Укоопспілка

Полтавський кооперативний технікум Полтавської облспоживспілки

Курсова робота

по дисципліні: "Теорія держави і права"

на тему: "Поняття та соціальне призначення правотворчості"

Виконала:

студентка групи Пр – 22

Лебедь А.

Перевірив викладач:

Стрілко Д.Л.

Полтава 2009

План

Вступ

1. Поняття, функції та принципи правотворчості.

2. Характеристика стадій правотворчого процесу та їх суб’єкти

3. Законодавча техніка

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми. У багатоманітній правовій сфері суспільства правотворчість посідає провідне місце. Це пояснюється тим, що саме правотворчість дає життя праву, породжує, формує й оформлює його. Тому є зрозумілим величезний суспільний інтерес до правотворчості.

Підвищення якості правових рішень, зниження до мінімального рахунку неефективних нормативних актів – постійне завдання законодавця. Власне, цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, які пов’язані з процесом створення норм права. Закони необхідні для людей, суспільства, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих нормативно – правових рішень, адже будь – яка помилка законодавця тягне невиправдані матеріальні затрати, порушення інтересів громадян. Можна привести чимало фактів із вітчизняної практики, коли наша економіка, соціальна і духовна сфери потерпали через непродумані, науково необґрунтовані нормативно – правові рішення. Наприклад, Закон "Про економічну самостійність України" був раніше символічною даниною часу боротьби за незалежність, ніж документом конкретної дії. Світова практика також має приклади помилок законодавчих органів. Достатньо навести факт законодавчої заборони в США виробництва і вживання алкоголю в період великої депресії, що викликало зростання контрабанди, мафії і злочинності в цілому.

Може скластися враження, що знання основ правотворчості корисні лише для тих, хто її здійснює, - депутатам парламенту, членам уряду тощо. Проте це не так, оскільки створення правових норм – один із напрямків діяльності, притаманний не тільки державним органам та органам місцевого самоврядування. А тому юристи, випускники юридичних вузів повинні до тонкощів знати теорію і практику правотворчої роботи.

Правотворчість – це особлива функція держави, інших уповноважених суб’єктів, правова форма, правова "оболонка" їх діяльності. Наприклад, парламент затверджує державний бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті доходів і витрат країни, він практично завершує процес прийняття закону про державний бюджет.

Таким чином, "акт правотворчості" має два значення. Це діяльність компетентних суб’єктів щодо видання норм права, а також результат такої діяльності, який виражений у вигляді юридичного документа, закону тощо.

Зміст і значення правотворчості полягає у тому, щоб вибрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би повною мірою відповідав поставленій меті. При цьому слід враховувати закономірності розвитку суспільства, сприятливі об’єктивні і суб’єктивні умови для прийняття нормативного акта, а також вибір оптимальної правової форми владного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент тощо).

Об’єкт дослідження. Правотворчість.

Проблема дослідження. За результатами правотворчої роботи – якістю законів та інших нормативних актів – роблять висновок про державу в цілому, ступінь її демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди потерпало через брак точних і довершених рішень, такої діяльності органів держави, в результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій.

Мета дослідження. Розширити свій погляд про правотворчість, визначити її суб’єкти та ключові поняття.

Бібліографічний огляд літератури. Над даною темою працювали такі вчені – правовики, як: Калюжний Р.А., Ведєрніков Ю.А., Грекул Р.С., Волинка К.Г., Зайчук О.В., Лисенков С.Л., Оборотов Ю.М., Ковальський В.С., Козінцев Т.П., Ющик О.І. та інші.

Структура курсової. Курсова складається зі вступу, трьох розділів: Розділ І Поняття, функції та принципи правотворчості, Розділ ІІ Характеристика стадій правотворчого процесу та їх суб’єкти, Розділ ІІІ Законодавча техніка, висновків і списку використаних джерел та літератури.

1. Поняття, функції та принципи правотворчості

Правотворчість – це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов’язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно – правових актів.

