Вступ
1. Середньовічні Університети як фактор формування західноєвропейської науки
1.1 Університет і його становлення
1.2 Освіта в середньовічному суспільстві
1.3 Концепції Університету
1.4 Організація учбового процесу
2. Розвиток науки в епоху Відродження
2.1 Основні риси Епохи Відродження
2.2 Свобода і світський індивідуалізм.
2.3 Проникнення гуманізму в університети
2.4 Наука Відродження.
Висновок
Список літератури
Вступ
Актуальність дослідження. Будь-який прогрес суспільного розвитку пов'язаний з передачею культурно-історичного досвіду від покоління до покоління. Цілком природно, що, роблячи відкриття в пізнанні світу (гуманітарні, технічні, природничо-наукові), люди прагнули передати ці знання нащадкам. Певної стадії розвитку кожного суспільства, як правило, відповідає і певна система освіти. В кожному суспільстві існує свій механізм пізнання науки та отримання освіти.
Поки сума знань про навколишній світ була невеликою (на ранніх етапах розвитку людського суспільства) і зводилася швидше до досвіду пристосування до навколишньої дійсності, а не до її пізнання, питання про способи передачі цих знань не вимагало від людей спеціального осмислення. Але на пізніших етапах культурного розвитку, з появою основ не тільки емпіричного, але і теоретичного наукового пізнання, великі мислителі стали звертатися до аналізу шляхів ефективності процесу передачі накопичених знань. Так з'явилися перші наукові та педагогічні теорії і практичні моделі навчання і виховання.
Так, середньовіччя в нашій свідомості асоціюються перш за все з трьома його інститутами - Церквою, Імперією і Університетом. З них два перших прийшли в середньовіччя з античності, і лише університет народжений саме середньовіччям.
Раннє Середньовіччя іноді називають "темними століттями". Перехід від античності до Середньовіччя супроводжувався в Західній Європі глибоким занепадом культури. Не тільки варварські вторгнення, що знищили Західну Римську імперію, привели до загибелі культурних цінностей старовини. Не менше руйнівним, ніж удари вестготів, вандалів і лангобардів, стало для античної культурної спадщини вороже відношення з боку Церкви.
Монастирські і церковні школи були найпершими учбовими закладами Середньовіччя. І хоча Християнська Церква зберігала лише вибіркові, потрібні їй залишки стародавніх наук (в першу чергу латинь), саме в них продовжувалася культурна традиція, що зв'язувала різні епохи.
Але час йшов. Містам і міцніючим державам, що ростуть, потрібно все більше освічених людей. Потрібні було судді і урядовці, лікарі і вчителі.
Прийшла черга утворення вищих шкіл - університетів.
Об’єктом даного дослідження виступає процес створення середньовічних університетів, їх історичний розвиток та вплив існування університетів на формування західноєвропейської науки.
Предметом дослідження є зміст впливу середньовічних університетів на формування середньовічної науки.
Мета дослідження полягає в детальному розгляді процесів формування середньовічних університетів, а також їх впливу на формування середньовічної науки, та науки відродження.
Завдання даного дослідження:
Дослідити створення університетів в середньовічному суспільстві;
Проаналізувати вплив університетів як фактору формування середньовічної науки;
Дослідити наукову діяльність університетів в добу середньовіччя та відродження;
Проаналізувати вплив наукової діяльності університетів доби відродження як фактору формування нової науки.
Методи дослідження:
Історичний;
Структурно-функціональний;
Аналізу та синтезу;
Порівняльно-типологічний;
Системний
Понятійно-категоріальний;
Емпіричний;
Гіпотеза дослідження полягає у впливі середньовічних університетів на формування середньовічної науки та науки відродження, а саме яким чином та в якій мірі відбувався даний вплив, і чи відбувався він взагалі.
1. Середньовічні Університети як фактор формування західноєвропейської науки
Система наук - теоретична (пізнання ради самих знань); практична (рекомендації для поведінки людини); творча (пізнання з метою принесення користі). Головна проблема - відношення одиничних речей і загальних понять (ідей). Ідеї існують не реально, а як результат нашого пізнання. Характеристики єства: кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Перший принцип - не створить матерії. Матерія вічна, але вона існує як можливість речей. Вона пасивна і нерухома. Активний початок - форма, джерело руху, яке існує зовні матерії. В результаті дії форми на матерію виходить річ. Бог безтілесний, його єство - неможливість. Щонайвища дійсність - це розум. Людина - політична тварина. Праці: "Метафізика", "Фізика", "Політика", "Про тварин" і ін. (2; 29)
Наука Середньовіччя (14-16 ст.) характеризується двома основними ознаками: по-перше, не створювалися окремі самостійні теорії, а використовувалися компоненти філософських систем для побудови реального освітнього процесу. По-друге, наукові переконання знаходилися під сильним впливом релігії, і всі погляди на науку розвивалися виключно в межах релігійної ідеології.
Схоластика, догматизм, механічне заучування, навчання не на рідній, а на латинській мові - ці і інші ознаки навчання відображають загальну соціальну обстановку "похмурого Середньовіччя" з його нетерпимістю до всього, що виходило за рамки релігійних канонів. Така поляризація не могла не привести до активізації гуманістичних тенденцій. І на противагу схоластичній науці середньовіччя виникли прогресивні ідеї мислителів епохи Відродження.
1.1 Університет і його становлення
Сам термін universitas спочатку означав "цілісність", "сукупність". Наприклад: universitas rerum - сукупність всіх речей; universitas - всесвіт. Термін universitas litterarum означав "всі галузі наук", буквально, "сукупність всіх книжкових знань", на відміну від практичних знань (ремесла, військова справа, торгівля).
