КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Тема: "Фінансові резерви"

Вступ

резерв ринок фінансовий

В будь-якому суспільстві держава використовує фінанси для виконання своїх функцій і завдань, досягнення певних цілей. Важливе значення в досягненні поставлених цілей відіграє фінансова політика. Через фінансову політику, яка є складовою частиною економічної політики держави, здійснюється вплив фінансів на економічний і соціальний розвиток суспільства.

Таким чином, фінансова політика – це особлива сфера діяльності держави, що спрямована на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і ефективне використання для здійснення державою її функцій.

Держава, в особі законодавчої та виконавчої влади, є основним суб’єктом фінансової політики. Ними розробляються заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення соціально-економічного розвитку держави.

Фінансова політика включає як самостійні складові частини – бюджетну, податкову, грошово-кредитну, інвестиційну, валютну політику, так і окремі напрямки в галузі страхування, державного боргу, фінансового ринку, співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями тощо.

Фінансова стратегія – довгостроковий курс фінансової політики, який розрахований на тривалу перспективу і передбачає вирішення, як правило, великомасштабних завдань. Вибір довгострокових цілей і розробка цільових програм у фінансовій політиці необхідні для зосередження фінансових ресурсів на основних напрямках економічного і соціального розвитку. Прикладом стратегічних завдань є впровадження власної грошової одиниці, проведення приватизації, подолання інфляції й спаду виробництва тощо.

Для реалізації фінансової політики, її успішного впровадження в життя використовується фінансовий механізм. Фінансовий механізм – це комплекс спеціально розроблених і законодавчо закріплених в державі форм і методів створення і використання фінансових ресурсів для забезпечення економічного розвитку та соціальних потреб громадян. Фінансовий механізм – це, по суті, методичні, організаційні та правові положення та заходи, які визначають функціонування фінансів в економіці держави, їх практичне використання для досягнення визначених цілей і завдань.

Призначення фінансового механізму зводить до двох основних функцій: фінансового забезпечення та фінансового регулювання економічних і соціальних процесів у державі.

Фінансове забезпечення здійснюється шляхом використання методів бюджетного фінансування, самофінансування, кредитування тощо.

Фінансове регулювання – це метод здійснення державою функцій управління економічними і соціальними процесами за використання фінансів.

Процес розподілу і перерозподілу виробленого в суспільстві ВВП починається, в першу чергу, із застосування такого фінансового методу як фінансове планування і прогнозування. Фінансове планування – це діяльність по складанню планів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб’єктів господарювання, їх об’єднань, галузевих структур, територіально-адміністративних одиниць та країни в цілому. На цій стадії визначаються фінансові можливості держави щодо фінансового забезпечення розвитку її економіки та соціальної сфери.

При виконанні фінансових планів виникає потреба в оперативному управлінні як діяльності, пов’язаній із необхідністю втручання в розподільчі процеси з метою ліквідації диспропорцій, подолання недоліків, своєчасного перерозподілу коштів, забезпечення досягнення запланованих результатів.

1. Фінансові резерви. Їх суть, необхідність, склад, роль, розвиток в Україні

Одним з елементiв фiнансових ресурсiв є фiнансовi резерви – це особлива група фондів грошових коштів, в яких нагромаджуються кошти, що на деякий час вилучаються з обороту, а використовуються у випадках збоїв у процесi суспільного виробництва.

Фiнансовi резерви створюються у грошовiй формi i виступають необхiдною умовою стабiльного i збалансованого розвитку. Важливою є проблема наукового обгрунтування розмiрiв таких фондiв. Тому що необгрунтоване збiльшення чи зменшення фiнансових резервiв веде за собою негативнi наслiдки: значне вiдволiкання коштiв i сповiльнення їх обороту або нестачу коштiв при необхiдностi фiнансування непередбачених потреб.

Фiнансовi резерви мають всi риси, якi притаманнi фондам грошових коштiв. В залежності від рівня, на якому проходить їх формування, вони подiляються на 2 групи:

1) централiзованi;

2) децентралiзованi.

Багаторiчна практика довела доцiльнiсть створення фінансових резервів як на рiвнi держави, галузей, об'єднань, так i на первинних рiвнях господарювання.

Формування фінансових резервів може відбуватися наступними методами:

бюджетний – який передбачає створення у складi кожного бюджету резервiв, одним з видiв яких є оборотна касова готiвка;

галузевий – передбачає створення за рахунок вiдрахувань з прибутку пiдприємств фінансових резервiв на рівні певної галузі. Широко використовувався даний метод у командно-адміністративній системі господарювання, в ринковій економіці госпрозрахунковий – формування фiнансових резервiв пiдприємств, органiзацiй, установ;

страховий – утворення фондiв страхових органiзацiй.

Страхові (резервні) фонди призначені для фінансування робіт пов'язаних із ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій, в результаті яких порушуються нормальні умови життя і діяльності людей на певній території або окремо визначеному об'єкті. Надзвичайні ситуації спричинюються аваріями, катастрофами, стихійним лихом або іншими небезпечними подіями, які призводять до загибелі людей та значних матеріальних втрат.

Надзвичайні ситуації можуть бути: техногенного, природного, соціально-політичного та воєнного характеру. До надзвичайних ситуацій техногенного характеру відносяться транспортні аварії (катастрофи), пожежі, неспровоковані вибухи чи їх загроза, аварії з викидом (загрозою викиду) небезпечних речовин, раптове руйнування споруд та будівель, аварії на інженерних мережах і спорудах життєзабезпечення, гідродинамічні аварії на греблях, дамбах тощо.