Головне призначення правотворчості – встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.[1,ст.293]

Правотворчість – це форма владної діяльності уповноважених суб’єктів (перш за все держави), спрямованої на утворення нормативно – правових актів, за допомогою яких у чинну юридичну систему запроваджується, змінюються чи скасовуються правові норми.[2,ст.242]

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб’єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті – документі, який називається нормативно – правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно – цільову і організаційну спрямованість.[1,ст.293]

Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні – Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках.

Законотворчість – важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості – всі нормативно – правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та інші. Вони з’являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість – один з важливих напрямків функціонування громадянського суспільства і держави, одна з правових форм їх діяльності. Її слід відрізняти від правотворення. Правотворення – всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і правотворчість.

Правотворчість – поняття вужче, ніж правотворення, вона – частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням – це не правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно – правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість – це насамперед форма владної – вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямовані на створення нормативно – правового акта.[1,ст.294]

Держава веде свою правотворчу політику на основі вивчення потреб суспільства і пізнання тенденцій суспільного розвитку. Основними імпульсами щодо створення закону чи іншого нормативно – правового акта є суспільно значуща проблема, гостра соціальна ситуація, не вирішення питань, тобто те, що має велике значення для більшості людей, для держави в цілому. Мистецтво правотворчості в тому і полягає, що, по – перше, вчасно, по – друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний "виклик", "зняти" гостроту ситуації. Історія права знає приклади як вдалих нормативно – правових рішень (Французький цивільний кодекс 1804р.(Кодекс Наполеона), який діяв практично два століття), так і рішень помилкових, поспішних (в 1927р. Туреччина запозичила Швейцарський цивільний кодекс, яким, зокрема, усувалась багатошлюбність. Мусульманське населення Туреччини не було готовим до цього, що і викликало невдоволення багатьох верст турецького суспільства).

Головна роль у визначенні часу прийняття, змісту і форми правового рішення повинна належати правовій науці. Власне, наука володіє таким пізнавальним інструментом, який дозволяє безпомилково виявити предмети суспільного розвитку і юридичні засоби їх вирішення.

Зрозуміло і те, що рівень розвитку тієї чи іншої держави впливає на зміст прийнятих законів. Якщо для США актуальною є боротьба за безпеку на автострадах, а також за чистоту навколишнього середовища, то для України головним є захист прав людини та громадянина, боротьба з організованою злочинністю, корупцією, тіньовою економікою тощо.[2,ст.243]

Функції правотворчості – напрямки діяльності, пов’язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з’являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію тощо;

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чинних норм) припускає заміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів;

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм. Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного питання на підставі загальних начал і значення законодавства. Проте аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину можна лише шляхом правотворчості. Як відшукається прогалина? Під час застосування норм права – у суді тощо. Для знаходження прогалин узагальнюється судова і адміністративна практика. Вироблене за допомогою аналогії вирішення юридичної справи не повинно суперечити розпорядженням чинного законодавства. Воно може стати підставою для удосконалення законодавства;

4. Функція упорядкування нормативно – правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодифікація законодавства, що припускає обґрунтоване його відновлення.[1,ст.296]

Правотворчість повинна будуватися на раціональних, прагматичних, позбавлених будь – якої ідеології ефективних принципах. Питання щодо принципів не несе абстрактно – теоретичного характеру, його розробка в теорії права позитивним чином впливає на практику створення нормативних документів. Додержання принципів правотворчості допомагає уникати помилок, знижує вірогідність створення неефективних правових норм, сприяє підвищенню правової культури населення і юридичних осіб. Принципи правотворчості – це керівні, основоположні ідеї, що обумовлюють єдність та загальну спрямованість правотворчої діяльності.[2,ст.245]

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості – незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:

1. Принцип гуманізму, тобто формування нормативно – правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;

2. Принцип законності полягає в тому, що розробка і прийняття нормативно – правових актів повинна проходити з дотриманням правової процедури і не виходити за межі компетенції суб’єктів, які їх приймають. До цього принципу долучається вимога відповідності нормативних актів конституції і чинному законодавству;

