Макіавелі

Зміст

1. Вступ

2. Коротка біографія

3. Його твори

4. Макиавелізм і мазохізм

НИККОЛЛО МАКІАВЕЛЛІ

Хоча Відродження не дало жодного значного теоретичного філософа, в області політичної філософії воно дало одного виключно видатного мислителя - Николло Макіавеллі. При імені його зазвичай приходять в жах, і деколи він дійсно жахає. Але цю долю розділили б багато інших, якби вони були так само вільні від фальші, як Макіавеллі. Його політична філософія носить науковий і емпіричний характер, заснована на його власному діловому досвіді і ставить своєю за мету вказати засоби для досягнення намічених цілей, безвідносно до того, чи визнаються ці цілі хорошими або поганими. Коли при нагоді Макіавеллі наважується назвати ті цілі, які йому самому представляються бажаними, вони виявляються гідними нашого загального схвалення. Багато в чому традиційне лихослів'я, яке неотделімо від імені Макіавеллі, зобов'язане обуренню лицемірів, що ненавидять відверте визнання в досконалому злі. Звичайно, в ученні Макіавеллі залишається немало такого, що дійсно заслужіваєт засудження, але в цьому він є вираженням свого віку. Подібна інтелектуальна чесність в питаннях, що стосуються політичної ганебності, навряд чи була б можлива в яке-небудь інший час і в якій-небудь іншій країні, окрім то хіба Греції, серед людей, зобов'язаних своєю теоретичною освітою софістам, а практичній виучці - війнам дрібних держав, які в класичній Греції (як і в Італії епохи Відродження) складали політичне оточення індивідуального генія.

Макіавеллі (1467-1527) був флорентійцом; його батько, юрист, не був багатий, ні бідний. Макіавеллі було близько тридцяти років, коли у флоренції володарював Савонарола; його трагічна загибель, очевидно, глибоко потрясла Макіавеллі, бо він помічає, що "всі озброєні пророки перемогли, а невооруженниє загинули", називаючи далі як приклад другої групи якраз Савонаролу. У іншій групі він згадує Моісея, Кира, Тезея і Ромула. Показово для Відродження, що Христос не згадується.

Відразу після страти Савонароли Макіавеллі отримав невеликий пост в уряді флоренції (1498). Він залишався на службі уряду флоренції, інколи виїжджаючи з важливими дипломатичними місіями, до реставрації Медічи в 1512 році; після цього він, як постійний противник Медічи, піддався арешту, але був виправданий і отримав дозвіл жити в сільській самоті поблизу флоренції. Будучи позбавлений інших занять, Макіавеллі зробився письменником. Найзнаменитіший його твір "Князь" було написане в 1513 році і присвячене Лоренцо Прекрасному, бо Макіавеллі сподівався (як з'ясувалося, марно) добитися благовоління Медічи). Етой практичній меті, можливо, зобов'язаний тон книги; крупніше вигадування Макіавеллі "Міркування", що писалося одночасно з "Князем", носить помітно більш республіканський і ліберальний характер. На перших сторінках "Князя" Макіавеллі заявляє, що в цій книзі він не говоритиме про республіки, бо торкнувся даної теми у іншому місці.

Невдача спроби примирення з Медічи змусила Макіавеллі продолжать писати. Він жив в самоті до самої своєї смерті, що послідувала в тому ж році, коли Рим був розграбований військами Карла V. Цей рік може вважатися також датою смерті італійського Відродження.

Мета "Князя" - розкрити на підставі досвіду історії сучасних подій, як завойовується княжа влада, як вона стримується і як втрачається. Італія XV століття давала для цієї теми безліч прикладів, великих і малих. Рідкий правитель міг похвалитися законністю своєї влади; навіть папи у багатьох випадках забезпечували своє обрання ганебними засобами. Правила досягнення успіху були зовсім іншими, чим вони стали за часів спокійніші, бо нікого не жахали жорстокості і зради, які позбавили б всякого кредиту претендента на владу в XVIII або XIX століть. Можливо, нашому віку знов дано краще оцінити Макіавеллі, бо деякі з найбільш знаменитих успіхів нашого часу були досягнуті методами, не поступливими по підлоті будь-яким методам, які застосовувалися в Італії Відродженийия. Макіавеллі, як тонкий знавець державного мистецтва, вітав би такі акти Гітлера, як підпал рейхстагу, чищення партії в 1934 році і послемюнхенськоє віроломство.

