Вступ

Важлива роль серед галузей невиробничої сфери належить житлово-комунальному господарству України, яке являє собою багатогалузеву технічно забезпечену галузь, що має розгалужену структуру, і містить у собі комплекс послуг, спрямованих на задоволення першочергових життєвих потреб населення. Специфічною особливістю цієї галузі є територіальна роз'єднаність житлово-комунальних об'єктів, що потребують цілодобової надійної експлуатації, необхідності оперативного, а в ряді випадків аварійного характеру виконання робіт величезних обсягів і трудомісткості, що потребують широкого застосування машин, механізмів і малої механізації різноманітного призначення. Житлово-комунальне господарство являє собою один із складних і багатогранних об'єктів управління. У зв'язку з цим життєво важлива і необхідна докорінна перебудова цієї галузі, з огляду на те, що Україна веде перебудову економіки від командно-планової системи управління економікою до ринкових методів господарювання.

В наступний час рівень розвитку житлово-комунального господарства не задовольняє потреб населення, а матеріально-технічна база підприємств і організацій цієї галузі потребує розширення та удосконалення. Галузь потребує створення автоматизованих систем управління житлово-комунальним господарством із використанням нових електронно-обчислювальних машин на всіх рівнях, що забезпечить підвищення ефективності цієї галузі народного господарства, приведе до поліпшення наданих населенню комунальних послуг.

Мета роботи – характеристика розвитку комунального господарства на прикладі міста Чернігів.

Завдання роботи:

1. дати поняття про житлово-комунальне господарство та його проблеми;

2. проаналізувати окремі складові комунального господарства;

3. дати характеристику впливу комунального господарства на довкілля та заходи щодо боротьби з забрудненням.

1. Поняття про житлово-комунальне господарство та його проблеми

Житлово-комунальне господарство – це одна з найважливіших галузей господарського комплексу міста, що забезпечує його життєдіяльність.

Сьогодні житлово-комунальне господарство міста переживає значні труднощі. Збільшується кількість старого та аварійного житлового фонду, матеріально-технічна база житлово-комунального господарства вкрай зношена, обладнання застаріле та енергомістке.

Фізичне та моральне старіння конструкцій і внутрішніх систем житлових будівель стало головною причиною зниження якості комунальних послуг, погіршення комфортності, надійності та безпечності умов проживання мешканців міста. З іншої сторони, поганий фізичний стан внутрішньобудинкових систем, низькі теплозахисні властивості огороджувальних конструкцій та відсутність у споживачів технічної можливості для керування споживанням теплової енергії призводять до невиправдано високого рівня обсягів споживання тепла і питної води.

Відповідно неухильно збільшуються обсяги нарахувань з оплати послуг з теплозабезпечення для мешканців, що особливо гостро проявилося в умовах стрімкого зростання вартості енергоносіїв в Україні.

Наявна законодавча та нормативна база недостатня і недосконала, не забезпечує правових засад реформування житлово-комунального господарства, взаємовідносин підприємств і організацій галузі та споживачів послуг.

Усе це свідчить про наявність системної кризи в галузі та про міжгалузевий характер проблем, для розв’язання яких, а також для забезпечення переходу до нової моделі сталого функціонування житлово-комунального господарства необхідно проведення житлово-комунальної реформи. Існуюча система управління житлово-комунальним господарством міст та селищ, що орієнтована на адміністративно-командні засади і при якій неможливе ефективне виконання одночасно функцій замовника, виробника та виконавця житлово-комунальних послуг, повинна бути реформована на засадах ринково-договірних відносин між замовниками, виробниками, виконавцями і споживачами житлово-комунальних послуг.

Законодавчі акти, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, прийняті за останні роки, дали можливість розпочати реформування відносин у житлово-комунальній сфері. Передбачена ними система фінансування житлово-комунального господарства і тарифна політика повинні забезпечити поступовий перехід на бездотаційний, самоокупний принцип роботи галузі. Обов’язковою умовою проведення житлово-комунальної реформи є зміна тактики ціноутворення, а саме: перехід від простого підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги до поступової диференціації цих тарифів з урахуванням реальних доходів громадян і фактичних витрат виробників житлово-комунальних послуг, якості та місцезнаходження житла. Одночасно із збільшенням частки відшкодування населенням витрат на утримання житла і отримання житлово-комунальних послуг передбачається зменшення розміру цих витрат шляхом застосування нових енергозберігаючих технологій і обладнання, альтернативних джерел енергопостачання, зменшення втрат у процесі виробництва та надання послуг, впровадження засобів обліку та регулювання обсягів споживання води, тепла, енергоресурсів [15].

Але успішне реформування системи житлово-комунального господарства неможливо без роз’яснення населенню основних завдань і очікуваних результатів реформи житлово-комунального господарства, створення у широких верств населення, які звикли з недовірою ставитися до будь-яких інновацій, впевненості у доцільності запланованих перетворень. У зв’язку з цим, надзвичайно важливою є активізація інформаційно-пропагандистського супроводу процесів реформування і модернізації житлово-комунального комплексу, а також створення прозорого механізму взаємодії підприємств житлово-комунального господарства та громадськості, спрямованого на вирішення проблемних питань у сфері житлово-комунального господарства.

Відбувається тенденція старіння житлового фонду, який здебільшого перебуває у незадовільному технічному стані: до категорії ветхих та аварійних віднесено 164 житлових будинки загальною площею 23,8 тис. кв. м, з яких – 38 аварійних будинків загальною площею 11,6 тис. кв. м, 126 ветхих будинків загальною площею 12,2 тис. кв. м.

Основні проблеми, що існують у житлово-комунальній галузі:

1) згубність загальної системи оподаткування для обслуговуючих організацій;

2) застарілий житловий фонд;

3) недостатнє бюджетне фінансування ремонту житлового фонду;

4) пасивне ставлення мешканців до утримання приміщень загального користування і прибудинкових територій;

5) низька ефективність роботи львівських комунальних підприємств;

6) недоступність ринку комунальних послуг для приватних структур;

7) недосконалість тарифної політики держави.

