Міністерство освіти і науки України

Маріупольський державний університет

Економіко-правовий факультет

Кафедра історичних дисциплін

Реферат

з Історії України

на тему: "НЕП в Україні"

Маріуполь – 2011

Зміст

Вступ

1. Становище України після світової війни та впровадження НЕПу

2. Розвиток промисловості України в умовах НЕПу

3. Наука і техніка в 20-30-ті роки

4. Сільськогосподарське виробництво в роки НЕПу

5. Згортання НЕПу

Висновок

Перелік використаної літератури

Вступ

Після закінчення Громадянської війни внутрішнє становище України було надзвичайно складним. Воєнні дії завдали економіці УСРР величезних збитків і шкоди. Справу ускладнив голодомор 1921—1922 рр., який був одним із наслідків політики "воєнного комунізму. Голодувало близько 7 млн. людей. Голод в Україні вдалося ліквідувати лише 1923 р. завдяки поліпшенню загальної економічної ситуації. Оскільки навіть після Громадянської війни більшовицьке керівництво не відмовлялось від воєнно-комуністичних методів, то знову піднімався повстанський рух. Країна опинилася на межі нової Громадянської війни. Намагаючись не допустити втрати своєї влади, більшовицьке керівництво змушене було вдатися до інших методів подолання кризи – відмова від політики "воєнного комунізму" та впровадженням нової економічної політики (НЕПУ). Першим кроком цієї політики стала заміна продрозкладки. У промисловості почалася здача в оренду націоналізованих дрібних і середніх підприємств їх колишнім власникам. Була проведена децентралізація управління промисловістю (замість главків підприємства об'єднувались в трести, яким надали господарську самостійність). Скасовувалась загальна трудова повинність, створювався ринок робочої сили. Було здійснено перехід від зрівняльної заробітної плати до заробітної плати, що залежала від результатів праці. Була дозволена торгівля, яка замінила притаманний "воєнному комунізму" простий товарообмін. У великих містах почали діяти торгові біржі. В економіку активно залучались іноземні інвестиції у формі концесій. 1924 р. внаслідок грошової реформи в обіг була введена конвертована валюта — червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям. Джерелом постійного поповнення держбюджету стали податки.

1. Становище України після світової війни та впровадження НЕПу

Перехід від "воєнного комунізму" до нової економічної політики. Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила до 4 млн осіб. Промисловість була зруйнована, обсяг її продукції зменшився майже в 9 разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно з 1913 р. знизилась в 13 тис. разів. Однак причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики "воєнного комунізму", яка підірвала матеріальну заінтересованість виробників у результатах своєї праці.

Україна особливо постраждала від цієї політики. її багаті ресурси нещадно експлуатувалися Червоною армією, і не тільки нею. Як зазначалося у резолюції V конференції КП(б)У (листопад 1921 p.), господарський занепад ніде не досягав такого рівня, як в Україні. Формально вся влада в УСРР належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Водночас реальна влада рад неухильно знижувалася і в перспективі звелася до суто декоративних функцій. Уся повнота влади була зосереджена в руках ЦК КП(б)У і РНК, які були виконавцями волі ЦК РКП(б) і члени яких призначалися московським керівництвом. Так, першим секретарем ЦК КП(б)У на початку 1921 р. було призначено росіянина В. Молотова, а головою РНК УСРР — болгарина X. Раковського. Останньою легальною опозицією в Україні була Українська Комуністична партія (УКП), що виникла в 1920 р. внаслідок виходу лівого крила з УСДРП. Серед лідерів були А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Однак ця партія була малочисельна і не мала впливу на політичне життя. Політика "воєнного комунізму" та економічна криза спричинили масове незадоволення більшовиками, особливо в середовищі селянства. Проти більшовиків боролися селянські повстанські загони Мордалевича, Орлика, Левченка, Марусі, Каленика та ін. Найбільшим було формування Н. Махна. Після перемоги над Врангелем у листопаді 1920 р. командування Червоної армії вирішило ліквідувати свого вчорашнього союзника і несподівано вдарило по махновцях. Однак, незважаючи на те що 60-тисячну армію очолив сам М. Фрунзе, загін Махна до серпня 1921 р. завдавав відчутних ударів червоноармійцям. Подібні процеси відбувалися і в Росії: "антоновщина", кронштадтське повстання та ін. Більшовицька влада опинилася перед перспективою нової громадянської війни — тепер уже з російським і українським селянством.

