Вступ

Виростаючи на ґрунті нових соціальних потреб людства, спілкування і пізнання, наука про книгу все більше диференціюється – зростає її теоретичний розмах, розкриваються елементи системотехнічного підходу до книги в еволюції уяви про неї, висвітлюючи генетичне і функціональне трактування книги як соціотехнічної моделі в складних процесах поліграфічного виробництва, розповсюдження і використання.

Сучасний підхід до вивчення книги і оцінки її якості включає дослідження функціонування цієї соціотехнічної моделі в суспільстві і немислимий без глибокого проникнення в її конструктивно-технологічну структуру та визначення реалізації всіх функцій складових елементів книги.

Конструктивно-технологічні властивості елементів книжкових видань особливо важливі при оцінюванні експлуатаційних показників: довговічності, міцності, зручності у читанні, естетиці зовнішнього та внутрішнього оформлення тощо.

Якщо поглянути на історію книговидання з точки зору конструкції книги, тобто будови і взаємного розміщення її складових елементів, то слід відзначити, що книга практично зберегла незмінною свою форму. Ключовими елементами залишаються книжковий блок, палітурка і вузли, що їх з’єднують – форзац та корінцевий матеріал.

Із часу появи письменності її фізичний носій мав відповідати основному призначенню зафіксованої інформації. Відповідно, цей фізичний носій видозмінювався згідно з вимогами сучасності щодо зручності написання, користування, умов зберігання. Еволюція конструкції книжки також тісно пов’язана з технічними і науковими досягненнями доби.

Людині завжди було властиве бережливе ставлення до книжки, чи то були глиняні плити з клинописним текстом, чи папірусні сувої з ієрогліфами, чи пергаментні кодекси, чи паперові зошити. Для глиняних плит видовбували дерев’яні ночви; сувої зберігались у футлярах, часом щедро оздоблених малюнками. Появу і розвиток власне палітурного ремесла пов’язують з рукописною книжкою. Ще у глибоку давнину в монастирях поряд із переписувачем обов’язково працював палітурник. У пам’яті людства збереглось ім’я одного з найдавніших палітурників – ірландського монаха Дагеуса, який жив у VI ст. Як свідчать історичні джерела, конструкція книги у вигляді паперових блоків, прошитих нитками, заклеєних у корінці марлею, з’явилася десь у VII-IX ст.

Техніка ручного оправляння книг відпрацьовувалась впродовж віків: розширювався асортимент інструментів, велись пошуки матеріалів, створювались найбільш раціональні конструкції палітурок і способи їх скріплення з книжковим блоком.

Палітурки випилювались із дерев’яних дошок (товщиною до двох сантиметрів) – соснових, дубових, кипарисових, обрізали по книжковому блоці і прикріпляли до нього ремінцями (в палітурках прорізували щілини, через які пропускали ремінці, і видовбували канавки, в які западали ремінці). Потім палітурку покривали товстим пергаментом, верх і низ корінця обшивали шнурком і, нарешті, обтягували матеріалом – шкірою, оксамитом, шовком, парчею, полотном тощо. Закінчивши цю «чорнову» роботу, палітурник брався до оздоблення. Верхню частину палітурки покривали дощечкою з дорогоцінного матеріалу (золота, срібла) з різними різьбленими орнаментами, прикрашали перлами, дорогоцінним камінням. На нижній частині монтували випуклі металеві штирі («жуковини»), які оберігали оправу від пошкодження. Іноді на оправах робили металеві чи шкіряні защіпки,

Майстри-палітурники нерідко створювали дивовижні витвори палітурного мистецтва, такі як книжка-кошіль і книжка-сумка із замком, книжка -«серце» і книга-валіза, «трійна» книжка в одній оправі.

