МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
МІЖНАРОДНИЙ СОЛОМОНІВ УНІВЕРСИТЕТ
Факультет Соціальних та гуманітарних наук
Кафедра історії
Курсова робота
На тему: КУЛЬТУРНИЙ ПІДЙОМ У ЄВРОПІ VIII – IX СТ. КАРОЛІНЗЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Ганенко В.
Київ – 2008
Зміст
Вступ
1. Передумови Каролінзького відродження
1.1 Вплив особистості Карла на процес духовного піднесення
1.2 Стан культури на передодні відродження
2. Характерні риси відродження
2.1 Феномен культурного підйому
2.2 Роль церкви у піднесенні
3. Наслідки Каролінзького відродження для Західної Європи
3.1 Вплив події в галузі освіти
3.2 Внесок відродження у подальший розвиток Європейської цивілізації
Висновки
Список літератури
Вступ
На тлі занепаду в ранньому Середньовіччі античної культури та загального регресу суспільства Каролінзьке відродження було значним явищем, воно зберегло, хоча й не в значній кількості, здобутки Стародавнього Риму та Греції та передало їх наступним поколінням, стало основою Ренесансу, що вивів Європу з епохи Середніх Віків у Новий Час. Нинішня цивілізація Заходу повністю базується на Великому Відродженні та Просвітництві. Більшість сучасних дослідників європейської культури вимушені повертатись до її витоків у Пізній Античності та ранньому Середньовіччі. До того ж піднесення часів Каролінгів стало одним з важливих етапів формування католицької церкви, яка й донині має великий вплив на вагому кількість населення у Європі та Америці. Під її впливом за часів правління Каролінгів починають з’являтись християнські школи, які стали підґрунтям для виникнення університетів сучасного типу.
В період правління Карла Великого поглиблюються розбіжності між Папою Римським та константинопольським патріархом, з’являються проблеми, які пізніше привели до остаточного розподілу християн на католиків та православних. Через майже тисячоліття перед різними конфесіями знову постало питання про об’єднання, і щоб їх вирішити потрібно досконало вивчити причини, що були безпосередньо пов’язанні із різницею у культурно-соціальних інститутах між Заходом та Візантією. Тому детальне дослідження даної теми важливе не тільки для збагачення знань історичної науки, але й для вирішення існуючих релігійних конфліктів та подальшого розвитку культури.
Події, що розглядаються у роботі охоплюють період VIII – IX ст. Дослідження охоплює території сучасної Германії, Франції, та Північної Італії. Мета роботи полягає у розкритті культурної, духовної та ідеологічної сутності Каролінзького відродження. До завдань належить:
вивчення передумов появи піднесення;
дослідити розвиток освіти, науки та архітектури;
висвітити значення впливу Каролінзького відродження на Західну Європу та Ренесанс.
Збереглась достатня кількість письмових пам’яток датованих VIII – IX ст. Найбільш цінними серед них є хроніки та біографії. Більшість тогочасних істориків вважали своїм обов’язком описати діяння Карла Великого, тому майже усі історичні праці, що датуються вказаним періодом є його життєписом. До найбільш відомих відносяться: «Життя Карла Великого» написана особистим біографом імператора Ейнгардом та «Діяння Карла Великого» авторство, якого належить Ноткеру Заїці. Головним принципом написання історичних творів в часи раннього Середньовіччя було наслідування античних зразків – особливою популярністю користувались історичні праці Светонія та пізньоантичних авторів. Також до значних джерел Карлінзького відродження треба віднести переписку Алкуіна з імператором. Окрім того, що вона свідчить про деякі догмати і тези церкви відносно науки і культури, у листах Алкуіна можна прослідити, який великий вплив мала його особистість на Карла Великого. Цей вчений залишив значний спадок навчальних трактатів та «Ехіридион, чи про граматику» - перший кодифікований збірник франкської граматики. Історики тогочасної епохи лише описували події, перекладаючи тягар їх осмислення на філософів та теологів. Їх тексти вирізняються вульгаризованим стилем викладу і відступами від канонів латинської граматики. Загалом джерельна база представлена в достатній кількості.
Сучасна база історичних праць широко розглядає період культурного піднесення у Франкській державі. Вони поділяються на ті, що описують політично-соціальний аспект історії часів Каролінгів (до них як правило відносяться загальні посібники по історії Середніх віків, велика кількість підручників і публіцистично-популістських видань, такі як «Історія Європи» Нормана Девіса) та ті, що розглядають саме культурно-релігійний стан суспільства у франків. Першим характерні намагання популяризувати цей період, нехтуючи часто детальністю інколи завищуючи пріоритет деяких явищ, і не згадуючи про інші більш важливі речі. Особливо це присутнє у західній літературі, де роблять спроби підняти авторитет сучасної Європи, перевертаючи з ніг на голову факти минулого фразами, що наче того занепаду і не було, а античність зразу перетекла у сучасну європейську культуру. А серед тих, хто розглядає опису з точки зору етнографії культури слід виділити праці Гуревича А.Я., Гаспарова М.Л. Незважаючи на усю детальність, глибинний аналіз суспільних явищ є не повним. Тому на їх фоні якісно вирізняються праці істориків школи «Анналів». Жак Ле Гофф поєднує вищезгадані два підходи та розглядає Середні віки у Європі з точки зору цивілізаційного методу, головного набутку послідовників цієї течії. Хоч він не вивчає Каролінзьке відродження детально, приділяючи йому не багато уваги, його праці стали одним з важливих етапів у розвитку сучасної медієвістики. Таким чином культурний прогрес Каролінгів хоча й досліджено, але все ж не повно.
1. Передумови Каролінзького відродження
1.1 Вплив особистості Карла Великого на процес духовного піднесення
Спочатку правитель, а згодом імператор Франкської держави надзвичайно вплинув на хід культурного піднесення у Західній Європі. Не можна стверджувати, що його діяльність була єдиною причиною для початку піднесення, але все ж слід зауважити, що Карл дав сильний поштовх для відродження. При цьому, щоб зрозуміти, які саме мотивації були у монарха, щоб піднімати культуру, треба досконало вивчити його психологічний портрет. Якщо дослідити характер дорослого Карла можна відносно точно, то встановити процес формування його особистості майже не можливо, адже про дитинство правителя не згадує ні один з хроністів. Навіть Ейнгард, його особистий літописець, не описує життя сина Пипіна, до того як він отримав владу, після смерті батька, разом із братом Карломаном, аргументуючи це відсутністю достовірної інформації.