Надзвичайні ситуації природного характеру це небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні явища (землетруси, бурі, повені), природні пожежі, епідемії серед людей, епізоотії, масове ураження сільськогосподарських рослин хворобами чи шкідниками, зміни стану повітряного басейну, водних ресурсів, біосфери тощо.

Надзвичайні ситуації соціально-політичного характеру виникають внаслідок протиправних дій терористичного і антиконституційного спрямування (терористичні акти, викрадення чи знищення суден, захоплення заручників, встановлення вибухових пристроїв в громадських місцях, викрадення або захоплення зброї, виявлення застарілих боєприпасів тощо).

Надзвичайні ситуації воєнного характеру пов'язані із наслідками проведення військових операцій, застосування зброї масового ураження під час яких виникають вторинні фактори ураження населення (при зруйнуванні атомних і гідроелектростанцій, складів і сховищ радіоактивних і токсичних речовин та відходів, нафтопродуктів, вибухівки, транспортних та інженерних комунікацій та ін.

Відповідно до територіального поширення, обсягів заподіяних або очікуваних економічних збитків, кількості людей, які загинули надзвичайні ситуації можуть виникати на рівнях: загальнодержавному, регіональному, місцевому та об'єктовому. Виділення 4х рівнів надзвичайних ситуацій має значення для визначення джерела фінансування робіт, пов'язаних із подоланням наслідків таких подій. Звичайно, що при недостатності коштів децентралізованих фінансових резервів допомога може бути надана із централізованих фондів.

Одним з видів бюджетних резервів є Резервний фонд Кабінету Міністрів України. Він формується з метою фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, які не могли бути передбаченими під час затвердження Державного бюджету на відповідний рік. Цей фонд створюється в розмірі до двох відсотків обсягу видатків державного бюджету і входить до складу видатків Державного бюджету України.

Головними напрямками витрачання коштів цього фонду є:

– фінансування витрат, пов'язаних з надзвичайними ситуаціями;

– фінансування робіт по ліквідації наслідків стихійних явищ та аварій;

– непередбачені витрати, пов'язані з введенням законів;

– фінансування інших заходів, не передбачених і які не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України, з визначенням при цьому розміру коштів, який не може перевищувати 20 відсотків загального обсягу резервного фонду.

Кошти резервного фонду можуть використовуватися лише в необхідних межах за цільовим призначенням на фінансування заходів, передбачуваних постановами Кабінету Міністрів України. Залишок невикористаних коштів резервного фонду в кінці року, в якому їх виділено, підлягає поверненню до Державного бюджету України.

Одночасно встановлена вимога, що кошти резервного фонду Кабінету Міністрів України не можуть використовуватися:

1) на погашення боргів, у тому числі пов'язаних з гарантіями чи іншими видами забезпечення, наданими Кабінетом Міністрів України;

2) для збільшення сум по статтях видатків, передбачених у державному бюджеті.

Кабінет Міністрів України щомісяця подає докладні письмові звіти Верховній Раді України про витрати з резервного фонду з обгрунтуванням їх необхідності, економічності та ефективності, а також про досягнення фактичних результатів за підсумками використання коштів фонду. На постійну Комісію Верховної Ради України з питань бюджету покладено контрольні функції за використанням Кабінетом Міністрів України коштів резервного фонду.

Контроль за цільовим і своєчасним використанням міністерствами, відомствами, іншими органами державної виконавчої влади коштів резервного фонду здійснює Міністерство фінансів України.

2. Фінансовий ринок. Його суть, складові, становлення в Україні. Роль у русі фінансових ресурсів

Ефективне функціонування економіки держави потребує добре розвинутого фінансового ринку. Фінансовий ринок – це сфера реалізації фінансових активів та економічні відносини, які виникають між продавцями і покупцями цих активів. Фінансовий актив – це товар на фінансовому ринку, в якості якого виступають гроші (гривні та іноземна валюта), цінні папери, дорогоцінні метали.

Фінансовий ринок значно впливає на ефективність, стійкість та еластичність фінансової системи. Він покликаний посилювати та поліпшувати мобілізацію та розподіл фінансових ресурсів, що сконцентровані в державних грошових фондах, у розпорядженні підприємств та населення.

Об’єктивною передумовою функціонування фінансового ринку є розбіжність потреби у фінансових ресурсах з наявністю джерел задоволення цієї потреби. Як правило, кошти є в наявності в одних власників, а інвестиційні потреби – в інших. Для акумулювання тимчасово вільних коштів та ефективного їх використання і призначений фінансовий ринок.

Можуть виникати й інші ситуації, наприклад, певні суб’єкти економічної діяльності використовують наявні в них ресурси з метою отримання доходу.

Функції фінансового ринку:

мобілізація тимчасово вільних коштів з різних джерел;

ефективний розподіл акумульованого вільного капіталу;

визначення найефективніших напрямів використання капіталу з позицій забезпечення високого рівня його доходності.

Суб’єктами фінансового ринку є:

позичальники – фізичні або юридичні особи, які залучають грошові кошти кредиторів, щоб мобілізувати частину фондів, необхідну для розвитку бізнесу;

інвестори – фізичні або юридичні особи України чи зарубіжних держав, а також держави в особі їх урядів, які приймають рішення про вкладення власних фінансових ресурсів в об’єкти інвестування. Вони продають свої грошові фонди на ринку для того, щоб ці фонди приносили дохід. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців;

фінансові інститути – це посередники, що забезпечують зустріч позичальника та інвестора. До фінансових посередників належать: банки, страхові компанії, інвестиційні фонди та компанії, біржі тощо.

