Вступ
Тема цієї курсової роботи – «Система законодавства». Питання системи законодавства довгий час є актуальним у межах теорії держави і права. Система законодавства тісно пов'язана з системою права, але має деякі відмінності. Ця тема є цікавою в теорії держави і права, тому що багато вчених розглядають різних характер зв’язків між цими двома системами.
Ця тема достатньо освітлена в юридичній літературі. Укази Президента, закони, видані Парламентом, нормативно-правові акти – елементи системи законодавства. Існує ряд публікацій в літературі (статті в юридичних журналах і газетах), які розкривають різні питання зв’язані з системою законодавства. Також є ряд монографічних праць з цієї теми.
Мета роботи:
– дослідження системи законодавства;
– визначення взаємозв’язків системи права і системи законодавства;
– дослідження систематизації нормативно-правових актів;
– розгляд системи законодавства та систематизації нормативного матеріалу на прикладі України.
Курсова робота складається з кількох частин. У першій частині йде мова про систему законодавства, її структуру. Також розкриваються теми галузей і інститутів законодавства. Друга частина присвячена проблемам систематизації нормативно-правових актів. У третій частині роботи розглянута система законодавства на прикладі України, також визначені недоліки систематизації нормативних актів в нашій державі.
Актуальність досліджень цієї теми в тому, що знання особливостей системи законодавства, а також систематизації правових актів важливе як для майбутніх фахівців в галузі права, так і для людей інших сфер діяльності: політиків, соціологів і т.д.
1. Система законодавства: поняття, види
1.1 Поняття «законодавство» і «система законодавства
Деякі фахівці в галузі права зазначають, що термін «законодавство» і «система законодавства» дуже близькі і водночас не тотожні. Терміном «законодавство» підкреслюється зовнішній результат законотворчості, виражений у його формах, а терміном «система законодавства» розкривається внутрішня структура ієрархічно супідрядних елементів законодавства.
Система законодавства – це сукупність діючих у державі нормативно – правових актів, які відбивають внутрішні характеристики права і яким притаманні єдність та структурна узгодженість. Система законодавства складається в результаті закріплення правових норм у нормативно-правових актах і систематизації цих актів. Іншими словами, система законодавства – це сукупність джерел права, які є формою вираження правових норм. Право не існує поза законодавством. Вони співвідносяться як форма та зміст. Саме в законодавстві правові норми та їх різні структурні утворення отримують свій реальний вираз, зовнішній прояв. В цьому система права та система законодавства в цілому узгоджуються.
В юридичній науці поняття «система законодавства» розглядається у широкому та вузькому розумінні. Так, у широкому розумінні, система законодавства
– це одна з форм існування права, спосіб надання юридичного значення нормам права, засіб їх організації та поєднання у статті нормативно-правових актів та інших правових приписів. Широке трактування включає в поняття законодавства: акти законодавчих органів і підзаконні акти (акти органів управління та ін.). Крім того, це система всіх виданих і впорядкованих державними органами, безпосередньо народом або-уповноваженими суб’єктами нормативно-правових актів (законів та підзаконних нормативно-правових актів). У вузькому розумінні система законодавства – це система усіх виданих парламентом або уповноваженими суб’єктами, у тому числі і народом на референдумі – законів. Вузьке розуміння – акти законодавчих органів: закони і постанови парламенту про введення цих законів у дію. Система законодавства є формою існування правових норм, засобом їх організації у правові акти.
Сьогодні перевага віддана вузькому трактуванню законодавства. Ця система є зовнішнім відображенням системи права, яка набуває реальності саме в чітких, формально-визначених нормативно-правових актах, що служить зовнішньою формою об’єктивації правових норм. Вона має складну структуру. Можна виділити горизонтальну, вертикальну, федеративну і комплексну будови системи законодавства.
1.2 Структура системи законодавства
Структура системи законодавства – це зумовлена системою права внутрішня організація нормативно-правових актів, що виражається у їх єдності, об’єктивності, визначеності, а також у розподілі законів та підзаконних нормативно-правових актів за галузями та інститутами.
Існують такі види системи законодавства: горизонтальна (галузева) будова системи законодавства – за предметом правового регулювання; вертикальна (ієрархічна) будова системи законодавства – класифікація за – юридичною чинністю актів; федеративна будова системи законодавства –класифікація за особливостями форми державного устрою (державно-організаційна); комплексна будова системи законодавства.
Горизонтальна (галузева) будова системи законодавства – це структура системи законодавства зумовлена предметом правового регулювання – фактичними суспільними відносинами, на основі яких відокремлюються галузі системи законодавства, що відповідають галузям системи права. Наприклад, конституційне право – конституційне законодавство, трудове право – трудове законодавство. В інших випадках – існує галузь права, а галузь законодавства ні. Наприклад, морське право є, а відповідної галузі законодавства не існує.
Вертикальна (ієрархічна) будова системи законодавства – це структура системи законодавства побудована на юридичній силі нормативно-правових актів, зумовлена ієрархією органів державної влади, які приймають відповідні нормативно-правові акти. Найвищу силу має Конституція, прийнята парламентом або в результаті референдуму. На її основі приймаються всі інші нормативно-правові акти. Далі йдуть конституційні закони, кодифіковані закони, звичайні закони та підзаконні нормативно-правові акти, які видаються на виконання законів і не повинні суперечити їм.
