В другій половині III тис. до н. е. на території України розпочався бронзовий вік. Його характерна особливість — істотне поширення виробів з бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву. Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. А проте бронза не замінила цілком каменю,— речі з нього використовувалися протягом усього бронзового віку. Розвиток ливарної справи неможливий без відповідних знань і навичок, отже, з'явилися професійні майстри високої кваліфікації. На Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) та металообробки (Карпато-Дунайський регіон).

Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основними галузями господарства племен бронзового віку були землеробство (лісостеп) та скотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення великою мірою сприяло зростанню чисельності населення й нагромадженню суспільного багатства. Сталися великі зміни в соціально-політичному житті. Пронеси, що зароджувалися ще за епохи енеоліту, набули тепер характеру визначальних. Розвиток виробництва та обміну, а також постійна боротьба за території зумовили стійкі консолідаційні тенденції на всіх рівнях суспільної організації, які, поступово набираючи силу, привели врешті-решт до утворення великих союзів племен на чолі з вождями. Зростання питомої ваги скотарства спричинилося до певного соціально-майнового розшарування серед общинників. Через його відносно невелику — порівняно із землеробством — трудозатратність частика чоловічого населення вивільнилася з господарської сфери й спеціалізувалася на грабіжницьких набігах.

Протягом бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. їхнім археологічним еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (Лісостеп і Полісся).

В числі найбільших об'єднань Східної Європи рубежу енеоліту та початкового етапу бронзового віку — давньоямна культурно-історична спільність. У межах України вона займала степове й лісостепове Лівобережжя та Правобережжя. Племена, що входили до її складу, об'єднувалися спільними типами господарства, в якому переважало скотарство, та поховального обряду (яма під курганом). Крім численних курганів, виявлені й сліди тимчасових стоянок пастухів, а також залишки великих поселень. Одне з них, розташоване поблизу с. Михайлівка на Херсонщині, мало потужні кам'яні оборонні стіни. Це був, мабуть, племінний центр.

Найвиразнішими етнографічними рисами матеріальної культури ямників були глиняний посуд яйцевидної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні молоточковидні шпильки. В ряді поховань другої половини III тис. до н. е. відкриті залишки дерев'яних візків. У Надпорожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення кам'яних сокир-молотів. Населення давньоямної культурно-історичної спільності займалося й металообробкою, однак вона не набула великого поширення.

На початку II тис. до н. е. місце давньоямної заступила катакомбна культурно-історична спільність (назву отримала від специфічної поховальної конструкції — катакомби, тобто ями з підбоєм). Протягом першої половини II тис. до н. е. на території Східної Європи (в тому числі й України) відбувалися складні міграційні процеси, чим зумовлювався загальний рухливий спосіб життя. Від катакомбників не залишилося довготривалих поселень: дослідникам відомі лише тимчасові стійбища пастухів. Це свідчить про кочівницький характер скотарства, яке становило основу господарства цієї спільності. Разом з тим велика кількість зброї в похованнях чоловіків — ознака зрослої ролі військової справи. І не дивно, бо в той час власність на переважну частину худоби зосередили в своїх руках окремі патріархальні сім'ї, і це багатство потребувало постійної охорони.

У другій половині II — на початку І тис. до н. е. степову територію Лівобережної України заселили племена зрубної культури (назва походить від звичаю ховати померлих у дерев'яних зрубах) північноіранського етносу, які прийшли сюди із Середнього Поволжя. Всі риси їхньої матеріальної культури свідчать про осілий спосіб життя. Поселення (деякі площею до 3—4 га) розташовувалися на надзаплавних терасах понад річками. Основні господарські заняття зрубників — скотарство й землеробство, а також металообробка (нерозвинута).

Заключна стадія бронзового віку південних районів України загалом позначена завершенням переходу до кочівницьких форм скотарства, його ефективність дедалі більше зростала внаслідок поліпшення видового складу стада, вдосконалення засобів пересування й використання пасовиськ. Дальшого розвитку набула соціальна структура, яка характеризувалася військово-політичною організацією суспільства, зародженням станово-класових відносин.