Героєм "Князя", якому Макіавеллі марнує найбільші похвали, є Чезаре Борджа. Він задався важкою метою: по-перше, убивши власного брата, одному зібрати плоди династичного честолюбства свого батька; по-друге, силою зброї завоювати від імені папи території, які після смерті Олександра VI повинні були стати власність не папської держави, а самого Чезаре; по-третє, обробити колегію кардиналів, щоб наступним папою став його друг. З великим мистецтвом Чезаре переслідував цю важку мету; його поведінка, заявляє Макіавеллі, повинна служити повчальним прикладом для нового князя. Правда, Чезаре потерпів невдачу, але лише унаслідок "надзвичайної і крайньої ворожості долі". Сталося так, що у момент смерті батька сам Чезаре був також небезпечно хворий; а на той час, коли він видужав враги його зібралися з силами і папою був вибраний його злий недруг. В день цих виборів Чезаре говорив Макіавеллі, що він передбачив все, що могло статися, "не подумав лише про одне: що, коли батько вмиратиме, він опиниться при смерті сам".

Макіавеллі, якому була відома вся таємниця злочинів Чезаре, закінчується так: "Підводячи підсумок справам герцога [Чезаре], я не міг би докорити йому ні в чому; навпаки, мені здається, що його можна, як я це зробив, поставити в приклад всім, хто досяг влади милістю долі за допомогою чужої зброї".

Цікава глава "Про князівства церковних", в якій, враховуючи те, що говориться на ту ж тему в "Міркуваннях", Макіавеллі ясно приховав частину своїх думок. Причина цієї скритності очевидна: "Князь" був написаний з розрахунком догодити Медічи, а як раз тоді, коли книга писалася, папою став представник будинку Медічи (Лев X). Що ж до церковних князівств, заявляє Макіавеллі в "Князеві", то єдина трудність полягає в тому, щоб їх приобресті, бо коли вони придбані, які підтримують владу князів, як би ті не поступали. Церковні князі не потребують армій (справжні слова Макіавеллі), бо "ними управляє вища сила, непостіжімая людському розуму". Вони "звеличені і храніми богом, і було б вчинком людини самовпевненого і зухвалого про них міркувати". Але все таки, продовжує Макіавеллі, дозволено цікавитися тим, якими засобами Александру VI удалося досягти настільки величезного множення світської влади папства.

Детальніше і щиро розглядається питання про папську владу в "Міркуваннях". Тут Макіавеллі починає з того, що розташовує знаменитих людей в етичній ієрархії. Всього знаменитіше, заявляє він, засновники релігій; потім йдуть засновники монархії або республік; потім - учені. Це все доблесні люди, але є і мерзотні люди - руйнівники релігій, розвінчувачі республік або королівств і вороги чесноти або знання. Мерзотні засновники тиранень, включаючи Юлія Цезаря; навпаки, Брут бил доблесною людиною. (Контраст між цим поглядом і поглядом Данте свідчить про той вплив, який на Макіавеллі надала класична література.) Релігія, на думку Макіавеллі, повинна грати видатну роль в житті держави не тому, що вона достеменна, а тому, що служить суспільним зв'язком: римляни мали рацію, вдаючи, що вірять в передбачення, і караючи тих, хто нехтував ними. Церкви свого часу Макіавеллі пред'являє два звинувачення: у тому, що поганою поведінкою вона абсолютно знищила всяку релігійність і що світська влада пап, з тією політикою, яку вона породжує, є перешкодою на дорозі об'єднання Італії. Ці звинувачення висловлені у виразах вельми енергійних: "Народи, найбільш близькі до римської церкви, глави нашої релігії, виявляються найменш релігійними... Ми близькі або до погибелі, або до покарання... Отже, ми, італійці, зобов'язані нашій церкві і нашому духівництву перш за все тим, що втратили релігію і розбестилися; але ми зобов'язані ним ще і худшим - тим, що зробилося причиною нашої погибелі. Саме церква тримала і тримає нашу країну роздробленою".