Ще на початку 1921 р. більшовицьке керівництво не мало наміру відмовлятися від "воєнного комунізму". У лютому 1921 р. пленум ЦК КП(б)У визнав недоцільною і непридатною для України заміну продрозкладки продподатком. Однак московське керівництво, Ленін розуміли, що подальше здійснення політики "воєнного комунізму" може призвести до селянської війни. На X з'їзді РКП(б) в березні 1921 р. Ленін переконав делегатів прийняти рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було покладено початок системі заходів, які згодом назвали новою економічною політикою (НЕП). Це була політика компромісів, вимушеного відходу від негайного будівництва комунізму за Марксом. Крім заміни розкладки натуральним і грошовим податками, що давало змогу селянам продавати надлишки власної продукції на ринку, НЕП допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду і приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на рівні трестів. Практично призупинилося заснування нових колгоспів і радгоспів, набув розвитку кооперативний рух. Однак більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки — важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля — залишалися під контролем держави. Ленін вважав, що за збереження диктатури пролетаріату НЕП забезпечить перемогу соціалізму над капіталізмом.

Рішення, прийняті партійним з'їздом у Москві, були обов'язковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком. Розмір продподатку становив 117 млн пудів зерна проти запланованих раніше продрозкладкою 160 млн пудів. Але і це було багато для злиденного села, яке потерпало від голоду. Незважаючи на всі труднощі, у 1922 р. здебільшого вдалося покінчити з голодом (щоправда, він був знову штучно створений в 1923 p.), ліквідувати повстанський рух селянства. Хоча земля залишалася державною власністю, згідно із земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 p., її передавали в приватне користування або в оренду селянам. Збагнувши вигоду і зрозумівши перспективу, практичні селяни швидко відновили свою продуктивність. У 1925— 1926 pp. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж здебільшого було відновлено обсяг промислового виробництва. НЕП зумовив певні успіхи й у внутрішній політиці. Було припинено масові розстріли. Влада проголосила амністію повстанцям і членам не комуністичних партій. Українським політичним емігрантам гарантувалося вільне повернення в Україну. Водночас не слід ідеалізувати і перебільшувати значення НЕПу. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. У 1922 р. Ленін заявив на XI з'їзді РКП(б), що відступ закінчено. Незважаючи на послаблення партійно-державного контролю, система управління економікою залишалася, по суті, командно-адміністративною. Політичні репресії, хоч і в менших масштабах, тривали і в роки НЕПу.

2. Розвиток промисловості України в умовах НЕПу

У серпні 1921 р. Ленін підписав "Наказ Ради народних комісарів про впровадження в життя засад нової економічної політики". Це означало початок нового курсу в розвитку промисловості. Держава повинна була утримувати переважно великі підприємства. Дрібні заводи і фабрики передавалися у приватне господарювання або в оренду. Фактично всю промисловість контролювала держава.

Перевагою серед орендарів користувалися організації — кооперативи, комнезами, артілі тощо. За порівняно короткий час в Україні було здано в оренду 5200 підприємств (майже половину наявної кількості). На підприємствах, які відносили до "командних висот", парт керівництво вирішило налагодити господарювання без капіталістів, але методами, пристосованими до ринкових відносин. До цього підприємства були просто виконавцями волі керівництва. Вони працювали за нарядами, під них одержували сировину, матеріали, паливо, пайки для робітників, відповідно до нарядів безкоштовно здавали вироблену продукцію. Прагнучи оживити підприємства і боячись самого терміна "ринкова економіка", більшовики застосували термін "комерційний розрахунок". Він не прижився, бо насторожував нових власників, і тому було введено назву "господарський розрахунок".

