Зміст

СПЕЦИФІКА ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ

МЕХАНІЗМ АНТИМОНОПОЛЬНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ

ЛІТЕРАТУРА

Специфіка державного регулювання агропромислового комплексу

Формування соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні неможливе без реорганізації аграрного сектора країни. Специфіка функціонування аграрної сфери зумовлює основні напрями державного регулювання агропромислового комплексу (АПК) регіональної економіки.

Проблемам розвитку теорії і практики державного регулювання АПК присвячені роботи багатьох видатних вчених-економістів не лише України, але й ближнього і далекого зарубіжжя. Ними досить детально вивчені різні аспекти методології, аналізу реформування аграрного сектора. Разом з тим, комплексне розв’язання проблем, пов’язаних з розвитком усіх напрямів державного регулювання цього сектору в Україні поки що не досягнуте, оскільки не враховуються регіональні особливості відтворюючих процесів, що не дає логічної завершеності аграрної реформи, в повному обсязі не використовуються потенційні можливості АПК.

В Україні, обравши курс на розбудову ринкової економіки, держава допустила ряд організаційно-економічних прорахунків, що посилили аграрну кризу, джерела якої сягають ще союзного періоду. Особливо руйнівним виявився диспаритет цін, внаслідок якого сільськогосподарські підприємства втратили можливість оновлення виробничих фондів, своєчасної оплати праці.

Аграрний сектор неможливо вивести на сучасний рівень розвитку без якісного перетворення продуктивних сил всіх сфер АПК регіону. Розвиток комплексу не може бути досягнутий без оновлення матеріально-технічної бази, що вимагає розробки цілеспрямованого державного регулювання інвестиційних процесів.

Складність і специфіка державного регулювання АПК регіону полягає в тому, що воно повинно поєднувати, з одного боку, заходи, спрямовані на формування конкурентного середовища, розвиток підприємництва в цій сфері, а, з іншого, - забезпечувати соціальний захист населення.

Еволюція аграрних відносин, що визначаються власністю на землю, реорганізація економічної природи колективних сільськогосподарських підприємств, розвиток нових форм агробізнесу зумовили необхідність подальшого дослідження механізму державного регулювання АПК регіону, спрямованого на формування конкурентного середовища в даному секторі економіки, вироблення ряду практичних рекомендацій в умовах трансформації української економіки.

Визначимо основні позиції щодо агропромислового комплексу.

Аграрно-промисловий комплекс (АПК) країни — це сукупність галузей, пов'язаних із виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням самого сільського господарства.

Особливості сучасного стану АПК України:

накопичення та загострення суперечностей економічного і політичного характеру;

масова збитковість сільськогосподарських підприємств;

повільні темпи реформування аграрного сектору економіки;

збереження тенденції до звуженого відтворення.

Структура АПК:

Сфера:

— Ресурсовиробнича

— Аграрно-сировинна

— Переробна

— Інфраструктура

Функції:

— Виробництво засобів виробництва для сільського господарства

— Власне сільськогосподарське виробництво

— Заготівля та переробка сільськогосподарської продукції

— Транспортування, зберігання, реалізація сільськогосподарської продукції

Продуктові підкомплекси АПК: м ясний; молочний; зернопродуктовий; плодоовочевий; бурякоцукровий.

Загальносвітові тенденції розвитку відносин "держава — аграрний сектор економіки"

1.Дотаційність сільського господарства.

2.Посилення регулюючої ролі держави в аграрному реформуванні.

3.Державне сприяння розширенню місткості аграрного ринку.

4.Державна підтримка сільськогосподарських підприємств різних форм власності.

5.Протекціонізм вітчизняного сільгоспвиробника.

Зміст аграрної політики держави в умовах трансформаційної економіки:

проведення земельної реформи;

приватизація об'єктів АПК;

розвиток нових форм господарювання;

реалізація абсолютних та порівняльних переваг країни;

забезпечення умов для становлення сучасних фінансово-економічних, правових та організаційно-інституційних відносин в агропромисловій сфері;

формування ринкового механізму управління АПК;

соціальний розвиток села;

інформаційне забезпечення пропаганди реформ.

