МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ГЕНІЧЕСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

РЕФЕРАТ

з дисципліни „ Історія економічних вчень”

на тему: «Класична школа політичної економії»

Виконала : студентка групи 3зГБ

Перевірив: старший викладач

Генічеськ 2007

ПЛАН

1	Характерні особливості класичної політичної економії
2	Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції.
3	Економічна теорія фізіократів у Франції.
4	Економічне вчення А. Сміта.
5	Д. Рікардо — економіст епохи промислової революції.

1. Характерні особливості класичної політичної економії

Класична політична економія — один із наукових на­прямів світової економічної думки другої половини XVII — першої половини XIX ст.

Класична політична економія виникла тоді, коли під­приємницька діяльність вслід за сферою торгівлі, грошо­вим обігом набуває поширення у сфері виробництва в ціло­му. В промисловості інтенсивно розвиваються мануфакту­ри, розширюються торгівля і кредит, з'являються нові дже­рела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядковує собі торговельний.

Економічні положення меркантилістів (про золото і срібло як основну форму багатства, а зовнішню торгівлю як їх джерело), інші протекціоністські настрої, які гальмува­ли розвиток виробництва, зумовили необхідність виникнен­ня нової економічної концепції — концепції економічного лібералізму, яка базується на принципах вільного підпри­ємництва і конкуренції, невтручання держави в економічні процеси. За цих умов і виникла класична політична еко­номія.

На відміну від меркантилістів класики політичної еко­номії предметом дослідження обрали сферу виробництва.

Найбільший внесок у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські й французькі вчені-економісти XVII—XIX ст. — В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене, А. Тюрбо, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Мілль та ін.

2. Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції

Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класич­ної школи політичної економії в Англії. Народився у м. Рамсі (Англія) в сім'ї ткача. Дістав освіту в Лейдені, Па­рижі та 3 роки навчався в Оксфордському університеті. У 27 років здобув ступінь доктора. Через 10 років став вели­ким землевласником. У 1658 р. Петті був обраний до парла­менту, де висунув ідеї реформування податкової системи, організації статистичної служби, проекти поліпшення торгівлі.

Перший серйозний економічний твір Петті — "Трактат про податки і збори" (1662 р.). Серед інших відомих творів можна назвати такі: "Політична анатомія Ірландії" (1672 р.), "Політична арифметика" (1576 р.), "Декілька слів з приво­ду грошей" (1682 р.).

Петті — перший автор трудової теорії вартості, в основі якої лежить вчення про природну ціну (вартість). Розріз­нював внутрішню вартість, яку і називав "природною ціною", і ринкову ціну. Вартість визначав витраченою пра­цею, встановлюючи кількісну залежність величини вартості від продуктивності праці.

Вважав, що утворення багатства відбувається у сфері матеріального виробництва саме завдяки праці. Широко відома фраза Петті: "Праця — батько й активний принцип багатства, а земля — його мати". Стверджував, що торгівля не є джерелом створення національного багатства.

Виступав проти припливу дорогоцінних металів, оскіль­ки бачив у ньому джерело зростання цін.

Говорив про існування пропорції грошей для торгового обміну: надлишок грошей призводить до зростання цін, а їх нестача — до скорочення обсягів робіт, що виконуються, і низького рівня податкових платежів.

Створив економічну статистику (політичну арифметику) і запропонував метод обчислення національного прибутку.

Загалом вчення Петті описове, але аналізуючи низку економічних явищ, він наближається до розкриття їхньої сутності.

Він вважав, що рента — додатковий продукт, який зали­шається після витрат (заробітної плати і насіння). Конкретні її вияви — земельна рента і грошова рента, тобто відсоток.

Петті ввів поняття "диференціальна земельна рента", причини існування якої вбачав у різній родючості та місце­знаходженні земель. Він вважав також, що ціна землі є су­мою річних рент за 21 рік. (Кількість років визначав, вихо­дячи з часу одночасної тривалості життя трьох поколінь.)

Позичковий відсоток Петті вважав платою за незруч­ності, що заподіюються кредитору при позичанні грошей. Рівень відсотка не повинен перевищувати розміру ренти з тієї кількості землі, яку можна купити на позику.

П'єр Буагільбер (1646—1714) — фундатор класичної школи економічної думки у Франції. Народився в 1646 р. у сім'ї дворянина. Дістав юридичну освіту. З 1677 по 1689 р. займав посаду судді, а потім генерального начальника су­дового округу Руана.