3. Принцип демократизму. В демократичному суспільстві правотворчість повинна мати справді демократичну основу, яка забезпечується участю громадян у розробці правових актів. Кожний громадянин, висловлюючи свою думку, має право взяти участь у цьому процесі одноособово або у складі певного колективу. Громадяни можуть входити до спеціально створених із цією метою різних робочих груп, брати участь у проведенні перевірок, зборі матеріалів для підготовки проектів нормативних актів. Для складання текстів проектів можуть бути залучені спеціалісти тієї чи іншої галузі. Реальна участь громадян у розробці правових актів свідчить про демократизм цього процесу і дає можливість узагальнювати і враховувати волю та інтереси громадян, їх думку, пропозиції щодо зміни та покращення проектів; дає змогу встановлювати, попереджати й усувати різні помилки, слабкі, невдалі формулювання проектів і приймати всебічно обґрунтовані та ефективні правові акти; своєчасно змінювати або скасовувати застарілі акти, що гальмують суспільний розвиток; допомагає виявити нагальні суспільні потреби, що потребують якнайшвидшого правового регулювання та виробляти нові, більш досконалі рішення. Вбачається за доцільне також визначати і законодавчо закріпити перелік питань, із яких нормативно – правові акти можуть бути прийняті лише після їх обговорення громадянами. Важливе значення для демократизації та розширення способів участі громадян у процесі правотворчості має: вдосконалення методики вивчення громадської думки; більш уважне ставлення до пропозицій і зауважень громадян, своєчасний їх розгляд, узагальнення та облік при розробці правових актів; подальше зростання освіченості, загальної та правової культури населення, що сприятиме компетентній участі його у правотворчості; розширення юридичних гарантій і правових можливостей безпосередньої участі громадян у розробці правових актів та ін.;

4. Принцип гласності – відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно – правових актів, інформування про них населення. Гласність процесу правотворчості характерна для всіх її основних стадій – заходів із підготовки проектів, попереднього обговорення проектів та прийняття правових актів, широкого інформування громадян про прийняті акти та їх реалізацію;

5. Принцип науковості говорить про те, що підготовка й прийняття проекту нормативно – правового акта здійснюється за участю представників різних наук. Без сумніву, що діяльність вчених – юристів має важливе значення для успіху правотворчої роботи. Вчені відіграють важливу роль на всіх етапах підготовки нормативних актів – від розробки концепції нормативного акта, з’ясування потреби в правовому регулюванні тих чи інших суспільних зв’язків (наприклад, через соціологічне дослідження, спостереження чи аналіз) до визначення способу і типу правового регулювання і вибору моменту прийняття нормативного акта (помилки в цьому питанні небезпечні);

6. Принцип системності і узгодження означає послідовність у правотворчості, взаємозв’язок і взаємодію законодавчих актів, обов’язкову узгодженість кожного нормативного акта з нормами конституції, іншими законами, актами відповідної галузі та інших галузей права, з нормативно – процесуальними та ратифікованими міжнародно – правовими актами. В Конституції України цей принцип відбивається у статті 8, яка проголошує верховенство Основного Закону в системі нормативно – правових актів, а також встановлює їх підпорядкованість один одному.[2,ст.246]

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

- оперативність – не зволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

- поєднання динамізму і стабільності – створення стабільного нормативно – правового акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;

- плановість – за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;

- старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів – відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

- професіоналізм – залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених – юристів і юристів – практиків, які мають необхідні знання і досвід;

- техніко – юридична досконалість – упорядкування нормативно – правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов’язковими для правотворчих органів;

- урахування місцевого досвіду – особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.[1,ст.295-296]

2. Характеристика стадій правотворчого процесу та їх суб’єкти

Правотворчий процес – система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.[8,ст.117]

Кожний вид нормативно – правових актів пов’язаний із компетенцією державних органів першого рівня, а тому підготовка, розгляд і ухвалення кожного виду актів в ієрархії актів мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які нормативно – правові акти ухвалюються – закони Верховної Ради, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів місцевого самоврядування тощо.

В юридичній літературі є кілька підходів до розуміння системи стадій, на які поділяється правотворчий процес. Усі вони заслуговують на увагу, оскільки автори використовують різні критерії їх виділення. Але опрацьовуючи всю інформацію, я вирішив подати характеристику стадій правотворчого процесу у загальному вигляді.