Не обов'язково, щоб нормативні акти, що входять до складу законодавства, мали форму закону. Важливо, щоб у конституції була вказівка на них як таких, що мають силу закону. До складу законодавства припустимо включати нормативно-правові акти Президента, уряду, видані в порядку делегування їм законодавчих повноважень, тобто переданих законодавчим органом (парламентом) відповідно до конституції. Це так зване «делегування Законодавство» (Франція, Великобританія та ін.).
Федеративна будова системи законодавства – це структура системи законодавства зумовлена федеративною формою державного устрою, у межах якої розрізняють два рівні системи нормативно-правових актів: федеративне законодавство і законодавство суб’єктів федерації, які внутрішньо мають горизонтальну і вертикальну будову.
Комплексна будова системи законодавства – це структура системи законодавства, яка зумовлена існуванням у системі законодавства комплексних утворень, що складаються на основі певного об’єкта правового регулювання і особливостей державного правління у цій сфері. До таких утворень належать природоохоронне, транспортне, господарське законодавство. На рахунок комплексної системи законодавства виникають різні тлумачення. Наприклад, кандидат юридичних наук – К.Г. Волинка виносить його, як окремий вид до галузевої, вертикальної і федеративної будови. Інша точка зору у доктора юридичних наук – О.Ф. Скакун, яка визначає комплексне (міжгалузеве) законодавство, як вид галузевого законодавства. Вона ділить галузеве законодавство на 2 види:
Спеціальне (внутрішньогалузеве) законодавство – це система нормативних приписів, що виражають норми підгалузі (рідше інституту) права. Тут підгалузь або інститут права становить спеціальне законодавство, що є частиною певної галузі законодавства.
Комплексне (міжгалузеве) законодавство – система нормативних приписів, що виражають норми декількох галузей, підгалузей, інститутів права, які становлять відносно самостійну (комплексну) сферу громадського життя. Тут галузь законодавства створюють об'єднані міжгалузеві інститути права.
1.3 Види галузей і інститутів законодавства
Галузь законодавства вважається вищим рівнем галузевої структури системи законодавства. Це найбільш велике об’єднання нормативних актів та їхніх частин з певних сфер правового регулювання. Іншими словами, галузь законодавства – це система нормативно-правових актів, об’єднаних за певними сферами правового регулювання суспільних відносин. Внутрішню будову галузі законодавства складають інститути законодавства, які регулюють певну сторону однорідних суспільних відносин.
Скакун О.Ф. наводить такі ознаки галузі законодавства:
– наявність основного акта, як правило, кодифікованого, котрий визначає цілісність галузі (конституція кодекс, основи законодавства).
– сукупність актів об’єднаних за предметом правового регулювання, яким є вид або сфера якісно однорідних суспільних відносин (охорона здоров’я, культура, наука;
– єдність змісту об’єднаних актів – це єдність принципів правового регулювання, єдність джерел формування норм, спільність основних положень;
– єдність форми – акти усередині галузі повинні бути зовні упорядковані таким чином, щоб собою складали єдине ціле;
– системні зв’язки актів усередині даної галузі з актами інших галузей законодавства через нормативні приписи, що містяться в їх статтях;
– формально-логічний поділ галузей законодавства на інститути законодавства.
Не доцільно буде здійснювати поділ галузей на основні і не основні, виділяти і підносити одні галузі над іншими, адже кожна галузь слугує загальним цілям усієї системи законодавства і одночасно виконує цілком визначену власну роль, має свою соціальну цінність.
Інститут законодавства – сукупність нормативних приписів галузі законодавства, що виражають зміст взаємозалежних правових норм, які регулюють певну групу (вид) суспільних відносин, а також суспільні відносини або їх елемент. Інститут законодавства – є нижчий, але водночас важливий елемент в системі законодавства. Функціонування всієї системи законодавства залежить від ефективності його дії. Існують такі ознаки законодавства: інститут законодавства є сукупністю нормативних приписів галузі законодавства; виступає матеріальним вираженням інституту права; базується не лише на загальних положеннях і принципах законодавства, але й на певному (головному для нього) внутрішньо-галузевому регулятивному принципі. Як правило, види інститутів законодавства визначаються інститутами права.
Юридична практика виділяє такі види законодавства: галузеві – це сукупність нормативних приписів, що виражають зміст взаємозалежних норм однієї галузі права; міжгалузеві – сукупність нормативних приписів, що виражають зміст взаємозалежних галузей права; комплексні (суміжні) – сукупність нормативних приписів, що виражають зміст взаємозалежних норм, об’єднаних з декількох суміжних галузей права.
Галузь і інститут законодавства різняться між собою. Насамперед, за обсягом регулювання. Галузь виражає зміст системи норм права, яка регулює усю сукупність однорідних суспільних відносин, а інститут же відтворює зміст норм права, що регулюють різні сторони одних типових суспільних відносин, або його відміні ознаки.
