Зміст

Вступ

1. Мирова угода: поняття, види, історія становлення та розвитку

1.1 Еволюція інституту мирової угоди у правових пам’ятках Європи та Росії

1.2 Поняття "мирової угоди" в процесуальній науці

1.3 Інститут мирової угоди у правових системах сучасності

2. Мирова угода в цивільному процесі України

2.1 Мирова угода сторін у позовному провадженні

2.2 Виконавче провадження

Висновки

Додаток

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Уніфікація національної правової системи України до правової системи європейського співтовариства поряд зі змінами матеріального законодавства вимагає змін законодавства процесуального.

В умовах проведення правової реформи основним завданням цивільного судочинства є забезпечення можливості вільної реалізації прав осіб, які беруть участь у справі. Одним із найважливіших принципів цивільного процесуального права України є принцип диспозитивності, змістом якого є широке коло правомочностей, від здійснення сторонами яких залежить розвиток процесуальної діяльності по справі.

Однією з форм прояву принципу диспозитивності є гарантована законом можливість сторін при досягненні домовленості припинити спір шляхом укладення мирової угоди. Здійснення права на укладення мирової угоди є ефективним способом врегулювання спору та ліквідації правового конфлікту між сторонами матеріального правовідношення.

Актуальність даної теми обумовлена тим, що у національній процесуальній науці мирова угода сторін, порядок її визнання та примусового виконання залишаються дискусійними, що спричиняє проблеми на рівні правозастосування.

Незважаючи на певні позитивні законодавчі зрушення в цьому напрямі, даний інститут залишається і тепер досить неврегульованим та подекуди неоднозначним.

Це призводить до деякого незбігу правозастосовної практики регулюючих норм за галузевою ознакою (коли однотипні та схожі відносини слід врегулювати кількома різними положеннями чинного законодавства з різним галузевим корінням), певних протиріч та несумісностей.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що характеризуються диспозитивним методом правового регулювання, а саме, виникають у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди, визнанням її судом та закриттям провадження по справі, а предметом – норми цивільно-процесуального права, що визначають порядок укладення та виконання мирової угоди, правові наслідки її укладення тощо.

1. Мирова угода: поняття, види, історія становлення та розвитку

1.1 Еволюція інституту мирової угоди у правових пам’ятках Європи та Росії

Співіснування в рамках одного суспільства окремих індивідів зі своїми потребами, інтересами, поглядами, економічним становищем зумовлює виникнення конфліктів. Наявність у державі конфліктів саме приватного характеру є дестабілізуючим чинником і має лише один позитивний наслідок – висвітлює наявність проблеми, яку потрібно розв’язати. Саме суспільство завжди прагнуло й було покликане врегульовувати такі конфлікти, спочатку своїми силами – за допомогою громади, її думки, авторитету окремих членів суспільства, а згодом – за допомогою спеціально створених інститутів та прийнятих процедур.

Слід зазначити, що підходи до розв'язання конфліктів, що виникали між членами суспільства, завжди різнилися і були зумовлені особливостями історико-культурного розвитку відповідної громади, залежали від історичного етапу розвитку суспільства та економічного стану конфліктуючих сторін.

На сьогодні досягненням правової думки є розробка процедур примирення, у тому числі способу вирішення різного роду спорів шляхом укладення мирової угоди, який до того ж має законодавче закріплення та сформований як окремий правовий інститут. Проте і до сьогодні залишаються невирішеними окремі питання застосування цього інституту. З огляду на це актуальним є дослідження інституту мирової угоди як окремої процедури примирення не лише в статиці, а й враховуючи його розвиток, який відображений у правових пам'ятках.

Історія вирішення спорів – це історія співвідношення трьох основних його форм: насильницької (одним із проявів якої тривалий час була кровна помста), судової (за допомогою примусового відновлення порушеного права в судовому порядку) і форми примирення. Водночас аналіз праць дослідників історії вирішення спорів дає змогу здійснити іншу класифікацію, відповідно до якої можна виокремити насильницький і мирний спосіб вирішення спору. При цьому останній у свою чергу поділятиметься на власне мирові процедури та судове вирішення спору. Вирішення спору за допомогою втручання державної влади або іншого посередництва виключає свавілля сторін при вирішенні конфлікту, у зв'язку з чим за своєю сутністю судове вирішення спору розглядається як форма мирного його врегулювання. Отже, особливою ознакою тут є мирне, тобто без кровопролиття, характерного для давнього періоду – періоду індивідуалізму та неврегульованості відносин вирішення спору. Водночас самі судові процедури на відповідних історичних етапах розвитку правової думки і формування законодавства вже містять можливість застосування мирових процедур безпосередньо під час здійснення судового провадження.

Мирові процедури вирішення спору розглядаються як альтернативний, тобто досудовий, спосіб його вирішення. Але мировим буде не лише досудове вирішення спору. Мирова угода може також укладатись і в рамках провадження судових процедур, головною її ознакою є спрямованість на запобігання реалізації функції державного примусу.

Певному історичному періоду розвитку суспільства і відповідно інститутів держави та права відповідають притаманні саме цьому періоду форми вирішення спору та їх характерні ознаки.

Для давнього неорганізованого суспільства переважним є застосування насильницьких способів як реакції на образу, а саме завдання рівнозначної образи, пошкодження тощо. Проте з розвитком суспільних відносин більшість суперечок починає вирішувалась за участю громади й рідні. Зокрема, старійшини громади відігравали важливу роль у переговорах або виступали посередниками при врегулюванні, реєстрували договори як тільки їх було укладено. Із формуванням та зміцненням державної влади виникає необхідність не лише закріпити та обмежити відповідальність осіб за порушення суспільного спокою, а й забезпечити певний баланс інтересів окремих членів суспільства, в тому числі за допомогою надання сторонам можливості врегулювати спір мирних шляхом. Саме формування політичної організації є передумовою появи суду, який забезпечував мирне вирішення правових конфліктів, оскільки суд можливий тільки за наявності суспільної влади, яка могла б стримувати свавілля і обмежувати приватну помсту.

У римській державі врегулювання спору являло собою щось середнє між посередництвом й третейським розглядом. І хоча у римському праві ще мало місце застосування помсти у відповідь на образу, водночас стає більш виразною його спрямованість на пошук цивілізованих способів вирішення конфлікту. Римляни зверталися за вирішення спору до третейського судді, але останній не розглядався як владний орган, а його рішення не мали обов'язкового характеру. Проте сама можливість звернення до суду за захистом прав забезпечувалася державою і відповідно створення таких інституцій давало можливість сторонам розпочати процес врегулювання спору, який міг закінчитися примиренням. Зробити висновок про наявність попередньої процедури мирного врегулювання спору між сторонами дає змогу положення Законів ХІІ таблиць, в якому йдеться про необхідність здійснення спроби примирення сторін з метою запобігання судовому розгляду: "Если тяжущиеся стороны не приходять к соглашению, пусть (они) до полудня сойдутся для тяжбы на форуме или на комициуме. Пусть обе присутствующие стороны по очереди защищают свое дело". Як і в інших державах стародавнього світу, у римській державі не розрізняли кримінального і цивільного процесу, тому угода, спрямована на мирне вирішення спору, могла бути укладена як у рамках кримінальної, так і цивільної справи.