Більшовики змушені були тимчасово відмовитися від строгої регламентації промисловості ("главнізму") і перейти до впровадження госпрозрахункової трестівської системи. Великі заводи і фабрики у власність або в оренду не передавалися навіть трудовим колективам (хоча більшовики декларували: фабрики і заводи робітникам). Нові методи полягали в тому, що керівники державних підприємств діяли не за нарядами, а самостійно, пристосовуючись до ринкових відносин. Керівник мав забезпечити самоокупність виробництва. Коли цього не досягали, держава покривала збитки з бюджету. На госпрозрахунок переводилися не окремі заводи і фабрики, а певна їх група, яка утворювалася за галузевою або галузево-територіальною ознакою. Таке об'єднання підприємств прибрали назву "трест" (за схожістю з капіталістичними об'єднаннями, учасники яких втрачали виробничу, комерційну, а часом і юридичну самостійність). Окремі фабрики і заводи як складові тресту не мали статусу юридичних осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові підрозділи, без права самостійного виходу на ринок. Уже восени 1921 р. почали з'являтися перші трести. Так, величезний трест "Донвугілля" об'єднував переважну більшість великих шахт Донбасу, і на початку 1923 р. кількість робітників тресту сягала 94 тис. осіб.

Услід за трестами почали виникати синдикати — організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, організація оптових ярмарків і відкриття товарних бірж створювали ринок засобів виробництва. На перше місце за темпами відбудови вийшла спочатку дрібна і кустарно-реміснича промисловість.

Велика промисловість, особливо кам'яновугільна, відставала. Тому уряд поставив за мету відродження Донбасу. Вже у 1925-26 господарському році Донбас давав 20 млн т вугілля (78% довоєнного рівня). Із середини 20-х років почали будувати районні державні електростанції для обслуговування потреб районів.

Інтенсивно розвивалося машинобудування. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 великі заводи сільськогосподарського машинобудування, які постачали свою продукцію і за межі України. У 1925—1926 pp. вперше було перевищено довоєнний рівень промислового виробництва і з'явилася перспектива будівництва нових промислових підприємств.

3. Наука і техніка в 20-30-ті роки

Розвиток цивільної авіації 20-30-ті роки стали переломними у розвитку багатьох наук. У галузі фізико-математичних наук окреслилися як головні напрями: дослідження будови речовини, дослідження проблеми енергії та створення нової фізичної картини світу. Вони знайшли своє відображення у квантовій теорії М. Планка, теорії відносності А. Ейнштейна, у вченні про нову модель атома. Особливих успіхів досягла ядерна фізика, стрімко пройшовши шлях від створення моделі атома (Н.Бор), відкриття радіоактивності (Е. Резерфорд) до експериментів реакції поділу ядер урану (Е. Фермі). Відкриття в 1932 р. нейтрона (Дж. Чедвік), передбачення існування нових елементарних часток (мезонів) дали змогу наблизитися до пояснення сил, що діють усередині ядра. У 1934 р. було відкрито штучну радіоактивність (І. та Ф. Жоліо-Кюрі), що започаткувало застосування радіоактивних ізотопів у фізиці, біології, медицині, техніці. Досягнення ядерної фізики стали визначальними й для інших наук. У 20-30-ті роки виникли такі галузі наукових знань, як хімічна фізика, біофізика, біохімія, геофізика і геохімія. Розвиток природознавства відкривав нові можливості для розвитку продуктивних сил. Особливо динамічними були процеси в машинобудуванні, авіації. У повсякденне життя мешканців міст входить електрика, виробництво електроенергії стає важливою галуззю економіки. В Україні в цей час плідно працював академік В. Вернадський. Політичні здобутки у галузі теорії диференційних та інтегральних рівнянь мав академік М. Кравчук, вчитель майбутнього генерального конструктора космічних кораблів С. Корольова. Значним був внесок українських інженерів, винахідників, конструкторів, учених у розвиток світової ракетної, аерокосмічної, авіаційної науки та техніки. Найбільш відомими у цій галузі стали О. Засядько, Ю. Кондратюк (О. Шаргей), С. Корольов, В. Глушко, В. Челомей, А. Люлька, І. Сікорський, К. Калінін та ін. Після закінчення громадянської війни набирає розвитку цивільна авіація. 1 травня 1921 р. було організовано авіалінію Москва-Харків. У травні 1924 р. започатковано Державні авіа майстерні №7 (ДАМ №7), конструкторський відділ яких створив перший серійний літак "Коник-Горбунець". Для координації зусиль щодо створення пасажирського і транспортного повітряного флоту Рада праці і оборони (РПО) СРСР 9 лютого 1923 р. створила Раду з цивільної авіації. 12 березня 1923 р. в Харкові було засновано Товариство авіації та повітроплавання України та Криму. У квітні 1923 р. створено акціонерне товариство "Укрповітрошлях". У квітні-травні відбулися пробні польоти, а з 25 травня почалися регулярні рейси на лініях Харків-Полтава-Київ та Харків-Кіровоград-Одеса загальною протяжністю 1090 км. У 1928-1929 pp. на повітряних лініях України та СРСР іноземні машини замінили літаками К-4, К-5, збудованими під керівництвом визначного українського авіаконструктора К. Калініна.