Дещо інакше відбувався історичний прогрес у бронзовому віці в лісостеповій зоні України. Тоді як степовики тяжіли до східних районів, племена Лісостепу підтримували постійний контакт із населенням західних територій. У другій половині III — першій половині II тис. до н. е. на величезних просторах Східної та Західної Європи проживали носії культур шнурової кераміки, або бойових сокир. На думку археологів і лінгвістів, вони належали до однієї з груп індоєвропейців — предків слов'ян, балтів і германців. У межах України виділяється кілька культур шнурової кераміки; найпоширенішою з них була середньо-дніпровська.

У середині II — на початку І тис. до н. е. на основі культур шнурової кераміки склались культури пізнього періоду бронзового віку, в тому числі тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська. Основу їхньої господарської діяльності становили землеробство, приселищне скотарство, рибальство, мисливство, а також ремісниче виробництво, зокрема бронзоливарне.

За темпами соціального розвитку лісостепова зона дещо поступалася степовій, але обидві вони перебували під дією загальних закономірностей. їхні суспільні відносини ґрунтувалися на патріархальній сім'ї та племінній організації.

Бронзовий вік на Україні—завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини на базі екзогамних шлюбних відносин до воєнно-потестарних племінних об'єднань. У ньому зародилися й визріли всі передумови для виникнення станово-класових відносин — панівних на наступному історичному етапі.

Становлення і розвиток державотворчої традиції на території України: кіммерійці, скіфи, сармати

З відкриттям і поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. На цей час припадають завершення процесу розкладу первіснообщинного ладу і початок переходу до станово-класового суспільства. Поява додаткового продукту спричинилася до створення досить міцних, ієрархічно добре організованих воєнно-політичних об'єднань, що, в свою чергу, сприяло виділенню військово-аристократичної верхівки суспільства. В її руках відтепер зосереджується значна влада, а отже, й можливість шляхом данницьких відносин відчужувати та привласнювати певну частину суспільного додаткового продукту, трансформуючи його в престижні цінності (скарби золотих і срібних коштовностей, багате вбрання тощо). Ясна річ, надзвичайно піднеслося значення торговельних контактів із сусідами, які в обмін на традиційну продукцію степів (зерно, худоба та ін.) постачали тогочасним кочовим народам Півдня України — кіммерійцям, скіфам, сарматам — витвори своїх ремісників, зокрема і в першу чергу—предмети розкоші для аристократії. Тож зрозуміло, що степовики прагнули до мирних стосунків з античними містами-державами Північного Причорномор'я, і рідко коли політична ситуація тут загострювалася аж до воєнної конфронтації. Починаючи з VII ст. до н. е. історичний процес І тис. до н. е. на території України позначений впливом давньогрецької цивілізації—як у матеріальному, так і в соціально-економічному й духовному аспектах. Це відбилося в прискоренні формування у кочовиків станово-класового суспільства, в зародженні державотворчої традиції.

Наприкінці II — на початку І тис. до н. е. у степах Північного Причорномор'я розселилися кіммерійці — найдавніший народ, назву якого донесли до нас писемні джерела, зокрема "Одісея" Гомера. Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка дозволила кардинально поліпшити озброєння кінних дружин.

Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва. Відчужуваний додатковий продукт нагромаджувався в руках знаті й "царів" (вождів міжплемінних союзів).

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен. Згодом кіммерійці, ймовірно, розчинилися в скіфському суспільстві.

Звернемося тепер до історії раннього залізного віку в лісостеповій зоні України. На початку 1 тис. до н. е. тут продовжували жити місцеві землеробсько-скотарські племена. Дніпровське Правобережжя населяли носії чорно-ліської культури. Постійна загроза нападу з боку кіммерійців спонукала чорнолісців будувати величезні укріплення. Одне з них, досліджене О. І. Тереножкіним у Чорному лісі на Кіровоградщипі, й дало назву культурі.

