1. Еволюція неокласичної теорії на початку XX ст. Теорії монополії та конкуренції

Ідеї державного регулювання економіки Дж.М. Кейнса були превалюючими в західній економічній науці до кінця 70-х рр. Але поява цілої низки економічних проблем, зокрема, зростання темпів інфляції та безробіття, наростання дефіциту державного бюджету, збільшення армії державних чиновників, зростання бюрократичних тенденцій у державному управлінні знову зробили популярними ідеї класичної школи.

Неокласична теорія пройшла декілька етапів свого розвитку і була представлена такими школами, як:

– теорії монополії та конкуренції;

– неолібералізм та теорія «соціального ринкового господарства»;

– неокласичний синтез і неокласичні теорії економічного росту; монетаризм;

– теорія раціональних очікувань та економіка пропозиції.

Теорії монополії та конкуренції були розроблені в роботах Е. Чемберліна та Дж. Робінсон. Вони показали, що в 40-х-50-х роках XX століття ринків досконалої конкуренції вже майже не існує. Найбільш розповсюдженими типами ринкових структур виступають:

– ринок монополістичної конкуренції;

– олігопольний ринок;

– ринок чистої монополії.

Аналізуючи ринок монополістичної конкуренції, Е. Чемберлін (1899-1967 рр.) у своїй роботі «Теорія монополістичної конкуренції» (1933 р.) розкрив його основні риси:

– це ринок, де діє 10–15 великих фірм;

– вхід і вихід на такий ринок досить вільний;

– кожна фірма на цьому ринку виробляє особливий, фірмовий диференційований продукт;

– попит на продукцію носить нееластичний характер, оскільки покупці «віддані» своїй фірмі.

Е. Чемберлін аналізує також олігопольний ринок і показує, що на цьому ринку діють 3–4 дуже великих фірми, які взаємно залежать одна від одної, особливо в процесах ціноутворення.

Дж. Робінсон (1903–1983 рр.) займалась вивченням ринку чистої монополії. В своїй роботі «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933 р.) вона показує, що існують два типи монополії: природна та технологічна. Природна монополія пов'язана з економічною необхідністю дії саме великих підприємств у певній галузі (метрополітен, гідроелектростанція, залізниця, пошта). Технологічна монополія пов'язана з придбанням патентів та ліцензій, які дають виключне право одній великій фірмі виробляти певний товар чи послугу.

Дж. Робінсон підкреслює такі негативні наслідки монополізації економіки, як необґрунтоване завищення цін, зниження обсягів виробництва, недовикористання виробничих потужностей, заниження заробітної плати робітникам, відсутність конкуренції. Дж. Робінсон також проводить глибокий аналіз олігополії, яку пов'язує з розвитком великого машинного виробництва.

У своїх роботах Е. Чемберлін і Дж. Робінсон показали, що досконала конкуренція та чистий ринок – це лише ідеальна модель. Чиста монополія також зустрічається дуже рідко. Е. Чемберлін першим увів поняття «монополістична конкуренція» і показав, що в реальному житті конкуренція та монополія співіснують. Головне для монополістичної конкуренції – це диференціація продукту, нецінова конкуренція.

Дж. Робінсон показала, що при олігополії існує «лідерство в цінах», цінова дискримінація, зростає значення реклами.

2. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму. Неолібералізм у Німеччині

Неолібералізм – це напрям економічної думки, який поєднує в собі теорії вільного ринкового господарства з теоріями державного регулювання економіки.

Теорія неолібералізму обґрунтовує принципи функціонування змішаної економічної системи. З одного боку, теоретики неолібералізму вважають, що в країні мають бути створені всі умови для розвитку свободи підприємницької діяльності. З іншого боку, вони вважають, що держава має регулювати процес економічного розвитку, але при цьому не втручатися в його хід прямими методами.

На відміну від неокейнсіанської школи, неоліберали вважають, що держава повинна виконувати не функцію «граючого тренера», а функцію «судді на футбольному полі», тобто, задавати правила економічної гри і, не втручаючись у саму гру, слідкувати за дотриманням цих правил.

Ідеї неолібералізму були реалізовані в економічній практиці таких країн, як Німеччина, Швеція, Австралія, Франція. Найбільшого успіху теоретики цієї школи досягли в Німеччині, де їх ідеї були реалізовані в концепції «соціального ринкового господарства».