Стадії правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія, а саме правотворчий процес розпочинається з прийняття офіційного рішення про підготовку проекту нормативного акта. В якій би формі таке рішення не було б виражене, воно є певним юридично значимим актом, що утворює права та обов’язки. Саме цей акт владно встановлює конкретний юридичний стан, визначає межу між порушенням питання про підготовку проекту і початком його створення. Із прийняттям рішення про підготовку проекту (юридичний факт) виникає деяке правовідношення з приводу його розробки, і з цього моменту всі дії щодо створення нормативного акта якісно відрізняється від попередніх дій, що становили не процес правотворчості, а умови та підстави, які передували йому.

Однак вище зазначене не означає, що кожна конкретна дія після прийняття рішення про підготовку проекту нормативного акта процесуально визначена. Адже усі дії, які прямо не спираються на правову норму, а лише вважають за свою основу досвід, традиції, мають юридичне значення в тому розумінні, що вони здійснюються у межах правовідносин із підготовки та офіційного прийняття нормативного акта, що вся сукупність таких дій та їх кінцевий результат – це виконання юридичного обов’язку підготувати проект.

Тут розробляється своєрідна його модель, формулюються пропозиції щодо того, як її доцільно побудувати. Ця стадія складається з дій, які безпосередньо не породжують правових норм. Вони утворюють основу для наступний стадій, що мають вирішальне правотворче значення, виступають підготовчими передумовами для прийняття акта.

Передпроектна стадія поділяється на два етапи:

а) формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм права – відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу (колективу), об’єктивно зумовленої потребами його соціального життя;

б) правотворча ініціатива (фр. Initiative – почин) – обгрунтування юридичної значущості правової регламентації – видання нормативно – правового акта.

Цей етап правотворчості характеризується дією об’єктивних чинників і становить підготовчу стадію.

2. Проектна стадія:

а) ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно – правового акту, може здійснюватись у різних формах.

По – перше, таке рішення може бути дорученням вищестоящого органу нижчестоящому розробити текст конкретного акта. В цьому випадку підготовка проекту стає обов’язком відповідного органу.

По – друге, рішення про підготовку може прийняти за власною ініціативою орган, на який покладений загальний юридичний обов’язок підготовки проектів нормативних актів.

По – третє, правотворчий орган може прийняти рішення доручити підготовку проекту спеціально створеній ним комісії або робочій групі.

По – четверте, обов’язок підготовки проектів нормативних актів може заздалегідь передбачатися планом підготовки проектів.

б) розробка концепції проекту нормативно – правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті Президента і уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з яким складання початкових проектів здійснюються тими органами і організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно – правових актів (головним чином, законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські об’єднання.

в) попередній розгляд проекту нормативно – правового акта правотворчим органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, рецензування науково-дослідними інститутами тощо. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно відпрацьовується і редагується.

г) обговорення проекту нормативно – правового акта і узгодження його тексту з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені на всенародне обговорення.

Обговорення проекту дає змогу:

- дати загальну оцінку проекту – його необхідність, своєчасність, характеристику завдань, що стоять перед майбутнім актом, соціально – економічні умови, що визначають його прийняття;

- оцінити правильність та необхідність окремих положень проекту;

- вдосконалити проект – усунути все непотрібне, невдале, погано підготовлене, внести зміни та покращити текст, ліквідувати прогалини та упущення.

3. Стадія прийняття проекту нормативно – правового акта властива колегіальному правотворчому органу – офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти у персональному порядку.

В результаті здійснення цієї стадії проект перетворюється на нормативний акт.

4. Засвідчувальна стадія:

- підписання нормативно – правового документа;

- надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України.

5. Інформаційна стадія – офіційне опублікування прийнятого нормативно – правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців.

Опублікування (оприлюднення) – офіційно встановлений спосіб доведення до загального відома прийнятого нормативного акта, який полягає у вміщенні повного та точного його тексту в загальнодоступному офіційному друкованому органі. Аби стати загальнообов’язковими, правові норми мають об’єктивізуватися у загальнодоступних друкованих виданнях. Опублікування вказаних актів – головна передумова набрання чинності та юридична підстава презумпції їх знання. Не можна припустити, що громадяни повністю можуть знати всі положення неопублікованого акта та накладати на них стягнення за порушення невідомих ним правил.

В окремих випадках оприлюднення може здійснюватись іншими шляхами (передача по радіо, розклеювання текстів), але таке має бути обумовлене у цьому нормативно – правовому акті. Опублікування, якщо інше спеціально не встановлене, служить передумовою набрання чинності нормативно – правового акта.

Офіційне оприлюднення є заключною стадією правотворчості.

Суб’єктами правотворчості можуть бути:

- громадяни України;

- державні органи;

- громадські об’єднання ;

- трудові колективи.[12,ст.49]

3. Законодавча техніка

В юридичній літературі щодо характеристики правотворчості існує різноманітна термінологія – "правотворча техніка", "законодавча техніка", "юридична техніка", "нормо проектна техніка", "техніко – юридичне оформлення" тощо. Водночас у багатьох випадках ця термінологія вживається без чіткого визначення змісту кожного поняття, без наявної концепції розвитку законодавства, дотримання плану законодавчої роботи, вдосконалення структури й напрямів нормотворчості.[13,ст.89]

Спробуємо визначити наскільки правомірними є вживання терміна "техніка" по відношенню до правотворчості.

У сучасній лексиці термін "техніка" вживається у декількох значеннях. Одне з них – це сукупність прийомів, навичок, що застосовуються в певній діяльності, певному ремеслі, мистецтві. Інакше кажучи, "техніка" в цьому розумінні – це набір засобів або прийомів, оперування певними властивостями, навичками; професійне вміння, врешті-решт це – майстерність. Правові засоби мають місце у будь – якому законі. Аналітична юриспруденція підказує, що правові засоби можуть бути предметом певних операцій або комбінацій "первісних елементів правової матерії". Відомий російський юрист С.Алексєєв стверджує, що правові засоби як елементи матерії права кожного разу на різноманітних ділянках юридичної догми проявляють себе як позитивні зобов’язання, заборони, дозволи. Більше того, він стверджує, що ні норми права, ні правові відносини, ні елементи юридичної техніки не можна підводити під вказані правові засоби. Тому не можна міркувати про те, що юридична техніка є чимось стороннім, побічним по відношенню до права, до закону. Чим вищим є рівень правового регулювання, тим вищим має технічний рівень творення правових актів.

Нормативно – правовий акт – твір особливого, соціально – правового змісту, який важко порівняти з літературним твором за витонченістю, красою та поетичністю. Але за мудрістю, енциклопедичним відображенням, інформативністю, відповідним прагненням культури, логічністю і лаконічністю та багатьма іншими параметрами, закон ч підзаконний акт можуть мати силу дійсно інтелектуального витвору. Чимало системних законів, попри негаразди із їхнім застосуванням, заслуговують на таку оцінку. За оцінками фахівців Венеціанської комісії юридична техніка, що застосовувалася при створенні Конституції України, визнається як одна із вдалих. Техніка в суб’єктивному сенсі означає мистецтво оздоблення правового матеріалу, в об’єктивному – механізм правотворчості.[12,ст.110]

Юридичну техніку можна визначити як систему юридичних засобів і прийомів створення та систематизації законодавчих актів. Отже, включає два взаємопов’язаних процеси – процес створення правових актів, та – систематизації нормативно – правових актів. До юридичної техніки, зокрема, належать:

- офіційна законодавча термінологія;

- законодавчі конструкції;

- законодавчі презумпції;

- юридичні фікції;

- юридична стилістика;

- засоби офіційного документального оформлення закону.

Вказані та інші засоби і прийоми юридичної правотворчої техніки мають на меті забезпечення, насамперед, точність і визначеність норм права, наукових відносин, правомірних інтересів. По – друге, вони спрямовані на досягнення доступності та ефективності законодавчих актів.

Поряд з поняттям "юридична техніка" широкого вжитку в теорії і практиці набуло поняття "правотворча техніка", зміст якого визначає система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів. Поняття "правотворча техніка" є спорідненим поняттю "юридична техніка". Воно містить у собі методики роботи над текстами усіх нормативно – правових актів, прийоми найдосконалішого викладу думки нормо творця у статтях юридичних актів, вибір доцільної структури кожного з них, термінологію та мову, способи оформлення змін, повного або часткового скасування, об’єднання нормативно – правових актів тощо. Правотворча техніка, зокрема, забезпечує юридичну досконалість нормативних документів.[13,ст.452]

Особливо слід звернути увагу на широко вживане у науковій літературі поняття "юридична техніка". О.Ющик наводить таке: "у радянській правовій літературі ще у 60-ті роки ХХст. Поняття "юридична техніка" замінюється поняттям "законодавча техніка". Автор одночасно підкреслює, що юридична діяльність зводиться до реалізації державним апаратом законодавчої, адміністративної та правоохоронної функцій. Юридична техніка буде різною для кожного з цих видів юридичної діяльності, оскільки вони передбачають різних конкретних суб’єктів цієї діяльності, особливі її завдання, засоби, продукти тощо. У зв’язку з цим юридична техніка поділяється на техніку нормотворення і нормо застосування, виступаючи як законодавча, адміністративна та правоохоронна техніка, що, в свою чергу, набуває різноманітних, конкретних форм.

Що стосується поняття "нормо проектна техніка", то його слід розглядати як складову законодавчої або правотворчої техніки залежно від контексту його застосування – чи то стосовно законопроектів чи проектів підзаконних актів.

Додержання вимог правотворчої та юридичної техніки, які є системними, заснованих на практиці правотворчості і теоретично обґрунтованих принципів і правил підготовки проектів нормативно – правових актів, - обов’язкова передумова високої якості законів та підзаконних актів, їх повноти та узгодженості. Недооцінка зазначених вимог тягне за собою недоліки і суттєві помилки спочатку у правотворчій, а потім і в юридичній діяльності взагалі.

Правила законодавчої техніки вельми численні і різноманітні. Тут немає єдиного загального рецепту на всі випадки. Застосування цих правил має бути комплексним і може бути позитивним лише за умови врахування усіх можливих обставин, конкретної ситуації, що викликають необхідність розробки і прийняття того чи іншого нормативно – правового акта, специфіки предмета регулювання і сфери його дії. В той же час всі конкретні правила правотворчої техніки об’єднуються загальною основою, наскрізною ідеєю створити найприємніші та найсприятливіші умови для правильного застосування нормативно – правових актів, досягти повноти, точності, доступності, компактності положень.

Правила законодавчої техніки – це система вимог та способів створення найбільш доцільних за формою і досконалих за структурою, змістом та викладом нормативно – правових актів. Вони можуть бути такими:

1. Точність і визначеність юридичної форми: формулювань, речень, словосполучень і окремих термінів нормативно – правового акта. Досягнення найбільшої відповідності між ідеєю, задумом право творця і втіленням цієї ідеї в нормативній формулі – вимога, що безпосередньо впливає із специфіки права як регулятора суспільних відносин. Закон чи інший нормативно – правовий акт містить обов’язків еталон поведінки, модель майбутніх вчинків фізичних та юридичних осіб. У нормативному приписі неприпустимі двозначності або протиріччя. Неточність відтворення норми, розпливчастість і відсутність одноманітності понять і їх ознак може бути причиною неправильного тлумачення і застосування правових норм, що в свою чергу може негативно впливати на долі людей, економічні, соціальні, політичні відносини в суспільстві. Тому визначення термінів повинно відповідати тому змісту, який в нього вкладають літературознавці, вчені – юристи, і має бути уніфікованим по всьому тексту нормативно – правового акта. Так, при формулюванні правових принципів не слід застосовувати широкі оціночні поняття. Якщо ж вони застосовуються, то їх зміст має бути визначений в нормативному значенні. Не припустимо застосування формулювань типу "як правило", "зокрема", "в тому числі", або такі приписи – "активізувати", "підвищити" тощо.

2. Ясність і доступність мови для адресатів акта. Нормативно – правовий акт повинен бути ясним для широких верств населення. Відомо, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (стаття 68 Конституції України). Але знання законодавства повинно базуватися на його зрозумілості.

Неясна мова не дає повного уявлення про права і обов’язки фізичних і юридичних осіб, веде до непотрібної втрати часу на запити і тлумачення, викликає суперечки і помилки.[12,ст.105]

Висновки

В процесі дослідження даної теми я вияснив, що правотворчість – це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства, пов’язана із встановленням, зміною, скасуванням юридичних норм.

Характерні ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством і його суб’єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті – документі, який називається нормативно – правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно – цільову і організаційну спрямованість.

Також я з’ясував відмінність правотворчості від законотворчості та правотворення. Правотворчість є важливою складовою частиною правотворення, а законотворчість – складовою частиною правотворчості.

Правотворчість діє за такими принципами:

1)загальні: гуманізм, законність, демократизм, гласність, науковість, системність;

2)спеціальні: оперативність, поєднання динамізму і стабільності, плановість, старанність і скрупульозність підготовки, професіоналізм, техніко – юридична досконалість, урахування місцевого досвіду.

Функціями правотворчості є:

1) функція відновлення правового матеріалу;

2) функція первинного регулювання суспільних відносин;

3) функція заповнення прогалин у праві;

4) функція упорядкування нормативно – правового матеріалу.

Правотворчий процес – система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

Стадії правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія:

- формування юридичного мотиву;

- правотворча ініціатива.

2. Проектна стадія:

- ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно – правового акта;

- розробка концепції проекту нормативно – правового акту і підготовка його тексту;

- попередній розгляд проекту нормативно – правового акта;

- обговорення проекту нормативно – правового акта і узгодження.

3. Стадія прийняття проекту нормативно – правового акта.

4. Засвідчувальна стадія:

- підписання нормативно – правового акта;

- надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України;

5. Інформаційна стадія:

- офіційне опублікування (оприлюднення) нормативно – правового акта.

Суб’єктами правотворчості можуть бути:

- громадяни України;

- державні органи;

- громадські об’єднання ;

- трудові колективи.

Законодавчу (юридичну) техніку можна визначити як систему юридичних засобів і прийомів створення та систематизації законодавчих актів. Отже, включає два взаємопов’язаних процеси – процес створення правових актів, та – систематизації нормативно – правових актів. До юридичної техніки, зокрема, належать:

- офіційна законодавча термінологія;

- законодавчі конструкції;

- законодавчі презумпції;

- юридичні фікції;

- юридична стилістика;

- засоби офіційного документального оформлення закону.

Правила законодавчої техніки – це система вимог та способів створення найбільш доцільних за формою і досконалих за структурою, змістом та викладом нормативно – правових актів. Вони можуть бути такими: точність і визначеність юридичної форми, ясність і доступність мови для адресатів акта.

Список використаних джерел та літератури

1.Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів вузів / Ред. Цвік М.В. – Х.: Право, 2002. – 430с.

2.Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей / Цвік М.В. – Х.: Право, 2009. – 584с.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / Калюжний Р.А., Тимченко С.М., Пархоменко Н.М., Легуша С.М. – К.: Вид. ПАЛИВОДА, 2007. – 297с.

4. Основи держави і права: Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак. / Котюк В.О. - К.:ВEHТУРІ, 1995. – 647с.

5.Основи загальної теорії права та держави: Навчальний посібник. – 5-е вид. зі змінами / Рабінович П.М. – О.: Юридична література, 2002. – 176с.

6.Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. / Скакун О.Ф. – Х.: Консум, 2001. – б56с.

7.Теорія держави і права: Навчальний посібник / Волинка К.Г. – К.: МАУП, 2003. – 240с.

8. Теорія держави і права: Навчальний посібник / Коталейчук С.П. – К., КНТ, 2009. – 320с.

9.Теорія держави і права: Навчальний посібник для студентів вузів / Кельман С.М., Мурашин О.Г., Сухицька Н.В. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 148с.

10. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: навчальний посібник для студентів вузів / Бабкіна О.В., Волинка К.Р. – К.: МАУП, 2004. – 144с.

11. Теорія держави і права / Лисенков С.Л, Колодій А.М. – К.: Юрінком Інтер,2005. – 456с.

12. Правотворчість: теоретичні та логічні засади / Ковальський В.С., Козінцев Т.П. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 192с.

13. Ющик О.І. Теоретичні основи законодавчого процесу: Монографія – К.: Парламентське видавництво, 2004. – 519с.