Дослідження положень Законів ХІІ таблиць, Кодексу Юстиніана, Дигестів, праць римських юристів дає можливість віднайти в положеннях цих джерел конструкції, які давали б можливість учасникам спору шляхом взаємних поступок усунути спірні пункти якихось своїх вимог і тим самим перевести ці права, вимоги у безспірні шляхом укладення відповідних угод як у письмовій, так і в усній формі, але за участю свідків. Така угода вважалася кінцевим вирішенням спірного питання, могла бути забезпечена судовим захистом і бути визнаною недійсною, що свідчить про властивий для неї матеріальний характер. Так, коли було доведено, що вона укладена під загрозою чи тиском, або особами неповнолітніми, то вона визнавалася недійсною.

Подібні угоди позначалися в римському праві як transactio ("вести переговори") у значенні відмови від вимоги, на яку погоджується сторона, задовольнившись отриманням меншого, порівняно з її початковою вимогою, або у значенні часткової взаємної відмови сторін від їхніх зобов’язань з метою уникнення порушення чи продовження судового розгляду.

Отже, саме в римському праві закладено початок формуванню інституту мирових угод. Практично всі зазначені положення, що встановлювали правовий режим мирової угоди в римському праві, були сприйняті з незначними модифікаціями в сучасному європейському континентальному праві. Це ще раз підтверджує відому аксіому про неоціненне значення римського права для подальшого розвитку як окремих правових інститутів, так і права загалом.

У ранньому Середньовіччі суперечки між приватними особами, як і раніше, вирішувались за правом сильного та владою вождя. Істотно ж вплинуло на порядок урегулювання спорів прийняття християнства народами Європи, що привнесло значні зміни й у право. Так, з'явилася писемність, у результаті чого були записані племінні звичаї: Салічна правда, Руська правда, які містили точний розмір грошових сум, що підлягають сплаті за різні правопорушення та заподіяння різного роду збитку особі й майну. Така регламентація полегшила проведення переговорів щодо врегулювання спорів і сприяла їх мирному врегулюванню.

У період зрілого Середньовіччя інститут мирової угоди вже відомий процесуальному законодавству багатьох європейських країн. Одним із найбільш передових державних зводів законів, що вплинули на розвиток права, був Статут Великого князівства Литовського 1588 р. Саме ця редакція Статуту увібрала в себе найкращі досягнення європейського законодавства того часу. У Статуті містяться, зокрема, норми про мирові угоди та орган, уповноважений здійснювати примирення сторін. Так, відповідно до артикулу 85 Статуту 1588 року цивільний спір між сторонами міг бути вирішений "полюбовним судом", результатом розгляду якого було прийняття рішення на підставі "компромісу". При цьому зі змісту положення артикулу 85 Литовського Статуту можна зробити висновок, що компроміс тут має значення як безпосередньо факту домовленості між сторонами - мирової угоди, так і значення письмового документа, в якому викладено такі домовленості. Крім того, передбачалося додержання певної процедури оформлення такого компромісу, а саме: підписання сторонами та засвідчення печатками суддів сторін так званого "листа судового". Саме із фактом дотримання встановленої процедури закон пов'язував відповідні процесуальні наслідки набрання чинності й захисту укладеної угоди, вирішувалось питання наслідків порушення однією зі сторін узятих на себе зобов'язань.

Визначальним завданням урегулювання спорів у середньовічній Франції було примирення. Французьке законодавство передбачало, що розгляд спору мировим суддею обов’язково повинен передувати порушенню справи у суді.

Інститут мирової угоди був включений у Цивільний кодекс 1804 р., що увійшов в історію під назвою "Кодекс Наполеона", на основі якого, як відомо, були прийняті цивільні кодекси багатьох держав світу. Отже, французький Цивільний кодекс врегульовував не лише майнові відносини, а й питання судочинства. У ст. 2044 Кодексу Наполеона ми знаходимо визначення мирової угоди як договору про завершення сторонами процесу (тяганини), яка вже розпочата або яка може мати місце у майбутньому, з метою запобігання їй. У кодексі визначено коло осіб, які можуть укладати мирові угоди, умови щодо повноважень сторін на укладення мирової угоди, способи забезпечення виконання мирової угоди, межі предмета регулювання мирової угоди. У акті також містилися положення, відповідно до яких укладення мирової угоди однією із зацікавлених осіб не створює наслідків для інших зацікавлених осіб, мирова угода має силу рішення останньої судової інстанції для осіб, що її уклали і не може бути оспорена, визначено процесуальні наслідки наявності помилки у мировій угоді, яка мала бути виправлена. При цьому мирова угода може бути визнана нікчемною, якщо має місце помилка або інші підстави визнання угоди недійсною.

Мирові угоди як спосіб вирішення цивільно-правових спорів відомі також і російському законодавству. Так, у "Положенні про губернські і повітові у селянських справах установи" знаходимо наступне положення: "Якщо особи, які почали спірно справу у мирового посередника, погодяться закінчити її миром, то умови примирення записуються в особливий акт, який підписується мировим посередником. Справи, таким чином закінчені, відновлені бути не можуть, акт зберігається у мирового посередника, а сторонам за їх бажанням видаються з акта копії". Отже, досягнута домовленість про мирне урегулювання спору оформляється у письмовій формі, але ще не має назви мирової угоди.

Судовими статутами 1864 р. були створені виборні мирові установи, які стали спадкоємцями інституту мирових посередників. У Статуті цивільного судочинства мирова угода розглядалася як правовий інститут – сукупність правових норм, які регулюють окреме коло питань, пов'язаних з укладенням мирової угоди: способи укладення мирової угоди, процедуру її прийняття судом, коло осіб, які її укладають, наслідки укладення. Статутом встановлено три способи констатувати укладення мирових угод: запис, який посвідчується нотаріусом чи мировим суддею (останньому не як судді, а як особі, яка виконує обов'язки нотаріуса); мирове клопотання; мировий протокол.

