Вступ

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що розгляд справ окремого провадження спрямовується на встановлення певних обставин, юридичних фактів, наявність чи відсутність яких може бути спірною. Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду. Кожна з справ окремого провадження має свої, лише їй властиві особливості. Однак усі ці справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного провадження, все це свідчить про необхідність здійснення комплексного дослідження процесуальних особливостей порушення, підготовки, судового розгляду в справах окремого провадження.

Метою дослідження є поглиблення теорії цивільного процесу знаннями щодо особливостей порушення, підготовки, судового розгляду в справах окремого провадження.

Завданнями наукового пошуку є:

визначення змісту поняття «окреме провадження»;

дослідження категорії справ, які розглядаються судом в порядку окремого провадження;

характеристика осіб, за заявою яких, суд вправі порушувати справи окремого провадження;

характеристика особливостей виникнення спору про право та дій судді і суду в зазначеному випадку;

Об’єктом дослідження є норми цивільного процесуального законодавства, які регулюють особливості порушення, підготовки та судового розгляду в справах окремого провадження.

Предметом дослідження є сукупність суспільних відносин, які виникають в процесі порушення, підготовки і судового розгляду в справах окремого провадження.

У вступі визначається актуальність теми, обґрунтовується мета та завдання дослідження, визначаються об’єкт та предмет дослідження.

1. Суть і значення окремого провадження

Положення римського права, згідно з яким спірне позовне судочинство відокремлювалося від безспірного, добровільного , було відтворене цивільним процесуальним законодавством сучасних держав.

У російському праві відповідно до Статуту цивільного судочинства 1864 р. безспірне, добровільне судочинство одержало назву охоронного, яке, як вважалося, точніше визначало характер провадження, під час здійснення якого суд лише посвідчував або охороняв права окремих осіб. Існувала думка, що охоронне провадження має на меті запобігання правопорушенням, а позовне — усунення правопорушень і поновлення порушених прав, у зв'язку з чим перше називалося запобіжним (превентивним), а друге — репресивним.

Відомий дореволюційний процесуаліст Є. В. Васьковський зазначав, що справи охоронного провадження за своєю правовою природою є різними (узаконення позашлюбних дітей, усиновлення, затвердження заповітів, охорона спадкоємства, визнання права власності на нерухоме майно за давністю володіння, скасування й витребування доручень тощо). Охопити їх одним визначенням неможливо, але вони характеризуються тим, що повний перелік цих справ визначений законодавцем на свій розсуд, виходячи з доцільності і практичної зручності. Аналіз справ, віднесених до охоронного провадження, свідчить, що вони мали односторонній і двосторонній характер. В останніх вимога заявника спрямовувалася проти другої особи з протилежними інтересами (справи про викуп родового майна, відібрання доручення, поділ спадщини та виділ певної її частини подружжю тощо), що підтверджує їх спірний характер.

У ЦПК УСРР 1924 р., який був підготовлений за зразком ЦПК РСФРР 1923 р., була передбачена третя частина «Окремі провадження», тобто порядок розгляду таких справ, у яких немає спору про право цивільне між сторонами, а є одноособове звернення до суду за встановленням певних правовідносин або визнанням наявності тих чи інших прав. Це — провадження не ґрунтувалося на позові. У пояснювальній записці НКЮ УСРР до проекту ЦПК воно визнавалося безспірним.

Зміна у літературі назви «охоронне» на «окреме» провадження пояснювалася тим, що першим не охоплювалися всі види непозовного провадження, віднесені до компетенції суду. Назва «окреме провадження» підкреслювала окремий (особливий), відмінний від позовних справ характер як за суттю, так і за формою провадження. До окремого провадження належали справи: про видачу судових наказів; депозит; розпорядження судом майна померлих; видачу дозволу на звернення у безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади у кредитних установах; встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; звільнення від військової служби за релігійними переконаннями за скаргами на дії нотаріусів.

У новій редакції ЦПК УСРР 1929 р. з окремого провадження були виключені зазначені вище перші три категорії справ, однак додана справа про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника. До цього переліку вносилися зміни.