У той же час слово universitas означало також "товариство", "купецька гільдія", "цех", "комуна" (universitas civium - "міська комуна"). Тому союз, "цех" викладачів і учнів представляв свого роду "науковий цех", "гільдію учених і учнів", universitas magistrirum et scholarium або universitas studentium ("товариство викладачів і що вчаться") або ж одним словом studentes (вчителі, що вчаться). Втім зустрічаються і такі словосполучення як magistri et discipuli ("вчителі і учні"), що означали власне корпорацію з особливими виборними органами самоврядування і великими привілеями. В кінці XII в. - початку XIII в. товариства, корпорації вчителів і студентів стали іменуватися просто universitas, тобто "університетами". Але спочатку, формальна, легітимна і організаційна структура університетів була копією цехової організації.
Першим в Західній Європі був заснований університет в Болоні. Виникла ще в XI столітті вища правова міська (тобто відокремлена від церкви) школа в 1088г. одержала статус університету. "Один з найстародавніших університетів - Болонський - мав повну підставу вважати першим роком свого існування 1088 р., коли в скромній обстановці на берегах Рено від імені імператора Фрідріха Барбароси була оголошена його організація". В ньому читалися лекції з римського права. За нею слідує вища медична школа в Салерно, Паризький університет (1200), Кембріджській (1209), Празький, оснований Карлом IV в квітні 1348, Віденський (1365), Гейдельбергській (1385) і багато інших. Італійські і французькі (особливо Паризький) університети були зразками для наслідування і формування університетів в інших країнах.(4; 105)
Відмінність Паризького університету від інших полягала в тому, що об'єднуватися тут почали не школярі, а викладачі, які самі були студентами старших курсів.
1.2 Освіта в Середньовічному суспільстві
У цей період практично всі грамотні люди належали до одного стану (духівництва). Їх навчання проходило в школах, створених знову ж таки представниками духівництва.
Найтиповішими були монастирські, соборні і приходські школи.
Монастирські школи ділилися на внутрішні і зовнішні.
Вони давали найповнішу освіту в порівнянні з іншими. Великим плюсом звичайно була можливість доступу до монастирської бібліотеки. Та і більшість найосвіченіших людей того часу була ченцями.
Перш за все, вивчалася латинська мова. Санкт-галенський абат Соломон вимагав, щоб молодші учні вітали його латинською прозою, середні - ритмічними віршами, які складалися на слух, а старші - метричними віршами, які складалися по книгах. Спочатку вивчалося читання, рахунок і церковний спів, потім граматика з читанням доступних авторів і елементами решти вільних наук. Для небагатьох здатних проводилися індивідуальні заняття по богослов'ю. Користувалися підручниками Алкуїна, Біди Високоповажного, Ісідора Севільського, Марціана Капели, Доната, їх коментували, на полях виписували переклади латинських слів (глоси). Широко використовували античних авторів. Учні, що починають, читали Катона, Вергилія, потім переходили до Плавту, Цицерону. Дуже любили читати платонівський діалог "Тімей". До текстів третього ступеня трудності відносилися Вергилій, Горацій, Овідій, Саллюстій. Писали твори у віршах і прозі на латині. З грецької мови бралися азбука, окремі слова і фрази символу віри, молитов і літургії. Знавців грецької мови було небагато. Риторичні прийоми не використовувалися, до Цицерона зверталися не часто.(5; 91)
Поступово об'єм знань збільшувався. Майже в кожному монастирі існували майстерні по листуванню. Багато монастирських шкіл вже починають спеціалізуватися на окремих науках: Мец - на музиці, Тур - на медицині, Комбре - на математиці. З'являються бродячі студенти. Та все ж головним турбуванням монастирів була не філологія, а богослів'я. Складалися і переписувалися коментарі до Священного Писання.
На початку II тисячоліття в Європі починають діяти нові соціально - економічні і політичні чинники: розвиток міст і поява міських комун, підйом сільського господарства, розвиток торгівлі. Розвиток нових форм торгівлі і певною мірою ремесла викликає необхідність в грамотних людях. Це привело до збільшення кількості шкіл, для яких було також готувати грамотних викладачів. Розширяються зв'язки з мусульманськими територіями. Знайомству з вищою арабською культурою сприяли і хрестові походи, і різні взаємостосунки (від війни до союзу) в Іспанії і Південній Італії.
Культурні наслідки всіх цих явищ вельми значні. Почали розширятися знання європейців в області математики, астрономії, географії, медицини і інших наук. Розвиток наук викликає необхідність в спеціалізації.
З'являються нові соціальні групи, ускладнюються різні форми державних утворень. Крім того, для Європи була характерна конкуренція різних інститутів влади, наприклад, папства і імперії. (7; 32)
Це приводило до ускладнення права і зростання різних управлінських структур. Різко росте необхідність в грамотних людях і фахівцях, що привело до виникнення нової системи вищої освіти, тобто до створення університетів.
1.3 Концепції Університету
Університет працював на відкритому ринку освіти. Із самого початку студенти мали право вибору університету, викладача і факультету. Викладачі також мали право вибору університету. Було звичною практикою, що викладач, пропрацювавши декілька років в одному місці, переїздив в інше. А за найвідомішими вчителями спрямовувалися і студенти. В цих умовах не могло бути і мови про такий же строгий контроль, як в монастирській школі. І ця свобода призводила до того, що університети набагато краще уловлювали потреби суспільства.
Необхідність у фахівцях, яку вже не могли задовольнити монастирські школи, привела до появи нових інститутів. Так, в містах з'являються міські школи (магістратські, цехові, гільдійські). Тут вперше почали навчати дітей на рідній мові, звертати увагу на повідомлення корисних знань. Але були необхідні і інститути, що дають вищу освіту. Тому починають складатися позацерковні союзи вчених. Саме так виникли медична школа в Салерно, юридичні школи в Болонье і Падує. (6; 135)
Необхідність появи нових форм освіти розуміли і власті. Починаючи з 12 століття, з'явилися перші університети. Вони створювалися як вищі освітні установи. Назва пішла від латинського слова "універсум", тобто співтовариство. Щоб стати університетом, установі потрібно було одержати папську буллу (указ) про своє створення.