Першочерговими якостями Карла Великого його сучасники вважали потяг до знань та військову доблесть монарха. Ноткер Заїка зазначає, що тільки-но Карл став єдиним правителем розширеної ним Франкської держави він почав збирати у себе при дворі мудрих та вчених людей. Так за його згадкою, правитель почув про те, що два обізнаних у науках чоловіки прибули з Ірландії до франків і пропонували навчатись в них за гроші. Аргументували потребу платити грошима на за освіту вчені доволі цікаво, запевняючи що люди скоріш придбають те за що потрібно заплатити, а ніж те що їм пропонуватимуть задарма. Карл наказав вченим прийти до нього та впевнившись в тому, що вони дійсно розумні та не норовливі велів їм виховувати групу дітей, а сам в цей час направився у похід. У подальшому розповідається, що повернувшись правитель розпорядився привести до нього дітей та перевірив, як вони засвоїли вивчене. Імператор був дуже роздратованим недолугим навчанням юнаків знатних родин і в доволі грубій та простонародній формі висказав їм своє невдоволення. [7. - C.40-41]. Цей факт підкреслює те, що Карл цінив у людях насамперед особисті якості та освіченість, а не соціальний статус. Окрім того він підкреслює простакуватість монарха, який розмовляв народною мовою і не жалкував вульгаризованих висловів. У цій людині дивним чином поєднувалось шанобливе ставлення до прадідівських звичаї та прихильність до християнських канонів і спадку римської культури. Він любив гарячі ванни на римський манер и важкі смажені страви, яким надавали перевагу франки, він до забуття віддався військовим походам та полюванню і в той же час міг появитись у церкві у ночі і простояти там до ранку, слідкуючи за тим, щоб точно виконувались релігійні настанови. [12. -C. 27]
Таким чином Карл символізував прихід нової епохи, яка вмістила в собі варварське, римське та християнське, і на базі цього утворила нову цивілізацію. Будучи освіченим, імператор володів основами риторики, гарно знав латину і грецьку мову. Постійно вдосконалював свої знання граматики в диякона Петра Пізанського, але так і не навчився писати, хоча тримав біля постелі дощечку для навчання і у вільний час повсякчасно виводив літери. Перетворював навчання на забавку, наказавши вирізати для цього з дерева букви і вночі, під час безсоння намагався вгадати їх на дотик. [21.-C.156] Це була яскрава особистість, яка виділялась на фоні загального невігластва, захоплювала й давала приклад для наслідування.
Сучасники порівнювали Карла із біблійними героями та римськими імператорами. До свого двору він збирав теологів із усієї Європи. «Кістяк» наукової еліти, що підтримувала і творила відродження, був підібраний повністю по вподобанню монарха. Сплеск архітектурного будівництва пов'язується із особистими потребами імператора, за його наказами будувались церкви, зводились величні собори, що їх стиль відтворювали наступні покоління. Розширяючи свою зовнішню політику Карл тримав при дворі велику кількість іноземців. Встановив приязні відносини з правителем халіфом Аароном, якого літописці на західний манер називали «король персів». Військові походи, які талановито проводив монарх сприяли появі піднесення й дали можливість розгорнути культурницьку діяльність
За своє життя імператор скопив неабияку кількість книг. Після його смерті згідно заповіту вони були розпродані тим хто їх бажав придбати, а виручені гроші пішли на допомогу бідним, - на той час це була колосальна сума. По великому рахунку, єдине, що повністю не вписувалось у плани Карла щодо розвитку, так це монастирі, бо вони руйнували його централізаторську політику й перебирали на себе властивості не тільки релігійно-освітніх центрів, а й економічно-політичних центрів, прагнучи до автономії. [13.-C. 242]. Утім антимонастирської політики він не проводив, бо розумів що на той час вони були єдиними можливими центрами для підняття освіти та формування нової правлячої еліти та адміністративно-чиновницького апарату. Навіть більше, розвиток шкіл при монастирях активно підтримував матеріально, а також забезпечуючи їх професійними кадрами. Сприяв збереженню батьківської спадщини – почав складати граматику франкської мови, дав національні назви місяцям та дванадцяти напрямкам вітрів, вісім з яких до цього носили тільки латинські найменування.
Під кінець свого правління імператор поклав багато зусиль, щоб кодифікувати та відредагувати правові норми, але не встиг нічого зробити, лише добавив до них дві глави. В основному культурне відродження було сконцентроване навколо заснованої Карлом академії у Аахені та його двору, і проходило під патронатом і пильним надзором короля. [16.-C.43]. Проте воно також розвивалось підпорядковуючись базовим закономірностям розвитку суспільства і культури, що зумовили його сутнісні характеристики. Виникло коло взаємодії, коли монарх впливав на оточуючу його дійсність згідно свого світогляду та бажань, а дійсність продукувала в ньому ті чи інші риси темпераменту та переконань.
відродження карл культура піднесення
1.2 Стан культури напередодні відродження
Знищення Західної Римської імперії варварськими племенами призвело до занепаду античної культури. На момент її розпаду населення тих провінцій, що були найближче до Риму, Італії, Галлії, Іспанії романізувалось. Використовувалась латинську мову, римські соціальні інститути і культуру. Латина поступово витісняла місцеві мови і отримала загальне розповсюдження. Поширилась вона у народній формі, що називається «вульгарна латинь». Але протягом VI – VII століть на теренах колишньої Римської держави утворились десятки варварських королівств і почався зворотній процес її витіснення, який пройшов два головних етапи: перший, коли класичну латину витіснила «вульгара» (так названа кухонна латинська мова) та другий, коли її місце стали займати місцеві варварські мови, які взаємодіючи з нею почали утворювати нові діалекти. [16. - C. 9].
Почалась християнізація народів Європи, яка спершу носила дуже поверхневий, формальний характер, зводилась до офіціального визнання загальних догм і виконанню головних обрядів. Конфлікт між язичницькою культурою та християнством був присутній майже у всій ранньохристиянській філософії та літературі. Західноєвропейський світ розколовся на два табори, один з яких вважав, що християни повинні користуватись корисними надбаннями античної доби, і вже пізніше з’явився інший. Представники другого напрямку вважали, що ні в якому разі не можна читати та цитувати античних, бо як приснилося Св. Ієроніму «Це вже цицеронство, а не християнство» [21. - C. 139].
Занепад античної цивілізації не був таким несподіваним і спонтанним. Її криза почалась ще наприкінці ІІ – початку ІІІ ст. і поступово рухала Римську імперію до занепаду. Розбій варварів не знищив одразу міст. У зруйноване місто можуть повертатись жителі та відбудовувати його заново. Так було з Римом на початку його історії, коли галли у 390 р. д. н.е. спалили майже все місто окрім Капітолію. Тоді воно дуже швидко відновилось, без глибинних наслідків для культури, і утворило сильну міцну державу, що згодом перетворилась на імперію. Криза Риму розпочата в IV – V ст. була набагато більш глибинною. Те що вандали та інші племінні утворення не раз грабували «Вічне місто» було не її причиною, а закономірним проявом. Поглибилась криза адміністративна та економічна, що вони призвели появи кризи не тільки у торгівлі, а й у аграрній сфері і забезпечили основу для ще більшого регресу у сфері духовної культури. [14.- C.16]. Ще у ІІІ ст. по всій імперії прокотилась хвиля інфляції, яка знецінила золоті гроші. Це призвело занепаду всіх античних центрів Півночі.
