Курсовая работа: Філософські проблеми сучасної науки

Актуальність теми дослідження. Філософія науки і техніки (на Заході превалює напрям "філософія техніки") — напрям філософії, характерний для XX ст. Його поява викликана передусім надзвичайно широким розповсюдженням техніки і технічних засобів саме в цьому столітті, а також усеосяжним впливом науки та техніки на всі сторони життя суспільства.

І все ж інтерес до науки і техніки виник задовго до XX ст. Так, певні міркування про засоби людської діяльності ми знаходимо вже у Платона й Арістотеля. В епоху Відродження відбуваються події, що свідчать про перші прояви взаємодії між наукою і технікою. Існують відомості про те, що під час будівництва Міланського собору його проект уперше було піддано науковій експертизі (1386 p.). Діяльністю, максимально наближеною до інженерної, займалися Леонардо да Вінчі (1452-1519), Микколо Тарталья (1499-1577), Петро Апіан (1501-1552), Герхард Мєркатор (1512-1594). Щоправда, діяльністю, близькою до інженерної, займалися ще єгипетські будівничі, але давньоєгипетська традиція перервалася і не дала наслідків, подібних до розвитку європейської традиції. [16 ]

Із бурхливим розвитком різноманітних наук у всьому світі збільшується відповідно і кількість проблем, пов′язаних із ними. Можна виділити морально-етичні, технологічні, філософські, матеріальні та інші проблеми. Але ми зупинимося на філософських, оскільки вони є надзвичайно актуальними на даний момент розвитку людства.

Мета:

систематизувати знання, стосовно досліджуваної теми;

виявити проблеми сучасної науки;

з'ясувати суть наукової проблематики.

Завдання:

ознайомитися з працями провідних філософів ХХ-ХХІ ст.;

виокремити проблеми сучасних наук;

проаналізувати виникнення і адекватні шляхи вирішення проблем сучасної науки.

Об’єкт дослідження – проблематика сучасної науки.

Предмет дослідження – філософські проблеми сучасної науки.

Методи дослідження – аналіз літератури, узагальнення, аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, метод сходження від абстрактного до конкретного та єдності логічного й історичного.

Структура і обсяг роботи. Робота складається зі вступу, основної частини із 2 розділів, висновків, списку використаних джерел, який містить 25 джерел. Повний обсяг роботи становить 53 сторінки, з них основного тексту – 50 сторінок.

Розділ І. СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ НАУКИ І ЇЇ ХАРАКТЕРНІ РИСИ

Становлення сучасної науки

Наука в її сучасному розумінні являється принципово новим чинником в історії людства, що виник в надрах новоєвропейської цивілізації в XVI - XVII століттях. Вона з'явилася не на порожньому місці. Німецький філософ Д.Ясперс говорить про два етапи становлення науки.

I етап: "становлення логічно і методично усвідомленої науки - грецька наука і паралельно зачатки наукового пізнання світу в Китаї і Індії".

II етап: "виникнення сучасної науки, що зростає з кінця середньовіччя, що рішуче затверджується з XVII ст. і що розгортається в усій своїй широті з XIX ст"[23]. Саме у XVII ст. сталося те, що дало основу говорити про наукову революцію - радикальну зміну основних компонентів змістовної структури науки, висуненні нових принципів пізнання, категорій і методів.

Соціальним стимулом розвитку науки стало зростаюче капіталістичне виробництво, яке вимагало нових природних ресурсів і машин. Для здійснення цих потреб і знадобилася наука в якості продуктивної сили суспільства. Тоді ж були сформульовані і нові цілі науки, які істотно відрізнялися від тих, на які орієнтувалися учені старовини.

Грецька наука була умоглядним дослідженням (само слово теорія в перекладі з грецького означає умогляд), мало пов'язаним з практичними завданнями. У цьому Древня Греція і не мала потреби, оскільки усі важкі роботи виконували раби. Орієнтація на практичне використання наукових результатів вважалася не лише зайвою, але навіть непристойною, і така наука признавалася низинною.

Тільки у XVII ст. наука стала розглядатися в якості способу збільшення добробуту населення і забезпечення панування людини над природою. Декарт писав: "Можливо замість спекулятивної філософії, яка лише заднім числом понятійний розчленовує заздалегідь цю істину, знайти таку, яка безпосередньо приступає до сущого і наступає на нього, з тим, щоб ми добули знання про силу і діях вогню, води, повітря, зірок, небесного склепіння і усіх іншого оточення нас тіл, причому це пізнання (елементів, стихій) буде таким же точним, як наше знання різноманітних видів діяльності наших ремісників. Потім ми таким же шляхом зможемо реалізувати і застосувати ці знання для усіх цілей, для яких вони придатні, і таким чином ці знання (ці нові способи представлення) зроблять нас хазяями і володарями природи [9]".

Сучасник Декарта Ф. Бекон, також багато сил що витратив для обґрунтування необхідності розвитку науки як засоби підкорення природи, висунув знаменитий афоризм: "Знання - сила" . Ф. Бекон пропагував експеримент як головний метод наукового дослідження, націлений на те, щоб катувати матір-природу. Саме катувати. Визначаючи завдання експериментального дослідження, Ф. Бекон використовував слово "inquisition", що має цілком певний ряд значень - від "розслідування", "наслідки" до "тортур", "муки" . За допомогою такої науковій інквізиції розкривалися таємниці природи.

Стиль мислення в науці відтоді характеризується наступними двома рисами: 1)опора на експеримент, що поставляє і перевіряючий результати; 2)панування аналітичного підходу, що направляє мислення на пошук простих, далі нерозкладних першоелементів реальності.

Завдяки з'єднанню цих двох основ виникло химерне поєднання раціоналізму і чуттєвості, що зумовило грандіозний успіх науки. Відмітимо як далека не випадкова обставина, що наука виникла не тільки у певний час, але і у визначеному місці - в Європі XVI століття.

Причина виникнення науки - своєрідний тип новоєвропейської культури, що з'єднала в собі чуттєвість з раціональністю; чуттєвість, не що дійшла, як, скажімо, в китайській культурі, до чутливості, і раціональність, що не дійшла до духовності (як у древніх греків). Ніколи раніше в історії культури химерне поєднання, що не зустрічалося, особою чуттєвості з особливою раціональністю і породило науку як феномен західної культури.

Західну культуру не даремно називали раціональною, і її не схожа на грецьку раціональність виявилася дуже добре пов'язана з капіталістичним ладом. Вона дозволила усе багатство світу звести в однозначно детерміновану систему, що забезпечує за рахунок розподілу праці і технічних нововведень (теж наслідки раціоналізму) максимальний прибуток. Але у видатного соціолога XX ст. П. Сорокина були основи і для того, щоб назвати західну культуру чуттєвої, оскільки вона старалася міцно спиратися на досвід. Обидві риси західної культури знадобилися для розвитку науки разом з ще однією, також для неї характерною. "У грецькому мисленні відповідь на поставлене питання дається в результаті переконання в його прийнятності, в сучасному - за допомогою дослідів і прогресуючого спостереження. У мисленні древніх вже простий роздум називається дослідженням, в сучасному - дослідження має бути діяльністю" [5] . В науці знайшла своє вираження ще одна специфічна риса західної культури - її діяльнісна спрямованість.

Отже, якщо тепер спробувати дати загальне визначення науки, то воно виглядатиме так: наука - це особливий раціональний спосіб пізнання світу, заснований на емпіричній перевірці або математичній доказі. Виникнувши після філософії і релігії, наука, певною мірою - синтез цих двох галузей культури, що передували нею, результат незаперечної віри, що "існувала в середні віки, в раціональність Бога, що поєднує особисту енергію Єгови з раціональністю грецького філософа" [17 ].

Характерні риси науки

Про таке багатофункціональне явище як наука можна сказати, що це: 1) галузь культури; 2) спосіб пізнання світу; 3) спеціальний інститут (в поняття інституту тут входить не лише вищий учбовий заклад, але і наявність наукових суспільств, академій, лабораторій, журналів і тому подібне) .

По кожній з цих номінацій наука співвідноситься з іншими формами, способами, галузями, інститутами. Для того, щоб ці взаємини прояснити, треба виявити специфічні риси науки, передусім ті, які відрізняють її від іншого. Які вони?

Наука УНІВЕРСАЛЬНА - в тому сенсі, що вона повідомляє знання, істинні для усього універсуму при тих умовах, при яких вони здобуті людиною.

Наука ФРАГМЕНТАЛЬНА - в тому сенсі, що вивчає не буття в цілому, а різні фрагменти реальності або її параметри, а сама ділиться на окремі дисципліни. Взагалі поняття буття як філософське не прийнятно до науці, що є приватним пізнанням. Кожна наука як така є певна проекція на світ, як би прожектор, що висвічує області, що представляють інтерес для учених в даний момент.

Наука ЗАГАЛЬНОЗНАЧИМА - в тому сенсі, що отримувані нею знання придатні для усіх людей, і її мова - однозначний, оскільки наука прагне як можна чіткіше фіксувати свої терміни, що сприяє об'єднанню людей, що живуть в самих різних куточках планети.

Наука БЕЗЛИКА - в тому сенсі, що ні індивідуальні особливості ученого, ні його національність або місце проживання ніяк не представлені в кінцевих результатах наукового знання.

Наука СИСТЕМАТИЧНА - в тому сенсі, що вона має певну структуру, а не є незв'язним набором частин.

Наука НЕЗАВЕРШЕННА - в тому сенсі, що хоча наукове знання безмежно росте, воно все-таки не може досягти абсолютної істини, після якої вже нічого буде досліджувати.

Наука СПАДКОЄМНА - в тому сенсі, що нові знання певним чином і по визначених правилам співвідноситься із старими знаннями.

Наука КРИТИЧНА - в тому сенсі, що завжди готова поставити під сумнів і переглянути свої навіть самі засадничі результати.

Наука ДОСТОВІРНА - в тому сенсі, що її виводи вимагають, допускають і проходять перевірку по визначеним, сформульованим в ній правилам.

Наука ПОЗАМОРАЛЬНА - в тому сенсі, що наукові істини нейтральні в морально-етичному плані, а моральні оцінки можуть відноситися або до діяльності по отриманню знання (етика ученого вимагає від нього інтелектуальної чесності і мужності в процесі пошуку істини), або до діяльності по його застосуванню.

Наука РАЦІОНАЛЬНА - в тому сенсі, що отримує знання на основі раціональних процедур і законів логіки і доходить до формулювання теорій і їх положень, що виходять за рамки емпіричного рівня.

Наука ЧУТТЄВА - в тому сенсі, що її результати вимагають емпіричної перевірки з використанням сприйняття, і тільки після цього признаються достовірними.

Ці властивості науки утворюють шість діалектичних пар, що співвідносяться один з одним, : універсальність - фрагментальність, загальнозначуща - знеособленість, систематичність - незавершеність, спадкоємність - критичність, достовірність – в неморальність, раціональність - чуттєвість.

Крім того, для науки характерні свої особливі методу і структура досліджень, мова, апаратура. Усім цим і визначається специфіка наукового дослідження і значення науки.

Відмінність науки від інших галузей культури

Наука відрізняється від МІФОЛОГІЇ тим, що прагне не до пояснення світу в цілому, а до формулювання законів розвитку природи, що допускають емпіричну перевірку.

Наука відрізняється від МІСТИКИ тим, що прагне не до злиття з об'єктом дослідження, а до його теоретичного розумінню і відтворенню.