У 1696 р. вийшла книга Буагільбера "Докладний опис стану Франції", в якій автор жорстко критикує політику меркантилізму. У 1707 р. видав праці "Обвинувачення Франції" і "Трактат про природу багатства", в яких дається характеристика кризової ситуації в економіці Франції.

П'єр Буагільбер дав обґрунтування трудової теорії вар­тості (незалежно від У. Петті). У ній величина "істинної вартості" визначалася витратами праці.

Джерелом багатства він вважав сферу виробництва, а сфері обміну відводив роль умови для розвитку економіки. Виступав проти однобокого заохочення промисловості, за­хищаючи розвиток сільськогосподарського виробництва, в якому бачив основу економічного зростання Франції. До поняття "багатство" включав не тільки гроші, а й усю різно­манітність благ і речей.

Недооцінював роль грошей як товару, вважаючи, що вони заважають обміну товарів за "істинною вартістю". У грошах Петті вбачав основне зло і причину народних бід і вважав, що для викорінювання влади грошей необхідно звести їх роль до простого засобу обігу.

Є попередником фізіократів.

Французька школа класичної політичної економії на відміну від англійської вела рішучу боротьбу з політикою меркантилізму.

Француз П. Буагільбер бачив у грошах причину пору­шень справедливого обміну між товарами; англієць У. Петті вважав гроші двигуном розвитку економіки.

Французька класична школа вважала, що мета виробниц­тва — споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживної вартості. Англійська школа оцінила значення ка­піталізму в розвитку продуктивних сил і взяла за основу міно­ву вартість. П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарське виробництво, а У. Петті був прихильником розвитку промис­ловості. Французька школа виражала інтереси дрібної бур­жуазії, а англійська школа — промислової буржуазії.

3. Економічна теорія фізіократів у Франції

Фізіократія (з гр. — "влада природи") — напрям кла­сичної політичної економії у Франції, який центральну роль в економіці відводив сільськогосподарському виробництву.

Фізіократи піддавали критиці меркантилізм, вважаючи, що увага виробництва має бути спрямована не на розвиток торгівлі та нагромадження грошей, а на створення достат­ку "творів землі", в чому, на їхню думку, полягає справжній достаток нації.

Фізіократизм виражав інтереси великого капіталістич­ного фермерства.

Нейтральні ідеї теорії фізіократії такі.

Економічні закони мають природний характер (тобто зрозумілі кожному), і відхилення від них призводить до порушення процесу виробництва.

Джерелом багатства є сфера виробництва матеріальних благ — насамперед землеробство. Тільки землеробство є про­дуктивним, оскільки при цьому працюють природа і земля.

Промисловість фізіократи вважали безплідною, невироб­ничою сферою.

Під чистим продуктом вони розуміли різницю між сумою всіх благ і витратами на їх виробництво. Цей надлишок (чи­стий продукт) — унікальний дар природи. Промислова пра­ця лише змінює його форму, не збільшуючи розміру чистого продукту. Безплідною вважалася і торгова діяльність.

Фізіократи проаналізували речовинні складові капіта­лу, розрізняючи "щорічні аванси", річні витрати і "первинні аванси", які становлять фонд організації землеробського господарства і витрачаються відразу на багато років упе­ред. "Первісні аванси" (витрати на землеробське облашту­вання) відповідають основному капіталу, а "щорічні аван­си" (щорічні витрати на сільськогосподарське виробниц­тво) — оборотному капіталу.

Гроші не зараховувалися до жодного з видів авансів. Для фізіократів не було поняття грошового капіталу, вони ствер­джували, що гроші самі по собі безплідні, і визнавали лише одну функцію грошей — "як засіб обігу". Нагромадження грошей вважали шкідливим, оскільки воно вилучає гроші з обороту і позбавляє їх єдиної корисної функції — слугува­ти обміну товарів.

Фізіократи дали визначення "первинних авансів" (основний капітал) — витрати на землеробське облаштування — і "щорічних авансів" (оборотний капітал) — щорічні витра­ти на сільськогосподарське виробництво.

Оподаткування фізіократи зводили до трьох принципів:

оподаткування є джерелом прибутку;

наявність співвідношення між податками і прибутками;

витрати на стягнення податків не повинні обтяжувати.