Сутність розвинених міст у тому, що в них мешкають споживачі, які отримують запаси харчових продуктів за гроші від поставщиків з сіл. Коли гроші стали виходити з обігу та знецінюватись, міське населення, котре жило за рахунок їх платоспроможності, втратило можливість отримувати харчі і стало масово мігрувати у село.[21. - C. 35] Сепаратизм та свавілля на місцях, яке проявляло себе у непомірних податях на жителів міст та сплеску корупції непомірними темпами прискорювало аграраризацію Західної Європи, залишивши навіки у людській пам’яті цей час «Темні віки», цей термін відносно Середньовіччя доволі часто зустрічається у західній історіографії.
Схід поставав у свідомості європейського населення казковою країною, повною багатств. Народні байки та оповіді найбільш точно відображують сприйняття навколишнього світу суспільством, а враховуючи те, що за часів раннього Середньовіччя верхівка ще не повністю відокремила свою культуру від простонародної, то з впевненістю можна сказати, що казки віддзеркалюють погляди усього суспільства. Окрім оповідей різноманітного толку в цей час формується народний епос, яки розповідає про звитяжні вчинки героїв. Франкський епос на той час ще не склався, а утворився вже як результат Каролінзького відродження та діяльності Карла Великого, й це незважаючи на те, що задовго до нього серед франків діяли такі визначні особистості, як Хлодвіг. [22.- C.201]. Прояви народної культури не завжди співпадали із догматами церкви. Відродився ідеал доблесті, саме завдяки варварізації суспільства, бо у Пізній імперії завдяки впливу християнства домінував взірець тихого, не норовистого вченого-теолога.
Регрес особливо торкнувся правових норм та юриспруденції, що процвітали у Стародавньому Римі. Потребувались роки щоб її принципи відродились в університетах часів Високого Середньовіччя, а на VI – VIII ст. території вже колишньої Римської імперії опинились у юридичному хаосі. Живучі в одній державі, підкоряючись одному правителю постійно взаємодіючи між собою римляни і франки жили за нормами різних законів – римлянин за нормами римського права, франк по законам звичаєвого права. За часів Карла Мартерла і батька Карла Великого Пипіна починають проводити політику правничого унітаризму, який допоміг встановити порядок у державі, хоч відносний і дуже нестабільний.
В ранньому Середньовіччі Європа потопала у жорстокості та безладі, в постійних війнах різноманітних варварських племен та безлічі королівств. Франкське королівство не вирізнялось серед них ні силою ні організацією, аж поки на престол не зійшла династія Каролінгів і вчасності Карл Великий. Навіть папська влада стала слабнути у VI – VIII ст. за папський престол боролись різні аристократичні партії Рима. Свавілля дійшло до того, що у 800 р. римляни скинули з престолу Римського Папу Льва і, щоб більше принизити його, позбавили його зору та вирвали язик. Рим погруз у боротьбі різноманітних груп, що й дало привід для того, щоб Карл Великий здійснив похід до Італії. [12. - C.28]
Така ситуація була доволі типова для Середньовіччя взагалі – постійні війни та боротьба ослабляли Папське правління, даючи можливість розвинутись світській, і в той же час Папа Римський мав найавторитетнішу у Західній Європі, він очолив структуру, яка впродовж тисячоліття була єдиним, що об’єднувало Європу подрібнену на безліч держав, впливала на ментальні характеристики населення. Коли претендент на звання понтифіка або дійсний Папа стикався з сильною опозицією він намагався отримати підтримку світського правителя, який би вислав йому на допомогу армію. Досягнувши мети Папи як правило сварились із колишнім союзником, намагаючись підчинити його своїй владі. Володарі ж досягнувши освячення своє влади церквою, намагались виокремитись з під її нав’язливої опіки. З вищезгаданих фактів можна зробити висновок о кардинальній зміні моральних принципів. Християнство поклалося на непритаманну йому жорстокість та холоднокровність північних народів. Закінчились хвилі єресі, які будоражили християнство у період Пізньої імперії. Поняття єресі тут дуже розмивчасте адже на час їх появи канонічні догмати як саме догмати ще не існували і встановились вони тільки у процесі боротьбі з так званими єресями, аріанством тощо.
Станом на передодні Каролінзького підйому занепад у всіх сферах суспільної діяльності досягнув свого апогею. Особливо це стосувалось саме франкських земель, де у всьому народі Карл не знайшов ні однієї освіченої людини і вимушений був звертатись за допомогою до вчених-теологів з інших земель. Антична цивілізація пішла у минуле, їй на зміну пришла цивілізація розрізнених крихітних міст, порівняно з римськими і грецькими вони були просто великими селищами чи невеличкими фортецями, які оточували непроглядні хащі лісу. Склався особливий менталітет населення, коли людина була самозаглиблена в себе, замкнута і в той же час нерозривно пов’язана із оточуючим суспільством, займаючи у ньому сталу позицію, яку передавала нащадкам, майже гріхом вважалось намагатись перейти з одного соціального стану у інший. На фоні цього всеохоплюючого регресу і з’явилося Каролінзьке відродження, доволі спірний феномен у сучасній історіографії, що став першим кроком до глибинного Відродження.
2. Характерні риси відродження
2.1 Феномен культурного підйому
Каролінзьке відродження як процес культурного підйому охопило захід Середньовічної Європи. Його початок був тісно пов'язаний із завойовницькою політикою Карла Великого. Фактично воно розпочалось після коронації цього монарха. Перше, з чого заходився проводити свою культурницьку діяльність новий король Франкської держави, було запрошення з різних країн досвідчених та вчених людей, абсолютно всі з яких належали до духовенства, яке просто змушене було вміти хоча б читати, щоб доносити до мирян біблійні знання, що у своєму корінні носили писемний характер. Процес піднесення поділяється, як правило, на декілька періодів – основні з яких італійський та англосаксонський. Видатними діячами, що приїхали з Італії, були Павло Диякон, Петро, диякон Пізанський та Павлін, патріарх аквілейський. Це відродження культури не було планомірним, монолітним явищем, воно скоріш являло собою діяльність декількох різних постатей, здобутки який переплелись лише за наступних поколінь, звісно що переосмисленими та з додатками.
Аналіз має полягати у окремому розгляді особистості кожного діяча епохи Каролінгів. Одним з таких вчених був вищезгаданий Павло Диякон, що народився близько 720 р. Саме з ним асоціюється перший період піднесення. До його найвідоміших праць, що збереглись і до тепер належить «Історії лангобардів» та «Діяння мецьких єпископів». [20. - C.31]. Його перші роботи не вирізнялись оригінальністю чи навіть темою написання, вони лише компілювала надбання авторів пізньої античності, як і багато інших праць цього періоду.[18. - C. 39]
Популярністю користувався Светоній, уривки з праць якого майже кожен вчений намагався переписати до своїх робіт. Взагалі основоположною характерною рисою не тільки Каролінгського культурного пробудження, а й Середньовіччя в цілому була надзвичайна важливість авторитета попередників. Якщо брати Західний варіант середньовічної християнської цивілізації то слід було сказати, що її існування це протяжність унаслідувань від Августина Блаженного до Фоми Аквінського, фактично перший створив феномен цієї культури, яка була релігією, а релігія була культурою, а другий підвів її підсумки.