1.4 Співвідношення системи права і системи законодавства
|
Система права |
Система законодавства |
|
невидима, тому будову права; динамічна система; це система норм, логічно поділених на галузі, підгалузі, інститути права залежно від предмета і метода правового регулювання; формується об’єктивно відповідно до існуючих суспільних відносин; нормативно-правовий матеріал не має юридичної чинності; має лише галузеву (горизонтальну) будову; норма права – первинний елемент галузі права, що завжди має чітку структуру (диспозиція, санкція, гіпотеза); усі галузі права мають свій предмет і метод правового регулювання, де метод є визначальним; первинний елемент системи права – норма; 10. структурні елементи (норми права) не мають назв статей, глав, розділів тощо. |
видима, зовнішня форма вираження і закріплення системи правових норм; статична система; це система законодавчих актів, що складаються з нормативних приписів, які поділені на галузі і інститути законодавства в залежності від предмета регулювання; явище суб’єктивно-об'єктивне, оскільки виникає в результаті цілеспрямованих дій уповноважених суб’єктів (парламенту чи народу) і тому включає ще й суб’єктивний момент, окрім об’єктивного; існує юридична сила законодавчих актів; має як горизонтальну, так і вертикальну будову в залежності від устрою держави; первинним елементом законодавчого акта є нормативний припис, що служить формою виразу норми права й укладений в статті акта; у ряді галузей законодавства є лише предмет правового регулювання, вони не мають єдиного методу; 9. первинний елемент системи законодавства – нормативно-правовий акт; 10. структурні елементи (нормативно-правові акти) завжди мають назви розділів, глав, статей тощо. |
Система права і система законодавства виступають одними з найважливіших системних категорій в юриспруденції. Вони – два аспекти однієї суті, які виступають як зміст і форма. Система права і система законодавства – це тісно взаємопов'язані категорії, що відображають суть права, вплив і залежність між ними є взаємними. Якщо поняття системи права характеризує внутрішню права – його зміст, що об'єктивно відповідає характеру регульованих правом суспільних відносин, то поняття системи законодавства відображає основну зовнішню сторону права, що виражає будову системи його джерел, тобто систему нормативно-правових актів.
Система права носить об'єктивний характер і обумовлена соціально-економічними відносинами в суспільстві, її елементами, як відомо, є норма права, галузь, підгалузь, інститут. На відміну від системи права, система законодавства – це система нормативно-правових актів, які є зовнішньою формою існування правових норм, засобом надання їм загальнообов'язковості.
Система законодавства – не просто сукупність таких актів, а їхня диференційована система, заснована на принципах субординації і координації її структурних компонентів. У формуванні системи законодавства значне місце займає суб`єктивний чинник, обумовлений потребою правової практики, необхідністю враховувати зміни у формах людського спілкування. Функціональну основу людського життя становить взаємозв’язок та взаємозалежність різних за своїм змістом суспільних відносин. У певні сфери людської діяльності об’єктивно включається багато різновидів соціальних зв’язків. Не завжди можливо виявити таку ізольовану область суспільного життя, де б переважав тільки один вид суспільних відносин, що є предметом регулювання однієї галузі права. Звідси практична необхідність охопити загальним правовим регулюванням усю багатоманітність суспільних відносин, що виникають у різних сферах людської життєдіяльності (на виробництві, в побуті, у сфері послуг, охорони здоров’я).
Таким чином, система права і система законодавства не тотожні. Між ними є істотні розбіжності, що дає підстави говорити про їхню відносну самостійність.
Галузі законодавства не завжди збігаються з галузями права. Така розбіжність може виявлятися по-різному. В першому випадку може бути галузь права, а галузі законодавства немає, наприклад в Україні це – фінансове право, право соціального забезпечення, сільськогосподарське право. Такі галузі права не кодифіковані, їхній нормативний матеріал розосереджений по різних правових актах, що потребують уніфікації. В іншому випадку галузь законодавства існує без окремої галузі права (Митний кодекс, Повітряний кодекс, Водний кодекс). Може бути й ідеальний варіант, коли галузь права збігається з галуззю законодавства (цивільне, кримінальне, трудове, адміністративне і т. ін.). Вченні-правознавці визначають цей варіант, як найбільш бажаний, тому що зближення двох систем, їхній гармо-нійний розвиток підвищує ефективність правового регулювання. Існують також комплексні галузі законодавства, що виникли в результаті сполучення норм адміністративного, цивільного і деяких інших галузей права. Однією з них є господарське законодавство.
2. Систематизація нормативно-правових актів
2.1 Поняття та види систематизації
Систематизація законодавства – це постійна форма розвитку і упорядкування діючої правової системи. У сучасних цивілізованих державах є значна кількість нормативних актів, що приймаються різними правотворчими органами. Правотворчість весь час перебуває в дії в силу динамізму соціальних зв’язків, виникнення нових потреб суспільного життя, які потребують правового регулювання. Журавський В.С. зазначає: «…прийняття нових нормативних актів, внесення до них змін, скасування старих нормативних рішень об’єктивно обумовлює упорядкування всього комплексу чинних нормативних актів, їх укрупнення, приведення у певну науково обґрунтовану систему, видання різного роду збірників і зібрань законодавства. Таку діяльність з приведення нормативних актів у єдину, упорядковану систему називають систематизацією законодавства.»
Систематизація законодавства – упорядкування та вдосконалення законодавчих та інших нормативно-правових актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх збірників. Систематизація законодавства є передумовою ефективності чинного законодавства, усунення суперечностей і прогалин.
Систематизація необхідна для: підвищення ефективності та якості законодавства; забезпечення доступності використання нормативно-правових актів громадянами, державними органами, громадськими організаціями, комерційними корпораціями; сприяє вивченню та дослідженню законодавства.
Практичне значення систематизації законодавства підкреслював ще в 1833 р. найвидатніший кодифікатор Європи і Росії М. Сперанський. Він наголошував на значенні систематизації як для реальних потреб держави, так і для юридичної науки.