В останні роки, у зв’язку з появою нових і з удосконаленням відомих палітурних матеріалів, а також із розвитком сучасної техніки, відбулися значні зміни, які торкнулися, передусім, способу скріплення блока, а також таких елементів, як форма корінця блока, форми книжкових оправ, суперобкладинок, і сформували структуру книжкової продукції. Головна особливість цих змін – збільшення числа варіантів брошурувально-палітурних процесів при виготовленні книг. За останні роки це число зросло приблизно в 2-3 рази і перевищує 200; широко застосовуються більше 70 варіантів. Збільшилась диференціація у використанні конструкцій книг, їх оформлення, матеріалів залежно від призначення, тематики видань, кола майбутніх читачів, умов експлуатації і т.д. У більшості випадків досягається достатня відповідність між фактичними міцнішими, ергономічними і естетичними показниками випущеної книги і вимогами до неї, які ставить видавництво та читач.

Слід відмітити тенденції у виконанні елементів книг: спрощення конструкції видань у твердій палітурці за рахунок зміни способу склеювання корінця блока, його форми, використання безшвейного способу скріплення, застосування простих за конструкцією палітурок та ін., що дозволило знизити собівартість всієї книжкової продукції, ускладнення конструкції книжок в обкладинці внаслідок застосування обкладинок з клапанами і суперобкладинками, підвищення технологічності конструкцій, застосування засобів, які забезпечують необхідну міцність і довговічність книжок при використанні порівняно дешевих матеріалів, широке застосування нових технічних засобів для підвищення художньої виразності оформлення.

1. Етапи розвитку конструкції книги

Зазирнемо коротко в історію конструкції книжки. Конструкція стародавньої книжки визначалася системою письма, специфікою матеріалу, на якому писали, та інструменту для письма. У давні часи в різних країнах для письма використовували глиняні та воскові дощечки, березову кору, пальмове листя, але найбільше значення в становленні і розвитку світової культури письма відіграли папірус, пергамент і папір. Папірус виготовляли в Єгипті з серцевини стебла тростини, яку розрізали на тонкі смужки і після висушування склеювали хрест-навхрест соком рослини, отримуючи аркуші або довгі (до 45 м) стрічки. Текст і рисунок наносили паличкою чи пером чорною або червоною фарбою, а пізніше – чорнилом. Папірус неможливо було складати навпіл (фальцювати), тому «книжки» із папірусу мали форму ЗВИТКІВ, які закріпляли на планках і зберігали у шкіряних футлярах.

Досконаліша і зручніша у користуванні конструкція книжки у вигляді кодексу (скріплені в корінці аркуші матеріалу для письма) з’явилась у I ст. до н.е. і походить, найімовірніше, від римських поліптихів – своєрідної записної книжки із скріплених між собою дощечок, покритих воском, на яких писали заточеною паличкою. Конструкція кодексу для рукописної книжки стала можливою завдяки появі нових матеріалів – пергаменту (шкіра молодих тварин особливої вичинки, II ст. до н.е.) і паперу (Китай – поч. I ст. н.е., Європа – поч. II ст.), які можна було фальцювати.

Рукописні книги – кодекси – самі переписувачі складали із зошитів (вкладених один в один зігнутих навпіл аркушів), обсяг яких сягав 24 сторінок. Після заповнення текстом зошити нумерували, комплектували за порядком, зшивали тонкими сухожиллями або товстими нитками і покривали обкладинкою із пергаменту чи шкіри. Найцінніші книжки захищали твердою палітуркою, яку робили із кількох склеєних аркушів папірусу або пергаменту, а пізніше – із дерев’яних дошок, обтягнутих шкірою або тканиною.

Із винаходом і розвитком книгодрукування (до кін. XV ст. за перші 50 років у Європі було видано більше 10 млн. книжок) брошурувально-палітурні роботи виконувались у чисельних палітурних майстернях із застосуванням найпростіших інструментів та пристосувань. Шиття блоків проводилось на швейному верстаті, заклеювання і сушіння корінця – в дерев’яних затискачах, обрізування – гобелем із списоподібним чи дисковим ножем, тиснення на палітурці готової книжки – штемпелями, філетами, дорожниками, роликами і набірним латунним шрифтом, закріпленим у шрифткасі.