Незважаючи на високий рівень приватизації житла, питання організації обслуговування будинків, у яких є приватизовані квартири, залишається проблемним. Велика кількість дрібних власників, вимоги соціального захисту населення та обумовлена об’єктивними причинами неліквідність неподільного майна спільного користування у житловому господарстві стримують залучення зовнішніх фінансових ресурсів, не дозволяють використати механізм майнових гарантій повернення банківських кредитів і забезпечення економічних інтересів інвесторів. Останнім часом мешканці міста все частіше висловлюють своє невдоволення щодо якості надання житлово-комунальних послуг. Невдоволення мешканців спричинене перш за все тим, що невчасно вирішуються питання поточного та капітального ремонту будинків, яке призводить до передчасного руйнування житлового фонду [17].

Альтернативним варіантом утримання та експлуатації житла, а також реалізації права громадян щодо їх участі у місцевому самоврядуванні є формування ОСББ як найбільш прогресивної форми самоорганізації громадян.

2. Окремі складові комунального господарства

2.1 Централізоване водопостачання

Забір води з поверхневих водних об'єктів у межах міської зони здійснюється, як правило, для технічного водопостачання, поливання міських територій і пожежегасіння.

Для централізованого водопостачання міст використовують водні об'єкти, що відповідають нормам і вимогам до джерел господарсько-питного водопостачання і, що знаходяться на екологічно благополучних територіях.

У межах міської зони забір води для питних цілей з поверхневих водних об'єктів проводиться у виняткових випадках. Це можуть бути штучні водні об'єкти – канали або водоймища, спеціально призначені для питного водопостачання, у яких інші види водокористування заборонені. Навколо них обладнається зона санітарної охорони [5].

Зона санітарної охорони обладнається з метою забезпечення надійної санітарно-епідеміологічної обстановки. Зона складається з трьох поясів: першого – суворого режиму, других і третього – режимів обмеження. Границі 1 пояса для водотоку: нагору за течією – не менш 200 м від водозабору, униз – не менш 100 м, по березі – не менш 100 м від урізу води, до протилежного берега – не менш 100 м по акваторії, а при ширині ріки менш 100 м – вся акваторія і 50 м від уреза води всередину протилежного берега; для водойми – у радіусі 100 м від водозабору по акваторії і бережу. Границі ІІ пояса визначаються: нагору за течією водотоку – часом протікання води не менш 3 доби до водозабору; униз – не менш 250 м; бічні границі – від 500 м до 1000 м у залежності від рельєфу; для водойми – у радіусі не менш 3 км від водозабору, а по березі – так само, як і для водотоку. Границі ІІІ поясу по акваторії збігаються з границями ІІ пояса, а по березі складають 3–5 км від урізу води. Територія І пояса повинна бути обгороджена, спланована й озеленена. На акваторії встановлюються попереджувальні буї. Територія охороняється, доступ сторонніх осіб заборонений. У межах І поясу можуть знаходитися тільки будинки і споруди, зв'язані з експлуатацією водопроводу. У межах ІІ й ІІІ поясів приймаються заходи для попередження забруднення джерела водопостачання.

Контроль якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання здійснюється щодня місцевою санепідемслужбою і підприємством, що експлуатує водозабірні споруди.

Питні водозабори з підземних водоносних горизонтів звичайно розташовуються в межах міської території. Навколо них створюється зона санітарної охорони. Підземні води використовуються як для централізованого господарсько-питного водопостачання, так і для децентралізованого.

Одна з найважливіших частин життєзабезпечення міст – централізоване водопостачання – зіштовхується в останні десятиліття з великими труднощами. Дефіцит водних ресурсів потрібної якості приводить до необхідності транспортувати воду на сотні кілометрів. Зношеність і санітарний стан водоводів і розвідних мереж у багатьох містах України досягли критичного рівня.

Істотним недоліком централізованого водопостачання є застосування хлору для знезаражування води, що приведе до утворення і впливу на населення токсичних хлорорганических з'єднань. Хлорування води ефективно тільки стосовно холерного вібріона, збудникам черевного тифу і дизентерії. Відносно стійкими до хлорування залишаються збудники паратифу і мікрококи, спорові форми, ентеровіруси, цисти найпростіших, синьогнійна паличка й ін. Застосування інших методів знезаражування води стримується в зв'язку з їх більш високою вартістю.

Централізоване водопостачання населення міст знаходиться в залежності від роботи систем водовідведення [2].

Потреба людини в питній воді не перевищує 10 л/добу, що складає менш 5% від загального обсягу води, що приходиться на одного міського жителя при централізованому водопостачанні. Якісна питна вода в такій кількості може бути надана городянам з підземних джерел, у першу чергу кондиційних питних підземних вод із глибоких, надійно ізольованих горизонтів. Можуть розглядатися наступні варіанти децентралізованого водопостачання: бутилювання і пакетування екологічно чистої води, розвіз спеціальними автомашинами і відпуст води в тару споживача, організація водорозбірних пунктів і бюветів у житлових кварталах. Досвід використання підземних вод для децентралізованого водопостачання накопичений у Бердянську, Києві, Харкові і деяких інших містах України. Також можуть використовуватися поверхневі води, що пройшли очищення. Так, в Одесі й інших південних містах України через торговельну мережу надходить очищена на фільтрах річкова вода, що набирається населенням у свою тару. У Києві після Чорнобильської катастрофи в терміновому порядку було організовано децентралізоване питне водопостачання з мережі артезіанських свердловин з забором води населенням через стовпчики. У Бердянську водорозбірні пункти обладнані на магістральному водоводі, що подає кондиційну питну воду до головних споруд централізованої системи водопостачання. Розбір води здійснюється безкоштовно (Бердянськ, Київ) або за порівняно невелику плату від 3 до 15 коп. за літр (Одеса, Харків). Вартість бутильованої і пакетирувальної води значно вище – до 1 грн. за літр і вище.