У різні періоди життя і розвитку країни потреби у систематизації законодавства – різні. Коли протягом багатьох років накопичується велика кількість нормативно-правового матеріалу, коли діє значна кількість нормативних актів, прийнятих у різні періоди, до того ж є такі, що дублюють один одного, то тоді систематизація законодавства необхідна. В умовах же революційного перетворення правової системи, систематизація законодавства відступає на другий план.
Зазвичай у поняття систематизація вчені відносять чотири самостійні форми правової діяльності: збирання державними органами, підприємствами, фірмами й іншими установами і організаціями чинних нормативних актів, їх оброблення і розміщення за певною системою, зберігання, а також видання довідок для зацікавлених органів, установ, окремих осіб за їх запитаннями (облік нормативних актів); підготовка і видання різного роду зібрань і збірників нормативних актів (інкорпорація); підготовка і прийняття укрупнених актів на базі об’єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання; підготовка і прийняття нових актів (типу кодексів), в яких зібрані як старі норми, що виправдали себе, так і нові нормативні приписи (кодифікація законодавства).
Вчені-правознавці розрізняють такі форми (способи) систематизації норматив-но-правових актів: кодифікація, інкорпорація, консолідація.
2.2 Облік нормативних актів та його форми
Облік визначають, як технічну передумову цих трьох способів. Облік – є діяльністю щодо накопичення нормативно-правових актів, підтримання в контрольному стані, а також створення пошукової системи, яка забезпечує ефективний пошук необхідної правової інформації. Іншими словами, це – письмове фіксування виданих нормативно-правових актів (у спеціальних часописах, у комп'ютері, на картках), їхня обробка і розташування за певною системою, збереження, а також видача довідок зацікавленим органам, установам, окремим особам на їхні запити.
Особливу роль систематизація законодавства має в роботі судових і прокурорських органів, адвокатури. Також, облік необхідний для підготовки проектів законодавчих та інших правових актів, для складання різного роду збірників законодавства і зведених кодифікованих актів, для здійснення довідково-інформаційної роботи. Крім того, без належного обліку нормативно-правових актів не можлива ефективна правова просвіта, діяльність наукових та навчальних юридичних установ.
Облік нормативно-правових актів можуть здійснювати державні органи і недержавні організації, підприємства й інші установи як для зовнішнього користування, так і для внутрішнього.
Журавський В.С. виділяє такі принципи організації обліку законодавства:
– Повнота інформативного масиву, що забезпечує фіксацію і забезпечення обсягом довідкової інформації, відсутність прогалин у інформаційному масиві.
– Достовірність інформації, що заснована на використанні офіційних джерел опублікування нормативних актів, а також на своєчасній фіксації внесених змін в акти, включені в інформаційний фонд.
– Зручність використання, необхідна для оперативного і якісного пошуку відомостей про право.
Найпростіший вид обліку законодавства – журнальний облік – це фіксація реквізитів нормативно-правових актів у спеціальних журналах, а більш досконалою формою обліку законодавства – є картотечний облік.
Журнальний облік може здійснюватися за хронологічним, алфавітним, предметним чи системно-предметним принципами.
Хронологічний принцип означає, що всі нормативні акти, які підлягають обліку в певній установі чи організації, реєструються в журналі за датами їх прийняття. Акти різної юридичної сили підлягають окремій реєстрації, як правило.
Алфавітно-предметна реєстрація вважається більш досконалим видом обліку нормативних актів, що надходять у певну установу чи організацію. При такій реєстрації акти фіксуються за предметними рубриками, що розташовані у алфавітному порядку.
Як оптимальну форму журнального обліку, визначають тематично-предметну. При ній рубрики розділів журналу всього масиву законодавства діляться на певні галузі, підгалузі, юридичні інститути. Можливості журнального обліку досить скромні. Він використовується лише там, де інформаційний масив невеликий або обмежений досить вузькою проблематикою.
Існує ще один вид обліку законодавства – картковий облік. Це створення карткової системи (різного роду карток), що відповідають і формуються за певними критеріями. Зазвичай така форма обліку використовується в органах законодавчої, виконавчої і судової влади, також у великих установах і організаціях, які працюють з широким колом нормативних актів і потребують різнорівневої інформації.
На картках картотеки можуть бути зафіксовані основні реквізити акта – вид акта, заголовок, дата видання, місце офіційного опублікування, або повний текст акта. Рубрики і картотеки визначаються на базі певного, виробленого заздалегідь словника. Відповідні картки можна шукати або ручним способом, або напівавтоматизованим, або автоматизованими режимами.
Головною перевагою карткового обліку є те, що можна оперативно вносити зміни чи корективи у картки відповідно з останніми змінами, внесеними в акт, розміщений на картках. Картки у картотеці розміщують за алфавітно-предмет-ним, хронологічним, або предметно-галузевим принципом.
Наступна форма обліку законодавства – ведення контрольних текстів чинних нормативних актів, тобто це внесення в текст офіційного видання закону, указу, постанови, чи іншого нормативного акту відміток про зміну доповнення чи скасування таких актів чи їх частин з вказівками на ті акти, на підставі яких зроблені відмітки.
Діяльність певних органів, установ може поєднувати в собі різні форми обліку законодавства, що доповнюють одна одну. Поєднання різних форм обліку сприяє підвищенню ефективності довідково-інформаційної служби у галузі законодавства.
2.3 Кодифікація, інкорпорація та консолідація, як елементи систематизації
Кодифікація – спосіб (форма) систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці, тобто удосконалення через зміну змісту (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створення зведеного нормативного акта, об’єднання у новий єдиний нормативно-правовий акт. Це підготовка і прийняття нових актів, у яких містяться узгодженні між собою норми старих актів, що виправдали себе, і нові нормативні розпорядження. Кодифікаційна робота здійснюється виключно державними органами згідно з їх компетенцією і має офіційний характер.
Мета кодифікації – оновлення законодавства, усунення суперечностей, прогалин, приведення до вимог сучасності. Наприклад, Ведєрніков Ю.А. зазначає: «Така форма систематизації націлена на докорінну переробку чинного законодавства шляхом підготовки та прийняття нового кодифікованого акта. Вона сприяє стабільності законодавства, тому кодифікаційні акти покликані бути основою законодавчої діяльності. Кодифікація у зв’язку з цим може мати лише офіційний характер».
Теорія держави і права визначає такі результати кодифікації:
Кодифіковані закони:
– Конституція;
– Кодекс – юридично і логічно цілісний, внутрішньо-узгоджений кодифікаційний акт, що забезпечує докладне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, які певною
мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі законодавства;
– Основи законодавства – кодифікаційний акт, що містить концептуальні поняття, цілі і завдання правового регулювання, принципи, які встановлюють основні напрямки регулювання певної сфери суспільних відносин. Зазвичай, такий акт складається з нетипових норм – норм-дефініцій, норм-цілей, норм-принципів, забезпечує зв’язок і узгодженість норм тих чи інших інститутів або галузей права.
Кодифіковані підзаконні акти:
– Статут – кодифікований підзаконний акт, який регулює роботу певних відомств, організацій, міністерств, певну сферу управління;
– Положення – кодифікаційний акт, що становить собою систему нормативних приписів, що визначає правовий статус, завдання і компетенцію державних органів і установ. Постановою уряду положення затверджується як кодифікований підзаконний акт;
– Правила – кодифікований підзаконний акт, що являє собою систему нормативних приписів, яка визначає не правовий статус, а порядок якогось виду діяльності.
Є правила, які мають загальнодержавне значення, вони затверджуються постановою уряду.
За обсягом виділяють такі кодифікації:
1. Загальна кодифікація. При такій кодифікації створюється зведення кодифікаційних актів для основних галузей законодавства. Наприклад, загальним єдиним кодифікаційним актом конституційного права є Конституція.
2. Галузева кодифікація. За такої кодифікації припускається об`єднання правових норм певної галузі права у строго встановленому порядку. Така кодифікація посідає провідне місце серед інших видів кодифікації, тому що розподіляє нормативний матеріал відповідно до предмета і методу правового регулювання.
3. Міжгалузева (комплексна) кодифікація. Це об`єднання правових норм не відповідно до галузей права, а за принципом регулювання значної сукупності суспільних відносин у сфері державної діяльності, галузі господарства або соціально-культурного будівництва.
4. Спеціальна (внутрішньогалузева) кодифікація. Така кодифікація припускає об`єднання правових норм конкретного інституту або підгалузі права певної галузі. Цей вид кодифікації, як і комплексна, доповнює галузеву кодифікацію.
Кодифікація сприяє стабільності законодавства. Найчастіше кодифікації піддаються норми, що розраховані на довготривалий проміжок часу. Найбільш динамічні сфери регулюються поточним законодавством. Кодифікаційні акти повинні бути основою законодавчої діяльності. Кодифікація завжди має офіційний характер.
Інкорпорація – вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірники у певному порядку вже наявних нормативних актів без зміни змісту норм права, які містяться в них. Результатом інкорпорації є збірники, де нормативно-правовий матеріал розташований за певними критеріями. Такими критеріями є: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо.
При такому способі систематизації, як інкорпорація нормативний акт опрацьовується – із нього викидаються положення, які втратили силу; включаються внесені зміни і доповнення; викидаються відомості про осіб, які підписали акт. Журавський В.С. зазначає: « Саме ця властивість інкорпорації – збереження незмінним змісту нормативного регулювання – відрізняє її від кодифікації і консолідації.»
Поділ інкорпорації на окремі види можна проводити за різними підставами:
1) За юридичним значенням:
– офіційна інкорпорація – передбачає затвердження збірників інкорпорованих актів від імені компетентних державних органів та ці збірники, що видаються, є офіційною формою опублікування і на них можна послатися при вирішенні юридичних питань;
– неофіційна – немає обов’язкового характеру, здійснюється науковими установами, видавництвами, навчальними закладами, іншими суб’єктами юридичної діяльності для зручності у користуванні нормативним матеріалом, тому видані збірки мають лише довідковий, інформаційних характер.
2) За обсягом: загальна (генеральна); галузева; міжгалузева; спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства).
3) За критеріями об`єднання є:
– хронологічна – упорядкування нормативних актів здійснюється у певній послідовності за ознакою часу опублікування і набрання чинності;
– предметна – нормативні акти об'єднаються на підставі суспільних відносин, що становлять відокремлений предмет правового регулювання, тобто за галузевою ознакою;
– суб`єктивна – в залежності від органу, який видав інкорпоровані акти.
Правоохоронні органи для полегшення право реалізації здійснюють систематизацією як законів, так і підзаконних нормативно-правових актів. Систематизуючи закони та підзаконні нормативно-правові акти вище стоячих органів, правоохоронні органи використовують інкорпорацію.
Таким чином відбуваються об’єднання цілісних нормативно-правових актів, у збірки правового матеріалу за критерієм, який обирає сам систематизатор.
Консолідація – форма систематизації нормативно-правових актів, яка полягає в об`єднанні певної кількості нормативно-правових актів, виданих у різний час по самому предмету правового регулювання в єдиний нормативно-правовий акт з усуненням протиріч і повторень, матеріали розміщується у логічному порядку, зазвичай, без зміни змісту, не вносить зміни і новели в чинне законодавство. Змінюється форма правових актів, але не їх зміст. Інакше: консолідація виражається в підготовці і прийнятті укрупнених актів на основі об'єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання.
Консолідація – це щось середнє між кодифікацією і інкорпорацією. Вона використовується там, де неможлива кодифікація. Консолідовані акти використовується як посібники, директивні документи для осіб, які працюють у відповідних державних або громадських організаціях.
Теорія держави і права виводить такі цілі консолідації – систематизувати нормативний матеріал, який неможливо кодифікувати; усунути множинність нормативно-правових актів, позбавити їх надмірної роздробленості; об`єднати загальні положення поточної правотворчості в блоки.
Результатом консолідації нормативного матеріалу є видання Зводу законів. Звід законів – офіційна збірка законодавства, що видається державою, в якій поміщаються зведені в одне видання і розташовані в певному порядку (систематичному, хронологічному і др.) чинні нормативні акти.
Звід законів відрізняється від збірників нормативних актів такими ознаками:
може бути лише офіційним виданням – здійснюється від імені і за дорученням правотворчих органів з подальшим схваленням у цілому, або кожного тому окремо; є результатом великої законодавчої, юридико-технічної роботи; являє собою зведене в єдине ціле чинного законодавства.
Останнім часом консолідовані збірники законів набули популярності в країнах Заходу: Звід законів США, Зібрання федерального права ФРН та ін.
3. Система законодавства України
3.1 Структура та загальна характеристика законодавства України
Законодавство складається із великої кількості актів, прийнятих державними органами в різні історичні періоди. Час від часу виникає необхідність приведення його в чітку систему, ліквідації протиріч шляхом внесення змін і доповнень, здійснення систематизації.
Законодавства має свою структуру – спосіб зв’язку між її елементами. Система законодавства України має кілька структурних «зрізів», виокремлення кожного з яких має у своїй основі той чи інший критерій. Саме в залежності від цих критеріїв розрізняють функціональну, горизонтальну, ієрархічну структури.
В залежності від функціонального призначення нормативно-правового матеріалу можна виокремити:
– головні правові акти, що виконують ключову функцію носія певної сукупності нормативно-правових приписів. Це базові нормативно-правові акти в своїй першо-початковій редакції, наприклад, основи законодавства, кодекси;
– допоміжні нормативно-правові акти, що вносять часткові зміни в головні (чинні) нормативно-правові акти. За своєю формою вони являють собою найрізноманітніші акти, від одиночних, що вносять зміни в одну статтю або припис, до таких, що являють собою викладення акта в певній редакції;
– нормативно-правові акти, які припиняють юридичну силу окремих нормативних положень або їх структурних частин – статей, приписів, абзаців тощо. Особливістю цього виду актів вчені визначають те, що вони містять тільки припис про визнання недіючими тих чи інших нормативно-правових актів або їх структурних частин.
За обсягом нормативного матеріалу вчені-правознавці вирізняють такі елементи горизонтальної структури законодавства України:
Нормативно-правовий припис; Нормативно-правовий акт; Інститут законодавства;
Галузь законодавства.
Залежно від юридичної сили нормативно-правових актів, що визначається місцем право установчого органу в державному апараті, вирізняють вертикальну структуру вітчизняного законодавства. Відповідно до Конституції в Україні вертикальна структура має такі складові:
1) Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим. Головне місце в вертикальній системі законодавства України посідає Конституція України і закони, що встановлюють головні засади правового регулювання. Такі закони називають конституційними. Конституція має найвищу юридичну силу і є першоосновою усієї системи нашого законодавства.
2) Кодекси – це кодифіковані закони всередині законодавства. Український професор юридичних наук. М.В. Цвік каже, що головне призначення кодексів – забезпечення на основі науково-обґрунтованих принципів комплексного, всебічного і цілісного вирішення тих чи інших завдань економічного і соціального розвитку суспільства. Кодифіковані закони направлені на те, щоб надати формальної визначеності нормам певної галузі права. Вони є активним центром регулювання суспільних відносин.
Відповідно до традицій систематизації законодавства України, кодекс складається з двох частин: Частина І. Загальна частина; Частина ІІ. Особлива частина.
Кожна з частин поділяється на розділи, розділи, при необхідності, на глави, які складаються з окремих статей.
3) Нормативні укази і розпорядження Президента України, які видаються згідно і у відповідності з Конституцією України.
4) Підзаконні нормативно-правові акти органів виконавчої влади – постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази і інструкції Міністерств, Державних комітетів України.
5) Акти органів виконавчої влади на місцях.
6) Акти місцевих органів самоврядування по здійсненню функцій, делегованих їм державними органами.
Перелік структури вітчизняного законодавства є невичерпним. Згідно з тлумаченням Конституційного Суду України від 9 липня 1998 г. поняття законодавства включає закони, міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою, а також постанови Верховної Ради, укази Президента, Декрети і постанови Кабінету Міністрів, прийняті у межах їх повноважень і відповідно до Конституції і законів
України.
В Україні визнається пріоритет міжнародного права над національним, що випливає з Декларації про державний суверенітет України і Конституції України. Відповідно до п. 2 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» при розбіжності правил міжнародного договору України з правилами її внутрішньодержавного законодавства мають застосовуватися правила міжнародного договору. «Суттєве значення має Конституція України і для розвитку законодавства на основі міжнародних договорів (стаття 9), оскільки ратифікуючи той чи інший договір Верховна Рада України збагачує національне законодавство». З іншого боку – український законодавець має намагатися привести вітчизняне законодавство у відповідність з міжнародним правом. Це теж сприяє подальшому розвитку законодавства України. Треба зазначити, що Конституція України передбачає ратифікувати міжнародні договори, які не суперечать їй. Щодо інших, навіть важливих для нашої держави, то їх укладення можливе лише після внесення відповідних змін до Основного Закону. Конституцію слід розглядати і як організаційну, координуючу основу не лише подальшого розвитку законодавства, а й здійснення державно-правової реформи, адже мають вдосконалюватися як законодавча нормативно-правова система, так і ряд державних інститутів.
Головною ознакою, що характеризує систему законодавства в нашому суспільстві, виступає її поділ усередині ієрархічної структури законодавства – в залежності від юридичної сили, усі нормативно-правові акти можна поділити на два види – закони та підзаконні нормативно-правові акти.
Як зазначають вчені-правознавці – всі три структури (функціональна, ієрархічна і горизонтальна) забезпечують юридичну єдність, внутрішню узгодженість та цілісність законодавства.
Одним з пріоритетних напрямів правової реформи та вдосконалення правової системи України на нинішньому етапі є питання систематизації законодавства. У вітчизняній практиці законодавчої діяльності консолідація не мала істотного впливу на формування системи законодавства, незважаючи на те, що укрупнення та об'єднання правового матеріалу, що є суттю цього процесу, в цілому є позитивними факторами з точки зору уникнення колізій у законодавчому регулюванні та зручності користування законами. Потенціал консолідації не був використаний у повній мірі при побудові сучасної системи законодавства України. Більше того, не всі наукові джерела виділяють її як окрему форму систематизації, забуваючи про неї. Проте вході законодавчої діяльності Верховної Ради відбувалися процеси, які дуже близькі за своєю природою до консолідації. Йдеться про прийняття законів «у пакеті». Приймаючи закони «в пакеті», законодавець ніби підкреслює, що вони регулюють одне і те ж коло відносин і відокремлені один від одного, не принесуть очікуваного результату. Подібне прийняття законів «в пакеті» є різновидом консолідації.
При виданні нових законодавчих актів далеко не завжди дотримуються вимоги законодавчої техніки. Українське законодавство не завжди встигає за динамікою розвитку суспільних відносин, інколи вступає у протиріччя з раніше прийнятими правовими актами.
Такі ж недоліки зустрічаються і в законодавчих актах, прийнятих за останні роки у зв'язку з потребами прискореного правового регулювання на запити суспільства, їх недосконалість із точки зору законодавчої техніки негативно відображається на практиці. Д. Керімов справедливо зауважує, що недотримання вимог законодавчої техніки в процесі законотворчості полягає у наступному: при виданні нових актів не скасовуються або не змінюються чинні; скасовуються або змінюються раніше видані акти без точного і вичерпного їх обліку; зміни у чинні нормативні акти вносяться ненормативними актами; зміна актів відбувається без одночасного затвердження нової редакції відповідних розділів або статей; одноосібними розпорядженнями дія тих чи інших нормативних актів поширюється на не передбачені цими актами суспільні відносини; новий акт не повністю регулює відповідне питання, у зв'язку з чим ряд попередніх актів, що стосуються цього ж питання, неможливо повністю скасувати; акти викладаються незрозумілою, неточною мовою. Звичайно, що ці недоліки не характеризують законотворчість у цілому, цей чи інший прорахунок зустрічається в окремих випадках, але і він приносить велику шкоду чинному законодавству. Здійснення приватизації, поява різних форм власності та утворення численних товариств визначили нову фазу розвитку суспільства, що потребує не лише відповідного правового закріплення, а й змін як в системі законодавства, так і в системі права України.
До основних тенденцій розвитку сучасного законодавства слід віднести сферу приватної власності, обумовленість ринковими відносинами, необхідність закріплення демократичних прав і свобод громадян, гармонізацію системи законодав-ства-України-з-міжнародним-правом-та-забезпечення-загальної систематизації законодавства. Іншими словами, іде процес створення нової нормативно-правової бази української держави. В її системі на сьогодні ще діє чимало застарілих або тих, що втратили юридичну силу, норм чи нормативних актів, які вимагають серйозної юридичної експертизи.
Важливим засобом здійснення систематизації є її техніко-інформаційне забезпечення. Його актуальність особливо очевидна зараз, коли в результаті постійних змін законодавства надзвичайно зростає цінність правової інформації, оперативного її доведення до суб'єктів права. Забезпечення правовою інформацією є одним із важливих шляхів систематизації законодавства. Стрімке оновлення законодавчої бази держави висуває на перший план вирішення важливого завдання – формування в Україні єдиного інформаційно-правового простору, що забезпечує правову інформованість всіх структур суспільства і кожного громадянина окремо.
Таким чином, в умовах активного реформування законодавства України необхідне його чітке упорядкування, приведення до системи та узгодження нормативного масиву. Реалізація цих завдань буде сприяти підвищенню ефективності законодавства та всебічному регулюванню сучасних суспільних процесів.
3.2 Конституція, як основа розвитку законодавства
Сучасна Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року – найважливіший нормативно-правовий акт новітньої Української держави. Україна здобула свій Основний Закон – необхідний елемент сучасної законодавчої системи. Юридичне оформлення Основного Закону в Україні стало своєрідним поштовхом до активізації процесу подальшої розбудови правової держави.
Конституція України має велику юридичну цінність – вона є дуже важливим правовим документом, бо саме в ній зафіксовано відповідний стан розвитку нашої держави і суспільства, їх правової системи, вона є юридичною базою решти законів. Конституція – це Основний Закон нашої держави, який має найвищу юридичну силу. У ст. 8 Конституції закріплює одне з найважливіших положень: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.» Усе ж, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається незаконним. Тому в ієрархічній побудові системи законодавства, Конституція займає перше місце.
Виділяють дуже важливий напрям вдосконалення законодавства – вдосконалення змісту самої Конституції. Вже сьогодні можна навести приклади, що свідчать про неузгодженість деяких норм, необхідність поліпшення змісту деяких статей. Подальше вдосконалення змісту Конституції сприятиме більш якісному розвитку законодавства в цілому, ефективному регулюванню суспільних відносин. Рівень розвитку законодавства, його якість залежать від його відповідності положенням Конституції України як Основного Закону. Чим досконалішою вона буде, тим досконалішим стане вітчизняне законодавство. Це правило можна застосувати до будь-якої держави. Одночасно варто зазначити, що зміст конституцій багатьох держав вдосконалюється зі зміною потреб соціального, економічного і політичного життя, інтересів громадян. Взагалі, практично не існує держав, які б не вносили змін до своїх конституцій.
Конституція України має створити надійний правовий фундамент для розвитку законодавства, яке має бути спрямоване на належне законодавче забезпечення потреб людини, суспільства і держави.
Висновки
Тема цієї курсової роботи є дуже актуальною і складною, вона потребує ретельного вивчення.
Система законодавства – це угруповання правових норм, прийнятих законодавцем, тобто законів і інших актів парламенту. До цих норм примикають підзаконні акти органів керування і судова практика. Таким чином, система законодавства в цілому – це система всіх правових норм. Систему законодавства можна будувати по горизонталі і по вертикалі. В юридичній літературі її розглядають в 2-х розуміннях – в широкому і вузькому.
Система законодавства має певну структуру, яка визначається інтересами держави, необхідністю правового регулювання, певними узгодженістю і єдністю між інститутами права.
В структуру входять такі елементи: горизонтальна; вертикальна; федеративна і комплексна будова системи законодавства.
Існують галузі і інститути системи законодавства. Галузь – це система нормативно-правових актів, об’єднаних за певними сферами правового регулювання суспільних відносин. Інститут – сукупність нормативних приписів галузі законодавства, що виражають зміст взаємозалежних правових норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин.
Система права і система законодавства тісно пов’язані між собою, але не тотожні.
Систематизація законодавства – це постійна форма розвитку і упорядкування діючої правової системи, упорядкування та вдосконалення законодавчих та інших нормативно-правових актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх збірників.
Розрізняють такі форми систематизації нормативно-правових актів:
1) Облік; 2) Кодифікація; 3)Інкорпорація; 4) Консолідація.
Система законодавства України є досить недосконалою і потребує великої праці над нею. В законодавстві України ще діють акти котрі застосовувались в СРСР, і вони сприяють гальмуванню розвитку української, демократичної, незалежної, правової держави.
Леонід Кучма, виступаючи в Маріїнському палаці говорив про головні зовнішньополітичні завдання країни в усіх сферах суспільного життя. І наголосив, що насамперед слід «підтягнути» вітчизняне законодавство до європейських стандартів.
Система законодавства України потребує суттєвих змін, при створенні системи законодавства України орієнтирами мають бути конституційні принципи «верховенства права» щодо його обов'язковості у законотворчій роботі, «верховенства Конституції» щодо інших законодавчих актів, та «верховенства закону» в ієрархії всіх нормативних актів.
Іншими словами, наше нове законодавство має бути більш реалістичним, працювати на інтереси і потреби держави і суспільства.
Список використаної літератури
Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – С. 141.
Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №38. – С. 502.
Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. – К.: Україна, 1990. – С. 3.
Офіційний вісник України. – 1997. – №24. – С. 11.
Офіційний вісник України. – 1998. – №42. – С. 1551.
Урядовий кур'єр. – 1992. – С. 42–43.
Абдулаев М.И. Теория государства и права: учебник для высших учебных заведений. // Магистр-Пресс, 2004. – С. 510.
Бобровик С.В., Богінич О.Л. Система законодавства України: актуальні проблеми та перспективи розвитку. – К.: Наукова думка, 1994.
Вєдерніков Ю.А., Греку В.С. Теорія держави та права: Навч. посібник, – 4-е вид., доп. і перероб. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 224.
Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 2000. – С. 528.
Волинка К.Г. Теорія держави і права: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2003. – С. 240.
Головатий С. Правнича термінологія і державотворчий процес. Українське право. К. 1995 р. №1–2
Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / [Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л. та ін.]; За ред. В.В. Копєйчикова; Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова. – Стер. вид. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 317.