У XV-XIX ст. в Європі аркуші фальцювалися палітурною паличкою, після чого корінцевий фальц оббивали на металевій плиті. Книжковий блок зшивався товстими і міцними нитками на зв’язках – смужках шкіри, спеціально вичинених сухожиллях, пізніше – на пенькових шнурах, які у натягнутому стані закріплювалися у швейному верстаті, а в зшитому блоці утворювали на корінці поперечні виступи. Заклеювання і наступне висушування корінця здійснювали рідким кістковим клеєм у затискачах при сильному стискуванні, яке забезпечувало проникання клею на потрібну глибину між зошитами блока. Кінці зв’язок зшитого блока прикріплювались до дерев’яних, а пізніше – до картонних боковинок палітурки, після чого корінець блока і боковинки склеювались палітурним матеріалом – пергаментом, шкірою, парчою або іншою тканиною із загинанням країв матеріалу на внутрішній стороні палітурки. Пізніше, до вже практично оправленої книжки, приклеювалися форзаци, після чого вона декілька годин втримувалася під пресом, що забезпечувало її високу компактність і тривале зберігання форми. Тиснення на палітурці, прикріплення металевих накладок і застібок виконувалось на зовсім ? готовій книжці.

Технологія виготовлення книжки на Близькому Сході була дещо іншою. Книжкові блоки зшивались нитками без зв’язок, а найбільш потовщені шви ховалися в поглиблення – пропилах, зроблених у скомплектованому і затисненому у затискачах боці. Боковинки палітурок робились із картону, причому було три Боковинки, так щоб третя боровинка закривала передній обріз блока і частково передню сторінку. Для скріплення палітурки з блоком використовувалась тканина, а корінець палітурки робили порожнистим, щоб позолота на корінці не тріскалась і не відшаровувалась при користуванні книжкою.

Найдавнішими з шкіряних оправ були оправи для літургійних кодексів єгипетських християн (коптів) – так звані коптські оправи. Тверді Боковинки виготовляли з обклеєних тканиною кількох шарів папірусу. На цю основу накладали червону або червоно-брунатну шкіру (рідше–товстий пергамент). Шкіру попередньо оздоблювали ажурним орнаментальним візерунком, який виконувався різними способами.

Історично склалася велика група східних оправ («оправи ісламу»), до якої входять південно арабські оправи, мавританські (сарацинські), каїруанські, перські. Вони відрізняються від європейських прямим корінцем і розміром сторінок, що не виступають за обрізи блока, тобто не утворюють канта. Конструкція каїруанських оправ нагадує скриньку. «Оправи ісламу» відзначаються різноманітністю і оригінальністю способів оздоблення, які мали великий вплив на формування «європейської оправи».

У Європі VІІІ-Х ст. побутували так звані каролінзькі або передроманські оправи: у вигляді конверту з пергаменту чи грубої шкіри, без боковин, прошитого разом із зошитами блока книги.

У VII ст. з’явилась техніка оздоблення оправ різьбленням за допомогою ножа або різця, а також своєрідне карбування пуансонами із заглибинами на кінцях у формі півкулі.

Оправа в більшій мірі залежала від зміни художніх смаків, ніж інші елементи конструкції книжки. Розрізняють романські оправи (ХІІ-ХІІІ ст.), готичні (ХІV-ХVІ ст.), ренесансні (XVI ст.), оправи стилю ля фанфар (XVII ст.), барокові оправи, стилю ампір (класицизм), романтизм (XIX ст.) тощо.

Цікавою є структура української стародрукованої книги. Українські стародруки, за дослідженням Я. Запаска мали складну композиційну будову, яка була підпорядкована двом вимогам: по-перше, забезпечити зручність у користуванні, щоб читач легко міг орієнтуватися у тексті, і, по-друге, зробити книжку твором мистецтва. Обидві вимоги дотримано у нерозривній єдності, і більшість елементів стародрукованої книги одночасно є засобами як технічного, так і художнього оформлення.