На підставі аналізу Статуту цивільного судочинства 1984 р. і праць учених дореволюційного періоду можна зробити висновок про наявність у процесуальній доктрині того часу концепції мирових угод, що ґрунтується на основних функціональних принципах процесу – змагальності і диспозитивності. Головними характеристиками зазначеної концепції були:

кваліфікація примирних процедур в цивільному судочинстві як спеціальних процедур досягнення мирових угод за умови покладення функцій примирення сторін не на суддю, що розглядає справу, а на особу, яка має спеціальні знання;

розуміння мирової угоди як такої, що має подвійну природу – цивільно-правовий правочин з визначеними у законодавстві процесуальними наслідками;

визнання допустимості як судових, так і позасудових мирових угод;

перевірка судом або нотаріусом (залежно від форми оформлення мирової угоди) відповідності мирової угоди встановленим у законі вимогам без розгляду по суті обставин справи у спорі, що припиняється мировою угодою;

наявність кількох процесуальних форм оформлення мирових угод (мирове прохання; мировий протокол; мировий запис);

допустимість укладення мирової угоди на всіх стадіях процесу, зокрема у стадії примусового виконання рішення суду, що набрало законної сили.

Слід зазначити, що сама ідея мирного врегулювання спору в російському законодавстві фактично запозичена із французького. Саме Кодекс Наполеона у Європі та Статут цивільного судочинства 1864 р. стали тими визначальними актами, на положеннях яких формувалось законодавство сучасних європейських держав та держав, які існували у складі Російської імперії або виникли на її теренах.

Погляд на розвиток інституту мирової угоди в історичному контексті свідчить, що прагнення до мирного врегулювання спору – це споконвічне прагнення, притаманне не лише конкретній людині, а і суспільству загалом. У зв'язку з цим основним завданням законотворців є розробка ефективних механізмів реалізації такого прагнення на основі запозичення позитивного досвіду попередників.

1.2 Поняття "мирової угоди" в процесуальній науці

Мирова угода, як правове явище, еволюціонувала разом з розвитком права і лише з часом оформилася в той правовий інститут, який ми маємо сьогодні.

Сформульовані науковцями підходи до сутності мирової угоди можна розділити на три групи за їхнім змістом. Представники першої групи наголошують на матеріально-правовій, цивілістичній природі мирової угоди, вважаючи її договором. Друга група вчених, найяскравішим представником якої є Р.Є. Гукасян, розглядає лише процесуальний аспект мирової угоди, а саме як процесуальний договір, процесуальне повноваження, процесуальну дію. Третій підхід до сутності мирової угоди полягає у поєднанні аргументів двох попередніх, тобто правова природа мирової угоди має комплексний характер – матеріальний і процесуальний, приватний і публічний.

На мою думку, при дослідженні юридичної природи мирової угоди слід враховувати те, що остання існує у рамках інституту захисту цивільних прав. Захист прав припускає систему способів, форм, засобів захисту, тобто здійснюється комплексно, за допомогою відносно самостійних і різних за галузевою приналежністю, матеріально-правових способів захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів і процесуальних форм й засобів їх здійснення. Інакше кажучи, суттєвим в інституті правового захисту слід вважати єдність його матеріального змісту і процесуальної форми. Ця єдність полягає в тому, що можливості матеріально-правового характеру, які надаються особі, можуть бути реалізовані шляхом їх здійснення у встановленому законом судовому порядку.

Щодо мирової угоди це означає, що остання є складним правовим явищем, що стоїть на стикові матеріального і процесуального права. Заперечувати наявність у мировій угоді матеріально-правових елементів безпідставно, оскільки спір, що розв’язується за її допомогою, виникає і закінчується у сфері саме матеріального права. Однак перенесений у процес спір набуває нового, процесуального значення. Врегулювання спору в сфері матеріального права не передбачає безпосередньо будь-яких процесуальних наслідків. Для цього необхідні відповідні процесуальні дії. Такими діями і є затвердження мирової угоди судом і, як наслідок, припинення провадження у справі.

Отже, тільки сукупність двох юридичних фактів – цивільно-правової угоди і ухвали судового органу, що затверджує її, складає мирову угоду. Це в свою чергу дає підстави говорити про подвійну природу мирової угоди. З одного боку, мирова угода – це угода між сторонами про завершення правового спору, з іншого – врегулювання матеріальних правовідносин.

У національному цивільному процесуальному законодавстві до цього часу не закріплено визначення поняття мирової угоди. Однак вченими пропонується ряд дефініцій.

Так, Фединяк Л. зазначає, що "поняття "мирова угода" означає укладену сторонами й затверджену судом угоду, відповідно до якої позивач і відповідач шляхом взаємних уступок ліквідують цивільно-правовий спір, що виник між ними. Це розпорядчий документ сторін як процесуального, так і матеріального права, оскільки, укладаючи мирову угоду, сторони розпоряджаються своїм процесуальним, а також суб'єктивним матеріальним правом і охоронюваним законом інтересом".

Згідно з визначенням, запропонованим Білоусовим Ю.В., "мирова угода – це укладена між сторонами та визнана судом домовленість (договір) про припинення спору між сторонами шляхом взаємних поступок, яка стосується їхніх прав, обов’язків та предмета позову".

Чорнооченко С.І., аналізуючи права і обов’язки сторін, дійшов висновку, що "мирова угода – це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємних уступок – відмови позивача від частини своїх вимог або їх зміни, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог".

Фурса С.Я. та Фурса Є.І., говорячи про природу даного явища, зазначають, що "мирова угода – це двостороння угода між позивачем та відповідачем, при укладенні якої вони фактично заново визначають свої права та обов’язки у спірних правовідносинах".

У Науково-практичному коментарі Цивільного процесуального кодексу України за редакцією С.С. Бичкової під мировою угодою розуміється "правочин, укладений між сторонами цивільної справи, в якому спір, що існував між ними, врегульовується шляхом здійснення взаємних поступок. Тобто у такому разі сторони самостійно урегульовують свій спір, не чекаючи від суду встановлення істини у справі, і визначають собі ряд прав та обов’язків, які випливають із суті мирової угоди".

Характерними ознаками мирової угоди є:

відповідність нормам закону;

може бути укладена тільки у справах позовного провадження;

заснована на взаємних поступках сторін;

може стосуватися лише прав та обов’язків осіб, які її укладають;

обмежена предметом пред’явленого до суду позову;

не порушує прав, свобод чи інтересів інших осіб.

Оскільки мирова угода є різновидом правочинів, хоча про неї і не йдеться в Цивільному кодексі, вона має відповідати вимогам, які пред’являються до цивільно-правових угод. При цьому зв'язок між цивільним законодавством та цивільним процесом має полягати в тому, що в межах цивільного процесу спеціальна процедура має забезпечити виконання всіх загальних вимог для набуття такою угодою властивостей законності.

Реалізація права на укладання мирової угоди обмежена певним колом цивільних справ: оскільки мирова угода є способом і процесуальною формою припинення спору про право цивільне, її укладання можливе лише у справах позовного провадження. Більше того, у справах зазначеної категорії, де відносини сторін врегульовані виключно імперативними правовими нормами, укладення мирової угоди слід визнати недопустимим, адже категоричні приписи закону у таких випадках не залишають місця для розсуду сторін.