4. Сільськогосподарське виробництво в роки НЕПу

З початком непу і впродовж 1922 р. українське селянство припинило організовану збройну боротьбу проти радянської влади. Різними методами і засобами, як репресивними, так і економічними, радянська влада зуміла домогтися ліквідації бунтівного потенціалу селянства. Важливою ланкою в цьому процесі виступали комнезами. Завдяки їм село було штучно поділено за майновою ознакою і створено резерв для формування нижчих ланок партійно-державного апарату. НЕП ліквідував реквізиції продукції. Селянське господарство вже знало, які податки мало сплатити впродовж року і яка частина продукції залишиться в його розпорядженні. З'явилася матеріальна заінтересованість у збільшенні виробництва. Стан анархії та свавілля періоду продрозкладки призупинився. За здану державі продукцію селяни вже отримували не квитанції, а стійку валюту — червонець. У 1923 р. внаслідок завершення основних робіт у галузі аграрної реформи основною фігурою на селі утвердився селянин-власник. Бідняцько-середняцькі господарства за рахунок передання їм земель поміщиків збільшили свої наділи в півтора рази. Більш-менш справедливий перерозподіл землі відбувся і за трудовою нормою. Землі наділяли стільки, скільки могла обробити сім'я без наймитів. У травні 1923 р. всі податки із селянських господарств були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. За ці гроші держава купувала у селян зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових грошей одержувала держава. Проте тенденція до розвитку ринкових відносин була нестабільною. Справа в тому, що з року в рік дедалі більша частина незаможних селян звільнялася від податків. У 1925—1926 рр. податок не сплачувала п'ята частина селянських господарств (майже всі незаможники). Водночас заможні господарства пере оподатковувалися і не були заінтересовані в нарощуванні виробництва продукції на продаж. Після знищення високотоварних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село втратило можливість забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт, значно знизилися можливості насичувати внутрішній ринок продовольством. Радянське керівництво розуміло, що переобтяження податками заможних (фермерських) господарств негативно позначиться на товарній продукції сільського господарства. Водночас в основі оподаткування були не економічні, а політичні розрахунки. Звільнивши від оподаткування незаможних селян, партія створювала свою соціальну базу на селі для здійснення програми створення радгоспів і колгоспів. У 1923 р. Ленін зробив спробу ревізувати партійну програму у найбільш вразливій частині — перетворення у сільському господарстві. У статті "Про кооперацію" він фактично ревізував ідеї економічних засад свого ж вчення про комунізм. Так, в перші роки НЕПу Ленін ототожнював торгівлю і ринок тільки з капіталізмом. Кооперацію він розглядав як капіталістичну, а не соціалістичну форму господарювання. Проте кооперація не може існувати без ринку і товарно-грошових відносин. Кожний товаровиробник-оператор є власником і може працювати самостійно. Спираючись на півторарічний досвід НЕПу, Ленін у згаданій статті почав стверджувати протилежне тому, що зазначав раніше. Він робить висновок, що лад цивілізованих кооператорів за суспільної власності на засоби виробництва — це лад соціалізму, підкреслюючи необхідність визнати докорінну зміну точки зору щодо кооперації. Із цих висновків для партії, яка збиралася будувати соціалізм, вимальовувалася така перспектива: замість того щоб колективізувати селян-власників, організовувати колгоспи, треба створювати умови для розгортання кооперативного руху. Кооперативи не потребували відчуження власності, і селяни охоче йшли до них. Складалася ситуація, яка вступала у протиріччя із програмою партії. Партійне керівництво розуміло, що селяни-власники ніколи добровільно не погодяться на колективізацію. Водночас з моменту публікації статті Леніна "Про кооперацію" про колективізацію на XII і XIII з'їздах РКП(б) навіть і не згадувалося. Проте на кожному партз'їзді, на конференціях і пленумах ЦК КП(б)У порушувалося питання кооперації. З бюджетних ресурсів на кооперативне будівництво виділялися великі кошти. Завдяки цьому успішно розвивалися усі види кооперації і особливо сільськогосподарська (машинно-тракторні кооперативи, тваринницькі, цукрово-бурякові, хмільницькі, бджолярські тощо). До кінця 20-х років у сільгоспкооперацію було залучено понад половини селянських господарств, а всіма видами кооперації було охоплено 85% господарств. Загалом розвиток сільського господарства на принципах НЕПу мав помітні успіхи. За офіційними даними обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925-1926 pp. досягнув довоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло від 57,7 млн. т. у 1922-1925 рр. до 73,5 млн. т у 1926-1929 pp. За обсягом валової продукції сільське господарство вже у 1927-1928 pp. дещо перевищило рівень 1913 р. (на 6%). Із середини 20-х років внаслідок того, що держава була монополістом у закупівлі селянського хліба, а отже, могла визначати рівень заготівельних цін, виникли так звані "ножиці цін" — ціни на промислову продукцію були значно вищими, ніж на сільськогосподарську. Тому, якщо товарна частина зернової продукції у валовому зборі в 1923-1924 pp. становила 26,2%, то в 1925-1926 pp. — 20,9%. Товарність сільського господарства знижувалася, виникали кризові явища в хлібозаготівлях. Селяни не бачили перспективи і не були заінтересовані нарощувати товарне виробництво навіть в умовах НЕПу, хоча на початку його запровадження вони підтримували цю політику. Економічними важелями держава не могла стимулювати товарне сільськогосподарське виробництво.