Густа мережа поселень свідчить відповідно про велику густоту населення. Чорнолісці займалися землеробством, менш інтенсивно — бронзоливарним, залізоробним та залізообробним виробництвом. Під натиском кіммерійців окремі групи цього народу переселилися в IX ст. до и. є. на Лівобережжя Дніпра в басейни Ворскли, Орелі й Самари.

На території Західної України з кінця II тис. до н. е. розселилися фракійці, а також племена лужицької археологічної культури. На Волині в перших століттях І тис. до н, є. мешкали племена милоградської культури, які у VI ст. до н. е. перемістилися на сучасну територію Південної Білорусії. Середнє Подесення й Посем'я населяли в цей час юхнівські племена. В Гірському Криму й на кримському узбережжі Чорного моря з IX ст. до а. є. відомі племена кизил-кобинської археологічної культури (ототожнюються з таврами). Вважається, що таври прийшли на півострів через Тамань і Керченську протоку з гірських районів Західного Кавказу.

У середині VII ст. до н. е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково, як ми вже згадували, асимілювавши кіммерійців. До меж Скіфії увійшла також лісостепова зона України. Скіфськими землями протікали Борисфен (Дніпро), Гіпаніс (Південний Буг), Тирас (Дністро), Танаїс (Дон) та інші ріки.

Давньогрецький історик Геродот у своїй "Історії" навів загальну картину розселення народів Скіфії та її сусідів. У пониззі Південного Бугу жили калліпіди ("прекраснокінні"), вище їх —алазонн, далі на північ, між Дніпром і Дністром — скіфи-орачі. Всі ці три групи племен займалися землеробством (за Геродотом, скіфи-орачі вирощували зерно на продаж грецьким колоніям, головним чином Ольвії). Степовими просторами Лівобережжя й Правобережжя Дніпра володіли скіфи-кочівники а царські скіфи. На схід від Дніпра, в Лісостепу, мешкали скіфи-землероби.

Скіфію оточували численні народи, етнічно не споріднені з прийшлими кочовиками. В межах лісостепової та поліської зон України, за Геродотом, локалізувалися неври, меланхлени ("чорноризці"), андрофаги ("людоїди"), гелони, будини та ін.

Археологічними старожитностями, що лишилися від названих народів, є скіфські кургани. VI—IV ст. до н. е. (південні райони України), пам'ятки підгірцівського типу (Київське Подніпров'я), величезні городища лісостепових племен на Київщині, Черкащині, Полтавщині.

Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами, до складу якого увійшло місцеве населення степових і лісостепових регіонів. Верховна влада в Скіфії належала царям і заможній племінній верхівці; столиця знаходилася на Нижньому Дніпрі (поблизу сучасного м. Кам'янка Дніпровська).

За своїм характером скіфська держава була великою мірою експлуататорсько-паразитарною, оскільки за основний метод одержання додаткового продукту мала експлуатацію сусідніх землеробських племен та грабіжницькі військові походи. В "Історії" Геродота є розповіді про насильства, що їх скіфи чинили на загарбаних місцевостях, зокрема протягом 28 років — у Передній Азії. Так само вони поводилися і на території нинішньої України. З визиску місцевого землеробського населення Лісостепу вони мали величезні багатства, економіка ж самих землеробів під тягарем зовнішньої експлуатації занепадала. Так, уже з кінця V ст. до н. е. припиняється життя на поселеннях басейну Тясмина.