На відміну від односторонніх угод, які також мають місце в цивільному процесі, мирова угода є двосторонньою, а тому за змістом може характеризуватись як шлях взаємних компромісів. Враховуючи те, що мирова угода стосується предмета спору, а за ст. 31 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України), тільки позивач може змінити предмет позову, тобто саме позивач іде на поступки відповідачеві, але з боку відповідача також повинні мати місце певні поступки, наприклад, виконання рішення у повному обсязі скорочені строки, тобто добровільно. Тому незалежно від цього суд повинен застосовувати аналогію з Цивільним кодексом при перевірці дійсності цього правочину, оскільки така угода може укладатися в результаті погрози, тиску, омани, недобросовісних дій зі сторін.

Метою мирової угоди є врегулювання спору між самими сторонами і її умови можуть стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета спору (ч. 1 ст. 175 ЦПК України). Зазначена мета може бути досягнута, якщо предмет такої угоди буде пов'язаний зі спірним правовідношенням та випливати з нього. Мирова угода, в якій нічого не вирішено про долю заявлених позивачем вимог і умови якого не пов'язані зі спірним правовідношенням, не приведе до усунення правового конфлікту між сторонами, а, відтак, не може визнаватися судом. Наприклад, нерідко суди неправомірно визнають мирову угоду, за умовами якої позивач відмовляється від позову, а відповідач зобов'язується здійснити якійсь дії (або ж також відмовляється від зустрічного позову). У даному разі конфлікт між сторонами не усунений, тобто мета інституту мирової угоди не досягнута, а кожен з позивачів не позбавлений можливості подати до суду заяву про відмову від позову.

Всі основні переваги мирової угоди (економія часу, сил, спрощення роботи суду тощо) втратять свій сенс, якщо мирова угода не буде кардинально вирішувати спірні правовідносини, враховувати інтереси всіх сторін тощо. У процесі обговорення умов угоди або перед затвердженням її судом всім заінтересованим особам повинна бути надана можливість ознайомитись з проектом такої угоди для того, щоб вони мали реальну можливість висловити своє ставлення щодо можливості суду її затвердити. До заінтересованих осіб належать не тільки всі спів позивачі та співвідповідачі, а й треті особи з самостійними вимогами та без самостійних вимог. Згода співпозивачів та співвідповідачів, а також третіх осіб з самостійними вимогами з умовами мирової угоди підтверджується особистими підписами сторін або підписами їх представників, а третіх осіб без самостійних вимог – відсутністю заперечень проти її затвердження судом, що відображається в протоколі судового засідання.

Умови мирової угоди завжди повинні бути сформульовані таким чином, щоб у майбутньому в сторін з цього приводу не виникало якихось розбіжностей і, головне, щоб вони були в змозі їх виконати.

Застосовуючи критерій присутності суду, його ролі, повноважень, виділяють такі види мирових угод: судові (укладаються в судовому засіданні) та позасудові. Позасудові мирові угоди поділяють на процесуальні (укладаються учасниками цивільного процесу відповідно до вимог норм цивільного процесуального права, спрямовані на припинення процесу, визнаються або ні судом; такі мирові угоди мають юридичне значення тільки за умови визнання їх судом) та не процесуальні (їх укладають особи, які не є учасниками процесу, без звернення до суду, якщо одна із сторін не процесуальної мирової угоди (договору) не виконує її добровільно, а протилежна сторона звертається у зв’язку з цим до суду, то наявність такого договору буде однією із обставин справи, письмовим засобом доказування, належність та допустимість якого буде оцінюватися судом залежно від форми та змісту документа).

Отже, мирова угода є складним юридичним явищем, до якого входить договір як угода цивільного права та ряд елементів процесуального характеру. Можна навіть сказати, що це своєрідний матеріально-правовий спосіб захисту суб’єктивного права (як засіб здійснення прав та інтересів в разі їх порушення або оспорювання), сплав цивільно-правової угоди і спеціально встановлених законом процесуальних дій.

1.3 Інститут мирової угоди у правових системах сучасності

Ідея врегулювання спору мировою угодою відображає покликання правосуддя. А назва місцевих судів як мирових, яка на сьогодні закріплена у законодавстві Російської Федерації ще раз підтверджує характер судової влади, яка покликана не стільки судити і карати, скільки мирити й усувати спори та конфлікти.

Загалом інститут мирової угоди відомий майже усім правовим системам сучасності. Проте назва цього інституту, юридичний зміст, об'єкт, суб'єкти укладення мирової угоди, стадії процесу, на яких допускається її укладення, тощо можуть бути неоднаковими у різних державах. Наприклад, не у всіх державах існує термін "мирова угода". Та й для процедури її укладення застосовують інші терміни. У США — це "посередництво" (mediation), "примирення" (conciliation), "мінісуд" (minitrial), у Великобританії — "посередництво" і "примирення", у державах системи континентального права — "примирення" (conciliation).

Юридичний зміст мирової угоди за законодавством різних держав не завжди є однаковим. Так, у Іспанії, Нідерландах мирова угода — це різновид договору, змістом якого є фіксація обіцянки виконати певну дію чи утриматися від певних дій. Цей договір характеризується добровільним порядком його виконання. У державах системи "загального" права мирова угода також є різновидом договору. Однак на відміну від договору, який укладається відповідно до законодавства держав системи континентального права, цей договір є зобов'язанням відшкодувати збитки у разі невиконання обумовлених дій. У Японії, Франції, постсоціалістичних державах Європи та деяких інших мирова угода розглядається як вид судового рішення, який може оспорюватися у порядку, передбаченому для судових рішень. У Німеччині мирова угода є різновидом виконавчого документа і, керуючись принципом диспозитивності цивільного процесу, сторони мають право відкликати таку угоду.

У польському праві мирова угода (ugoda) – поіменований консенсуальний договір, метою якого є ліквідація спору і примирення сторін. Дефініцію мирової угоди наведено у ст. 917 Цивільного кодексу Республіки Польща, де зазначено, що мирова угода є договором, у якому сторони домовляються про взаємні поступки у сфері існуючого між ними правовідношення з метою усунення сумнівів щодо зобов’язань, які випливають з цього правовідношення, або забезпечення їх виконання, або усунення спору, який вже виник чи може виникнути в майбутньому.

Законодавство держав передбачає різні об'єкти, з приводу яких може укладатися мирова угода. Наприклад, у Японії примирення може досягатися з усіх цивільних та сімейних спорів. В Іспанії не можуть бути об'єктом мирової угоди питання сімейного права, питання, пов'язані з особистим статусом особи, деякі фінансові питання. У державах системи "загального" права мирова угода може укладатися з приводу відшкодування збитків.