Фінансовий ринок ефективно функціонує лише за певних умов:

низькі темпи інфляції;

успішний розвиток економіки;

сприятливий політичний клімат;

стабільна законодавча база.

В економічній літературі немає єдиної думки відносно того, за якими ознаками можна класифікувати фінансовий ринок. Тому розглянемо класифікацію за декількома критеріями.

За сферою поширення розрізняють світові, національні, регіональні та місцеві фінансові ринки.

Фінансові ринки поділяються також на первинні і вторинні. Первинні – це такі, на яких нові випуски зобов’язань продаються та купуються вперше. Вторинні – такі, на яких відбувається подальший продаж і купівля непогашених зобов’язань. Поділ на первинні і вторинні може бути здійснений для ринків, на яких обертаються зобов’язання у вигляді цінних паперів, а також деяких видів позик. Головною особливістю первинного ринку є те, що інвестори, купуючи цінні папери, свої грошові кошти передають безпосередньо емітенту цих паперів. Вторинні ринки не збільшують обсягу фінансових активів, але їх існування підвищує ліквідність цінних паперів і тим сам сприяє розвитку первинного ринку. В свою чергу, він поділяється на біржовий і позабіржовий.

Біржовий (організований) ринок представлений системою фондових та валютних бірж.

На організованому ринку забезпечується:

висока концентрація попиту і пропозиції в одному місці (встановлюється найбільш об’єктивна система цін на окремі фінансові інструменти);

проводиться перевірка фінансового становища емітентів цінних паперів, які допущені до торгів;

процедура торгів носить відкритий характер;

гарантується виконання укладених угод.

Однак біржовий ринок має окремі слабкі сторони:

він більш суворо регулюється державою, що знижує його гнучкість;

виконання всіх нормативно-правових актів щодо його функціонування збільшує витрати на здійснення операцій купівлі-продажу;

Позабіржовий (неорганізований, «вуличний») – це ринок, на якому здійснюється купівля-продаж фінансових інструментів і послуг, угоди щодо яких не реєструються на ринку.

Цей ринок характеризується:

більш високим рівнем фінансового ризику (оскільки багато фінансових інструментів і послуг, які котируються на ньому, не проходили процедури перевірки на біржах або були ними відхилені в процесі лістингу);

більш низьким рівнем юридичної захищеності покупців;

торгівлею цінних паперів нижчої якості;

більш низьким рівнем інформованості про здійснені угоди тощо

Разом з тим цей ринок:

забезпечує обсяг більш широкої номенклатури фінансових інструментів і послуг;

задовольняє потреби окремих інвесторів у фінансових інструментах з високим рівнем ризику і, відповідно, більшим доходом;

у більшій мірі забезпечує таємницю здійснених окремих угод.

Фінансовий ринок – це ринок фінансових ресурсів. Він складається із взаємопов’язаних і доповнюючих один одного, але окремо функціонуючих ринків:

валютний ринок;

ринок кредитних ресурсів;

ринок цінних паперів;

ринок фінансових послуг,

В рамках іншого підходу виділяють такі складові фінансового ринку:

ринок грошей (ринок короткострокових кредитних операцій, валютний ринок)

ринок капіталів (ринок цінних паперів, ринок середньо – та довгострокових кредитів).

Валютний ринок – це ринок, на якому відбувається обмін однієї валюти на іншу у формі купівлі-продажу.

Купівля іноземної валюти зумовлена необхідністю здійснювати платежі за куплені товари за кордоном, а також надані послуги, виконані роботи іноземними компаніями.

Валютний ринок України – це переважно міжбанківський ринок, адже саме в процесі міжбанківських операцій здійснюється основний обсяг угод з купівлі-продажу іноземних валют. Через проведення міжбанківських операцій на валютному ринку забезпечується обслуговування міжнародного обороту товарів, послуг, інвестування тощо.

Суб’єктами валютного ринку України є:

Національний банк України;

комерційні банки;

інші фінансово-кредитні установи (страхові, інвестиційні, дилерські компанії), які одержали ліцензію НБУ на право здійснення операцій з валютними цінностями;

кредитно-фінансові установи нерезиденти;

валютні біржі, валютні підрозділи фондових, товарних бірж;

підприємницькі структури.

З економічного погляду валютний ринок – це досить складна форма перерозподілу фінансових ресурсів як у середині країни, так і на міждержавному рівні. Інструментом цього перерозподілу є валютний курс. Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Стабільність ціни грошової одиниці кожної країни визначається рівнем її економічного розвитку, що насамперед характеризується якістю і собівартістю виробленої продукції, становищем державних фінансів, виваженою та ефективною інвестиційною політикою.

У будь-якій державі валютний ринок виконує певні функції:

своєчасне здійснення міжнародних розрахунків, страхування валютних ризиків;

регулювання валютних курсів і диверсифікація валютних резервів держави;

регулювання економічних соціальних процесів у державі.

Основні валютні операції:

обмін валют з метою здійснення розрахунків;

спекулятивні операції (купівля-продаж валют з метою отримання прибутку від різниці у валютних курсах);

страхування валютних ризиків.

