Вступ
Николло Макіавеллі (1469-1527) є одним з перших теоретиків нової епохи.
Макіавеллі – суспільний діяч, історик, видатний політичний мислитель. Він народився у Флоренції в епоху складання національно-згуртованих і політично незалежних держав.
Його творами встановлений початок політико-правової ідеології Нового часу.
Свої погляди про державу і політику Макіавеллі висловив в таких своїх працях, як «Государ», «Міркування на першу декаду Тіта Лівія», «Про військове мистецтво».
Головний об'єкт вивчення Макіавеллі – держава. Це він вперше ввів термін «держава». До нього мислителі спиралися на такі терміни, як: місто, імперія, королівство, республіка, князівство і т.д.
Дану тему досліджували самі різні вчені. Наприклад, Долгов К.Н. Досліджував політичну філософію Никколо Макіавеллі. В роботі Пугачева В.П. розглядаються погляди Н. Макіавеллі на політику, державу.
Мета даного реферату: розглянути погляди Н. Макіавеллі про державу, політику, про військову справу, про релігію, про взаємостосунки государя і його підданих.
Основна частина
Державу Макіавеллі розглядав як якесь відношення між урядом і підданими, що спирається на страх або любов останніх. Держава непорушна, якщо уряд не дає приводу для змов і обурень, якщо страх підданих не переростає в ненависть, а любов – в презирство. Всі держави Макіавеллі ділить на наступні види: «всі держави, всі держави, що володіли або володіючі владою над людьми, були і суть або республіки, або держави, керовані єдиновладно»1.
Якнайкраща форма правління, вважає Макіавеллі, – республіка, але державі, «де государ править в оточенні слуг, які милістю і зволенням його поставлені на вищі посади, допомагають йому управляти державою», також віддані симпатії автора.
Змішану республіку Макіавеллі вважав результатом і засобом узгодження прагнень і інтересів соціальних груп, що борються. В кожній республіці завжди бувають два протилежні напрями: одне – народне, інше – вищих класів; з цього розділення витікають всі закони, що видавалися на користь свободи.
Держави, керовані одноосібно, у нього діляться на успадковувані і нові. Наслідному государю набагато легше утримати владу, ніж новому, тому як для цього достатньо не переступати звичаї предків і без поспішності пристосовуватися до нових обставин. «Наслідному государю, чиї піддані встигли зжитися з правлячим будинком, набагато легше утримати владу, ніж новому, бо для цього йому достатньо не переступати звичай предків і надалі без поспішності застосовуватися до нових обставин. При такому образі дій навіть посередній правитель не втратить влади, якщо тільки не буде повалений особливо могутньою і грізною силою, але і в цьому випадку він відвоює владу при першій же невдачі завойовника. Важко утримати владу новому государю».
І завойоване і успадковуване володіння можуть належати або до однієї країни і мають одну мову, або до різних країн і мати різні мови. «в першому випадку утримати завойоване неважко, особливо якщо нові піддані і раніше не знали свободи». Для цього достатньо всього лише викоренити рід колишнього государя, бо при спільності звичаїв і збереженні старих порядків ні від чого іншого не може відбутися турботи.
Колишні ж закони і податі слід зберегти. Тоді завойовані землі в «найкоротші терміни зіллються в одне ціле з відвічною державою завойовника». В другому ж випадку для збереження влади потрібні і великий успіх, і велике мистецтво. Один з найвірніших засобів, по Макіавеллі, переселитися туди на проживання, «бо тільки живучи в країні, можна помітити смуту, що починається, і своєчасно її присікти. Інакше дізнаєшся про неї тоді, коли вона зайде так далеко, що буде пізно вживати заходів».
Ще один спосіб – заснувати в одному-двох місцях колонії, пов'язуючі нові землі з державою завойовника. Колонії не вимагають великих витрат і розоряють вони лише ту жменьку людей, чиї поля і житла відходять новим поселенцям. Колонії дешево обходяться государю і вірно йому служать. Якщо ж замість колоній розмістити в країні військо, то зміст його обійдеться набагато дорожче і поглине всі доходи від нової держави, унаслідок чого придбання обернеться збитком. Ще один недолік в цьому – постої війська, які обтяжують все населення, отчого кожний, випробовуючи тяготи, стає ворогом государю.