Цілі державного регулювання АПК

1. Забезпечення населення продуктами харчування

2. Забезпечення промисловості сировиною

3. Вирішення комплексу економічних та соціальних питань розвитку

Суб'єкти державного регулювання АПК в Україні:

Міністерство економіки;

Міністерство аграрної політики;

Державний комітет по земельних ресурсах;

Державний комітет по водному господарству;

Державний комітет лісового господарства;

відповідні управління і департаменти міністерств і комітетів.

Засоби та методи державної підтримки АПК:

– Зниження податкового пресу на сільгоспвиробника

– Фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень

– Створення умов для кредитування сільськогосподарського виробництва

– Політика державного протекціонізму

– Конкурсне визначення підрядчиків на держзамовлення

– Сприяння у створенні інститутів ринкової інфраструктури для АПК

– Підготовка та перепідготовка кадрів, для аграрного сектору

– Списання, пролонгація боргів

– Залучення іноземних інвестицій

– Нетрадиційні (компенсації)

Фактори ефективного вирішення проблем АПК:

рівноправне функціонування сільськогосподарських підприємств різних форм власності;

раціональне використання ресурсів;

впровадження у виробництво новітніх технологій;

сучасні способи відтворення, охорони землі та природних багатств у цілому.

Завдання держави щодо розвитку АПК в Україні:

– Формування та утвердження єдиного конкурентоздатного національного ринку сільгосппродукції

– Визначення перспектив розвитку АПК,

– Перетворення АПК у пріоритетний сектор економіки

– Відновлення (встановлення) цінового паритету між сільським господарством та промисловістю

– Структурна перебудова АПК (розвиток переробної галузі, виробництво сучасної сільськогосподарської техніки, формування замкнутого циклу виробництва)

– Захист і підтримка вітчизняного сільськогосподарського виробника

– Демонополізація сфери АПК, лібералізація господарських ринків

– Формування ефективної виробничої інфраструктури АПК

– Проведення земельної реформи

– Адаптація сільськогосподарського виробництва до вимог світового ринку

– Розвиток соціальної інфраструктури села

Регулююча роль держави зумовлена низькою еластичністю попиту і непередбачуваністю результатів в аграрній сфері, нестабільністю прибутків виробників, сезонністю сільськогосподарського виробництва, збереженням земельного потенціалу, необхідністю охорони навколишнього середовища, розвитком експортного потенціалу АПК, забезпеченням безпеки харчування і, загалом, продовольчої безпеки країни.

Із затвердженням державної форми власності на землю за радянських часів усталився нетрудовий тип власності на основний фактор сільськогосподарського виробництва. Жорстка директивна регламентація діяльності виробників, руйнування аграрних відносин зумовили аграрну кризу, яка посилила загальну економічну кризу в Україні.

Система аграрного потенціалу, яка формується в Україні, - емерджентна, виникнення в її межах нової якості зумовлене зовнішніми змінами, а попередній рівень емерджентної еволюції (у вигляді соціалістичної системи господарювання) створив умови для виникнення нового. В умовах емерджентних змін основу методології оцінки потенціалу складає комплексний підхід, що не досягається без визначення ціни землі.

Оцінка земель дозволяє регулювати економічні відносини реалізації прав власності на землю. Діюча в Україні методика носить нормативний характер і не враховує дію ринкових механізмів (динаміку цін на сільгосппродукцію, ресурси, зміну врожайності, зміну банківської норми процента, податкових витрат тощо).

Складність специфіки державного регулювання АПК регіону полягає в тому, що воно повинно поєднувати в собі, з одного боку, заходи, спрямовані на формування конкурентного середовища, розвиток підприємництва, а, з іншого, - на забезпечення соціального захисту населення. Для розвитку механізму конкуренції в аграрному секторі необхідні:

- впровадження в практиці господарювання механізмів мотивації, що забезпечують належний рівень зацікавленості у функціонуванні сільськогосподарських товаровиробників на основі приватної власності;

- формування економічних інститутів ринку в аграрному секторі, що впливають на створення конкурентного середовища;

- розвиток ринкової інфраструктури, що обслуговує сектор і розвивається на основі конкурентного механізму;

- захист вітчизняного виробника і вітчизняного ринку сільськогосподарської продукції;

- удосконалення нормативно-правової бази, що регулює недосконалу конкуренцію і забезпечує соціальний захист населення;

- реструктуризація державних установ з метою децентралізації регулюючих функцій.