5. Згортання НЕПу

економічний політика сільськогосподарський податок

Головною причиною відмови від НЕПу слід вважати перспективи розвитку сільськогосподарського виробництва, забезпечення держави товарним хлібом. Центральний і республіканський апарати не прагнули будувати незнаний їм кооперативний соціалізм. У квітні 1925 р. відбулася XIV конференція ВКП(б), у резолюції якої було записано, що колективізації сільського господарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося до цього часу. Більше того, Сталін став пропагувати ленінські ідеї, висловлені в останніх його працях про колективізацію, механічно пов'язуючи їх з кооперативним планом. Те, що в даному випадку ігнорувалося якісну відмінність колгоспів як ланки нетоварної комуністичної економіки і кооперативів, які не могли існувати поза ринковою економікою, ніхто із сучасників не брав до уваги. Навіть з'явилося нове словосполучення "колгоспно-кооперативна форма власності", що об'єднувало в собі несумісні форми власності. У розвиток ідеї колективізації з ініціативи Сталіна в 1926 р. в ЦК ВКП(б) було створено комісію для вивчення стану існуючих колгоспів і радгоспів. Вона рекомендувала посилити сприяння держави розвитку соціалістичного землеробства. Пропонувалися податкові пільги і пряма матеріальна допомога їм. Такі заходи мали успіх і стимулювали створення нових колгоспів. Якщо в Україні у жовтні 1925 р. було 5 454 колгоспи, то в 1928 р. їх кількість становила 12 042. Проте більшість селян не поспішала змінювати свій життєвий уклад. Такий стан не гарантував державі необхідної кількості товарного зерна. Оскільки заготівельні ціни були занижені, селяни не бажали везти хліб на ринок. Держава відчувала гостру нестачу хліба для внутрішнього споживання та експорту, щоб отримати валюту і закупити техніку для індустріалізації. Не маючи змоги змусити селян економічними методами продавати хліб, Сталін і його оточення стали на шлях примусу під загрозою штрафу аж до конфіскації майна. Водночас у грудні 1927 р. було проголошено курс на колективізацію селянських господарств. Пропагандистську кампанію на користь колгоспів партія підсилила схваленням її в усіх республіках СРСР.