В чужій по звичаях і мові країні завойовнику слід зробитися також главою і захисником більш слабких сусідів і постаратися ослабити сильних. Крім того, новий государ повинен стежити за тим, щоб в країну не проник такий же сильний, як і він, чужоземний правитель. «Таких завжди закликають незадоволені усередині країни по надлишку честолюбства або із страху»2. Тому що коли могутній государ входить в країну, менш сильні держави відразу примикають до нього. Звичайно це відбувається через заздрість до тих, хто перевершує їх силою. Сильному государю немає потреби схиляти жителів в свою користь, вони самі охоче приєднаються до створеної їм держави. Отже якщо государ про все цьому не поклопочеться, він скоро позбавиться завойованого.
Макіавеллі виділяв також церковні держави, про які можна сказати, що оволодіти ними важко, бо для цього потрібна доблесть або милість долі, а утримати легко, бо для цього не вимагається ні того, ні іншого. Держави ці спираються на освячені релігією засади, такі могутні, що вони підтримують государів у влади, незалежно від того, як ті живуть і поступають. Тільки там государі мають владу, але її не відстоюють, мають підданих, але ними не управляють. І, проте ж, на владу їх ніхто не робить замах, а піддані їх не обтяжуються своїм положенням і не хочуть, та і не можуть від них відпасти. Отже лише ці государі незмінно перебувають в благополуччі і щасті.
Важливим засобом політики Макіавеллі вважав релігію. Релігія, міркував Макіавеллі, – могутній засіб дії на розум і вдачі людей. Там, де є хороша релігія, легко створити армію. Держава повинна використовувати релігію для керівництва підданими.
Роль церкви і в історії Італії, і в історії Європи Макіавеллі оцінював дуже негативно3. Макіавеллі добре бачив, відчував і усвідомлював силу релігії, її соціальну функцію, її консерватизм і владу над розумом і серцями віруючих і тому закликав всемірно використовувати цю силу для загального блага, особливо для об'єднання і зміцнення держави.
Виходячи з цього, Макіавеллі настійно рекомендував главам республік або царств зберегти основи підтримуючої їх релігії. Якщо вони заохочуватимуть і умножатимуть все, що виникає на благо релігії, хоча б вони самі і рахували все це обманом і брехнею, то їм буде легко зберегти свою державу релігійним, а значить – добрим і єдиним.
Основне нещастя своєї батьківщини він бачив в тому, що церква не володіла достатньою силою, щоб об'єднати країну, але була достатньо сильної, щоб перешкодити їй об'єднанню не під своїм верховенством. В «Государі» Макіавеллі приводить безліч прикладів помилкової політики тат, і помилки ці пояснював тим, що Ватикан свої інтереси завжди ставив вище за загальнонаціональні інтереси Італії.
Проте Макіавеллі визнавав саме практичну користь релігії. Це його злегка зневажливе відношення до римської католицької церкви цілком з'ясовно.
Як християнин de jure він був зобов'язаний знати основні догмати християнської віри, як освічена людина свого часу він повинен був читати праці батьків церкви, але те, що він бачив навкруги себе, нітрохи не нагадувало мир євангельських заповідей. Розпусні і продажні священики, обагрені кров'ю руки намісників святого Петра, кардинали, що б'ються за владу подібно зграї диких псів, – ось те, що було цілком звичайним для того часу.
Ті ж, хто намагався боротися із станом речей, що створився, частіше за все розлучалися з свободою, а то і з самим життям. Як приклад можна привести сучасника і земляка Макіавеллі – Савонаролу. Але і цей борець за чистоту Церкви навряд чи був людиною, здатною привернути симпатії такої особи як Никколо Макіавеллі до християнської релігії: вузьколобий фанатизм, непомірна гординя, погано що поєднується з проповідуючим їм християнським упокорюванням, – людина, що наділює такими якостями, не дуже підходив на роль ідеального пастиря.