Друкована книга повністю перейняла від рукописної форму оправи і методи оздоблення. Зроблені з міцних дощок, обтягнені шкірою або міцною тканиною, забезпечені защіпками оправи оберігали блок книжки від руйнування і прикрашали її. Слід відзначити, що ні у рукописній, ні у стародрукованій книзі оправа не виконувала того завдання, яке має сьогодні, – відображати зміст книжки. Вихідні дані на старовинних оправах трапляються рідко, а їх художнє оформлення виконується незалежно від змісту.

Найдавніші тверді шкіряні оправи українських книг прикрас не мали. У XV ст. з’являється сліпе (безколірне) тиснення у вигляді ромбовидної сітки, яке закриває всю площину верхньої палітурки. У першій половині XVI ст. на зміну йому приходить тиснення (сліпе і з позолотою) рослинних орнаментів на середниках, наріжках, бордюрах. Ще до появи друкарства на Україні сформувався той тип оправи, який існуватиме до XVIII ст.: на палітурці – в орнаментованому середнику найчастіше зображали розп’яття з пристоячими, по кутах – євангелістів і їх символи.

Великого поширення набули на Україні в другій половині XVII-XVIII ст. металеві прикраси оправ. Коштовні металеві окладні оправи, виконані з дорогоцінних матеріалів – золота, срібла з використанням кольорових емалей, черні та фініфті, були результатом співпраці майстрів різних спеціальностей, серед яких провідна роль належала вже не палітурникові, а ювелірові.

У деяких випадках напрестольні Євангелії покривали суцільною металевою оправою, що накладалася на голу дошку. Обов’язковим елементом старої оправи е защіпки, які робилися для того, щоб при тугій оправі не шкарубли дошки, і книга при переховуванні не розшарувалася. Тому залишати книгу незащепнутою вважалося недбальством.

У другій половини XVII ст., поруч з оправами з дощок, з’являються оправи з аркушів склеєного паперу або картону, які покривали шкірою, а вже в XVII ст. для таких оправ використовуються позолочені або фарбовані папери з різними узорами. Для запобігання розшарування картонні оправи мали металеві защібки або ремінні зав’язки.

Як відомо, за оправою розташований титул. На Заході він з’явився наприкінці XV ст. Українська рукописна книга, як і російська, до XVIII ст. титульної сторінки майже не знала. На Україні титульний аркуш вперше запровадив Іван Федоров при виданні «Читанки» в 1578 р. Відтоді титул стає невіддільним елементом української книжки. У XVI-XVIII ст. після титульної сторінки, а в деяких виданнях – після передмови, вміщали фронтиспис – окрему сторінку з малюнком, який стосувався загального змісту книжки.

За фронтисписом розміщувалась переважно присвята – висловлення, в прозовій або віршованій формі, подяки якійсь впливовій особі, що мала те чи інше відношення до видання. Герб на зворотній стороні титулу і присвята належали переважно тій самій особі.

За присвятою йшла передмова – широке або коротке звертання до читача, найчастіше в прозовій, зрідка – у віршованій формі.

В книжках ХVІ-ХVІІІ ст. покажчик змісту найчастіше заверстували на початку книги, після передмови.

Після таких вступних статей (інколи це посилання на джерела, якими користувався автор, цензурні свідоцтва) починається основна частина книги, її текст. Початкова сторінка основного тексту мала переважно більший або менший спуск із заставкою. Заставки іноді передують і допоміжним статтям: передмові, присвяті, але там вони особливо не виділяються, а мають вигляд вузької смужки, зверстаної в підбірку без спуску.

