Зміст
4. Культура бароко - епоха розкоші і збентеження
Список використаної літератури
Вступ
Тривалий час панував стереотип гострого протиставлення середньовічної культури Заходу й італійського Відродження. Середні віки - це, мовляв, панування церковної догми, без яскравого розвитку науки і мистецтва, панування містики й мракобісся. Відродження, навпаки, відкидав всю цю „ніч” середньовіччя, звертається до світлої античності, й вільної філософії, скульптури оголеного людського тіла, до земної, привільної і ні з чим не пов’язаної свободи індивідуального і суспільного розвитку. Однак ця схема вже застаріла, дослідження свідчать про те, що культура Відродження виросла на фундаменті середньовічної культури Заходу, що саме Відродження пов’язане з переходом від аграрної культури до міської культури (тут ми не будемо розглядати дискусійне питання про те, чи є культура Відродження суто європейським феноменом, чи вона притаманна і Сходу).
В контексті нашого розгляду досить відзначити, що культуру Відродження (Ренесансу) в її загальноєвропейській перспективі має бути в своїх джерелах співвіднесено з тією перебудовою феодальних суспільно-політичних та ідеологічних структур, котрі мусили пристосовуватися до потреб розвинутого простого товарного виробництва. Міру глибини зламу системи суспільних зв’язків, який відбувався в межах і на основі феодальної системи присвоєння, до цього часу до кінця не з’ясовано. Однак цілком досить підстав для того, щоб зробити висновок - перед нами нова фаза у висхідному розвитку європейського суспільства.
1. Мистецтво Відродження
Епоха Відродження поклала початок розвиткові сучасних націй, а в галузі мистецтва зумовила і „відродження” грецької античності, і розквіт мистецтва. Справді, творчість є основною категорією для інтерпретації ролі мистецтва в епоху Ренесансу, його було визнано виразником краси людської цивілізації. Ідеал життя, відповідний до мистецтва, реалізувався, перш за все у Флоренції XV ст. - „ідеальному" місті, змодельованому уявою і руками великих творців. „Ідеальне" місто народилося, передовсім завдяки відкриттю перспективи, окресленої Брунеллеокі та Леонардо да Вінчі, а також завдяки здійсненій єдності просторово-пластичного і суспільно-політичного бачення світу.
Ідеальною моделлю творчої людини був художник - жрець мистецтва, обдарований продуктивною уявою, завдяки якій він перетворює і світ, і самого себе. Імена таких художників, як Брунеллескі, Донателло, Мозаччіо та ін., символізують велич флорентійського мистецтва.
Працював в епоху відродження і такий славетний живописець, вчений, архітектор, музиканта поет, як Леонардо да Вінчі. Він першим зрозумів, що і наука, і мистецтво повинні будуватися на глибокому вивченні реального життя. Для пізнання навколишнього світу потрібний активний експеримент (досвід). Наука і мистецтво, за його словами, доповнюють одне одного і це необхідно для практичної діяльності людини.
Безумовно видатними людьми того часу були Рафаель Санті, якого запросили до Риму для розпису кімнат Ватикану (резиденція римських пап) і який отримав завдання прикрасити одну з кімнат умовними (алегоричними) зображеннями філософії, богослів’я і правосуддя. Це він автор відомої картини „Сикстинська мадонна", де в образі прекрасної жінки - матері зобразив ідеал піднесеної краси, про який мріяли поети, філософи, вчені.
Флорентійський живописець, скульптор, архітектор Мікеланджело Буонарроті втілював у життя головну тему своєї творчості - ідею боротьби.
Улюбленими розвагами флорентійців були карнавальні фестивалі за участю масок, турніри, вуличні театральні вистави. Твори живопису передають сцени церемоній та видовищ, що об’єднували спільними переживаннями акторів і глядачів, які брали участь в різноманітних проявах цих свят. Для них характерний мотив перемоги й молодості, радісних образів людського щастя. Ренесанс був епохою, в якій гармонія між суспільним простором і естетичним досвідом досягла своєї кульмінації.