Макіавеллі відділяв політику від моралі. Політика (установа, організація і діяльність держави) розглядалася як особлива сфера людської діяльності, що має свої закономірності, які повинні бути вивчені і осмислені, а не виведені з св. Писання або сконструйовані умоглядно. Такий підхід до вивчення держави був величезним кроком вперед в розвитку політико-правової теорії.
Макіавеллі справедливо вважає, що государі стають великими, коли долають труднощі і опір, що чинить їм. Іноді доля посилає ворогів, щоб дати государю випадок перемогти їх і піднестися. «проте багато хто вважає, що мудрий государ і сам повинен, коли дозволяють обставини, майстерно створювати собі ворогів, щоб, взявши над ними верх, з'явитися ще в більшій величі»4.
Макіавеллі вибудовує значну програму, виконуючи яку государ може добитися того, щоб його почитали.
Ніщо не може вселити государю такої пошани, як військові підприємства і надзвичайні вчинки.
Макіавеллі розрізняє наступні види військ:
власне;
союзницьке;
наймане;
змішане.
Наймані і союзницькі війська даремні і небезпечні. Ніколи не буде ні міцною, ні довговічною та влада, яка спирається на наймане військо, бо найманці честолюбні, розпущені, схильні до розбратів, задиристі з друзями і боязкі з ворогом, віроломні і нечестиві; поразка їх відстрочена лише настільки, наскільки відстрочений рішучий напад; в мирний же час вони розорять тебе не гірше, ніж у військове ворог. Пояснюється це тим, що не пристрасть і не яка-небудь інша спонука утримує їх в бою, а тільки мізерна платня, що, звичайно, недостатньо для того, щоб їм захотілося пожертвувати за тебе життям. Їм вельми до душі служити тобі в мирний час, та варто початися війні, як вони показують тил і біжать.
Союзницькі війська – ще один різновид даремних військ – це війська сильного государя, які закликаються для допомоги і захисту. Союзницьке військо – це вірна загибель тому, хто його закликає: воно діє як одна людина і неподільно покоряється своєму государю; найманому ж війську після перемоги потрібно і більше часу, і більш зручні обставини, щоб тобі пошкодити; в ньому менше єдності, воно зібрано і оплачуваний тобою, і той, кого ти поставив на чолі нього, не може відразу увійти до такої сили, щоб стати для тебе небезпечним суперником. В найманому війську небезпечно недбайливість, в союзницькому війську – доблесть.
Мудрі государі завжди вважали за краще мати справу з власним військом, відзначає Макіавеллі. Краще, вважали вони, програти з своїми, ніж виграти з чужими, бо не істинна та перемога, яка здобута чужою зброєю.
Таким чином, государ не повинен мати ні інших помислів, ні інших турбот, ні іншої справи, окрім війни, військових встановлень і військової науки, оскільки війна є єдиний обов'язок, який правитель не може покласти на іншого. Військове мистецтво наділює такою силою, що дозволяє не тільки утримати владу тому, хто народжений государем, але і досягти влади тому, хто народився простим смертним. І навпаки, коли государі подумували більше про задоволення, ніж про військові вправи, вони втрачали і ту владу що мали. Зневага цим мистецтвом є головною причиною втрати влади, як володіння ним є головною причиною отримання влади.
При цьому государ повинен читати історичні праці, особливо вивчати дії видатних полководців, розбирати, якими способами вони вели війну, що визначало їх перемоги і що поразки, з тим, щоб брати перші і уникати останніх. Же найголовніше – прийняти за зразок кого-небудь з прославлених і шанованих людей старовини і постійно тримати в пам'яті його подвиги і діяння.