Своєю буллою тато римський виводить ці школи з-під контролю світської і, частково, місцевої церковної влади. Тата узаконювали існування університету.
Найважливішим привілеєм університету було право на привласнення вчених ступенів (лінциати, доктори і т.д.). Зрозуміло, і інші установи видавали дипломи про своїм випускникам: академії, різні школи і т.д.. Але вони признавалися тільки там, де існувала влада, що узаконила ці установи, наприклад в рідному місті. А дипломи університетів признавалися всім католицьким світом. Диплом, що одержав, людина міг викладати і працювати в будь-якій католицькій країні.
Тільки в 14-15ст. університет стане окремою академічною установою.
Широко була розвинена практика отримання освіти у окремих світських учених. Але тільки в Західній Європі виник університет як спеціальна організація для освіти. Його специфіку визначали три найважливіші моменти - автономія, виборність властей і дискусія як основа навчання і науки. Найважливішою відмінністю університету була його значна незалежність від різних властей, будь то церковні або світські. Влада в університеті вибиралася, і тут велику роль виконував авторитет, завойований в дискусіях.
Університет володів цілим рядом прав і привілеїв:
- право вивчати не тільки сім вільних мистецтв, але і право (цивільне і канонічне), теологію, медицину.
- право одержувати частину бенефіциальних церковних доходів на навчання.
- право володаря ступеня з однієї школи викладати в будь-якому іншому університеті без додаткових іспитів (ius ubique docendi).
- особлива підсудність для студентів - по своєму вибору або перед вчителями або місцевим єпископом замість загальної підсудності міським суддям. Так в Парижі вони підлягали суду ректора або паризького (королівський намісник Парижа), але не місцевому суду городян.
- право видавати свої закони, статути і розпорядження, що регламентують оплату праці викладачам, прийоми і методи навчання, дисциплінарні норми, порядок проведення іспитів і т.д.(4; 162)
Були і інші привілеї, що носили в основному місцевий характер. Таким чином, перед нами, по суті, ідея "вченого цеху". Скрізь стало складатися загальне позначення "studentes": так іменувалися не тільки учні, але все, хто "вивчає", тобто присвячує себе науковим заняттям, вчителі і учні.
Таким чином, ці асоціації організовувалися за зразком ремісничих і купецьких гільдій і прагнули добитися корпоративності, тобто затвердженого вищою владою права мати загальну власність, обирані посадовці, складені самими членами асоціації статути, друк, власний суд. Боротьба за ці права пнулася довго і нове слово "університет" викликало таку ж неприязнь, як слово "комуна".
До 1500 року в Європі існувало вже 80 університетів, чисельність яких була сама різна. В паризькому університеті в середині 14 століття навчалося близько трьох тисяч чоловік, в празькому до кінця 14 століття - 4 тисячі, в краківському - 904 люди.
Навчання в університетах відбувалося в декілька циклів. Першим (по зростаючій складності предметів і соціальної значущості) був загальноосвітній факультет (facultas artium) або так званий "факультет вільних мистецтв", а надалі філософський факультет, де проходило поглиблене вивчення "семи вільних мистецтв". Наступним після філософського факультету був медичний, потім юридичний і, нарешті, найпрестижніший - теологічний. Методика викладання на всіх факультетах була строго канонізована. Аксіоматичний рівень освіти на будь-якому факультеті був строго певним набором текстів. Текстуальним каноном на нижчому факультеті були логічні твори Арістотеля, так званий "Органон", на медичному факультеті базисними текстами були роботи Гіппократа і Галена, на юридичному - церковне право (canones et decreta) і римське право (Кодекс Юстініана), на теологічному - Священне писання і інші догматичні тексти.
У середні століття не було відділення вищої освіти від середньої, тому в університетах і існували молодший і старші факультети. Після вивчення латині в початковій школі школяр (scolarius) в 15-16, а іноді навіть в 12-13 років вступав до університету на підготовчий факультет. Тут він вивчав "сім вільних мистецтв" (septem artes liberales), що складалися з двох циклов- "трівіум" (trivium - "перехрестя трьох шляхів знань": граматика, риторика, діалектика) і "квадрівіум" (quadrivium - "перехрестя чотирьох шляхів знання": музика, арифметика, геометрія, астрономія). На навчання на факультеті вільних мистецтв йшло в середньому приблизно п'ять-сім років. Цей термін міг бути менше або більше залежно від конкретного студента і місцевих традицій. Той, що проучився перші 2 роки одержував ступінь бакалавра, прослуховуючий повний курс магістра вільних мистецтв. Тепер вони мали право викладати на своєму факультеті або продовжити навчання на інших Факультет Вільних мистецтв закінчували приблизно третина студентів. Навчання медицині і праву займало ще приблизно шість років. Богослов’ю вчилися мінімум 8 років. А частіше навчання затягувалося на 15-16 років. Тільки після вивчення "філософії" надавалося право поступати на старші факультети: юридичний, медичний, богословський.(9; 252)
1.4 Організація учбового процесу
У одного викладача могли разом вчитися люди самих різних віків, та і рівень підготовки міг сильно розрізнятися. Не існувало і твердого поняття про те, скільки повинен проучитися той або інший студент. Термін навчання міг змінитися в будь-яку сторону. Причинами могли бути як здібності конкретного студента, так і його положення.
Подивимося на прикладі підготовчого факультету, що представляв собою процес навчання.
Учбові заняття в університеті були розраховані на весь навчальний рік. Розділення на півріччя або семестри з'являється лише до кінця середньовіччя в німецьких університетах. Правда, навчальний рік ділився на дві нерівні частини: великий ординарний учбовий період (magnus ordinarius) з жовтня, а іноді з середини вересня і до Великодня, а також "малий ординарний учбовий період (ordinarius parvus) з Великодня і до кінця червня. Учбовий план, проте, складався на весь навчальний рік.