На початку 60-х років у порядку окремого провадження суд розглядав справи: за скаргами на помилки у списках виборців; про стягнення недоїмок і штрафів, за скаргами на дії нотаріусів та інших органів, які виконують нотаріальні дії; про встановлення юридичних фактів; про визначення осіб безвісти відсутніми і безвісно відсутніх померлими; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника (викликне судочинство); про розірвання шлюбу. Отже, у порядку окремого провадження розглядалися не тільки справи безспірного характеру, а й спірні, що виникли з державних, адміністративних, фінансових та сімейних правовідносин. ЦПК України 1963 р. справи, що виникали з державних, адміністративних, фінансових правовідносин, були виділені у самостійний вид «Провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин», а справи про розірвання шлюбу віднесені до позовного провадження. Згідно зі ст. 254 ЦПК України 1963 р. справами окремого провадження є: справи про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим; про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні. Законом України «Про внесення доповнень до Цивільного процесуального кодексу України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України» (зміни щодо порядку усиновлення дітей)» від 12 липня 1996 р. № 329/96-ВР ЦПК України був доповнений главою 35-А, якою врегульовано порядок розгляду справ про усиновлення дітей. Статтею 234 ЦПК України 2004 р. цей перелік був значно розширений. До окремого провадження також належать справи: про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; про визнання спадщини від умерлою; про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку; про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб; про надання права на шлюб; про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей; про поновлення шлюбу після його розірвання; про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи, встановлені законом.

Отже, окреме провадження — це самостійний вид непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони права та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч. 1 ст. 234 ЦПК України). Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, колона зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві, особливості. Однак усі ці справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного провадження і справ, які виникають з адміністративно-правових відносин. Справи останніх двох видів є однотипними. У своїй основі вони; мають правову вимогу — спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин, який передається на розгляд суду. У них беруть участь сторони з протилежними інтересами. У справах окремого провадження суд розглядає і вирішує не спір про право цивільне, характерний для позовного провадження, а вимогу до суду про встановлення певних обставин — юридичних фактів, зміну правового статусу громадянина або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну або припинення суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав. Отже, метою розгляду судом справ окремого провадження є захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і держави. Однак у теорії цивільного процесу питання про правову природу цих справ є дискусійними. Як правило, їх характерною ознакою вважають відсутність спору про право. Це необхідна можливість судового розгляду справ окремого провадження у законодавчому порядку.

Так, у ч. 6 ст. 235 ЦПК України передбачено, якщо при розгляді справи у порядку окремого провадження виникне спір про право, який вирішується у порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Отже, наявність спору про право, характерного для справ позовного провадження, є перешкодою для розгляду судом справи порядку окремого провадження. Проте ця умова не мала послідовного втілення, вона не є загальною для всіх справ окремого провадження, про що свідчить включення до його складу справ про надання неповнолітній особі цивільної дієздатності, про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та інших (пункти 7-11 ч. 2 ст. 234 ЦПК України), які мають спірний характер. Тому положенню про відсутність спору про право цивільне у справах окремого провадження було протиставлено судження про наявність у цих справах спору про право або інтерес не конкретних осіб1. Однак прийняте у юридичній науці розуміння спору про право як розбіжність між особами, які припускаються суб'єктами матеріальних правовідносин із приводу їх прав і обов'язків і неможливості внаслідок цього їх здійснення, виключає наявність спору без участі конкретних осіб.

Наявністю спору про право характеризуються також справи про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану (глава 36 ЦПК України 1963 р.). Зі спірного характеру проаналізованих справ випливає питання: чи не суперечить їх розгляд у порядку окремого провадження правилу ч. 6 ст. 235 ЦПК України, за яким при виникненні спору про право, підвідомчого судам, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах? Вважаємо, що на нього треба дати ствердну відповідь — не суперечить.