Заставка була найважливішим елементом художнього оздоблення рукописних, а потім і друкованих книг, крім того, вона виконувала чисто службову роль: «за каждой кафисмой (частиною книжки), – говорить білоруський першодрукар Ф. Скорина, – заставиця большая. А по каждой главе заставица меншая для лепшего разделения чтущим суть». У більшості видань ХVІ-ХVІІІ ст. заставки робили незалежно від змісту книжки, і вони переходили із видання у видання. Наприкінці книги звичайно були абеткові покажчики, покажчики помилок, післямова і так званий вихідний літопис. Інколи, щоб легше було користуватися книгою, крім «оглавленія», абеткового покажчика, вміщено ще так звані «счисления нравоучений» – перелік моральних істин і положень, про які йдеться в книжці. Дано також поради, як користуватися виносками на полях («читателеви вниманіє»).

Щодо формату та обсягу видань, зазначимо, що здебільшого в стародруках використовували кілька форматів: в аркуш (іn Folio, 2) – це формат, що дорівнював половині паперового аркуша; в четверту частину аркуша (in quatro, 4); у восьму частину (in octavo, 8); значно менше – в 12-ту, в 24-ту і 32-ту частину аркуша. Оскільки розміри самих паперових аркушів не мали постійної величини, то в межах зазначених форматів були чималі коливання. Часом книжка форматом в аркуш своїми розмірами наближалась до формату в четверту частину, і навпаки. Великими і середніми форматами видавали переважно книжки літургійного призначення, богословські трактати, збірники казань, життєписи та історичні твори, малими – здебільшого літературу вжиткового характеру: часослови, псалтирі, букварі тощо. Тиражі того часу були незначними, в межах 600-1200 примірників. Лише навчальні книжки – букварі, граматики – видавались тиражами, що доходили до 6000 примірників. Товщина книги 15-18 ст. була в межах від 1, 2, 4 аркушів невеликими виданнями, до сотні аркушів великими томами, на зразок Острозької Біблії 1581 р.

2. Історія книгодрукування

Слово «книга» давнього походження, воно спільне для майже всіх слов'янських народів. У стародавніх слов'ян слово «кънигы» означало вміння писати, знання взагалі.

Головне соціальне завдання книги – служити розвиткові науки, освіти, допомагати виробництву, задовольняти естетичні потреби, допомагати вести домашнє господарство, розважати тощо.

За змістом книги поділяються на спеціалізовані, конкретного тематичного спрямування (філософські, історичні, мистецтвознавчі, математичні, біологічні, краєзнавчі) та універсальні (галузеві, довідкові, інструктивні і т.п.). Видавцеві ці види необхідно знати, оскільки на такому поділі побудовано класифікації книг, індекси яких обов'язково проставляються на звороті титульного аркуша кожної книги. Застосовувані у світі Універсальна десятинна класифікація (УДК) та Бібліотечно-бібліографічна класифікація (ББК) систематизують книги за змістом, допомагають читачам розшукувати їх у бібліотеках.

Важливу роль у книзі відіграють зовнішнє оформлення, обкладинка чи оправа, формат, шрифт, ілюстрації. Оформлення книги завжди мусить бути тісно пов'язане з її змістом – воно роз’яснює, розкриває його і завжди заложить від характеру і призначення книги.

За час свого існування книга пройшла досить складний шлях. Першими «книгами», які дійшли до наших днів, були «кам'яні книги», тобто написи на каменях. Такий матеріал був довговічним, але дуже громіздким, і треба було витрачати багато часу і фізичних зусиль, щоб висікти на ньому текст. Тому людство шукало більш прості і практичні матеріали для письма. Писали на пальмових листках, бамбуку, шовку, металі. Писали на обструганих дощечках з дерева. Грецьке слово «біблос» означало «деревина». Саме тому дерев'яні дощечки з письмом стали називатися «бібліями».

Наші предки знайшли матеріал, який легко оброблявся і якого скрізь було багато, – бересту. Тонкий шар березової кори, нарізаний довгими стрічками, скручували у вигляді невеликих сувоїв. Спосіб письма на бересті – подряпини кістяним шилом.