Три основні форми викладання:
Лекції. Повний, систематичний виклад учбового предмету, за програмою, висловленою в статутах, в певний годинник називалося lectio. Ці лекції ділилися на ординарні (обов'язкові) і екстраординарні (додаткові). Річ у тому, що в середні століття учні не слухали курс якоїсь певної науки, скажімо, курс філософії або римського права і т.п. Тоді говорили, що такий-то викладач читає або такий-то студент слухає таку-то книгу. Одні книги вважалися важливішими і обов'язковими (ординарними) для учня, інші - менш важливими і необов'язковими (екстраординарними). Відмінність лекцій зумовила і розділення викладачів на ординарних і екстраординарних. Для ординарних лекцій, як правило, призначався уранішній годинник (з світанку і до 9 годин ранку), як зручніші і розраховані на свіжіші сили слухачів, а екстраординарні читалися в післяобідній годинник (з 6 до 10 годин вечора). Лекція продовжувалася 1-2 години. Перед початком лекції викладач робив короткий вступ, в якому визначав характер роботи над книгою і не гребував саморекламою. Головна задача викладача полягала в тому, щоб звірити різні варіанти текстів і дати необхідні роз'яснення. Статути забороняли студентам вимагати повторення або повільного читання. Учні повинні бути на лекції з книгами. Це робилося для того, щоб примусити кожного слухача безпосередньо знайомитися з текстом. Книги ж у той час були дуже дорогі, тому Учні брали тексти напрокат. Вже в XIII столітті університети почали накопичувати рукописи, копіювати їх і створювати власні зразкові тексти. Аудиторій в сучасному значенні слова довго не існувало. Кожний викладач читав певному кругу своїх учнів в будь-якому найнятому приміщенні або у себе удома. Болонські професори одні з перших стали влаштовувати шкільні приміщення, а з XIV століття міста стали створювати суспільні будівлі для аудиторій. Так чи інакше, учні, як правило, групувалися в одному місці. В Парижі це була вулиця Соломи (Фуар), названа так тому, що студенти сиділи на підлозі, на соломі, у ніг вчителя. Пізніше з'явилася подібність парт - довгі столи, за якими уміщалося до 20 чоловік. Кафедра стала влаштовуватися на піднесенні, під балдахіном.(8; 25)
_Repetitio. Це докладне пояснення окремого тексту з різних сторін, з урахуванням всіх можливих сумнівів і заперечень. В Паризькому університеті частіше це була перевірка всіх джерел по різних рукописах, що відносяться до певної приватної проблеми, і проглядання відповідних коментарів в різних творах. В німецьких університетах вони проходили у формі діалогу між вчителем і учнем. Вчитель ставив питання і по відповідях судив про успіхи учня. Була і ще одна форма - повторення частини прочитаного. В цей же час готувалися до диспутів.
Диспути. Однією з найпоширеніших форм викладання був диспут (disputatio). Керівництво університетів надавало їм дуже велике значення. Саме диспути повинні було навчити студентів мистецтву суперечки, захисту придбаних знань. В них на перше місце висувалася діалектика. Теми диспутів були найрізноманітніші. Дозволялися і жартівливі питання, але не негожого характеру, хоча з погляду нашої моралі вони і можуть показатися такими:
Університетські власті прагнули на диспутах до академізму. Заборонялися різкі вирази, крики і образи. Але проте диспути дійсно часто переходили в битви магістрів і студентів. Не рятував і дубовий бар'єр і в справу йшли не тільки вагомі, але і важкуваті аргументи
Після закінчення навчання студент витримував іспит. Його приймала група магістрів від кожної нації на чолі з деканом. Студент повинен довести, що читав рекомендовані книги і брав участь у встановленій кількості диспутів (6 у свого магістра і 3 загальноуніверситетських). Цікавилися тут і поведінкою школяра. Потім його допускали до публічного диспуту, на якому належало відповісти на всі питання. Нагородою був перший ступінь бакалавра. Два роки бакалавр асистував магістру і одержував "право на викладання" (licentio docendi), стаючи "ліценціатом". Через півроку він ставав магістром і повинен прочитати урочисту лекцію перед бакалаврами і магістрами, дати клятву, влаштувати бенкет.
Бакалаври і магістри. І змістовно, і формально процес отримання знань був достатньо жорстко регламентований. Учень проходив курс вибраного їм факультету в строго встановленому порядку: щоб мати право після закінчення встановленого терміну представитися до іспиту, він повинен було прослуховувати у вказаній послідовності вказане число певних лекцій і бути учасником певного числа диспутів. Після того, як випробовуваний складав цей іспит, він ставав володарем першого вченого ступеня - звання бакалавра (baccalaurius). Далі цикл лекцій, диспутів і здача чергового іспиту повторювалися, але за ускладненою програмою, і привласнювався новий вчений ступінь "магістра" (magister) або доктора (doctor), причому звичайно "магістр" працював на "нижчих" факультетах, а "доктор" - на вищих. (11; 56)
Формальна ступенева система була на перший погляд вельми ефективною. Проте всі без виключення знання, засвоювані на лекціях і диспутах і демонструвалися потім на іспитах, були чисто академічними, жодним чином не пов'язані з реальними професійними навиками. Якщо ми візьмемо два типи знань, що мають місце у філософії Аристотеля, "теоретичне" (theoreia) і "практичне" (praxis), то перше було гіпертрофований, а друге ігнорувалося. В результаті, покидаючи alma mater, випускник виявлявся "книжковою людиною" (homo literatus), часто не здатною вирішувати які-небудь практичні задачі. Варто відзначити, що аж до XVII в. випускники медичного факультету не займалися лікуванням.
Закінчуючи цей розділ, має сенс трохи пригадати про вищі науки. Їх було три Теологія, Юриспруденція і Медицина.
Теологія (Богослов’я). Основне викладання велося по "Сентенціях" Петра Ломбарда, включаючи думки найавторитетніших теологів по різних спірних моментах Біблії. (6; 151)
Юриспруденція. Безумовно, найбільша кількість студентів, що перейшли на вищі курси, спеціалізувалася по цій дисципліні.