Наука відрізняється від РЕЛІГІЇ тим, що розум і опора на чуттєву реальність мають в ній більше значення, чим віра.

Наука відрізняється від ФІЛОСОФІЇ тим, що її виводи допускають емпіричну перевірку і відповідають не на питання "чому"?, а на питання "як"?, "яким чином"? .

Наука відрізняється від МИСТЕЦТВА своєю раціональністю, що не зупиняється на рівні образів, а доведення до рівня теорій.

Наука відрізняється від ІДЕОЛОГІЇ тим, що її істини загально значимі не залежать від інтересів певних шарів суспільства.

Наука відрізняється від ТЕХНІКИ тим, що націлена не на використання отриманих знань про світ для його перетворення, а на пізнання світу.

Наука відрізняється від буденної свідомості тим, що є теоретичне освоєння дійсності.

Дія науки на людину

На питання: "Що дає людині наука? " - багато схильні будуть відповісти: "Вона озброює людей знаннями, новими засобами практичного панування над світом і тим самим збільшує їх упевненість в власних силах". Це твердження виглядає безперечним, але, як всяка азбучна істина, воно виражає суть справи огрублено і тому неадекватно.

Дія науки на людину подвійно. Перш ніж запропонувати йому дійсні знання, вона руйнує масу фіктивних представлень, довгий час що здавалися дійсним знанням. Перш ніж викликати до життя нові засоби практичного панування над світом, вона безжально дискредитує інструменти фіктивного дії на реальність, надійність яких до пори до часу ні у кого не викликало сумніви. Наука руйнує помилкову і наївну упевненість, часто не будучи в стані відразу запропонувати нову, таку ж міцну, широку, суб'єктивно задовольняючу. І саме з встановлення цього факту повинно, на мій погляд, починатися обговорення питання про взаємовідношення науки і моральності.

Розділ ІІ ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ НАУКИ

Проблеми біофілософії в сучасній філософії науки

Становлення об’єктивно необхідного етапу виходу біології і філософії на більш загальний світоглядний рівень осягнення феномену життя як факту буття планетарного цілого і людського існування в ньому.[15]

Постнеокласична наука, що стверджує пізнання природи на нових засадах, в біології проявляється в цікавих та складних феноменах. Одним з найсуттєвіших є розвиток біофілософії. Становлення біофілософії стало можливим насамперед завдяки виходу біології на надорганізмовий рівень структурної організації живих систем, потребі розвитку методології дослідження життя як цілісності. Іншим важливим фактором становлення біофілософії є соціокультурна детермінація біологічної реальності й у цілому ціннісно-гуманістична орієнтація біології. Значний імпульс формуванню нової світоглядної парадигми, пов'язаної зі зміною місця і ролі в Універсумі суспільства як специфічної форми буття живого додав весь комплекс екологічних наук, у тому числі й екологія людини, соціальна екологія, глобальна екологія.

Проблематика біофілософії найбільш структурована і змістовно виражена у дослідженнях західних вчених. Там цей термін у певному концептуальному змісті почав вживатися з кінця 1960-х років.Вже в 1968 році вийшла у світ монографія одного з класиків сучасного еволюціонізму, німецького вченого Б.Ренша, яку автор так і назвав – "Біофілософія". У 70-ті роки з'явились декілька монографій під назвою "Філософія біології", серед яких найбільш значними були праці М.Рьюза та Д.Халла. У 80-ті роки вийшли фундаментальні підсумкові монографії з філософії біології та біофілософії А.Розенберга "Структура біологічної науки" та Р.Саттлера "Біофілософія". З 1986р. під редакцією М.Рьюза починає видаватись міжнародний журнал "Біологія і філософія", у якому питання біофілософії отримують систематичну розробку. Ідеї біофілософії знайшли своє відображення в роботах з біополітики, біоетики, біоестетики, біомузики. В цьому контексті слід особливо зазначити відносну самостійність біоетики (як дисципліни), що аналізує моральні проблеми людського буття, відношення людини до життя і конкретних живих організмів і розробляє в парадигмі екологічного імператива моральні норми і принципи, що регламентують практичні відносини людей у процесі природокористування, а також моральні критерії (у термінах "добра" і "зла") соціальної діяльності в природі. Термін біофілософія неодноразово використовувався багатьма методологами, причому кожний з них вкладав у нього свій зміст. Наприклад, в біофілософії Саттлера представлена панорама поставлених питань, що на його думку, найбільше повно виражають проблеми, що виникають при розгляді життя як явища у всій його повноті. По суті ці питання можна звести до двох основних: 1) – що є життя, 2) – як відповісти на перше питання, як пізнати явище життя, у чому буде полягати це пізнання й отримане в результаті його знання.

Сатлер вважає, що розв’язати ці питання спираючись на класичну методологію наукового пізнання, неможливо, оскільки суть даного способу пізнання – фрагментарність. Кожна з наукових чи філософських концепцій виділяє тільки якийсь один аспект світобудови властивим їй способом, залишаючи непоміченим усю нескінченну безліч інших. Тому не можна навіть говорити про більшу адекватність (істинність) однієї концепції стосовно іншої, оскільки вони відтворюють різні аспекти реальності і являють собою різні способи її бачення. Виникає питання: чи можна якимось чином сприйняти світобудову у всій її цілісності?

В роботах сучасних методологів науки проаналізовано хід міркуваннь Сатлера. Він таким чином представляв хід пізнання об’єкта – в межах традиційної методології. За допомогою абстрагування розчленовується реальність на окремі кінцеві фрагменти, "вихоплюючи" у такий спосіб окремі "шматки", при цьому дослідник перестає усвідомлювати присутність у собі цілісної інформації. Маються емпіричні дані, що можуть служити підтвердженням цього, здавалося б умоглядного висновку, зробленого за допомогою абстрактного мислення. Насамперед – це інтуїція, явище, що, також називається натхненням, осяянням, знанням. Суть його в одержанні деякого нового знання без яких-небудь попередніх логічних побудов, цілеспрямованої раціоналістичної обробки наявного (тобто усвідомлюваного) об'єкта інформації. Виходить, десь у нашій підсвідомості йде процес обробки величезного обсягу інформації. Інакше, на підставі чого з'явилося б нове знання? Відповідно до останніх досліджень, швидкість обробки інформації в ході даного процесу багаторазово перевищує швидкість обробки інформації за допомогою абстрактного мислення. Навпроти, воно лежить в основі всіх логічних умоутворень. Адже тільки прийнято вважати очевидно ясним, то, що з однієї конкретної передумови ми з необхідністю повинні перейти до іншої. Насправді в будь-якому випадку, шляхів руху думки виявляється нескінченно багато. І саме за допомогою інтуїції (процесу, у ході якого відбувається пророблення всієї наявної в пам'яті людини інформації) здійснюється вибір потрібного нам напрямку. Звичайно, практично зовсім невідомий ні механізм цього процесу (як він здійснюється), ні шлях надходження у свідомість всього обсягу інформації, на основі якої він здійснюється. Але, дане явище (відоме з найдавніших часів) цілком може розглядатися як підтвердження іншого способу обробки інформації, що надходить, ніж висновку логічних умовиводів на основі абстрагування. [5]

З міркуваннь Сатлера можна зробити висновок про те, що він вважає, що для пізнання живого як цілісності, потрібний новий тип методології, принципово відмінний від класичного біологіного пізнання. Він вважає, що розробкою такої методології, не традиційної, а нової некласичної має займатися така галузь як біофілософія. Виходячи з міркуваннь Саттлера можна зробити висновок про його переконаність в тому, що явище життя не можна звести до всіх основних - (фізичних, хімічних й інших) явищ, і, разом з тим, воно виникає на їхній основі, вбирає їх у себе, існує в тісному сплетенні з ними як зі своїм оточенням, причому це сплетення настільки тісне, що представляє єдину систему, розчленовування якої в процесі вивчення неприйнятно, оскільки приводить до помилкових перекручувань. Крім того, з вище викладеного напрошується висновок, що життя з'явилося підставою для виникнення такого явища як пізнання. Адже тільки живі істоти в змозі пізнавати світ. Отже, за Сатлером біофілософія – це уявлення про живе як цілісність, яке не зводиться до фізичних, чи хімічних характеристик живого. Проблема розкриття сутності живого в теоретико-методологічному плані як раз полягає не в зведенні форм життя до фізико-хімічних характеристик, а в виведенні їх одної з іншої – від простих до все більш складних, до тієї точки, де життя як біологічне явище органічно переходить в соціальне. У цьому відношенні для осмислення сфери біофілософії перспективною є позиція теорії коеволюції – взаємообумовленого, сполученого, гармонійного розвитку системи "природа – життя – суспільство". Зокрема М. Рьюз, спираючись на теоретичні дослідження своїх однодумців і колег – Ч. Ламсдена і Е. Уілсона, дійшов висновку, що існує деякого роду вроджений обмежувальний початок у психіці людини (з відповідним йому фізичним субстратом у мозку), що направляє наше мислення і впливає на нього. Ламсден і Уілсон, зробивши спробу інтегрувати нашу культурну природу з лежачим у її основі біологічно генетичним субстратом, пишуть наступне про генетичні правила: існуючу інформацію про пізнання можна організувати найбільше ефективно на основі генно-культурної теорії, підрозділяючи епігенетичні правила на два класи, що послідовно виникають усередині нервової системи. Первинними епігенетичними правилами є переважно автоматичні процеси, які рухаються від сенсорної фільтрації до сприйняття. Саме вони, по переконанню М.Рюза впливають на сприйняття й організують обробку сенсорної інформації про світ і про нас самих. Епігенетичні правила іншого, більш високого порядку, так називані "вторинні епігенетичні правила" перетворять сприйняту базисну інформацію в напрямку оцінки самого сприйняття, що саме і робить людину здатною віддавати перевагу одним "культурогенам" у порівнянні з іншими.

Вперше поняття "культуроген" було введено в лексикон еволюційно-епістемологічною теорією Е.Уилсона. І хоча вона припускає узгодження, здавалося б, несумісного, насправді, поняттям "культуроген" автор концепції позначає дуже широкий спектр супутніх понять і навіть будь-яку окремо узяту одиницю культурної інформації: артефакт, специфічний фрагмент людського поводження і т.д. Для нас ясно те, що в самому змісті цього поняття відбивається коеволюційна насиченість, що пронизує і всю авторську позицію.

Відповідно до теорії, що її відстоює Е.Уілсон, а слідом за ним Ч.Ламсден, у людській психіці присутня еволюційно закладений обмежувальний початок, відмінний і далекий від тваринного інстинкту, чи навіть того феномена, що одержав назву інстинкту самозбереження. Автори нової теорії говорять про обмежувальний початок у психіці як про регулятор, генетично обумовлений й відображаючи схильність, перевагу, яка випливає на людину у її діяльності і поводженні. Відповідно до теорії Уілсона-Ламсдена, весь напрямок розвитку людського мислення виявляється переддетермінірованим генно-культурними механізмами.

Така постановка проблеми розвертає дослідження в напрямку пошуків відповіді на питання про шляхи і механізми здійснення взаємозв'язку генетичної і культурної еволюції, чи, у даному контексті, коеволюції біогенетичного і пізнавального.