Особливий інтерес представляє спосіб децентралізованого водопостачання з бюветів на базі спеціальних артезіанських свердловин, розміщених безпосередньо в житлових кварталах міст [7].

Скважинні водозабори обладнаються заглибними насосами і накопичувальними резервуарами. Улаштовуються зони санітарної охорони і зручні для населення підходи. Водорозбірні пункти повинні перебувати за межами зони суворого режиму. У розрахунку на неминучі втрати води обладнуються системи водовідводу в зливну систему.

З метою підвищення надійності роботи локальних водозаборів необхідно передбачити запасні системи автономного енергозабезпечення – дизельні електростанції, а також запасні накопичувальні ємності.

Економічні розрахунки показують, що в умовах щільної житлової забудови навіть при глибині водозабірної свердловини 800 м витрати на будівництво бювета при відпускній ціні на воду 5 коп. за літр окупляться за 2–2,5 року, а прибуток при наступній експлуатації одного бювета буде перевищувати 350 тис. грн. на рік.

Технологія децентралізованого питного водопостачання має наступні переваги:

• з'являється незалежна, надійно захищена система питного водопостачання на випадок аварій і інших надзвичайних ситуацій;

• підвищується надійність системи питного забезпечення, тому що при виході з ладу одного джерела населення може користуватися сусідніми;

• ощадливо витрачається артезіанська вода високої питної якості, запаси якої обмежені;

• для питних цілей використовується вода, що вимагає менших, у порівнянні з поверхневими вододжерелами, витрат на її підготовку;

• питна вода, що розбирається населенням у бюветах, на порядок дешевше бутильованої.

Необхідно підкреслити, що розглянуті варіанти децентралізованого водопостачання є лише доповненням до централізованих систем водопостачання міст і пропонують альтернативне джерело якісної питної води, що підвищує стійкість системи життєзабезпечення в кризових ситуаціях.

2.2 Системи водовідведення

Система водовідведення, названа ще каналізаційною системою, включає наступні основні елементи: внутрішні водовідвідні системи в житлових будинках або виробничих приміщеннях; внутрішньоквартальні або внутрішньомайданчикові водовідвідні мережі; зовнішні (позаплощадкові) водовідвідні мережі; регулюючі резервуари; насосні станції і напірні трубопроводи; очисні споруди; випуски очищених стічних вод у водні об'єкти; аварійні випуски стічних вод у водні об'єкти. Водовідвідні системи поділяються на загальсплавні, роздільні і комбіновані. У свою чергу роздільні системи поділяються на повні роздільні, неповні роздільні і напівроздільні [13].

Загальносплавна система водовідведення має одну водовідвідну мережу, призначену для відводу стічних вод усіх категорій: господарсько-побутових, виробничих і дощових (мал. 1). По довжині головного колектора загальносплавної системи можуть влаштовуватися ливньовипуски для безпосереднього скидання в річку частини стоку, що пропускається по системі водовідведення. Це проводиться з метою зменшення розмірів і кількості колекторів у кінцевій частині системи і відповідного її здешевлення.

Рис. 1. Загальнозливна схема водовідведення: РНС – районна насосна станція; ГНС – головна насосна станція; ОС – очисні споруди; ПП – промислове підприємство: 1 – границя міста; 2 – зовнішня (зовнішня) водовідвідна мережа трубопроводів; 3 – ливньовипуски; 4 – дюкер; 5 – напірні трубопроводи; 6 – випуск очищених стічних вод; 7 – лінії вододілів

Ливньовипуски облаштовуються таким чином, щоб виключити можливість переповнення головного колектора під час сильного дощу. Конструкція і розміщення ливньовипусків забезпечують включення їх у роботу, тобто скидання вод у річку, не раніше, ніж через 30 хвилин після початку інтенсивної зливи. За цей час найбільш забруднена частина поверхневого стоку з міської території по загальносплавному колектору надходить на міські очисні споруди, а менш забруднена частина при наповненні головного колектора почне надходити безпосередньо в річку. Зрозуміло, що випуск неочищених стічних вод у річку зв'язаний з її можливим забрудненням. Тому розміри вихідних отворів ливньовипусків і відповідно витрата неочищених вод, що скидаються через них, визначаються виходячи з асимілюючої здатності водотоку. Застосування загальносплавної системи водовідведення доцільно при наявності в місті повноводної річки.

Повна роздільна система водовідведення має два або більше колекторів, призначених для окремого відводу стічних вод визначеної категорії (мал. 2).

Господарсько-побутові стічні води відводять на загально-міські очисні споруди, де проводять їх очищення до кондицій, що задовольняють умовам скидання у водні об'єкти. Очищення виробничих стічних вод здійснюють на спеціальних очисних спорудах даного промислового об'єкта або групи таких об'єктів. Після очищення виробничі стічні води можуть бути використані для технічного водопостачання, подані на загально-міські очисні споруди для доочищення або скинуті у водний об'єкт. Талі і дощові води по колектору зливової каналізації подаються на очищення і надалі використовуються для технічного водопостачання або скидаються у водні об'єкти [17].

Рис. 2. Повна роздільна система водовідведення: а – без очищення поверхневого стоку; б і в-з очищенням поверхневого стоку відповідно на локальних і централізованих очисних спорудах; 1 – побутова мережа; 2 – зливна мережа; 3 – межа міста; 4 – виробнича мережа; 5 – межа промислового підприємства; 6 – повернення води на виробництво після очищення; 7 – подача води для доочищення на очисні споруди міста; 8 – подача очищених вод на промислове підприємство; 9 – напірні трубопроводи; 10 – випуск очищених виробничих стічних вод у водойму; 11 – розділові камери; 12 – регулюючий резервуар

Неповна роздільна система водовідведення передбачає відвід господарсько-побутових і виробничих стічних вод по єдиному колектору. Відвід дощових вод проводиться окремо по колекторах, лотках або канавах. Як правило, неповна роздільна система використовується для невеликих об'єктів водовідведення і є первісним етапом створення повної роздільної системи.