Слід врахувати, що існувало декілька джерел законів. Це:
- Канонічне право, засноване на рішеннях церковних соборів, тат і інших ієрархів церкви.
- Римське право. Основним тут був кодекс візантійського імператора Юстиніана. В цьому кодексі надавалася велика увага різним видам власності.
Але в практичній діяльності юристам необхідно було також знати і місцеві закони. Свої закони видавали різні феодальні правителі, наприклад король Франції. Взагалі, свої правила і закони міг встановлювати кожний більш менш незалежний государ, будь то феодал або місто. Відносини між ними також регулювалися законами, будь то норми служби, кількість і розміри різних поборів, розділення різних повноважень і т.д. В результаті в кожній провінції існували свої місцеві закони, які могли копіювати або суперечити загальному праву.
Медицина. Включала вчення про чотири рідини, які очолюють в людині крові, слиз, жовч і чорну жовч. Вважалося, що хвороби виникали від порушення співвідношення цих рідин. В лікуванні велику роль виконували кровопускання і клізми. Широко використовувалися різні пахощі.
2. Розвиток науки в епоху Відродження
У сучасній науці існує декілька точок зору на термін "Відродження". В широкому розумінні цей термін визначає етнокультурний зліт, вибух національної свідомості, активізацію розвитку національної культури. У вузькому значенні йдеться про певний період розвитку світовою, в першу чергу європейської, культури в період з кінця XII століття (Італія) до початку XVII століття (в деяких європейських країнах, наприклад, в Англії, Португалії, Польщі, Україні - дещо пізніше) і переслідує мету визначити набір рис, що дозволяють типологічно віднести конкретну національну культуру до типу ренесансних. Саме таке значення терміну "Відродження" ("Ренесанс") прийнято вживати.
Сам термін "відродження" для характеристики епохи XIV-XVI століття був введений її сучасниками - італійськими гуманістами. Генетично пов'язаний з релігійно-етичним поняттям "оновлення", цей термін придбаває у вказаний період принципово інше значення: оновлення культури, підйом літератури, мистецтва, науки після їх тривалого занепаду в середні століття - до речі сказати, і останній термін теж був творінням ренесансних гуманістів: "епоха посередині" (між античністю і Ренесансом). Таким чином, вже в оцінках самих діячів цієї епохи Відродження панування "середньовічного варварства" (що, як відомо, було щонайменше несправедливо у відношенні до власних культурних витоків). Проте італійський поет Франческо Петрарка будує концепцію "похмурих століть", бачивши тільки глибокі відмінності між культурою античності і наступною за нею епохою Середньовіччя і, навпаки, тісний спадковий зв'язок між античністю і сучасним періодом (епохою Відродження). Гуманісти наступних поколінь не приховували свого презирства до "неуцтва і варварства" середніх століть і енергійно "відроджували античні традиції", вважаючи себе їх прямими продовжує.
2.1 Основні риси Епохи Відродження
Коли європейський дух перестав прагнути до смерті і звернувся до життя, він знайшов для себе нове джерело сили на самому початку свого ж шляху - в античності. Майже тисячу років середньовічна Європа розвивалася на уламках античної культури, залишених варварами. Середньовіччя - це та ж античність, але у варварському сприйнятті і виконанні. Проте не потрібно думати, що середньовічна культура є якоюсь неповноцінною тому, що вона стала поєднанням уламків античності і варварства. Новий імпульс розвитку європейської культури виразився в епосі, яку прийнято називати Відродженням (Ренесанс). В різних країнах Західної Європи вона охоплює період з XIV в. по початок XVII в. Культурою Відродження були успадковані дохристиянські ідеї і образи, але християнство не могло не накласти на неї відбиток. Язичницька життєвість і християнське упокорювання доповнювали одна одну в культурі Відродження, їх поєднання народжувало ідеали гармонії і рівноваги. (10; 61)
Новий світогляд, що виник в епоху Відродження, прийнятий називати гуманізмом (від лат. - людський, людяний). Окремі риси гуманізму присутні в античній культурі, але гуманізм був об’ємніший та цілісніший. Гуманізм означає не тільки те, що людина признається вищою цінністю, але і те, що людина оголошується критерієм всякої цінності. Ця межа гуманізму була виражена в античності Протагором: "Людина є міра всіх речей". Такий погляд припускав самопізнання людини. Нарешті, поетизація людини і всього людського спричиняла за собою естетичне сприйняття дійсності, пристрасть до прекрасного і піднесеного. Гуманізм Відродження, не заперечуючи, що людина створена за образом і подобою Бога, разом з тим затверджував право людини на безмежну творчість. Саме в творчості, вважали гуманісти, повинна, перш за все, виявлятися подібність людини Богу.
2.2 Свобода і світський індивідуалізм
Як правило, гуманісти не виступали проти релігії. Але звеличивши людину, роблячи з нього подібність титана, вони відділяли його від Бога, якому відводилася роль творця, що не втручається в життя людей. Людина стала релігією гуманізму відродження. Тому Л.Н. Толстой писав про Відродження як про епоху руйнування релігії, втрати віри, торжестві безвір'я. Гуманісти критикували догматичну, ритуальну сторону християнської церкви, католицького духівництва, не бачили в ньому ніяких переваг перед простими віруючими. Італійський поет Данте Аліг’єрі (1265-1321) в "Божественній комедії" посилав римських Пап в пекло або в рай залежно від їх поведінки за життя, а не від сану. Гуманісти розуміли звільнення думки не тільки як подолання залежності від церковних догматів. Свобода бачилася в подоланні залежності від групової, колективної свідомості. Для вільної думки необхідна, перш за все, особа. Такий погляд був ідеологічним обґрунтовуванням індивідуалізму, який ставав характерною межею епохи. Молода буржуазія, що не мала родовитості і знатності, могла сподіватися лише на особисті якості, на власні розум, сміливість, заповзятливість, які цінувалися більше, ніж благородність походження і слава предків. (3; 41)
2.3 Проникнення гуманізму в університети
Розповсюдженню гуманізму сприяли кризові явища в пізній схоластиці і університетському викладанні. В перші роки XVI в. в Німеччині існували вже 15 університетів (не рахуючи Празького і Базельського на території імперії), з них 9 були засновані з середини XV в. "Молоді" університети зберігали роль оплоту боротьби церкви з єрессю, вони так само, як "старі", одержували привілеї на цензуру книг; їх викладачі були зобов'язані негайно спростовувати "помилкові думки", що розходилися з навчанням церкви, якщо вони зустрічалися в текстах, якими користувалися при навчанні студентів. Саме це навчання ґрунтувалося тоді на застарілих, століттями підручниках і методах викладання, що не мінялися. Вони не зазнали змін у зв'язку із спробами все ж таки відновити схоластику або черговим зверненням до Хоми Аквінському, або орієнтацією на вужі скостенілий оккамізм. Принципові відмінності між цими двома шляхами схоласти, ніколи виявлені різко, у епігонів згладилися. Це наочно виразилося в практиці викладання ряду університетів (в Майнце, Віттенбергу): лекції з філософії читалися тут двічі, "томісти" і "оккамісти" змінювали один одного, різними способами трактуючи однотипні питання, але незмінно залишаючись у межах ортодоксії. Результатом подібної зануреної не стільки в пошук істини, скільки в хитросплетіння аргументування і готові формули стало нівелювання особи ученого - за ціле сторіччя схоластика не дала жодного творчо видатного імені. Навіть Р. Біль, якого в історіографії наших днів деколи вважають останнім видним німецьким схоластом (він помер в 1495 р.), був лише майстром спрощення і загострення теологічних питань, але не дійсним відкривачем нового. (9; 25)
Відривом схоласти від практичних запитів життя не забули скористатися гуманісти, що висували ідею "реформації університетів". Їх проникнення в університети на перших порах було мирним. Його полегшували ще не подолані зв'язки раннього німецького гуманізму з схоластичною традицією, сприяння ряду князів, що прагнули зміцнити свій вплив на університети. а також конкуренція вищих шкіл, де поява "знаменитостей" збільшувала притоку студентів, а з ним і доходи. Як правило, гуманісти починали з читання не обов'язкових для відвідин лекцій на артистичних (філософських) - факультетах, підготовчих для "вищих" факультетів теології, має рацію, медицина. Незабаром деяким гуманістам вдалося зміцнитися навіть на двох останніх факультетах, проте теологічні факультети були і залишилися бастіонами схоластики. Сам процес "освоєння" гуманістами університетів був тривалим і нерівномірним в різних територіях Німеччини. В цілому він продовжувався протягом всієї другої половини XV - почала XVI в.
Різко розширявся круг стародавніх авторів, що вивчаються, гострій критиці піддавалися традиційні підручники, формалізм схоластичної логіки, праці середньовічних коментаторів. Як і в Італії, головним принципом ставало звернення до першоджерел, зокрема до новітніх. Використовувалися тексти, обчищені від середньовічних спотворень методами історико-філологічної критики, приклади якої дали італійці. Головним способом донесення знань як і раніше залишалося читання і коментування текстів, буквальне і іносказання, проте змінилися і самі авторитети, на які спиралося таке викладання, і підхід, до них. він доповнювався інтересом до географії, медицини, астрономії, математики. В структурі німецької гуманістичної культури роль природознавства виявилася більшою, ніж в аналогічній за часом французькій або англійській ренесансній культурі. (9; 33)
Зростання прагнень реформації в Німеччині і виняткова гострота цієї проблематики в країні зумовили і інші специфічні риси гуманізму. Питома вага етико-релігійних і церковно-політичних питань, мимо яких не пройшов жодного з німецьких гуманістів, в цілому була тут більш значна, ніж в Італії тієї ж пори. Характерною межею був і пронизливий всю діяльність гуманістів загально німецький патріотизм, постійна тяга до виховання національних цивільних відчуттів і інтересів. Гуманісти хворобливо відчували контраст між "минулою славою" імперії і політичною слабкістю роздробленої вітчизни. Патріотичні ідеї в результаті нерідко набували гіпертрофованого характеру, вироджуючись в націоналізм, а "вітчизна" змішувалася з "імперією". (12; 19)
Пробуджує самосвідомість особи, гуманістичне антистанове розуміння гідності, благородність людини, висока оцінка ролі розуму і земної слави - все це були загальні прикмети європейського гуманізму, властиві і його північної гілки. Але ідеал різносторонньої творчості, що затвердився в Італії, "універсальної людини", як і французький аристократично забарвлений зразок гармонійно розвиненого придворного, в Німеччині практично не одержали розповсюдження
Будучи представниками культури просвітницького типу, гуманісти в своїй педагогіці нерозривно зв'язували задачі освіти із задачами виховання у дусі гуманістичної етики, особистої і цивільної, а також з естетичною метою - вдосконаленням смаку, мови і стилю по зразках класичної латині. У відношенні до мови ясно розкрилася своєрідність естетичних представлень німецьких гуманістів: невіддільність естетики від етики, домінуюче значення останньої, інші, ніж в Італії, відтінки естетики - перевага не гармонійних, а експресивних форм, спадщина багатовікових народних тяжінь, що історично склалися. В німецькому гуманізмі набули широке поширення різні види сатири, автори охоче користувалися прийомами гіперболи і гротеску. (4; 51)
Головним завоюванням гуманістів в німецьких університетах XV-начала XVI в. стала підготовка на основі цих місцевих вищих шкіл, притому за порівняно короткі терміни, достатньо широкого круга освічених людей, обізнаних в нормах нової, світські орієнтованої культури, а у якійсь своїй частині і що керуються ними. Правда, чималу їх частку склали ті, хто засвоював гуманізм чисто формально, поверхнево, для кого він виявився лише модою. Іншу велику групу склали численні рядові учасники гуманістичного руху, носії і виразники його "загальних місць". Їх сукупну роль не можна недооцінювати: вони додавали стійкість середньому рівню досягнень нової культури, сприяли її розвитку вшир. Порівняно невеликий в Німеччині круг видатних гуманістів, які змогли піднестися в своїй діяльності до творчості загальнонаціональної, а у ряді випадків - і європейського культурного значення.