Передбачені ч. 6 ст. 235 ЦПК України процесуальні наслідки настають за таких умов: 1) за наявності спору про право цивільне у широкому розумінні, який відповідно до ст. 15 ЦПК України виникає з цивільних, сімейних, трудових, житлових і земельних правовідносин і вирішується у позовному порядку; 2) якщо суб'єктами такого спору є заінтересовані особи — суб'єкти цивільних, сімейних, трудових, житлових і земельних правовідносин, а не адміністративно чи нотаріально-процесуальних правовідносин; 3) якщо спір про право підвідомчий суду. У разі непідвідомчості спору суду останній повинен прийняти до свого розгляду справу про встановлення юридичного факту. Наприклад, він зобов'язаний розглянути справу про встановлення фактичних шлюбних відносин за наявності між заявником і заінтересованою особою спору про право на пенсію, непідвідомчого суду.

Розгляд справ окремого провадження спрямовується на встановлення певних обставин, юридичних фактів, наявність чи відсутність яких може бути спірною. У зв'язку з цим виникає питання: чи буде спір про факти перешкодою для вирішення справи судом? Вважаємо, що не буде. Однак у літературі не допускається така можливість. Причому це обґрунтовується тим, що спір про факт обов'язково спричиняє спір про право1. Унаслідок вони ототожнюються, що неправомірно, оскільки це взаємопов'язані, але не тотожні явища.

ЦПК України встановлює заборону щодо вирішення справ окремого провадження лише у разі виникнення під час їх розгляду спору про право, а не про факт. Отже, у випадках виникнення спору про наявність чи відсутність факту суд розглядає справу по суті. Однак здійснити правильне розмежування між спором про факт і спором про право складно. Судова практика вбачає зв'язок між фактом, що підлягає встановленню, і спором про право, який призводить до залишення заяви без розгляду, якщо при розгляді справи про встановлення факту заінтересованими особами буде порушено питання про вирішення спору про право цивільне, підвідомчого судам, або якщо сам суд дійде висновку, що у даній справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення у судовому порядку спору про право1.

Відповідно до статей 3, 15 ЦПК України спір про право цивільне стає перешкодою для реалізації суб'єктивних прав і виконання обов'язків, що виникають з цивільних, сімейних, трудових правовідносин, набуває процесуально-правового характеру з порушенням у суді справи позовного провадження і стає предметом його розгляду.

Справи окремого провадження виникають також унаслідок перешкод для реалізації суб'єктивних прав у зв'язку зі здійсненням органами державного управління діяльності, спрямованої на задоволення запитів і потреб громадян. На розгляд суду в одних випадках передається спір, який виник у процесі такої діяльності, в інших — тільки вимога про встановлення певної обставини, судове підтвердження наявності або відсутності якої призводить до усунення вказаних перешкод. Рішення суду стає преюдиціальним для настання певних наслідків. Так, від визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим залежить здійснення суб'єктивних прав другим з подружжя на розірвання й припинення шлюбу, спадкоємцями — на одержання спадкового майна, банком — на одержання або зняття заборгованості з особи, якій було надано позику.

Отже, окреме провадження у цивільному процесі відіграє значну роль. Судові органи мають змогу розширити свою діяльність щодо виконання правоохоронної функції і сприяти зміцненню законності у діяльності органів держави і місцевого самоврядування, а громадяни та організації — використати судовий порядок для захисту своїх суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

2.Особи , які беруть участь у справах окремого провадження

Відповідно до ч. 2 ст. 26, ч. 4 ст. 235 ЦПК України справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника, інших заінтересованих осіб, їх представників, а також органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Усі вони належать згідно зі ст. 26 ЦПК України до осіб, які беруть участь у справі.

Заявник — це особа, в інтересах якої порушена справа у суді про встановлення будь-якої обставини, необхідної для здійснення нею суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав. Заявник сам може подати вимогу щодо порушення справи у суді або в його інтересах справа окремого провадження може бути розпочата на вимогу прокурора, законного представника, інших уповноважених на це громадян та організацій. Коло заявників, як правило, визначається нормами цивільного процесуального права, якими врегульовано: порядок розгляду певних категорій справ окремого провадження (статті 236, 242, 269, 274 ЦПК України).

