План
Вступ
1. Лабораторно-практичні роботи як метод викладання землеробства
2. Структура, зміст і методика проведення лабораторно-практичних робіт в землеробстві
3. Організація лабораторно-практичних занять в землеробстві
4. Лабораторні роботи з землеробства
Вступ
Предмет дослідження полягає у специфіці та значенні проведення лабораторних робіт з Землеробства.
Об’єкт – методи та методичні прийоми проведення лабораторних робіт з Землеробства.
Визначивши мету та актуальність теми, ставимо ряд завдань дослідження:
1. Опрацювати методичну літературу з обраної теми.
2. Вивчити методи педагогічного досвіду.
3. Розробити кілька різних за типом лабораторних робіт з Землеробства.
Коли взагалі поняття метод у навчання не відзначається виразністю, то поняття лабораторного методу слід визнати за одне з найменш визначених, найменш виразних. Різні автори вкладають в це поняття різне розуміння. Дехто під лабораторним методом розуміє всі ті методи шкільної роботи, де є більш або менш активна праця учня. Значення слова «лабораторія» при цьому звичайно виводять із латинського слова «лабор» — труд, праця, і тут воно тотожне із значенням трудовий; лабораторний метод — це трудовий метод навчання, коли труд має більш-менш самостійний характер. Але таке визначення методу занадто широке. Тоді воно стосується і до дослідчого методу, і до методу проектів, і взагалі до всіх методів, що мають активний характер.
Є й вужче розуміння лабораторного методу. Під ним розуміють більш-менш самостійну проробку студентами певних завдань у лабораторіях, кабінетах та інших допоміжних навчальних закладах або аудиторіях, коли останні за характером навчання обертаються в лабораторії, як це ми бачимо за дальтонівського плану.
У такому вужчому розумінні вживатимемо назву лабораторного методу й ми.
Але практичні заняття студентів у лабораторіях та кабінетах можуть обмежуватися тільки проробкою того матеріалу, що студенти раніше засвоїли з книжки або зі слів викладача, або в процесі праць студенти самостійно розв’язують певні проблеми. У першому випадку ми маємо лабораторно-ілюстративний метод, у другому — дослідницький. У цьому розділі дамо коротку характеристику першого методу.
Ще за дореволюційних часів по кращих середніх школах і в більшості вищих, вживали такого способу роботи. Студенти на лекціях професорів обізнавалися з певними розділами курсів наук, а потім у лабораторіях чи кабінетах провадили низку практичних робіт, щоб закріпити й деталізувати здобуті знання. Особливо широко цей метод практикували під час студіювання природничих наук. Вивчаючи фізику, хімію, анатомію та фізіологію, студент, прослухавши низку лекцій, неодмінно мусив був зробити декілька дослідів у лабораторії, ознайомитись детально з приладами, препаратами або навіть виготувати їх тощо. Тільки після цього роботу визнавали за закінчену.
Таким самим способом провадили роботу з природознавства і в деяких середніх школах, хоч тут вона не мала такого широкого вжитку. Слідом за природознавством такий метод почали застосовувати й до викладання інших дисциплін, зокрема суспільствознавства. Після того, як учні знайомилися з певним розділом курсу історії чи літератури, їм давали завдання для практичних робіт у кабінетах. Вони мусили, приміром, детально вивчити твори якогось письменника, простудіювати певні розвідки з галузі якоїсь науки і після цього скласти відповідний реферат. Такий спосіб роботи і тепер дуже часто практикується в наших школах, особливо у вищій школі. Як бачимо, він уже набув певних визначених форм і тому має право називатися методом.
Здавалося б, що лабораторний метод, у наведеному вище розумінні, можна визнати за цілком активний метод. Але, коли уважно розглянути його, то ми побачимо, що його так само, як метод Лая, можна перечислити лише до методів напівактивних. Самостійність студента за лабораторного методу тільки зовнішня. Певні знання подаються йому в авторитарній формі: в лекції викладача, або через книжку. Практичні роботи, що їх провадять студенти в кабінеті або лабораторії, мають на меті закріпити та деталізувати набуті знання. Ні в виборі теми, ні навіть у розробленні її студент не є самостійний. Немає тут місця і для критики. Особливо такі риси має робота за лабораторним методом в галузі природознавства та взагалі точних наук. З природознавства є ціла низка добре складених підручників, що в систематичній формі подають здобутки науки за весь час її існування. Робота студента і є засвоєння цих підручників. Досліди, що їх він робить у лабораторії, дають йому тільки змогу детально вияснити собі твердження науки, а також засвоїти техніку наукових дослідів. Останнім часом навіть з’явилося на ринку чимало підручників, де матеріал розкладений таким чином, що після кожного розділу зазначено низку дослідів, що їх має проробити студент у лабораторії.
Трохи інший характер має лабораторний метод в галузі суспільствознавства. Суспільствознавство ще не дійшло рівня цілком точної науки. Тут ще немає курсів, що містили б у собі від усіх визнані теорії. Тим-то при лабораторному методові тут у студента або в учня середньої школи більше є змоги виявити самостійну і навіть критичну думку. Але, що й тут певний матеріал подається в попередній лекції або в книжці, то думка учня вже спрямовується на певний шлях, і самостійність її дуже обмежується. Отже, лабораторний метод, принаймні в такій формі, як оце тут її розглядаємо, не може бути визнаний, так би мовити, за останнє слово методичної техніки. Він не розвиває самостійної критичної думки, а особливо не розвиває здібності до винаходів, у кращому випадку він може дати більш-менш точні знання і привчити до систематичної наукової праці та виробити навички користуватися науковим приладдям. Але й ця робота матиме здебільшого теоретичний, книжний характер, оскільки лабораторний метод зв’язаний з лекційним викладом та підручниками. Крім того, треба відзначити, що цей метод вимагає добре устаткованих лабораторій та кабінетів, чого, дійсно, у багатьох школах немає. Особливо трудно провадити лабораторну роботу з природознавства. Прилади для дослідів з фізики, хімії коштують так дорого, що дати їх у руки кожному учневі — річ неможлива для більшості наших шкіл. Легше забезпечити школу книжками, але в кожному разі школа поки що не має змоги придбати їх у кількості, потрібній для навчання за лабораторним методом. І все ж таки треба сказати, що лабораторний метод у такому вигляді, як ми подали його, матиме майбутнє. Коли наша школа буде володіти більшими матеріальними засобами і матиме можливість придбати потрібну кількість приладів, лабораторний метод займе в ній досить поважне місце.
А проте, дальтонівський лабораторний план має в собі й багато позитивного. Він привчає студентів до самостійної роботи, до її планування, виробляє навичку до праці з приладами і т. ін. Тому, заперечуючи проти застосування лабораторно-дальтонівського плану в чистому вигляді, ми можемо дещо запозичити з нього. Зокрема, треба визнати за цілком доцільне попереднє детальне планування роботи студентів, що його застосовує Пархерст. Ще перед початком навчального року викладач має чітко визначити, які саме лабораторні роботи мають виконати студенти, і відповідно до цього підготувати лабораторії. Завдання для студентів слід, як це й рекомендує Пархерст, зафіксувати на спеціальних картках, що роздаються студентам. Перед заняттями треба відповідним способом за допомогою студентів-асистентів розставити приладдя, щоб не витрачати часу, призначеного для самих занять. Всупереч тенденціям Паркхерст, роль викладача як керівника лабораторної праці студентів не мусить обмежуватися пасивним вичікуванням, коли звернеться до нього студент за поясненнями. Викладач мусить активно стежити за працею студентів і в потрібні моменти керувати нею, не пригнічуючи, а стимулюючи ініціативу студентів. Після закінчення лекційної години студенти мусять здати свої роботи викладачеві і поставити на місце приладдя, з яким вони працювали. Останнє має привчити учнів культурно й акуратно поводитися з наочними посібниками.
1. Лабораторно-практична робота як метод викладання землеробства
Лабораторно-практична робота як метод викладання Землеробства – це насамперед метод організації студентських досліджень. Вивчення предмету шляхом самостійного опрацювання студентами джерел за допомогою питань викладача, і під його керівництвом дістало назву лабораторного методу, за аналогією з відповідним методом викладання агрономічних дисциплін.
В Землеробствій поєднані лабораторний метод навчання з використанням підручника: спочатку ознайомлення з спеціалізованим матеріалом, опрацювання зібраних відомостей, підбиття попередніх підсумків, а потім узагальнення учбового матеріалу.
В Землеробстві використовується ще один метод, сутність його полягає в тому, що студенти з кожного навчального предмету одержують розроблені з їхньою участю індивідуальні плани занять на тиждень, два тижні й місяць. У визначені дні проводяться консультації. Кожен студент має особисту облікову картку, де зазначається, яку частину завдання виконано, й складаються звіти перед викладачем.
Проте в Землеробстві більше поширення отримав бригадно-лабораторний метод. Згідно із цим методом студенти одержують навчальне завдання й перелік необхідної літератури на термін від тижня до місяця. Починається робота вступною бесідою, під час якої узгоджується її план, з`ясовується завдання. Після цього студенти починають дослідження. На прикінцевому етапі проводиться підсумковий урок, на якому викладач приймає від студентів звіти. Останнім, завершальним заходом є конференція. Відмітна риса цього методу полягає в переважанні групової форми занять. Аудиторія існує лише для розподілу завдань, підсумування й облікування роботи. Основна робота ведеться в групі (бригаді), очолюваній бригадиром завданням. Проте такий метод відмінили.
Лабораторно-практична робота, як метод ведеться у таких напрямках:
1) значно збільшилась частка лабораторно-практичних завдань, зорієнтованих на “сильних” студентів;
2) почала зростати питома вага дослідницьких завдань у дидактичних матеріалах;
3) з`явились потемні експериментальні розробки, повністю розраховані на самостійний аналіз джерел;
4) було зроблено обґрунтування лабораторного уроку та лабораторно-практичних занять у викладанні;
5) розробили методику досліджень у двох напрямах: а) організація занять з одного питання під час вивчення нового матеріалу за допомогою поширеного пізнавального завдання; б) організація заняття протягом усього уроку.
У цьому випадку заняття може мати таку структуру: вступне слово вчителя (5-10хв.), робота студентів з аналізу джерел (20-25 хв.); бесіда-перевірка результатів роботи (15-20хв.), прикінцеве слово вчителя, домашнє (5-10).
Таким чином, в основі лабораторно-практичної роботи як методу викладання лежить опрацювання студентами різноманітних джерел.
2. Структура, зміст і методика проведення лабораторно-практичних робіт в землеробстві
Структура лабораторно-практичних робіт в Землеробстві являє собою єдність таких складників:
1) актуалізація знань і корекція опорних уявлень;
2) мотивація навчальної діяльності;
3) усвідомлення змісту;
4) самостійне виконання роботи;
5) узагальнення і систематизація результатів;
6) підбиття підсумків.
Актуалізація і корекція опорних уявлень – досить короткий, але відповідальний етап лабораторно-практичної роботи. Виокремлення його в структурі лабораторно-практичного заняття як незалежного елементу пояснюється тим, що організація самостійної діяльності учнів у навчанні пов`язана з великими витратами часу. Це призводить до того, що вчитель частину матеріалу змушений подавати оглядово, переносити на наступний урок або включати до домашнього завдання. Тому дуже важливо, щоб зміст лабораторно-практичної роботи відповідав навчальному матеріалові виучуваної теми. На цьому етапі викладач спрямовує увагу студентів на сутність майбутньої роботи. Студенти сприймають або повторюють факти, поняття, потрібні для виконання завдання.
Наступний етап - мотивація навчальної діяльності – передбачає ознайомлення студентів з темою, та завданням роботи, її характером. Викладач пояснює, як підходити до виконання завдань, які результати мають бути одержані; визначає засоби фіксації проміжних і кінцевих результатів, підходи до оцінювання підсумків праці кожного. Залежно від характеру роботи створюється проблемна ситуація.
Відтак студенти сприймають і усвідомлюють мету, послідовність своїх дій, аналізують і узагальнюють вихідні положення, на яких грунтується завдання, вивчають проблему (якщо вона є), шукають засобів до її розв`язання
На черговому етапі студенти знайомляться зі змістом завдання, встановлюють, що вони знають, а що потрібно вивчити, які відомі прийоми дослідницької діяльності можна застосувати в цій ситуації. Якщо викладач не сформулював проблему, студенти шукають її в змісті роботи. Якщо виникає потреба, вчитель уточнює план діяльності, а в разі, коли студенти натрапляють на серйозні перешкоди в дослідженні, пропонує їм докладну інструкцію і шляхи їх вирішення.
Виконуючи роботу з Землеробства, студенти аналізують джерело індивідуально, парами або групами – залежно від кількості примірників тексту джерела й мети заняття. Викладач спостерігає за перебігом дослідження, точністю виконання завдання, при потребі допомагає, спрямовуючи непрямими запитаннями та опосередкованими завданнями їхню роботу в належне річище.
На передостанньому етапі виконання завдання, студенти ретельно аналізують результати своєї роботи, систематизують та фіксують їх у конспектах у вигляді коротких висновків.
Підбиття підсумків, якими закінчується робота, викладач проводить у формі узагальнювальної бесіди, під час якої розглядається кінцевий і проміжний результати дослідження, характерні помилки. Викладач теоретично обґрунтовує підсумки студентських досліджень.
Зміст лабораторно-практичної роботи – це сукупність фактів (закономірностей, засобів діяльності та методів пізнання, норм ставлення до різноманітних явищ і оцінок їхнього значення в ряді інших), вибраних з джерел знань методами, властивими науці. Специфіка знань, які становлять зміст лабораторно-практичної роботи полягає в тому, що вони мають свою конкретну форму відображення – джерело інформації. Але не всі вони в чистому вигляді можуть бути використані як предмет лабораторного дослідження.
3. Організація лабораторно-практичних занять в землеробстві
А) Організація лабораторно-практичних робіт в Землеробстві починається з планування. Викладач визначає теми, за якими буде їх проводити. Зважаючи на те, що навчальні програми тепер допускають певний вільний вибір викладачем тем і часу на їхнє вивчення, істотного значення набуває визначення основних вимог до теми заняття. При цьому слід виходити з того, що дослідницька робота такого виду передбачає не тільки самостійність студентів, а й глибше вивчення ними певного явища, процесу тощо. Неодмінна вимога до теми – це її значущість у загальному курсі викладання. Крім того, тема за відведеним на її вивчення часом має допускати організацію лабораторно-практичної роботи. Здебільшого на лабораторно-практичному занятті вивчають не всі питання, які б розглядав викладач на уроці якогось іншого типу, а лише одне (рідше два-три). Решта питань студенти вивчають самостійно або ж вони переносяться на інший урок. У будь-якому разі викладачеві потрібно використати частину наступного уроку чи то для систематизації матеріалу, який студенти опрацювали самостійно, чи для викладання. До того ж на цьому уроці ще потрібно прорецензувати й узагальнити результати роботи. Усе це потребує додаткового часу. Тим-то не всяку тему можна виносити на лабораторне вивчення.
І, звичайно, вибір теми залежить від наявності джерел.
Б) Наступний етап підготовки до лабораторно-практичного заняття – визначення його мети.
Виконання студентами дослідницької роботи передбачає здобуття знань у вигляді фактичного матеріалу; засвоєння основних понять, законів або теорій; формування специфічних, притаманних тільки цьому предметові й тільки цьому виду діяльності вмінь і навичок, що своєю чергою становлять навчальну мету роботи. З іншого боку, лабораторно-практичні заняття покликані розвивати мислення студентів, формувати пізнавальну потребу, забезпечувати переростання її в інтерес, у пізнавальну активність аж до досягнення пізнавальної самостійності, сприяти розвиткові волі й наполегливості в навчанні; удосконалювати емоційну сферу особистості; виробляти загально-навчальні вміння й навики. У цьому полягає розвивальна мета лабораторно-практичної роботи.
Оскільки ми розглядаємо методику організації лабораторно-практичних робіт з погляду піднесення пізнавальної активності, мета заняття має включати розвиток реальних творчих можливостей студентів, що спирається на попередній досвід пізнавальної активності. Завдання розвитку творчих можливостей передбачає навчити студентів:
1. Самостійно переносити засвоєні знання в нову ситуацію.
2. Бачити проблеми у звичних умовах.
3. Бачити структуру об`єкту.
4. Бачити альтернативи способу розв`язання та самого розв`язку.
5. Комбінувати нові способи з уже відомих.
Принципово важливо, що під час виконання лабораторно-практичних робіт формуються уявлення про загальнолюдські цінності, етичні норми, виховуються моральні якості.
Практика організації дослідницької діяльності засвідчує, що результати будуть більш вагомими, якщо поряд із звичайною корекцією мети роботи вирізнятиметься й провідна дидактична мета, і залежно від неї визначатиметься пізнавальне завдання й дозуватиметься допомога студентам з боку викладача. Це:
1. Набуття нових знань, умінь самостійно оволодівати ними.
2. Закріплення й уточнення знань.
3. Вироблення вмінь застосовувати знання на практиці.
4. Формування вмінь практичного характеру.
5. Формування вмінь творчого характеру.
Мета заняття є основою для пізнавального завдання, під яким розуміють сукупність вказівок і питань, спрямованих на конкретизацію мети, визначення вимог, умов, засобів і прийомів її досягнення. Саме пізнавальне завдання визначає характер пізнавальної діяльності студентів. Тому відповідно до трьох видів пізнавальної діяльності розрізняють три види завдань:
- перший вид – передбачає репродуктивну діяльність, тобто діяльність за зразком або досить детальною інструкцією;
- другий – має перетворювально-репродуктивний характер (робота за скорочено інструкцією або лише за планом);
- третій – пов`язаний з пошуковою діяльністю.
Якщо складність змісту вже закладена а самому джерелі й зменшити її можна лише скороченням обсягу інформації (фрагментацією джерела), то пізнавальне завдання покликане допомогти подолати труднощі змісту.
Отже, основні диференціації пізнавальних завдань – це: варіювання їх з урахуванням індивідуальних можливостей виконавців, обсягу й складності, міри вчительської допомоги, характеру діяльності студентів, а також різні поєднання цих способів. Найефективніша – комплексна диференціація завдань.
Розподіл завдань у Землеробстві відбувається так:
згідно з результатами попередніх робіт, умовно ділять студентів на групи за рівнем розвитку їхньої пізнавальної активності й відповідно пропонувати завдання;
дають студентам завдання, вищі на один ступінь від того рівня, який вони звичайно показують (тобто стимулювати їхню пізнавальну активність);
надають студентам право самостійно обирати собі завдання. Такий підхід ґрунтується, зокрема, на поглядах французького педагога С.Френе, що будь-яке класифікування студентів помилкове, а тому завдання має визначити собі сам студент.
4. Лабораторні роботи з землеробства
ЗАВДАННЯ ТА ЗМІСТ ЛАБОРАТОРНИХ ЗАНЯТЬ.
Завдання полягає в тому, щоб допомогти студенту більш ефективно виконати програму лабораторних занять з курсу Землеробства, закріпити та поглибити знання з теоретичного курсу.
Мета запропонованих лабораторних занять з Землеробства слідуючи:
1. Ознайомити студентів з методами проведення лабораторних аналізів.
2. Допомогти студентам в опануванні методів проведення аналізів ґрунту.
3. Навчити студентів правильно аналізувати результати лабораторних досліджень і практично їх використовувати.
Об’єм та зміст лабораторних занять визначені програмою курсу з землеробства для студентів сільськогосподарських вищих учбових закладів.
Основні методи ґрунту подані згідно існуючих сучасних класичних методів досліджень і відповідно з державними та галузевими стандартами.
ПОРЯДОК ПРОХОДЖЕННЯ
Робота в лабораторії вимагає від студента великої уваги та акуратності. Неуважність і неакуратність може бути причиною нещасних випадків, тому до початку аналітичної безпеки при роботі в лабораторії і обов’язково дотримуватись їх.
Допуск до виконання лабораторного заняття проводиться тільки після попередньої перевірки викладачем підготовленості студента. Кожен студент повинен обов’язково дотримуватися загальноприйнятих правил роботи в лабораторіях. За чистоту в лабораторії відповідає черговий. Студенти, виходячи з лабораторії, повинні привести в порядок свої робочі місця.
Робочий зошит е звітом перед викладачем.
Тема: 1. АНАЛІЗ ГРУНТУ.
Мета: 1. Ознайомити студентів з методами проведення лабораторних аналізів.
2. Допомогти студентам в опануванні методів лабораторних аналізів ґрунту.
3. Навчити студентів правильно аналізувати результати досліджень і практично їх використовувати.
Обладнання: бур, мішок, сито, шпатель.
Аналіз ґрунту проводиться з метою:
оцінки рівня родючості ґрунту для встановлення забезпеченості сільськогосподарських культур доступними формами елементів живлення і потреби у використанні добрив:
визначення властивостей, що виявляють на взаємодії мінеральних добрив з ґрунтом;
контролю за зміною вмісту в ґрунті поживних речовин і їх доступності рослинам залежним від прийомів технології використання добрив і засобів хімічної меліорації;
дослідження процесів взаємодії добрив з ґрунтом, а також для оцінки балансу поживних речовин в землеробстві.
Для оцінки земель і контролю за зміною актуальної родючості ґрунту науково-виробничими підрозділами агро-хімслужби по договорах з сільськогосподарськими підприємствами, фермерськими господарствами, проводиться агрохімічне обстеження ґрунтів. Результати обстеження використовуються для розробки рекомендацій і проектно - кошторисної документації про використання добрив і хімічних меліорантів в господарствах всіх рівнем.
Агрохімічне обстеження проводять на всіх типа сільськогосподарських угідь з періодичністю в 5 років. Елементарний у часток для середнього зразку ґрунту на Поліссі складає 5 га, в лісостепу 10 га. На зрошуваних ділянках один змішаний зразок відбирають з 1 – 5 га.
ВІДБІР ЗРАЗКІВ ГРУНТУ ТА ПІДГОТОВКА ЇХ ДО АНАЛІЗУ
Відбір зразків ґрунту:
Дуже важливий момент в агрохімічних дослідженнях. Якщо зразки відібрані неправильно то результати аналіз не відображатимуть природних властивостей ґрунт і будуть не правильними.
Відбір зразків ґрунту при агрохімічному обстеженні.
Зразки ґрунту відбирають на глибину одного і підорного шарів.
Змішаний зразок складається з 20 індивідуальних проб, взятих за допомогою бура. Для цього бур ставлять вертикально до поверхні ґрунту, ступнею натискають на педаль і занурюють у ґрунт на глибину орного шару. Пробу пересипають у пронумерований мішок, куди засипають усі індивідуальні проби. Таким чином нарають змішаний зразок масою 0,3 –0,5 кг. Зверху кладуть етикетку, на якій простим олівцем записують назву господарства, номер зразка і номер поля, дату і глибину відбору зразка, прізвище виконавця. Такий самий запис роблять одночасно в польовому журналі, де додатково записують: тип ґрунту, рельєф, стан розвитку культурних рослин і ступінь їх забур’яненості. На карті ґрунтів господарства ставлять номер змішаного зразка і обводять олівцем елементарну ділянку, з якої його взято. Необхідно, щоб кожна ґрунтова відміна, яка виділена на карті ґрунтів господарства. Була охарактеризована окремими змішаними зразками. Розміщення точок для відбирання індивідуальних проб залежить від конфігурації поля, Якщо воно довге і вузьке, то їх зручно відбирати по середині полі через певні проміжки; якщо форма поля близька до квадрата, то індивідуальні проби беруть по діагоналях або в шаховому порядку. Відбираючи зразки, слід уникати нехарактерних для ділянки місць/ блюдець, горбів та ін./. Відібрані змішані зразки ґрунту відправляють.
ВІДБІР ПРОБИ ГРУНТУ ДЛЯ АНАЛІЗВ В ЛАБОТАТОРІЇ
До лабораторії зразки ґрунту надходять висушені до повітряно-сухого стану, подрібнені і просіяні крізь сито з круглими отворами діаметром І мм. Якщо зразки надходять у спеціальних коробочках, то перед тим, як взяти грунту на аналіз, його перемішують ложкою або шпателем на всю глибину коробочки. Пробу ґрунту для аналізу відбирають ложкою або шпателем не менш, як з п’яти різних місць.
ВИЗНАЧЕННЯ ПОТРЕБИ ГРУНТУ У ВАПНУВАННІ, ВСТАНОВЛЕЛННЛЯ І РОЗНАХУНКИ ДОЗИ ВАПНА
Реакція середовища, в якій розвивається коренева система рослин і із якої рослин засвоюють елементи живлення, має суттєвий вплив наріст і розвиток рослин, на життєздатність мікроорганізмів, швидкість і направленість хімічних та біологічних процесів, які проходять в ґрунті. Вапнування ґрунту це захід, який потребує значних затрат коштів. Тому, перед тим як проводити вапнування, потрібна переконатись в його необхідності. Останнє може бути точно встановлено лише за даними визначення кислотності ґрунту та насиченості його основами з врахуванням особливостей культур, що вирощуються.
Показник активності іонів водню умовно позначений символом РН, становить собою від’ємний десятинний логарифм активності цих іонів. Символ РН дозволяє виразити актив іонів водню в межах 100 – 10 –14.
З підкисленням розчину активність іонів водню підвищується, значення РрН зменшується, при підлуговуванні розчину відбувається навпаки.
Розрізняють два види кислотності: групу актуальну /активну/ і потенціальну /приховану/.
Актуальна кислотність обумовлюється концентрацією вільних іонів водню в ґрунтовому розчині. Вона визначається у водій витяжці з ґрунту і вимірюється в одиницях РН /РН Н20/. Актуальна кислотність коливається в межах від 3 до 8,5 РН. Ця величина нестійка, вона сильно змінюється протягом вегетаційного періоду. На основі визначення актуальної кислотності не можна робити висновки що до потреб ґрунту у вапнуванні і, тим більше що до кількості вапна, яка необхідна для вапнування.
У зв’язку з вище сказаним, для визначення потреби у вапнуванні ґрунту використовують дані не актуальної, а обмінної кислотності, яка є однією із форм потенціальної кислотності ґрунту.
Потенціальна кислотність обумовлюється іонами водню і алюмінію, знаходяться в ґрунтовому вбирному комплексі. Вона поділяється на обмінну та гідролітичну. Обмінна кислотність ґрунту обумовлюється більш рухомою частиною іонів водню і алюмінію, яка може бути витіснена з ґрунтового вбирного комплексу катіонами нейтральної солі хлористого калію.
Гідролітична кислотність обумовлена менш рухомою частиною іонів водню в ґрунтовому вбирному комплексі, які витісняються з нього гідролітично-лужною сіллю, наприклад, оцтовокислим натрієм /СН3СООvа/.
Кислотність ґрунту може визначатись слідуючи ми методами:
Шляхом визначення величини РН водної /актуальна кислотність /або сольової / обмінна кислотність \ витяжок.
Шляхом титрування сольової витяжки з фрунту лугом.
Визначення РН сольової витяжки потенціометричним метолом. /обмінна кислотність/
ЗНАЧЕННЯ АНАЛІЗУ. За показниками РН сольової витяжки визначають ступінь кислотності ґрунту, що дає можливість робити висновок про потребу ґрунту у вапнуванні та вибору форм добрив.
Вапнування потребують сильно кислі та кислі ґрунти. На кислих ґрунтах не бажано вносити фізіологічно кислі добрива. Найчастіше рН виміряють за допомогою приладів РН – метрів.
ПРНЦИП МЕТОДУ. Метод базується на витісненні обмінних іонів нормальним розчином КСІ/РН=5.5-6,0/ при співвідношенні ґрунту до розчину І:2,5 для торф’яних з наступним вимірюванням активності іонів водню потенціометричним методом.
ХІД РОБОТИ. Наважку ґрунту 10 г поміщають у стаканчик і приливають25 мл 1,он розчину КСІ, збовтують 3хв. Потім, не збовтуючи розчину занурюють у нього електроди і за допомогою РН- метра визначають величину РН сольової витяжки.
Для визначення кислотності торфу із середньої проби беруть 2 г повітряно - сухого торфу або відповідну цієї наважці кількість сирого торфу, поміщають в пляшку на 200 мл, заливають 50 хв., І,ОН КСІ, закривають пробкою і збовтують на ротаторі 30 хв., після чого визначають кислотність на потенціометрі.
РН- метр підготовляють до роботи згідно з інструкцією. Настроюють РН- метр за допомогою буферних розчинів з рН, що дорівнюють 4,01; 6.86; 9, 18
Щоб встановити ступінь кислотності ґрунту, користуються даними табл.
1. Групування ґрунтів за ступенем кислотності
|
Група ґрунтів |
Колір забарвлення | Ґрунти мінеральні | Ґрунти торфяноболотні |
Гідролітична кислотність, мг. екв. 100 г. |
||
|
РН КСІ |
Ступінь кислотності |
РН СІ | Ступінькислотності | |||
| 1 | рожевий | до 4,1 | Дуже сильнокислі | до 2,0 | ||
| 2 | оранжевий | 4,1 – 4,5 | Сильно кислі | До 4,5 |
Сильно кислі |
2,1 - 3,0 |
| 3 | жовтий | 4,6 – 5,0 |
Середньо кислі |
4,6- 5,5 |
кислі | 3,1 – 4,0 |
| 4 | зелений | 5,1 – 5,5 | Слабо кислі |
5,6- 6,5 |
Слабо-кислі | 4,1 – 5,0 |
| 5 | блакитний | 5,6 – 6,0 |
Близькі до нейтраль ної |
6,6- 7,0 |
Нейтральні | 5,1 – 6,0 |
| 6а | синій | 6,1 – 6,5 |
Нейтрал льні |
7 | Лужні | 6 |
| 6б | сірий | 6,6 – 7,0 | -“- | |||
| 6в | фіолетовий | 7,0 | -“- | |||
Найбільш сприятливим середовищем для розвитку сільськогосподарських рослин є слабко кисла,нейтральна або слабо лужна реакція / табл.. ІІ/.
2. О оптимальні значення рН Н2О для основних сільськогосподарських культур
| Рослини | Оптимальні значення РН | Рослини | Оптимальні значення РН |
| Озима пшениця | 6,3 – 7,6 | Картопля | 5,0 – 5,5 |
| Ярова пшениця | 6,0 – 7,5 | Льон-довгунець | 5,5 – 6,5 |
| Озиме жито | 5,0 – 7,7 | Цукрові буряки | 7,0 – 8,0 |
| Ячмінь | 6,8 – 7,5 | Конюшина | 6,0 – 7,0 |
| Овес | 5,5 – 7,5 | Люцерна | 7,8 – 8,0 |
| Кукурудза | 6,0 – 7,0 | Люпин | 4,5 – 6,0 |
| Гречка | 4,7 – 7,5 | Горох | 6,0 – 7,0 |
Найбільш поширений в світовій практиці сільського господарства спосіб визначення доз вапна за показником рН сольової витяжки з врахуванням механічного / складу ґрунту /табл. І2/.
Приблизні дози СасО3 т/га залежно від рН КСІ /відповідають ѕ дози, що встановлено за гідролітичної кислотності
| Механічний склад ґрунту | рН сольової витяжки | |||||
| 4,5 | 4,6 | 4,8 | 5,0 | 5,2 | 5,4 - 5,5 | |
| Супіщані ґрунти і легкі суглинки | 4,0 | 3,5 | 3,0 | 2,5 | 2,0 | 2,0 |
| Середні та важкі суглинки | 6,0 | 5,5 | 5,0 | 4,5 | 4,0 | 3,5 |
При встановленні доз вапна необхідно приймати до уваги не тільки кислотність ґрунту, його механічний склад, але і відношення сільськогосподарських культур до реакції ґрунту і до високих доз вапно. При наявності в сівозмінах таких культур, як цукрові буряки або люцерна, вапнувати потрібно навіть ґрунти реакцією, близькою до нейтральної. Якщо в сівозміні є картопля, льон-довгунець, а ґрунти легкого механічного /складу, то дози вапна не повинні бути високими / більше ѕ за гідролітичною кислотністю/, тому що ці культури реагують на них від’ємно.
Групування ґрунтів за показником гідролітичної кислотності, рекомендоване хімізації, наведено в табл.. 10.
Розрахунок дози вапна за величиною гідролітичної кислотності, проводиться за формулою.
Х = (Нг*50*3000000*10) / 1000000000, де
Х – доза 10о0 % СаСО3, т/га;
Нг – гідролітична кислотність, мг. ВКВ. \100 г;
3000000 – маса орного шару глибиною 20 см з площі І га, кг;
10 – коефіцієнт для перерахунку 100 г в І кг;
1000 000 000 – коефіцієнт переводу мг СаСО3 в І т.
Після проведення всіх арифметичних дій знаходила, що Х- доза СаСО3, т/га = Н 15: /формула вірна тільки при щільності будови ґрунту в орному шарі 1, 5 г/см3/.Наторфяно-болотних ґрунтах рекомендуєтеся слідуючи орієнтовні дози вапна т/га СаСО3:
верхові торфи з слабко розкладеним торфом –8-10;
верхові торфи середньо розкладеним торфом – 6 8;
низинні збіднені торфи з потужним шаром сфагнум 5 6;
низинні з слабко розвиненими сфагнумам І рН КСІ менше 4.8 –3-4;
Низинне болото з рН сольової витяжки менше 4,8-2-3;
Торф’яні ґрунти низинних боліт з рН сольової витяжки 4, 8 і більше вапнування не потребують.
Література
1. Коваленко О.Е. Методика професійного навчання: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Нар. укр. акад. – Х.: Вид – во НУА, 2005. - 360 с.
2. Коваленко Е.Э. Методика профессионального обучения: Учебник для инженеров-педагогов, преподавателей спецдисциплин системы профессионально-технического и высшего образования – Х.: ЧП „Штрих”, 2003. – 480с.