Так, одним з них, В. Ойкеном (1891–1950 рр.) у роботах «Основи національної економіки», «Основні принципи економічної політики» було викладено вчення про два «ідеальних типи господарства». В ідеалі можуть існувати вільне ринкове господарство та централізовано кероване тоталітарне господарство.

У реальному житті існує поєднання цих двох типів. При цьому головне – якій з типів господарства є превалюючим.

Завдання економічної політики полягає в тому, щоб створити умови для ефективного функціонування господарства країни. Можуть бути два типи економічної політики:

– політика «порядку», коли держава жорстко втручається в економіку; політика регулювання, яка полягає в тому, щоб дослідити прогресивні тенденції в економічному розвитку, створити умови для розвитку цих тенденцій, вміти бачити майбутні перспективи.

Саме останньому виду політики і надають перевагу теоретики неолібералізму. І саме ця політика, яку проводив в післявоєнній Німеччині Л. Ерхард (1897–1977 рр.), привела до так званого «економічного дива» Німеччини.

Після другої світової війни економіка країни була повністю розвалена і характеризувалась глибокими диспропорціями та дефіцитністю. Взявши курс на відновлення системи ринкового господарства, свободи підприємництва і свободи ціноутворення, провівши ефективну грошову реформу, стимулюючу податкову політику, бюджетну політику та відновивши діяльність банківської системи, Л. Ерхард сприяв перетворенню Німеччини в одну з країн, що динамічно розвиваються сьогодні.

Поряд з відновленням дії ринкового механізму держава створила схему соціального захисту населення. Була введена ціла низка соціальних допомог, державне регулювання заробітної плати та інших трудових відносин, була створена система участі робітників у прибутках, система, яка через податки та державний бюджет перерозподіляє значну частину національного доходу країни на користь бідної частини населення. Антимонопольна політика держави була спрямована на підтримання та розвиток конкуренції. Ось чому ця система отримала назву системи «соціального ринкового господарства».

3. Неокласичний синтез: П. Самуельсон, Дж. Хікс, В. Леонтьєв. Неокласичні теорії економічного зростання

Неокласичний синтез – це напрям економічної думки, представники якого намагаються поєднати найголовніші ідеї різних напрямків економічної думки в єдину економічну теорію.

Найбільш відомими представниками цього напряму є П. Самуельсон (народився в 1915 р.), Дж. Хікс (1904–1989 рр.) та американський економіст російського походження В. Леонтьєв (народився 1916 р.).

П. Самуельсон – автор одного з найвідоміших та популярніших підручників «Економікс», у якому він досить вдало поєднує сучасний економічний аналіз з принципами класичної економіки, школи маржиналізму, теорії досконалої та недосконалої конкуренції, ідеями кейнсіанства та монетаризму. Самуельсон намагається конкретизувати економічний аналіз, наблизити його до практики. Саме П. Самуельсон привів сучасну економічну теорію в струнку систему і вибудував її чітку послідовність.

В. Леонтьєв увійшов в історію економічної науки як автор методу, що отримав назву «витрати – випуск». Леонтьєв мав на меті проаналізувати систему взаємозалежностей в економіці як єдине ціле. Він розробив таблицю, в якій показав залежність між витратами на виробництво та обсягом випуску продукції. Теоретична модель «витрати – випуск» стала базою для побудови багатогалузевої моделі економіки США. Розробка динамічних моделей міжгалузевого балансу використовувалась для аналізу наслідків різних варіантів економічної політики.

В центрі уваги Дж. Хікса була проблема економічної рівноваги. У роботі «Вартість та капітал» (1939 р.) Хікс аналізує умови рівноваги на товарному та грошовому ринках. Як інструменти для аналізу була запропонована модель, на основі якої Хікс показав, що зміни на ринку товарів викликають певні зрушення на ринку грошей і навпаки. Рівновага на обох ринках визначається одночасно нормою процента і рівнем доходів. При побудові графіка точка, де криві перехрещуються, ілюструє «роботу» кейнсіанської моделі.

Розглядаючи реакцію споживачів на зміну ринкових параметрів, Хікс відмовляється від теорії граничної корисності. Замість поняття спадної граничної корисності він пропонує ввести принцип спадної граничної норми заміщення.

Дж. Хікс – автор понад двадцяти робіт з економіки, які мають складний теоретичний характер. Вивчення цих робіт примушувало плакати не одне покоління студентів. Дуже добрий математик, Хікс ввів в економічний аналіз математичний апарат, що дозволило йому з математичною точністю викладати свою точку зору з дуже багатьох дискусійних економічних проблем.