Причорноморська Скіфія, за Геродотом, поділялася на три царства — басілеї; одне з них очолював головний цар, а два інших—молодші царі (ймовірно, сини головного). Спадкова влада передавалася за традиціями мінорату від батька до молодшого сипа. Суспільство (без найвищої аристократії) складалося з трьох станово-кастових груп — общинників, воїнів, жерців. На думку фахівців, ці соціальні відмінності могли зумовлюватися відмінностями етнічними,— адже в етнографії відомі випадки, коли владні або якісь інші функції в багатоетнічному суспільстві цілком зосереджував у своїх руках один з етносів

Розквіт скіфської державності припадає на VI—IV ст. до н. е. і виявляється, зокрема, у феномені царських курганів. Однак шлях до завершення процесу класоутворення заступав принцип колективного користування землею, що консервував родоплемінні відносини. Ряд дослідників пропонують кваліфікувати кочівницьке суспільство як таке, в котрому співіснували тенденції двох формацій — первинної первіснообщинної та вторинної класової.

Скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Кавказу і особливо Греції, а пізніше — і Риму. В свою чергу, Скіфія справляла істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію землеробського населення лісостепової України. Л проте, як ми вже наголошували, тривала експлуатація з боку кочовиків врешті-решт виснажила господарські ресурси Лісостепу, і це стало однією з головних причин загибелі Скіфії.

З кінця III ст. до н. е. розпочався заключний період її історії. Під натиском сарматів основна частина скіфів відійшла в Нижнє Подніпров'я й у Степовий Крим. Була заснована нова столиця із грецькою назвою Неаполь, тобто Нове місто. Залишки цього міста можна тепер побачити на околиці сучасного Сімферополя. Нове державне об'єднання відоме в літературі як Мала Скіфія.

Заключний період історії скіфів характеризувався дальшим розвитком державності й етнічної консолідації, зародженням міських форм життя, пожвавленням торговельних і культурних зв'язків з грецькими містами Північного Причорномор'я. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у II ст. до н. е. В перших століттях нової ери спостерігається ще одне піднесення економічної й політичної могутності Малої Скіфії, після чого під ударами сарматів з півночі та римських міст-держав з півдня вона у III ст. н. є, фактично припиняє своє існування.

Отже, розвиток скіфської кочівницької державності не був безперервним й поступально висхідним. її піднесення та занепад визначалися переважно масштабами і характером зовнішньо-експлуататорської діяльності скіфів.

У III ст. до н. е. в Північне Причорномор'я зі сходу почали проникати іраномовні сарматські племена. У II ст. до н. е. вони зайняли межиріччя Дону й Дніпра, на рубежі пової ери — Дніпра і Дністра. Частина сарматів зайшла у лісостепове Правобережжя, на територію місцевих землеробських племен, у тому числі слов'янських.

Із сарматами пов'язаний великий період в історії Україна. Протягом шести століть вони панували в степах Північною Причорномор'я. Давні автори відзначали спорідненість сарматів і скіфів, мова яких належала до північно-східної групи іранських мов. Економічні й культурні зв'язки з грецькими та римськими містами Північного Причорномор'я сприяли поглибленню у сарматів процесу формування станово-класового суспільства, посиленню племінної знаті. Проникнення їх у причорноморські міста і навіть входження в правлячі династії Боспорського царства призвело до сарматизації античної культури.

Від середини III ст. н. є. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з'явились вихідці з Прибалтики — готи. Вступивши в спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне з сарматських угруповань), готи здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор'я. А в IV ст. н. е. у степовій Україні з'явилися нові кочівники — гуни.

Античні міста-держави Північного Причорномор'я

Велику роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор'я. Як органічна частина античної цивілізації, вони жили і розвивались у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє, як ми вже наголошували, впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їхнього соціально-економічного та культурного розвитку.

Заселення греками Північного Причорномор'я відбувалося в умовах формування рабовласницького ладу і відносного перенаселення в Греції. Колонії засновувалися, як правило, організовано. їхали сюди в основному безземельні селяни, ремісники, торговці. Уже в перші століття колонізаційних процесів (VII—VI ст. до н. е.) визначилися грецькі центри, особливо активні у заснуванні колоній. Це насамперед міста малоазійського узбережжя Іонії (зокрема Мілет), а також дорійська колонія Гераклея Понтійська.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до н. е. й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е.— 70-ті роки IV ст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорномор'ї утворилися чотири основних осередки. Перший — це побережжя Дні про-Бузького та Березанського лиманів. У другій половині VII ст. до н, є. греки заснували на о. Березань (тоді півострів) поселення Борисфеніду. В першій половині VI ст. до н. е. на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський лиман (поблизу сучасного с. Парутіно Очаківського району Миколаївської області), вихідці з Мілета заклали Ольвію— згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор'я. її зручне географічне положення сприяло налагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами Лісостепу та кочовиками Степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташовувалися міста Ніконій (поблизу сучасного с. Роксолани Одеської області) і Тіра — на західному березі Дністровського лиману, в північній частині нинішнього Білгород-Дністровського (за середньовіччя тут була зведена фортеця). Географічне положення й особливості господарства Тіри обумовлювали її тісні економічні, політичні й культурні зв'язки з Ольвією та Істрією.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут — Херсонес Таврійський (на західній околиці нинішнього Севастополя). Заснували його у 422—421 рр. до н. е. вихідці з Гераклеї Понтійської. Протягом усієї античної історії Херсонес був великим економічним, політичним, культурним центром, що справляв помітний вплив на розвиток місцевого тавро-скіфського населення. Крім Херсонесу, в цьому районі Криму розташовувалися також міста Керкинітіда (сучасна Євпаторія) і Калос-Лімен.

Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей (нинішня Керч), Феодосія, Фапагорія (поблизу сучасної станиці Сінна на Таманському півострові), Гермоиаса (нині станиця Тамапська), Горгіппія (тепер Анапа). Всі вони засновані переважно в VI ст. до н. е. вихідцями з іонійських міст. У V ст. до н. е. ці міста об'єдналися в Боспорську державу, до складу якої увійшли й місцеві племена.

За формою політичного устрою та адміністративно-територіальною структурою античні міста-держави Південної України були тотожними з грецькими полісами і являли собою (за винятком Боспору) рабовласницькі демократичні республіки. Політичним, економічним і культурним центром держави було місто, навколо якого знаходилась хора (сільськогосподарська округа).

Протягом усієї своєї історії міста-держави Північного Причорномор'я підтримували тісні культурні, економічні й політичні копіями з Грецією та Римом. Залежність від метрополії спричинювалася до суперечностей, які подеколи переростали в справлені воєнні конфлікти. Так, причорноморські міста-держави у V ст. до н. е. входили до складу Афінського морського союзу, а згодом брали участь у війнах понтінського царя Мітрідата VI Євпатора з Римом. Мали місце й зіткнення колоній зі своїми північними сусідами. Відомі, зокрема, війни Херсонеса проти Скіфської держави в Криму. Наприкінці II ст. до н. е. Херсонес змушений був звернутися по допомогу до Мітрідата. Направлене ним військо на чолі з полководцем Діофантем розбило скіфів та оволоділо їхньою столицею Неаполем.

Натиск північних племен на узбережні міста в останні століття до н. е. й перші століття н. є. штовхав їх під протекторат Риму. Тож у ряді пунктів Північного Причорномор'я римляни розташували свої гарнізони, а Ольвія, Херсонес і Тіра увійшли до складу римської провінції Нижня Мезія.

Таким чином, стародавнє різно-етнічне населення території нинішньої України пройшло в своєму розвитку всі основні формаційні етапи: кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний, бронзовий, ранній залізний віки. Були створені відповідні цим етапам типи суспільно-господарської організації життя; первісна палеолітична та родова общини, племінна структура, станово-класове суспільство. Особливе значення для історичного прогресу на наших землях мала тисячолітня епоха античної цивілізації Північного Причорномор'я. Давньогрецькі міста-держави справили великий вплив на соціально-економічний, політичний, культурний розвиток не лише сусідніх з ними скіфів, сарматів та ін., а й більш віддалених племен, у тому числі слов'янських. Давні традиції зв'язків з культурою Південно-східної Європи перейняла згодом Київська Русь.