Основоположник школи фізіократів Франсуа Кене (1694— 1774) був придворним медиком Людовіка XV, а проблемами економіки почав займатися у 60 років. Кене — автор "еконо­мічної таблиці", в якій показано, як сукупний річний про­дукт, що створюється в сільському господарстві, розподі­ляється між класами: продуктивним (особи, зайняті в сільському господарстві, — фермери і сільські наймані ро­бітники), безплідним (особи, зайняті в промисловості, а та­кож купці) і власниками (особи, що одержують ренту, — землевласники і король). У цьому творі Кене представив основні шляхи реалізації суспільного продукту у вигляді напрямленого графіка з трьома вершинами (класами), об'єд­навши всі акти обміну в масовий рух грошей і товарів, але при цьому виключивши процес накопичення.

Сам оборот річного продукту, на думку Кене, складаєть­ся з п'яти актів:

клас землевласників купує у класу фермерів засоби існування на один мільярд ліврів. Внаслідок цього до класу фермерів повертається один мільярд ліврів і одна третина річного продукту виходить з обігу;

клас землевласників на другий мільярд ліврів отрима­ної ренти купує у "безплідного" класу промислові вироби;

клас "безплідних" на отриманий за свої товари міль­ярд ліврів купує у класу фермерів продукти харчування. Отже, до класу фермерів повертається другий мільярд ліврів і дві третини продукту виходять з обігу;

клас фермерів купує у "безплідного" класу на мільярд ліврів промислові вироби, що йдуть на відновлення інстру­ментів і матеріалів, вартість яких увійшла до вартості ви­робленого річного продукту;

клас "безплідних" на цей мільярд ліврів закуповує сировину в класу фермерів.

Таким чином, обіг річного продукту забезпечує відшко­дування використаних фондів сільського господарства і промисловості як передумову поновлення виробництва.

Податки, на думку Кене, повинні стягуватися тільки із землевласників у розмірі 1/3 чистого продукту.

Кене розробив концепцію природного порядку, в основі якої лежать моральні закони держави, тобто інтереси окре­мої особи не можуть іти врозріз зі спільними інтересами суспільства.

Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781) народився у Фран­ції. Згідно із сімейною традицією закінчив теологічний фа­культет Сорбонни, але захопився економікою. У 1774— 1776 р. займав посаду генерального контролера фінансів. Співробітничав із просвітителями в "Енциклопедії" Д. Дідро. Головна праця Тюрго — "Роздуми про створення і роз­поділ багатств" (1770 р.).

Услід за Кене та іншими фізіократами він обстоював принцип свободи економічної діяльності і поділяв їх погляд на землеробство як єдине джерело додаткового продукту. Уперше виділив усередині "землеробського класу" і "класу ремісників" підприємців і найманих працівників. Тюрго уперше сформулював так званий закон спадної родючості ґрунту, який свідчить: кожне додаткове вкладення капіта­лу і праці в землю дає менший порівняно з попереднім вкла­денням ефект, а після певної межі всякий додатковий ефект стає неможливим.

Взагалі вчення Тюрго збігається зі вченням фізіократів, але при цьому слід зазначити такі ідеї:

прибуток від капіталу поділяється на витрати для ство­рення продуктів і прибуток на капітал (заробітна плата влас­ника капіталу, підприємницький прибуток і земельна рента);

обмін взаємовигідний обом товаровласникам, тому відбувається зрівнювання цінностей благ, що обмінюються;

силача позичкового відсотка виправдовується втратою прибутку позикодавця при наданні позики;

поточні ціни на ринку, на думку Тюрго, формуються з урахуванням попиту і пропозиції, будучи критерієм, за яким можна судити про надлишок або нестачу капіталів.

4. Економічне вчення А. Сміта

Адам Сміт (1723—1790) народився в Шотландії в сім'ї чиновника. У 1740 р. закінчив університет у м. Глазго і був направлений для підвищення освіти в Оксфордський уні­верситет. У 28 років обраний професором філософії і моралі університету в Глазго. У 1759 р. він видав наукову працю під назвою "Теорія моральних почуттів", яка принесла йому широку популярність. У 41 рік Сміт відмовився від роботи в університеті й зайняв місце вихователя в сім'ї видатного політичного діяча. У цей час (1764—1766 рр.) він багато подорожував по Європі, особисто познайомився з французькими вченими Ф. Кене, А.Р.Ж. Тюрго і почав роботу над головною працею "Дослідження про природу і причини ба­гатства народів". У 1778 р. Сміт був призначений на посаду комісара митниці в Единбурзі, з 1787 р. — ректор універси­тету в Глазго.