До заінтересованих осіб належать ті, які беруть участь у справі і мають у ній матеріально-правову або державну чи громадську заінтересованість. Для них характерна юридична заінтересованість у справі. Однак аналіз ч. 6 ст. 235 ЦПК України дає змогу зробити висновок, що поняття заінтересованих осіб в окремому провадженні обмежено за змістом. Заінтересованими є лише ті особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права та обов'язки.

Участь у справі заінтересованих осіб зумовлюється тим, що із встановленням окремих обставин заявник може реалізувати свої права у правовідносинах, у яких беруть участь і зазначені особи. їх суб'єктивні права й обов'язки мають юридичний зв'язок із суб'єктивними правами та обов'язками заявників і опосередковуються одним і тим самим встановленням певних обставин. На суб'єктивні майнові й особисті немайнові права заінтересованих осіб може вплинути судове рішення з приводу обставин, встановлених судом. Але таке вирішення питання про поняття заінтересованих осіб у ЦПК України однозначне. Так, ч. 2 ст. 26 зараховує до заінтересованих осіб заявника та інших осіб, які беруть участь у справі.

Участь у справі заявників і заінтересованих осіб істотно відрізняється від участі у порядку ст. 45 ЦПК України Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, які можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Для них судове рішення про встановлення юридичного факту не буде мати преюдиціального значення з точки зору здійснення їх прав та обов'язків. Зокрема, встановлення юридичного факту перебування громадянина на утриманні не створить для органів соціального захисту обов'язку призначити йому пенсію, тоді як рішення про визнання втраченого цінного папера на пред'явника недійсним покладає на банк обов'язок видати заявникові цінний папір замість визнаного втраченим.

Від зазначених заявників і заінтересованих осіб за метою участі у цивільному процесі та за характером виконуваних процесуальних функцій відрізняються органи державної влади, підприємства, установи, організації та окремі громадяни, які захищають права інших осіб (ст. 45 ЦПК України). Вони порушують у суді справу чи вступають у процес у справі не з метою захисту суб'єктивного інтересу, а для здійснення покладених на них обов'язків і захисту інтересів інших осіб — громадян, організацій та держави. У теорії та практиці цивільного процесу ця відмінність ігнорується, внаслідок чого заявниками і заінтересованими особами визнаються не тільки суб'єкти захисту власного інтересу, а й суб'єкти захисту інших осіб.

Пленум Верховного Суду України зобов'язує суддів при підготовці справи до розгляду з'ясувати, які фізичні особи чи організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику у судове засідання, та роз'яснює, що залежно від мети встановлення фактів заінтересованими особами у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, можуть бути, наприклад, відділ соціального захисту населення — у справах про встановлення факту перебування на утриманні особи, яка померла, для призначення пенсії заявникові; інші спадкоємці — у справах про встановлення факту прийняття спадщини; органи внутрішніх справ — у справах про встановлення факту родинних відносин для встановлення питання про належність до громадянства України; органи страхування — у справах про встановлення факту належності страхового свідоцтва (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31 березня 1995 р. № 5). Отже, Пленум визнає заінтересованими особами суб'єктів, які переслідують різну мету у процесі, — суб'єктів захисту власних інтересів — інших спадкоємців у справах про встановлення факту прийняття спадщини та суб'єктів захисту прав інших осіб — органи державного управління — відділ соціального захисту населення, органи внутрішніх справ, органи страхування, які беруть участь у справі для надання висновку з метою здійснення покладених на них обов'язків і для захисту прав громадян та інтересів держави (ч. З ст. 45 ЦПК України). Аналіз статей 3, 26, 45, 235 ЦПК України свідчить про інше — заінтересовані особи та органи державної влади та місцевого самоврядування визначаються самостійними особами, які беруть участь у справах окремого провадження.

