КУРСОВА РОБОТА

 

з дисципліни «Організація діяльності територіальних центрів і органів соціального захисту населення».

 

 

Тема: Аналіз соціальних програм по соціальному захисту населення

 

Зміст

Вступ

Розділ І. Сутність та методологічні основи програмного регулювання соціальної сфери

1.1 Програмування як інструмент реалізації соціальної політики

1.2 Сутність категорії «державна соціальна програма»

1.3 Методологія розробки державних соціальних програм

1.4 Класифікація соціальних програм

Розділ ІІ. Аналіз та оцінка соціальних програм які впроваджуються органами соціального захисту населення

2.1 Загальні підходи до оцінки ефективності соціальних програм

2.2 Характеристика міських цільових програм які реалізуються в місті Одесі (за перше півріччя 2006 року)

2.3 Порівняльний аналіз міських цільових програм міста Одеси та міста Луганська

Висновки

Література

Додатки

Вступ

 

Практично всі сучасні розвинені країни світу основними завданнями внутрішньої політики вважають вирішення соціальних проблем та підвищення добробуту населення. Особливої уваги в умовах нашої країни потребує вирішення проблем, пов’язаних з підвищенням загального життєвого рівня, подолання бідності, забезпеченням соціальних гарантій, покращанням здоров’я населення та якості життя.

Умови трансформаційного періоду розвитку України, перехід від колишньої системи, вимагають розробки нових підходів до визначення ролі і місця держави у регулюванні соціально-економічного розвитку, пошук ефективних шляхів і інструментів реалізації соціальної функції держави.

Потребою сьогодення є створення нової системи соціального захисту населення, і держава у цьому процесі має відігравати провідну роль. Дієвим інструментом реалізації соціальної функції держави є соціальні програми.

Україна на шляху до побудови соціально орієнтованої ринкової економіки має розробити свою теоретико-методологічну базу розробки, аналізу та оцінки державних соціальних програм, яка б враховувала специфічні умови соціально-економічного розвитку країни, відповідала меті забезпечення соціальної справедливості та економічного зростання, базувалась на кращих світових досягненнях у цій сфері.

Таким чином, головною метою даної курсової роботи є комплексний аналіз теоретичних питань соціального програмування, а також аналіз соціальних програм, які впроваджуються органами соціального захисту населення.

Даною роботою передбачено виконання наступних завдань:

-          визначити сутність категорій «соціальна програма»;

-          провести аналіз методології розробки соціальних програм;

-          визначити класифікацію державних соціальних програм;

-          провести аналіз загальних підходів оцінки ефективності соціальних програм;

-          охарактеризувати цільові програми які реалізуються у місті Одесі;

-          зробити порівняльний аналіз міських цільових програм, які впроваджуються у місті Одесі та у місті Луганську.

Об’єктом дослідження виступають – державні соціальні програми, які реалізуються органами соціального захисту населення.

Предмет дослідження: оцінка та порівняльний аналіз державних соціальних програм, які реалізуються органами соціального захисту населення в місті Одесі та місті Луганську.

Гіпотеза заснована на припущенні про те, що за наявності у держави відповідного інструмента реалізації та оцінки виконання соціальної функції і оптимальному розвитку системи соціального програмування, створюється комплекс необхідних ресурсних умов, який забезпечує підвищення загального життєвого рівня населення, подолання бідності, забезпечення конституційних соціальних гарантій, а також покращання якості життя населення.

В роботі буде використовуватися наступне визначення поняття «державна соціальна програма»:

«Державна соціальна програма являє собою систему взаємопов’язаних дій або заходів, що спрямовані на покращення рівня або якості життя певних контингентів населення, ініціюється державою і базується на перерозподілі коштів у системі державних фінансів».