Тут може пролунати зауваження про Еріугена, але це лиш виключення яке підтвердило загальне правило. Що ж до Павла Диякона, то найбільш вдала його робота була саме «Історії лангобардів» у яку він, як історик, почесний діяч у тодішніх вчених колах, але перш за все як патріот свого народу, вклав все своє натхнення! Така фраза може здатись голослівною і більш літературною, а ніж науковою. Але! Суть у тому, Павло Диякон дійсно був зацікавлений своєю працею, він творив її заради того, щоб донести безлічі народностей та народів, до населення Італії і франків частину пам’яті про звитяги свого народу, а це велика рідкість для того часу, адже більшість вчених просто переписувала старі твори чи робило на них недолугі коментарі. Їм було неважливо, що у трактаті, головне, щоб не було описок. [20. - C. 307]
Робота Диякона використовує доволі багато джерельного матеріалу, й при цьому описує самобутній погляд автора на історію лангобардів. Не слід перебільшувати його здобутки, навіть в нього хронологія викладення подій шкутильгала, усі вказані часові проміжки були аж надто умовними. Він взагалі не надає дати з якої починає опис, і встановити її можна лишень за описаними у творі подіями. Після розгрому фріульского повстання лангобардів, коли у 776 р. Карл захопив у заручники брата Павла Диякона, той від’їхав до монастиря Монте-Кассино, де перебував до 782 р. А потім після зустрічі з Карлом, під час якої просив звільнення Аріхіса (свого брата), зацікавив короля франків своєю особою і був запрошений до Галії . Через п’ять років він дістав змогу повернутись до Монте-Кассино де скінчався у 799 р. Разом із його смертю скінчився перший період Каролінзького ренесансу.
Наступним провідним діячем цієї епохи став Альбін Флак, англосаксонського походження, що отримав ім’я Алкуін. Це була одна з не багатьох особистостей, яка своїми повчаннями надзвичайно вплинула на вже далеко немолодого Карла. Про що яскраво свідчить його переписка з монархом. У ній Албін вихваляє мудрість, проте у тексті кожний раз, коли йому потрібно сказати про важливість вченості та знання, він більш цитує Біблію та «давніх», а ніж імпровізує. У тім основною метою листів були речі на багато банальніші, наявність яких висвічувала глибинні проблеми з якими зіштовхнулись діячі початку IX ст. Алкуін звертався до Карла з проханням про те що б той допоміг йому із підручниками та літературою. Висновки зробити з цього можна не найкращі, посібників для навчання у франкській державі не вистачало навіть провідним науковцям, до яких особисто благоволив вже названий імператором монарх, а в тодішній Англії вони були, на відміну від імперії Карла Великого, якого помазав на імператорство особисто Папа Римський у «Вічному місті». [3. - C.72-74]. Альбін за молодих років захоплювався поемами Вергілія, але у подальшому покинув вивчення язичницьких доробок і намагався не дозволити їх поширення у суспільстві, особливо серед духовенства.
У другому листі Флак роз’яснює Карлу, як треба наставляти у вірі вже дорослу людину, проте не просто стверджувати та укріплювати її віру, а навернути її до цієї віри. Це пряме свідчення тому, що багато хто ще повністю не навернувся у християнство, серед народних мас побутували старі вірування, які змішались із християнством. Простий люд, який виріс серед вікової традиції варварської міфології та культури, не зміг би отак відразу відкинути те що, було основою його буття століттями. Він не вмів читати та доволі погано володів канвою біблійних подій. Міф все продовжував виконувати свою основну задачу, донесення інформації про навколишній світ і суспільство майбутнім поколінням, адже християнські інституції цього виконати не могли на той час. Навіть у творі, що його приписують самому Алкуіну зустрічаються елементи скандинавської міфології. У «Сперечання знатного походження хлопця Пипіна з Альбіном Схоластиком» приводячи приклади дивного, і загадуючи загадки Пипіну Флак говорить, що бачив жінку, яка летіла маючи залізний ніс, дерев’яне тіло із хвостом, та несла за собою смерть. Нащо Пипін йому відповідає, що то супутниця вояка. [5. - C. 268] Це валькірія! Особливою популярністю вона користувалась у вікінгів, що постійно були у військових походах та набігах. Алкуін повернув у Європу традицію вивчення семи вільних мистецтв (граматики, риторики, діалектики, геометрії, музики, арифметики і астрономії). За нього був написаний підручник з франкської граматики «Енхиридіон, або про граматику» . В ньому детально розглядається не тільки правильна вимова та написання слів, а й їх граматичне походження. До нашого часу збереглись також «Розмова про істинну філософію», «Про святителів та святих Йоркської церкви». Таким чином Флак, допоміг зібрати в одне ціле, ті розпорошенні знання Каролінгської Європи, додати до них здобутки британських та англосаксонських вчених.
Окрім нього великий вклад у культуру каролінгської держави зробили Скот Еріугена, Ноткер Заїка, Ейнхард, Теган, Ангільберт, Фрідугіс, Смарагд-Сентміельський, Рабан Мавр, абат Фулдський, Гримальд, італієць Анасій. Майже всі з них являли собою філософських коментаторів та літописців, і тільки Еріугену, дійсно можна назвати філософом. Але тут постає питання, чи дійсно його можна вписати з його твердженнями саме у середньовічний схоластичний концепт, адже коли ріст науки у XII – XIII ст. дав змогу основній масі теологів зрозуміти його тезиси, деякі з написаних ним книг інквізиція відправила на вогнище. [20. - C.308]. Концепції Еріугени були альтернативним видом християнської філософії, яка ввібрала себе античних надбань набагато більше, ніж класична християнська філософія та породжена нею схоластика. Особливо контрастував із іншими судження філософа про чотири стихії, що лежали в основі світу. Альтернативна християнська, основні засади в ній були глибоко біблійними, філософія Еріугени, немала справжніх прихильників до початку глибинного Відродження, що завершило епоху Середньовіччя. Для зібрання цвіту тодішньої науки при дворі Карла була створена академія, яка називалась за місцем її перебування. «Академія Ахена» стала центром культурного життя Європи на декілька десятиліть. Там збирались та дискутували знатні мужі, очолював академію сам монарх, який носив псевдонім «Давид». Це було осердя каролінзького підйому культури. Далі нього воно фактично не розповсюдилось, за винятком декількох монастирів.
Розвивалось за часів Каролінгів і архітектура, її здобутки безсумнівно цінні. Масового розповсюдження будівництво не набуло, проте утворився новий стиль, що зачаровує багатьох своєю красою донині. Зовсім мало будов дотягнули до наших часів: багато кутова центрична капела імператорської резиденції у Ахені (798—805 рр.), капелла-ротонда Санкт-Михаель в Фульде (820—822 рр.), 3-нефна церква з вестверком, трансептом та баштами в Корвеє (822—885 рр.), ораторій в Жермін’ї-де-Пре збудований після 806 р. Поряд з ранньохристиянською традицією, що сягає античності, елементами простору й обсягу в монументальному живописі 9 в. спостерігаються риси поривчастості, експресії. Ще сильніше вони проявилися в книжковій мініатюрі (зображення євангелістів, біблійних сцен, монархів каролінзької династії). У деяких мініатюрах, "Євангеліє Годескалька", "Євангеліє Ади", антична стилістика сполучається із середньовічною символікою та орнаментикою, інші ("Євангеліє Эббо" написане близько 816—835) - хвилюють, заворожують своєю красою, свободою й динамікою композиції та малюнка. На перший погляд здається, що живість відсутня. Це далеко не так! Вона скрита за зовнішньою маскою непохитності і монументальності, спокою. Виділяють низку місцевих шкіл мініатюри: палацова в Ахені, реймська, турська та ін. Також розвинуте було лиття, чеканка та гравюра по металу, прикрашання виробів емаллю та дорогоцінним камінням, різьба по камінню і алебастру, і головне по кістці.
2.2 Роль церкви у піднесенні
Важко переоцінити роль церкви у феномені каролінгського відновлення культури. Фактично вона була його основною рушійною силою. Отримання освіти не могло проходити поза межами церковних установ, бо по-перше, як вже згадувалось церковники, на той час були єдиними освіченими людьми, духовні кадри в Карл в не великій кількості, але все ж мав. Основним завданням в нього постала справа створення світської, обізнаної та з високим інтелектуальним рівнем, еліти і адміністративних кадрів. По-друге, Біблія сформувала світогляд таким чином, що поза її межами мудрість не визнавалась, і мудрість людська прирівнювалась до невігластва. У 787 р. відається «Капітулярій про науки», який зобов’язував при монастирях та єпископських кафедрах створювати школи для навчання духовників, кліриків, і монахів. Випускники цих шкіл, при успішному закінченні могли вільно займати високі пости, деякі з них становились єпископами і направлялись до віддалених земель держави Карла Великого, у (Північну Іспанію, Західну Німеччину) інколи навіть поза її межі, проповідувати до Британії, Центральної Італії і т.д. [20. - C. 306].
До початку IX ст. вміннями читати та писати не володіла навіть вся світська верхівка суспільства, не говорячи вже про його низи. Для отримання базової освіти для усіх прошарків і класів соціуму залишалось ще декілька сотень років. Тому уклін в просвітленні народних мас ставився на аристократію [16. - C. 44], але й усю привілейовану частину населення забезпечити було неможливо – не вистачало посібників, книг, кадрів. Головним добродієм монахи вважали, ретельне переписування старих книг, щоб ті не загубились у темряві віків, на нові у середньостатистичного монаха не хватало ні часу ні отриманих знань. Незважаючи на те що, знання просували до світських мас, по своїй суті вони всі були глибоко релігійними. Після того як по граматичним підручникам вивчали алфавіт першою книгою яка читалась, без сумніву була Біблія, а потім вже апокрифічні та історичні твори. Диктат християнства був у всьому. Капітулярієм про обов’язкову освіту, Карл закріпляв мінімум, який складався лишень з головних біблійних тез та «Символу віри».
Головним, що відділяло культуру середньовічного західноєвропейського суспільства від передуючого йому античного, було тотальне домінування теоцентризму. Людина, хоча й була центром створеного Богом Всесвіту, але над нею завжди був сам Господь який став центром життя цієї людини. Вона була її рабом, якому у разі непокори загрожували вічні жахливі муки пекла. Християнство утвердило в історії принцип конечності. Він замістив концепт кола, що домінував у філософів Стародавнього Риму та Греції. Відбулась зміна сприйняття парадигми історії! Логіка Середньовіччя була проста, вона запевняла про не важливість земного життя. Важливою була ціль – «Царство Небесне». Такий принцип пізніше, у XII ст. проявить себе у готичних храмах та церквах. Зовні похмурі вони наче намагаються сягнути небес, своїми довгими витонченими баштами. Античне захоплення людським генієм та розумом минуло, як його й не було.
У Середньовіччі ж утворилась впевненість у вродженій гріховності та ницості людини. Суспільство було у постійній напрузі, очікуванні Страшного суду, церква навмисно нагнітала становище концентруючи увагу людини на собі. Розкоші та прикраси, накоплення багатства взагалі щастя у земному житті вважалось найбільшою провиною. Заможна людина жила під постійним тиском, залякуваннями карою на тому світі. Основним постулатом стало твердження Нового Заповіту: «Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже царство ввійти» (Матвія 19:24) Тому багатії мали постійно жертвувати монастирям, молитись та каятись тільки за те, що вони живуть у достатку, саме тому за часів реформації бюргерство активно підтримало протестантів, які відкинули цей постулат. А за часів утворення імперії Каролінгів, саме коли стала формуватись заможна та активна верхівка, Папський Рим намагався контролювати всі сфери життя і світську владу, особливо монарші двори, одним з керуючих елементів яких є накоплення економічних багатства. [17. - C. 612]. Тому усі надбання торгівлі та господарства, матеріальні здобутки накопичувались, як правило або у церкви, або у євреїв, які випадали з християнського контексту релігії, проте це вже зовсім інша тема для розгляду. Чого тільки варті гравюри та обрамлення для Євангелій, це дійсно шедеври середньовічної західно-християнської культури. Роль релігійної організації та її службовців, посилювалась тим, що прихожани не мали доступу до Святого Письма, вони не могли його прочитати та примірників головної книги Середньовіччя було не багато, тільки при церквах та монастирях.
Розвиток скульптури та гравюри пов'язаний безпосередньо з розбудовою церков, храмів, соборів. Суть у тому, що скульптура при соборах та монастирях була в великій кількості, і вона повністю відповідала світогляду тодішніх церковників, - людське тіло стало символом гріховності та розпусти, тому й відтворювалось як найпримітивніше, але у відображені людських облич майстри досягли найвищого рівня, бо на лиці відображується людська душа та її внутрішній світ, і саме він, і тільки він на думку сучасників Карла Великого, заслуговує уваги. Незважаючи на схематичність тіл (основної частини статуї) виготовлення скульптурних композицій набуло максимальних щаблів досконалості. Вони виражали духовний порив людини до Божого знання, намагались, як найточніше передати духовну складову епізоду, що зображувався.