Ринок кредитних ресурсів – це процес залучення коштів у грошовій формі на умовах повернення, платності і строковості.

Економічна суть ринку кредитних ресурсів полягає в тому, що наявні фінансові ресурси в державі перебувають в розпорядженні й володіння тих фізичних і юридичних осіб і в тому місці, де виникає потреба й можливість їх використання.

Джерелом коштів, що циркулюють на кредитному ринку, є кошти, акумульовані на депозитних рахунках банків, залишки коштів на розрахункових та інших рахунках юридичних осіб, вільні кошти населення і кошти акумульовані центральним банком держави. Розміщення акумульованих коштів здійснюється на основі кредитних угод між банками, юридичними і фізичними особами.

Мобілізовані фінансові ресурси використовуються для надання коротко -, середньо – та довгострокових кредитів. Від терміну, на який надається кредит, залежить і його ціна – процентна ставка як плата за користування кредитними ресурсами. Чим довший строк повернення позики, тим вища плата за її надання. Чим довше використовуються кошти, тим більший прибуток вони мають дати. Тому процентні ставки за довгостроковими кредитами вищі.

На кредитному ринку важливу роль відіграє облікова ставка центрального банку, яка визначає рівень процентних ставок, оскільки за цією ставкою можна отримати кредити національного банку. Висока облікова ставка – показник наявності інфляційних процесів в країні, високої ризиковості кредитного ринку.

Небанківські кредитні установи, наприклад кредитні спілки, інвестиційні фонди тощо, здійснюють кредитування обмеженої кількості юридичних і фізичних осіб відповідно до законодавства та своїх статутів. Але це також сегмент кредитного ринку.

Субўєктами ринку кредитів є кредитори, позичальники, посередники і держава в особі центрального банку, який контролює виконання чинного законодавства учасниками ринку кредитів та регулює ринок за допомогою економічних методів.

Організаційно-функціональними учасниками ринку кредитних ресурсів є комерційні банки, брокерські контори та інші фінансово-кредитні інститути.

Ринок цінних паперів – це особлива сфера фінансових відносин, де завдяки продажу цінних паперів здійснюється мобілізація фінансових ресурсів для задоволення інвестиційних потреб субўєктів економічної діяльності.

За економічною суттю ринок цінних паперів – це форма розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів у державі з метою повнішого забезпечення потреб економіки ресурсами та їх ефективного використання.

Ринок цінних паперів, з одного боку, – це вигідна система розміщення тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб з метою одержання доходу, а з іншого, – ринок цінних паперів дає можливість задовольнити потребу в фінансових ресурсах підприємницьких структур для розширення своє господарської діяльності.

Основним обўєктом ринку є цінні папери.

Цінні папери – грошові документи, що засвідчують право володіння, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання прав, що зазначені в цих документах, іншим особам.

Ринок цінних паперів можна розмежувати на первинний і вторинний, а також біржовий і позабіржовий.

Успішне становлення і розвиток ринку цінних паперів потребує дотримання відпрацьованих і перевірених світовою практикою принципів і стандартів. До них належать:

– соціальна справедливість – забезпечення рівних можливостей та спрощення умов доступу інвесторів і позичальників на ринок фінансових ресурсів, недопущення монопольних виявів, дискримінації прав і свобод субўєктів ринку цінних паперів;

– регулятивність – створення гнучкої та ефективної системи регулювання ринку цінних паперів;

– ефективність – максимальна реалізація потенційних можливостей ринку з мобілізації та розміщення фінансових ресурсів у перспективні сфери національної економіки;

– прозорість – надання інвесторам повної інформації щодо умов випуску та обігу цінних паперів на ринку;

– конкурентність – забезпечення необхідної свободи підприємницької діяльності інвесторів, емітентів і ринкових посередників.

Однією з особливостей ринку цінних паперів в Україні є те, що між його учасниками ще не встигли скластися стійкі відносини, які дозволяють говорити про її постійне відтворення. Для багатьох підприємств вихід на ринок цінних паперів закінчується першою ж емісією.

Основним обўєктом на ринку цінних паперів є цінні папери. Учасниками операцій з цінними паперами є емітенти і вкладники (інвестори).

Емітент – це той, хто випускає цінні папери і отримує гроші від їх продажу. Вкладник сподівається, що вкладення грошей в цінні папери принесе йому дохід у майбутньому.

Згідно ЗУ «Про цінні папери і фондову біржу» до цінних паперів належать: акції, облігації, векселі, ощадні сертифікати, казначейські зобовўязання.

Акція – це цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує внесення певного паю до статутного капіталу акціонерного товариства.

Акції можуть бути прості і привілейовані, іменні і на предўявника.

Прості акції – це акції, прибуток від яких повністю зумовлюється чистим доходом підприємства та його дивідендною політикою. Тобто якщо емітент за результатами річної діяльності отримав незначний прибуток або закінчив рік із збитком, дохід у вигляді дивідендів по простій акції не виплачується. Отже, виплата дивідендів по простих акціях не гарантується емітентом. Власник простої акції має право брати участь в управлінні акціонерним товариством. При ліквідації емітента власник простої акції отримує право на частку активів підприємства в останню чергу, тобто після розрахунку емітента з трудовим колективом, державою, кредиторами і власника привілейованих акцій.