Однак не всі керівні діячі партії цілком підтримували це рішення. Сталін і його прибічники розуміли, що репресивними методами неможливо з року в рік змушувати селян-власників вирощувати товарне зерно не на продаж, а для держави. Щоб відсікти селян від ринку і змусити їх вирощувати і продавати стільки, скільки потрібно державі, їх спочатку треба було позбавити власності, тобто колективізувати. Така агресивна щодо селянства політика зумовлювалася глибокими соціально-економічними причинами. Той комплекс заходів радянської держави, що характеризувався поняттям "нова економічна політика", не мав механізмів, які б давали змогу підтримувати господарську рівновагу між містом і селом. Навіть розвиток НЕПу, хоча і міг позитивно впливати на сільське господарство, але не забезпечував матеріальної бази для індустріалізації СРСР. Націоналізована і відірвана від ринку промисловість була малоефективною. Для позитивного вирішення проблеми необхідно було змінювати економічну політику.

Така зміна означала б відмову від командних висот шляхом приватизації промисловості або колективізації селянських засобів виробництва і одержавлення сільського господарства. У керівництві СРСР перемогли сили, що перебували на позиціях диктатури та адміністрування в політичному та економічному житті. Вони вирішили одержавити сільськогосподарське виробництво. Нехтуючи власним досвідом, в нових історичних умовах почали підготовку до нової спроби будівництва поза ринкової економіки, а це означало згортання НЕПу.

Ці процеси пов'язані із формуванням одноосібної диктатури Сталіна і проголошенням курсу на "розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту".

Висновок

Незважаючи на труднощі відбудовного періоду 1925 - 1926 рр., у більшості галузей промисловості Україна вийшла на рівень 1913 р. (особливо це стосувалося легкої і харчової промисловості). Успіхи відновлення дозволили реалізувати план ДЕЕЛРО (рос. ГОЕЛРО) (електрифікація країни), який був затверджений в 1920 р. Було прийнято рішення про початок будівництва Дніпрогесу, найбільшої гідроелектростанції в Європі. У цілому в Україні було побудовано 50 електростанцій, у тому числі Харківська, Луганська, Полтавська, Артемівська, що перевищило план в 2 рази Однак політика непу не тягнула за собою політичні зміни. Республіка як і мало формальний суверенітет і виконувала продиктовані з Москви завдання. Ніяких змін не відбулося в партійному будівництві. Компартія України залишалася одним із загонів РКП(б) Спроби опозиційної Української комуністичної партії (УКП) об'єднатися з КП(б)У і створити самостійну організацію закінчилися розпуском УКП. Неп мав і політичні наслідки. Він означав провал політики воєнного комунізму й необхідність стимулювання "більшовицького натиску". Поступове пожвавлення господарського життя, розширення товарного виробництва дрібними підприємцями або непманами призвели до примирення українського селянства з більшовицьким режимом, що сприяло його утвердженню в Україні. Особливості НЕПу в Україні:

"Зовнішнє" походження політики, яка не враховувала національні інтереси українців;

здійснення соціально-економічних перетворень супроводжувалося придушенням національно-демократичних сил;

реалізація НЕПу почалася значно пізніше, ніж в інших республіках.

Перелік використаної літератури

1. Верстюк В. Ф., Гарань О. В., Гуржій О. І., Даниленко В. М., Євтух В. Б. Історія України. – К., 1997. – 416 с.

2. Дерев'янкін Т. За часів непу: від "воєнного комунізму" до ринкових відносин. 1991. – 88 с.

3. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Л., 1993. – 230 с.

5. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. – К., 1993. – 382 с.

6. Крушинський В.Ю., Левенець Ю.А. Історія України: події, факти, дати. – К., 1993.– 276 с.

7. Пиріг О.А. НЕП: більшовицька політика імпровізації. – К., 2001. – 274с.

8. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991. – 462 с.

9. Турченко Ф.Г. Новітня історія України: 1917 – 1945. – К., 2000. – 384 с.

10. Хрестоматія з історії України. – К., 1993. – 258с.