Тут треба було б звернутись до впливу королівського двору, бо може виникнути зауваження, що вплив «Академії Карла» основний та набагато більший ніж церковних установ. Воно так і є. Але! Церква та релігія відіграла через цю Академію, таку саму роль, як і поза її межами. Найважливішим чинником був сам Карл, який як вже не раз згадувалось, відзначався побожністю та християнськими чеснотами, у своїй культурницькій діяльності постійно користувався порадами духовенства. Це була єдина особистість яка утримуючи повноту світської влади, контролюючи навіть склад духовенства при монастирях так, як йому заманеться, не розсварилась з Папським Римом. [22. - C. 223]. Така вдача Карла була спричинена не тільки тим, що він перетворив Франкську державу у Західній Європі в найпотужнішу у військовому плані, а й тим, що характер своєї особистої влади він зробив релігійним і наближеним у своїх пріоритетах до духовенства. На перших порах це було необхідно, адже церква являла собою єдину силу, яка дійсно могла консолідувати роздрібнену Європу. Проте наступники Карла спробували звільнитись с під її опіки, яка за нього ще не встигла себе проявити. Таким чином можна сказати, що це хід цього піднесення контролювався релігійними діячами. Вони мали на меті чітко окреслені цілі: об’єднання Європи та подальша її християнізація. У більш пізній етап проявило себе бажання контролю світської влади. Такий докорінний влив обмежувала тільки народна культура, яка сама позначилася на духовенстві.
3. Наслідки Каролінзького відродження для Західної Європи
3.1 Вплив події в галузі освіти
Головною ціллю Каролінзького відродження, проголошеною ще Карлом, була освітня діяльність, направлена на створення освітніх закладів по всій підвладній франкам території. Це була одна з тих галузей в яку монарший двір вклав найбільше зусиль. Результати цього процесу були незначними, як що враховувати показники кількості населення, що фактично отримало освіту. Його гальмувало те, що стара антична система шкіл та академій занепала, а нова ще не утворилась. Виробленням нового устрою навчання й зайнялись провідні вчені епохи Карла Великого. Якщо за античності освітянські заклади існували, як окремі організації, то середньовіччя зробило їх невід’ємною частиною монастирів. Як самостійні утворення вони перестали фігурувати аж до XVIII ст. Головним надбанням у цій сфері відродження було повернення до вивчення «семи вільних мистецтв». Їх введенню у систему освіти Середньовіччя зобов’язане не тільки Алкуіну, а його наступникам, які поширювали такий метод навчання по Франкській імперії. Одним з них був учень Флака на ім’я Рабан Мавр, абат Фульди, який в подальшому отримав посаду архієпископа Майнца. Він залишив по собі відомий у вчених колах Середньовіччя трактат «Про виховання кліриків», проте оригінальністю цей твір не вирізнявся, а був лишень вдалою видозміною праці св. Августина «Про християнське вчення».
Рабан також написав енциклопедію «Про Всесвіт». Як зазначає Ле Гофф ці книги: «… в усіх основних бібліотеках зайняли місце поряд з Кассиодором та Ісідором». [21. - C.157-158]. Саме ця епоха остаточно закріпила монополію духовенства на інформацію. Про це яскраво свідчать погляди самого Алкуіна, який запевняв Карла, що вчити та давати доступ до знань першочергово треба майбутнім священикам, а вже потім простому люду. Знання плебсу повинно було закінчуватись на рівні загальних відомостей про християнство, і знайомство з «Символом віри», це попереджало виникнення єресі. Люди зобов'язані знати головні тези, щоб їх виконувати, але не повинні володіти інформацією настільки, щоб вони могли нею вільно оперувати. На засадах монополії релігії трималась влада духовенства над суспільством. Щоб поширити її на теренах Європи церква активно використовує інший тип освіти – просвітницьку місіонерську діяльність.
При розгляді трактату «Про виховання кліриків» можна побачити, що первинна задача викладачів була привити його вихованцям чесноти, які передбачали канони. Як що перераховувати їх то виявляється, що важливо аби людина підкорялась вже сформованим нормам, нововведення – вважалось одним із наслідків марнославства, нікого не хвилювало, що й саме християнство для античного світу було новаторством, головне, щоб підтримувалась строга ієрархія. Учня не треба було навчити думати та оперувати, вільно володіти інформацією. Таким чином в них розвивалась не навичка розуміти та навіть знати вивчене, а вміння сліпо підкорятися. Утворилась така система у суспільному середовищі, коли альтернативи у культурній сфері не було, - яка не-будь зміна вважалась гріхом, людина не мала права на особисте сприйняття світу: кожного змушували бути, як усі, а усіх - як предки. [23. - C.226]. Здебільшого ніхто не звертав увагу на протиріччя не тільки у Біблії, а у таких педагогічних трактатах, як вищезгаданий. Де у деяких випадках навіть алегоричні образи не співпадають, так лев міг позначати, як Христа, так і його ворога Сатану. Використання натяку, було повністю узурповано церковниками, і як вони запевняли, тільки духовенство може правильно його використовувати. Тому тим, хто навчався давали запам’ятати низку сталих ситуацій, які відігравали роль повчань. Розглядаючи мистецтва Рабан простежує розвиток та деякі головні принципи діалектики. При цьому він доволі різко критикує софістів, які вміло використовували закони логіки та маніпулюють ними за рахунок досконалого знання. [11. - С.144]
Мавру доводиться погодитись, що не завжди у античних та язичницьких твердженнях є помилка у ході роздумів, але в цьому випадку він стверджує про хибність самих посилань, які на його думку беззаперечно правильні тільки у Святому Писанні. На ділі ж розвиток і використання логіки у Середньовіччі шкутильгало на обидві ноги, бо жорстоко критикуючи софістів, церковники самі того не замічаючи (до речі на відміну від самих софістів, які розуміли у чому логічна помилка і лишень робили її настільки тонкою та скритою, щоб її не помітили інші) уподібнювались до них, підганяючи логічні конструкції під протиріччя у Біблії та церковних книгах, або ж просто закривали на такі розбіжності очі. Тай взагалі, логіка немала значення, бо усі відповіді шукались у Святому Письмі, яке не піддавалось ніякій критиці.
Крім того у «Про виховання кліриків» проводиться психологічний аналіз виникнення тих чи інших людських рис – «пороків та чеснот», хоча він дуже поверхневий і бачить у виникненні тих чи інших емоцій лише одну причину. Автор не раз попереджує, коли вчитель намагається у скупих розвити щедрість, треба не допустити, що при цьому у щедрих розвинулось марнотратство. Проте практичних вказівок, як розвинути ті чи інші вміння, навички, риси характеру Рабан не дає.[11.- C. 161]. Навчання зводилось до прочитання низки обов’язкових творів та запам’ятовування молитвословів. Духовенство не раз наголошувало, що науки, які залишились у спадок від античності значні цінності, якщо їх використовувати у благо християнства. Проте розвивались вони дуже повільно. Було втрачено й багато того, що мала античність, адже став діяти зовсім інший принцип: Сredo, quia absurdum – Вірю, оскільки безглуздо.