По-новому біологічний зміст таких глобально-еволюційних проблем, як проблема обґрунтування і пояснення умов переходу від неживого до живого тлумачився з позиції теорії самоорганізації і синергетики, проблема опису виникнення порядку з хаосу – також стосується загальнонаукових задач глобально-еволюційного, синергетичного плану. Проблема коеволюції, тобто погодженого спільного протікання розвитку деякої цілісності, в філософії науки була вперше сформульована як проблема співрозвитку природного і соціального в межах біосфери. Завдяки еволюційному підходу стала можливою побудова сучасної концепції глобального еволюціонізму, в межах якої еволюція розуміється як єдиний, незворотний глобальний процес, з єдиних позицій описуваний у макро- і мікрогалузях еволюції, і гіпотетично застосовний до процесів, що відбувають у Всесвіті.

Наряду з розробкою проблем біофілософії на Заході, в вітизняній традиції також виникли певні гілки дослідження цієї проблематики. Теорія генно-культурної коеволюції серед вітчизняних філософів викликала широку дискусію, що знайшла відображення, зокрема в книзі Р.С.Карпинской і С.А.Никольского “Социобиология. Критический анализ” [10]. Вперше у вітчизняній філософській літературі термін " біофілософія " запропонувала Р.С.Карпінска (1993р.) для позначення деякого самостійного науково-філософського підходу, що фіксує новий синтез біологічного і філософського знання. Такий специфічний напрямок пізнання дійсності як би підводить підсумки дослідженням філософських проблем біології на порозі третього тисячоріччя і ставить задачу їхнього збагачення проблематикою онтологічної, соціальної й аксіологичної значимості життя. Проблеми біофілософії, переважно в аксіологічному та етичному аспектах, цікаво представлені в роботах М.М.Кисельова.

На думку Карпінської, аналіз теоретичних передумов формування біофілософії припускає усебічне творче осмислення – з виявленням усього позитивного – минулих і існуючих сьогодні концепцій гілозоїзму і пантеїзму, преформізму і епігенезу, механіцизму і віталізму, креаціонізму і зв'язаного з ним теологізму, філософії життя і життєвого пориву. Утім, таке осмислення з неминучістю повинне супроводжуватися переглядом деяких фундаментальних світоглядних уявлень, зв'язаних з формуванням нової універсальної науково-філософської картини світу.

Концептуальним ядром біофілософії Карпінська вважає поняття життя, що у наш час здобуває статус багатозначної філософської категорії й основного принципу розуміння сутності світу і людського існування в ньому. Витоки сьогоденних спроб здійснити синтез філософських уявлень про живе розпочались приблизно в 60-ті роки ХХст., коли вітчизняні вчені приділяли особливу увагу розробці онтологічних, гносеологічних і методологічних засад дослідження феномена життя. У 1964 році колектив натуралістів і філософів опублікував книгу “Про сутність життя”. У 1967 році, в Києві вийшла етапна робота Костюк Н.Т. "Про сутність живого". Була почата спроба з нових світоглядних і наукових позицій розібратися з питаннями:"Що таке життя? Яка його сутність?". Відповіді на поставлені питання осмислюють не тільки теоретичні і експериментальні дослідження, але й філософський аспект явищ життя, тому що проникнення людської свідомості в сплетення процесів різного ступеню організованості живої матерії немислимо без ефективних методів і засобів філософської рефлексії. У 1969 році побачила світло монографія В.И.Кремянського "Структурні рівні живої матерії. Теоретичні і методологічні проблеми", у якій даний аналіз організмічних концепцій і теорій " інтегративних рівнів ", формулюються принципи дослідження процесів виникнення нового в живій природі, визначаються джерела, умови і діючі причини самоорганізації предбіологічних і живих систем. [13] Через п'ять років (1973р.) вийшла у світло робота "Філософські проблеми біології", присвячена інтегративному аналізу філософських проблем еволюційної теорії, генетики, молекулярної біології, біокібернетики. Велика увага в ній приділена методологічній проблемі взаємодії наук при вивченні живого, а також системному підходу в біології.

Фундаментальні дослідження київської школи філософії біології в 60-80 роки були представлені роботами Костюк Н.Т., Депенчук Н.П., Кисельов Н.А., Крисаченко В.С., Пікашова Т.Д., Сидоренко М.М., Приймак О.Г., Сидоренко Л.І., Огороднік І.В. та ін., в яких зроблені вагомі гносеологічні і методологічні узагальнення, що є основою для більш широкого підходу – біофілософії. Концептуальне обґрунтування останньої реалізується в підготовці Інститутом філософії РАН серії книг під загальною назвою : " Філософський аналіз основ біології". Перша книга "Природа біологічного пізнання" вийшла у світло в 1991 році. Колективна праця "Біофілософія" – у 1997 році. Ведеться робота над третьою книгою "Життя як цінність."Світоглядній проблематиці біології були присвячені дослідження Фролова І.Т., Мамзіна О.С., Пастушного С.О.,Р.С.Карпінської, И.К.Лісеева, А.П.Огурцова [11] і багатьох інших. Під керівництвом Р.С.Карпінской підготовлена колективна праця "Біологія в пізнанні людини", у якому акцентована увага на природничонаукових і соціокультурних засадах філософії біології.

На думку П.Гречко, проблема предметної сфери біофілософії може бути розв’язана за аналогією зі структурою предмету соціальної філософії. Він виділяє три основних напрямки дослідження предмета соціальної філософії: субстанціональне, аналітичне і нормативне. [8]

Приймаючи до уваги той факт, що зміст біофілософії представлений двома рівнями : фундаментальним і прикладним, правомірно їх виділити. Так фундаментальний рівень є філософська рефлексія над життям, дослідженням його виникнення, місця і ролі в Універсумі, перспективи розвитку. Тут підкреслюється теоретичний зв'язок біофілософії з природознавством, філософією науки і наукознавством у цілому. Прикладний рівень указує на матеріально практичне і естетичне відношення до живої природи на вихід біофілософії за межі фундаментального знання в сферу конкретного змісту її концепцій і ідей у етології, біоніці, біоенергетиці, біотехнології, біоестетиці і т.п., проникнення теоретичної фундаментальний біофілософії до рівня емпіричного і повсякденного знання, її реалізації в суспільній практиці.

В концепції Шульги біофілософія структурована на методологічній основі еволюційно-епістемологічних концепцій західноєвропейських соціобіологів, в яких визнається кульмінаційна роль генно-культурних факторів еволюції, у тому числі, і на сучасному її етапі. Наприклад, соціобіолог Франциск Дж.Айала пише:"Етична поведінка корениться в біологічному складі людини…етичне поводження не виникло як саме по собі адаптивне пристосування, але, скоріше, було побічним продуктом еволюції вищих інтелектуальних здібностей." Позиція автора досить прозора і не має потребу в коментарях. Єдине, що можна тут домислити – це припустити можливість утворення ще одного нового напрямку. Коли мова йде про узгодження "етики" і "біології", то цей розділ соціобіології варто іменувати еволюційною етикою.[22]

На противагу етиці в кантівській системі (витлумачення її як феномену неприроднього), представники натуралістичного напрямку етики вважають мораль фундаментальною властивістю живого. Наприклад академік Умов М.О. вважає, що етичні ідеали мусять бути виведені з життя, з "первинних форм гармонійностей", властивих органічному світу, й розвиватися до етичних ідеалів добра та любові – необхідної передумови збереження та утвердження життя на Землі.

До натуралістичного напрямку етики життя слід віднести П.О.Кропоткіна з його концепцією альтруїзму. Піддаючи критичному аналізу дарвіновську боротьбу за існування, він доходить висновку про те, що зазначений еволюційний чинник слід доповнити принципом взаємодопомоги (альтруїзму), який є наслідком взаємозалежності організмів і своєрідним індикатором прогресивної революції як у природі, так і в соціальній сфері. А оскільки інстинкт спілкування та взаємодопомоги властивий усьому тваринному світові, то етичні норми є вкоріненими ще в світі органічної природи. До цього слід додати також цікаві спроби виявити еволюційно-генетичні передумови вищих етичних та естетичних якостей людини в тваринному світі, що були здійснені в дослідженнях В.П.Ефроїмсона, Б.Л.Астаурова, Л.В.Крушинського, С.М.Панова та інш. Кожне з позначених напрямків дослідження зв'язано з виконанням біофілософією специфічних функцій. Гносеологічна функція біофілософії зв'язана з аналізом структури біофілософського знання, способів і механізмів його одержання, відновлення і нагромадження, виявленням специфіки суб'єктно-об'єктних і суб’єктно-суб’єктних відносин у механізмі розвитку знань про живу речовину і саме життя. Прогностична – з рішенням питання про те, який буде життя в майбутньому, з виробленням біотехнологічних основ майбутньої цивілізації. Проектно-методологічна функція біофілософії пов’язується із соціально-практичними і насамперед з екологічними і естетичними потребами людини, тобто з рішенням питання про те, як вийти з кризової екологічний ситуації за допомогою біофілософських цільових програм організації розвитку науки, політики, економіки, системи утворення і т.п., словом, людської культури і цивілізації.

Філософське осмислення сучасного стану біології свідчить про зростаючий методологічний вплив філософії на розуміння процесів буття живого, матеріальної і духовної діяльності людей. На думку Борзенкова, біофілософія є цілісна єдність трьох складових частин: філософії біології, філософії життя (термін "філософія життя" вживається в контексті реального, предметного життя, а не в змісті філософських інтерпретацій знань про життя) і відповідної їм аксіології( оцінне відношення до філософії біології і філософії життя). Філософія вносить оцінний момент у розуміння життя, її місця і ролі у світобудові і світогляді. В міру подальшого розвитку біофілософії її сфера досліджень буде усе більше розширюватися і поглиблюватися на основі використання філософського інструментарію пізнання буття і насичення її філософською проблематикою. З іншого боку, конкретні біологічні дослідження будуть здійснюватися у світлі нових філософських ідей, нового філософського бачення світу.

Сам термін – "біофілософія" усе більш наполегливо висувається на роль виразника суті нового руху. На думку Борзенкова, ХХ століття почало з "філософії життя" і завершує його "біофілософією" ( по тим напрямкам розвитку філософської думки, для яких феномен життя грав і відіграє основну роль в осмисленні сутності світу і людського існування в ньому). І філософія життя і біофілософія виникли під сильнішим впливом того бума, що переживала біологічна наука. У свій час вплив біології на формування концепцій Ф.Ніцше, А.Бергсона, М.Шелера й ін. представників філософії життя кінця ХІХ - перших десятиліть ХХ століття був настільки значним, що це дало підставу Г.Ріккерту, що присвятив ретельному аналізу новомодного тоді (у 20-і роки) напрямку, спеціальну монографію. Але біофілософія і "філософія життя" – не тотожні.У всіх варіантах "філософії життя" вихідне поняття цієї філософії – "життя" розумілося як позначення реальності, що є по суті своєї ірраціональної, недоступний розумовому, науково-раціональному збагненню, тоді як у межах біофілософії "життя" розуміється в тім його вигляді, як воно виступає через призму насамперед сучасної біологічної науки ( і природознавства в цілому). Але саме в цьому і можна було б бачити спрямованість історичної динаміки філософської думки: від світогляду, основу якого складає "життя" у її експресивно-ірраціональній інтерпретації, до світогляду, основу якого складає також "життя", але вже в науково-раціональному її трактуванні (збагаченої і конкретизований у світлі усіх видатних результатів розвитку природничих наук). На думку Борзенкова, у такому розумінні співвідношення "біофілософії" з "філософією життя" і їхнього місця на єдиній історичній шкалі розвитку філософської думки багато вірного. Однак, ідея проведення прямої лінії від "філософії життя" до "біофілософії" стикається з серйозними труднощами методологічного і теоретичного порядку. "Ніхто з працюючих сьогодні в області "біофілософії" не почуває себе спадкоємцем традиції, закладеної філософами життя. У відповідних роботах по "філософії біології" і "біофілософії" немає посилань навіть на А.Бергсона, не говорячи вже про Ф.Ніцше, Г.Зіммеля, М.Шеллера. І це стосується не тільки англомовної літератури, але і, скажемо, роботи Б.Ренша, виконаної зовсім в іншій манері і філософській традиції."