Подібні уривки неминуче наводять на думку, що Макіавеллі захоплювався Чезаре Борджа не за цілі, які він перед собою ставив, а лише за те мистецтво, з яким він їх переслідував. Захоплення мистецтвом і справами, за допомогою яких отримується слава, досягало величезних розмірів в епоху Відродження. Звичайно, відчуття такого роду існувало завжди; багато ворогів Наполеона захоплено захоплювалися ним як військовим стратегом. Проте в Італії за часів Макіавеллі псевдоартістічеськоє захоплення спритністю досягало набагато більших розмірів, чим в передуючих або подальші століття. Було б помилкою намагатися примирити це захоплення з тими більш піднесеними політичними цілями, які представлялися значними Макіавеллі: ці два відчуття - культ мистецтва досягнення мети і патріотичне жадання єдності Італії - жили в його думці пліч-о-пліч, ніскільки не зливаючись один з одним. Именно тому Макіавеллі може марнувати хвалу Чезаре Борджа за спритність і хулити його за те, що з його вини Італія залишається роздробленою. Треба думати, що ідеалом Макіавеллі була людина настільки ж спритний і безпринципний (оскільки йдеться про засобах), як Чезаре Борджа, але переслідуючий абсолютно інші цілі. "Князь" завершується пристрасним закликом до Медічи звільнити Італію з рук "варварів" (тобто французів і іспанців), панування яких "смердить". Макіавеллі не спокушав себе тим, що таке справа буде зроблена з неегоїстічеських спонук; на таку справу може штовхнути лише жадання влади і ще більш - слави.

У "Князеві" вельми відверто відкидається загальноприйнята мораль, коли мова заходить про поведінку правителів. Правитель загине, якщо він завжди буде милостивим; він має бути хитрим, як лисиця, і лютим, як лев. Одна з глав (XVIII) названа: "Як князі повинні тримати своє слово". Тут ми взнаємо, що вони повинні тримати слово лише в тому випадку, якщо це вигідно. У випадку же необхідності князь має бути віроломним.

"Проте необхідно уміти добре приховати в собі це лисяча істота і бути великим облудником і лицеміром: адже люди такі прості і так підкоряються необхідності даної хвилини, що хто обманює, завжди знайде такого, який дасть себе обійти. Про один недавнем приклад я не хочу умовчати. Олександр VI ніколи нічого іншого не робив, як тільки обманював людей, ніколи ні про що інше не думав і завжди знаходив кого-небудь, з ким можна було б це виконати. Ніколи не було людини, яка втекла б з більшою силою, затверджувала б що-небудь з великими клятвами і менше дотримувала; проте йому завжди удавалися будь-які обмани, тому що він добре знав світ з цього боку. Отже, немає необхідності князеві володіти всіма описаними вище чеснотами, але неодмінно повинно здаватися, що він ними наділений."

Найважливіше ж для князя, продовжує Макіавеллі, здаватися релігійним.

Абсолютно в іншому тоні витримані "Міркування", які формою представляют собою коментар до Лівію. Тут є цілі глави, які здаються написаними мало не Монтеськье; під більшою частиною книги міг би підписатися ліберал XVIII століття. Чітко сформульована теорія контролю і рівноваги. Конституція повинна надавати частину в управлінні і государям, і знаті, і народові: "Тоді ці три сили взаємно контролюватимуть один одного". Краща конституція та, що була встановлена Лікургом в Спарті, бо вона втілювала найбільш досконалу рівновагу; конституція Солона була дуже демократичною і тому привела до тиранення Пісистрата. Хорошою була і республіканська конституція Риму, бо вона зіштовхувала сенат і народ.

Макіавеллі всюди вживає слово "свобода" як позначення чогось сокровенного, хоча само поняття, що позначається їм, досить розпливчато. Це, звичайно, успадковано від античності і надалі було перейнято XVIII і XIX століттями. Тоскана зобов'язана збереженню своєї свободи тому, що в ній немає власників замків або дворян. ("Дворяни", звичайно, перевод неправільний, але досить цікавий.) Мабуть, Макіавеллі вважав, що політична свобода передбачає наявність в громадянах відомого роду особистої чесноти. Єдина країна, говорить він, в якій чесність і релігійність ще великі в народі, - це Німеччина, і тому там існує багато республік. Взагалі кажучи, народ розумніше і постояннєє государів, всупереч думці Лівія і більшості інших авторів. Недаремно говориться: "Голос народу - голос божий".

Макіавеллі служить цікавою ілюстрацією того, як політична думка греків і римлян (республіканського періоду) знов придбала в XV столітті дієвість, яку вона втратила в Греції з часу Олександра, а в Римі - з часу Августа. Неоплатоникі, араби і схоласти були пристрасними залицяльниками метафізики Платона і Арістотеля, але абсолютно не цікавилися їх політичними вигадуваннями, бо політичні системи століття городов-государств безслідно зникли. У Італії зростання городов-государств збіглося за часом з відродженням знанияі це зробило можливим використання гуманістами політичних теорій греків і римлян республіканського періоду. Любов до "свободи" і теорія контролю і рівноваги були запозичені Відродженням від античності, а новим часом - в основному від Відродження, хоча частково і безпосередньо від античності. Ця сторона переконань Маккиавеллі має щонайменше таке ж значення, як і знаменитіші "аморальні" доктрини "Князя".

Примітно, що Макіавеллі ніколи не обгрунтовує політичні аргументи християнськими або біблейськими аргументами. Середньовічні автори дотримувалися концепції "законної влади", під якою вони мали на увазі владу папи і імператора або владу, що бере в них свій початок. Автори північних країн, навіть настільки пізні, як Локк, аргументують засланням на події в Едемському саду, вважаючи, що таким чином вони можуть довести "законність" деяких пологів влади. У Макіавеллі немає і сліду подібних концепцій. Влада повинна належати тим, кому удасться захопити її свободном змаганні. Перевага, що надається Макіавеллі народному уряду, виводиться не з ідеї "прав", а із спостереження, що народні уряди менш жорстокі, безпринципні і непостоянни, чим тиранення.

Спробуємо звести воєдино (чого сам Макіавеллі не зробив) "моральні" і "аморальні" частини його доктрини. Надалі я викладаю не мої власні думки, а думки, прямо або що побічно належать Макіавеллі.

В світі існує ряд політичних благ, з яких особливо важливі три: національна незавісимость, безпека і упорядкована конституція. Кращою конституцією є та, яка розподіляє юридичні права між государем, знаттю і народом пропорційно їх реальній владі, бо при такій конституції важко здійснити успішні революції, і тому можливий стійкий порядок; коли б не міркування стійкого порядку, було б розсудливе дати більше влади народові. До цих пір йшлося про цілі.

Проте політика включає також питання про засоби. Бесполезно переслідувати політичну мету за допомогою методів, свідомо приречених на невдачу; якщо мета визнається хорошою, то ми повинні обирати такі засоби, які забезпечують її досягнення. Питання про засоби можна розглядати в чисто науковому плані, безвідносно до того, чи є цілі хорошими або поганими. "Успіх" означає досягнення наміченої вами мети, якою б вона не була. Якщо існує наука успіху, то її можна вивчати на прикладі успіхів порочних людей не гірше, ніж на прикладі успіхів людей добродійних, - навіть краще, бо приклади успіхів грішників, що добиваються, більш багаточисельні, ніж приклади успіхів святих, що добиваються. Проте така наука, будучи раз встановлена, піде на користь святому точно так, як і грішникові, бо святий, якщо він вступає на терені політики, так само як і грішник, повинен жадати досягнення успіху.