 

Розділ І. Сутність та методологічні основи програмного регулювання соціальної сфери

 

1.1 Програмування як інструмент реалізації соціальної політики

Соціальна політика держави у своїй основі має певний план дій, послідовність тих чи інших заходів. І, таким чином, має існувати інструмент їх реалізації. Таким інструментом може стати програмування економічного і соціального розвитку. Державне економічне програмування також розглядається як форма державного регулювання економіки. «Державне регулювання економіки – це втручання державних органів влади за допомогою різних методів і інструментів у розвиток основних економічних процесів з метою забезпечення позитивних соціально-економічних результатів» [2, 15]. Його завдання полягає у комплексному використанні всіх елементів соціальної та економічної політики держави для досягнення поставленої мети. Програмування передбачає не тільки формулювання цілей, але й визначення матеріальних, фінансових засобів їх реалізації. Об’єктами таких програм можуть бути галузі, регіони, соціальна сфера, наукові дослідження. Зрозуміло, що коли об’єктом програми є соціальна сфера, то мова йде про соціальні програми.

Програмування як інструмент державного регулювання відрізняється від планування меншою жорсткістю, переважно рекомендаційним, а не обов’язковим характером. Якщо плани передбачають обов’язкові для досягнення результати, то програми засновуються на прогнозних оцінках. Програми на відміну від планів не передбачають командно-адміністративних дій по відношенню до окремих господарських одиниць або елементів програми, вони базуються лише на використанні економічних важелів.

У сучасному світі вирізняють два основних види соціальних програм: програми державної допомоги й програми соціального страхування. Тобто, під «соціальною програмою» розуміється перерозподіл доходів на користь тих, хто є надто бідним (державна допомога), або на користь інвалідів, безробітних, пенсіонерів за віком, хворих (соціальне страхування). В цьому разі вона називається соціальною програмою, оскільки має на меті досягнення певного соціального ефекту, спрямована на певний контингент населення і забезпечена необхідними ресурсами.

У Радянському Союзі також діяло цілий ряд соціальних програм у нинішньому їх західному розумінні (програма пенсійного забезпечення, соціальне страхування, програма допомоги сім’ям з дітьми тощо), але по відношенню до них не застосовували термін «програма».

Спільним у цих розуміннях є те, що і ті, і інші являють собою систему взаємопов’язаних заходів, спрямованих на розв’язання тих чи інших соціальних проблем і досягнення певного соціального ефекту для тих груп населення, на які спрямована дія програми.

Дуже близьким за значенням до терміну «програма» є термін «проект».

Проект визначають як «комплекс взаємопов’язаних заходів, розроблених для досягнення певних цілей протягом певного часу при встановлених ресурсних обмеженнях» [11]. Якщо проект спрямований на досягнення соціальних цілей: реформування або удосконалення соціального захисту, охорони здоров’я, освіту тощо, то у цьому разі мова йде про соціальний проект. «Проект» відрізняється від «програми» більшою структурованістю, обов’язковою визначеністю відносно термінів початку та закінчення проекту (програма може мати початок і не мати терміну закінчення, наприклад, постійно діюча програма соціального страхування або житлових субсидій), обмеженістю ресурсів. Проект на відміну від програми має вищий рівень інноваційності.

1.2 Сутність категорії «державна соціальна програма»

Соціальна програма являє собою систему, тобто «сукупність об’єктів та процесів, що називаються компонентами, які є взаємопов’язаними та взаємодіючими між собою і утворюють єдине ціле, якому властиві якості, що не притаманні взятим окремо компонентам, які її складають» [3, 149].

Отже, «соціальну програму» можна визначити як «систему взаємопов’язаних дій або заходів, спрямованих на досягнення певних результатів у соціальній сфері, забезпечену матеріальними та організаційними ресурсами».

Результатами соціальних програм, як правило, є покращення рівня або якості життя певних груп населення.

Як і будь-якому іншому системному об’єкту, «соціальній програмі» притаманні всі його властивості, а саме – цілісність, ієрархічність і інтегративність. Цілісність – це властивість, яка полягає у тому, що зміна будь-якого компоненту системи справляє вплив на всі інші її компоненти і призводить до зміни системи в цілому; і навпаки, будь-які зміни системи відбиваються на всіх її компонентах. Ієрархічність системи полягає у тому, що вона може розглядатися як елемент системи більш високого порядку, а кожний її елемент у свою чергу являє собою систему. І, нарешті, інтегративність являє собою володіння системою, властивостями, які відсутні у її елементів, і навпаки – для елементів притаманні властивості, які відсутні у системи.