Мирова угода може затверджуватися судом. Наприклад, суди США обов'язково затверджують мирові угоди у спорах за позовами неповнолітніх або недієздатних осіб, певних довірених осіб, кількох осіб. У інших випадках суд приймає договір про врегулювання без дослідження його справедливості та добросовісності сторін.

За цивільним процесуальним законодавством європейських держав суд також наділений повноваженнями перевіряти умови мирової угоди. Зокрема, за ЦПК Республіки Польща суд перевіряє, чи предметом судової мирової угоди є цивільна справа, у якій можливе звернення до суду за захистом, і окрім того, чи вона стосується тільки тих правовідносин, характер яких дозволяє врегулювати спір шляхом укладення судової мирової угоди (наприклад, предметом мирової угоди не можуть бути невідчужувані права). Суд перевіряє зміст мирової угоди, формулювання якої мають бути зрозумілими, чіткими, які не породжують сумнівів, уможливлюють примусове виконання її положень під час виконавчого провадження. Предмет судової мирової угоди не може виходити за межі диспозитивності сторін, наприклад, у випадку процесуальної співучасті на укладення судової мирової угоди необхідна згода усіх співучасників. Хоч суддя відповідно до ст. 10 ЦПК РП зобов’язаний на кожній стадії процесу спонукати сторони до мирного врегулювання спору, він може визнати недопустимим укладення судової мирової угоди, якщо її укладення не відповідає нормам права або засадам співжиття суспільства, або має намір обійти вимоги норм права (ст. 223 § 2 у зв. з ст. 203 § 4 ЦПК РП); якщо цього вимагає охорона навколишнього середовища, або охорона продукції належної якості (ст. 47913 § 2 ЦПК РП), в окремих трудових справах (ст. 469 ЦПК РП) та господарських (ст. 47913 § 2 ЦПК РП), справах соціального страхування (ст. 47712 § 2 ЦПК РП), справах про визнання умов типового договору незаконними (ст. 47936 § 2 ЦПК РП).

За законодавством Польщі сторони можуть укласти мирову угоду щодо частини позовних вимог. У цій частині суд припиняє провадження, а щодо іншої – продовжує розглядати справу далі.

У деяких державах Західної Європи, наприклад, Іспанії, Нідерландах, Франції, Польщі, рішення про укладення мирової угоди фіксується у протоколі судового засідання. На вимогу сторони витяг з цього протоколу видається як документ, що має силу судового рішення.

Отже, як бачимо, у деяких державах мирова угода є різновидом договору, тому виникає питання про те, чи є такий договір підставою для відмови у прийнятті позовної заяви та для закриття провадження в справі у судах України, іншими словами, чи є такий договір процесуальним документом, чи цивільно-правовою угодою. У разі невиконання мирової угоди як процесуального документа, вона підлягає визнанню і виконанню на території України шляхом видачі виконавчого листа, а у випадку невиконання мирової угоди як різновиду цивільно-правового договору – є підставою для звернення до суду України з позовними вимогами до сторони, яка її не виконує. Відповідь на це питання можуть дати норми міжнародних договорів за участю України.

Зазначені договори за участю України містять правила, відповідно до яких мирові угоди прирівнюються до рішень органів юстиції у цивільних справах у разі визнання та виконання останніх (наприклад, ст. 44 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 р.; п. 2 ст. 17 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах 1992 р.). У договорах вказується, що порядок їх визнання та виконання регулюється законодавством тієї договірної держави, на території якої повинно бути здійснене таке визнання й виконання (наприклад, п. 3 ст. 51 Договору між Україною та Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 p.).

Не усі міжнародні договори про надання правової допомоги за участю України мають спеціальні норми стосовно визнання мирових угод. Немає таких норм у договорах, укладених колишнім СРСР з Алжиром 1982 p., Іраком 1973 р., Єменом 1985 p., Фінляндією 1978 p. Така ситуація є виправданою, якщо правовим системам зазначених держав не відомий інститут мирової угоди. Якщо ж це не так, норми про мирову угоду є необхідними у таких договорах з тим, щоб уникнути застосування аналогії закону чи аналогії права.

Тому в майбутньому, укладаючи міжнародні договори з державами, де мирова угода є різновидом цивільно-правового договору, необхідно у нормах про визнання іноземних рішень тлумачити поняття мирової угоди.

2. Мирова угода в цивільному процесі України

2.1 Мирова угода сторін у позовному провадженні

Одним із прав, якими наділяються сторони цивільної справи, є право на укладення мирової угоди на будь-якій стадії цивільного процесу (ч. 3 ст. 31 ЦПК України). Крім того, позивач у процесі розгляду справи, стягувач при виконанні рішення суду мають право відмовитися від захисту свого права, свободи чи інтересу і припинити відповідне провадження. Ці права характеризують дію принципу диспозитивності у цивільному процесі. Мирова угода як в цивільному процесуальному праві, так і у виконавчому провадженні може укладатися лише після порушення відповідних проваджень, в іншому випадку така угода буде цивільно-правовою.

Правове регулювання такого важливого питання, як укладення мирової угоди недостатнє і зводиться лише до кількох статей ЦПК України (ч. 3 ст. 31, ч. 1 ст. 46, ч. 2 ст. 89, п. 2 ч. 2 ст. 122, ч.ч. 3, 4 ст. 130, ч. 3 ст. 155; ч. 1 ст. 173; п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 205; ч. 5 ст. 235, п. 8 ч. 1 ст. 293; ст.ст. 306, 334), а на стадії виконавчого провадження – лише до однієї статті ЦПК України (ст. 372) та двох частин статей Закону України "Про виконавче провадження" (ч. 3 ст. 11-1, п. 2 ч. 1 ст. 37).

Правом укладення мирової угоди відповідно до статей 103, 107, 115 ЦПК України користуються лише позивач, відповідач, треті особи, які заявляють самостійні вимоги, а також їх представники, за умови, що такі повноваження спеціально обумовлені у довіреності. Інші особи, які беруть участь у справі, не наділені правом на укладення цієї угоди. Мирову угоду, як правило, не можуть укладати особи, які подають позовну заяву до суду в інтересах інших осіб, бо вони позивачами у справі не є та не захищають свої особисті права та інтереси.