Питання кінець кінцем зводиться до питання про силу. Для досягнення політичної мети необхідна сила того або іншого роду. Цей очевидний факт прікриваєтся гаслами, начеб "право восторжествує" або "торжество зла недолговечно". Якщо торжествує сторона, яку ви вважаєте правою, то відбувається це тому, що на її стороні знаходиться перевага в силі. Правда, часто сила залежить від громадської думки, а громадська думка у свою чергу - від пропаганди; правда також і те, що в пропаганді вигідно здаватися добродетельнєє свого противника, а один із способів здаватися добродійним полягає в тому, щоб дійсно бути добродійним. Ось чому інколи може статися, що перемагає саме та сторона, яка володіє переважно того, що широкі маси вважають чеснотою. Ми повинні погодитися з Макіавеллі, що це було важливим елементом зростання влади церкви в XI, XII і XIII століттях, так само як і успіху Реформації в XVI столітті. Проте сказане вимагає істотних обмовок. По-перше, ті, хто захопив владу, можуть, тримаючи в своїх руках пропаганду, представити свою партію втіленням чесноти; ніхто, наприклад, не змів бызаїкнутися про злочини Олександра VI в нью-йоркській або Бостоні державній школі. По-друге, бувають такі періоди хаосу, коли успіх нередко супроводить пропащим негідникам; до таких періодів відносився і період Макіавеллі. Такі часи характеризуються швидким зростанням цинізму, спонукаючим людей прощати будь-яку мерзенність, аби вона була вигідна. Але навіть в такі часи, як заявляє сам Макіавеллі, бажано представляти в личині чесноти перед невежественним народом.

Питання може бути поставлений декілька ширше. На думку Макіавеллі, цивілізовані люди майже напевно є безпринципними егоїстами. Якби хто захотів нині заснувати республіку, говорить Макіавеллі, то він виявив би, що легко добитися успіху серед горців, чим серед жителів великих міст, бо останні вже розбещені. Але якщо люди є безпринципними егоїстами, то правильна лінія його поведінки залежить від населення, серед якого йому належить діяти. Церква періоду Відродження здобувала всеобщую ненависть, але лише на північ від Альп ця досягла достатніх розмірів, щоб викликати Реформацію. В той час, коли Лютер підняв прапор свого бунту, доходи папства були, ймовірно, більше, ніж вони були б, якби Олександр VI і Юлій II поводилися більш добродійно, і якщо це вірно, то причиною тому був цинізм Італії Відродження. З цього виходить, що політики доб'ються більшого успіху, коли вони залежатимуть від добродійного населення, чим коли вони залежатимуть від населення, байдужого до моральних міркувань; вони доб'ються також більшого успіху в суспільстві, де їх злочини (якщо вони їх, звичайно, здійснюють) можуть бути віддані широкому розголосу, чим в суспільстві, де панує строга цензура, контрольована ними самими. Звичайно, відомих результатів завжди можна добитися за допомогою лицемірства, але кількість їх може бути значно зменшено відповідними установами.

У одному відношенні політична думка Макіавеллі, подібно до політичної думки древніх, декілька примитівна. Приклади свої він черпає з діяльності великих законодавців, таких, як Лікург і Солон, приписуючи їм створення єдиного суспільства; те, що передувало цьому, майже випадає з поля зору Макіавеллі. Уявлення про те, що суспільство є результатом природного зростання і що державні діячі можуть впливати на нього лише в певних кордонах, належить в цілому новому часу і отримало могутню опору в теорії еволюції. Макіавеллі подібна вистава була досконала невідомий, і в цьому відношенні він не посунувся ніскільки вперед в порівнянні з Платоном.

Проте можна стверджувати, що еволюційна точка зору на суспільство, хоча вона і була вірна у минулому, більш непріменіма і має бути для сучасної епохи і майбутнього замінена більш механічним переконанням.