Поява книги Сміта "Дослідження про природу і причи­ни багатства народів" було завершенням етапу становлення політичної економії як науки. У ній автор чітко визначив предмет, методологію і загальну основу політичної економії як особливої галузі знання.

Предметом економічної науки, за Смітом, є суспільний економічний розвиток і зростання добробуту суспільства. При цьому розвиток економіки спирається на матеріальні (фізичні) ресурси суспільства, використання яких веде до створення благ і багатства народу.

Методологія вчення Сміта ґрунтується на концепції еко­номічного лібералізму, основні положення якої такі:

інтереси окремих осіб співпадають з інтересами су­спільства;

"економічна людина", за Смітом, — це особа, яка на­ділена егоїзмом і прагне до все більшого нагромадження ба­гатства;

неодмінною умовою дії економічних законів є вільна конкуренція;

"полювання" за прибутком і вільна торгівля оцінюють­ся Смітом як діяльність, вигідна всьому суспільству;

на ринку діє "невидима рука", за допомогою якої вільна конкуренція управляє діями людей через їхні інте­реси і веде до вирішення суспільних проблем у найкращий спосіб, максимально вигідний як окремим особам, так і всьому суспільству взагалі.

Завдання політичної економії, за Смітом, полягає у збільшенні могутності та багатства країни.

В основі економічних поглядів Сміта лежить ідея, що продукти матеріального виробництва — це багатство нації, а величина останнього залежить:

від частки населення, зайнятого продуктивною пра­цею;

продуктивності праці.

Головний чинник збільшення рівня продуктивності пра­ці — поділ праці, або спеціалізація. Результатом поділу праці, за Смітом, є:

економія робочого часу;

вдосконалення навичок роботи;

винахід машин, що полегшують ручну працю.

Гроші, за Смітом, — особливий товар, який є загальним засобом обміну.

Сміт вважав, що витрати обігу мають бути мінімальни­ми, і тому віддавав перевагу паперовим грошам. У теорії вартості яскраво виражена суперечливість по­глядів Сміта. У своїх працях він визначає три підходи до поняття вартості:

вартість визначається витратами праці;

вартість визначається працею, що купується, тобто кількістю праці, на яку можна придбати певний товар. Це положення справедливе для простого товарного виробниц­тва, а в умовах капіталістичного виробництва — ні, оскіль­ки товаровиробник при обміні отримує більше, ніж витра­тив на оплату праці;

вартість визначається прибутками, тобто джерелами прибутку, до яких вчений відносив заробітну плату, прибу­ток і ренту. Це визначення носить назву "догма Сміта" і лягло в основу теорії факторів виробництва.

Визнаючи, що до вартості одиничного товару, крім при­бутків, входить також вартість спожитих засобів виробниц­тва, Сміт, однак, стверджував, що їхня вартість створюєть­ся живою працею в інших галузях, тому, зрештою, вартість сукупного суспільного продукту зводиться до суми при­бутків. Таким чином, виходить, що вартість засобів вироб­ництва, створена працею минулих років, зникла.

Сміт вважав, що заробітна плата — це "продукт праці, винагорода за працю". Розмір заробітної плати залежить від економічної ситуації в країні, оскільки при збільшенні ба­гатства збільшується попит на працю. Прибуток — це "ви­рахування з продукту праці", різниця між вартістю вироб­леного продукту і заробітною платою робітників. Земельна рента — це також "вирахування з продукту праці", який створюється неоплаченою працею працівників. Капітал — це частина запасів, на яку капіталіст розраховує отримати прибуток.

Головний чинник нагромадження капіталу, за Смітом, — ощадливість. Сміт увів поділ капіталу на основний і оборот­ний. Під основним капіталом він розумів капітал, який не вступає в процес обігу, а під оборотним — капітал, який змінює форму в процесі виробництва. Однак відповідно до своєї теорії вартості, яка не враховувала вартості засобів виробництва, створеної працею минулих років, він ігнору­вав постійний капітал.

Принцип повного невтручання держави в економіку країни — "laissez fairе", за Смітом, — є умовою багатства, а державне регулювання необхідне лише у разі виникнення загрози загальному благу.