3.2 Внесок відродження у подальший розвиток Європейської цивілізації
Виникає доволі доцільне запитання: що дало Каролінзьке відродження Європі та подальшім поколінням. Визначити його вплив на культуру Франкської держави та її наступниць: Франції, Італії, Німеччини, - досить не легко. Сказати що воно зовсім не відзначилось, було б такою ж помилкою як стверджувати про надзвичайні здобутки. Отже вважається, що головній розмах культурного піднесення припадає на час правління Карла Великого та Людовика Благочестивого, хоча якщо звернути увагу на такий факт як закриття монастирських шкіл для мирян, то вже можна прогледіти його спад. [21. - C.157]. Потім прийшла пора феодальної роздробленості та міграції норманських племен. До речі пересування вікінгів з півночі та їх напади на Англію і прибережні регіони Європи розпочались разом із початком Каролінзького відродження, але активне їх просування на континенті стає можливим лише після відходу від влади Карла та розпаду його імперії. Нашестя вікінгів схвилювало християнський світ, який щойно заспокоївся після Великого переселення народів зі Сходу. Головним чином нормани запам’ятались, як безжалісні мародери. Зруйнування, які принесла ця навала були катастрофічними, особливо для Англії та регіонам, що межували з морем, або ж з великими ріками. Грабувались монастирі, храми, міста, випалювались селища – величезна кількість матеріальних здобутків Каролінгів була знищена! Монастирі загрузнули у політичній боротьбі за владу та землю. Європу розірвали на шматки її ж правителі, а нормани лишень довершили справу. Майже все було напрацьовано у попередні часи піднесення зникло, хочеться сказати безслідно, але ні! Концептуальні принципи культури та релігії, методологія наукового знання, зв'язок із християнством Пізньої Античності передалися через епоху феодальної роздробленості до часів Високого Середньовіччя. Якщо праць, самого Каролінзького відродження було не так то і багато, і до нас дійшли далеко не всі, то праці старовини, Августина Блаженного, отців християнства, деякі античні труди ретельно оберігались церквою, і заслугою це було перш за все саме діячів доби VIII – IX ст.
Таким чином можна прийти до висновку, що ця епоха майже нічого не створила, а тільки кодифікувала набуті знання початку ранніх Середніх віків, та зберегла деякі елементи античності, які потім дали можливість виникнути Ренесансу. Воно утворило базу на якій виникла європейська цивілізація, стало основою Високого Середньовіччя. В цю добу закріплялись здобутки трьох культур, з яких складається класична культура Заходу. Перша з них антична, друга народна варварська, третя – східна, деякі принципи та елементи якої принесло християнство, яке зародилось як одна з течій східної культури. Економічно-політичне відродження тих часів взагалі було винятком для історії Європи після розпаду Римської імперії. Держави більшої за імперію Карла Великого у західній Європі не виникло і до тепер, і треба врахувати, що у ній не було міжетнічних конфліктів. Наладились економічні зв’язки з Італією, торгівельні шляхи по рікам проходили по всьому Середньовічному заходу. Проте не слід переоцінювати ці здобутки, адже такими яскравими вони здаються на фоні того довго занепаду, який тривав з V по VIII ст..
Рабан Мавр коли порівнює вихід євреїв з Єгипту із полишенням християнами так названого «рабства гріховності», під яким розумів епоху Стародавньої Греції і Риму, зіставляє винесення євреями єгипетських коштовностей із перейняттям християнами семи вільних мистецтв. Він говорить, що це набутки, які потрібно правильно використовувати на благо віруючих в Христа та в ім’я Господа. [11. - C. 152-153]. Доволі іронічно читати строки написанні більш як тисячоліття по тому Жаком Ле Гоффом: «Рукописи в той час все більш становились предметами розкоші, втрачаючи усіляке утилітарне призначення, в тому числі й освітянське. Їх не стільки читали, скільки роздивлялись. Реформа письма, яка поклала початок каролінзькому мінускулу, керувалась з розрахунків каліграфії, турбота про яку притаманна людям недалекого розуму, навіть не освіченим. Так що каролінзька культура була розкішшю, смак до котрої проявився так само, як до дорогих тканин чи пряностей.»[ 21. - C.157] І як тут не погодитись з вченим у тому що культура сприймалась, як прикраса, золоте брязкальце. За розумними словами Акуіна, проте що мудрість це прикраса людської душі, стоїть саркастична реалія дійсності.
Вклад у архітектуру та живопис не був тотальним, приніс деякі важливі та помітні зміни. В них вноситься символічність. К прикладу, так Марка символізував лев, Луку – телець, Іоанна – орел, Матвія – ангел.[24. - C. 5]. Це час розквіту книжної мініатюри. Будови, що були зведені у Ахені, виділяються своїм стилем з домінуючої тоді архітектури монастирів, яка перейняла варварський спадок – це малі конструкції із укріпленими товстими стінами, як зазначає більшість вчених вони скоріше нагадували фортеці. Спільні риси в них теж є, на роки у будівництві були задані округлі форми. У X ст. використовуючи елементи цього зодчества виникне романський стиль. Мініатюра та живопис, особливо розвинуті додали до мистецтва нові сюжети, серед яких слід виділити образ Страшного суду. Перше відоме нам його зображення датується 780 – 790 роками і знаходиться у церкві Святого Іоанна Хрестителя. У фресці ще дотримувались канонів античності - витримані пропорції фігур, але наповнення вже інше, у них відчувається неспокій, поривчастість. Здається типовий для середніх віків образ, так, але не зовсім. Сюжет Страшного суду ще довго панував у європейському живописі, і найяскравіше проявив у картинах епохи Ренесансу.
Якщо ж поглянути на глибинне Відродження, то помітно, що вражаюча кількість сюжетів далеко не з повсякденно життя ввібрана, а перейнята з тем, закладених у мистецтво ще за Каролінгів, і домінуючих на протязі усього Середньовіччя. Звісно, що це фабули напряму запозичені з Біблії. Ось, наприклад декілька назв робіт доби Ренесансу, що говорять самі за себе: «Гріхопадіння і вигнання з раю» (Мікеланджело Буонарроті), «Поклоніння волхвів» (Беноцо Гоццолі). А образ Мадонни, що вічно символізує Відродження, чи виник він у саме цю епоху? Ні! В часи Ренесансу він лишень поширився, та набув більш чуттєвих рис. І якщо, Високе та Пізнє відродження перейняли світський дух, то Раннє ще тісно пов’язане з церковною культурою Середньовічної Європи, і Каролінзьким відродженням зокрема.
Висновки
Відновлення культури за часів Франкської держави припадає головним чином на час правління Карла Великого та в деякій мірі інерційно продовжується за доби Людовика Благочестивого і аж до смерті Пипіна Лисого у 877 році. Таким чином воно охоплює приблизно століття. На базі того з чого воно виникло, навряд чи можна стверджувати, що занепад був не значний. Він був тотальний, політичний насамперед, за яким як при ланцюговій реакції почався економічний, соціальний та нарешті культурний, вийти з якого виявилось набагато важчим а ніж з інших. І тільки коли виникає Франкська держава, з відносно стабільними кордонами, з’являється ґрунт для хоча б незначного але піднесення культури. В перші роки цього складного процесу його головним центром Академія у Ахені при королівському, а згодом імператорському дворі. Де зібрався цвіт тодішньої науки: Павло Диякон, Алкуін, Ейнхард, диякон Пізанський, Павлін патріарх аквілейський. Якщо навіть вчені не знаходились при дворі, а розвивали освіту та працювали у віддалених частинах країни, як Рабан Мавр, вони все ж підтримували тісний зв'язок із двором.