Ще Достоєвський вгадав головну "болячку" Гераманії: що вона може жити, лише спираючись на Росію, і в цьому сенсі приречена на роковую від нас залежність. За останні десятиліття положення визначилося остаточно, і нужда Німеччини в залученні нас на свою сторону загострилася до крайності. І хай не говорять, що Росія, ослаблена війною зовнішньою і війною цивільною, вже даремна Німеччині, як союзник: навпаки, тим більше потрібна в ролі Туреччини, якщо раніше була жадана в своїй державній могутності... Але не про німців мова, а про наших.

Мені здається, що переконані і безкорисливі (я упевнена, що є такі) - не прибічники, а коноводи і направники справи більшовиків - піддалися на якусь приманку, покинуту німецькою азерфовщиной. Німецькі азефи запевнили їх в тому, що соціальна революція у нас немислима без попередньої кругової поруки між Росією і Німеччиною; якщо ж долі Росії щонайтіснішими узами свяжутся-де з долями Німеччини, то соціальна революція, там вже назревшаястанеться і охопить всю Європу. У Франції і в Англії немає для неї вогнищ. У Германії вона не спалахне, якщо не підпалять її росіяни. У Росії, відірваній від Німеччини, вона неосуществіма, тому що Русь - країна селянська і "диктатурі пролетаріату" нічого в ній робити. у виконання марксової програми, за відсутністю першого передбачуваного його суспільно-економічної умови - високорозвиненої капіталістичної промисловості.

Інша справа, якщо Росія буде як би частиною Німеччини: вона віллє в жили німецького пролетаріату вогненну кров заколоту, німецький же пролетаріат зробить, на благо не однієї Німеччини, але і всього світу, жаданий переворот. Щоб підпалити усесвітню пожежу, пролетаріату російському - за малим справа встала! - повинно лише запалити Росію з чотирьох кінців: полум'я, звичайно, перекинеться і до Німеччини.

Якщо ж не перекинеться немедленно, а лише згорить Росія, - хай Німеччина опанує її: ослабить і роздрібнить її, частина відніме. Останню країну підпорядкує своїй всесторонней опіці. сполучить її з собою насильно в одне ярмо, і прив'яже її до себе корисними послугами, розташує шляхом виховних дій, раніше ж всього - заповнить те, що не дістає їй промисловий розвиток: німецький капітал незабаром зробить Росію гідним передмістям єдиного німецького фабричного міста, - тоді здійснення Марксової програми, поза сумнівом, вже не за горами. Залежність же Росії від її теперішніх союзників веде лише до зміцнення світової влади їх капіталу, до ослабіння німецького пролетаріату і до роздроблення потужності пролетаріату усесвітнього.

Ету німецьку систему "революційного" вчення можна із зручністю визначити на німецький же лад складеним терміном: "социал-макиавелізм".

Німецькому "соціал-макиавелізму" йде у нас назустріч наш самородний "культур-мазохизм". Маси сліпі, довірливі, як діти, і легко можуть бути доведені до відчаю; істерики, природно, обернуться жаданням згвалтування. Інтелігенція ж російська до мозку кісток пронизана німецькими впливами. Она відчуває себе у всьому ученицею Німеччини і в глибині душі перед нею благоговіє.

Глубокомисленнейшие з наших провінціалів духу і мазохістів - Гамлетів Щигровського повіту - упевнені, що слов'янській "Душі" свого судженого, "німецького Духу", конем не об'їхати.

Союзники ж, дуже горді, щоб принижуватися до наполегливих домагань, дуже педантичні, а може бути, - благородно-ленівиє, щоб вести свою пропаганду подібно до Німеччини, спираючись, в що б те не стало на нас, -народи без вищезазначеної німецької "болячки", - готові надати нас нашому власному "самовизначенню", в реальність якого вірять, тому що ще недостатньо нас знають.

Використана література

1. "Антология мировой философии" II том "Европейская философия от эпохи Возрождения по эпоху Просвещения". – Москва.: "Мысль", 1970

2. Иванов В. "Родное и вселенское". – Москва.: Республика, 1994