Напівроздільна система водовідведення передбачає відвід суміші господарсько-побутових і виробничих стічних вод по одному загальному колектору, а дощових вод – по іншому. Дощові і виробничо-побутові колектори по трасі водовідведення перетинаються (мал. 3). У місці перетину встановлюються розділові камери, за допомогою яких дощовий стік цілком або частково з дощового колектора попадає в головний. При порівняно малих витратах дощових вод вони повністю надходять у головний колектор. При великих витратах дощових вод у головний колектор надходить лише частина дощового стоку, що протікає по нижній (донній) частині дощового колектора. Це найбільш забруднена частина дощового стоку, що відводиться з прилягаючої території в початковий період дощу, коли відбувається змив основної маси забруднюючих речовин. Поступаюча в наступний період менш забруднена частина дощового стоку через розподільну камеру відводиться у водний об'єкт без очищення. У суміші з дощовими водами частково скидаються і стічні води.

Рис. 3. Напівроздільна система водовідведення: 1 – виробничо-побутова мережа; 2 – зливна мережа; 3 – промислове підприємство; 4 – роздільні камери

Комбінована система водовідведення являє собою сукупність загально-сплавної системи з повної роздільної. Така система формується в міру розвитку і реконструкції каналізаційної мережі міста. У старій частині міста може функціонувати загально-сплавна система водовідведення, а в районах новобудов створюється повна роздільна система.

2.3 Паливно-енергетичне господарство

Підприємства паливно-енергетичного комплексу – основа формування багатьох елементів територіальної організації народного господарства нашої країни. На базі розміщення об'єктів енергетики виникли потужні промислові центри і вузли, які стали ядрами утворення територіально-виробничих комплексів і промислових районів [8].

Знайдіть ці елементи територіальної організації господарства на карті. Які галузі промисловості дістали розвиток у зв'язку із будівництвом тут об'єктів енергетики?

У паливно-енергетичному комплексі зосереджена значна частка основних виробничих фондів промисловості України (споруди підприємств, машини і обладнання, транспортні засоби тощо) та працюючих. Навколо великих енергетичних об'єктів виросли міста і селища з розвинутою інфраструктурою. Сучасні впорядковані населені пункти в останні десятиліття в Україні формувалися практично тільки на базі будівництва великих атомних і теплових електростанцій.

Оскільки енергетичні ресурси нафти і газу в Україні обмежені, важливим є впровадження державної політики енергозбереження в промисловості, сільському господарстві і на побутовому рівні. Водночас необхідно добиватися зростання енергозабезпечення кожного жителя України і держави в цілому. Без цього неможливі покращання умов життя громадян нашої держави і підвищення продуктивності праці в усіх сферах народного господарства.

Енергетика значною мірою впливає не тільки на розвиток, а й на територіальну організацію народного господарства, насамперед промисловості. Науково-технічний прогрес коригує характер впливу енергетики на розвиток і розміщення господарства. Так, можливості передачі електроенергії на все більші відстані за допомогою ліній електропередачі (ЛЕП) з мінімальними втратами територіальне не прив'язують промислові підприємства до джерел електроенергії (електростанції). Внаслідок цього переглядаються принципи розміщення окремих виробництв.

Виробництво електроенергії та впровадження енергозберігаючих технологій дають змогу створювати територіально-виробничі комплекси, де поряд із звичайними виробництвами виникають електромісткі та тепломісткі галузі. Частка паливно-енергетичних витрат у собівартості готової продукції у цих галузях і виробництвах значно вища, ніж в інших галузях господарства. Тому енергетика відіграє провідну роль у формуванні найрізноманітніших господарських комплексів. Механізм цього процесу досить простий, але приводить до формування складних територіально-виробничих утворень. Спочатку це впливає переважно на розвиток електромістких виробництв. Вони територіальне тяжіють до великих джерел дешевої електроенергії (найпотужніші електростанції). Навколо них виникають супутні, допоміжні й інші виробництва, що виробляють комплектуючі деталі, переробляють відходи виробництва, дають можливість раціональніше використовувати трудові ресурси тощо [15].

2.4 Теплопостачання міста

Система централізованого теплопостачання міста Чернігова експлуатується підприємством ВАТ «Облтеплокомуненерго». До складу системи входить 40 котелень, 40 теплових пунктів (ЦТП) та 151,8 км теплових мереж (в двотрубному розрахунку). В експлуатації знаходяться 190 котлів різних типів та конструкцій, які працюють на природному газі. Сумарна встановлена потужність теплових джерел становить близько 340,0 Гкал/год. Споживання природного газу в 2004 р. становило 75,7 млн. м3. Підприємство забезпечує теплом понад 1317 об’єктів, в тому числі 695 житлових будинків.

Аналіз вихідних даних та результати енергетичних обстежень показали, що існуючі теплові мережі міста в переважній більшості прокладені в непрохідних залізобетонних каналах типу КЛ і частково на високих та низьких повітряних опорах. Теплова ізоляція теплових мереж міста виконана із мінераловатних матів з покривним шаром із руберойду або скловолокна. Тип ізоляції ХПС-Т-5. Термін експлуатації більшості теплових мереж перевищує 20–25 років. 37% мереж потребують заміни ізоляції, 28% мереж експлуатуються понад 35 років і потребують негайної заміни.

Втрати теплової енергії в мережах визначалися двома методами – аналітичним та згідно з показами лічильників (газу та теплової енергії). Отримані результати перевірялися на типових ділянках мереж під час проведення енергетичних обстежень [8].

За результатами енергетичного обстеження річні втрати теплової енергії в мережах системи теплопостачання міста за 2008 р. становлять:

в опалювальний період – 15,4%;

в літній період (система ГВП) – 26,9%;

загальні річні – 16,8%.

За результатами проведеного енергетичного аудиту підготовлено методичні рекомендації по визначенню втрат теплової енергії в мережах для кожного місяця року.