2.4 Наука Відродження
Якщо в мистецтві Відродження загальним ідеалом і природним критерієм стала плотська тілесність, то в науці ця роль відводилася раціональній індивідуальності. Не індивідуальне знання або думка, а достовірність самої індивідуальності виявлялася істинною підставою раціонального пізнання. Все в світі можна поставити під сумнів, безперечний тільки факт самого сумніву, який є безпосереднім свідоцтвом існування розуму. Таке самопізнання розуму, прийняте як єдино істинна точка зору, є раціональною індивідуальністю. Наука Відродження мало відрізнялася від мистецтва, оскільки була результатом особистого творчого пошуку мислителя. Художник - це шукач істинних образів, мислитель - шукач істинних ідей. У художника є техніка зображення, у мислителя - техніка прояснення, або метод пізнання. Мислитель здатний проникнути за межі плотського світу в задуми Творця. І як в творчості художника продовжувалося творення миру на основі досконалих образів, так і в творчості ученого відкривалися задуми Бога про світ. Може показатися дивним, але традиція бачити в чистому розумі засіб збагнення Бога і його задумів, якої дотримувалися вчені Відродження, розвивалася в середньовічному містицизмі. Ця традиція бере початок ще в античності - в навчаннях піфагорійців, у філософії Платона. Чим могло харчуватися переконання Платона в тому, що йому було дано осягнути світ ідей, по моделі якого створений мир речей? Ідея є самоочевидність розуму, узятого без жодних образів, сама виступаюча інструментом створення і конструювання образів. Ідея, яку з превеликою працею може осягнути смертний, є в той же час початковий принцип побудови буття, а значить, повинна бути і принципом побудови істинного знання. Так було у Платона, але М. Екхарт, думку якого ми вже приводили, теж був переконаний, що мислитель, що пізнає Бога "без допомоги образу", стає тотожним Богу. Вчені Відродження також вважали, що істини, що відкриваються розумом і не мають наочного виразу, дані як би самим Богом. З одного боку, учені віддавали дань своєму часу, коли прийнято було вважати, що вищі істини можуть бути встановлені тільки Богом. З другого боку, в апеляції до Бога був своєрідний "героїзм послідовності". Адже логіка мислення вимагала виходу за межі уяви, тобто в сферу неназваного, яке все ж таки потрібне було якось назвати і позначити. Знання про те, що не можна представити наочно, що є протиприродним з погляду земного існування, тільки в Новий час стали називати природними законами природи, а мислителі Відродження посилалися на Бога або на універсальний Розум. (7; 53)
Хоча свідомість учених Відродження була сумішшю раціоналізму і містицизму, потрібно відзначити, що їх Бог - це не старозавітний Бог, що заборонив Адаму куштувати плоди "пізнання добра і зла". Саме ця обставина служила підставою для переслідувань деяких учених інквізицією. Католицька церква надавала протидію навчанню Миколи Коперника (1473-1543) про геліоцентризм. Жертвою переслідування став італійський філософ Джордано Бруно (1548-1600). Був зраджений суду інквізиції Галілео Галілей (1564-1642), якого звичайно відносять до основоположників науки Нового часу. Він розділяв ідею відродження та самовідречення людини, одним із слідств якої з'явився науковий світогляд. Ця ідея була представлена ще в навчанні Миколи Кузанського (1401-1464), одного з якнайглибших мислителів Відродження; по його думці, єство людської особи є вираз нею загального, тобто Бога. А італійський філософ Піко Делла Мірандола (1463-1494), автор знаменитої "Мови про гідність людини", затверджував, що якщо Бог є творцем себе самого, то і людина повинна теж створювати себе сам. Гуманістична спрямованість Відродження виявлялася в тому, що науковий світогляд епохи був пов'язаний з проблемою людського існування. (5; 232)
Вчення про суспільство і державу.
Природно, що найяскравіше цей зв'язок виявлявся в гуманітарних науках, які діячі Відродження розглядали як засоби виховання. Канцлер Флоренції Колюччо Салютаті (1331-1406) вважав за можливе створення царства добра і милосердя на Землі, наголошуючи при цьому на необхідності визнання свободи волі у людини. Леонардо Беруні (1370-1441), інший канцлер Флоренції, розвивав теорію цивільного гуманізму, демократії і свободи, вважаючи їх природними формами спільності людей. Найважливішим етичним боргом, вважав він, є служіння суспільству, республіці. Природний погляд на державу розвивав Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Він заперечував божественність політичної влади, рахував політичну боротьбу рушійною силою історії. Його твір "Государ" (1513) був настільною книгою багатьох найбільших політичних діячів різних країн. Один із засновників вчення про природне право, голландський юрист, соціолог і дипломат Гуго Гроцій (1583-1645), вважав, що це право ґрунтується не на волі Бога, а на природі людини і основними принципами такого права є особиста свобода, недоторканність власності, дотримання договорів, справедливе покарання за злочин. Соціальними навчаннями закладалися основи буржуазної демократії і державності. (7; 155)
Малюючи ідеал людської особи, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, здатність творити і створювати навкруги себе новий світ. Неодмінною умовою для цього італійські гуманісти Лоренцо Валла (1407 1457 рр.) і Л. Альберта (1404 1472 рр.) вважали накопичені знання, які допомагають людині зробити вибір між добром і злом. Високе уявлення про людину було нерозривно пов'язано з ідеєю свободи його волі: особа сама обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю. Цінність людини стала визначатися його особистими достоїнствами, а не положенням в суспільстві: "Благородність немов якесь сяйво, витікаюче від чесноти і освітлюючи її володарів, якого б походження вони не були". ( З "Книги про благородність" Поджо Браччоліні, італійського гуманіста XV століття).