Народи, які жили у Вавилоні і Ассирії, застосовували для письма глину. Після випалювання глина не боїться ні вогню, ні вологості, тому письмо на глиняних дощечках збереглося до наших днів. Спосіб письма на глиняних дощечках – вдавлювання трикутною паличкою по вологій глині, так званий клинопис. Обкладинкою для таких книг служив дерев'яний ящик, куди складалися таблички. Щоб сторінки не переминались, в кінці кожної таблички зазначали назву книги і перший рядок наступної таблички. 3 таких книг складалася перша бібліотека ассирійського царя Ассурбаніпала в XII ст. до н. е., яка нараховувала більше 20 тисяч глиняних табличок.

Єгиптянам матеріалом для письма служив папірус – тростина, яка росте в низинах річки Ніл. Спеціально оброблені окремі листки цієї рослини склеювали в довгі широкі стрічки і накручували на палки. Спосіб письма на папірусі – нанесення фарби, виготовленої з сажі. На папірусі вже малювали картинки і прикраси. Заголовні літери і перші рядки виписували червоним чорнилом. Саме від слова «червоний», латинською «рубрум», походить термін «рубрикація». Писали і малювали тростяною паличкою, яка називалася «калям» (донині на Сході так називають перо). Папірусний сувій використовувався у єгиптян з 3000 року до н. е. до IV–V ст. н. е.

В античному світі, головним чином у Греції і Римі, теж користувалися папірусними сувоями. На відміну від єгиптян, сувої робили невеликими, зручними для читання. Вони отримали назву томи (від слова «томе» – порізати на стрічки). Кожний такий том поміщали у спеціальний шкіряний футляр – капсулу, на якій завжди висіла дощечка з назвою книги – індекс. На звороті сувою писали ім'я автора, назву твору, короткий зміст. Цей напис, як і в сучасній книжці, називався титулом. У кінці сувою ставили ім'я переписувача, зазначали назви майстерні і за чиїм замовленням був переписаний твір.

У II ст. до н. е. в Пергамі розробили особливий спосіб обробки шкіри, внаслідок чого отримали матеріал для письма «пергамен». 3 нього спершу теж робили сувої, а пізніше зшивали в книгу. Таку книгу, яка мала вигляд теперішньої, стали називати «кодекс».

Греки і римляни до IV ст. н. е. використовували також книги з дощечок чи пластинок зі слонової кістки, з’єднаних кільцями або ремінчиками. Такі книги, залежно від кількості дощечок, називали диптихом – 2 дощечки, триптихом – 3 дощечки і поліптихом – багато дошок. Сьогодні подібне скріплення використовується в календарях, записниках.

У VII ст. в Китаї з'являється перша ксилографічна книга. Гравюри і текст для такої книги вирізували на дерев'яній дощечці, і вже з неї друкували по дві сторінки на одній стороні аркуша паперу, який був винайдений китайцем Дай Лунси в 105 р. н. е. Після видруку аркуші складали в одну стопу. Китайська книга починалася з останньої сторінки, пізніше так починали свої книги і японці.

В Європі ксилографічні книги з'явилися в Німеччині та Голландії в 1430–1450-х роках.

Велике поширення отримала книга в середньовіччі. При університетах, які виникали в цей час, організовувалися майстерні з перепису книг – скрипторії. Університети видавали закони – статути. У цих виданнях широко використовували заголовні літери – ініціали. На окремих сторінках малювали ілюстрації і розфарбовували їх червоною и зеленою кіновар'ю, лазур'ю, сріблом, золотом. Юновар на латині – «мініа», звідси ілюстрації дістали назву мініатюри.

Середньовічна оправа, дерев'яна або шкіряна, була особливим витвором мистецтва. Оправи прикрашали золотою і срібною інкрустацією, перлами, діамантами, інколи вставляли емалеві медальйони з живописом. Кожна тодішня книга мала великі застібки і закладки з парчі.