2.5 Накопичення побутових відходів

Полігон ТПВ в м. Чернігові функціонує з 1961 року. Спосіб складування сміття – висотний. Полігон відноситься до категорії високонавантажуваних. Схемою санітарної очистки міста, експлуатація полігону передбачена до 1997 року, але, у зв'язку з відсутністю альтернативних варіантів, його експлуатація продовжується. Розроблений проект будівництва міського полігону ТПВ біля с. Ведільці (Чернігівський район), однак кошти для його практичної реалізації відсутні. Крім того, значна відстань від обласного центру значно збільшує собівартість розміщення відходів. Розглядається можливість створення сміттєпереробного заводу, де б здійснювалася утилізація не тільки відходів міста, а і тих, що вже нагромаджені на полігоні. На даний час площа під розміщення відходів на полігоні практично вичерпана. Вимоги санітарних правил щодо ізоляції шару сміття ґрунтом, виконуються недостатньо. В районі полігону ТПВ відсутні кар'єри для вибирання ґрунту з метою використання для ущільнення відходів.

Біля об’єкту розташована мережа спостережних свердловин, за допомогою яких ведеться контроль за якісним станом ґрунтових вод. Вміст забруднюючих речовин в пробах води зі спостережних свердловин значно перевищує нормативні показники для питного водопостачання.

Загальні недоліки експлуатації місць видалення відходів:

– деякі сміттєзвалища розташовані на значній відстані від населених пунктів, не мають зручних під’їзних шляхів;

– є випадки, де не витримана санітарно-захисна зона сміттєзвалищ;

– накопичення сміття проводиться безсистемно, карти не визначені;

– ущільнення та ізоляція відходів проводиться не своєчасно;

– об’єкти не забезпечують захист навколишнього природного середовища від забруднення.

Станом на початок 2009 року до реєстру місць видалення відходів занесено 307 об’єктів. Реєстр об’єктів оброблення та утилізації відходів налічує 40 суб’єктів господарювання.

Погіршує санітарно-епідеміологічну ситуацію та завдає шкоди природному середовищу сміття, яке періодично з'являється на вулицях населених пунктів, на землях лісового фонду, вздовж узбіччя доріг тощо. Розпорядженням Чернігівської обласної державної адміністрації №656 від 8 жовтня 1998 року створені постійно діючі комісії з питань поводження з безхазяйними відходами, які працюють в кожному районі. Власники або користувачі земельних ділянок, на яких виявлено відходи, що їм не належать, мають можливість вирішувати питання поводження з ними, повідомивши місцевий орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, при якому створено комісію [13].

Для вирішення проблеми щодо зменшення навантаження на об’єкти довкілля, негативного впливу побутових відходів на навколишнє середовище в області планується будівництво сміттєпереробної мережі, яка включатиме 14 сміттєпереробних заводів та 3 комплекси з повним сортуванням і переробкою твердих побутових відходів. Схема збору, транспортування та переробки відходів передбачає максимально можливе раціональне їх подальше використання, включаючи отримання біогазів. Головна мета проекту – екологічне оздоровлення, економічний і соціальний розвиток міста Чернігова та Чернігівської області шляхом поетапного переходу від витратної практики розміщення відходів на полігонах та звалищах до повної високорентабельної переробки у товарну продукцію.

Суб’єкти господарювання здійснюють заготівлю макулатури, склобою, відходів полімерних, відходів гумових, матеріалів текстильних вторинних з подальшою відправкою на переробні підприємства. Основна причина зменшення кількості перероблених полімерних відходів – відсутність коштів на їх закупівлю від підприємств, оскільки своя мережа збору ресурсно-цінних відходів відсутня теж через вищезазначену причину.

2.6 Зелене господарство

У комплексі заходів щодо очищення атмосфери сучасного міста від забруднень і зниження рівня шуму особливе значення надається міським зеленим насадженням – гігантським зеленим фільтрам (паркам, садам, бульварам). В деяких випадках зелені насадження захищають міські об'єкти від шкідливих викидів, що проникають з суміжних районів, в інших випадках – локалізують і поглинають викиди промислових підприємств і транспорту.

Зелені насадження сприяють утворенню постійних повітряних течій, котрі перемішують і розбавляють повітря, виносячи шкідливі гази у верхні шари атмосфери. Підраховано, що хвойний ліс з площі в 1 га за добу виділяє в атмосферу 4 кг летких фітонцидів, листяний ліс – біля 2 кг, тому в лісовому повітрі порівняно з міським значно менше хвороботворних мікроорганізмів. Так, в 1 м³ лісового повітря міститься 490 бактерій, а в 1 м³ міського їх число досягає 3600 [6].

Міські озеленені площі являють собою посадки чотирьох типів: газони, що складають 70% площі, відведеної під насадження; дерева займають біля 9% площі; кущі – приблизно 6%; квіти – 1%. На озеленених площах розташовані садові форми і майданчики, які займають 14% озелененої площі.

Одне з важливих місць у розвитку міського господарства займає проблема благоустрою та санітарного утримання міських територій. Санітарний стан міст значною мірою залежить від організації прибирання та переробки побутового сміття. Щорічно у містах країни утворюється понад 40 млн. м³ твердих побутових відходів. Сьогодні більше 90% сміття складується на 656 санкціонованих звалищах загальною площею 2,6 тис. га і тисячах несанкціонованих звалищ. Увесь цей ланцюжок збирання й транспортування сміття в Україні не відповідає вимогам.

Зелені зони міст виділяються на землях державної лісового Фонду, розташованих за межами міської межі з урахуванням площ зон санітарної охорони джерел водопостачання, округів санітарної охорони курортів, захисних смуг уздовж залізних і автомобільних доріг, а також заборонених смуг лісу, що захищають нерестовища цінних промислових риб. Для міст, де відсутні природні ліси і інші насадження, ліси зелених зон створюються штучно на землях, непридатних для ведення сільського господарства. Нормативні розміри загальної площі зелених зон міст встановлюють виходячи з чисельності населення міста, природно-кліматичної зони і загальної лісистості території. Залежно від місцевих санітарних і кліматичних умов допускається зміна розмірів зелених зон не більш, ніж на 15% від нормативно встановлених [11].