Таким чином, для успіху на ниві зовнішньої політики государ повинен бути розумний, хитрий, виверткий, він повинен уміти передбачати наслідки кожного зробленого ним кроку, повинен відкинути убік всі принципи честі і поняття моралі і керуватися єдино міркуваннями практичної вигоди. Як політик, ідеальний государ зобов'язаний поєднувати в собі сміливість і рішучість з обережністю і передбачливістю5.
2.2 Народ і держава
Макіавеллі дає реалістичну картину людських якостей існуючих і існуючих государів, а також аргументовану пораду – яким належить бути новому государю в реальному житті.
«Якщо ж говорити не про вигадані, а про істинні властивості государів, то треба сказати, що у всіх людях, а особливо в государях, що коштують вище інших людей, помічають ті або інші якості, заслуговуючі похвали або осуд».
Макіавеллі розглядає «добродійники» і «вади» людей в єдності, оскільки вони і існують в житті. Він чудово розуміє, що важко знайти людину, а особливо государя, який володів би всіма позитивними якостями і жодним негативним. Але ще важче, навіть якщо б така ідеальна людина або государ була, проявити всі ці хороші якості, оскільки умови життя цього не дозволяють і не допускають.
Його реалізм носить класовий характер. В ньому виражається послідовність вимог висхідного класу, революційність устремлінь буржуазії.
Новий государ Макіавеллі – це не просто людина, що володіє тими або іншими об'єктивними або суб'єктивними якостями і властивостями, не просто ідеальний образ або прообраз, з яким повинні співвідноситися реально існуючі государі. Це перш за все сама безкомпромісна, найрішучіша альтернатива нового буржуазного ладу суспільному і державному феодалізму.
Добре мати славу щедрого государя. Проте, той, хто проявляє щедрість, щоб славитися щедрим, шкодить самому собі.
Ради того, щоб не обирати підданих, не бідніти, не викликати презирства і не стати мимоволі жадібним, государ повинен нехтувати славою скупого правителя, бо скупість – це одна з тих вад, які дозволяють йому правити. Проте витрачати можна або своє, або чуже. В першому випадку корисна ощадливість, в другому – якомога велика щедрість.
Государ, якщо він бажає утримати в покорі підданих, не повинен зважати на звинувачення в жорстокості. Учинивши декілька розправ, він проявить більше милосердя, ніж ті, хто по надлишку його потурає безладдю. Бо від безладдя, яке породжує грабежи і вбивства, страждає все населення, тоді як від кари, що накладається государем, страждають лише окремі особи.
Макіавеллі тут же застерігає проти прояву цього милосердя не до ладу. Чезаре Борджа славився нещадним, але його жорстокість відновила Романью, об'єднала її, повернула її до світу і вірності, а флорентийський народ, щоб уникнути нарікань в жорстокості, припустився руйнування Пістойі.
Макіавеллі чудово бачив, що колись піднесені людські відносини – любов, дружба, відданість, велич, благородність душі і так далі, тепер стали продаватися і купувати як будь-які інші речі. Тому новий государ повинен віддавати собі в цьому звіт, і якщо вже щось люди поважають, так це силу, силу, що вселяє їм страх.
Проте государ повинен вселяти страх так, щоб якщо не придбати любові, то хоча б уникнути ненависті, бо цілком можливо вселяти страх без ненависті. Щоб уникнути ненависті, государю необхідно утримуватися від посягань на майно громадян і поданих і на їх жінок.
Таким чином, Макіавеллі радить застосовувати жорсткі заходи тільки там, де це викликається необхідністю. Тільки сила, яка викликає пошану і страх, як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, убереже государя і його країну від загибелі. Але цю силу треба застосовувати з розумом, з мудрістю і людинолюбством, вчасно, без коливань, з достатнім виправданням і явною причиною.
При цьому, як істинний ідеолог буржуазії, Макіавеллі відкрито оголошує недоторканність приватної власності, житла і сім'ї громадян. Все інше залежить від самого государя, якому Макіавеллі радить спиратися тільки на те, що залежить від нього самого, а не на те, що залежить від інших.
Макіавеллі зовсім не проповідує аморалізм, він швидше констатує аморалізм існуючого суспільства, особливо влада імущих: вони зустріли його політичну доктрину в багнети, оголошуючи його навчання аморальним тільки тому, що він розкривав і оголяв аморальний характер їх образу думки і образу дій6.
Як і в інших випадках, Макіавеллі не боїться того, що його думки різко відрізнятимуться від загальноприйнятих. Послідовно дотримуючись своєї позиції політичного реалізму, Макіавеллі відкидає геть існуюче в історії і в його час вигадки щодо республік, князівств і государів і прагне досліджувати те, що існує насправді, насправді, а не в уяві тієї або іншої людини.
Ось що пише Спіноза з приводу ідей Макіавеллі: «що стосується засобів, якими винен користуватися князь (Princeps), керівний винятково пристрастю до панування, щоб зміцнити і зберегти владу, то на них детально зупиняється найпроникливий Макіавеллі; з якою, проте, метою він це зробив, представляється не зовсім ясним. Але якщо ця мета була благою, як і слід чекати від мудрого чоловіка, вона полягала, мабуть, в тому, щоб показати скільки нерозсудливо поступає багато хто, прагнучи усунути тирана, тоді як не можуть бути усунені причини, унаслідок яких князь перетворюється на тирана, але, навпаки, тим більше посилюється, ніж більша причина страху представляється князю»7.
Макіавеллі попереджав, щоб новий государ уникав таких справ, які викликали б до нього ненависть і презирство. Презирство государі порушують непостійністю, легковажністю, зніженістю, легкодухістю і нерішучістю. Ці якості треба остерігатися, навпаки, в кожній дії проявляти великодушність, безстрашність, грунтовність і твердість.
Государю страшні дві небезпеки: одна – зсередини, від підданих, інша – ззовні, від іноземних государів. Проти небезпеки ззовні захищаються хорошою зброєю і хорошими союзами, а справи усередині країни завжди будуть стійкі, якщо все благополучно ззовні, лише б не почалися змови і не пішла б через це смута.
Макіавеллі чітко виявляв відмінність класових інтересів: народ дорожив спокоєм, а тому любив мирних правителів, а солдати, природно, любили войовничого і жорстокого государя. Ті імператори, які виявилися нездатними тримати в узді народ і солдат, завжди гинули. Інші вставали на сторону солдатів. Йшло це на користь чи ні, залежало від того, наскільки імператор примушував солдатів поважати себе.
Макіавеллі рахує досягнення певної рівноваги класових сил однієї з найважливіших задач.
Макіавеллі відзначає, що римські імператори не тільки повинні були боротися з честолюбством знатних і із зухвалістю народу, як це було в інших державах, але їм ще доводилося виносити кровожерливість і пожадливість солдатів. В цьому він убачає одну з причин загибелі багатьох римських імператорів.
«добрими справами можна накликати на себе ненависть точно також, як і поганими, тому государ, як я вже говорив, не рідко вимушений відступати від добра ради того, щоб зберегти державу, бо якщо та частина піддонних той, що чийого розташовує шукає государ, будь то народ, знать або військо розбещені, то государю, щоб їй догодити, доводиться діяти відповідно, і в цьому випадку добрі справи можуть йому нашкодити»8. У будь-якому випадку Макіавеллі радить новому государю бути слід політиці «найлютішого лева і найпідступнішої лисиці». Проте сучасні государі повинні більше догоджати народу, оскільки немає постійних військ, зрощених з урядом і з управлінням провінціями. Важливий задовольнити народ, ніж солдат, тому що народ сильніше за солдатів.
Макіавеллі явно прагне піклуватися про благо народу, причому він навіть знаходить цьому цілком практичне пояснення для государів – бо незадоволений, зневажаючий свого вождя народ – це більш страшна загроза для будь-якого правителя, ніж найсильніший зовнішній ворог.
Макіавеллі настирливо переконує, що сильну державу можна одержати тільки невпинно піклувавшися про благо народу. Саме в цьому значенні Макіавеллі розуміє ідею демократії, для нього ідеальним державним пристроєм є те, яке забезпечує благо більшості.