Культура Ренесансу формувалася як заперечення середньовічних догматів, але в ній не міг не виявитися вплив середньовічної культури. Це переважання біблійних тим сюжетів, вплив схоластики, більшість замовлень майстрам робила церква. Відродження - це час висунення на 1-й план живопису через прагнення мистецтва Ренесансу пізнати і відобразити реальний мир, його красу і різноманітність. Наступала епоха стихійного і буйного самоутвердження людської особи, що звільняється від середньовічної корпоративності і моралі, що підпорядковує індивіда цілому.
Епоха Відродження - час великих відкриттів, великих майстрів і їх видатних творів. На ній наголошено появою цілої плеяди художників-учених, серед яких перше місце належить Леонардо да Вінчі.
Характерною межею Ренесансу був тісний зв'язок науки і мистецтва. Це зумовило титанізм осіб Відродження: майстри Ренесансу, особливо Високого, суміщали в собі і художників, і поетів, і інженерів, і музикантів.
Своєрідний характер мало північне Відродження (Німеччина, Нідерланди, Франція). Воно відстає від італійського на ціле сторіччя. В мистецтві північного Відродження більше середньовічного світогляду, впливи релігії, символіки. Філософською основою північного Ренесансу був пантеїзм, який, не заперечуючи Бога, як би розчиняє його в природі. Засновником і найбільшим представником північного Відродження був Альбрехт Дюрер. Він був теоретиком мистецтва, першим в Німеччині створив працю про перспективу. Дюрер був автором безлічі картин, гравюр, гравюр на дереві, малюнків і акварелей. Вплив пантеїзму зумовив появу пейзажу як самостійного жанру. (9; 112)
Проторенесанс - це підготовка до Відродження, він був тісно пов'язаний з середньовіччям. На рубежі XIII і XIV сторіч італійська культура переживає блискучий підйом. Культура Італії XIII - XIV століть складна і суперечлива. Багато що в ній ще органічно пов'язано із загальноєвропейською середньовічною культурою, але одночасно в ній з'являються нові риси, що передують розвитку Ренесансу.
Висновок
Не дивлячись на всі свої недоліки, середньовічний університет все ж таки давав можливість дістати непогану освіту. В університетах навчалися такі відомі діячі культури, як Пьер Абеляр, Петро Ломбардській, Хома Аквінській, Дунс Скотт, Вільям Оккам і ін. Середньовічні університети були складним організмом, що стояв в центрі культурного життя Європи і чуйно реагував на всі перипетії соціальної і класової боротьби. В них концентрувалася розвиток науки того часу. Велика роль середньовічних університетів в розвитку культури. Вони сприяли інтернаціональному культурному спілкуванню.
Університетське середовище, збудоване на вільнодумстві і виборності влади, сприяло формування нового менталітету, заснованого на пошані до особи людини і уміння висувати і боронити в суперечках нові ідеї.
Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження пройнято ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасної, гармонійно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. "Але свобода в розумінні італійського Ренесансу, - писав його знавець А.К.Джівелегов, - мала на увазі окрему особу. Гуманізм доводив, що людина в своїх відчуттях, в своїх думках, в своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над ним не повинне бути силою волі, що заважає йому відчувати і думати, як хочеться". В сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок ренессанського гуманізму. Але, безумовно, гуманізм слід розглядати як головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від всього ходу історичного розвитку Італії в епоху розкладання феодальних і зародження капіталістичних відносин, що почалося. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, який сприяв затвердженню засобу культури, спираючись, перш за все на античну спадщину. Італійський гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV столітті, яскравий розквіт наступного сторіччя, внутрішню перебудову і поступові упади в XVI столітті. Еволюція італійського Відродження була тісно пов'язана з розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості і, у свою чергу, надало могутню дію на художню культуру Ренесансу.
Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні і розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, його місце і роль в природі і суспільстві. Це навчання складалося переважно в етиці і збагатило в самих різних областях культури ренесансу. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до питання соціальної етики, В рішенні яких вони спиралися на уявлення про потужність творчих здібностей і волі людини, про його широкі можливості побудови щастя на землі. Важливою передумовою успіху вони рахували гармонію інтересів індивіда і суспільства, висували ідеал вільного розвитку особи і нерозривно пов'язаного з ним вдосконалення соціального організму і політичних порядків. Це додавало багатьом етичним ідеям і навчанням італійських гуманістів яскраво виражений характер.
Список літератури
1. Культурология. История мировой культуры: Учебное пособие для вузов / Под ред. проф. А.Н.Марковой. - М, 1995.
2. Из истории культуры Средних веков и Возрождения. Издательство "Наука", М 1976 г.
3. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. М., 1989.
4. Н.А.Дмитриева "Краткая история искусств" Выпуск I и выпуск II 1991г.
5. Энциклопедия: "Всемирная история." Том 1. Гл. Редактор Мария Аксёнова. Москва "Авант +" 1997 год. Стр. 351
6. Западная философия. "От истоков до наших дней: Средневековье".Джованни 7. Реале и Дарио Антисери. ТОО ТК "Петрополис" Санкт - Петербург 1995 год.
8. История средневековой философии. Фредерик Копстон. "Энигма" Москва 1997 год.
9. Интеллектуалы в средние века. Жак Ле Гофф. Аллерго - Пресс. Долгопрудный 1997 год.
10. История средних веков А. Я. Гуревич, Д. Э. Харитонович. Москва, ИНТЕРПРАКС 1995 год
11. Энциклопедия: "Из истории человеческого общества". Том 8. Академия педагогических наук СССР. Издательство "Просвещение" Москва 1967 год
12. Большая Советская Энциклопедия. Москва "Большая Энциклопедия". Гл. Редактор А. М. Прохоров. Москва 1989 год.