Соціальну програму як системний об’єкт можна подати у вигляді схеми (додаток 1). Входи, або ресурси програми являють собою компоненти, які постачаються із середовища. За допомогою входів здійснюється вплив середовища на програму. Виходи, або кінцевий продукт програми, - це компоненти, які програма передає оточуючому середовищу. За допомогою виходів програма може впливати на середовище.

Кожна соціальна програма виконує свою функцію і має свою ціль. Функція задається системі зовні і показує, яку роль ця система виконує по відношенню до більш загальної системи, до якої вона включена як складова частина поряд з іншими системами, що виступають для неї середовищем.

Соціальна програма, як будь-яка система, має певний склад. Компоненти програми – це окремі програмні дії або заходи. Компоненти програми існують не незалежно, а мають один з одним певні зв’язки. Зв’язки можуть бути зовнішніми або внутрішніми по відношенню до програми. Компоненти програми можуть бути зв’язані між собою безпосередньо або опосередковано – через інші компоненти. Зв’язки разом із компонентами визначають стан і структуру програми. Структуру програми можна визначити як сукупність компонентів та її внутрішніх зв’язків.

Методологічною основою розробки соціальних програм можна назвати метод системного аналізу, який являє собою методологію прийняття рішень. На різних стадіях розробки програм застосовуються процедури ситуаційного аналізу, розробки сценаріїв, економіко-математичного моделювання.

Узагальнюючи чисельні підходи до визначення «програми» та «соціальної програми», для категорії «державна соціальна програма», пропонується таке визначення:

«Державна соціальна програма являє собою систему взаємопов’язаних дій або заходів, що спрямовані на покращення рівня або якості життя певних контингентів населення, ініціюється державою і базується на перерозподілі коштів у системі державних фінансів».

Загальну структурно-організаційну схему будь-якої соціальної програми у вигляді схеми, представленої у додатку 2.

1.3 Методологія розробки державних соціальних програм

Методологію розробки програм можна розуміти як сукупність найбільш важливих теоретичних принципів і методів, що використовуються у процесі програмування, які забезпечують перехід від пізнання закономірностей розвитку об’єктів програмування до їх використання при регулюванні соціальної сфери.

Методологія розробки програм дозволяє відповісти на такі запитання:

1)     якими є цілі розвитку об’єкту програмування;

2)     якою має бути послідовність процесу прийняття рішень;

3)     яким вимогам мають відповідати програми;

4)     які методологічні підходи мають застосовуватись до вирішення певних проблем програмування.

Логіка розробки програм полягає в упорядкованій послідовності, взаємоузгодженості і обґрунтованості процедур програмування.

Можна виділити такі структурні елементи логіки програмування:

1. Визначення та формулювання цілі або системи цілей, які має досягти суб’єкт програмування;

2. Аналіз вихідного рівня розвитку об’єкту програмування, уточнення його параметрів;

3. Визначення обсягів змісту ресурсів, які будуть потрібні для розробки та впровадження програми;

4. Аналіз можливих проблем та наслідків у результаті впровадження програми.

До принципів соціального програмування можна віднести:

1. Принцип єдності економіки та політики

Зміст принципу єдності економіки і політики полягає у виконанні вимоги, згідно з яким розробники програм мають виходи з цілей політики, розробленої суб’єктами управління. Розробка та впровадження програм неможливі без наявності політичної волі. Разом з тим програми мають бути узгоджені з економічними можливостями держави.

2. Принцип наукової обґрунтованості та ефективності рішень

Це означає необхідність врахування дії всієї системи законів розвитку суспільства. Розробники програм мають виходити із сутності, змісту і форм проявів економічних законів ринку, а також законів розвитку соціальних відносин. Цей принцип також передбачає глибоке вивчення і практичне використання досягнень сучасної науки, удосконалення інформаційного та методичного забезпечення.

3. Принцип поєднання загальних та локальних інтересів

Цей принцип означає необхідність узгодження інтересів різних класів, соціальних груп, суспільства в цілому за метою уникнення підвищення соціальної напруги у суспільстві.

4. Принцип єдності процесу розробки, можливості виконання, контролю виконання програм

Його зміст полягає у тому, що розробники програм мають в процесі розробки прогнути забезпечити внутрішню узгодженість усіх розділів та показників, точність розрахунків та можливість контролю.

 

1.4 Класифікація соціальних програм

Класифікувати соціальні програми можна за різними критеріями: спрямованістю, територіальним масштабам, термінам дії, рівнем комплексності.