Особи, які беруть участь у справах окремого провадження, можуть вести свої справи у суді особисто або через представників (ст. 38 ЦПК України). їх процесуальні права та, обов'язки визначені ст. 27 ЦПК України, а також нормами,; які врегульовують порядок розгляду певних категорій справ; окремого провадження (розділ IV, глави 2-12 ЦПК України).

3. Процесуальний порядок розгляду справ

Відповідно до ч. З ст. 235 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами цивільного судочинства за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду, а також інших положень,передбачених у розділі IV главами 2-12 ЦПК України. При цьому діють усі інші принципи цивільного процесу, застосовуються загальні положення ЦПК України (розділ І), загальні правила провадження у справі до судового розгляду, правила розгляду їх у судовому засіданні, прийняття рішення та його оскарження. Однак специфічними є правила підсудності, не діють такі форми позовного провадження, як зустрічний позов, заміна неналежної сторони, участь третіх осіб, мирова угода тощо.

Цивільними процесуальними засобами відкриття у суді справ окремого провадження є: 1) звернена до суду вимога про встановлення певних обставин, юридичного становища громадянина чи його майна або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини; 2) процесуальна форма втілення вимоги — письмова заява (статті 236, 242, 246, 251, 257 ЦПК України); 3) процесуальна дія по пред'явленню вимоги до суду; 4) процесуальна форма забезпечення виконання вимоги-звернення до суду особисто або через представника з поданням заяви.

Вимога до суду про відкриття справи окремого провадження має свої складові (елементи) — предмет, підставу, зміст. Предметом вимоги є право на встановлення певного юридичного факту або юридичного становища громадянина, підставою — обставини, що підтверджують їх наявність чи відсутність, а змістом — суть вимоги. У кожній справі елементи вимоги мають свій характер, але, як правило, усі вони або два з них (предмет і зміст) визначені законом.

Рішення суду, ухвалене у справах окремого провадження, примусово не виконується органом судового виконання, але має властивість загальнообов'язковості(ч. 5 ст. 124 Конституції України, ст. 14 ЦПК України) і реалізується державними органами шляхом оформлення майнових або особистих немайнових прав громадян, зокрема через видачу свідоцтва про право на спадщину, право власності, виправлення, поновлення й анулювання у записах цивільного стану тощо. Для всіх справ окремого провадження характерні особливості процесуальних засобів порушення та розгляду справи у суді.

4. Розгляд судом справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою

суд провадження процесуальний юридичний

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування (ч.І ст. 43 ЦК).

У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.

Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті, окрім:

спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини;

Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.

Підсудність. Заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна.

У заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою; обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку. Заява оплачується державним митом у розмірі 8,5 грн. та сплачуються витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 7,5 грн.

Суд до початку розгляду справи встановлює осіб (родичів, співробітників тощо), які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, а також залипле відповідні організації за останнім місцем проживання відсутнього (житлово-експлуатаційні організації, органи внутрішніх справ або органи місцевого самоврядування) і за останнім місцем роботи про наявність відомостей щодо фізичної особи, місцеперебування якої невідоме.

Одночасно суд вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, якщо опіку над майном ще не встановлено.

Суд розглядає справу за участю заявника, свідків, зазначених у заяві, та осіб, яких сам суд визнає за потрібне допитати, і ухвалює рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або про оголошення її померлою.

Після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає рішення відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, - відповідного органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. У разі наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі його за належністю уповноваженому нотаріусу для вжиття заходів з охорони спадкового майна.

Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

У разі одержання заяви про появу фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою, або відомостей про місцеперебування цієї особи суд за місцеперебування N1 особи або суд, який ухвалив рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголосив її померлою, призначає справу до слухання за участю цієї особи, заявника та інших заінтересованих осіб і скасовує своє рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Заяву може бути подано особою, яку було визнано безвісно відсутньою або померлою, або іншою заінтересованою особою.

Копію рішення суд надсилає відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для анулювання актового запису про смерть.

5. Розгляд справ про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами

5.1Подання заяви про усиновлення

Усиновлення - це прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення дитини провадиться у її най вищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.

