЮРИСТЪ, 1999

Экономическая теория. / Сост. Николаева Л.А., Черная И.П.. - Вл.: ВГУЭС, 2000.

Уильямсон О.И. Экономические институты капитализма. Фирмы, рынки, "отношенческая" контрактация. СПб., 1996.

Шаститко А.Е. Неоинституциональная экономическая теория. 2 изд., перераб. и доп. М., 1999.

Ходзінський К. Сучасний стан праці в Україні та проблеми її інтенсивності // Економіка України. – 2004. - № 8.