"Філософія життя", на що особливо звертає увагу Борзенков, це саме філософія. І, відповідно, поняття "життя" в ній, як би воно не трактувалося в тім чи іншому різновиді школи, по універсальності і широті свого змісту було цілком порівняно з такими поняттями класичних філософських систем, як космос, субстанція, матерія, суб'єкт і т.д. Що ж стосується біофілософії - тут ситуація інша й у багатьох важливих моментах зворотна: існує чітка визначеність в основній орієнтації саме на біологію (і природничі науки в цілому) як основне джерело прийнятних на сьогодні уявлень про те, що таке "життя". Але ясно, що як би широко ні розумівся феномен життя в рамках сучасної науки, у будь-якому випадку вона буде являти собою лише частину світу і не може бути безпосередньо покладена в основу цілісного миро- і життєогляду. У цьому змісті не можна побудувати "біофілософію" просто як деякий раціоналістичний аналог "філософії життя", у якому б науково-раціональне трактування життя зайняло місце чисто ірраціоналістичного трактування, яке властиво різним варіантам "філософії життя".

Борзенков вважає, що існують щонайменше три напрямки досліджень у сучасній науці, які так чи інакше мають відношення до того, що може бути назване "біофілософія".

1) Дослідження в області філософських проблем біології, що чітко окреслені за останні кілька десятирічч навкруги проблем редукції, телеології, структури еволюційної теорії, одиниць еволюції, проблем реальності виду і надвидових таксонів, співвідношення мікро- і макроеволюції, проблем побудови системи живого світу й ін. Беззастережно термін "біофілософія" можна віднести тільки до цієї предметної області, хоча в такому випадку він не несе в собі ніякого додаткового значення. Можливо, має сенс говорити про біофілософію у вузькому й у широкому змісті чи біофілософскому значенні якихось даних, досліджень і ін. Ця частина біофілософії ( у широкому змісті) найбільш відпрацьована в предметному відношенні, хоча в плані одержання тут якихось нетривіальних і в той же час загальнозначущих чи результатів вироблення єдиного розуміння суті цих проблем і єдиного підходу до їхнього рішення на сьогодні значного прогресу не проглядається.

2) Дослідження в області біологічних основ усього, що зв'язано з людиною, людською культурою, соціальними інститутами, політикою, етикою, епістемологієй і т.д. Тут тон задають дослідження, що спираються на могутній теоретичний і математичний апарат популяційної генетики і синтетичної теорії еволюції, але іноді (наприклад, у біоетиці) і які виходять за ці рамки. У цій області сформувалися вже зрілі програми, що часом претендують на статус особливих і самостійних дисциплін (біополітика, еволюційна етика, еволюційна епістемологія й ін.) У цілому ряді випадків відбувається те, що сугубо науковими (біологічними) методами вторгаються у свята святих філософії (наприклад, природа в моралі людського пізнання), границі і сама правомірність чого, як відомо, представляють велику філософську проблему. М.Фолмер, один з активніших представників сучасної еволюційний епістемології, пише: "на філософське питання (яким чином виявилося, що суб'єктивні й об'єктивні структури відповідають і навіть узгоджуються один з одним) дається відповідь за допомогою наукової теорії, а саме теорії еволюції. Чи законно це? Чи можна на філософське питання давати наукову відповідь? Можна. Якщо ми переступаємо границі власне філософії, щоб знайти рішення для філософських проблем, і це виправдано, якщо рішення знаходяться по ту сторону границі. Саме це неодноразово відбувалося в історії філософії."[19]

Це напрямок, у свою чергу, має як би два вектори інтересу, один із яких зв'язаний з дослідженням життя під якимсь більш загальним кутом зору, чим це характерно для самої біології (скажемо, у рамках кібернетики, з позиції інформаційного підходу, у рамках загальної теорії систем, синергетики і теорії самоорганізації і т.д.), а з іншої, з переносом як власне біологічних, так і більш загальних понять, напрацьованих при дослідженні життя, на весь клас природних і соціальних систем, у тому числі і на Всесвіт у цілому. Так виникають концепції і моделі "самоорганізуючого Всесвіту", "глобального еволюціонізму" і інших варіантів сучасних універсалістських побудов і світових схематик у традиціях наукового натуралізму. Важливо відзначити, яку роль зіграли міркування над природою життя в становленні ідей тієї ж кібернетики, теорії дисипативних структур і синергетики, не говорячи вже про загальну теорію систем Л.Берталанфі, а також яка роль специфічно біологічних понять (адаптації, добору й ін.) у сучасних загальних теоріях самоорганізації й у деяких варіантах концепції глобального еволюціонізму (наприклад, розроблювального Н.Н.Моісеєвим).

На підставі розглянутих і проаналізованих західних і вітчизняних концепцій біофілософії можна зробити певні висновки. Як бачимо, має місце значне різноманіття інтерпретацій об'єкта і предмета біофілософії, оскільки повною мірою ще не викристалізувалася її проблематика, не відбулося остаточне її конституювання в системі наукового знання. Така багатозначність визначень предмета біофілософії свідчить про те, що ця область знання знаходиться в процесі становлення і потребує пошуку адекватних методологічних засобів. В різних концепціях предмет біофілософії представлений під різним кутом зору. З позиції Сатлера, біофілософія це – нова методологія, що принципово відрізняється від класичної, від редукціонізму. Ламсден та Уілон ведуть біофілософські дослідження в напрямку пошуків відповіді на питання про шляхи і механізми здійснення зв’язку генетичної і культурної еволюції. В концепціях Карпінської Р.С., Лісеєва І.К., Огурцова А.П. біофілософія розглядається як самостійно-науковий підхід, який здійснює синтез філософського та наукового знання. Біофілософія розглядається як принцип формування нової універсальної науково-філософської картини світу. В концепції Борзенкова обґрунтовується погляд на біофілософію як галузь, орієнтовану саме на біологію і природничі науки в цілому, як основне джерело уявленнь про те, що таке життя. Але, поки що, проблемою залишається осмислення співвідношення філософії біології та біофілософії.

Представлена різноманітна картина оцінок біофілософії та підходів до її осмислення однозначно свідчить про те, що процес формування предметної сфери біофілософії триває. Отже залишаються проблеми методологічного характеру, які потрібно розв’зати на засадах постнекласичної науки.

Філософія хімії

Філософія хімії - розділ філософії, що вивчає фундаментальні поняття, проблеми розвитку і методологію хімії як частини науки. У філософії науки хімічні проблеми займають скромніше місце, ніж філософія фізики і філософія математики, в яких проявляються екстремальні пізнавальні ситуації, що ведуть до людського знання.[4]

Важливе значення у філософії хімії грає філософському аналізу розвитку хімічного знання і еволюції фундаментальних понять хімії. У цьому аналізі важливу роль зіграв видатний видатний російський хімік і філософ Ковалів В. І., який створив і розвинув теорію концептуальних систем розвитку хімії.[2]

У "Логіці" Гегеля, що описує історію становлення абсолютної ідеї, згадуються три види "об'єктивності" - механізм, хімізм і організм.

Філософські проблеми взаємозв'язку хімії і фізики

Квантова механіка фактично зводить проблеми хімії до завдань прикладної математики. Цю ситуацію Г. М. Шваб назвав теоретико-пізнавальним кризою хімії. Проте хімічні явища, внаслідок своєї складності, не зводяться до фізичних.[14]

"Речовина для фізика - найчастіше тільки арена, на якій відбувається дія, що цікавить його; він звернеться до різних речовин, лише якщо спостережуване явище протікає в них абсолютно по-різному, якщо потрібно створення різних моделей процесу. Хіміка ж цікавить саме речовина і, що особливо важливо, ряди речовин. Що станеться з властивістю р (реакційною здатністю, температурою плавлення, електропровідністю і тому подібне) при заміні атома водню на метил, етил, пропіл і т. д. чи на калій, рубідій, цезій? - ось питання, яке завжди важливе для хіміка і зазвичай не виникає при фізичному підході". (П. М. Гострозорий)[16]

"Самостійність хімії заснована на тому, що в ній використовуються автономні моделі, що хоча і узгоджуються в тій або іншій мірі з фундаментальними фізичними законами. Складність ситуації посилюється тим, що в сучасній хімії співіснують різні, між собою слабо узгоджені, а що іноді навіть прямо суперечать один одному моделі і представлення". (П. М. Гострозорий)

Філософські проблеми взаємозв'язку хімії і біології

"Хімічна еволюція, що призводить до виникнення життя, - біогенез, є єдиною формою діалектичного переходу від неживої речовини в живе серед усіх можливих процесів розвитку матеріального світу". (А.П. Руденко)

"Вивчення хімічної форми руху матерії не можна розглядати поза пізнанням етапів хімічної еволюції речовини, тобто поза тимчасовими і історичними характеристиками хімізму". (Ю.А. Жданов)[18]

Філософські проблеми економічної науки

На кожному етапі розвитку суспільного виробництва перед економічною наукою стоїть завдання вивчати економічні явища, відбирати і аналізувати наявну інформацію про них, формулювати економічні закони та категорії і таким чином збагачувати наші знання щодо розвитку людського суспільства. При цьому доводиться стикатися з цілою низкою філософських та методологічних проблем, що потребують нагального вирішення. Сказане стосується і нинішнього етапу розвитку економічної науки, в тому числі і політичної економії.

При пізнанні соціально-економічних процесів та явищ застосовуються поряд з іншими і філософські принципи, зокрема такі, як: принцип матеріалізму, єдності теорії і практики, визначеності, конкретності, пізнаванності, причинності, розвитку, об'єктивності, системного підходу тощо. А це означає, що економічна наука при пізнанні економічної дійсності постійно натикається на філософські проблеми, вирішення яких полягає в тому, щоб за допомогою філософських та інших принципів і підходів якнайповніше розкрити сутність економічних процесів та явищ. Адже правильне розуміння економічної дійсності, об'єктивне її витлумачення, відкриття та формулювання економічних законів, характеристика їх прояву можливі лише на базі філософії - діалектичного та історичного матеріалізму.

На кожному етапі пізнання соціально-економічної дійсності є певна потреба в застосуванні філософського принципу матеріалізму. В нинішніх умовах ця потреба зумовлена необхідністю пізнання сутності нових явищ і процесів, що мають місце в кожній із груп країн світової спільноти: розвинутих капіталістичних, тих, що розвиваються, з перехідною економікою і соціалістичних. Проблема полягає в тому, що на рівні буденного мислення (буденного пізнання) новітні процеси та явища в кожній із означених вище груп країн сприймаються багатьма людьми як доказ хибності формаційного підходу до розвитку людського суспільства.

Досить важливою проблемою економічної науки є проблема пізнання суті процесів та явищ, що мають місце в країнах з перехідною економікою. Півтора десятка років два десятки країн, що виникли на території колишнього СРСР і соціалістичних країн Східної Європи, здійснюють перехід від недобудованого соціалізму (в них не закінчився перехідний період від капіталізму до соціалізму) до капіталізму. При цьому всі вони перехід до іншої формації здійснюють наосліп, шляхом проб і помилок, оскільки теорії руху від більш високої формації до нижчої немає. Економічна наука, спираючись на досягнення філософії, мала б дати відповідь принаймні на три основних питання, які вкрай потрібні політикам, котрі визначають курс країн з перехідною економікою.

Перше з цих питань - наскільки продуктивним є повернення до капіталістичної суспільно-економічної формації'. Адже, сьогодні така відповідь відсутня. Замість неї використовується пропагандистський штамп на зразок: "Ринкова економіка краща за планову, бо найбільш розвиненими країнами є ті, де використовуються ринкові механізми господарювання". Але при цьому замовчується той факт, що розвинутими, багатими є два десятки країн із майже двох сотень. Тобто - закликаючи рухатися у зворотньому напрямі, науковці керуються буденним мисленням, отриманим в результаті спостереження, причому не всієї системи світового капіталістичного господарства, а лише її невеликої частини.

Друге питання, відповідь на яке вкрай потрібна політикам (і не тільки їм), зводиться до того, що являє собою правове, соціально орієнтоване суспільство і чи можливо (а якщо можливо, то як саме) побудувати його в умовах, коли на старті цього будівництва в результаті роздержавлення та приватизації відбувся перерозподіл суспільного добра в інтересах мізерної горстки населення, внаслідок чого виникли мільйонери та мільярдери, з одного боку, і бідні, голодні, позбавлені соціальних благ - з іншого.

І нарешті, третє питання, відповідь на яке чекають суспільства з перехідною економікою: як довго триватиме перехідний період від недобудованого соціалізму до капіталізму і чи не відстануть назавжди в економічному розвитку країни з перехідною економікою. Адже п'ятнадцять років ринкових перетворень поки що жодну країну не вивели на шлях прогресу і добробуту.

Використовуючи філософські принципи пізнання, економічна наука повинна розв'язати ще одну важливу проблему - знайти шляхи, способи, методи узгодження протилежних економічних інтересів окремих країн, регіонів і світової спільноти в цілому. Адже існуючий нині світовий економічний порядок є несправедливим: країни, що нажили свої багатства на пограбуванні колоній і менш розвинутих крані, продовжують багатіти, а бідні у порівнянні з ними біднішати. Утвердження справедливого економічного порядку в межах світової спільноти можливе за умови використання вчення про ноосферу, тобто вчення про якісно новий стан біосфери Землі і навколоземного простору, який формується під впливом розумової та фізичної діяльності людини в її ж інтересах. Як зазначав академік В. Вернадський, в умовах нового стану біосфери розум і керована ним праця людини стануть новою геологічною силою, якої не було раніше на нашій планеті.

В результаті взаємодії людини як живої істоти, її думки та її праці виникає синергетичний ефект - нова могутня продуктивна сила, здатна виділити соціальні проблеми людства Але для цього необхідне усвідомлення кожним політиком, кожним індивідом того факту, що кожна окрема людина є найважливішою екосистемою біосфери, що саме вона, людина, у процесі своєї діяльності вступає в активні відносини з іншими екосистемами біосфери і змінює цю останню й сама змінюється, розвивається. Іншими словами, розвиток особистості та її сутнісних сил, творча активність людини і суспільства, їх свідомість, культура, енергія значно посилюються, коли вони виступають як єдине ціле. За таких умов формується новий тип суспільного відтворення, в якому роль матеріального виробництва падає, а роль нематеріального, передусім духовного, зростає. Діючи як єдине ціле, людство в умовах ноосфери зможе узгодити економічні інтереси всіх і кожного.

Зрозуміло, що розглянутими нами філософськими проблеми економічної науки не вичерпується сучасна економічна проблематика. Адже економічна сфера, перебуваючи в постійному русі та розвитку, натикається на численні проблеми, які можуть бути розв'язані тільки на базі філософських принципів. В нашому випадку були розглянуті найбільш загальні і найбільш важливі.

Філософські проблеми сучасної педагогіки

Уже кілька років ми живемо в XXІ столітті. Цей поділ на роки досить умовний, як і наше життя. У новому столітті нікуди не зникли кризові явища та різні проблеми по всіх напрямках людської діяльності. Спад економіки, порушення екологічної рівноваги тільки поглибили кризу людського духу й моралі.

Вирішити будь-які проблеми зможе тільки людина, бо першопричиною їх є сама. Тому все, насамперед, залежить від внутрішньої сутності людей.

Сьогодні освіта має базуватися на гуманістичній ідейності, основах моралі й духовних цінностях. Тому основою практичної педагогічної діяльності повинен стати новий філософський принцип, який можна назвати екологічним гуманізмом або природничим гуманізмом.

Головним ідейним провідником концепції екологічного гуманізму є педагогічний геній Василя Олександровича Сухомлинського. Будь-яка ідея завжди виникає своєчасно. Вона запрограмована на перманентний розвиток, відкриту дискусію, об’єктивну критичність та пошуки альтернативи. Ідея екологічного гуманізму ніколи не стане аксіомою, бо людська педагогіка як і саме суспільство перебувають у безперервному розвитку й оновленні.

Здорові діти – основа існування будь якої нації. Ця аксіома відома кожному, хто причетний до освіти. Але не всі знають, що здоров’я слід аналізувати насамперед як індикатор екологічного благополуччя дитини. Коли йдеться про нашу освіту, то знання часто набуваються ціною власного здоров’я. Справді, у перший клас дитина йде здоровою, а закінчує школу й разом з атестатом одержує медичний діагноз, а то й не один. Психоемоційні навантаження, нові програми, бурхливий ритм життя, екологічна криза по всіх напрямках діяльності суспільства роблять свою справу. І не найкращим чином. Життя, навчання, виховання – це безперервні процеси. Якщо говорити про мислення як основу діяльності, то чому ж логіка цього процесу дискретна? Чи не в цьому більшість наших проблем, помилок, органічних патологій?

Будь-яка стратегія діяльності суспільства полягає в його розвитку (еволюції). Це стосується й процесу логіки мислення. Визначальною стратегією розвитку соціуму повинно стати не економічне зростання (воно несе технократичний зміст), а еволюція духовних начал, де базовим принципом є наявність процесів перманентного логічного мислення.

Безперервне логічне мислення людини формується від часу її народження. Але вся проблема полягає в тому, що цей процес здійснюється вчителями, які (в основному) володіють тільки дискретним логічним мисленням. Звідси всі проблеми, труднощі пізнання реального світу, адже навчально-виховний процес на 80% відбувається у віртуальному вимірі (наочність, електронні засоби, абстрактність багатьох процесів та явищ). Плануючи свою діяльність, людина не замислюється, що будь-яке конкретне завдання має багато векторів розв’язання і досягнути мети, в абсолютному вимірі, неможливо. Із часом ми переконуємося, вирішення проблеми досягається різними шляхами, а алгоритмів діяльності є безліч.

Для природничої освіти таким алгоритмом може стати екологічний гуманізм, який у сучасній освіті знаходиться в зародковому стані. Тому проблеми й помилки, що виникають при викладанні дисциплін природничого циклу не є випадковими. Вони невідворотні й стійкі в силу дискретності процесів нашого логічного мислення. Отже, забезпечити гармонію розвитку дитини може лише сучасна, модернізована система природничої освіти з домінуванням у діяльності перманентного логічного мислення.

Новий час диктує інші підходи до процесів навчання та виховання. Усі надбання суспільства закладені в сучасних популяціях людей генетично. Їх реалізація здійснюється протягом всього життя кожної людини. Самородки слов’янського етносу: К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, - пристосовували й удосконалювали педагогіку наших предків до вимог свого часу. Сьогодні цих класиків педагогіки можна сміливо назвати нашими сучасниками, бо їх педагогічні ідеї були на багато кроків попереду самого суспільства. Не треба забувати й про те, що наша цивілізація теж еволюціонує. Вона постійно потребує удосконалень, різних модифікацій, нових поглядів на певні проблеми. Разом із новими тенденціями в стані соціуму відбуваються значні зміни у свідомості кожного покоління в значенні наближення до реальності буття, з незначним об’ємом абстрактних понять та умовностей Сучасна педагогіка повинна враховувати стан кризових явищ у суспільстві не тільки в екологічному плані, а й у моральному та духовному.

Духовність, моральність, соціальна активність – основа переходу людської цивілізації до вищого рівня існування суспільства. Такий перехід невідворотний. Його ознаки почали проявлятися одразу після закінчення Другої світової війни. Цей процес пригальмувався із розвитком кризових екологічних процесів у ноосфері. Для того, щоб перехід на вищий рівень існування відбувався швидше, необхідно в педагогіці впроваджувати та розвивати новий філософський принцип навчання й виховання – екологічний гуманізм.

Екологічний гуманізм – це усвідомлення людиною цінності власного життя та навколишньої природи шляхом пізнання нею добра, істини, краси, адже наша суть – це духовність, нова форма мислення, яку часто називають екологічним мисленням. Екологічне мислення формується й розвивається на основі екологічної свідомості. Воно матеріалізується через екологічну діяльність індивіда чи групи людей. Такі дії іноді трактують як охорону природи. Але поняття „екологічний гуманізм” має значно ширший зміст.

У філософському плані – це аксіома: не вбивай, не руйнуй, не зраджуй (як у Біблійних заповідях). У педагогічному розумінні гуманізм екологічний – це гармонійні, різнопланові стосунки в трикутнику учитель – учень – довкілля.

Ідеї педагогів-класиків – це лише певна модернізація християнської етики, пристосованої до новітнього часу. Гуманістичні засади об’єднали минуле з сьогоденням і є основою становлення майбутнього покоління.

Природнича етика пояснює об’єкти живої природи з погляду науковості й одночасно моральності. Моралізація того, що вивчається, є обов’язковою умовою реалізації екологічного гуманізму. Тому подальший розвиток суспільства завжди вимагатиме морально-етичного регулювання. А морально-педагогічні норми слугуватимуть відображенням і формою регулювання протиріч у педагогічних діях. Критерії педагогічної моралі кожний учитель обирає й розвиває сам. Але ігнорування екологічного гуманізму як фундаментальної бази викладання предметів природничого циклу з особливою педагогічною специфікою не має ніякого сенсу.

Сьогодні в освіті найбільше турбує психологічна неготовність учасників навчально-виховного процесу до принципових змін чи навіть модернізацій. Це той момент, коли сприйняття, свідомість, мораль, перебувають позаду технократичного вектора розвитку суспільства. На превеликий жаль, це шлях у порожнечу.