2. Ренесансна література
На літературній ниві працювали справді майстри слова. Це і Томас Мор - канцлер англійського короля Генріха VІІІ, написав у 1516 р „Утопію" (неіснуюче місце0 і виступив проти реформації церкви, яку здійснив Генріх VІІІ. Мріяв про створення суспільства без приватної власності із всезагальною рівністю. Відтоді слово „утопія" стало символом нездійсненої справи, мрії, що не збувається.
Вільям Шекспір у своїх творах піднімає питання, що хвилюють як простих людей, так і проблеми більш широкі. У творах „Гамлет", „Отелло", „Король Лір”, Ромео і Джульєтта" показано, як руйнуються мрії благородних і сміливих людей, прославляє сильних і відважних. У твора ”Генріх VІ", „Річард ІІІ”,. „Річард ІІ” та ін. змальовуються не тільки історичні події епохи, але і ставлення до них англійського народу. У творах „Багато галасу даремно" та „Сон літньої ночі” присутній мотив близької перемоги людини нового часу над силами минулого.
Мігель Сервантес прославив себе антилицарською працею „Дон Кіхот", головним завданням якої було знищення впливу фантастичних і далеких від життя лицарських романів.
В епоху Ренесансу виникла нова література, відбулося могутнє літературне піднесення. Ренесансна література розкривала притаманне багатьом людям того часу переплетення героїчного ентузіазму, титанічної енергії та різнобічності з рисами феодальними із хижацтвом „первісного нагромадження". Не випадково художниками Відродження, особливо в Англії (Кристофер Марло, Шекспір), було створено галерею персонажів - історичних, легендарних, сучасних, в яких неприборканий індивідуалізм переростає в нечуване злодійство.
3. Філософія, наука, релігія
Для філософії Відродження характерна пантеїстична тенденція, а саме: проповідь безособового начала із тим, що призвело квітучий Ренесанс до його дальшого падіння. Найяскравіше пантеїзм виявився в працях Бернардино Телезіо, Франческо Патріци, Джордано Бруно і Томмазо Кампанелли.
Так, для вчення Телезіо характерно те, що Бог і його творіння, включаючи безсмертну людську душу і доцільно побудовану природу, є безособовими началами. У Патріци найвище - світло, а весь світ разом з людиною і матеріальними речами е лише ієрархічною еманацією цього першосвітла, тобто перед нами неоплатонізм. Бруно створив одну з найглибших і найцікавіших форм пантеїзму в Італії XVI ст. В основі його вчення про красу божественного Всесвіту, а значить, і про красу кожного окремого елемента такого Всесвіту, що героїчно прагне злитися з божеством (воно ж є і матеріальним Всесвітом), лежить основний онтологічний принцип - усе в усьому (цей принцип використовувався в науці XX ст).
Досить суперечливою є пантеїстична система Кампанелли, тому що в ній виступає справжній монотеїстичний Бог і разом з тим проголошується повна свобода чуттєвого сприйняття людини, повна свобода логіки, гносеології і науки, які на ній базуються, а тим самим і повна незалежність від божества та його установок. Суперечливість системи Кампанелли і його загравання з точними науками, на яких він мало розумівся, свідчать і про прогресуючий розвал Ренесансу, і про прогресуюче становлення новітнього природознавства.
Одним з найяскравіших явищ епохи Ренесансу в традиційному викладі звичайно здається геліоцентрична система Коперніка та вчення про нескінченні світи Джордано Бруно. Однак відкриття Коперніка було передовою і революційною подією для майбутніх століть, а для Ренесансу воно демонструвало не лише занепад, а й самозаперечення. Ренесанс виступав в історії західної культури як епоха звеличення людини, як період віри в людину, в її нескінченні можливості і в її оволодіння природою. Та от Копернік і Бруно перетворили Землю на якусь нікчемну піщинку Всесвіту, а разом з цим і людина виявилася незрівнянною, несумірною з безмежною темною безоднею світового простору. Великими відкриттями Коперніка та Галілея могутність людини було зруйновано. Постала картина світу, в якій людина перетворилася на нікчемність з безмежно роздутим розумом і зарозумілістю. Отже, геліоцентризм і нескінченна безліч світів не просто суперечили культурі Ренесансу, а й були її запереченням.
Релігійне життя Ренесансу за своїм обсягом неосяжне, однак подібно до точної науки, хронологічно пов’язаної з Відродженням, і в релігії відбувається колосальний переворот. І мова йде про зародження в першій половині XVI ст. в Німеччині протестантизму, який так само як і коперніканство, був продуктом того самого надзвичайного розвитку вільнодумства Відродження.
Раніше церкву розуміли як своєрідний таємничий колективний організм, в якому кожний його член має найбезпосередніше спілкування з Христом. Відтепер усі таїнства обряду було скасовано, а церква перетворилася на молитовний дім, де вже нічого не залишалося, крім співу, молитов і слухання проповідей. Бути членом такого колективу віруючих поза всілякою церковною ієрархією, котрі виводили себе від самих апостолів, і поза всілякими таїнствами та обрядами, в яких безпосередньо був присутнім сам Христос, означало відколотися від католицької церкви і стати протестантом. Отже, протестантизм виник як результат такого розвитку джерел вільнодумства епохи Ренесансу, що він став справжнім самозапереченням Ренесансу. В цьому смислі і коперніканство, і протестантизм - явища одного порядку.
У світогляді Відродження важливим рубежем є творчість Нікколо Макіавеллі. Індивідуалістична антропоцентрична концепція світу у нього збереглася, однак зазнала значних уточнень. Поряд з проблемою особистості в творах Макіавеллі постали проблеми народу, класу, нації. Як майже всі великі мислителі епохи Відродження, Макіавеллі був справжнім художником. Найзначнішим твором Макіавеллі став повний трагічних суперечностей „Государ". Музою Макіавеллі була політика, причому реалізм політичних концепцій органічно поєднується в нього з реалізмом художнього методу. В його „Государі" політична ідеологія і політична наука сплітаються в драматичній формі міфу, своєрідній антиутопії.
Макіавеллі вважав за потрібне відділення політики насамперед від християнської моралі, яку він вважав суспільне шкідливою і навіть аморальною, адже саме християнство зробило світ слабким, віддало його у владу негідникам. Однак у „Государі”, в якому чітко виявилася суперечливість світогляду його автора, реальну політику сильної особистості відокремлено від усілякої моралі, в тому числі й від гуманістичної.
4. Культура бароко - епоха розкоші і збентеження
В надрах культури Ренесансу сформувалися в ембріональному вигляді світогляд і стиль бароко. Його епоха настала після глибокої духовної і релігійної кризи, викликаної Реформацією. В епоху бароко своєрідний погляд на людину і пристрасть до всього театрального народжують всепроникливий образ: весь світ - театр. Для всіх, хто знає англійську мову, цей образ пов’язаний з ім’ям Шекспіра, бо взято вислів з його комедії „Як вам це подобається". Однак, образ цей можна знайти в усіх значних творах європейської літератури.
Люди того часу завжди відчували на собі око боже й увагу всього світу і це сповнювало їх почуття самоповаги, прагнення зробити своє життя таким самим яскравим і змістовним, яким воно поставало в живопису, скульптурі й драматургії. Подібно до живописних портретів, палаци епохи барокко відображають уявлення їхніх творців про себе. Це панегірики в камені, що підносять чесноти тих, хто в них живе. Твори епохи бароко, прославляючи великих та їхні звершення, вражають нас своїм викликом і спробою заглушити нудьгу їхніх творців. Тінь розчарування лежить на мистецтві бароко від самого початку. Любов до театру і сценічної метафори оголює усвідомлення того, що будь-який зовнішній вияв є ілюзорним. Звеличення правителів і героїв у п’єсах французького драматурга Корнеля, англійського поета Драйдена і німецького письменника-драматурга Гріфіуса. певне, було спробою відстрочити забуття, яку загрожувало неминуче поглинути всіх, навіть найвеличніших.