Механізм антимонопольного регулювання в Україні

Згідно Постанові Кабінету міністрів України «Про механізм антимонопольного регулювання діяльності монопольних утворень» станом на квітень 2007 року антимонопольному регулюванню підлягає діяльність монопольних утворень, перелік яких визначається Антимонопольним комітетом разом із Міністерством економіки з числа господарюючих суб'єктів, частка яких на загальнодержавному або регіональних ринках певних товарів і послуг становить 35 та більше відсотків, і природних монополій (далі - монопольні утворення).

Антимонопольне регулювання діяльності монопольних утворень здійснюється згідно з Державною програмою демонополізації економіки і розвитку конкуренції шляхом встановлення цін і тарифів, державного контракту та державного замовлення, контролю за додержанням вимог стандартів, норм, правил і показників якості при виробництві продукції (виконанні робіт, наданні послуг) та її реалізації.

Інститут антимонопольного регулювання як один із засобів державного регулювання - відносно нове явище в системі вітчизняного права. В межах даної статті автор має на меті зосередити увагу на значенні дефінітивних (оціночних) понять в процесі тлумачення антимонопольних норм та індивідуалізації правового регулювання в умовах конкретної ринкової ситуації.

Антимонопольні норми є складовим елементом законодавства про захист економічної конкуренції, основою якого на сьогодні є Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.01 (далі – Закон) [3].

Для антимонопольного інституту характерним є поєднання матеріальних та процесуальних норм, в яких знайшли адекватне відображення приватні та суспільні інтереси в цілому. Це означає, що суспільство за допомогою антимонопольних норм створює для всіх учасників ринкових відносин певні «правила гри». Останнє є сукупністю умов, форм та способів господарювання.

Норми матеріального права встановлюють права та обов’язки учасників економічних відносин, регулюють їх змістовну сторону. Норми процесуального права регулюють порядок (процедуру) діяльності уповноважених органів державної влади і суб’єктів господарювання по реалізації норм матеріального права.

Матеріальні норми інституту антимонопольного регулювання представлені, зокрема, нормами-цілями, нормами-завданнями, компетенційними, спеціалізованими, розбудовчими, регулятивними, правоохоронними нормами.

Метою формування правил ринкової поведінки є сприяння розвитку партнерських відносин в умовах економічної конкуренції. А тому поведінка суб’єктів господарювання може бути оцінена з точки зору існуючих заборон, додаткових обов’язків та спеціальних уповноважень.

Процесуальні норми інституту антимонопольного регулювання, по-перше, характеризують поточну, повсякденну роботу антимонопольних органів з контролю над дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, по-друге, регламентують механізм реалізації матеріальних норм цього законодавства. Власне, механізм реалізації норм процесуального права в антимонопольному інституті має як судовий, так і позасудовий порядок.

Важливе практичне значення при застосуванні матеріальних та процесуальних норм інституту антимонопольного регулювання має правильне врахування дефінітивних норм, тобто норм, які встановлюють легальне визначення певних правових понять. Правове поняття є засобом, через який в інституті антимонопольного регулювання відбувається узагальнення явищ економіко-правового характеру.

За ступенем визначеності, дані поняття поділяються на абсолютно визначені та відносно-визначені.

Абсолютно-визначені поняття відображають найбільш суттєві ознаки тих явищ, дій, які є характерними для конкретної сфери правового регулювання – антимонопольного. Такі норми знайшли своє відображення в ст. 1 «Визначення термінів», а також ст. 5 «Узгоджені дії» та ст. 12 «Монопольне (домінуюче) становище суб’єкта господарювання» Закону України «Про захист економічної конкуренції».