В аспекті зазначеного інтерес становить наявність повноважень на укладення мирової угоди у консула чи дипломатичного представника, які відповідно до норм міжнародних договорів мають право здійснювати представництво громадян своєї держави у судових органах держави перебування, якщо ці громадяни відсутні, або з інших поважних причин не можуть самі захищати свої права та інтереси і не призначили уповноваженого. У міжнародних договорах про надання правової допомоги у цивільних, сімейних та кримінальних справах зазначається, що названим посадовим особам не потрібно особливого доручення (спеціальної довіреності) для такого судового представництва. Деякі вчені стверджують, що у цьому випадку повноваження консула чи дипломатичного представника ґрунтуються на нормах міжнародних договорів, які не містять відсилання до законодавства держави суду і тому ці посадові особи уповноважені здійснювати всі процесуальні дії (у тому числі й укладення мирової угоди без спеціальної на це довіреності). На думку інших вчених, якщо у міжнародному договорі відсутня вказівка стосовно обсягу повноважень консула чи дипломатичного представника як судових представників, то це питання повинно вирішуватися відповідно до внутрішнього законодавства держави суду. Тобто при здійсненні процесуального представництва в судах України консули та дипломатичні представники мають право діяти без довіреності у межах, передбачених ст. 115 ЦПК України. На вчинення такої процесуальної дії як укладення мирової угоди консулу чи дипломатичному представнику повинна бути видана довіреність.

Цивільне процесуальне законодавство України дозволяє укладення мирових угод з усіх категорій справ позовного провадження. Але бувають категорії спорів, де мова не може йти про затвердження мирової угоди, наприклад, при позбавленні батьківських прав, про зменшення розміру аліментів нижче межі, яка встановлена законом, про визнання заповіту недійсним, у випадках, коли закон точно встановлює розмір вимог та які регулюються імперативними нормами матеріального права. Тут визнання мирової угоди буде суперечити закону.

Якщо сторони уклали мирову угоду, вони можуть повідомити про це суд в усній формі, зробивши відповідну заяву. Ця заява заноситься до журналу судового засідання.

Однак, вважаємо, що у такому разі доцільно приєднувати до матеріалів справи і текст самої мирової угоди, хоча щодо цього у законі прямої вказівки немає. Але, виходячи із того, що до справи приєднується все, що її стосується (письмові і речові докази, висновки експертів, письмові роз’яснення спеціалістів, протоколи про вивчення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням тощо), це буде не зайвим.

У випадку, коли сторони виклали мирову угоду або повідомлення до суду про неї у письмовій заяві, ця заява приєднується до матеріалів справи (див. Додаток).

У будь-якому разі відповідна заява сторін обов’язково має:

бути спільною, тобто підписаною або заявленою обома сторонами (їх повноважними представниками);

виражати вільне волевиявлення сторін.

У разі укладення сторонами мирової угоди суддя постановляє ухвалу про закриття провадження у справі на підставі п. 4 ч. 1 ст. 205 ЦПК України та за ч. 3 ст. 175 ЦПК України роз’яснює особам наслідки затвердження умов мирової угоди, передбачені ст. 206 ЦПК України. Крім роз’яснення сторонам наслідків затвердження мирової угоди, суд до ухвалення судового рішення у зв’язку з укладанням сторонами мирової угоди перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення (ч. 3 ст. 175 ЦПК України).

За своїм процесуальним значенням ухвала суду про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі прирівнюється до судового рішення. При такій ухвалі повторне звернення до суду з приводу між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається, що обов'язково сторонам слід роз'яснити.

Слід також зазначити, що визнати саму мирову угоду недійсною не можна, не заперечивши проти висновку суду про її законність. Інакше, могла б виникнути ситуація, при якій угода була б гіпотетично визнана недійсною, а рішення суду, яким її затверджено, продовжувало б діяти. Тобто одночасно два акти однакової юридичної сили передбачали б протилежні положення.

Які ж аргументи варто наводити в такій скарзі? Виходячи зі ст. 175 ЦПК України, такими можуть бути:

відсутність поступок з обох сторін (інакше дії сторін могли б розглядатися як відмова від позову позивачем або визнання позовних вимог відповідачем);

недотримання вимог цивільного законодавства при визначенні взаємних прав і обов'язків, а також порушення інтересів третіх осіб (п. 5 ст. 175 ЦПК України);

угода не стосується предмета позову;

мирова угода не відповідає загальним вимогам, що ставляться до угод (ст. 203 Цивільного кодексу України);

дії законного представника не відповідають інтересам особи, яку він представляє тощо.

На практиці доволі часто виникає питання, чи вправі суд визнати мирову угоду частково, тобто на власний розсуд вилучити з поданої сторонами угоди певні положення,або доповнити чи уточнити умови мирової угоди? Вважаємо, що навіть коли деякі умови мирової угоди суперечать законодавству, суд не має права їх вилучати, оскільки порушуються принцип диспозитивності, свобода договору, вільне волевиявлення сторін. Суд з власної ініціативи не може вносити корективи, як і виправляти положення мирової угоди. Суд під час здійснення перевірки може лише вказати сторонам на невідповідність умов мирової угоди чинному законодавству. У разі, коли сторони погоджуються привести положення мирової угоди у відповідність із законодавством, або мають бажання її доповнити чи змінити, вони повинні подавати суду відповідні клопотання. Якщо ж сторони не погоджуються виправити положення мирової угоди і не подають клопотання та нової редакції мирової угоди, то суд відмовляє у задоволенні заяви про визнання мирової угоди в повному обсязі, про що постановляє мотивовану ухвалу. Така ухвала не перешкоджає повторному укладенню мирової угоди і поданню її судові для визнання.

Судова ухвала про відмову у визнанні мирової угоди має бути мотивованою, суд зобов’язаний навести підстави, які спонукали його відмовити у визнанні мирової угоди, зокрема, вказати, які конкретно порушення закону було допущено сторонами, які положення угоди порушують права чи свободи осіб.

Але на практиці бувають ситуації, коли мирова угода затверджена, а відповідач незалежно від того, що позивач пішов на певні поступки, все ж таки добровільно рішення не виконує, тому позивач змушений звертатися до державної виконавчої служби та виконувати ухвалу суду про затвердження мирової угоди, яка за ч. 3 ст. 210 ЦПК України має силу виконавчого документа і може виконуватися у примусовому порядку. Виходить, що відповідач знаходиться у виграшній ситуації, оскільки позивач пішов йому на поступки та зменшив, наприклад, розмір позовних вимог, але при цьому відповідач не виконав свого обов’язку щодо добровільного виконання умов мирової угоди. Тому доцільно рекомендувати спеціалістам, коли вони радять своїм клієнтам укладати мирову угоду, передбачати у ній строки, в які ця мирова угода має бути виконана, а за невиконання її умов у добровільному порядку у встановлені в мировій угоді строки – певні санкції щодо відповідача чи видачу виконавчого листа на повну ціну позову.

Відповідно до українського законодавства мирова угода сторін на стадіях перегляду судових рішень може розглядатися в різних аспектах. По-перше, ЦПК України передбачає, що сторони мають право укласти мирову угоду у суді апеляційної інстанції (ст. 306 ЦПК України) та касаційної інстанції (ст. 334 ЦПК України). По-друге, мирова угода втрачає юридичну силу саме шляхом скасування ухвали про її визнання судами апеляційної та касаційної інстанції, або перегляду у зв’язку із ново виявленими обставинами.