В XI–XII ст. Київ був одним із важливих культурних центрів середньовіччя, тому тут у монастирях теж утвердилося переписування книг. Київські князі сприяли розвиткові книжкової справи. В 1037 році київський князь Ярослав Мудрий заснував на Русі першу бібліотеку. Найдавнішою на території України книгою тепер вважаємо переписане на Русі дяком Григорієм в 1057 році «Остромирове Євангеліе»,

У цей час в руських книгах панував почерк, який мав назву устав. Пізніше, в XIV ст., для пришвидшення переписування книг стали застосовувати напівустав. Тоді ж стали застосовувати скорочення, які позначали особливими значками (титло). В кінці сторінки писали слово, з якого починалася наступна сторінка. Таке слово називалося «кустод» (сторож). У рукописних книгах того часу не було титульних аркушів, але самі книги розкішно прикрашалися. Заставки і кінцівки оздоблювали рослинним, тваринним чи геометричним орнаментом. Для заголовків використовували спеціальний шрифт – в'язь. Книги, прикрашені мініатюрами, називали лицевими рукописами.

Значно вищого розвитку досягла книговидавнича справа у Європі в епоху Відродження (XV–XVI ст.). На цей час склалися основні елементи книги, принципи її оформлення, редагування, виготовлення та розповсюдження книг. До того ж папір – основний матеріал для книги, виготовляли в Європі у достатній кількості.

У XV ст. в Кореї починають друкувати книги окремими рухомими літерами, відлитими з бронзи.

В Європі в 1440 році в місті Таарземі (Голландія) літери відливає Лаврентій Костер.

Велику ідею книгодрукування здійснив на практиці Йоганн Гутенберг. В 1450 році він почав друкувати невеликі книги, календарі і листівки. У 1452 році завершив чотирирічний друк Біблії. В своїх книгах Гутенберг зберіг від рукописної книги форму, елементи, накреслення шрифту і залишав вільні місця для вписування ініціалів, заставок і кінцівок.

Книги, надруковані в XV ст., прийнято називати інкунабулами (на латині – «в колисці», тобто на початку книгодрукування).

У цей час був започаткований екслібрис. Саме тоді в Італії винайдено гравюру на міді, яка дала поштовх розвитку глибокого друку. Знаменитий друкар з Венеції Альд Мануцій підійшов до справи редакційної підготовки книг з наукової точки зору, він же перший застосував в книгах курсивне накреслення шрифту,

Йоганн Гутенберг винайшов пуансон – відливну матрицю, ручний відливний апарат, литу свинцеву (гартову) літеру, складання з окремих літер та ручний прес, який використовував для друку книг. 3 цього часу починає свою історію друк з використанням пресів, який проіснував аж до XX ст. Лише в 1897 році Тольберт Ланетон винайшов буквовідливну складальну машину – монотип. Тоді ж почала працювати перша фотоскладальна машина.

В 1955 році сенсаційне відкриття в галузі електроніки сповістило про кінець епохи свинцевого шрифту Й. Гутенберга. Перфострічку, яку застосовували у фотоскладальних пристроях, замінила ЕОМ, за командою якої знаки проектуються на фотоматеріал з швидкістю від 30 до 100 тис. на годину. В 60-ті роки з застосуванням нових ЕОМ і електронно-променевих трубок швидкість складання зросла до 600 тис. знаків.

У 1976 році замість електронно-променевої трубки в процесі цифрового кодування знаків стали застосовувати лазерний промінь, який дає змогу досягти небувалої чистоти і чіткості кодування тексту, відкриває великі можливості для його передачі на відстань. Подальший прогрес в книгодрукуванні залежить тепер від розвитку електроніки.

У наш час великі ротаційні машини офсетного друку з електронним управлінням можуть задруковувати матеріал з обох сторін як на окремих аркушах, так і на рулонному папері, з швидкістю більше як 30 тис. відбитків за годину.

Отже, лінотип і високий друк проіснували недовго і зараз практично не використовуються. Однак офсет і глибокий друк залишились – головним чином завдяки спрощенню техніки виготовлення друкарських форм. З'явилися нові способи друку: електростатичний та струменевий. В струменевому друці зображення чи текст переносяться на папір керованим за допомогою ЕОМ струменем, який розпилює сотні тисяч електростатично заряджених краплин фарби на секунду. При електростатичному – форма, яка пройшла електростатичну обробку, з нанесеною на неї порошковидною чи рідкою фарбою віддає її на папір, який отримав попередньо протилежний заряд. Обидва способи відкривають шлях безконтактного друку, який іде на зміну друку з покритої фарбою форми.

Таким чином історія поліграфії та видавничої справи, як і інших досягнень людства, – це історія взаємодії технічного прогресу і соціального розвитку. Кожний з цих напрямів сприяє розвитку іншого, почергово стає ведучим, але тільки при умові злиття в один спільний потік можливі докорінні зміни в житті людського суспільства.

При будь-якому розвитку поліграфічної техніки та технології якість майбутнього видання, його художня цінність залежатимуть від якості складання та культури верстання. Верстаючи книгу, необхідно досконало знати всі види складання, всі складальні засоби і можливості складальної техніки та мати добрий художній смак.

Складальник-верстальник повинен знати друкарську систему вимірів, ознаки шрифтів різноманітних гарнітур, латинські і грецькі алфавіти, математичні, хімічні та інші спеціальні знаки, правила орфографії і пунктуації, систему скорочень, технічні правила складання та верстання всіх видів текстів, стандартні коректурні знаки, технічні вимоги до якості складання, а також прогресивні методи виконання робіт,

Він повинен вміти виконувати складання і правку всіх видів текстів і, зокрема, таких, в яких є спеціальні терміни з домішками математичних, хімічних, астрономічних та інших знаків і формул, а також різноманітні шрифтові (прописні, курсивні, напівжирні) і нешрифтові (розрядка, втяжка) виділення.

Крім сказаного вище, спеціаліст з складання і верстання повинен знати національні алфавіти, шрифти на латинській та грецькій основах, правила складання і правки книжково-журнальних таблиць, технічні вимоги до якості машинописного складання та якості ілюстративного матеріалу, технічні правила верстання, стандарти оформлення книжково-журнальної продукції, основні схеми спуску сторінок при друку на плоскодрукарських і ротаційних машинах.

Основною метою будь-якого друкованого видання е задоволення інформаційних потреб. Тому у відтворенні творчого задуму автора, художника потрібно знайти найбільш зручний варіант подання текстового повідомлення читачеві. Особливу увагу слід надавати зручності читання тексту. Зі зручністю читання пов'язана швидкість читання та якість сприйняття прочитаного. Основне в зручності читання – зрозумілість літер, знаків і адекватність їх сприйняття. На зручність прочитання впливають малюнок знаків і літер, гарнітура шрифту, його кегль, якість відбитка, довжина рядка і т. ін. Починаючи роботу, слід завжди пам'ятати, що книга – продукт поліграфічного мистецтва, елементами якого є майстерність складання, верстання, друку, брошурування і т. п. Естетичні почуття може викликати, наприклад, і чисто шрифтовий розворот книги, тобто такий, на якому нема нічого, крім шрифту. Цього можна досягнути завдяки правильному верстанню, вдало підібраному шрифту, співрозмірності сторінки складання та полів. Лише при дотриманні законів пропорційності, відповідності різних елементів у верстанні книги виникає відчуття прекрасного.

Складальник-верстальник під час складання і верстання текстових сторінок може знайти більш відповідне вирішення складання того чи іншого тексту, який би відповідав технологічним та естетичним вимогам. Оволодіння ремеслом – безперечна умова успішної робота верстальника, але це ще не все, – необхідно мати смак, тобто добре розумітися, любити свою справу і спиратися на знання гармонійного оформлення.