І навпаки, відносно-визначені поняття не містять достатньої кількості загальних ознак для того, щоб зробити висновок відносно їх змісту. Це, зокрема: «позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції» (ч. 3 ст. 10 та ч. 2 ст. 25 Закону), «суттєве обмеження конкуренції» (ч. 2 п. 8 ст. 6; ст. 7; ч. 2 ст. 10; ч. 2 п. 6 ст. 13 Закону), «не зазнає значної конкуренції» (ч. 1 ст. 12 Закону); «загроза системі ринкової економіки» (ч. 4 ст. 10 Закону); «без об’єктивно виправданих на те причин» (ч. 2 п. 8 ст. 6; ч. 2 п. 6 ст. 13; ч. 1 ст. 19 Закону); «створення перешкод» (ч. 2 п. 7 ст. 13; ст. 20 Закону); «невигідне становище у конкуренції» (ст. 21 Закону); «торгові та інші чесні звичаї у підприємницькій діяльності» (ч. 2 п. 7 ст. 6; ч. 1 ст. 8; ч. 2 п. 3 ст. 13 Закону); «спотворення конкуренції» (ч. 1 ст. 15; ст. 16 Закону); «об’єктивні причини переважних умов у господарській діяльності» ( ч. 1 ст. 19 Закону).

Практичне застосування відносно-визначених понять обумовлює дослідження обставин конкретної ринкової ситуації з точки зору існування чи можливості існування обмежень як результату діяльності суб’єктів господарювання. А тому в юридичній літературі такі поняття називаються оціночними.

Існування в інституті антимонопольного регулювання оціночних понять пов’язане передусім з умовами функціонування ринкової змагальності. А господарська діяльність має різноманітні форми та прояви, які не завжди можна передбачити та адекватно відтворити в законодавстві про захист економічної конкуренції. Ще І. О. Покровський відзначив, що будь-яке законодавство, навіть будь-яка просторова кодифікація, нерідко знаходить прогалини – часто просто тому, що в момент свого видання закон ще не мав перед собою тих життєвих явищ, які розгорнулись потому.

Існування оціночних понять надає гнучкості інституту антимонопольного регулювання, а також є засобом узагальнення та законодавчої економії. Враховуючи такі поняття, законодавець вважає за непотрібне давати їм абсолютне визначення в нормі права. Відповідні знання суб’єкти господарювання отримують із повсякденного життя і немає необхідності обтяжувати нормативний акт зайвою характеристикою того чи іншого економіко-правового явища. За влучним зауваженням Д. А. Гараймовича, «звичайна» норма права черпає інформацію із себе, а норма з оціночними поняттями «вбирає» в себе весь розум оточуючого середовища.

Ефективність функціонування інституту антимонопольного регулювання буде залежати також і від існування низки загальних правил, які є обов’язковими для виконання в будь-якому випадку. В спеціальній літературі вони іменуються порушеннями per se.

Тобто це такі види монопольної діяльності, які законодавцем віднесені до апріорно нелегальних дій суб’єктів господарювання та при вирішенні конкретних антимонопольних справ не вимагають здійснення порівняльного аналізу наслідків такої діяльності по відношенню до позитивного ефекту для суспільних інтересів. Наприклад, дії, на які ст.ст. 13, 15-18 Закону України «Про захист економічної конкуренції» введені обмеження, визначаються апріорно нелегальними.

Присутність у структурі вищевказаних статей загальної норми і переліку конкретних складів порушень є одним із критеріїв для кваліфікованого застосування норми per se і правила «розумного підходу», які стали своєрідними презумптивними положеннями інституту антимонопольного регулювання.

Таким чином, формулюючи певні правові норми інституту антимонопольного регулювання, законодавець нерідко оперує оціночними поняттями. Однак через звичайну дефініцію правової норми, тлумачити оціночні поняття неможливо, адже сутність останніх динамічно пов’язана з реальною соціально-економічною ситуацією в умовах конкретного товарного ринку.

Водночас помилковим є нерозуміння необхідності та обов’язковості існування критеріїв в юридичній оцінці вказаних вище понять. І такими критеріями, на нашу думку, повинні стати презумптивна дія принципу per se і правила «розумного підходу». Це дозволить антимонопольним органам здійснити кваліфікацію дій суб’єктів господарювання в процесі ринкової змагальності з точки зору їх «абсолютної неправомірності» чи «відносної правомірності».