Під час розгляду справи в апеляційному чи касаційному порядку, як і суді першої інстанції, позивач має право на власний розсуд розпоряджатися своїми процесуальними правами, зокрема правом укладення мирової угоди. При цьому законодавець наголошує, що сторони можуть ними скористатися незалежно від того, чия апеляційна чи касаційна скарга стала підставою для відкриття відповідного провадження.

Отже, мирова угода спрямована на виникнення цивільних прав та обов’язків сторін, а процедурні моменти її укладення та припинення дозволяють виділити мирову угоду в окрему категорію: особливої уваги їй надає судове схвалення.

2.2 Виконавче провадження

Одним із шляхів розпорядження правом на захист порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів є співпраця суду і сторін у процесі, в результаті якої спір про право врегульовується сторонами з допомогою визнання судом згідно з передбаченою процедурою укладеної між сторонами мирової угоди. Мирова угода в процесі примусового виконання існує як передбачена законом можливість сторін відмовитися від подальшого застосування процедури примусу і врегулювання спору самостійно.

Інститут мирової угоди, зокрема на стадії виконавчого провадження, вигідний для двох сторін, оскільки на відміну від ухваленого судом рішення у справі, яке може і не задовольняти якусь із сторін або обидві, при укладенні мирової угоди зберігаються партнерські відносини, ділові зв’язки, економляться час та кошти на судову тяганину і на примусове виконання рішення, у стягувача з’являється надія отримати хоча б частину своєї вимоги.

Проблема укладення мирової угоди на стадії виконавчого провадження полягає в тому, що на цей момент спір між сторонами вже вирішено, існує ухвалене судове рішення, яке набрало законної сили, а сторони по-іншому врегульовують спір.

Окремі фахівці у галузі права вважають існування інституту мирової угоди (яка укладається в процесі виконавчого провадження) неконституційним принципово. Так, їх позиція обґрунтовується тим, що відповідно до норм Конституції України рішення суду ухвалюються іменем України та є обов'язковими для виконання на всій території України всіма суб'єктами. Мирова ж угода, на перший погляд, робить можливим відміну (або зміну чи скасування) обома сторонами рішення суду, яке в цьому випадку є необов'язковим і не виконуватиметься, що протирічить конституційному принципу обов'язковості рішення.

Така позиція видається дещо хибною, хоча б тому, що мирова угода набирає чинності з моменту її затвердження судом. Тобто, сторони не самі змінюють рішення (підписавши мирову угоду), а його змінює суд, який постановив його раніше (виносячи ухвалу про затвердження мирової угоди). Як бачимо, з цих позицій принципи, встановлені Конституцією України, не порушуються.

Ще однією особливістю укладення мирової угоди під час виконавчого провадження є те, що вона може мати вплив на процесуальні відносини тільки у тому випадку, коли її зміст переданий через державного виконавця до суду, який повинен перевірити відповідність цього правочину положенням чинного законодавства.

Отже, суб’єктом звернення до суду у такому випадку є державний виконавець. Сторонам у випадку укладення мирової угоди слід подати належним чином оформлені документи до органу державної виконавчої служби за місцем виконання рішення.

Для державного виконавця встановлюється триденний строк, протягом якого він повинен звернутися до суду щодо вирішення питання про визнання мирової угоди. Оскільки цей строк фактично є службовим, до нього не можуть застосовуватися наслідки, передбачені ст. 72 ЦПК України для цивільних процесуальних строків. Тобто пропуск державним виконавцем зазначеного строку не звільняє від обов’язку звернутися до суду, а суду не дає підстав для залишення заяви державного виконавця без розгляду чи, тим паче, відмови у її задоволенні лише з підстав пропуску встановленого законом строку.

Процедура проведення судового засідання про визнання мирової угоди, укладеної на стадії виконавчого провадження, не конкретизована у ЦПК України, тому є підстави вважати, що діють загальні положення про звичайне судове засідання з врахуванням особливостей стадії, предмета судового розгляду, суб’єктів (зокрема, державного виконавця). Суд зобов’язаний повідомити сторони виконавчого провадження та інших заінтересованих осіб про час і місце проведення судового засідання, щоб мати можливість роз’яснити сторонам усі процесуальні та матеріальні наслідки визнання мирової угоди.

Ще одним недоліком процедури розгляду заяви про визнання мирової угоди у процесі виконання є відсутність строку, протягом якого суд зобов’язаний її розглянути. На практиці така прогалина у законі призводить до зниження ефективності виконання. За аналогією з іншими категоріями питань, які вирішуються судом на стадії виконання, для розгляду заяви про визнання мирової угоди пропонуємо встановити 10-денний строк її розгляду і постановлення відповідної ухвали. Вважаємо, що такий строк є оптимальним для розгляду такої категорії процесуальних питань.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" мирова угода, затверджена судом, підлягає виконанню на загальних підставах. Слід зауважити, що виконанню підлягає саме мирова угода, спільно погоджена сторонами (а не ухвала суду), тобто сторони самі приймають і узгоджують рішення, яке підлягає виконанню шляхом його забезпечення державним примусом. Суд має досить пасивну роль: затвердити мирову угоду або відхилити її, на відміну від активної ролі сторін. Саме це наближає судочинство до його реальності, справедливості, підпорядкованості інтересам сторін, певної "народності" та "доступності". Обставина "відкритого" та "народного" судочинства є знаковою та надзвичайно позитивною з точки зору докорінного реформування поглядів щодо зростаючої ролі суб'єктів правовідносин у державотворчому процесі.

Сторони, таким чином, самі розробляють та приймають виконавчий документ.

Іноді поза увагою залишається істотна відмінність двох самостійних та різнотипних видів мирових угод: мирової угоди, яка укладається до винесення рішення, та мирової угоди, що укладається в процесі виконавчого провадження. В процесі ж виконавчого провадження мирова угода та можливості її застосування досить багатогранні.

Умови і можливості укладання мирової угоди в процесі розгляду справи по суті та в процесі виконавчого провадження істотно відрізняються як правовими наслідками, так і можливостями використання.

Так, укладення і затвердження мирової угоди в процесі виконавчого провадження можливе лише на стадії відкритого виконавчого провадження, коли рішення набрало законної сили, по ньому видано виконавчий документ і стягувач подав відповідну заяву про відкриття виконавчого провадження.

Затвердження мирової угоди в даному випадку не є підставою для припинення позовного провадження у справі. Ухвала суду про визнання мирової угоди або відмови від примусового виконання після набрання нею законної сили направляється до відповідного органу державної виконавчої служби для проведення виконавчих дій, спрямованих на закінчення виконавчого провадження.