Науковість – головна категорія сучасного навчально-виховного процесу. Доведень це не потребує. Усі ми є свідками велетенських кроків науки. Успіхи молекулярної біології, генетичної інженерії, всеохоплююча комп’ютеризація змінили свідомість цілого покоління. З іншого боку екологічні проблеми не тільки не зникли, а й наростають. Білі плями в біології залишаються. Доведення досягнень науки до свідомості школяра сьогодні здійснюється багатовекторно. Але все ж домінуючим фактором науковості завжди буде друкована інформація. Це сучасна науково-популярна література, біологічні, екологічні, медичні рубрики в місцевих, обласних, всеукраїнських газетах, часописах. Ще раз можна наголосити про те, що книга – головне джерело науковості для школяра. Вона навчає дитину мислити творчо, читати між рядків, переносити себе на місце подій, бути віртуальним дослідником прочитаного. В Сухомлинський говорив про те, що без книги немає науки й не може бути всебічного розвитку. З іншого боку процес викладання природничих дисциплін має бути максимально наближеним до довкілля.

Основне завдання учителя – не наповнювати свідомість учня кількістю біологічної інформації, і навіть не якість її є пріоритетною, а те, як дитина може розуміти природу, уміє спілкуватися з нею, передбачає наслідки своєї діяльності, має можливість захистити довкілля та себе.

Необхідно, щоб кожна дитина замислювалася над явищем чи подією, могла виявляти зміни довкілля, прогнозувати подальший розвиток подій, ставити запитання та шукати самостійну відповідь на них. Відповідальність, стимуляція думок про завтрашній день повинні керувати свідомістю молодої людини. Це і є основою екологічного мислення.

Великий гуманіст Василь Сухомлинський вважав головним завданням у навчально-виховному процесі створення гуманістичного простору, де діють тільки позитивні чинники. Виховання та навчання повинні базуватися на високій моральності усіх суб’єктів, адже гуманізм – як філософський принцип, є необхідною передумовою всебічного та гармонійного розвитку людини. Він утверджує право людини на певний ступінь свободи сприймання інформації з довкілля. Прагнення до освіти закладено в нас на рівні підсвідомості. Тому освіта повинна бути демократичною, як і стосунки між учасниками навчального процесу. Поєднання мети вчителя й учня у спільні дії сприяє виникненню об’єднуючої мотивації. Совість і почуття сором’язливості – це своєрідні й надійні гаранти відповідальності та обов’язку. Вони невідступно спонукають дитину до самоконтролю, мотивують певні навчальні проблеми. Шляхів до позитивної мотивації в навчанні дуже багато. Кожне запитання завжди збуджує бажання знайти відповідь. Бо думка пробуджується тільки думкою, а знання повинні працювати на учня. Усе це азбука педагогічної майстерності великого Сухомлинського.

У людини існує безліч цінностей у цьому житті. Необхідність спілкування дитини з живою природою, здатність її відчувати себе частинкою довкілля, можливість впливати (у позитивному сенсі) на неї приходить тільки в зрілому віці, тоді, коли людина починає відчувати короткочасність свого перебування на Землі. Але базові основи цих відчуттів, прагнення до творчості закладаються у шкільному віці. Учитель через урок реалізує початок творчості молодої людини, саму можливість її самореалізації.

Кожному зрозуміло, що в діяльності головним критерієм є право свободи вибору (що вчити, як вчити, скільки вчити). Екологічний гуманізм як принцип діяльності мислення людини, не зраджуючи, не вбиваючи, не руйнуючи, сприймається дитиною реально, об’єктивно, тільки під час безпосереднього контакту її з природою, коли максимально залучаються до роботи всі сенсорні системи, та глибоко аналізуються причинно-наслідкові зв’язки. Тому уроки в живій природі, вибудувані на загальних педагогічних принципах: вільного вибору, відкритості, діяльності, зворотного зв’язку повинні стати стрижнем у процесах пізнання Всесвіту. Проведення занять на екологічних стежинах значно підсилюють пізнавальний інтерес дітей.

Все це забезпечує активні форми навчання, елементи нових педагогічних технологій, засвоєння краєзнавчого матеріалу, відповідальне ставлення до екологічних проблем, усвідомлення наукових основ гармонії в природі. Екологічна освіта при цьому стає інформативним фактором, полегшує через між предметні зв’язки опанування учнями інших предметів. На уроках у природі в дітей закладаються основи екологічного гуманізму.

Становлення людини з екологічним способом мислення – це перший проміжний результат, що забезпечує природнича педагогіка. Це відносно нова, четверта форма логічного способу мислення людини. Вона особливо необхідна сьогодні кожній молодій людині. Бо всі ми зараз живемо в епоху глобальних кризових явищ. Передумовою екологічного способу мислення є екологічна свідомість.

Екологічна свідомість є особливим, надзвичайно складним станом маленької частинки ноосфери, якою є людина, й одночасно складовою єдиної суспільної планетарної свідомості. Позитивна свідомість дає здоров’ю конкретній людині та довкіллю. Негативна – викривлює і спотворює простір, приводить до різних конфліктів. Кожне наступне покоління людей плекає в собі свою свідомість на основі діяльності попереднього. Теоретично кожен із нас повинен сканувати простір, перебудовувати інформацію, моделювати нові форми енергії мислення, створювати навколо себе сприятливе середовище, генерувати в собі мир. Адже навколо нас усе змінюється, у тому числі й екологія душі. Екологічна свідомість плавно перетворюється в спосіб мислення, чи можливість мислити екологічно закладено в кожному з нас. Потрібен лише поштовх.

Охорона природи – практичне спрямування людської екологічної діяльності. Прагнення допомогти їй приходить до кожної дитини через підсвідомість самостійно, у різний час, воно дуже індивідуальне. Це просто спілкування із природою, створення вдома живих куточків, розробка екологічних проектів.

Сьогодні в площинах дитина – батьки, дитина – природа зв’язки надзвичайно ослаблені. Батьки не можуть забезпечити дітям відповідну екологічну освіту та виховання, а самі діти шукають свою нішу в природі на рівні підсвідомості. Технократизм у розвитку сучасного покоління переважає над духовністю та моральними якостями. Цю проблему може розв’язати екологічний гуманізм через багатовекторність діяльності всіх учасників навчально-виховного процесу.

Більшість людей постійно перебувають у просторі насиченому різноманітною інформацією. Через свідомість проходять найактуальніші питання реального світу. Тому сучасна педагогіка не повинна стояти осторонь від проблем дорослих людей. У них теж необхідно постійно виховувати правильне розуміння процесів у довкіллі та позитивно впливати на них.

Найбільший вплив на пересічних громадян мають засоби масової інформації (електронні та друковані). Найближче до рядових жителів конкретної місцевості здійснює місцева преса. Тому постійна інформація екологічного змісту завжди буде мати позитивний вплив на батьків школярів, а від батьків – на дітей. Матиме силу і зворотний зв’язок (принцип бумерангу). Різні екологічні заходи (акції, конференції, семінари та ін.) не залишать нікого байдужим. Це і є педагогікою розвитку.

Будь-яка діяльність – це урок наближений до реальних явищ у довкіллі, урок, що враховує зміни в природі та суспільстві, урок пронизаний гуманізмом, урок, на якому враховано класичний педагогічний досвід, менталітет дитини її почуття й прагнення – це урок вищого духовного рівня. Він закладає можливість навчання людини на протязі всього життя, її здатність до самовдосконалення, дозволяє жити в новому суспільстві, яке формується вже сьогодні. У майбутньому це буде суспільство в якому домінуватимуть основи екологічного гуманізму.

Здається, що змінити людину з її поглядами, принципами діяльності дуже важко, але не треба забувати про те; що діти – це квіти життя, і від садівників дуже багато залежить, якими вони виростуть і яке дадуть насіння.

Стан розвитку соціуму визначається його загальнокультурним розвитком та освітою. Ці якості суспільства формуються вчителем. Виникає просте запитання:

„А яким повинен бути сучасний учитель, за якими критеріями його оцінювати?” Адже він постійно перебуває під потрійним контролем (контролюючі органи, батьки, діти).

Відповідальність за власну діяльність, свою значимість для суспільства вчитель починає відчувати тоді, коли бачить перспективи розвитку своїх вихованців. Бачення державного соціального замовлення теж слугує чудовим стимулятором активної діяльності педагога.

Цивілізований, здоровий соціум завжди був зацікавленим у творчій, ініціативній особистості вчителя. Парадоксально, але факт, що різні сили постійно прагнули використати педагога в своїх інтересах. Це показник сучасного стану розвитку держави. Незважаючи ні на що, сьогодні самою найсвідомішою частиною українського суспільства залишається вчитель.

Перш за все, увесь інтелект держави – це продукт діяльності вчителя, бо кожна особистість завжди ностальгічно згадує своє оточення, яке її формувало, і в першу чергу із вдячністю свого вчителя.

Тому будь-які реформи в освіті, без активної участі рядових учителів, завжди будуть нежиттєздатними, якщо від соціуму не буде замовлення на вчителя та його продукцію – високу духовність, мораль, інтелект. Адже вчитель, перш за все, є духовним суб’єктом часу, що його формує, а потім уже – матеріальним.

Головний обов’язок учителя – завжди сіяти добре, мудре, вічне, бо світ був задуманий як простір для добра й краси для всіх і кожного.

Теоретичні проблеми сучасного мовознавства: пошук дослідницьких парадигм

Аспектологія мовознавства часові межі аналізованих теорій співвідносить із внутрішнім масштабом як лінгвістики, так і філософії, що прийняті в цих галузях гуманітарного знання. До класичних теорій належить спеціальна гносеологічна проблематика, представлена теоретичними концепціями до початку XX ст. Модерні (“некласичні”) теорії виникають на межі ХІХ-ХХ ст., а в останній третині століття окреслюється постмодерна теоретична дискурсивність, інтерпретативна за суттю. Антропологічно зорієнтовані концепції XX ст. формують оригінальні методології та методики аналізу, специфікуючи дослідницький вектор наукового пошуку: історичного (Ф. Боас, А. Кребер та ін.), етнопсихологічного (А. Кардинер, Р. Бенедикт, М. Мід та ін.), культурно-еволюційного (Л. Уайт, М. Самінс, Е. Сервіс, Дж. Стюард та ін.). Інтерпретативна сутність філософських концепцій XX ст. зумовлює (в історичній проекції) ентропію, дифузність наукових ідей: класичний еволюціонізм Л. Г. Моргана, що ним завершується XIX ст., у новому часі зазнає критики і абсолютно заміщується антиеволюційним емпіризмом Ф. Боаса, а вже в другій половині цього ж століття спостерігаємо відродження (хоча і в іншій категоріальній окресленості) еволюціонізму Л. Уайтом, Дж. Стюардом, Е. Р. Сервісом, М. Саллінсом та ін., що змінюють дослідницькі парадигми від часткового аналізу локальних культур, звернених до минулого, до вивчення культурно-історичного процесу, цілісного дослідження культурної еволюції, її універсальності та системності; домінанті історичного підходу минулого століття в новому часі протистоять логістична, структурно-функціональна та ін. точно детерміновані методології, а вже в 40-і pp. XX ст. американський антрополог А. Кребер, долаючи обмеженість історичного методу Ф. Боаса (вивчення культури в синхронії і статиці), запропонував нове розуміння цивілізаційного розвитку, де домінують поняття реальної культури і культури цінностей, а в науковому аналізі — “стилістичного підходу” до її типології, а також еволюційного, “циклічного“ розвитку цивілізації (“конфігурацій культурного росту”). Врешті спостерігаємо постмодерну трансформацію сутностей класичних концепцій і як наслідок — методологічний плюралізм другої половини XX ст. Характерною ознакою новітньої гносеології є синтетизм знання, пошук критеріїв цілісного аналізу homo sapiens, виокремлення інтелекту, його природи, складових, функціонування, еволюції і репрезентативних форм як центральної пошукової проблеми, але вже не в диспозиціональній проекції логістичного — чуттєвого, а як єдиної, цілісної, сутнісної характеристики людини. Звідси світоглядна і категоріальна осмисленість понять homo Dei — homo sapiens — homo faber. Нового значення у філософському доведенні набувають лінгвістичні дані, мова як репрезентативна форма людської свідомості, пізнання, інтелектуального конструювання світу. Теоретичні засади й аргументація сучасної герменевтики спираються на філологію як базисну науку про слово. В. Гумбольдт проблему розуміння — центральну для герменевтики — розглядав у контексті окреслення основних функцій мови, а саму мову як “ орган внутрішнього буття людини” і одночасно — посередника між мислячими суб'єктами. Головними в названому ракурсі стають проблеми обґрунтування інтерпретації, її нормативних принципів і, відповідно, вичленовуються типи інтерпретації — граматичний, психологічний, історичний, які розвинулися пізніше в аргументи від дослідницької парадигми загальної теорії розуміння, що має філософський статус (Ф. Шлейєрмахер), і визначає герменевтику як “органон наук про дух” (В. Дильтей). У такому ракурсі відомі формули логічних операцій не є адекватними об'єкту пізнання методами, бо лише інтерпретація стійких, фіксованих, відтворюваних форм цивілізації — і серед них, найперше, мови — дозволяє зрозуміти темпоральність життя, його течію. Врешті у філософії М. Ґайдеггера відбувається антропна акцентуація розуміння, що виявлено у прагненні віднайти смисл буття сущого, яким є ми самі (Dassein, або тут — буття), і наше буття-у-світі. Розуміння, в концепції М. Ґайдеггера, має онтологічний, а не гносеологічний статус, розуміння вкорінене в бутті людини, а не її свідомості. Мова, в такому разі, здобуває герменевтичну, а не лінгвістичну інтерпретацію, оскільки вона є реальністю тут-буття, і саме в ній виявлено, втілено предрозуміння. “Мова — це дім буття, що здійснюється буттям і просякнутий ладом буття”. Мова ж думки і поезії починається з поклику світу, що чекає у своїй смисловій повноті, аби людина дала йому слово, “вимовила” його. Розвиток філософських ідей М. Ґайдеггера спостерігаємо у Г. Г. Ґадамера, для якого актуальними стали насамперед проблеми можливостей розуміння з урахуванням цілісного людського досвіду і життєвої практики, конструктивної ролі “часової дистанції” між створенням тексту і його тлумаченням, аналізу “події традиції” як присутності історії в сучасності, інтерпретації тексту з погляду смислової проекції на розуміння “суті“, а не авторської реконструкції та ін. — комплекс загальних проблем герменевтики, де мова є аргументом, посиланням, фактологічною апробацією методу, ідеї, а не самою ідеєю. П. Рікер у концептах ідей герменевтики аналізує мову як сутність, Що з самого початку втілює символічну функцію (за Е. Ґуссерлем); тобто мова — вторинне розуміння реальності, але тільки в мові виражається залежність від того, що їй передує. Саме в названому аспекті онтологічна герменевтика, корелюючи проблему мови з сутністю існування, дозволяє зрозуміти існування до мови й аналізувати мову як засіб, за допомогою якого людина створює “другий світ”. Характеризуючи проблему герменевтичного "конфлікту інтерпретацій", П. Рікер виділяє два способи його обґрунтування. Перший М. Ґайдеггер і Г. Г. Ґадамер — звернення до онтології розуміння, аналіз розуміння як способу буття, а не пізнання. У такому ракурсі онтологія розуміння заміщує епістемологію інтерпретації, тобто гносеологія визначає питання сутності буття, що існує як розуміння, а не методу пізнання. Інший спосіб обґрунтування — корелятивність онтології розуміння з епістемологією інтерпретацій — семантичних, рефлективних, екзистенційних. У кожному разі лінгвістична аспектологія, що зумовила герменевтичний філософський дискурс, із розвитком його є лише складовою інтерпретацій, синтезу герменевтичного знання з лінгвістичним аналізом, аналітичною філософією у прагненні осмислити функції культури. Розвиток методів формального семантичного аналізу, насамперед структурно-лінгвістична концепція Ф. де Сосюра, фонологічні ідеї М. С. Трубецького і Р. Якобсона зумовлюють формування в середині 50-х pp. когнітивної антропології (І. Гуденаф, Ф. Лаунсбері, Х. Конхлін, С. Брунер та ін.), предметом якої є аналіз “когнітивних категорій” різнив культур. Концептом когнітивної антропології є розуміння культури як системи символів, що втілюють інтелектуальне і ментальне структурування і пізнання світу людиною. Саме мова розглядається у когнітивній антропології як субстанція, де представлені всі когнітивні категорії, що визначають людську свідомість і репрезентують сутність культури. Проте іманентність людського мислення заперечується, а натомість обґрунтовується теза про інкультурацію когнітивних категорій, що й зумовлює об'єкт дослідження — функціонування різних таксономічних і класифікаційних систем у культурах. Як результат — становлення символічної антропології (К. Леві-Стросс, Е. Ліч, В. Тернер та ін.), дослідницька парадигма якої корельована зі структурно-лінгвістичними методами. Аналітична філософія мови Г. Райла і Л. Вітгенштайна, у синтезі з культурною антропологією і герменевтикою Г. Ґадамера і П. Рікера, філософією символічних форм С. Лангера й літературознавством К. Берка спричиняє становлення об'єкта дослідження і формування методів аналізу в інтерпретативній антропології К. Гирца, що є культурологічною науковою проекцією інтерпретативних філософських пошуків XX ст. У 40-і pp. в європейській науці формується напрямок “психологічної антропології”, що визначає новий дослідницький дискурс і виходить за межі історичної школи. Ідеї Е. Сепіра й Р. Бенедикта 20-х pp. розвивають М. Мід, М. Опер, Р. Лінтон, К. Клаксон, К. Дюбуа, А. І. Халлоуел та ін., аналізуючи етнопсихологічну аспектологію взаємодії людської свідомості, мови й культури, а також моделюючи індивідуальну свідомість та її репрезентативні форми як феномен, сублімацію культурної домінанти етносу. Проте лінгвістична актуалізація етнопсихологічних розвідок наприкінці XX ст. (зокрема в Україні) не є запізнілою реакцією на один зі сформованих в новому часі векторів пошуку західної науки, а швидше розвитком найбільш оригінальної концепції “внутрішньої форми слова” у вітчизняному мовознавстві, що пов'язана з ім'ям О. Потебні, а також роботами його попередників — В. Гумбольдта, і пізніше — Г. Г. Шпета. Імпульс етнопсихологічному напрямку в лінгвістиці спричинили також оригінальні й продуктивні як в аспекті теоретичного моделювання, так і структуризації фактології роботи слов'янських лінгвістів із проблем “мовної картини світу” В. В. Іванова, Т. В. Гамкрелідзе, В. Н. Топорова, В. Я. Петрухіна, Т. В. Топорової та ін. Дослідницька парадигма сучасної лінгвістики в методологічному аспекті корельована швидше з ідеями пізнього А. Кребера, що обґрунтував вихід за межі емпіричної обмеженості методу Ф. Боаса. Саме А. Кребер запропонував еволюційне розуміння культури, аксіологічне обґрунтування якої є проекцією на ідею культури цінностей, а типологія культури, співвіднесена зі стилістичною стратифікацією, розвиває ідеї Ґ. Ріккерта, О. Шпенглера і А. Тойнбі, обґрунтовуючи модель циклічного розвитку культури і, що важливо, реальних форм її життя. Під впливом А. Кребера, а також системного підходу Л. А. Уайта й екологічного Дж. Стюарда (а також їх послідовників Р. Вайда, Д. Андерсена, Р. Раппопорта та ін.) у 1970-1990 pp. у культурній антропології актуалізуються ідеї аналізу культури як форми адаптації суспільності до середовища географічного, кліматичного, історичного та ін. Ці ідеї розвинені в працях Л. Гумильова — одного з найбільш цитованих у різнонаправлених гуманітарних розвідках історика — й зумовлюють методологію і принципи історико-системного аналізу мови та систематизації лексичних парадигм в лінгвістичному описі “картини світу” етносу. Фактично названа аспектологія є антиномічною до ранньої феноменології Е. Ґуссерля, який досліджував структури свідомості, що моделюють значення як ідеальні єдності і не мають ні психологічного ні предметного статусу. У програмній статті “Філософія як точна наука” Е. Ґуссерль протиставляє строгу методологію науки про свідомість не лише психологічному моделюванню, але й натуралізму, що все існуюче ототожнює або з фізичною природою, або визначає як причинно-функціональну залежність від фізичного. Феноменологія Е. Ґуссерля еволюціонувала до ідей “життєвого світу” і визначила фундаментальну ідею цього напрямку, якою є проблема свідомості” що постає з визначення специфіки ідеального логічного зв'язку значень у теорії, відокремлення її від асоціативних зв'язків почуттів у пізнанні, а також від часткового/функціонального зв'язку речей — центральних методологічних проблем сучасної лінгвістики. К. Р. Поппер у пізній концепції, що є антитезою до неопозитивізму, пояснюючи об'єктивний зміст знання та його динаміку, осмислює названу гносеологічну проблематику, дистанціюючи категоріально три нередукованих один щодо одного “світи”: світ фізичних об'єктів чи станів, ментальний світ, світ об'єктивного знання. Емпіричний і теоретичний рівні знання, за К. Р. Поппером, органічно пов'язані між собою, і будь-яке знання має лише гіпотетичний характер, що за принципом фаллібілізму може бути помилковим. Звідси суттю динаміки наукового знання є висування сміливих гіпотез та їх заперечення, що і має наслідком вирішення наукових проблем, прогрес пізнання. У такому ракурсі категорія ментального у сучасній філософії науки спирається па спільну для різних гносеологічних аргументацій тезу про неможливість віднесення ментальних структур науки, насамперед наукових теорій, до емпіричного знання. Хоча теоретичні постулати й методологічні аксіоми входять в суперечність із фактичним станом розвитку лінгвістичного знання, що зумовлено об'єктом науки, традицією в цій сфері гуманітарного знання і недостатністю проекції в коло сучасної гносеологічної проблематики, що має для мовознавства методологічний характер. Емпірична зорієнтованість національної лінгвістики нового часу методологічно швидше корелюється з ідеями Ф. Боаса, його обстоюванням як єдино можливого наукового дискурсу накопичення фактів та їх детального опису, при цілковитій відмові від синтезу і панорамної наукової інтерпретації одержаних даних. Історична школа в антропології, що формується під впливом концепції Ф Боаса ще у першій половині XX ст., культурно-історичні явища — і мову як репрезентативну складову культури — розглядає як неповторні, унікальні. Звідси на особливу увагу заслуговує накопичення фактів про культуру, її рівні й складові, детальний опис, реєстрація й систематизація фактів, окресленість їх в рамках певного культурного ареалу. Можливість культурної динаміки трактується Ф.Боасом і послідовниками (А. Ґолденвейзер, Р. Г. Лоуї, М. Дж. Херсковиць) як кількісні зміни, котрі виникають в результаті запозичення культурних елементів, їх взаємопроникнення та взаємодії. Категорії “аккультурація”, “паралелізм” та ін., що стали гносеологічними міждисциплінарними конструктами сучасних наукових студій, продуктивні й у сучасній лінгвістиці. Така мовознавча традиція в Україні має витоки ще з початку століття, коли лінгвістичні студії мали в основному етнографічне спрямування і лише з 1918 р.(від початку створення Української академії наук і зокрема Інституту української наукової мови) можемо говорити про систематичне дослідження національної мови. Численні заборони, що передували цьому періоду, не дозволили зібрати й ґрунтовно проаналізувати фактологію мови, що завжди є неодмінною передумовою будь-яких узагальнень. Культурне й наукове самообмеження наступного періоду, що є результатом підпорядкування наукових ідей ідеологічним приписам і заборонам, також сприяло передусім описовості мовних даних, їх систематизації, а не осмисленню в концептах продуктивних теорій. Коли В. А. Звєгінцев у гострому неприйнятті існуючої методології називає “повзучим емпіризмом” лінгвістичну практику 70-х pp., дослідник значною мірою має рацію. Продукується переважно вторинність наукових парадигм, спостерігається деталізація відомих наукових концепцій початку століття, розвиток і аргументація ідей класичного періоду науки, почасти — аргументація ідей Московського і Празького лінгвістичних гуртків. Звідси — бурхлива реакція на метафори В. А. Звєгінцева наукової громадськості, реакція, що засвідчує про больові точки, які правильно визначив російський вчений. Вже у 2000 р. український лінгвіст К. Тищенко, аргументуючи метатеорію мовознавства, у колі посилань на оригінальні й вагомі теоретичні здобутки національного мовознавства, називає робот А. О. Білецького, В. С. Ващенка, О. С. Мельничука, Л. С. Паламарчука, що є, безумовно, не повним, але симптоматичним переліком. Лінгвістичний дискурс другої половини XX ст. визначив антиномічність лінгвістики як єдності двох протилежних, але одночасно логічно обгрунтованих методологічних засад дослідження, що виявляються диспозиціонально у структурно-формальній, з одного боку, і феноменологічній — із другого боку, проекціях. Дослідницька пошуковість конкретизує виділені проекції в продуктивні напрямки історико-лінгвістичних студій в українському мовознавстві (Г. П. Півторак, В. В. Німчук, В. М. Русанівський та ін.), порівняльної типології мов (А. Непокупний та ін.), системної та функціональної граматики (К. Г. Городенська, А. П. Грищенко, І. В. Вихованець, Л. О. Кадомцева та ін.), структурної та прикладної лінгвістики (В. С. Перебийніс та ін.), фонетики (Н. І. Тоцька), загальної теорії мови (О. С. Мельничук, К. М. Тищенко та ін.). Проте на маргінесі наукових студій і досі залишаються актуальні питання філософії мови і мови у філософії, теоретичне моделювання спеціального гносеологічного дискурсу і його зв'язку з мовною реальністю (окремо виділяються глибокі роботи Д. І. Руденка). Засадничо не окреслено сутнісну природу аргументації лінгвістичних узагальнень, що є теоретичною антиномією між абстрактним об'єктивізмом й індивідуалістичним суб'єктивізмом. Концептуальність абстрактного об'єктивізму спирається на тезу про мову як даність, стійку, незмінну систему нормативно тотожних мовних форм, що передує індивідуальній свідомості, є узусом для неї і, відповідно, не перетинається з об'єктами, віднесеними до аксіологічної проблематики. Індивідуалістичний суб'єктивізм аналізує насамперед мову як діяльність, безперервний процес творення, зреалізований у мовних індивідуальних актах, аналогічних художній творчості. Системно-структурна ієрархія мови абстрактно моделюється лінгвістикою з прагматичною, дидактичною метою. М. Мерло-Понті у парадигмі “екзистенціальної феноменології” ще у 1930-1940 pp. окреслював вектор наукового спостереження, близький до індивідуалістичного суб'єктивізму, а “інтерпретаціонізм” останньої третини століття кореляцію між об'єктивним і суб'єктивним у сприйнятті мови індивідом (з урахуванням як об'єкта інтерпретації, так і суб'єкта) взагалі відносить до дослідницьких пріоритетів. Метатеоретична концепція генеративної граматики М. Хомського, граматика Р. Монтегю, “ситуаційна граматика” Дж. Баруайза, Дж. Перрі та Р. Купера, неогерменевтичні концепції, парадокси М. Фуко та Ж. Делеза, ідеї Ж. Лакана, теорія “мовленнєвих актів”, що спирається на інтерпретаційні методики, “етнометодологія мовлення” та ін. новітні інтерпретаційні гносеологічні та лінгвістичні дискурси у постановці проблемності напрямків перегукуються з індивідуалістичним суб'єктивізмом. Одночасно ідеї філософії мови серйозно впливають на філософські концепції століття, що завершується, його когнітивний пошук, дослідження з проблем штучного інтелекту (новосибірська школа Л. Ладенка) та інформатики. Актуальні лінгвістичні ідеї останніх років спираються саме на фундаментальні для філософії мови концепції “абстрактного об'єктивізму” Ф. де Сосюра та “індивідуалістичного суб'єктивізму” В. фон Гумбольдта, Г. Штейнталя, К. Фослера та ін., що одночасно з постмодерним інтерпретативним дискурсом у філософії визначають напрямок перспективного пошуку у мовознавстві. [ 22]