В різних країнах Європи людина дивилася на небо, бажаючи розгадати таємниці Всесвіту, який завдяки винайденню телескопа ставав з кожним днем усе ширшим, намагалася зрозуміти гармонію сфер.
Гостре відчуття стрімкого часу, який поглинає всіх і вся, почуття марності всього земного, про яке складали вірші поети, проповідники всієї Європи, могильний камінь, який неминуче чекає на кожного і нагадує про те, що плоть смертна, людина - прах, - усе це, як не дивно, вело до незвичайного життєлюбства і життєствердження.
Цей парадокс став основною темою барочної поезії. Автори закликали людей зривати квіти насолоди, доки навколо бушує літо, любити й втішатися багатобарвним маскарадом життя. Знання, що життя скінчиться як сон, відкривало його істинний сенс і ціну для тих, кому посміхалася удача. Незважаючи на особливу увагу до теми марності, всього сущого, культура бароко дала світові літературні твори небувалого життєлюбства і сили. Головне ж полягає в тому, що ми не можемо не дивуватися звитязі художників, які три століття тому змалювали образ світу, сповненого радощів і див, і поставили останню крапку в створеній європейською культурою картині Всесвіту, пов’язаній з ідеєю божественного початку. Бароко взяло на себе найважливіші ренесансні функції, сповнюючи мистецтво земного, людського змісту.
Висновки
Ренесансна культура постала з двох джерел - з античної докласичної спадщини і спадщини „темних віків" середньовіччя. Культури Відродження, черпаючи з двох джерел - з язично-античного і християнсько-середньовічного, насправді не наслідували рабськи жодного і витворили оригінальну культуру з притаманними їй рисами.
Фундаментальними є антропоцентризм як структурно-будівний принцип нової системи культури, як точка відліку в шкалі ренесансних цінностей. Він і є тим магічним кристалом, який розкриває глибинну суть сукупності феноменів, котрі пов’язують з ренесансною культурою. Саме в рамках цієї культури відбулося відкриття світу й людини, що розуміються принципово по-новому порівняно із середньовіччям, яке помирає. Зміна була справді разючою. Замість характерного для ортодоксії християнства постійного піклування віруючого про світ вічний, потойбічний у світосприйманні гуманістів на першому плані виникло найсильніше прагнення людини до земної, прижиттєвої та посмертної слави. При формальному збереженні традиційно-християнської інтерпретації „великого сплетення буття" в центрі всесвіту гуманістів істинно творчим початком буття виявлявся не Бог, а людина. В цій заміні традиційного геоцентризму антропоцентризмом зійшлись і схрестились усі лінії гуманістичного вчення про людину.
Не менш цікавою є і така риса культури Ренесансу, як її зорієнтованість на „омолодження” і регенерацію часу. Ренесанс є першою культурною формою регенерації часу, що свідомо виражає ідею оновлення. На епоху Ренесансу можна також подивитися як на велику цілісну спробу почати історію знову, як на акт початку, як на регенерацію суспільного часу. В цілому можна сказати, що саме в ренесансній культурі виробилася ідея про безмежну могутність людини, про її безмежні можливості.
Список використаної літератури
Брагина Л.М. Итальянский гуманизм. - М., 1977
Гарам 3. Проблемы итальянского Возрождения. - М., 1986
Історія світової культури. - К., 1994
Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 1994
Лосева Ф. Эстетика Возрождения. - М., 1983
Мировая художественная культура. - М., 2001
Романець В.А. Історія психології епохи Відродження. - К., 1988