За спрямованістю програми розділяються на такі види:

Ø  спрямовані на попередження негативних соціальних наслідків будь-яких процесів або явищ (програми соціального страхування);

Ø  спрямовані на подолання негативних соціальних явищ або процесів – програми адресної допомоги, програми житлових субсидій;

Ø  спрямовані на розвиток будь-якої соціальної сфери, або соціальної групи (програма розвитку молоді, або програма, спрямована на покращення здоров’я нації).

Програми попередження й програми подолання є переважно універсальними типами, які застосовуються у багатьох країнах світу за схожими схемами. В основному ці програми мають постійний або довготривалий характер і діють на національному рівні. Програми розвитку є специфічними програмами, кожна з них розробляється за своєю схемою. Ці програми мають обмежений термін дії, можуть бути різними за масштабністю.

·        За термінами дії: короткострокові (на 1-2 роки), середньострокові (3-5 років), довгострокові (8-10 років та більше), постійно діючи: програма соціального страхування програма адресної допомоги малозабезпеченим верствам, програма допомоги сім’ям з дітьми.

·        За масштабністю можна виділити глобальні, регіональні, національні, територіальні програми;

·        За рівнем комплексності: спрямовані на вирішення конкретних проблем конкретних категорій населення за допомогою обмежених дій, наприклад, програма безкоштовних обідів для молодших школярів або програма пільгового зубопротезування для пенсіонерів;

·        Окремий вид програм складають Державні цільові програми, що являють собою «затверджений нормативно-правовий акт України, цілісний документ, який визначає стратегію розв’язання соціально-економічних, екологічних, науково-технічних, оборонних, національно-культурних та інших проблем загальносуспільного значення і включає комплекс взаємопов’язаних заходів і завдань (цільових проектів), які спрямовані на досягнення конкретних кінцевих цілей, узгоджені за терміном їх виконання в складом виконавців та реалізується повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету» [10, 44].

Державні програм також розрізняються за такими складовими:

v Проблема, яку вирішує програм;

v Коло осіб, що охоплюється даною програмою;

v Критерії, за якими визначаються контингенти охоплених;

v Принципи надання допомоги;

v Джерела фінансування програми;

v Керування здійсненням програми.

Можливості поширення програм на населення країни визначаються її економічними можливостями та проблемами, які вона вирішує. Так, програми можуть поширюватися лише на громадян країни чи на всіх її мешканців, на працюючих за наймом чи на всі категорії економічно активного населення, на окремі соціальні групи – бідне населення, сім’ї з дітьми, пенсіонери, інвалід тощо. Зокрема, за умовами програми загальнообов’язкового соціального страхування вона поширюється на всіх працівників незалежно від форми власності та виду діяльності. Програма житлових субсидій охоплює сім’ї, витрати яких на житлово-комунальні послуги перевищують 20% їх сукупного доходу.

Захист окремих осіб або сімей, на яких поширюється дія програми, відбувається одним або кількома методами:

·        У формі грошової допомоги, що має відшкодувати частину доходу, втраченого внаслідок похилого віку, інвалідності або смерті; хворобі або пологів; нещасного випадку на виробництві; безробіття, або у випадку збідніння;

·        В формі надання соціальних послуг;

·        В формі пільг – звільнення (повне або часткове) від оплати транспорту, послуг зв’язку, житлово-комунальних послуг тощо;

·        В формі натуральної допомоги – безплатні обіди, забезпечення ліками, одягом тощо.

Фінансування державних соціальних програм здійснюється з таких 3-х джерел:

1)     Державний бюджет;

2)     Кошти місцевих бюджетів;

3)     Державні цільові фонди: Пенсійний фонд; Фонд Чорнобиля; Фонд соціального страхування за тимчасової втрати працездатності; Фонд загальнообов’язкового державного страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Державні цільові фонди знаходяться в розпорядженні центральних і місцевих органів влади. Вони утворюються шляхом відокремлення видатків Державного бюджету на певні цілі, що мають першорядне значення для країни в даний момент та шляхом формування спеціальних фондів, які мають самостійні джерела доходів. Цільові фонди певною мірою доповнюють Державний бюджет, мають строго цільове призначення і на інші цілі не використовуються. Цільові фонди як складова частина фінансів України на сьогоднішній день ще перебуває на стадії становлення.