На сьогодні неокласичний синтез відіграє дуже важливу роль у викладанні економічної теорії і, насамперед, курсів мікро – та макроекономіки.

Неокласичні теорії економічного зростання. Теорії економічного зростання пов'язані з пошуком шляхів і факторів, які впливають на прискорення темпів економічного розвитку, на отримання максимальних результатів виробництва при найменших витратах. Найбільшу увагу цим проблемам приділили такі економісти, як Б. Дуглас, Р. Солоу, Дж. Мід, Е. Домарт, Р. Харрод, Е. Денісон, математик Х. Кобб.

Так, Б. Дуглас і Х. Кобб показали, що факторами виробництва виступають капітальні та трудові ресурси. Звідси результати виробницва (Q) виступають як функція від затрат капіталу (К) та праці (L)

Q=f (К, L) або Q = f/(АКа, L1-a).

Ця функція має назву функції Кобба-Дугласа. При цьому обсяги виробництва будуть тим більші, чим буде більшим:

– рівень технічного розвитку капіталу;

– рівень фондоозброєності праці;

– рівень кваліфікації та професіоналізму робітників.

Автори моделі Кобба-Дугласа взяли період у 24 роки в історії США (1899–1922 рр.) і показали, що за цей час обсяг виробництва в США збільшився на 140%, при цьому 25% зростання відбулось за рахунок капіталу, а 75% зростання – за рахунок праці.

Досліджуючи долю кожного фактора в збільшенні економічних показників у сучасних умовах, слід зазначити, що якщо всі фактори взяти за 100%, то доля трудового ресурсу забезпечує 15% приросту виробництва, доля капітального ресурсу – 85% приросту.

Звичайно, найважливішим фактором розвитку капітального ресурсу виступає науково-технічна революція.

4. Монетаризм. «Економіка пропозиції» та теорія «раціональних очікувань»

неокласичний синтез монетаризм

Монетаризм – це напрям економічної думки, який всебічно аналізує гроші, кредитно-грошові інститути та їх роль у процесі відтворення.

Основні ідеї монетаризму:

1. Монетаристи вивчають суть грошей, кредитно-грошовий механізм та їх вплив на розвиток виробництва. При цьому вони відводять грошам визначальну роль в циклічному розвитку економіки.

2. Різко виступають проти державного втручання в хід економічного розвитку і вважають, що потрібно повністю відновити механізм ринкового саморегулювання. Ринкова економіка – це стійка, саморегульована система, яка сама здатна відновлювати свою рівновагу.

3. Державне втручання в економіку не дає бажаних результатів, бо рішення уряду запізнюються, приймаються і діють тоді, коли економічна ситуація вже набуває іншого характеру. Тому рішення уряду скоріше погіршують ситуацію, ніж поліпшують її.

4. Державне регулювання допустиме лише відносно грошового ринку, де держава може регулювати пропозицію грошей, впливаючи тим самим на позичковий процент та дію банківської системи. При цьому грошова політика держави має носити довгостроковий характер.

5. Усі гроші мають бути зароблені, а не просто отримані. Тому необхідно зменшити розмір соціальних виплат, а також перелік людей, які мають право їх отримувати.

6. Треба ліквідувати державну власність, приватизувати державні підприємства, передавши їх у приватну власність. Монетаристи різко критикують державну освіту, державний житловий фонд, державне медичне обслуговування.

Головним представником монетаризму є американський економіст Мілтон Фрідмен (народився в 1912 р.). Його головні роботи «Історія грошової системи США 1867–1960 рр.» (написана в співавторстві з Анною Швартц); «Нариси з позитивної економіки», «Капіталізм та свобода», «Теорія цін».

У регулюванні грошового ринку монетаристи виходять з рівняння Фішера

М = Q·P/V або М·V = Q·P,

де М – кількість грошей, необхідних для обігу;

Q – фізична кількість виробленої продукції;

Р – рівень цін на продукцію;

V – кількість обігів даної грошової одиниці.

У рівнянні обігу М V = Q Р.М. Фрідмен розглядає V як величину постійну в довгостроковому періоді. Звідси М=Q P, тобто величина грошової маси країни М прямо впливає на обсяги виробництва, рівень цін в країні, на розвиток ділової активності та циклічних коливань. «Тільки гроші – це річ» – такий лозунг М. Фрідмена. Тобто регулюючи грошову масу, держава має можливість впливати на розвиток національного виробництва через розмір видатків споживачів та фірм.

«Грошове правило» М. Фрідмена полягає в тому, що темпи приросту грошової маси в країні не повинні перевищувати темпів зростання валового національного продукту (ВНП), тобто 4–5% на рік. Якщо темпи приросту грошової маси будуть більшими, це призведе до інфляції попиту.

М. Фрідмен вважає, що регулюючи грошову пропозицію, держава впливає таким чином на позичковий процент, який в свою чергу впливає на рівень інвестицій і розвиток виробництва.

Але грошовим інструментом треба користуватися досить обережно. Монетаристи розрізняють два види інфляції: очікувана (нормальна) та непередбачена. Якщо темпи інфляції зростають вище нормального рівня, то треба зменшити грошову масу через зменшення дефіциту державного бюджету і скорочення державних видатків.

Фрідмен не погоджується з Д.М. Кейнсом відносно характеру кривої сукупної пропозиції. Він вважає, що вона носить не горизонтальний характер (по Кейнсу), а вертикальний, оскільки відображає ситуацію в довгостроковій перспективі, коли економіка країни працює на повну виробничу потужність. Тому збільшення сукупного попиту на вертикальній прямій сукупної пропозиції може привести до інфляції попиту.

Теорія монетаризму на сьогодні вже не є провідною в розвинутих країнах. Це пов'язано з тим, що в 90-ті роки головною для розвинутих країн стала проблема не інфляції, а темпів зростання, доходів і зайнятості. Тому монетаристські рецепти використовуються не в «чистому» вигляді, а в комплексі з іншими теоріями, і насамперед з «економікою пропозиції».

Економіка пропозиції – це напрям сучасної економічної думки, який, на противагу Дж. Кейнсу, віддає перевагу факторам стимулювання не сукупного попиту, а сукупного пропонування.

Школа «економіки пропозиції» дає цілий набір практичних рекомендацій уряду, як вірно проводити економічну політику, спрямовану на розвиток виробництва. Одним з її найвидатніших представників був А. Лаффер, який вивчав податкову політику держави і вважав податки основним інструментом державного регулювання. Він зазначав, що зростання ставки оподаткування не приведе до постійного збільшення доходів державного бюджету, оскільки починають діяти протилежні процеси, які отримали назву «ефект Лаффера». Збільшення ставок оподаткування в довгостроковій перспективі приведе до зменшення чистого прибутку, а отже, зменшення інвестицій, падіння виробництва, доходів і податків. І навпаки: чим менша ставка оподаткування, тим більші інвестиції в економіку, що веде до зростання темпів економічного розвитку, збільшення прибутків і податкових надходжень (рис. 1).

Рисунок 1 – Зв’язок доходів бюджету від податкової ставки

Сучасні представники школи «економіки пропозиції» виступають за регресивну систему оподаткування, при якій у разі зростання доходів ставки оподаткування зменшуються. Вони також виступають за приватизацію державних підприємств, за зменшення бюджетного дефіциту на основі скорочення соціальних програм.

Теорія «раціональних очікувань» виходить з того, що господарюючі суб'єкти не є пасивними спостерігачами рішень уряду. Вони активно аналізують одержану інформацію, переробляють, оцінюють її та приймають на цій основі свої власні рішення. Автором теорії «раціональних очікувань» є
Р. Лукас, який зазначав, що на основі аналізу попередніх і майбутніх подій з боку населення економічна політика уряду дуже часто дає протилежні результати, ніж ті, які очікував уряд. Фірми і населення приймають власні рішення і своєчасно піднімають ціни, збільшують ставки за кредит, а населення через профспілки вимагає збільшення заробітної плати, зростання розмірів соціальної допомоги, що вносить значні корективи в хід економічного розвитку.

Це треба обов'язково враховувати при прийнятті урядових рішень, зменшувати втручання держави, більше використовувати механізм ринкової саморегуляції.

Економічні рекомендації неокласичної теорії були практично реалізовані в економічній політиці урядів цілого ряду країн в 80-ті роки. В США така політика отримала назву «рейганоміка», в Англії – «тетчеризм», у Франції – «французький тетчеризм» тощо. Ця політика привела до вирішення цілого ряду економічних проблем (зменшення темпів інфляції, скорочення дефіциту держбюджету, прискорення темпів економічного розвитку). Водночас скорочення соціальних програм, зростання рівня безробіття свідчать про те, що механізм ринкової саморегуляції на сьогодні не спрацьовує, необхідні нові форми і методи державного регулювання.