Для міст з населенням більше 1 млн. чоловік зелені зони виділяються за окремими проектами, що розробляються науковими і проектними лісовпорядними установами і організаціями.

За цільовим призначенням зелені зони міст територіально підрозділяються на дві частини – лісопаркову і лісогосподарську. Лісопаркова частина виділяється з тих, що входять в зелену зону міста лісів з естетично цінними ландшафтами. Розміри лісопаркової зони встановлюються залежно від чисельності населення міста (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. Визначення розміру лісопаркової частини зеленої зони міста

Чисельність населення міста, тис. чол.	Розмір лісопаркової частини зеленої зони, га/1000 чол.
Понад 500 до 1000	25
Понад 250 до 500	20
Понад 100 до 250	15
До 100	10

3. Вплив комунального господарства на довкілля

3.1 Негативний вплив на довкілля

Вплив комунального господарства (КГ) на екологію найнегативніший. Обумовлено це, перш за все вилученням великої кількості природних вод (поверхневих і підземних) для цілей господарського, питного та промислового водопостачання; скидом у водні об'єкти неочищених чи недостатньо очищених стічних вод, а також поверхневих стоків з урбанізованих територій. Суттєвий внесок в забруднення атмосфери вносять котельні централізованих систем теплопостачання. Служби ЖКГ, що займаються вивезенням побутових відходів, збільшують площі звалищ (організованих і неорганізованих).

Якість води практично всіх поверхневих джерел, що використовуються для питних цілей, не відповідає нормативам. Тому близько половини населення п'є воду, яка не відповідає вимогам екологічних стандартів і санітарії. Стан поглиблюється тим, що значна частина водопровідної мережі піддається корозії та заростанням внутрішніх поверхонь трубопроводів так, що при транспортуванні якість води знижується [17].

Через комунальні мережі каналізації в поверхневі води щорічно скидається 13,7 млрд. м³ стічних вод, з котрих лише 8% очищається до встановлених норм. В комунальній енергетиці використовуються низькосортні види палива, незважаючи на розташування котельних КГ в густонаселеній місцевості. Сумарний викид ними забруднюючих речовин в атмосферу щорічно зростає. Це пояснюється тим, що існуючі котельні частіше всього малопотужні і не мають установок для очищення газів. Окрім того, нестача коштів впливає на купівлю палива, через що деякі регіони перейшли на спалювання місцевих палив, в тому числі високозольного вугілля. Один з ефективних факторів оздоровлення – зелені насадження, але в більшості міст вони мають вік 40 років і їх санітарно-гігієнічні якості незадовільні. До того ж спостерігається тенденція скорочення площ озеленення [1].

Взаємодія енергетичного підприємства з навколишнім середовищем відбувається на всіх стадіях добування та використання палива, перетворення та передачі енергії.

Середовище, а частина виноситься з продуктами згоряння крізь димову трубу в атмосферу. Продукти згоряння, що викидаються в атмосферу, містять оксиди азоту, вуглецю, сірки, вуглеводні, пару води та інші речовини у твердому, рідкому та газоподібному стані.

Робота обладнання із змінним режимом, особливо із зупинками блоків, призводить до суттєвого підвищення витрат палива та сумарних викидів.

Видалені з топки зола та шлаки утворюють золошлаковідвали на поверхні літосфери. У паропроводах від парогенератора до турбогенератора, у самому турбоагрегаті відбувається передача тепла навколишньому повітрю. У конденсаторі, а також в системі регенеративного підігріву питної води теплота конденсації та переохолодження конденсату сприймається охолоджувальною водою. Крім конденсаторів турбоагрегатів, споживачами охолоджувальної води є маслоохолоджувачі, системи змиву та інші допоміжні системи, які виділяють зливи на поверхню або в гідросферу.

Одним з факторів впливу вугільних ТЕС на навколишнє середовище є викиди систем складування палива, його транспортування, пилоприготування та можливе не тільки забруднення пилом, але і виділення продуктів окислення палива. По-різному (в залежності від прийнятої системи золошлаковидаляння) впливає на навколишнє середовище видалення шламу і золи.

Розповсюдження перелічених викидів в атмосфері залежить від рельєфу місцевості, швидкості вітру, перегріву їх по відношенню до температури навколишнього середовища, висоти хмарності, фазового стану та їх інтенсивності. Так, крупні градирні в системі охолодження конденсаторів ТЕС суттєво зволожують мікроклімат в районі станції, сприяють утворенню низької хмарності, туманів, зниженню сонячної освітленості, викликають мряку, а взимку – іній та ожеледицю. Взаємодія викидів з туманом призводить до утворення стійкої сильно забрудненої дрібнодисперсної хмари-смогу, найбільш щільної біля поверхні землі. Одним з видів впливу ТЕС на атмосферу є збільшення споживання повітря, необхідного для спалювання палива. Взаємодія ТЕС з гідросферою характеризується в основному споживанням води системами технічного водопостачання, в тому числі необоротним споживанням води. Витрати води залежать від початкових та кінцевих параметрів пари та від системи технічного водопостачання. За деякими оцінками, на перспективу можна приймати такі витрати води на охолодження конденсаторів на ТЕС -120 кг/кВттод. Виходячи з цього, при прогнозуванні рівня споживання енергії в 2000 році на охолодження конденсаторів усіх ТЕС та АЕС України буде потрібно 7 км³ води. При промивці поверхонь нагріву котлоагрегатів утворюються розбавлені розчини соляної кислоти, натрію, аміаку, солей амонію, заліза та інших речовин. В цілому вплив ТЕС на водний басейн залежить від організації, системи технічного водопостачання, конструкції фільтрів та скидних пристроїв. Основними факторами впливу ТЕС на гідросферу є викиди теплоти, наслідками котрих можуть бути: постійне локальне підвищення температури у водоймищі; тимчасове підвищення температури; зміна умов льодоставу, зимового гідрологічного режиму; зміна умов паводків; зміна розподілу залишків, випаровувань, туманів. Поряд з порушенням клімату теплові викиди призводять до заростання водойм водоростями, порушення кисневого балансу, що створює загрозу для життя мешканців рік та озер [8].

Основними факторами впливу ТЕС на літосферу є осадження на її поверхні твердих часток та рідких розчинів продуктів викидів в атмосферу, споживання ресурсів літосфери, в тому числі вирубування лісів, добування палива, вилучення з сільськогосподарського обороту орних земель та луків під будівництво ТЕС та золовідвалів. Наслідком цих перетворень є зміна ландшафту.

Електростанція потужністю 100 МВт, працююча на вугіллі, навіть з можливостями нейтралізації до 80% двоокису сірки, буде мати річні викиди в атмосферу близько 5000 тонн 80, та 10000 тонн NО. На поверхні Землі в районі електростанції утворюється близько 400000 тонн золи, в якій приблизно 80 тонн важких металів, включаючи миш'як, свинець, кадмій, ванадій та ін. Теплова електростанція потужністю 1 тис. МВт при спалюванні палива витрачає таку кількість кисню, яку виділяє 101 тисяча гектарів лісу.

Характерні забруднення ТЕС: золові поля, теплові та хімічні забруднення водних басейнів, шумовий вплив на найбільші житлові райони (особливо у великих містах), електромагнітне випромінювання та ін.

Термодинамічна особливість виробництва електроенергії на ТЕС полягає в тому, що близько 2/3 теплової енергії з технологічного циклу відводиться в навколишнє середовище. Відвід теплової енергії потребує річок, природних водойм або створення ставків-охолоджувачів, тобто з потреб народного господарства відбираються додаткові площі, призначені для інших цілей використання.

3.2 Заходи боротьби зі шкідливим впливом на довкілля

Найбільш раціональним заходом, спрямованим на зменшення забруднення атмосфери опалювальним обладнанням, є ліквідація пічних систем завдяки розвитку централізованого теплопостачання. При цьому внаслідок підвищення ККД котелень зменшується (на 20–25%) кількість спалюваного палива, а отже, і забруднення навколишнього середовища. Окрім того, при централізованому теплопостачанні в великих котельнях можливе очищення димових газів перед викидом їх в атмосферу.

Особливо суттєвий розвиток централізованого теплопостачання (теплофікації) від АЕС, працюючих на ядерному паливі, котрі при нормальній експлуатації забруднюють довкілля менше, ніж ТЕЦ, що працюють на вугільному паливі. До того ж, при централізованому теплопостачанні значно знижуються працевитрати теплоти. Також дуже перспективним є впровадження малогабаритних автономних котелень блочного та дахового типу [6].

Позитивне значення для розвитку не тільки централізації теплопостачання, але і каналізації, а також охорони природи може дати застосування колекторного прокладання інженерних комунікацій, а саме – глибокого закладення. Таке прокладання здійснюється тунельним способом без зняття рослинного шару, пошкодження рослин, порушення існуючих будівель і дорожного покриття. Це дозволило зберегти реліктові дерева, убезпечити комунікації від зсувних руйнувань, котрі в даному районі не рідкість, а головне – розвинути централізацію теплопостачання та каналізації, що має велику високоефективну очисну станцію.

Розвиток централізованого теплопостачання, на жаль, часто відстає від розвитку міста. Якщо не можна в цих умовах радикально змінити вид палива, то для запобігання забрудненню повітря слід облагороджувати паливо. Наприклад, у вугільних басейнах Франції набуло широкого розповсюдження збагачення вугілля у важкому середовищі. Цей метод використовується для всіх класів вугілля (від 6 до 120 мм). Для малих опалювальних установок застосовують штучне малодимне паливо карболюкс, дистерекс, кармонуа, антрацит тощо. Всі види цього палива мають малу зольність і невеликий вміст летких речовин (5–10%).

Для зменшення вмісту сірчаного ангідриду в газах, що викидаються, видалення сірки відбувається відбором вручну піритовмісних порід, подрібнення та збагачення відмучуванням, флотація та хімічне очищення.

Облагороджування палива перед спалюванням для зменшення забруднення повітряного середовища особливо доцільне, якщо воно спалюється в котельнях малої потужності, оскільки в них для очищення димових газів практично можна застосувати лише інерційні газові установки.

Одним з потужних джерел забруднення міського повітря є автомобільний транспорт. У зв'язку з цим виникла необхідність розробки ряду заходів, що дозволяють запобігти забрудненню біосфери. Одним з таких заходів є перехід автомобілів з бензиновими та дизельними двигунами на електромобілі, що діють від підзаряджених на станціях батареях-акумуляторах. Електромобілі мають кілька переваг: вони безшумні, бездимні та прості у використанні. Іншим засобом, який сьогодні найчастіше використовується, є встановлення на автомобілях фільтрів чи використання як палива природного газу, котрий в порівнянні з іншими видами палива менше забруднює повітря.

Щодо видалення побутових відходів, то останнім часом в Швеції почали застосовувати пневматичний транспорт для видалення сміття з сміттєпроводів по горизонтальних підземних каналах до станції, що надає послуги декільком будинкам (мікрорайон). В США, Великобританії, Італії та деяких інших країнах застосовується сплав в каналізацію подрібнених відходів з квартир, готелів, ресторанів та інших об'єктів. З цією метою біля раковин ставлять механічні подрібнювачі, з котрих подрібнене сміття разом зі стічною водою видаляється в каналізацію, де воно знешкоджується в очисних установках. У нас в країні сміття збирається в контейнери та сміттєприймальні камери [7].

Очищення стічних вод від твердих часток в залежності від їх властивостей, концентрації та фракційного складу на машинобудівних підприємствах здійснюється методами проціджування, відстоювання, відділення твердих часток у полі дії відцентрових сил і фільтрування. Очищення стічних вод від маслопродуктів залежно від їх складу і концентрації здійснюється на машинобудівних підприємствах відстоюванням, обробкою в гідроциклонах, флотацією та фільтруванням.

Виділення маслопродуктів у полі дії відцентрових сил здійснюють у напірних гідроциклонах. Очищення стічних вод від масляних домішок флотацією полягає в інтенсифікації процесу спливання маслопродуктів при обплутуванні їх частинок бульбашками повітря, яке подається у стічні води. Очищення стічних вод від домішок, які вміщують масло, фільтруванням – завершальний етап очищення.

Очищення стічних вод від розчинних домішок здійснюється екстракцією, сорбцією, нейтралізацією, електрокоагуляцією, іонним обміном, озонуванням тощо.

Висновки

Житлово-комунальне господарство – це важлива соціальна галузь, яка забезпечує населення, підприємства та організації необхідними житлово-комунальними послугами, суттєво впливає на розвиток економічних взаємовідносин у державі.

З кожним роком погіршується якість житлово-комунальних послуг, порушуються строки початку і закінчення опалювального сезону, послуги з централізованого теплопостачання надаються з відхиленням від нормативних вимог. Значна частина населення міста забезпечується питною водою не цілодобово, а за графіком. Незадовільний технічний стан водопровідних мереж призводить до вторинного забруднення питної води і загрози виникнення інфекційних захворювань. Зростають питомі витрати енергетичних ресурсів під час виробництва і надання житлово-комунальних послуг, які у 2–3 рази більші, ніж у країнах Європейського Союзу.

Зараз житлово-комунальне господарство є найбільш технічно відсталою галуззю національної економіки з багатьма проблемами, які останнім часом особливо загострилися, це відчувається як в Україні в цілому, так і м. Чернігові зокрема. Фінансове становище підприємств, що надають житлово-комунальні послуги, незадовільне, що зумовлене, насамперед, постійно зростаючою заборгованістю з оплати послуг з боку підприємств, бюджетних установ та населення. Недосконалість системи соціального захисту населення у сфері житлово-комунального господарства, неякісне надання житлово-комунальних послуг, низький рівень поінформованості населення, неузгодженість норм законодавства і відсутність у ньому певних норм щодо регулювання взаємовідносин споживачів і виробників житлово-комунальних послуг зумовлює зростання незадоволення серед населення.

Комунальне господарство займає особливе місце серед галузей, які складають господарюючі комплекси територій. У більшості робіт комунальне господарство досліджується в складі галузей, які надають платні послуги або у сукупності з житловим господарством. Підхід до житлово-комунального господарства як до єдиної галузі є традиційним і заснований на загальних ознаках, притаманних як житловому, так і комунальному господарству. Але в економіці комунального господарства є особливості, які дозволяють відділити його від житлової та інших галузей господарства територій і розглядати у вигляді окремо взятої галузі територіально-господарського комплексу.

Вплив комунального господарства (КГ) на екологію найнегативніший. Обумовлено це, перш за все вилученням великої кількості природних вод (поверхневих і підземних) для цілей господарського, питного та промислового водопостачання; скидом у водні об'єкти неочищених чи недостатньо очищених стічних вод, а також поверхневих стоків з урбанізованих територій. Суттєвий внесок в забруднення атмосфери вносять котельні централізованих систем теплопостачання. Служби ЖКГ, що займаються вивезенням побутових відходів, збільшують площі звалищ (організованих і неорганізованих).

Система централізованого теплопостачання міста Чернігова експлуатується підприємством ВАТ «Облтеплокомуненерго». Централізоване водопостачання та водовідведення здійснює в місті ВАТ «Чернігівводоканал». Полігон ТПВ «Масани» в м. Чернігові функціонує з 1961 року. Станом на початок 2009 року до реєстру місць видалення відходів занесено 307 об’єктів. Реєстр об’єктів оброблення та утилізації відходів налічує 40 суб’єктів господарювання. Озелененням міста займається «Чернігівзеоенбуд».

Список використаних джерел

1. Білявський Г.О. та інші. Основи екологічних знань: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2002. – 346 с.

2. Боков В.Л., Лущик А.В. Основы экологической безопасности. – Симферополь: Сонат, 1998. – 224 с.

3. Гінсірук С.А. Регіональне природокористування: Навч. посібник. – К., 1990.

4. Голубець М.А., Кучерявий В.П., Генсірук С.А. та ін. Конспект лекцій з курсу «Екологія і охорона природи». К., 1990.

5. Джигирей В.С. Екологія та охорона навколишнього природного середовища. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 203 с.

6. Зксплуатация систем водоснабжения, канализации и газоснабже-ния: Справочник / Под ред. В.Д. Дмитриева – Л.: Стройиздат, 1988. – 382 с.

7. Злобін Ю.А. Основи екології. – К.: Лібра, 1998. – 246 с.

8. Иванов А.П. Комплексное развитие жилищно-коммунального хозяйства городов и сел. – М.: Стройиздат, 1988. – 176 с.

9. Мазур И.И., Молдованов О.И. Курс инженерной экологии. – М.: Высшая школа, 1999. – 447 с.

10. Миркин Б.М., Наумова Л.Г. Экология. – Уфа: Восточный университет, 1998. – 256 с.

11. Никаноров А.М., Хоружая Т.А. Экология. – М.: ПРИОР, 2000. – 304 с.

12. Пальгунов П.П., Исаев В.Н. Санитарно-техническое устройство и газоснабжение зданий. – М.: Стройиздат, 1991. – 416 с.

13. Садиков А.С. Зффективное использование ресурсов в жилищно-коммунальном хозяйстве. – М.: Стройиздат, 1990. – 152 с.

14. Степановских А.С. Экология. – М.: ЮНИТИ, 2001. – 703 с.

15. Тарнижевский М.В. Жилищно-коммунальное хозяйство. – М.: Сіройиздат, 1989. – 248 с.