Привілейованими акції називаються тому, що їх власник має певні привілеї в порівнянні з власником простих акцій цього ж емітента. Найчастіше привілеї заключаються в тому, що власник привілейованої акції має гарантований фіксований процент дивіденду, незалежно від розміру прибутку підприємства. Привілейовані акції дають власнику право на першочергове отримання частини майна при ліквідації товариства і повернення йому номінальної вартості акцій на його вимогу. Однак власник такої акції позбавлений права брати участь в управління товариством, якщо це не передбачено статутом. Привілейовані акції випускаються на суму до 10% статутного капіталу акціонерного товариства.

Іменна акція представляє собою цінний папір, на бланку якого вказується імўя її власника. При випуску таких акцій емітент заводить книгу реєстрації іменних акцій, в яку заносяться дані про їх власників.

На бланку акції на предўявника немає імені власника. Поіменній акції емітент буде виплачувати дивіденди тій особі, яка на момент виплати в книзі реєстрації значить як її власник. Дивіденди по акціях на предўявника можуть виплачуватися особі, яка предўявить акції чи відповідний документ депозитарію, що йому належить певна кількість акцій, які знаходяться на зберігання в депозитарії.

Облігація – це цінний папір, який засвідчує внесення його власником певних коштів і підтверджує зобовўязання емітента відшкодувати власникові номінальну вартість цього цінного паперу, у визначений строк із виплатою відсотків. Облігації різняться від акцій головним чином тим, що їх власник не є членом акціонерного товариства, а відтак і не має права голосу на зборах акціонерів. Облігації можуть бути іменними і на предўявника, перебувати у вільному обігу та з обмеженнями. Крім того, розрізняють процентні та безпроцентні облігації. Прибуток по процентних облігаціях виплачується відповідно до умов їх випуску, якими передбачається розміри та строки виплати відсотків. Номінальна вартість облігації повертається власникові після її погашення. Прибуток по безпроцентних облігаціях не виплачується. Власникові такої облігації після надання обумовленого строку надається можливість придбати відповідні товари.

Вексель – це письмове абстрактне й безспірне зобовўязання позичальника сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя. Вексель може бути простим або переказним. Простий вексель – це письмове зобовўязання, яке позичальник видає кредитору про оплату визначеної суми грошей після настання строку. Переказний вексель є письмовим наказом кредитора позичальникові про сплату визначеної суми грошей третій особі після настання строку оплати. Цей вексель набуває сили лише після того, як позичальник акцептує його (дасть згоду оплатити). Порядок випуску та обігу векселів визначається урядом.

Казначейські зобовўязання – це вид цінних паперів на предўявника, які розміщуються серед населення виключно на добровільних засадах і які свідчать про внесення їхніми власниками грошових засобів до бюджету і дають право на отримання фіксованого доходу.

Ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування коштів. Власник сертифіката має право на одержання доходу у вигляді відсотка, розмір якого визначається банком. Банки видають сертифікат строкові та до запитання, іменні та на предўявника.

Фондова біржа являє собою організований постійно діючий ринок, на яком здійснюється торгівля цінними паперами. Іншими словами, фондова біржа – це, перш за все, місце, де знаходять один одного продавець та покупець цінних паперів, де ціни на остання визначаються попитом та пропозицією на них, а сам процес купівлі-продажу регламентується правилами і нормами.

ЗУ «Про цінні папери та фондову біржу» визначено, що фондова біржа може бути створена у формі акціонерного товариства, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснюють свою діяльність відповідно чинного законодавства.

Своєю діяльність фондова біржа забезпечує:

перерозподіл на комерційній основі фінансові ресурси між юридичними і фізичними особами шляхом організації купівлі-продажу цінних паперів;

сприяння становленню та розвитку ринку цінних паперів та належне розповсюдження інформації про нього;

підвищення довіри інвесторів дол. Вкладення на довгостроковій основі вільних грошових коштів у цінні папери;

контроль за діяльністю учасників біржових торгів.

Відмінною рисою фондової біржі є некомерційний характер її діяльності. Основна мета діяльності біржі – створення належних умов для широкомасштабної та ефективної торгівлі цінними паперами – не сумісна з комерційними підходами до її діяльності.

Доходи біржі обмежуються сумами, необхідними для забезпечення її нормального функціонування та розвитку і не використовуються для виплати дивідендів субўєктам, що внесли кошти в статутний капітал біржі. Доходи фондової біржі формуються за рахунок:

відрахувань на користь біржі, що стягується з членів біржі за кожне замовлення, виконане в торговому залі;

плата компаній за включення їх акцій у біржовий список;

щорічні внески компаній, які використовуються біржею на утримання їх лістингу в належному стані;

вступні внески нових членів тощо.

Фондова біржа зобовўязана забезпечувати гласність і публічність торгів шляхом повідомлення її членів про місце і час проведення торгів, про список і котирування цінних паперів, допущених в обіг, про результати торгових сесій тощо.

Потрібно відмітити, що біржа не встановлює ціни на цінні папери, вона їх тільки фіксує., обўєктивно сприяючи їх формуванню. Біржею концентрується процес пропозиції і попиту на цінні папери, а результатом їх співставлення виступає рівноважна ціна, за якою відбувається купівля-продаж фондових інструментів.

Фондова біржа предўявляє жорсткі вимоги як до своїх членів, так і до емітентів, які бажають, щоб їх акції продавались під час торгових сесій.

Економічне буття влаштоване так, що завжди в кожний конкретний момент часу поряд знаходяться одні юридичні та фізичні особи, у яких є деякий надлишок грошових коштів, інші

– у яких їх не вистачає. У ролі тих, хто потребує додаткового капіталу, головним чином, виступають держава та різні суб'єкти господарської діяльності. Інвестиційний капітал надходить до тих, хто його потребує, з двох джерел: власних і чужих коштів. Власними коштами для держави є надходження до державного бюджету, для підприємств – нерозподілений прибуток та амортизаційні відрахування. До категорії чужих коштів відносяться тимчасово вільні грошові кошти (заощадження) інших держав, суб'єктів господарської діяльності та населення.

Якби в реальному житті товари та послуги, що надаються населенню, знаходились у повній відповідності з грошовими коштами, якими воно оперує, то всі одержані гроші витрачались би на придбання товарів і послуг. Така система взаємовідносин більш характерна для натурального господарства: коли все, що виробляється, споживається, а те, що залишається, обмінюється на необхідні товари або послуги. Проте в умовах ринкової економіки розмір щорічних прибутків населення, як правило, перевищуєрозмір його щорічних видатків, тобто залишається якась частина грошових коштів, яка не витрачається на придбання товарів і послуг, сплату податків. Вона називається заощадженнями.

Тим часом підприємства та фірми у середньому щорічно витрачають більше, ніж одержують від продажу товарів: їм доводиться це робити, бо крім платежів за ресурси, фірми повинні інвестувати свою діяльність, спрямовуючи кошти або в основний капітал, або у товарно-матеріальні запаси. Зумовлено це, насамперед, неспівпаданням у часі витрат, пов'язаних з виробництвом, і прибутку, одержаного у результаті реалізації продукції. Витрати здійснюються раніше, ніж підприємство одержить прибуток, оскільки для виробництва продукції необхідно вкласти кошти у сировину, матеріали, обладнання, обробку сировини для одержання готової продукції та організувати її продаж. Саме тому підприємства потребують авансування грошових коштів, які після реалізації продукції повинні повернутись на підприємство вже у більшому обсязі, але через деякий час. Великих обсягів грошових коштів потребують підприємства при організації нової справи, а також при її істотному розширенні або переоснащенні вже існуючої. У цьому випадку підприємець найбільше потребує інвестицій.

Оскільки більшість заощаджень припадає на населення, а більшість інвестицій здійснюється підприємствами і фірмами, то очевидно, що необхідний механізм, який буде переміщувати потоки грошових фондів від перших до других. Цей механізм створюється завдяки функціонуванню фінансових ринків (табл. 1.2).

Мета утворення та функціонування фінансового ринку.

Метою утворення та функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення заощаджень в економіці, стан якої, у свою чергу, значною мірою зумовлений ефективністю переливу інвестиційних коштів від тих, хто має заощадження, до тих, у кого на даний момент є потреба в капіталі. Чим різноманітніша, з точки зору суб'єктів і розмірів, структура заощаджень та можливостей інвестицій, тим більшою є необхідність в існуванні фінансового ринку.

Дії на фінансових ринках визначаються основними функціями, що притаманні грошам, тому зупинимося на них більш докладно. Отже, існує три функції грошей.

Гроші як засіб обігу. Ця функція грошей реалізується тоді, коли гроші використовуються як засіб оплати за товари і послуги. Вона стимулювала розвиток торгівлі та спеціалізації у виробництві. В умовах високого рівня інфляції використання грошей як засобу обігу знижується, і торгівля за допомогою бартеру за цих умов переважає. Пов'язано це, насамперед, з тим, що при високих темпах інфляції витрати, пов'язані зі зберіганням грошей для здійснення угод, багаторазово перевищують втрати і незручності бартеру.

Гроші як міра вартості. Окрім функції обігу, гроші виконують ще і роль міри вартості. Але для виконання цієї функції вони повинні бути однорідні для зіставлення і порівняння вартості різних товарів швидко і без особливих зусиль. Не виконуєтеся ця функція грошей у період швидкої інфляції. Для визначення вартості товарів і послуг у цьому випадку розділяють функції грошей як міри вартості і як засобу обігу. Як правило, ціна на товар встановлюється у ВКВ, наприклад, у доларах США, а розрахунки здійснюються у національній валюті на основі обмінного курсу відповідно до ВКВ. Тобто ціна, виражена у національній валюті, росте, а ціни у ВКВ залишаються загалом на попередньому рівні. Таким чином, національна валюта виконує роль засобу обігу, а ВКВ є стандартною мірою вартості.

Гроші як засіб накопичення. У цьому випадку вони є особливого роду активами, що зберігаються після продажу товарів та послуг і забезпечують власникові цього активу купівельну спроможність у майбутньому. Звичайно, люди можуть зберігати свою майбутню купівельну спроможність або багатство у вигляді дорогоцінностей, творів мистецтва, нерухомості тощо. Проте гроші понад усе підходять для виконання цієї функції, оскільки їм властива ліквідність, тобто здатність активу бути використаним у якості засобу платежу (або бути перетвореним у засіб платежу) і мати фіксовану номінальну вартість. Гроші володіють абсолютною ліквідністю, оскільки вони використовуються як засіб платежу і, виконуючи функцію міри вартості, не змінюють своєї власної номінальної вартості у термінах масштабу цін. Усім іншим видам активів ліквідність властива у більшому або меншому ступені.

І хоч абсолютна ліквідність грошей повинна робити їх ідеальним засобом накопичення, це можливо тільки протягом коротких періодів часу. При тривалому зберіганні грошей їх власникові не доводиться одержувати той прибуток, який міг би бути при використанні менш ліквідних активів. Наприклад, розміщення вільних грошових коштів у певні види цінних паперів може забезпечити високий рівень прибутків. Тим часом зберігання грошей на окремих банківських рахунках практично може не приносити прибутку їх власникові. Особливо втрачається привабливість грошей як засобу накопичення у період швидкої інфляції, не дивлячись на високу ліквідність. Оскільки на грошову одиницю щоденно можна буде придбати все меншу кількість товарів, природним виглядає бажання людини зберігати вартість у вигляді грошей тільки протягом дуже коротких проміжків часу.

Кажучи про гроші як засіб накопичення, не можна забувати про те, що навіть у країнах, які нормально розвиваються, присутня так звана повзуча інфляція, яка при незначних розмірах (1–3% на рік) все ж призводить до знецінення грошей, тому що за одну і ту ж грошову масу можна придбати меншу товарну масу. Проаналізувавши функції грошей в умовах інфляції, можна зробити висновок, що інфляційні процеси призводять до їх зміни і порушення.

В економічній літературі виділяється ще дві функції грошей: гроші як засіб платежу і світові гроші.

Історичні та економічні особливості становлення окремих елементів фінансового ринку. Категорія фінансовий ринок з'явилася з появою фінансів і в умовах подальшої о розвитку товарно-грошових відносин перетворилася в особливу сферу економічних відносин. Розвиток товарного виробництва на певному етапі призвів до появи у його учасників гострої потреби у додатковому капіталі, необхідного для подальшого розширення виробництва. Цей капітал називається інвестиційним капіталом, а в радянській літературі – капітальні вкладення Використовується інвестиційний капітал на створення робочих місць, придбання знарядь праці, основних фондів, нових технологій та інших елементів виробництва.

Вільні грошові копни (заощадження) перетворюються на інвестиційний капііал з моменту їх надходження до споживачів. Таке перетворення може бути прямим та опосередкованим. Заощадження прямо перетворюються на інвестиції, коли підприємство використовує свій нерозподілений прибуток для придбання нових технологій, основних фондів або коли уряд здійснює будівництво шляхів за рахунок відповідної статті державного бюджету. Прямо перетворюватись на Інвестиції можуть лише власні кошти, а чужі повинні пройти певний опосередкований шлях, який лежіть через фінансовий ринок.

Розвинений національний (внутрішній) фінансовий ринок може суттєво полегшити інтеграцію в світовий фінансовий ринок і створити канал дія інвестування іноземного капіталу у вітчизняну економіку через розміщення цінних паперів. Атрибутом світового фінансового ринку є направлення національного капіталу (певних фінансових активів) за кордон, у розпорядження іноземного банку або залучення іноземного капіталу. Історично світовий фінансовий ринок з'явився на базі міжнародних фінансових операцій національних фінансових ринків, потім сформувався на основ! їх інтернаціоналізації. Спочатку він розвивався повільно і переважно як світовий грошовий ринок. Сучасний світовий фінансовий ринок відродився на початку 60-х років XX ст. До цього, протягом 40 років, він був паралізований у результаті світової економічної кризи 1929 1933 pp., другої світової війни, валютних обмежень.

Розглядаючи в історичному аспекті фінансовий ринок в Україні, слід зазначити, що він існував у дореволюційний період (до 1917 року), потім у період НЕПу в кінці 20-х pp., а також і в наступний період, але в досить звуженому й урізаному вигляді. Усі ці етапи суттєво розрізняються певною специфікою, диференціацією і глибиною категорії, що розглядається.

Профанація фінансової о ринку та його інфраструктури в радянський час була обумовлена розвитком командно-адміністративної системи управління, повним одержавленням засобів виробництва, що об'єктивно заважало існуванню альтернативних форм власності, які є основою формування фінансового ринку. Переведення мобілізації грошових ресурсів тільки на держпозики було досить обмеженим інструментом і реалізувалось виключно під впливом командно-адміністративної системи без відповідної ефективності та гнучкості. Це обумовило об'єктивне відставання нашої економіки у багатьох галузях. Через складність концентрації грошей з внутрішніх резервів на створення конкурентоспроможних виробництв у всіх секторах реальної економіки не використовувався могутній науково-технічний потенціал, що був створений у радянські часи.

В інституційній структурі фінансового ринку в колишньому СРСР був лише один елемент досить обмежена і неефективна банківська система. Реорганізація банківської системи 1987 року носила адміністративний характер і проводилась при відсутності концепції перебудови заради реорганізації, а не заради досягнення ефективного використання грошових ресурсів. До кінця 1990 року кредитна система залишалась примітивною. Страхові установи СРСР, що володіли довгостроковими резервами, продовжували знаходитись поза сферою кредитної системи і діяли відокремлено. Банківська реформа 1987 року і випуск цінних паперів в умовах відсутності приватизації (акціонування) підприємств не сприяли формуванню в той період таких структурних сегментів фінансового ринку, як ринок позичкових капіталів і ринок цінних паперів.

Сьогодні відбувається поступове формування позабанківської сфери грошового обігу: дозволений комерційний кредит і використання векселя, формуються фондові біржі із мережею брокерських контор, розгалужена система торгових посередників (торговців цінними паперами) тощо. Крім того, яскраво виражені інфляційні процеси в нашій країні зробили об'єктом інвестування на цьому ринку вільноконвертовану валюту ряду країн (у першу чергу країн з найменшими темпами інфляції).