Сміт сформулював чотири правила оподаткування:

пропорційність — податки мають сплачувати всі гро­мадяни, кожний відповідно до своїх доходів;

мінімальність — податок має бути мінімальним і вста­новлюватися за принципом справедливості;

визначеність — податок, який слід сплатити, має бути точно наперед визначеним і не змінюватися довільно;

зручність для платника — всякий податок має стя­гуватися у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника.

5. Д. Рікардо — економіст епохи промислової революції

Наприкінці XVIII ст. в економіці Англії (і багатьох інших країн) відбувся промисловий переворот.

Почався перехід від мануфактури до великого машин­ного індустріального виробництва (заводів, фабрик), вели­кого землекористування.

Промислова революція супроводжувалася такими подіями:

високі темпи економічного розвитку;

різке збільшення числа міського населення за раху­нок міграції із сільської місцевості;

використання на великих підприємствах некваліфікованої праці робітників, а також жінок і дітей;

зростання інтенсивності праці з одночасним зменшен­ням розміру заробітної плати;

набуття безробіттям масового характеру;

зростання нерівності серед людей;

виникнення протистояння між промисловцями і зем­левласниками ;

інфляція і швидке зростання цін внаслідок війни між Англією і Францією.

Давид Рікардо (1772—1823) — економіст епохи промис­лової революції — народився в сім'ї біржового маклера в Лондоні. Вчився в торговій школі. З 14 років Рікардо допо­магав у торгових і біржових операціях батькові. До 26 років без опіки батька добився фінансового благополуччя і повер­нувся до занять математикою, природознавством та інши­ми науками. До 38 років став великим фінансовим магна­том. У 1817 р. Рікардо опублікував головну працю "Основи політичної економії і оподаткування". У 1819 р. він зали­шив бізнес і був обраний членом палати громад парламенту. У парламентській діяльності домагався лібералізації еко­номіки, свободи торгівлі тощо.

Рікардо в "Основах..." заклав базові принципи модель­ного методу в дослідженнях економічної теорії. Основні по­ложення методології дослідження Рікардо такі:

система політичної економії, представлена як єдність, підпорядкована закону вартості;

визнання об'єктивних економічних законів, тобто за­конів, що не залежать від волі людини;

кількісний підхід до економічних закономірностей, тобто Рікардо зробив спробу знайти кількісне співвідношен­ня між такими категоріями, як вартість, заробітна плата, прибуток, рента тощо;

Рікардо прагнув виявити закономірності, виключаю­чи випадкові явища, тобто дотримувався абстрактного методу.

Головне завдання політичної економії Рікардо бачив у визначенні законів, що керують розподілом продукту між класами.

Рікардо, розрізняючи споживну і мінову вартість, вва­жав, що остання зумовлюється кількістю витраченої праці, а також величиною і тривалістю капіталовкладень.

Ціна товару в короткостроковому періоді визначається попитом і пропозицією, а в довгостроковому — витратами на виробництво товару.

Зміна заробітної плати працівників веде до зміни при­бутку підприємця, а не ціни, причому зростання заробітної плати веде до зниження прибутку, і навпаки. Це положен­ня називають "системою міжусобиці між класами".

Зниження вартості грошей як товару веде до зростання заробітної плати і підвищення цін на товари.

Заробітна плата, за Рікардо, являє собою прибуток най­маного робітника, плату за працю.

Література

1. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. — М., 1994.—Гл. 1,2,4.

Економічна енциклопедія: У 3 т. — К.: Академія; Т.: ТАНГ, 2001.

Історія економічних вчень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко та ін. — К., 2001. — Розд. III.

Ковальчук В.М., Сарай М.І. Економічна думка минулого і сьогодення: Навч. посіб. — Т., 2000. — Розд. III. — Гл. 6—8.

Леоненко П.М., Юхименко П.І. Історія економічних учень: Навч. посіб. — К.: Знання-Прес, 2000. — Ч. II. — 4.1—4А.

Майбурд Е.М. Введение в историю экономической мысли. От пророков до профессоров. —М., 1996. —Гл. 8, 14.

7. Петти У. Избранные работы: Трактат о налогах и сборах. — М., 1997.

Петти У. Экономические и статистические работы. — М., 1940.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложения // Антология экономической класики. — М.: Экономика, 1991.

Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов // Антология экономической классики. — М.: Экономика, 1991.

Ядгоров Я.С. История экономических учений. — М.,1999.—Темы 4—7.