Зміст
Вступ
Наука як джерело нового знання
Співвідношення наукових знань з різними формами суспільної свідомості
Істотні особливості та критерії науковості знання
Висновок
Перелік використаної літератури
Вступ
Кожна людина з раннього дитинства і до зрілості проходить свій власний шлях розвитку. Найбільш загальним та об’єднуючим усі ці індивідуальні шляхи розвитку людей є те, що це шлях від незнання до знання. Більше того, увесь шлях розвитку людини як homo sapiens та людства в цілому також становить рух від незнання до знання. Щоправда, між знаннями окремої людини та людства в цілому слід відзначити і суттєву різницю: дитина до трирічного віку опановує близько половини тієї інформації, яку вона отримує протягом життя; а обсяг інформації, якою володіє людство, подвоюється в середньому кожні 10 років.
Таким чином, постає питання, яким же чином отримують та примножують знання. Будь-яке суспільство – від сім'ї до людства в цілому – володіє свідомістю, яка проявляється у різних формах: колективний досвід, мораль, релігія, мистецтво тощо. Та однією з найважливіших форм суспільної свідомості є наука. Саме наука і служить джерелом нового знання.
Звісно, виникають нові питання, щодо сутності науки та істотних характеристик, які принципово відрізняють її від інших сфер людської діяльності.
Відповідь на ці питання, особливо на сучасному етапі, має не тільки теоретичне, але і практичне значення, тому що наука здійснює небачену по своїй силі і масштабам дію на розум людей, на систему суспільного життя в цілому. Пошук і розкриття вичерпної відповіді на поставлені питання не представляється можливим в рамках однієї або навіть ряду праць.
Мета даної роботи вужча: систематизувати і в реферативній формі висловити те, що вже напрацьоване, виділивши характерні ознаки та критерії, що відрізняють науку від інших областей діяльності людини.
1. Наука як джерело нового знання
Сьогодні будь-якій освіченій людині якщо не цілком ясно, то хоча б інтуїтивно зрозуміло значення слова «наука».
Проте якщо зайнятися аналізом, з'ясовується, що слово «наука» уживається в наступних основних значеннях. По-перше, наука – одна з форм суспільної свідомості, у цьому значенні вона є предметом філософії.
По-друге, наука – це рід занять людей з отримання нових знань, їх систематизації і застосування. Ці люди – перш за все вчені, дослідники, а також і організатори науки, і ті, хто забезпечує отримання нових наукових результатів та їх упровадження в практику. Більш того, наука є родом занять численних колективів, наприклад, науково-дослідних інститутів. У цьому значенні замість слова «наука» нерідко уживається словосполучення «наукова діяльність».
По-третє, наука – це систематизовані наукові знання про певну область дійсності, об'єктивного світу. Коли область дійсності визначена достатньо чітко, синонімом науки у цьому значенні може бути теорія.
Важливо, що тут йдеться не про знання взагалі, а про наукові знання. Звідси можна перейти до четвертого значення слова «наука» – як до процесу отримання нових наукових знань.
Таким чином, суть науки багатогранна і її можна розкрити за допомогою наступного розгорненого визначення. Наука – це сфера людської діяльності, метою якої є вироблення, розкриття, опис та теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність.
Поняття науки застосовується для позначення як процесу вироблення наукових знань, так і всієї системи перевірених практикою знань, що представляють об'єктивну істину. Сучасна наука це надзвичайно розгалужена сукупність окремих наукових галузей.
За допомогою науки людство здійснює своє панування над силами природи, розвиває матеріальне виробництво, вдосконалює суспільні відносини. Наука сприяє формуванню певного світогляду, звільняє людину від забобонів, удосконалює її розумові здібності та етичні переконання.
Слово «наука» буквально означає знання. Під знанням маються на увазі перевірені відомості про матеріальні і духовні явища, вірне їх віддзеркалення у свідомості людини. Наш розум рухається від незнання до знання, від поверхневого знання до все більш глибокого і ширшого. Знання можуть бути різними: житейськими, донауковими і науковими, емпіричними і теоретичними.
Елементарні знання властиві тваринам, які володіють вірною інформацією про деякі властивості речей і їх прості відносини, що є необхідною умовою їх вірного орієнтування в навколишньому світі. Елементарними житейськими знаннями володіють діти раннього віку. Кожна людина протягом свого життя здобуває безліч емпіричних відомостей про зовнішній світ і про саму себе. Вже первісні люди володіли чималими знаннями у формі корисних відомостей, звичаїв, емпіричного досвіду, виробничих рецептів, що передавалися від покоління до покоління; вони багато чого вміли робити і їх уміння ґрунтувалися на знаннях. І житейські, і донаукові та наукові знання засновані на практиці. Всі види знання є вірним віддзеркаленням речей. Проте наукові знання істотним чином відрізняються від житейських і донаукових. Житейські, емпіричні знання, як правило, зводяться до констатації фактів і їх опису. Наукові ж знання припускають не лише констатацію фактів та їх опис, але і пояснення фактів, осмислення їх у всій системі понять даної науки. Наукове пізнання відповідає на питання не лише «як», але і «чому» відбувається подія. Сутність наукового знання полягає в тому, що за випадковим воно знаходить необхідне, закономірне, за одиничним – загальне і на цій основі здійснює передбачення.
Прогрес наукового знання пов'язаний зі зростанням сили і діапазону наукового передбачення. Прогноз дає можливість контролювати процеси і управляти ними. Життєве значення будь-якої науки можна передати наступним чином: знати, щоб передбачати, передбачати, щоб діяти.
2. Співвідношення наукових знань з різними формами суспільної свідомості
Перші кроки наукового пояснення світу зароджувалися в рамках інших форм суспільної свідомості, наприклад, релігії. Але наукове знання істотно відрізняється від віри, тобто від сліпого ухвалення за істину того, що не піддається ніякій практичній перевірці і логічному доказу. Сліпа віра в бога, в чудеса, в надприродне, віра в забобони, як віра в прикмети і в сни нічим не доводиться. Вона лише вселяється.
Якщо наука робить людину могутньою перед силами природи, то релігія, віра, навпаки, дезорієнтує людину, вселяє в неї безпорадне відчуття приреченості. У протилежність вірі, наукові знання є практично обґрунтованим, логічно доказовим віддзеркаленням дійсності. Саме тому аргументований результат наукового пізнання постає як щось загальне і набуває переконливої сили для людей, що володіють необхідною культурою мислення.
Наука має своє коріння і в мистецтві, а мистецтво, у свою чергу, живить науку інформацією. Усі сучасні знання про навколишній світ так чи інакше пов'язані з образами і уявленнями, що беруть початок у глибокій давнині. Вони допомагають знайти пояснення тих або інших «загадкових» явищ природи, простежити шлях людини від незнання до знання. Так, еволюція поглядів на навколишній світ вавілонян, ассірійців, що населяли в давнину долини Тигру та Євфрату, простежується в образотворчому мистецтві до середини шостого тисячоліття до н.е. У ті далекі історичні часи свідомість людей досить тісно була пов'язана з міфічними образами, які пояснювали загадки і тлумачили багато явищ дійсності.
Як наука, так і мистецтво є віддзеркаленням дійсності, проте в науці це віддзеркалення здійснюється у формі понять і категорій, а в мистецтві – у формі художніх образів. І наукове поняття, і художній образ є узагальненим відтворенням дійсності. Але через понятійний характер наукового мислення діалектика загального, особливого і одиничного в науковому пізнанні виступає інакше, ніж в мистецтві. У науці діалектична єдність загального, особливого і одиничного виступає у формі загального, у формі понять, категорій, а в мистецтві та ж сама діалектична єдність виступає у формі такого образу, який зберігає безпосередню наочність одиничного життєвого явища.
Наукове пізнання прагне до максимальної точності і виключає будь-що особове, привнесене вченим від себе: наука – це загальна суспільна форма розвитку знання. Вся історія науки свідчить про те, що будь-який суб'єктивізм завжди нещадно відкидався з дороги наукового знання, зберігалося в науці лише надособове, об'єктивне.
Художні твори неповторювані, а результати наукових досліджень всезагальні. Наукові знання є продуктом загального історичного розвитку в його абстрактному підсумку. У мистецтві ж припускається художня вигадка, яка вносить те, чого саме в такому вигляді не існує і не може існувати насправді. Але художня вигадка припускається лише стосовно одиничної форми виразу загального, а не найзагальнішого: художня правда не припускає свавілля і суб'єктивізму. Якщо ж митець у своїй творчості зводить все до одиничного, сліпо слідує за спостережуваними явищами, відриває одиничне від загального, то виходить не художній твір, а натуралістична копія.
У науці ж головне – усунути все одиничне, індивідуальне, неповторне і втримати загальне у формі понять, категорій. Форма загальності в світі – це закон. Тому наукове пізнання – це пізнання законів світу.
Однак, незважаючи на зазначені відмінності, виникнення науки і її розвиток є невід'ємною частиною історії людства. На вибір предмету наукового дослідження, на характер використання його результатів впливає багато суспільних чинників, у тому числі і духовна культура.
Істотні особливості та критерії науковості знання
Питання критеріїв науковості є традиційним для теорії пізнання. Його постановка пов'язана з прагненням з'ясувати гносеологічну природу наукового знання, що має певну специфіку в порівнянні з численними продуктами пізнання.
Критерії науковості – це правила, за якими проводиться оцінка відповідності або невідповідності певних знань узагальненим гносеологічним уявленням про встановлені стандарти наукового знання.
На сьогодні запропоновано чимало трактувань еталонів науковості. Безперечно, багато з них мають розбіжності. Але серед різних тлумачень можна виокремити основні, типові властивості науковості.
Істотною особливістю наукового знання є введення правил осмисленості, які задаються нормами прийняття наукових тверджень у професійному середовищі. У ширшому плані правила осмисленості регулюють міру вписування результатів дослідження в наукову картину світу чи в систему цивілізації загалом. Історичним прикладом тут може слугувати відкриття ірраціональних чисел піфагорейцями. Існування таких чисел настільки суперечило античному розумінню гармонії світу, що піфагорейський союз засекретив це відкриття як шкідливе. І коли один з піфагорейців обмовився про нього, його оголосили померлим і навіть спорудили йому могилу. Теоретичне осмислення ірраціональні числа здобули тільки в новоєвропейській науці — як законний об'єкт наукової картини світу.
Аналогічно спрацьовують правила осмисленості наукового знання і відносно можливостей руху зі швидкістю, що перевищує швидкість світла. У деяких модельних ситуаціях сучасних фізичних досліджень така можливість заявляє про себе, але вона поки що оцінюється як нереалістична. Логічний лад наукового знання визначається теоретичним освоєнням сфери можливого та усвідомленням кордонів неможливого. Усвідомлення обмежень і заборон чітко відрізняє наукове знання від усіх інших гносеологічних явищ, насамперед від псевдонауки.
Принциповим критерієм науковості є принцип об'єктивності у знанні, згідно з яким умовою науковості виступає подання предмета дослідження в об'єктивованому вигляді, незалежно від того, які — матеріальні чи ідеальні — феномени досліджуються.
Критеріальною ознакою науковості є максимальне абстрагування від суб'єкта. Закони механіки, наприклад, формулюються таким чином, що при дослідженні траєкторії тіл для них не має значення, що саме падає — яблуко чи воднева бомба. Звичайно, дослідника як суб'єкта не можна повністю відсторонити від аналізу об'єкта. Тому в науковому пізнанні об'єктивність розглядається з позицій інтерсуб'єктивності, тобто тієї об'єктивності, яка може бути закладена в позиції суб'єкта. «Наука в сучасному розумінні, — пише з цього приводу американський учений Дж. Грант, — означає проект добування об'єктивного знання, розроблюваний розумом. З погляду розуму цей проект означає виклик усіх речей у світі на суд суб'єкта та розслідування їхнього буття з тим, щоб вони самі видали нам причину, чому вони об'єктивно такі, якими існують».
Отже, об'єктивність розгляду як критерій науки – це специфічний тип ставлення до буття, який у певному аспекті обмежує пізнання, хоч і робить його науковим.
Важливим критерієм науковості є введення причинної матриці пояснення явищ. Наука радикально відмежовується від принципу «post hoc, ergo propter hoc» («після цього, отже, внаслідок цього»), притаманного побутовій ментальності, й обстоює позиції аналізу закономірностей, що розкривають причинно-наслідкові схеми досліджуваних подій. Науковий аналіз передбачає пошук причин, тобто мотивованих певними закономірностями чинників, підстав, агентів споглядальних наслідків. І тут математика виступає як певна мова. Вона розробляє апарат причинного аналізу у вигляді теорії функцій і теорії ймовірностей.
У реальності, як відомо, існують рівноймовірнісні явища, збіг рівночастотних подій. І людство виробило собі моделі поєднання таких рівночастотних ситуацій у вигляді певних побутових прикмет. Скажімо, ймовірність зустрічі чорної кішки може дорівнювати ймовірності певних побутових негараздів. Але це не означає, що кішка є причиною таких негараздів. Наука залишає подібні висновки прибічникам марновірства. Вона досліджує рівночастотні події лише в тому разі, коли їхня взаємопов'язаність підтверджується певною статистикою, яка виражає закономірності. Ймовірнісний, статистичний аналіз — це форма детермінізму. Зокрема, він може стосуватися механізмів зв'язку причин та наслідків. Отже, пошук причинного пояснення є атрибутивним для визначення наукового підходу.
Не менш істотний критерій такого підходу — принцип ідеалізації. Адже наука досліджує явища, так би мовити, в чистому вигляді, відсторонюючись від дрібниць та всього того, що заважає виявити типові, істотні, принципові ознаки чи риси закономірного перебігу процесів. Граматика, наприклад, вивчає синтаксис фрази не на зразках тих речень, які у творах Л. Толстого чи М. Пруста утворюють цілі періоди текстів, а у зручній для логічного структурування формі.
Характерним з цього погляду є прийом, застосований Анрі Пуанкаре у лекції, з якою він погодився виступити на першому паризькому з'їзді модельєрів одягу. Коли стало відомо про лекцію знаменитого математика на тему кроєння, модниці Парижа поспішили на з'їзд модельєрів. Пуанкаре розпочав лекцію так: «Припустімо, що людина має форму кулі». Після цієї фрази жінки залишили лекційну залу, хоча Пуанкаре всього лише вдався до типового наукового прийому – взяти найпростіший випадок і введенням коефіцієнтів поправок дійти до врахування складних форм людського тіла.
Звичайно, такі процедури призводять до значної несхожості картини ідеалізованих об'єктів з наочною дійсністю, яка є предметом чуттєвого споглядання. Щоб переконатись у цьому, досить порівняти зоровий образ блискавки, що освітлює хмари та супроводжується громом, з моделлю цієї блискавки в науковій теорії, де вона зводиться до електричного розряду того ж ґатунку, що й сходження електропотенціалів з предметів домашнього вжитку. Проте ідеалізація дає змогу піднятися над емпірією у світ потенційного, необтяженого чуттєвою конкретністю, і, отже, зафіксувати істотні риси процесів, їхні закономірності.
Складним за проявами дії є такий критеріальний чинник наукового знання, як принцип простоти в тій формі, яку пропонує так звана «бритва Оккама»: «не помножувати сутностей». Ідеться про те, що коли можна пояснити певні явища однією підставою, не слід вводити додаткові сутності. При всій, здавалося б, природності цього критерію, він має серйозне та далекосяжне світоглядне значення. Свого часу «бритва Оккама» була чи не найбільш очевидним аргументом на користь науки в її протистоянні релігії. Адже якщо можна пояснити навколишній світ, виходячи із самої природи, то непотрібно вводити інші сутності на зразок абсолютного Духа чи Бога.
«Бритва Оккама» зберігає своє першорядне значення у боротьбі з паранаукою і дилетантизмом. У сучасній науці будь-які пояснення загадкових феноменів діями «прибульців» з космосу чи невідомими біоенергетичними полями завжди залишатимуться на периферії наукових припущень, поки не вичерпано ресурсів пояснення цих феноменів внутрішніми чи знайомими чинниками.
І, нарешті, ідеологічним вираженням відмежування наукового знання від лженауки чи побутового досвіду є істотна самокритичність науки, випробування будь-яких привабливих положень експериментом чи неспростовними фактами. Як вважав видатний американський фізик Р.Фейнман, вищою гідністю вченого є зусилля, спрямовані на те, щоб зробити все для спростування самого себе. І тільки те, що витримує хвилю критики, здатне набути чинності наукового феномена.
Отже, наука конституюється як система знань з неодмінною підсистемою заборон, норм, вимог щодо свого функціонування.
Висновок
Пізнання світу бере свій початок з часів появи «людини розумної». А отримані результати цього процесу – знання – узагальнено і найбільш сконцентровано виражені в міфології, релігії, філософії, мистецтві і науці як формах суспільної свідомості.
При цьому: міфологія є фантастичним віддзеркаленням навколишнього світу; релігія – вершиною віри; філософія – прагненням до загального знання і пошуків істини; мистецтво – вершиною розкріпачених людських відчуттів; наука – проявом розуму.
До критеріїв, що дозволяють відокремити та розпізнати саме наукові знання серед усієї їх сукупності, головним чином, відносяться критерій осмисленості, об`єктивності, введення причинної матриці пояснення явищ, критерій ідеалізації, простоти та критерій самокритичності.
Слід зазначити, що розглянутий матеріал акцентує на відмінностях наукових знань та їх відокремленості від культурно-історичної системи. Але це не означає про існування відчутного розриву між ними. Розрив між цими двома системами освоєння світу виникає лише під час кризи певних цивілізацій та відповідних їм ідеологій. Поданий матеріал лише свідчить про взаємодію науки та інших утворень культури на внутрішньосистемній основі та про складність їх чіткого розмежування.
Перелік використаної літератури
Кримський С. Наука як феномен цивілізації // Вісник НАН України. – 2003. – №3. – С. 4.
Основы научных исследований/ Под ред. проф. Крутова В.И. – М.: «Высшая школа», 1989. – 399 с.
Пенкин М.С. Искусство и наука: проблемы, парадоксы, поиски. – М.: «Современник», 1982. – 302 с.
Розин В.М. Типы и дискурсы научного мышления. – М.: Эдиториал УРСС, 2000. – 248 с.
Степин В.С., Горохов В.Г., Розов М.А. Философия науки и техники. – М.: «Гардарика», 1996. – 409 с.
Шашкова Л.О. Гуманітарне пізнання: єдність історії та методології // Філософські проблеми гуманітарних наук. – 2005. – № 4. – С. 68.