На нинішньому еіапі розвитку у нас склалась дворівнева структура кредитної системи. Як показує світовий досвід, структура кредитної системи України повинна бути близькою до наведеної таблиці 1.1. Представлена структура може бути трансформована в трьох ярусну шляхом інтегрування страхових компаній і пенсійних фондів у спеціалізовані інститути. Важливу роль відіграє те, яка форма власності закладена в різні кредитно-фінансові установи. В інтересах створення конкуренції на фінансовому ринку потрібна альтернативна власність (державна, акціонерна, кооперативна, індивідуальна). Без розгалуженої, гнучкої кредитної системи неможливий розвиток не тільки кредитного ринку в структурі фінансового, але й інших його структурних сегментів, особливо ринку цінних паперів.

Практика розвинених країн свідчить, що ринок цінних паперів це не тільки фондова біржа. Він ділиться на: первинний, де вільно розміщуються нові випуски акцій і облігацій інвестиційними банками, банкірськими фірмами, брокерськими фірмами серед юридичних та індивідуальних осіб, та вторинний (фондова біржа), де здійснюється перепродаж раніше випущених цінних паперів.

У країнах колишнього СРСР протягом ряду десятиліть старанно «імплантувались» основні норми і принципи регулювання і функціонування ринку цінних паперів, еталоном яких є американська модель. Система державного моніторингу учасників ринку створюється за американським типом, але інфраструктурні інститути формуються в Україні за принципами, які близькі до директив Європейського Співтовариства. Це стосується біржової і депозитарної системи, засобів регулювання ринків похідних цінних паперів і фінансових продуктів. Ближче до європейських підходів вирішуються питання регулювання вексельного обігу, впровадження сучасних стандартів бухгалтерського обліку та облікової системи ринку в цілому.

Серед найбільш значимих передумов формування фінансового ринку в Україні слід виділити такі: розвиток альтернативного сектора економіки, формування ринкової інфраструктури, комерціалізація банківської сфери, відміна монополії зовнішньої торгівлі, пільговий порядок оподаткування доходів із цінних паперів, відсутність силового державного регулювання операцій із цінними паперами. Все це дозволяє посилити платоспроможний попит, який вже зараз формуються на ринковій основі. Основним критерієм повинні стати вигідність, вкладання капіталу в рамках ринкового механізму і конкурентоспроможність тих, хто хоче його залучити.

Висновок

Формування підлагодженої та ефективно функціонуючої фінансової системи – відповідальне і складне завдання, вирішення якого потребує багато часу. Фінансова система України знаходиться на етапі становлення і вдосконалення. Найважливішими проблемами її розвитку є: – зміцнення фінансів суб'єктів господарювання з метою посилення мотивацій до ефективної роботи, інвестиційної діяльності;

– відлагодження фінансового механізму діяльності бюджетних установ, пошук нових джерел фінансових ресурсів в умовах дефіциту бюджетних коштів;

– реформа бюджетної системи, практична реалізація всіх положень Закону України «Про бюджетну систему України»;

– економне витрачання бюджетних коштів, посилення контролю за їх цільовим використанням;

– реформа системи оподаткування в напрямку послаблення податкового тиску;

– зменшення кількості і розмірів відрахувань у державні цільові фонди, відокремлення їх від бюджету;

– раціональне використання коштів, залучених з допомогою державного кредиту, зміцнення довіри до державних цінних паперів.

Фінансовий ринок виконує надзвичайно важливі функції в ринковій економіці. Їх фінансова діяльність розпочинається з формування ресурсів. Призначення фінансового ринку полягає в забезпеченні підприємствам належних умов для залучення необхідних коштів і продажу тимчасово вільних ресурсів. Таким чином, підприємства на фінансовому, як і на інших ринках, практично рівнозначні, як у ролі покупця, так і продавця ресурсів.

Роль фінансового ринку щодо двох інших суб’єктів фінансових відносин – держави і фізичних осіб – дещо інша. Держава використовує фінансовий ринок переважно для формування своїх доходів на позиковій основі, хоча певною мірою бере участь і у формуванні його ресурсного потенціалу. Тобто її місце у ролі покупця значно вагоміше, ніж у ролі продавця. Фізичні особи, навпаки, більше продають тимчасово вільні кошти, ніж позичають їх, хоча споживчий кредит у сучасних умовах також досить поширений.

Список використаної літератури

Андрущенко В.Л. Фінансова думка Заходу в ХХ столітті: (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів). – Львів: Каменяр, 2000.

Банківські операції: Підручник / А.М. Мороз, М. І. Савлук, М.Ф. Пуховкіна та ін.; За ред. А.М. Мороза. – К.: КНЕУ, 2000.

Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократії: Вступ до фінансовї науки / Пер. з нім. С. І. Терещенко та О.О. Терещенка; Передмова та наук. редагування В.М. Федосова. – К.: Либідь, 2000.

Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: Ніос, 2000.

Гроші та кредит: Підручник / М. І. Савлук, А.М. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; За заг. ред. М. І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2001.

Завгородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Фінансовий словник: 3-тє вид., випр. та доп. – К.: Т-во «Знання», 2000.

Кравченко В. І. Місцеві фінанси України: Навч. посібник. – К.: Т-во «Знанн я», КОО, 1999.

Павлюк К.В. Фінансові ресурси держави. – К.: НІОС, 2003.