Відбувається сплеск літописання, - найціннішою частиною яких звісно ж являються ті події очевидцями яких були автори. Факти віддалених від літописця діб носять компілятивний характер і майже не піддавались хронології, як би б не аналогічні про них згадки у римських, а потім у італійських джерелах. Діяльність направлена на поліпшення освіти характерна для Карла, почала спадати, вже після його смерті і зовсім занепала к кінцю IX ст. З педагогічних трактатів і порад залишилась праця Рабана Мавра та настанови Алкуіна у листах до імператора. В них піднімаються й такі питання, як процес християнізації дорослого населення та викорінення язичества. Процес навернення у віру хоча мав би за цими документами бути добровільним, проте насправді навряд чи таким являвся у більшості випадків. Тиск монастирів та не тільки не зменшувався, а навіть підсилювався і набував рис політичної влади. Не писемна кількість населення сягала більш як 90% населення, вміти писати так до кінця життя не навчився і сам Карл. Читати вміло не набагато більше, ось саме тому й стала розвиватись архітектура і живопис, які церквах доносили до безграмотного населення зміст Старого та Нового Заповітів. У мініатюрах супроводжуючих книги, вперше за весь час існування цього виду мистецтва в Західній середньовічній Європі з’явились людські образи.
Поряд із мініатюрою розвивалось також різьблення по кості. Яке було тісно пов’язане із нею – у них навіть були розповсюдженні однакові художні стилі. Вище за інших цінувався слоновий бивень, який потрапляв на Захід зі Сходу, і придбати його було важко. Кісткою прикрашались оклади книг, зброя, виготовлялись натільні прикраси. Архітектура і скульптура розвивались у парі, домінував похмурий приземистий стиль монастирів, серед яких виділяються будови, що зводились під прямим покровительством монаршого двору. Особливо вражає зодчество Ахену. На сьогодні від нього залишилась тільки багато кутова центрична капела імператорської резиденції, хоча побудовано за свідченнями біографів Карла було значно більше.
Так чим же все таки було це піднесення, - дійсним відродженням чи першою невдалою спробою грядущого Ренесансу, частковою стабілізацією на тлі тотального здичавіння та розрухи. Виникає ряд питань не тільки в області історії, а й у філософії і культурології. Чи приєднувати до кола задіяних у відродженні сфер народну культуру? Чому не говориться про відродження культури у Англії та Ірландії, коли воно почалось там значно раніше і було набагато глибшим у галузі науки та теософії. Може це лиш від того, що у франків королі були проголошенні імператорами у Римі. Тобто політичний розвиток сплутали з культурним, і це надовго закріпилось у свідомості багатьох поколінь. Слово відродження, як відновлення античних принципів та її культури в цьому випадку відпадає. Доцільніше вжити його, як поновлення культурного рівня взагалі та утворення сучасної європейської цивілізації. Це був початок і головним його досягненням було показати орієнтири для подальшого розвитку культури, яка проявила весь свій блиск у Високому середньовіччі. Якщо, розрізняти Античність і те, що було після неї, на дві різні цивілізації, то сміливо можна сказати «Каролінзьке зародження»! У цей же час непомітно була закладена скрита передумова для виникнення глибинного Відродження Античності. Розроблення та опрацювання теми Каролінзької доби має проводились й наділі. Безумовно слід виділити політичний розвиток та економічний, який підкреслюють історики школи «Анналів», але слід розділяти культуру і політику. Це речі нерозривні, але різні. Розробкам заважає хиткість понятійного апарату, бо якщо у Західній Європі «Каролінзьке відродження» сприймається з точки зору цивілізаційного підходу, то на території колишнього СРСР його й досі багато науковців сприймають лише як явище у сфері науки, літератури, мистецтва. На сам перед важною є уніфікація термінології, а відповідь на деякі концептуальні питання даної проблематики ще тільки доведеться поставити.
Список літератури
Алкуин. [Иное] письмо к Карлу Великому // Стасюлевич М.М. История средних веков: От Карла Великого до Крестовых походов (768 - 1096 гг.). – СПб., 1906.
Алкуин. О святителях и святых Церкви Йоркской // Стасюлевич М.М. История средних веков: От Карла Великого до Крестовых походов (768 - 1096 гг.). – СПб., 1906.
Алкуин. Письмо к Карлу Великому // Стасюлевич М.М. История средних веков: От Карла Великого до Крестовых походов (768 - 1096 гг.). - СПб., 1906.
Алкуин. Разговор об истинной философии // Стасюлевич М.М. История средних веков: От Карла Великого до Крестовых походов (768 - 1096 гг.). - СПб., 1906.
Алкуин. Словопрение высокроднейшого юноши Пипина с Альбином Схоластиком // Памятники средневековой латинской литературы IV-IX веков. М., 1970.
Алкуин. Энхиридион, или о грамматике // Стасюлевич М.М. История средних веков: От Карла Великого до Крестовых походов (768 - 1096 гг.). – СПб., 1906.
Ноткер Заика. Деяния Карла Великого // Памятники латинской литературы IV-IX вв. - М., 1970.
Павел Диакон. Деяния мецких епископов // Памятники латинской литературы IV-IX вв. - М., 1970.
Павел Диакон. Из «Истории лангобардов» // Памятники средневековой латинской литературы IV-IX веков. — М., 1970.
Песнь о Роланде // Европейский эпос Античности и Средних веков/ Пер. со старофр. Ю. Корнеева. – М.,1984.
Рабан Мавр. О воспитании клириков // Латинский язык средневековой философии. СПб., 1996.
Эйнгард. Жизнь Карла Великого // Источники эпохи Каролингов. – М., 2000.
Гаспаров М.Л. Памятники средневековой латинской литературы IV-IX веков. — М., 1970.
Гуревич А.Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современника. — М., 1989.
Даниленко В.М., Кокін С.А. Всесвітня історія: Хронологія основних подій. – К., 1997.
История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. Вузов/ М.П. Алексеев, В.М. Жирмунский, С.С. Мокульский, А. А. Смирнов; Предисл. Н.А. Жирмунской м З.И. Плавскина. - М., 1987.
История Средних Веков: Европа / А.Н. Бадак, И.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. – Минск, 2000.
Средневековая Европа, 400 – 1500 годы / Пер. с англ.; Предисл. В. Э. Харитоновича. – М., 2001.
История средних веков: в. 2 т. Т.1 Учебник / Под. ред. С.П. Карпова. – М, 2003.
Крижановська О.О., Крижановський О.П. Історія Середніх віків: Вступ до західноєвропейського Середньовіччя. Курс лекцій: Навчальний посібник. – К., 2004.
Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада / Пер. с фр. под общ. ред. В.А. Бабинцева; Послесл. А.Я. Гуревича. – Екатеринбург, 2007.
Норман Девис. История Европы / Пер. с англ. Т. Б. Менской. – М., 2006.
Осокин Н. А.История средних веков. – М., 2005.
Энциклопедия искусства Средних веков и Возрождения/ Автор-сост. О.Б. Краснова – М., 2002.