ВИСНОВКИ

В загальному плані термін "наука" використовується у трьох основних значеннях:

в найширшому значенні-як будь-який свідомо від фіксований досвід (в такому випадку ми кажемо "Це буде мені наукою");

в широкому значенні - як сукупність достовірних, перевірених та обґрунтованих знань у будь-якій сфері пізнання;

у вузькому значенні - як природознавство, в якому домінує логіко-математичний апарат. Для науки характерні свої особливі методу і структура досліджень, мова, апаратура. Усім цим і визначається специфіка наукового дослідження і значення науки. Наука відрізняється від буденної свідомості тим, що є теоритичне освоєння дійсності.

Проблеми сучасної науки:

наука і техніка сьогодні — дуже важливі за впливом та наслідками галузі людської діяльності

розвиток науки і техніки позначається на всіх сторонах життя суспільства, приводячи до радикальних змін у їх змісті

у XX ст. за високого рівня розвитку науки і техніки розкрилися принципово нові аспекти їх зв 'язку з різними сферами людської життєдіяльності: з поступом історії, з природою людини, а водночас відкрилися і нові сторони людського буття.

У зв'язку з останнім маємо підстави стверджувати, що філософія науки і техніки змушує нас дещо по-іншому розглядати окремі традиційні проблеми філософії, зокрема: що таке людина, що таке природа, які можливі між ними системи взаємозв'язку, якою є природа людського інтелекту? І водночас — цілий комплекс соціальних проблем.

Але безпосереднім предметом дослідження для цього напряму є сутність науки і техніки, їх взаємовплив та взаємозв'язок, їх місце серед інших явищ людської життєдіяльності.

У XX ст. технічний розвиток набув усебічного й бурхливого характеру. Тому XX ст. характеризують як =>технічне, =>атомне, =>космічне, =>кібернетичне, =>століття автоматики, => комп'ютеризації, => роботизації та ін. Але XX ст. знаменне також надзвичайною, нечуваною раніше напруженістю усіх соціальних протиріч, надзвичайною конфліктністю і навіть трагічними соціальними катастрофами. Обличчя цього століття не можна собі уявити без техніки і технічних новацій.

Розвиток транспорту, зв'язку, засобів комунікації зробили всю планету осяжною і досить невеликою. Люди стали жити тепер життям усієї планети і раптом наочно відчули реальний сенс терміна "людство ". Але водночас відчули і надзвичайну різноманітність, складність, неоднозначність суспільства, побачили й цілу низку смертельних небезпек для нього. І знову-таки значну роль у такому усвідомленні відіграла техніка в її зв'язку з наукою і технологією.

Список використаної літератури

http://ru.wikipedia.org/wiki

Philosophy of Chemistry : Synthesis of a New Discipline, Davis Baird, Eric Scerri, Lee McIntyre (eds.), Dordrecht: Springer, 2006.

Philosophy of Chemistry, J. van Brakel, Leuven University Press, 2000.

Будрейко Н.А. Философские вопросы химии/ Н.А. Будрейко. М.: Высшая школа, 1970. 336с.

Варапутин А.В. Методология познания жизни.// Биофилософия. М.,1997, С.80;

Волинкa Г. І. Вступ до філософії. Навчально-методичний посібник. / Під заг. ред. Г. І. Волинки / : - К., 1993.

Гегель Г.В.Ф. Енциклопедія філософських наук // Гегель Енциклопедия философских наук. T. 1. Наука логики. - М., 1974.

ГречкоП.К. К вопросу о предмете социальной философии //Вестн. Моск.гос.ун.им.М.В.Ломоносова, Серия. Философия,1995,№1;

Декарт Р. Міркування про метод./ Р.Декарт Избр. произв. - М., 1950. - С. 305

Карпинская Р.С., Социобиология: Крит.анализ/ Р.С.Карпинская, С.А.Никольский, М., 1988;

Карпинская Р.С. Философия природы: коэволюционная стратегия/ Р.С.Карпинская, И.К.Лисеев, А.П.Огурцов, М., 1995;

Кохановский, В. П. и др. Основы философии науки./ В. П Кохановский, − Феникс, 2007 г. − 608 с

Кремянский В.И. Структурные уровни живой материи: теоретические и методологические проблемы/ В.И.Кремянский, М., 1973;

Кузнєцов В. І., Загальна хімія: тенденції розвитку/ Кузнєцов В. І. 1989.

Перова О.Є. Проблеми біофілософії в сучасній філософії науки.//Вісник. Філософія. Політологія. - К., 2002. №38-41. - С.192-198.

Петрушенко В.Л.Філософія: курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти ІІІ-ІУ рівня акредитації 2-е видання, виправлене і доповнене К.: «Каравелла» і Львів «Новий світ» 2002 – 544с.

Печенкин А.А. Взаимодействие физики и химии (философско-методологические проблемы)./ А.А.Печенкин — М.: Мысль, 1986. — 207 с.

Пригожий І. Порядок з хаоса/ І.Пригожий, І.Стенгерс - М., 1986. - С. 92

Философские проблеми современной химии. Сборник переводов. Редакция и предисловие доктора химических наук Ю.И. Соловьева и кандидата технических наук Н.И. Родного. М.: Прогресс, 1971.-229 с.

ФолмерГ. Мезокосмос и объективное познание(о проблемах,которые решены эволюционной теорией познания) //Вестн.МГУ. Серія.7, Философия, 1994,№6,С.40.

Фролов И.Т. Введение в философию. Учебник для высших учебных заведений в двух частях / Под. общей редакцией И. Т. Фролова / - М., 1989.

Шахпаронов М.И. Очерки философских проблем химии./ М.И. Шахпаронов— М.: МГУ, 1975. — 260 с.

Шевченко Л. І. Теоретичні проблеми сучасного мовознавства: пошук дослідницьких парадигм // Слов'янські мови і сучасний світ. — К.: Київський університет, 2000. — С. 5-14.

ШульгаЕ.Н. Генезис идеи коэволюции.// "Биофилософия", М.,1997,С.68,

Ясперс До. Сенс і призначення історії/ До. Ясперс. – М., 1994. - С. 100

Курсовая работа: Філософські проблеми сучасної науки

Похожие работы: