Нова роль Китаю. Розв’язання проблеми Гонконгу
Міжнародні відносини в Східній Азії
До другої половини 90-х років східно-азійська підсистема стала другою за значенням після Європи підсистемою світу. Висока динаміка розвитку, в основі якої - випереджальні темпи росту країн Східної Азії, їхній успішний діалог між собою й із поза регіональними державами можуть зробити Азіатсько-тихоокеанський район основним центром світового економічного й політичного тяжіння подібно тому, як таким центром у попередні епохи була Європа. Східна Азія - частина Азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР). Є кілька варіантів визначення його географічних границь. Відповідно до першого до АТР відносять гігантський район, що обмежується західним узбережжям обох Америк, східним узбережжям Азії й зоною Австралії. При такій інтерпретації в АТР включають і країни Південної Азії. Другий варіант припускає включення в АТР країн Тихоокеанської Азії, США, Канади й зони Австралії й Нової Зеландії. Держави Південної Азії в цьому випадку також попадають у перелік країн АТР, але з нього виключаються латиноамериканські держави.
Третій варіант припускає фокус на азіатських тридцятимільйонних АТР від Берингової протоки до Бірми. Матеріали, пов'язані з політикою поза регіональних держав - США, Австралії, Індії, Канади й країн Європейського союзу, залучаються для аналізу остільки, оскільки це необхідно для розуміння регіональних подій.
В 70 - 80-х роках на регіональному рівні структура міждержавних відносин визначалася існуванням трикутника СРСР - США - КНР, що вписувався в контекст світового біполярного протистояння Радянського Союзу й США. Розпад СРСР зруйнував цю структуру. У Східній Азії обстановка перестала залежати від відносин Москви й Вашингтона. Це дало поштовх розвитку регіональної багатополярності. В АТР сталі діяти кілька центрів впливу - Китай, Японія, держави Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Росія. США хоча географічно й не належать до східно-азійської підсистеми, але роблять на неї величезний вплив.
Багатополярність на рівні регіону визначає підхід країн Східної Азії до оцінки світових тенденцій. Китай є активним пропагандистом концепції формування багатополярної структури міжнародних відносин в усьому світі. У квітні 1997 р. ця точка зору КНР одержала підтримку Росії, коли в Москві за підсумками російсько-китайських переговорів була підписана спільна російсько-китайська Декларація про багатополярний світ і формування нового міжнародного порядку.
Нова роль Китаю
В 90-х роках відбулося зміцнення економічних і військово-політичних позицій КНР. Завдяки реформі, розпочатій в 1978 р. під керівництвом лідера Компартії Китаю Ден Сяопіна (1904 -1997), китайська економіка вийшла із кризи. У країні була вирішена продовольча проблема, а до початку 90-х КНР стала одним з найбільших світових експортерів. У країні здійснюються "осередкова модернізація" і індустріалізація на сучасній технологічній основі. По оцінках, Китай вийшов на третє місце у світі по обсягах ВНП, поступаючись США і Японії.
Правда, абсолютні цифри не вказують на ефективність економіки КНР. Через величезне населення Китай не можна віднести до числа передових країн по показнику доходу на душу населення. Країна страждає від нерівномірності розвитку: передові виробництва зосереджені в прибережній зоні, а основна частина глибинних районів залишається відсталою й бідною, що породжує соціальну напруженість. Тягарем для країни залишається демографічний ріст. З обліком цих і інших обставин частина фахівців думає, що Китай не зможе втримувати високі темпи росту. Проте КНР має у своєму розпорядженні достатні ресурси для військового будівництва й активної зовнішньої політики в географічно наближені до неї районах.
В 1989 р. на площі Тяньаньмень у Пекіні відбулися виступи китайського студентства під демократичними гаслами. Виступи були жорстоко подавлені. Міжнародне співтовариство засудило дії китайської влади, а американський конгрес увів санкції проти КНР у зв'язку з порушеннями прав людини. Як міра тиску пішло рішення конгресу відкласти на рік надання КНР режиму найбільшого сприяння в торгівлі.
Однак погіршення відносин КНР із індустріальними країнами не відбулося. Незабаром після зазначених подій США в неофіційному порядку провели переговори із КНР про врегулювання ситуації. Президент Дж. Буш вжив заходів по обмеженню ефекту санкцій, і режим найбільшого сприяння для КНР був відновлений. Після цього він щорічно продовжувався, хоча щораз американська сторона погоджувала своє рішення з поступками КНР по конкретних правозахисних питаннях (звільнення дисидентів, спрощення еміграції й т.п.).
Тайванська проблема
Питання про возз'єднання КНР із Тайванем або про національне об'єднання залишається однією із найскладніших проблем регіональних відносин. Корені проблеми йдуть до останніх місяців громадянської війни в Китаї восени 1949 р., коли колишній центральний уряд Китайської Республіки на чолі з лідером Національної партії (гоміньдан) Чан Кайші під тиском комуністичних загонів Мао Цзэдуна відступив на Тайвань. З тих пір кожен уряд - новий, комуністичний, у Пекіні й старий, гоміньданівський, у Тайбеї – претендував на легітимність і вважав себе єдиним законним загально китайським урядом. Радянський Союз визнавав КНР, а США і їхні союзники - Чан Кайші.
В 1972 р. США визнали КНР і розірвали дипломатичні відносини з Тайванем, зберігши неофіційні відносини із урядом Чан Кайші й продовживши надання йому військової допомоги на підставі Закону 1979 р. про відносини з Тайванем. В 1975 р. Чан Кайші вмер. Його спадкоємці продовжували виходити з формули існування "одного Китаю" і визнавали значимість завдання національного об'єднання. Однак із часом ситуація ускладнилася. Усередині Тайваню зріс вплив місцевих уродженців - прихильників відмови від єдності з "великим Китаєм", які вимагав проголошення незалежності острова. Поетапна демократизація на Тайвані дозволила сепаратистам одержати представництво в парламенті й впливати на зовнішню політику.
КНР болісно реагує на зростання впливу прихильників незалежності на Тайвані. З огляду на неформальні гарантії США, керівництво КНР не йде на застосування сили для об'єднання. Однак воно систематично дає зрозуміти, що застосування сили проти острова в надзвичайних обставинах, під якими розуміється прийняття Тайванем рішення про оголошення незалежності, не виключається.
При цьому представники КНР і Тайваню підтримують напівофіційні контакти для обговорення умов можливого об'єднання. Позиція Пекіна зводиться до формули "одна держава - дві системи", яка припускає, що після об'єднання Тайвань стане однією із провінцій КНР, зберігши ринкову модель економіки й автономну адміністративну систему, але передавши Пекіну керівництво своєю зовнішньою й оборонною політикою. Тайванська сторона не вважає ці умови прийнятними. Вона не виключає об'єднання, але бачить його як тривалий демократичний процес злиття двох рівноцінних політичних суб'єктів. Вихідною точкою об'єднавчого процесу в Тайбеї вважають визнання Пекіном Тайвань як рівного партнеру. Тайвань підтримує дипломатичні відносини з 29 країнами світу.
Тайванська міні-криза 1996 р.
З 1990р. Тайвань проводить "гнучку політику" у відношенні КНР, виходячи з того, що "змістовні відносини" сторін важливіші офіційних. Але тайванська сторона прагне підвищити свій престиж за кордоном і розширити сферу контактів. В 1995 р. за рекомендацією конгресу державний департамент США видав візу вибраному в 1990р. президентом Тайваню Лі Денхуею, що прибув у США із приватним візитом для відвідування Корнуельського університету, випускником якого він є. Хоча американська сторона заздалегідь повідомила КНР про свій намір видати візу Лі Денхуею, влада КНР виступила з енергійним осудом позиції держдепартаменту.
Ситуація загострилася, коли в березні 1996 р., у період підготовки чергових президентських виборів на Тайвані, у зоні Тайванської протоки виникла міні-криза. Збройні сили КНР провели військову демонстрацію (150 тис. військ) у безпосередній близькості острова, влаштувавши навчальні пуски бойових ракет у зоні Тайванської протоки. Метою акції було натиснути на тайванських виборців і перешкодити прихильникам незалежності Тайваню домогтися успіху на виборах. Акція КНР була із тривогою сприйнята на Тайвані й у США. Вашингтон виступив з осудом дій Китаю. Відповідною силовою демонстрацією стало відправлення американських бойових кораблів у зону Тайваню. Однак до справжньої кризи справа не дійшла. Китайська влада по дипломатичних каналах передала США прохання не вводити бойові кораблі безпосередньо в Тайванську протоку. Американська адміністрація офіційно відповіла, що не прийме на себе зобов'язань, здатних обмежити її дії в підтримку Тайваню. Але американські кораблі не були уведені в протоку, залишаючись у безпосередній близькості від неї.
Президент Тайваню Лі Денхуей проявляє стриманість у питанні проголошення незалежності. Але він піддав ревізії колишнє посилання тайванської політики щодо того, що існує "тільки один Китай". Тайванське керівництво акцентує фактичне існування КНР і Тайваню як рівних суб'єктів, хоча один з них не називає себе державою. Не відкидаючи об'єднання із КНР у майбутньому, Тайбей заявляє, що в цей час триває "етап двох Китаїв", і формула "існує тільки один Китай" не відповідає змісту цього етапу.
Рішення проблеми Гонконгу
Протягом майже ста років Гонконг був британською колонією в Китаї. Основою прав Великобританії на територію Гонконгу був договір про його оренду строком на 99 років. В 1984 р. під час візиту прем'єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер у Пекін після складних переговорів британська сторона підтвердила зобов'язання передати Гонконг Китаю після закінчення терміну дії орендного договору. КНР зі своєї сторони зобов'язалася створити на території колишньої колонії особливий адміністративний район, зберігши в ньому нині існуючі економічні й соціальні уклади. Гонконг перейшов під контроль КНР в 1997р.
Територіальні суперечки в зоні Південно-Китайського моря
Крім тайванської проблеми дестабілізуючий вплив на обстановку робить ситуація навколо архіпелагу Спратли в Південно-Китайському морі. Цей архіпелаг, що складається з 230 дрібних островів і рифів загальною площею 250 тис. кв. км, розташований між територіями В'єтнаму, Філіппін і Малайзії. Частиною архіпелагу Спратли є Парасельські острови. У роки Другої світової війни архіпелаг був захоплений Японією, яка відмовилася від прав на нього за Сан-Францизьським мирним договором в 1951 р. Однак у тексті договору не було зазначено, до кого переходять острова. Фактично острова потрапили під контроль французько-південно-в’єтнамської адміністрації.
Питання про приналежність островів не викликало розбіжностей доти, поки не виникла перспектива освоєння розташованих у їхній зоні нафтових родовищ. В 1974 р., користуючись військовою слабкістю Південного В'єтнаму, КНР окупувала практично всю групу Парасельських островів. ДРВ розцінила дії Китаю як зазіхання на її права, але не зважилася піти на конфлікт із КНР, обмежившись тим, що висадила свої війська на одному з островів Парасельської групи, куди ще не прибули китайські сили.
В 1992 р. КНР схвалила новий закон про морські володіння, відповідно до якого Китай в однобічному порядку проголосив суверенітет над всією акваторією Південно-Китайського моря. У новому законі було застережене право Китаю застосовувати силу для припинення того, що він міг порахувати незаконним промислом у китайських територіальних водах. Крім того, іноземні судна повинні були відтепер питати дозволу на прохід через ті води, які Китай вважав своїми територіальними, а підводні човни повинні були перетинати їх у надводному положенні.
За новим законом загальна площа акваторій, на які стала претендувати КНР, склала 3 млн. кв. км, з яких біля однієї третини експлуатується, на думку Китаю, незаконно іншими країнами. Тепер уже не тільки група Парасельських островів, але й весь архіпелаг Спратли виявився в зоні китайських претензій. У тім же 1992р. КНР у співробітництві з американськими корпораціями приступила до розвідки нафти в районі Тонкинської затоки, в 70 милях від узбережжя В'єтнаму. Пішли протести Ханоя й спалах підозри із приводу намірів КНР у країнах АСЕАН. Ситуація ще більше ускладнилася в 1995 р., коли КНР встановила прикордонні знаки й навігаційне устаткування на одному з рифів архіпелагу, який вважають своєю територією Філіппіни. Ці дії були розцінені в регіоні як силова акція.
КНР контролює 70 островів, В'єтнам - 21, Малайзія - 3, Філіппіни - 8, а Тайвань - усього один, але самий великий. Індонезія не претендує на острівні території, але претензії КНР зачіпають її економічну зону.
Складність ситуації збільшується тим, що країни, що претендують на частини архіпелагу Спратлі (за винятком Брунею), мають на островах свої збройні сили. Найбільш великі гарнізони на островах тримають КНР і В'єтнам. На ряді островів розміщені війська Філіппін і Малайзії. У країнах АСЕАН існують побоювання, що КНР буде прагнути затвердити свій контроль над нафтоносними районами силовим шляхом і поставити більше слабкі держави просто перед фактом захоплення. Підставою для підозр служить відмова Китаю погодитися із пропозиціями малих країн провести переговори для розмежування спірних районів.
Список використаної літератури
Богатуров А.Д. Великие державы на Тихом океане. История и теория международных отношений в Восточной Азии после Второй мировой войны. 1945 - 1995. -М.,1997;
Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. – Л., 1995;
Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини XX сторіччя. – К., 1999;
Косолапов Н. Внешняя политика и внешнеполитический процес субъектов международных отношений // Мировая экономика и международные отношения. - 1999. - № 3. - С. 65-67.
Малетин Н.П. АСЕАН: три десятилетия (1967 - 1997) - три политики. - М., 1997;
Петровский В.Е. Азиатско-тихоокеанские режимы безопасности после холодной войны. - М., 1998.