Макіавеллі настирливо закликає добиватися активної згоди народних мас на єдино можливий у той час вид демократії - абсолютну монархію, руйнуючу феодальну і сіньориальну анархію.
Для Макіавеллі важливою суспільною цінністю була свобода в широкому розумінні цього слова. Свобода важлива і для держави в цілому. Країна повинна уміти зберігати свою незалежність. Свобода необхідна для будь-якого суспільного шару. Найбідніші верстви населення мають невід'ємне право захищатися від посягань із сторони привілейованих класів на свої права, свободи і майно.
Свобода важлива і для окремого громадянина – свобода совісті, свобода вибору своєї долі, свобода від страху за своє життя, честь і стан. Але самі по собі ці два поняття – свобода і абсолютна монархія – поєднуються досить погано. Не знаходячи виходу з цієї суперечності, Макіавеллі уклав, що кращої з теоретично можливих форм правління є «змішана», тобто та, де різні шари і класи населення «стежать» один за одним, за дотриманням законів і збереженням свобод.
«Саме змішення правління царів, оптиматів і народу зробило вчиненим державний пристрій римської республіки до часів Гракхів»9.
Досконалим ідеалом є та форма правління, при якій одна людина може одержати необмежену владу тільки тоді, коли гостро потрібні рішучі і негайні дії, у разі війни, наприклад. В решту часу рішення ж про управління державою повинні прийматися колегіально, з участю якомога більшого числа зацікавлених сторін.
По суті, Макіавеллі висловлює своєрідний кодекс поведінки і дій нового государя, його так би мовити, стратегію і тактику у внутрішній і зовнішній політиці.
Висновок
Отже, ми розглянули погляди Николло Макіавеллі про державу, політику, про військову справу, про релігію, а також про взаємостосунки государя і його підданих, народу.
Слід зазначити, що Макіавеллі вперше в історії відділив політику від моралі і релігії і зробив її автономною, самостійною дисципліною, з властивими їй законами і принципами, відмінними від законів моралі і релігії.
Політика, згідно Макіавеллі, є символ віри людини, і тому займає пануюче положення в світогляді. Політична ідеологія Макіавеллі направлена на досягнення певної політичної мети – формування колективної волі, за допомогою якої можна створити могутню, єдину державу.
Твори Макіавеллі зробили величезний вплив на подальший розвиток політико-правової ідеології. В них сформульовані і обгрунтовані головні програмні вимоги буржуазії: непорушність приватної власності, безпека особи і майна, республіка як якнайкращий засіб забезпечення «благ свободи», засудження феодального дворянства, підкорення релігії політиці і ряд інших.
1 Гончаров І.А. Государ. Міркування про першу декаду Тіта Лівія / Під ред. Р. Муравьевой, Р. Ходовського. СПб., 2002
2 Гончаров І.А. Государ. Міркування про першу декаду Тіта Лівія / Під ред. Р. Муравьевой, Р. Ходовського. СПб., 2002.
3 Долгов К.Н. Гуманізм, відрождення и політична філософія Николло Макіавелли. М., 1982, с. 121
4 Гончаров І.А. Государ. Міркування про першу декаду Тіта Лівія / Під ред. Р. Муравьевой, Р. Ходовського. СПб., 2002
5 Пугачов В.П. Введення в політологію. М., 1996, с. 123.
6 Долгов К.Н. Гуманізм, відрождення и політична філософія Николло Макіавелли. М., 1982, с. 159
7 Спіноза Б. Вибрані твори, том 2. М., 1957, с. 562
8 Гончаров І.А. Государ. Міркування про першу декаду Тіта Лівія / Під ред. Р. Муравьевой, Р. Ходовського.. СПб., 2002
9 Гончаров І.А. Государ. Міркування про першу декаду Тіта Лівія / Під ред. Р. Муравьевой, Р. Ходовського. СПб., 2002.