Відповідно до ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" при надходженні до державного виконавця ухвали суду про визнання мирової угоди він виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Така постанова затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований цей державний виконавець. Вона може бути оскаржена сторонами до начальника відповідного органу державної виконавчої служби або до суду у 10-денний строк.

Копія постанови про закінчення виконавчого провадження у 3-денний строк надсилається сторонам та суду, який видав виконавчий документ.

З аналізу наведених вище законодавчих положень випливає, що мирова угода, укладена, наприклад, на стадії провадження у справі до судового розгляду і на стадії виконавчого провадження мають однакове юридичне значення, не зважаючи на те, що в останньому випадку сторони мирно врегулювали спір, використавши практично всі процесуальні засоби судового захисту, тоді як у першому – примирилися відразу після звернення до суду.

Повноваження суду щодо визнання мирової угоди на будь-якій стадії процесу обумовлені вимогами цивільної процесуальної форми, яка передбачає відповідну реакцію суду (у вигляді контролю) на дії сторін з розпорядження їхніми матеріальними і процесуальними правами. Суд повинен допомогти сторонам у здійсненні їхніх прав, тобто вживати заходів, спрямованих на примирення сторін, сприяти їм за наявності їхньої ініціативи у врегулюванні спору.

Інститут мирової угоди, особливо на стадії виконавчого провадження, є надзвичайно важливим для врегулювання протилежних інтересів обох сторін процесу. Можливість сторін по-іншому узгодити свої інтереси після формальної реалізації права на звернення до юрисдикційного органу – суду, який вже вирішив спір, і є тією законодавчою гарантією, втіленням у життя принципу диспозитивності, який є основним принципом побудови цивільних та цивільно-процесуальних правовідносин.

Висновки

Укладення мирової угоди є одним із різновидів вирішення цивільно-правових спорів. За законодавством України та більшості держав світу мирова угода характеризується подвійною юридичною природою. З одного боку це угода про врегулювання матеріально-правових відносин, з іншого — це процесуальна угода між сторонами про завершення правового спору. Тому мирову угоду можна визначити як договір, що укладається сторонами спору з метою захисту своїх прав, в силу якого вони зобов’язуються надати зустрічне задоволення для недопущення виникнення або для врегулювання вже початого спору між ними.

Екскурс в історію права різних часів дає можливість констатувати, що на ранніх етапах його розвитку мирову угоду можна було укласти або лише до владного вирішення спору, або під час розгляду справи, або до початку процесу і протягом його перебігу. Відповідно і роль суду спочатку була незначною і зводилася до з’ясування добровільності укладення мирової угоди, і тільки з часом суд було наділено контролюючими повноваженнями, що полягали у перевірці законності мирової угоди та перевірці того, чи не порушує вона права осіб.

Вивчення історії мирової угоди у цивільному процесі сприятиме вирішенню актуальних проблем правозастосовної практики і може стати історико-теоретичною основою удосконалення сучасного цивільного процесуального законодавства.

Мирова угода за своїми властивостями та правовими наслідками може бути прирівняна до судового рішення. Мирова угода – цивільний процесуальний акт, яким припиняється цивільно-правовий спір на основі взаємоузгодженої волі сторін шляхом визнання судом. Вона втілюється у певній процесуальній формі – ухвалі про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі.

Правове значення визнання мирової угоди судом полягає у преклюзивності (сторони вже не можуть повернутися до тотожного спору, до застосування заходів державного примусу).

Мирова угода може бути позбавлена юридичної сили лише шляхом скасування ухвали суду, якою вона визнана, за підстав порушення як норм матеріального, так і процесуального права.

Цікавими є можливість, правомірність та доцільність укладення мирової угоди у процесі примусового виконання. Все провадження у справі відбувається з волі сторін, які звернулися до суду з метою врегулювання спору, поновлення прав, що і є основним завданням цивільного процесу, тому сторони мають право відмовитися від подальшої процедури, закінчивши справу миром. Тому, виходячи з принципу диспозитивності, в цій ситуації некоректно робити акцент на руйнуванні попередньої діяльності суду, порушенні вимог загальнообов’язковості судового рішення.

При регулюванні мирової угоди як на початковій, так і на завершальній стадії процесу законодавцем не повністю взято до уваги правову природу цього феномена та не враховано її особливостей на стадії виконавчого провадження. Саме тому у правозастосовній діяльності виникають численні проблеми під час укладення, визнання і примусового виконання мирових угод. Часто цей інститут плутають з іншими, такими як відмова стягувача від стягнення, добровільне виконання рішень, незважаючи на різну природу та функції цих інститутів, тощо.

Таким чином, мирова угода має напрочуд багатогранний, комплексний та надзвичайно складний правозастосовний характер, зумовлений, як одночасним її регулюванням нормами матеріального та процесуального права, так і не до кінця опрацьованими можливостями та моментами її застосування.

Додаток

Список використаних джерел та літератури

Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws.

Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. // www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws.

Бортнік О.Г. Мирова угода на стадіях перегляду судових рішень // Форум права. – 2009. – № 2. – С. 63-69 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.ua/e-journals/FP/2009-2/09bogpsr.pdf.

Бортнік О.Г. Мирова угода у цивільному судочинстві: дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Харківський національний ун-т внутрішніх справ. – Х., 2007. – 189 арк. – Бібліогр.: арк. 173-189 // http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/ 243815.html.

Верба О.Б. Особливості визнання судом мирової угоди на стадії виконавчого провадження // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2008. – № 3. // http://www.nbuv.gov.ua/ portal/Soc_Gum/Nvlduvs/2008_3/08vobsvp.pdf.

Ковтунець О.М. Становлення інституту мирової угоди у правових пам’ятках Європи та Росії // http://www.apcourtkiev.gov.ua/control/uk/publish/ article.

М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях). Коментарії, рекомендації, пропозиції. Серія "Судова практика". – Х.: Харків юридичний, 2008. – С. 361-365.

Примак В. Мирова угода як спосіб вирішення цивільного спору // Юридичний вісник України. – 2001. – № 27. – С. 11.

Святогор О. Застосування мирової угоди в господарському процесі та виконавчому провадженні: окремі аспекти // Право України. – 2003. – № 1. – С. 79-82.

Тимченко Г. Мирова угода в науці цивільного процесуального права // Право України. – 2004. – № 8. – С. 104-107.

Фединяк Л. Мирова угода як спосіб врегулювання цивільно-правових спорів: окремі питання // Право України. – 2003. – № 4. // http://pravoznavec.com.ua/period/chapter/2/25/881.

Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С.Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2007. – 916 с.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран (Древность и средние века) / Сост. доктор юрид. наук, профессор В.А. Томсинов – М.: Зерцало, 1999. – С. 112-118.

Цивільний процес: Навч. посіб. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. – За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – С. 138.

Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін., За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2008. – 840 с.

Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Вид. 2-ге, перероб. та доп.: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 209-210.