Відповідно до ст. 208 СК усиновленою може бути:

дитина до досягнення повноліття;

у виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення.

Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку. Дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її знайдення. Такий термін встановлюється з метою падати можливість батькам чи іншим родичам повернути свою дитину.

Якщо па обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати та сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні.

За наявності обставин, що мають істотне значення, суд за згодою органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами. При цьому якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат та сестра мають право знати про нове місце її проживання.

Усиновлювачем дитини може бути::

особа повнолітня та дієздатна;

фізична особа, яка є старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років; у разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років;

подружжя;

Усиновдювачами не можуть бути:

фізичні особи, які обмежені у дієздатності;

особи, визнані недієздатними;

особи, позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

особи, які були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним з їхньої вини;

особи, які перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері;

особи, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;

особи, які не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);

особи, які страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров'я України;

особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини;

особи однієї статі;

особи, які не перебувають у шлюбі між собою, окрім випадків проживання цих осіб однією сім'єю;

чоловік, з яким мати дитини не перебуває у шлюбі, окрім випадків проживання цих осіб однією сім'єю;

жінка, з якою батько дитини не перебуває у шлюбі, окрім випадків проживання цих осіб однією сім'єю;

Якщо дитина має лише матір або лише батька, які у зв'язку з усиновленням втрачають правовий зв'язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка.

Кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач, не обмежується.

До осіб, які мають переважне перед іншими право на усиновлення дитини, відносяться громадянин України:

в сім'ї якого виховується дитина;

який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється;

який усиновляє кількох дітей, які є братами, сестрами;

який є родичем дитини;

подружжя.

Для зібрання інформації про дітей, які залишилися без батьківського піклування і можуть бути усиновлені, ведеться облік. Так, керівники закладів, у яких перебувають діти, які можуть бути усиновлені, передані під опіку, піклування чіт на виховання в сім'ї громадян, службові особи органів опіки та піклування, а також інші особи, яким стало відомо про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, зобов'язані протягом 7 робочих днів подати інформацію про них до відповідних відділів та управлінь районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад.

Районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах рад, якщо не виявилося осіб, які бажали 6 усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом і місяця від дня надходження відомостей про них зобов'язані подати відповідну інформацію до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. А Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, в свою чергу, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом і місяця від дня надходження інформації про дітей, які можуть бути усиновлені, передають її для централізованого обліку до урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини у складі центрального органу виконавчої влади з питань сім'ї та молоді.

Поряд з обліком осіб, які можуть бути усиновлені, здійснюється облік осіб, які бажають усиновити дитину. Цей облік ведеться відділами та управліннями районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад, на які покладається безпосереднє ведення справ, щодо опіки та піклування.

Міністерством освіти Автономної Республіки Крим, відповідними управліннями освіти обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також Центром з усиновлення дітей у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Облік іноземців та осіб без громадянства, які бажають усиновити дітей, ведеться виключно Центром з усиновлення дітей.

Якщо у дитини є батьки (або батько чи мати), то усиновлення здійснюється за їх вільною згодою, що засвідчується нотаріусом. Така згода має бути безумовною та безоплатною та може бути дана ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам, опікунам чи іншим особам, з якими вона проживає, є нікчемною. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення потрібна згода їхніх батьків. Мати, батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

На усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально, окрім випадків, коли він визнаний безвістю відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

Усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:

невідомі;

визнані безвісно відсутніми;

визнані недієздатними;

позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється;

не проживають з дитиною понад 6 місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.

На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а також на усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника незалежно від згоди батьків. Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Усиновлення може бути проведене без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування, якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам.

На усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у закладі охорони здоров'я або навчальному закладі, потрібна письмова згода цього закладу. Усиновлення може бути проведене без згоди цього закладу, якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам.

Якщо дитина за віком та за станом здоров'я усвідомлює усиновлення, то потрібна також і її згода. Згода дається у формі, яка відповідає її вікові. В такому випадку дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення. Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.

Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення. Подання такої заяви через представника не допускається.

Підсудність справ про усиновлення відноситься до виключної територіальної: заява подається за місцем проживання усиновлювача.

Заява про усиновлення може бути відкликана до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

Заява про усиновлення дитини повинна містити: найменування суду, до якого подається заява, ім'я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім'я, по батькові, вік усииовлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров'я дитини. Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір'ю або батьком дитини.

До заяви про усиновлення дитини особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземцями також додаються:

дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади;

висновок компетентного органу відповідної держави про умови їх життя і можливість бути усиновлювачами;

дозвіл компетентного органу відповідної держави на в'їзд усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави;

зобов'язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з дитиною.

До заяви громадян України про усиновлення дитини, яка є громадянином іншої держави, ще додаються:

згода законного представника дитини;

згода компетентного органу держави, громадянином якої є дитина.

Документи усиновлювачів, які є громадянами інших держав, мають бути у встановленому законодавством порядку легалізовані, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі документи повинні бути перекладені па українську мову, а переклад має бути засвідчений нотаріально.

Заява про усиновлення повнолітньої особи повинна містити також дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування та має бути додана згода особи на усиновлення.

5.2 Підготовка та розгляд справ про усиновлення

Під час підготовки справи про усиновлення дитини до розгляду суддя вирішує питання про участе у пій як заінтересованих осіб відповідного органу опіки та піклування, а у справах, провадження в яких відкрито за заявами іноземних громадян, - уповноваженого органу виконавчої влади.

Орган опіки та піклування повинен подати суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини. До висновку органу опіки та піклування мають бути додані:

акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання;

свідоцтво про народженім дитини;

3)медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток;

у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення;

інші документи у разі необхідності.

Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов'язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо зона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.

Суд розглядає справу про усиновлення повнолітньої особи з обов'язковою участю заявника (заявників), усиновлюваної особи, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.

Для забезпечення таємниці усиновлення у випадках, встановлених Сімейним кодексом України, суд розглядає справу в закритому судовому засіданні.

За результатами розгляду заяви про усиновлення суд ухвалює рішення.

За клопотанням заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати і місця народження усиновленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновленої повнолітньої особи, про запис усиновлювачів батьками (ч.З ст. 255 ЦПК).

Судові витрати, пов'язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (заявників). Якщо після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили батьки дитини відкликали свою згоду на її усиновлення, суд скасовує своє рішення і поновлює розгляд справи.

У разі відкликання заяви про усиновлення після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили, суд скасовує своє рішення і залишає заяву без розгляду.

Усиновлення вважається здійсненим з дня набрання законної сили рішенням суду. Для внесення змін до актового запису про народження усиновленої дитини або повнолітньої особи копія рішення суду надсилається до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення, а у справах про усиновлення дітей іноземцями — також до уповноваженого органу виконавчої влади.

Відповідно до ч.2 ст. 226 СК дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення, але після досягнення нею чотирнадцяти років ця дичина має право на одержання інформації щодо свого усиновлення. Одночасно усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття.

Якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, службові особи при виявленні її згоди на усиновлення зобов'язані вживати заходів щодо забезпечення таємниці усиновлення віт самої дитини.

Особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення, а також інші особи, яким став відомий факт усиновлення, зобов'язані не розголошувати її, зокрема і годі, коли усиновлення для самої дитини не є таємним (ст. 228 СК).

Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв'язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні.

Правові наслідки усиновлення:

припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням;

при усиновленні однією особою ці права та обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка;

якщо після смерті одного з батьків дитини або визнання його недієздатним другий з батьків дитини вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у повторному шлюбі бажають усиновити дитину, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, рідні брати та сестри дитини мають право подати до суду заяву про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв'язку;

виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням;

усиновлювачеві надаються права і покладаються па нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини;

особі, яку усиновлено, надаються права і покладаються па неї обов'язки щодо усииовліовача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків;

дитина, яка усиновлена, зберігає права на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення.

Усиновлення за рішенням суду може бути визнане недійсним або скасоване.

Усиновлення визнається недійсним за рішенням суду у таких випадках:

було проведене без згоди дитини та батьків, якщо такт; згода була необхідною;

усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, які виникають у результаті усиновлення (фіктивне усиновлення);

було проведене на підставі підроблених документів;

у разі відсутності згоди на усиновлення осіб, які повинні надавати таку згоду;

якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із подружжя не мав наміру продовжувати шлюбні відносини з подружжя, дитина якого була усиновлена.

Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду (ст. 238 СК), якщо:

воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання;

дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;

між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.

Скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття, але усиновлення може бути скасоване після досягнення дитиною повноліття, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров'ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім'ї та може бути скасовано судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися

Усиновлення скасовується від дня набрання чинності рішенням суду.

Висновки

Підводячи підсумки, моєї роботи, можна виділити, що окреме провадження – це процесуальний порядок розгляду визначених ЦПК справ про встановлення певних обставин (юридичних фактів) або певного юридичного стану осіб. Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна з справ окремого провадження має свої, лише їй властиві особливості. Однак усі ці справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного провадження і справ, що виникають з адміністративно-правових відносин.

В окреме провадження об’єднуються різні категорії справ, спільною ознакою є відсутність спору на цивільне право (підвідомчому суду) і сторін з протилежними юридичними інтересами.

Отже, особливістю справ даного провадження є й те, що при розгляді таких справ не застосовуються деякі інститути і категорії властиві позовному провадженню: співучасть; відмова від позову; треті особи; визнання позову; мирова угода; недопустимість звернення до третейського суду або товариського суду.

Отже, до категорій справ, які розглядаються судом в порядку окремого провадження відносять справи про: визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника; про усиновлення дітей, які проживають на території України; визнання спадщини відумерлою; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб; передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності. У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.

Таким чином, можна зробити висновок, що до осіб, які беруть участь у справі, в окремому проваджені належать: заявник та заінтересовані особи, представники заявників та заінтересованих осіб, прокурор, органи державного управління та інші, які захищають права та законні інтереси інших осіб. А заявник – це особа, на захист охоронюваних законом інтересів якої розпочато провадження у справі, причому незалежно від того, з чиєї ініціативи воно порушено.

Отже, окреме провадження в цивільному процесі відіграє значну роль. Судові органи мають можливість розширити свою діяльність по виконанню правоохоронної функції і сприяти зміцненню законності в діяльності органів держави і місцевого самоврядування, а громадяни та організації — використати судовий порядок для захисту своїх суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Література

1.М.Й. Штефан Цивільний процес ст. 430-441 Київ 2005;

2. Я.П. Зейкан Коментар цивільного процесуального кодексу Україна 2006р.

3. С.С. Бичкова Цивільне процесуальне право Київ 2006р.

4. С.І. Чорнооченко Цивільний процесс Видання – 2 Київ 2005;

5. Червоний Ю.С. Харків, Одисей – 2003;

6. С.В. Васил’єв. Харків, Одисей- 2006.

7. Васьковский Е. В. Учебник граждаиского процесса. — М., 1914. — С. 4-5, 515.

9. Гражданский процес. — М., 1993. — С. 348;

10.Фурса С. Я. Окреме провадження в цивільному процесі України. — К., 1999. — С. 27-42;

11.Фурса С. Я. Окреме провадження як складова частина цивільного процесу. — К., 1998.

12.Жеруолис И. Сущность советского гражданского процесса. — Вильнюс, 1969. — С. 198, 200;

13.Штефан М.Й. Социалистические организации как заявители и заннтересованные лица по делам особого производства // Проблемы правоведения. — 1977. — № 36. — С. 134-135;

14. Право України. — 2006г. — № 7-8. — С. 35-38, 70-73;

15. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1995. — № 3;

16. Практика судів України в цивільних справах. — Ч. 2. — С. 284-285, 290;

17.Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Київ, 2005