Система керування реалізацією програми визначається на стадії її розробки. Вона залежить від напрямку програми та її змісту. Чим більш складною та розгалуженою є програма, тим більш складною є схема її керування. Керування державними соціальними програмами як правило закріплюється спеціальними нормативними актами. Основним органом, що керує здійсненням державних соціальних програм в Україні, є Міністерство праці та соціальної політики. «Мінпраці України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпеченням реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони і умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції [7].

Розділ ІІ. Аналіз та оцінка соціальних програм які впроваджуються органами соціального захисту населення

 

2.1 Загальні підходи до оцінки ефективності соціальних програм

Загальна оцінка будь-якої соціальної програми складається з оцінки окремих її аспектів: організаційного, економічного, соціального, політичного тощо. Отримані часткові оцінки можна поєднати в єдину комплексну або інтегральну оцінку, яка дає змогу однозначно оцінити якість програми.

Детальна розробка програми, наприклад, встановлення чітких критеріїв для участі в ній, може бути важливим чинником успіху всієї програми. Якщо вимоги, що визначають коло осіб, які підпадають, наприклад, під дію програми житлових субсидій надто м’які, значна частка коштів, спрямованих на програму можуть потрапляти у руки тих, хто їх не потребує. До того ж суб’єкти можуть змінювати свою поведінку з метою потрапити під дію програми. І навпаки, надто жорсткі правила можуть призвести до того, що частина тих, хто дійсно потребує допомоги, не будуть її отримувати.

Таким чином, при розробці програми майже завжди постає вибір: або частково виплачувати допомогу тим, хто її не потребує, або частину нужденних залишити без допомоги.

Діючі у світі соціальні програми з різним ступенем ефективності виконують свої функції загалом, завжди бажаним є досягнення максимальної ефективності будь-якої програми або рішення. Але тут постають два принципових питання [6, 158]:

1)     яким чином оцінити можливі наслідки дії тієї або іншої соціальної програми?

2)      Як зробити вибір між справедливістю та ефективністю програми?

Ефективність будь-якої дії або рішення вимірюється шляхом співвідношення ефекту, або результату до суми витрат, пов’язаних з їх здійсненням. Якщо мова їде про досягнення лише економічної ефективності, то ціллю має бути максимізація ефекту при мінімізації витрат.

Оцінка соціальної ефективності являє собою більш складну справу, оскільки соціальні програми майже ніколи не приносять дохід. Адже вони призначені для громадян, і таким чином, «доход» - це вигоди з точки зору громади або суспільства.

Взагалі, витрати на соціальну сферу деякими спеціалістами розцінюються як тягар на зростанні ефективності ринкового механізму. Єдиною причиною для впровадження соціальної політики вони вважають політичні вимоги лівих, та небезпеку соціального вибуху: « В наш час держава з метою забезпечення соціальної рівноваги, а врешті-решт гарантування соціальної стабільності, суспільно-економічного ладу зобов’язана проводити політику перерозподілу доходів» [14, 33-34].

Аргументами на користь такої думки, по-перше, є те, що в результаті дій щодо перерозподілу доходів на користь бідних можуть бути ліквідовані стимули до праці як для тих хто отримує допомогу, так і для тих, за рахунок кого ця допомога забезпечується. По-друге, вважається, що саме дії щодо перерозподілу доходів, можуть коштувати дорожче ніж ті суми, що припадають на отримувачів допомоги.

На етапі розробки програми порівнюються різні варіанти співвідношення очікуваного соціального ефекту з очікуваними витратами на реалізацію програми. На етапі реалізації програми зіставляються досягнуті результати дій програми з очікуваними.

Для оцінки якості або ефективності будь-якої програми можна використовувати такі підходи:

·        Оцінити, чи відбулось покращання ситуації на яку була спрямована програма;

·        Оцінити вартість приросту соціального капіталу завдяки покращанню ситуації;

·        Оцінити ступень досягнення цілей;

·        Оцінити співвідношення результатів та витрат;

·        Оцінити суб’єктивну думку осіб, що користуються програмою;

·        Оцінити непрямі соціальні та економічні наслідки програми.