В основі з’ясування фактів зловживання монопольним (домінуючим) становищем та анти конкурентної практики органів влади та управління на ринку знаходиться презумпція «абсолютної неправомірності» (per se). А це означає, що за жодних обставин вказана поведінка не несе чи не буде нести в собі жодного позитивного потенціалу для конкретного товарного ринку.

Поряд з цим, такий різновид монополістичної практики, як анти- конкурентні узгоджені дії суб’єктів господарювання, окреслений у ст. 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції», може бути кваліфікований з точки зору «відносної правомірності» з урахуванням правил «розумного підходу», якщо їх учасники доведуть, що ці дії мають позитивний ефект для конкретного товарного ринку. Це означає, що учасники таких дій мають право довести їх «відносну правомірність» та, надаючи докази антимонопольним органам стосовно обставин, зазначених у ч. 1 ст. 10 Закону України «Про захист економічної конкуренції», отримати відповідний дозвіл у порядку, передбаченому в розділі VI вказаного Закону.

Правовою гарантією реалізації вказаних можливостей суб’єктів господарювання виступає положення ч. 4 ст. 55 Конституції України про те, що кожен має право будь-якими, не забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань.

Таким чином, основу інституту антимонопольного регулювання становлять оціночні поняття, зміст яких розкривається через презумптивні положення добросовісності та розумності, що є одним із засобів захисту прав суб’єктів господарювання в умовах конкретної ринкової практики та критерієм оцінки їх дій з точки зору «абсолютної неправомірності» та «відносної правомірності». В свою чергу, вказані поняття є своєрідними «типовими схемами» в матерії законодавства про захист економічної конкуренції (права). Законодавець за допомогою оціночних понять намагається піддати правовій регламентації ті нестандартні ситуації, які можуть виникнути під час здійснення господарської діяльності в умовах ринку.

В свою чергу, саме оціночне поняття уточнюється у зв’язку із застосуванням відповідної правової норми в процесі правозастосовчої діяльності або при вирішенні спору (в судовому чи позасудовому порядку).

У поточному році здійснюється постійний моніторинг демонополізації і реструктуризації галузей економіки, що належать до сфери природних монополій, з оцінкою соціально-економічних наслідків цих процесів. У 2006 році ця робота буде продовжена.

Основною метою у 2007 році є формування повноцінного конкурентного середовища, запобігання недобросовісній конкуренції, анти конкурентним діям органів влади та органів місцевого самоврядування.

ЛІТЕРАТУРА

Господарський кодекс України

Закон України "Про природні монополії" 20 квітня 2000 року № 1682-III Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 15 травня 2003 року N 762-IV, від 18 листопада 2003 року N 1280-IV, від 20 листопада 2003 року N 1294-IV

Закон України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р.// Юридичний вісник України. 2002 - № 6 (346) - С. 4-21.

Постанова Кабінету міністрів України „Про механізм антимонопольного регулювання діяльності монопольних утворень” від 15 червня 1994 р. № 400

Біленчук П., Удалов Т. Програма курсу конкурентно-антимонопольне право України. // Юридичний вісник України - 2001.- № 40.- С. 37 - 40.

Гараймович Д. А. Оціночні поняття в сучасному цивільному праві // Цивілістичні записки: Міжвуз. зб. наук. праць. - М.: Статут, 2001. - С. 155.

Дахно І.І. Антимонопольне право. К., 1999 р. - С. 8.

Еременко В.И. Законодательство о пресечении недобросовестной конкуренции капиталистических стран. М.: 1991 - 218 с.

Кузьміна С. А. Захист інтересів суб'єктів господарювання від недобросовісної конкуренції. Д., 2000. - С. 6

Покровський І. А. Основні проблеми цивільного права. - М.: Статут, 1998. - С. 90.

Саніахметова Н. О. Підприємницьке право: Навч. посіб. - К.: А.С.К., 2001. - С. 43.

Тотьєв К. Ю. Конкуренція і монополія. Правові аспекти регулювання: Навч. посіб. - М., 1996. - С. 32.

Тотьєв К.Ю. Конкурентне право (правове регулювання конкуренції): Підруч. - М., 2000. - С. 184.