Досягнення заданих цілей не вичерпує переліку можливих результатів програми. Після оцінки цілей та завдань програми стає можливою оцінка того, як програма впливає на їх розв’язання. До основних дій можна віднести: створення певного правового середовища, інформаційної бази, заходи державного регулювання ринку праці, державна допомога певним категоріям населення тощо.

Ключовим етапом дослідження є вибір схеми побудови оцінки, тобто підходу до вияву, кількісного виразу та порівняння програмних результатів. Простіша схема забезпечує співвідношення фактичних даних про програму – строки виконання, розмір коштів, що витрачаються, обсяги отриманих послуг і з запланованими. Цей підхід потребує встановлення проміжних цілей і відповідних показників для різних періодів з тим, щоб у ході здійснення неодноразово проводити порівняння і за їх результатами своєчасно виробляти необхідні корегуючи дії.

Можливе використання і більш складних схем [6, 155-157]:

1.     Співставлення відповідних показників, що мають бути виміряними в 2-х точках: безпосередньо до початку програми і відразу після її завершення. Використання такої схеми можливе у випадку незначних масштабів програми і короткостроковості, а також стабільності умов.

2.     Результати порівнюються з розрахунковими даними про стан програмної області. Зміни, що обумовлені дією програми, оцінюються як різниця між параметрами фактичного стану програмної області і тими показниками, що були б зафіксовані за умови, що програма не була здійснена (прогнозується за даними минулих років). Необхідною умовою є наявність чітко визначеної тенденції у динаміці показників за період, що передує програмі.

3.     Відбувається співставлення даних по 2-х сукупностях (географічні регіони, групи населення і т. і.) – тих, що підлягали під дію програми. Ця схема іноді використовується для визначення «позапрограмних чинників». Якщо оцінка показує однакові зміни в обох сукупностях, то це може свідчити про дію не програмних, а будь-яких інших факторів, що потребують окремого вивчення.

4.     Схема контрольного експерименту. Це схема, що потребує найбільшого використання коштів.

Специфіка будь-якої схеми полягає в способі співставлення даних. Далі виконується оцінка витрат і результатів програми. Мається на увазі визначення того, наскільки програми задовольняють поставлену мету. Для такої оцінки використовують інформацію про інші програми, методи експертних оцінок, математичне моделювання, експериментальні методи.

Необхідно здійснювати позапрограмний контроль за ходом та результатами виконання програми для того, щоб своєчасно вносити до неї корективи, порівнювати отримані результати з цілями. Це має посилити відповідність за ефективність використання ресурсів.

На макрорівні оцінити ефективність програм можна за допомогою динамічних співставлень показників, що характеризують рівень життя населення:

§  Рівень доходів;

§  Рівень бідності;

§  Глибина бідності;

§  Питома вага витрат на харчування у загальних витратах;

§  Співвідношення середньої пенсії за середньою заробітною платою;

§  Коефіцієнт Джині тощо.

Такі співставлення добре демонструють зміни, що відбулись у рівні добробуту населення за час дії програми, проте, цей метод не дозволяє відокремити ті зміни, які сталися внаслідок дії програми і ті, що відбулися під впливом інших чинників. Тому, ці розрахунки доцільно доповнити показниками, що характеризують зміни у добробуті тільки частини населення, що підпадає під дію програми і зробити їх співставлення з параметрами змін для всього населення.

2.2 Характеристика міських цільових програм які реалізуються в місті Одесі (за перше півріччя 2006 року)

 

Оцінка ефективності тієї чи іншої програми, поза всім іншим, залежить також від існуючої в той чи інший час системи пріоритетів і політики, що здійснюється на рівні держави. Так політика в умовах бюджетної кризи, як правило, базується на діях щодо стримування видатків. Вирішення цієї проблеми пов’язане з посиленням адресності соціальних програм, і таким чином, вимір їх ефективності містить у собі два аспекти: «горизонтальну» ефективність, тобто надання допомоги всім без виключення нужденним, і «вертикальну», що означає надання допомоги за бідністю це означає надання її тільки бідним верствам населення.

Протягом 1-го півріччя 2006 року Управлінням соціального захисту населення та праці Одеської міської ради реалізовані такі цільові програми [1]: