Поняття розвитку та його розгляд в різних теоріях особистості

Взаємозв’язок розвитку, навчання, виховання і освіти особистості

Педагогіка як наука про освіту

Дидактика як педагогічна теорія навчання

Педагогічні реформи та інновації, передовий педагогічний досвід

Дидактичний процес, його сутність, структурні компоненти, закономірності і принципи

Управління навчальною діяльністю. Навчальний менеджмент

Висновки

Література

Вступ

Розвиток взагалі – це процес і результат кількісних і якісних змін в певному об’єкті. Відповідно, розвиток людини – це процес і результат кількісних і якісних змін у властивостях і якостях індивіда, які відбуваються у анатомо-фізіологічному дозріванні людини, у вдосконаленні її нервової системи і психіки, зміні в його пізнавальної і творчої активності, збагаченні його світогляду та поглядів. В людському розвитку проявляється дія універсального філософського закону переходу кількісних змін в якісні. Кількісні зміни, що відбуваються в певних властивостях об’єкта поступово накопичуються і на певному етапі створюють нову якість.

Розвиток людини – складний і безперервний процес, який не припиняється до моменту припинення самого життя, відбувається постійно, при будь-яких видах активності і у будь-яких видах діяльності. Результатом розвитку є становлення людини як біологічного виду і особистості як біологічної істоти. Розвиток людини йде щонайменше в таких основних напрямках:

фізичний розвиток – ріст організму, становлення фізичних функцій, накопичення спритності і сили;

інтелектуальний розвиток – формування і вдосконалення психічної сфери;

духовний розвиток – формування світогляду, системи цінностей, норм, моралі;

емоційно-вольовий розвиток – формування адекватного емоційного реагування, вміння управляти спонтанними емоційними потягами і реакціями, психічними станами;

трудовий розвиток – поява стійкої звички до трудових зусиль, формування досвіду здійснення певних видів і типів діяльності;

естетичний розвиток – формування здатності реагувати на естетичні явища, поява художнього смаку, здатності до сприйняття творів мистецтва і культури;

соціальний розвиток – формування соціальних якостей індивіду, соціалізація, перетворення на особистість.

Всі види розвитку між собою взаємопов’язані, взаємодоповнюють один одного, забезпечують гармонійний і цілісний розвиток особистості.

1 Поняття розвитку та розгляд його умов в різних теоріях особистості

Розвиток є там, де народжується щось нове і одночасно відживає старе”

Костюк Г.С.

Розвиток людини є дуже складним поступовим рухом, в ході якого відбуваються як прогресивні, так і регресивні зміни. В залежності від якості накопичених кількісних характеристик тієї чи іншої властивості розвиток може відбуватися (у певні періоди життя) за різними формами (рис.1): а) інтенсивно-прогресивна; б) еволюційно-прогресивна; в) еволюційно-регресивна; г) інтенсивно-регресивна.

Динаміка змін властивостей	Еволюційна	б)		в)
	Інтенсивна	а)		г)
		минуле	майбутнє	минуле	майбутнє
		прогресивна		регресивна

Тенденції змін у часі

Рис. 1. Основні форми розвитку властивостей особистості

Визначення форми розвитку певних властивостей особистості може слугувати певним критерієм оцінки ефективності її життєдіяльності. Наприклад, здоров’я з часом має регресивну форму розвитку, але в залежності від умов (об’єктивних чи суб’єктивних) динаміка регресу може бути різною. Так само може бути з інтелектом, знаннями, вміннями, ціннісними орієнтаціями тощо.

Автори різних теорій особистості по-різному пояснюють рушійні сили і умови розвитку.

Взагалі всі існуючі в психології теорії особистості і особистісного розвитку знаходяться між двома полюсами основних філософських парадигм:

ідеалістична філософія: розвиток людини є стихійним, некерованим, спонтанним процесом, незалежним від певних умов життя чи волі людини, і визначається лише долею, фатумом;

діалектико-матеріалістична філософія: розвиток є основною властивістю живої матерії. Людський розвиток, на відміну від розвитку тварин, характеризується активним пристосуванням самої людини до життя. Рушійною силою розвитку є боротьба суперечностей – протилежних явищ, що виникають с приводу того чи іншого предмету і стикаються у конфлікті. Основна існуюча в житті людини суперечність – між її потребами і можливостями їх задоволення (між “хочу” і “можу”). Існують також суперечності між “хочу” і “треба”, “маю і не маю”, “можу і не можу” і т.п. Прагнення вирішити ці суперечності і штовхає людину до розвитку.

Конкретні теорії особистості розходяться у тлумаченні поняття розвитку та його умов. Теорії особистісного розвитку прийнято класифікувати за тією сферою, роль якої в розвитку особистості їх прихильники вважають переважною. Виділяють підходи:

біологізаторський – відзначають переважну роль спадковості, а також біологічного фактору в розвитку особистості (Геккель і Мюлер, З.Фрейд, Д.Дьюї, Е.Торндайк та ін.);

Наприклад, психоаналітична теорія (Фрейд) розуміє розвиток як адаптацію біологічної сутності людини до життя в суспільстві, вироблення в нього захисних механізмів і узгоджених з “Понад-Я” суспільно прийнятих способів задоволення потреб.

соціологізаторський – вирішальна роль у розвитку віддається соціальному оточенню (Гальвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Коменський, Дітервег, Ушинський).

Наприклад, представники теорії рис особистості розглядають розвиток як процес стабілізації і появи нових особистісних рис, який підпорядковується небіологічним законам.

Радянські психологи висунули ще один підхід:

індивідуально-діяльнісній – вирішальною силою розвитку вважається власна активність людини, її діяльність.

Наприклад, гуманістична теорія (Маслоу, Роджерс) розглядає процес розвитку як процес становлення людського “Я”.

Розбіжності в цих теоріях полягають перш за все в тому, який фактор висувається першочерговим у розвитку особистості: біологічні задатки, середовище чи виховання, зовнішні чи внутрішні фактори. Сьогодні все більше визнається рівна дія всіх факторів на процеси розвитку. Б.Г.Ананьєв писав: “Людський розвиток обумовлений взаємодією багатьох факторів: спадковості, середовища (соціального, біогенного, абіогенного), виховання (вірніше багатьох видів спрямованого впливу суспільства на виховання особистості), власної практичної діяльності людини. Ці фактори діють не окремо, а разом на складну структуру розвитку”1.

В такому контексті фактор розглядається як рушійна сила процесу розвитку, а умова – як обставина, від якої залежить цей розвиток.

Взаємовідносини основних факторів розвитку гарно представляє схема Й.Шванцари (чеського психолога).

Якщо представити три основні фактори розвитку у вигляді трикутника, то при рівномірному впливі розвиток буде мати вигляд рівнобічного трикутника (АВС). Переоцінка середовища (АВС2) і виховання (АВС1) роблять розвиток нерівномірним. Однакове недооцінювання факторів середовища і виховання (АВС3) призводить до слабкого загального розвитку природжених даних.

Прикладом теорії, в якій визнається рівне значення різних факторів в процесі людського розвитку є концепція особистісного розвитку американського вченого Е.Еріксона. Відповідно до цієї теорії людина у своєму особистісному розвитку обов’язково проходить декілька стадій, кожна з яких завершується віковою кризою – наявні у людини якості перестають забезпечувати їй нормальну життєдіяльність у суспільстві і відбувається стрибок – розвиток інших особистісних характеристик. Але у залежності від особистісних умов особистісний розвиток може відбутись у нормальному чи аномальному напрямку, коли формуються відповідно позитивні чи негативні риси особистості.

Характеристика стадій розвитку особистості

Віковий період	Нормальна лінія розвитку	Аномальна лінія розвитку
1. Раннє немовля (від народження до 1 року)	Довіра до людей і світу Усвідомлення любові батьків, визнання, задоволення потреб у спілкуванні. Результат – енергія і життєва радість на все життя	Недовіра до людей і світу Усвідомлення нелюбові батьків, їх ігнорування, зневаження, емоційна ізоляція. Результат – озлобленість і нездатність до прояву емоцій.
2. Пізнє немовля (від 1 до 3 років)	Автономія Розвиток самостійності при одночасному визнанні розумної залежності від батьків, усвідомлення своїх переваг. Результат – впевненість у собі, незалежність від інших людей.	Сумніви і сором Постійне відчуття своєї слабкості, неповноцінності, недоліків. Результат – невпевненість у собі, болісна залежність від оточення.
3. Раннє дитинство (від 3 до 5 років)	Прояв ініціативності Допитливість і активність. Палке уявлення і зацікавлене вивчення оточуючого світу, наслідування поведінки дорослих, статева самоідентифікація. Результат – активність і цілеспрямованість в житті.	Почуття провини Пасивність і байдужість до оточуючого світу і людей. Млявість. Відсутність ініціативи, пригніченість, нездорова заздрість, відсутність ознак статево-рольової поведінки
4. Середнє дитинство (від 5 до 11 років)	Працелюбство Потяг до успіху, розвиток пізнавальних, комунікативних і трудових вмінь. Висунення і вирішення реалістичних задач. Результат – працьовитість, нормальний рівень домагань	Комплекс неповноцінності Відчуття власної неповноцінності, лінощі, запобігання складних завдань, змагання з іншими людьми, слаборозвинені трудові навички, прагнення підкорятись. Результат – пасивність, занижений рівень домагань.
5. Підлітковий вік і юність (від 11 до 20 років)	Особистісне самовизначення Життєве самовизначення, поява планів на майбутнє, активний пошук себе, і експериментування в різних ролях (як лідерів, так і підлеглих). Навчання. Чітка статева поляризація у формах міжособистісних стосунків. Становлення світогляду. Результат – прояснення своїх цінностей і ідеалів, їх стабілізація, відданість і вірність себе та іншим людям.	Індивідуальна сірість і конформізм Думки більшістю про минуле. Виражене прагнення зрозуміти себе на шкоду розвитку стосунків із зовнішнім світом. Байдужість до статево-рольової поведінки. Плутанина в моральних і світоглядних установках. "Сірість" і небажання самопрояву. Результат – занепокоєність на все життя, постійний пошук себе, нестійкість почуттів.
6. Рання дорослість (від 20 до 45 років)	Інтимність і товариськість Прагнення до близьких стосунків з людьми, бажання і здатність присвятити себе іншим. Кохання, сім’я, народження і виховання дітей, праця. Результат – визнання іншими людьми, задоволеність особистим життям, відчуття комфорту, прагнення до праці.	Особиста психологічна ізоляція Ізоляція від людей, запобігання близьких стосунків, і, як наслідок, нерозбірливі стосунки. Труднощі характеру, непередбачена поведінка. Результат - невизнання, ізоляція, девіантна поведінка (алкоголізм, наркоманія).
7. Середня дорослість (від 40-45 до 60 років)	Самореалізація Творчість, продуктивна, праця, саморозвиток, взаємодія з іншими людьми, навчання і виховання нового покоління. Результат – зріле і повноцінне життя, задоволеність працею і сімейними стосунками.	Занурення в себе Застій. Егоїзм та егоцентризм. Непродуктивність у роботі. Все пробачення собі і всенепробачення іншим. Виключна турбота про самого себе. Результат – самотність, незадоволеність своїм життям
8. Пізня дорослість (більше 60 років)	Задоволеність прожитим життям Повнота життя. Спокійна, зважена оцінка минулого оцінка. Прийняття прожитого життя як повного і корисного. Здатність примиритись з неминучим. Результат – мудрість, спокій.	Відчай Розчарування у прожитому житті, усвідомлення безглуздості свого існування, втрата віри у себе. Бажання прожити життя заново, отримати від життя більше, ніж було отримано. Жах перед смертю. Результат – імпульсивні безглузді вчинки.

Звичайно, ні в одної людини та чи інша лінія розвитку не спостерігається в чистому вигляді. До того ж можливим є взаємоперехід з нормальної лінії розвитку на аномальну і навпаки.

В цілому можна зробити наступний висновок: розвиток особистості залежить від багатьох факторів, а його позитивний напрямок – від їх гармонійної взаємодії. Зовнішні фактори особистісного розвитку, у тому числі навчання і виховання, сприяють розвитку і формуванню особистості лише взаємодіючи з внутрішніми механізмами її власної активності, роботи над собою.

2 Взаємозв’язок розвитку, навчання, виховання і освіти особистості

Категорії “освіта”, “навчання”, “виховання” і “розвиток” є базовими категоріями, якими оперує педагогічна наука. І перш, ніж перейти до вивчення теоретичних основ управління навчальною діяльністю, треба чітко розібратись в розбіжності цих категорій.

Поняття розвитку вже надавалося вище. Навчання і виховання – це види цілеспрямованого впливу на людину з метою її розвитку, формування особистості. При чому вони можуть йти як зовні, так і бути проявами власної активності індивіда (самонавчання, самовиховання).

Навчання – це один з основних видів діяльності людини, процес, в результаті якого людина набуває нові або змінює наявні в неї знання, вміння і навички, вдосконалює і розвиває свої здібності, тобто розвивається. Така діяльність дозволяє людині пристосовуватись до оточуючого світу. На відміну від інших основних видів діяльності (спілкування, гри, праці), в яких розвиток є неосновним результатом, навчання безпосередньо спрямоване на розвиток людини. Результатом розвитку є формування особистості.

Розвиток людини не завжди здійснюється тільки в навчанні, але в ході навчання розвиток відбувається завжди.

Розвиток присутній при будь-якому навчанні. Але для забезпечення інтенсивного і всебічного розвитку потребує створення спеціальних навчальних умов, коли кожен навчальний елемент оптимізований в плані максимального впливу на учня. Таке навчання за Л.С.Виготським називається “розвиваючим”.

Під вихованням звичайно розуміють цілеспрямований і організований процес формування особистості, запланований вплив на людину з боку суспільства з метою формування певних знань, поглядів і переконань, моральних цінностей і т.п. Можна сказати, що в якомусь смислі поняття “навчання” і “виховання” є синонімами. Але використання цих понять у практичній діяльності спричинило необхідність їх розведення. Під навчанням частіше розуміють процес формування знань, вмінь, навичок, під вихованням же процес формування світосприйняття людини, її моралі, естетичних потреб, культури, ставлення до оточуючого світу і т.п. Хоч в дійсності всі ці особистісні властивості не можуть бути розвинені окремо один від одного. Крім того, виділяється також розбіжність за ступенем організованості: навчання вважається більш організованою діяльністю, що відповідає певним державним вимогам і стандартам, до виховання таких чітких вимог не надається.

Отже навчання завжди має виховний характер, а у будь-якому вихованні присутній елемент навчання. “Навчаючи – виховуємо, виховуючи – розвиваємо”.

Освіта – результат навчання. У буквальному смислі воно означає “просвітлення” (укр.), або утворення “образів” (рос.), уявлень про оточуючі предмети. Освіта (або освіченість) – це комплексна характеристика суспільно значущих особистісних якостей, знань, вмінь, навичок, способів мислення, ставлень і т.д., якими оволодів той, хто навчався. Однак цим поняттям називають також процес набуття освіченості. Раніше (у ХІХ ст.) отримання освіти ототожнювалося з формуванням особистості. Дійсно в процесі навчання людині можна було передати основний обсяг наявної на той час наукової інформації. Зараз це стало неможливим. І знову ж таки, якщо раніше основним критерієм освіченості було володіння якомога більшим обсягом знань, то сьогодні критерієм освіченості стає здатність людини до самоосвіти, що включає системність її мислення, знань, широкий словниковий запас, логічність, інтуїція, здібності до самовдосконалення (поповнення інформації). Таку зміну добре відображає давній афоризм: “Освіта – це те, що залишається, коли забуваєш все, що вивчив”.

Принципово, більшість властивостей людини розвивається внаслідок її освіти, тобто суспільного явища, яке пов’язане із засвоєнням культури людства, суспільного досвіду. В цьому сенсі освіта розуміється як “сукупний процес і результат…окультурення людини, освоєння нею культурного досвіду”. Саме за цих умов можна погодитися із думкою, що “смислом і ціллю освіти людини є постійний (впродовж життя) розвиток”. Але, які форми розвитку (рис.1) на певному періоді життя людини будуть переважати, враховуючи те, що освіта людини відбувається щонайменше за двома напрямками – напрямок інституціональної освіти і напрямок самоосвіти (рис.2)?

Сутнісна відмінність двох напрямків – це їх або цілеспрямованість (інституціональна освіта), або довільність, стохастичність становлення (самоосвіта). Всі компоненти запропонованої схеми взаємопов’язані і форма розвитку особистості буде визначатися вагомістю впливу того чи іншого напрямку освіти. Можна погодитися з тим, що відсутність належної інституціональної освіти (навчальний заклад), з одного боку, а з іншого – великий вплив різних факторів “самоосвіти” (наркотики, вулиця, телебачення тощо) без належної регуляції (сім’я) спричинять регресивний розвиток конкретного індивідуума та обумовлять його маргінальне існування та девіантну поведінку. Протилежний стан чинників – запорука прогресивного розвитку особистості.

Отже, навчання, виховання, освіта і розвиток – взаємопов’язані, але не тотожні категорії.

розвиток - процес і результат кількісних і якісних змін у властивостях і якостях індивіда, навчання і виховання – це види цілеспрямованого впливу на людину з метою її розвитку, формування особистості, набуття освіти;

навчання - це спільна діяльність його суб’єктів, яка спрямовується на засвоєння предметних знань та формування навичок і вмінь, в результаті чого мають спостерігатися заплановані зміни у поведінці тих, хто вчиться;

виховання - це спільна діяльність його суб’єктів, яка спрямовується на засвоєння людських цінностей, морально-етичних норм і правил життєдіяльності, в результаті чого має спостерігатися суспільно прийнятна поведінка або заплановані її зміни.

освіта - процес і результат цілеспрямованого формування культури людини, соціальної групи, сукупного інформаційно-процесного окультурення людини; перетворення суб’єктом засвоєного у навчанні досвіду людства (культура) у психічні властивості особистості, які мають забезпечити їй індивідуально-значущу та соціально-прийняту ефективну життєдіяльність у різноманітних сферах людського буття.

Освіта – це процес і результат розвитку особистості, а навчання і виховання – основні шляхи освіти і розвитку.

3 Педагогіка як наука про освіту

Об’єкт, предмет і задачі педагогіки

Свою назву педагогіки отримала від грецьких слів “пайдос” – дитина і “аго” – вести. У дослівному перекладі “пайдагогос” означає “дітоводій”. Педагогом у давньої Греції називали раба, який супроводжував дитину свого господаря до школи (вів у буквальному смислі). Вчителем у школі нерідко був інший раб, лише вчений. Поступово це слово почало використовуватись і в більш широкому смислі як “ведення дитини по життю”, тобто виховувати її і навчати, забезпечувати її розвиток.

Традиційно педагогіка визначається як наука про виховання. Однак сьогодні таке визначення не можна вважати правильним.

Сьогодні педагогікою вважають науку, яка вивчає особливу соціально і особистісно обумовлену діяльність по привертанню людських істот до життя суспільства, що забезпечує умови розвитку особистості через діяльність навчання і виховання, у процесі чого формується освіченість людини. Якщо скоротити це визначення, то можна сказати, що педагогіка – це наука про освіту. Поняття освіти та процесу її отримання складає об’єкт педагогіки як науки.

На відміну від інших наук, що також вивчають освіту (філософія освіти, соціологія освіти, педагогічна психологія) педагогіка – єдина спеціальна наука про освіту, яка вивчає освіту в єдності всіх її складових частин.

Предметом педагогіки є процес спрямованого особистісного розвитку людини в умовах її навчання і виховання.

Загальним завданням педагогіки є вияв, вивчення й обґрунтування закономірностей розвитку і формування особистості, розробка на цій основі теорії і технології навчання і виховання як спеціально організованого педагогічного процесу освітньої діяльності.

Сучасна педагогіка являє собою розгалужену систему окремих педагогічних наук, має міцну методологічну основу.

4 Дидактика як педагогічна теорія навчання

Поняття про дидактику

Дидактика – це дисципліна, яка досліджує навчання на теоретичному рівні. Вважається, що цей термін запровадив німецький педагог В.Ратне (1571-1635) для позначення мистецтва навчання. Аналогічно трактував дидактику в видатний чесько-польський педагог Ян Амос Коменський, який у 1657 р. видав книгу “Велика дидактика” і назвав в ній дидактику “універсальним мистецтвом навчання всіх всьому”.

Дидактика перекладається з гр. як didacticos – той, хто навчає і didasco – той, хто вивчає. Це педагогічна теорія навчання, яка дає наукове обґрунтування того змісту, методів і організаційних форм.

Дидактика є теорією навчання з усіх навчальних предметів, у той час як методика навчання – теорія і практика викладання певних дисциплін.

Основні дидактичні концепції, парадигми і теорії, становлення сучасної педагогічної системи

Сьогодні в дидактиці представлена велика кількість певних теоретичних конструкцій, парадигм, концепцій, напрямів, теорій, моделей і т.п.

Дидактична концепція – з лат. – система поглядів на процес навчання. Кожна дидактична концепція (або дидактична система) складається з декількох напрямів, теорій. В той чи інший час, в тій чи іншій країні перевага може віддаватись певній концепції – парадигмі. Парадигма – з грецьк. paradigma – зразок, еталон – пануюча теорія, що покладена в основу вирішення теоретичних і практичних проблем.

Узагальнюючи безліч наявних сьогодні дидактичних концепцій, слід виділити три основні: традиційна (авторитарна), педоцентрична і особистісно орієнтована (гуманістична).

Традиційна і педоцентрична концепції виникли давно. Кожна з цих систем має свої переваги і недоліки.

Традиційна (авторитарна) концепція освіти забезпечує формування найглибших знань, морально стійкої особистості, але орієнтована переважно на передачу готових знань, авторитарність, притиснення самостійності учня.

Педоцентрична концепція дає найкращі результати для розвитку загальних і розумових здібностей, розкриття творчого потенціалу учнів. Однак переоцінка спонтанної діяльності дітей, слідування за їх інтересами призводить до втрати систематичності, випадкового відбору матеріалу, слабкому його опрацюванню, великих витрат часу.

Особистісно орієнтована (гуманістична) концепція вважається сучасними науковцями найперспективнішою. Саме за її умов здійснюється найбільш гармонійний і всебічний розвиток особистості, виявляється і вдосконалюється її природний потенціал.

Однак на рівні освітніх парадигм сьогодні існують тільки перші дві концепції. Традиційна (авторитарна) парадигма характеризує процес навчання в Германії, багатьох пострадянських, слов’янських країнах (Росія, Україна, Словаччина, Угорщина і т.д.), східних країнах. Педоцентрична (реформаторська) парадигма найбільше характеризує американську освіту, а також освіту Великобританії, Франції.

Особистісно орієнтована концепція освіти існує сьогодні поки що на рівні окремих педагогічних теорій, впроваджується в передовому педагогічному досвіді, розробках педагогів-новаторів.

Справа в тому, що визнання тієї чи іншої концепції навчання в якості парадигми залежить від суспільних умов. Авторитарна парадигма характеризує суспільства традиційного типу, що мають багатовікову культуру, і освіта повинна забезпечувати її збереження і відтворення. Реформаторська парадигма освіти сприяє максимальному культурному оновленню суспільства і характеризує перш за все порівняно молоді країни (США). Розглянемо освітні тенденції, викликані переважним визнанням тієї чи іншої концепції навчання (схема).

Поява особистісно орієнтованої парадигми освіти викликана соціально-економічними змінами та підготовлене всім ходом розвитку культури. Сучасні кризи в світовому суспільстві все частіше пов’язують з кризами в світовій освітній політиці, коли повинний бути переглянутим не стільки формальний аспект освіти – її напрямок (збереження чи оновлення культури), скільки її змістовний аспект (що розуміти під культурою, яку слід зберігати та відтворювати): оточуючий світ та створену людиною культуру, саму людину або взаємовідносини між людиною і оточуючим середовищем.

Кожна з названих парадигм обумовлює появу різноманітних напрямків і теорій навчання. Найвідомішим напрямком особистісно орієнтованої парадигми навчання є розвиваюче навчання.

І навчання, і виховання, і освіта можуть йти зовні, а можуть бути власною активністю індивіда. В будь-якому навчанні є розвиток. Однак за умов, коли навчання являє собою спеціально сконструйований навчально-виховний процес, в якому кожен елемент оптимізований в плані його максимального впливу на психічний розвиток учнів, воно називається розвиваючим навчанням. Розвиваюче навчання є специфічним видом навчання, в якому “навчання веде за собою розвиток” (Л.С.Виготський).

Відповідно до концепції Л.С.Виготського, розвиток людини в навчанні можна поділити на 4 стадії (рівні): (схема)

Рівень вихідного (початкового) розвитку – рівень, з яким учень підходить до навчання (знання, вміння, поняття, методи і засоби, якими учень користується самостійно і правильно до навчання). Зміст і методика навчання повинні бути адаптовані до початкового рівня.

Рівень актуального розвитку визначається тим, що учень навчається робити самостійно (наприклад, вирішувати задачі, відповідати на тестові питання). Цей рівень є звичайно предметом оцінювання на підсумкових екзаменах та інших контрольних заходах (модульний, проміжний контроль).

Рівень найближчого розвитку визначається тим, що учень навчається робити під керівництвом вчителя, а також в спільній діяльності з одногрупниками.

Рівень потенційного розвитку визначається завданнями, які учень ще не в змозі вирішити не самостійно, не під керівництвом вчителя.

Таким чином, вивчення нового матеріалу – це перехід з зони потенційного розвитку в зону найближчого і актуального розвитку.

Припустимо, казав Л.С.Виготський, що 2 дитини одного і того ж віку однаково гарно самостійно вирішують певні задачі. Це означає, що рівень їх актуального розвитку приблизно однаковий і відповідає, наприклад, розумовому віку 7 років. Але, якщо запропонувати їм вирішити більш складні задачі у співробітництві з дорослим, можуть виявитись розбіжності: одна дитина з допомогою вирішить задачі на 7,5 років, а друга - на 9. Чи однаковим є розвиток обох цих дітей? З точки зору їх самостійної діяльності – однаковий, але з точки зору їх найближчих можливостей розвитку – різко розбіжний.

Розвиваюче навчання орієнтується не на актуальний розвиток дитини, а на зону найближчого розвитку дитини, перетворюючи її в актуальний розвиток. Тим самим навчання йде попереду, дещо випереджає розвиток.

Всі концепції розвиваючого навчання поділяються на 2 напрями:

Орієнтовані на психічний розвиток:

теорія Л.В.Занкова (кін. 50-х рр.) – розробка загальної дидактичної системи розвиваючого навчання молодших школярів:

навчання на високому рівні складності;

швидкій темп у вивченні програмного матеріалу;

провідна роль теоретичних знань;

усвідомлення школярами процесу навчання;

цілеспрямована і систематична роботі з розвитку всіх учнів, у тому числі і слабких.

теорія З.І.Калмикової – розвиваюче навчання з орієнтацією на формування творчого мислення:

проблемність навчання;

індивідуалізація і диференціація навчання;

гармонійний розвиток мислення, формування прийомів розумової діяльності;

спеціальна організація запам’ятовування;

теорія Є.М.Кабанової-Меллер – самоуправління учнів навчальною діяльністю:

формування в учнів операцій мислення (прийомів навчальної роботи.

Орієнтовані на особистісний розвиток:

теорія Г.А.Цукерман – навчання учнів навичкам навчального співробітництва:

забезпечення душевного здоров’я і емоційного благополуччя школярів;

навчання вмінню самостійно вчитись;

розвиток інтелектуальних здібностей дитини;

виховання навичок спілкування і співробітництва.

теорія В.В.Давидова – Д.Б.Ельконіна – формування навчальної діяльності та її суб’єктів в процесі засвоєння теоретичних знань за допомогою виконання аналізу, планування і рефлексії:

формування в школярів теоретичної свідомості і мислення;

засвоєння теоретичних знань за допомогою оволодіння системою дій, систематичного вирішення задач;

аналіз і рефлексія учнем своїх дій;

перехід від спільної до індивідуальної діяльності і становлення індивідуального суб’єкту навчання;

розвиток творчості учнів.

теорія С.А.Смирнова – методика спільної творчості:

відношення до дитини як до суб’єкту будь-якого виду діяльності;

формування особистісного (суб’єкт-суб’єктного) стилю взаємовідносин учня з однолітками і педагогами;

організація активної взаємодії з однолітками і утворення ситуацій взаємозбагачення;

включення учнів у творчу діяльність і розвиток на базі навчального матеріалу їх творчих здібностей;

створення у класі позитивного емоційного фону навчання, атмосфери емоційного підйому і відчуття успіху;

побудова навчання з опорою на ігрові форми.

теорія І.С.Якиманської – індивідуально значимої діяльності учня, в якій реалізується його індивідуальний досвід:

свобода вибору учнями змісту навчання і навчальних завдань;

вияв ставлення учнів до навчання;

спрямованість вчителя на навчальні можливості кожного учня;

побудова уроку, спрямованого на створення умов самореалізації, самостійності кожного учня, розкриття і максимальне використання суб’єктивного досвіду дитини.

теорія В.В.Сурикова – дидактична модель особистісно орієнтованої освіти – створення умов для повноцінного прояву і розвитку особистісних функцій суб’єктів освітнього процесу:

застосування спеціально створених особистісно орієнтованих ситуацій (навчальних, пізнавальних, життєвих).

Всі ці, а також багато інших теорій відрізняються тим, що надають своє бачення сутності і напрямку розвитку, пропонують свої технології забезпечення розвитку учнів в процесі навчання. Вибір і застосування конкретної теорії, підходу, технології залежить від особливих умов навчання, специфіки навчального предмету, освітньо-вікової категорії учнів і т.п.

5 Педагогічні реформи та інновації, передовий педагогічний досвід

Реформи та інновації є формами змін в певних системах. Змінність – це основна властивість природи взагалі, і людського суспільства, зокрема, це вічний процес пошуку чогось нового, кращого. Однак не всі зміни обов’язково призволять до покращення системи. Крім того, зміни можуть бути природного та штучного походження. Реформи та інновації – це форми неприродних, штучних змін, це цілеспрямовані і свідомі зміни в певних соціальних системах з метою підвищення їх ефективності. Однак, знову ж, ефективність найчастіше є метою таких змін, однак не завжди є обов’язковим їх результатом. Основною ж спільною відзнакою реформ та інновацій є те, що вони обов’язково являються нововведеннями.

Відмінність реформ та інновацій полягає в джерелі нововведень, їх загальної спрямованості по відношенню до соціальної системи, в якій здійснюються ці нововведення. Реформи – це зовнішні зміни в системі, найчастіше це нововведення, що розробляються і здійснюються державою. Педагогічні реформи спрямовані в основному на перегляд ролі освіти в суспільстві, переосмислення суспільних вимог до освіти, зміну в структурі освіти, зовнішній організації діяльності навчальних закладів. Інновації – це внутрішні зміни в системі. Педагогічні інновації - це такі нововведення в педагогічній діяльності, які розробляються і здійснюються робітниками і організаціями системи освіти і науки. Спрямовані педагогічні інновації на вдосконалення змісту освіти, пошук ефективних форм і методів навчання, розробку конкретних навчальних технологій і т.д. Однак, не всі внутрішні зміни в системі можна вважати інноваціями. Слово “інновація” походить від англійського слова “innovation”, яке в перекладі означає “внутрішнє нововведення”. Тобто “інновація” позначає таке нововведення в системі, яке здійснюється за рахунок внутрішніх резервів самої системи, її власних ресурсів. Отже, підтримку педагогічної системи за рахунок привертання додаткових інвестицій – нових засобів, технологій, обладнання, капіталовкладень – не можна вважати справжніми педагогічними інноваціями. Однак такі зовнішні надходження, як правило, сприяють подальшому виникненню і реалізації справжніх інновацій.

Сьогодні назва “інноваційні” часто надається всім тим навчальним закладам, що починають вводити нововведення або їх елементи. Але при цьому потрібно пам’ятати, що нововведення можуть не тільки покращити хід і результати навчально-виховного процесу, але й погіршити його. Тому при оцінці інноваційності певних педагогічних систем треба пам’ятати про критерії іноваційності навчальних закладів:

Навчально-виховний процес базується на принципі природної доцільності і підпорядкованих йому принципах класичної педагогіки.

Педагогічна система еволюціонує в гуманістичному напрямку.

Організація навчально-виховного процесу не веде до перевантажування учнів і педагогів.

Підвищені результати навчально-виховного процесу досягаються не за рахунок селекції (відбору) учнів і викладачів, а за рахунок використання нерозкритих і незадіяних можливостей системи.

Продуктивність навчально-виховного процесу не є прямим наслідком впровадження дорогих засобів і медіа систем.

Інноваційна діяльність в Україні передбачена проектом Концепції державної інвестиційної політики (1997) та проектом Положення “Про порядок здійснення інноваційної діяльності в системі освіти” (1999). Основні напрями забезпечення інноваційних процесів:

впровадження досягнень психолого-педагогічної науки в практику навчання;

узагальнення та поширення передового педагогічного досвіду.

У впровадженні досягнень науки особливе значення має творчий пошук самого педагога, його власна наукова діяльність, залучення студентів до наукової діяльності. Поштовхом до наукової діяльності звичайно є проблема, суперечність, яку викладач не може подолати наявними в нього засобами. В цьому разі він починає шукати шляхи вирішення цієї проблеми, вивчати наукову та навчально-методичну літературу, здійснювати свої дослідження.

Передовий педагогічний досвід – цей діяльність педагога, яка забезпечує стійку ефективність навчально-виховного процесу шляхом використання оригінальних форм, методів, прийомів, засобів навчання та виховання, нових або вже відомих їх систем на основі їх вдосконалення (Мойсесюк Н.Є, с. 584). Це ідеалізація реального педагогічного процесу завдяки абстрагуванню від випадкових неістотних елементів і конкретних умов педагогічної діяльності й виділення в ньому передової педагогічної ідеї та методичної системи, які зумовлюють високу ефективність навчально-виховної діяльності (Волкова Н.П., с. 404-405).

За рівнем творчої самостійності передовий педагогічний досвід поділяють на:

раціоналізаторський – досвід, створений у рамках відомих форм, методів і прийомів педагогічної діяльності, який відрізняється новим оригінальним підходом до їх використання, що спричиняє підвищення якості навчання, виховання та управління;

новаторський досвід – досвід, який запроваджує і реалізує нові прогресивні ідеї, визначає нові шляхи вирішення педагогічних завдань, використовує нові або істотно модифікує наявні форми, методи засоби навчання, пере орієнтуючі їх на вирішення сучасних завдань.

Найвідоміші педагоги-новатори та їх здобуття:

Амонашвілі Шалва Олександрович – звісний грузинський та радянський педагог, академік, розробник оригінальної методики навчання молодших школярів мові і математиці, створювач авторської школи педагогіки співробітництва, що ґрунтується на максимальному розкритті особистісних якостей дитини, облагородженні її душі і серця;

Ільїн Євген Миколайович – вчитель російської мови і літератури 84-ї школи в Санкт-Петербургу, створювач оригінальної концепції викладання літератури як мистецтва і морально-естетичного курсу, що формує людину;

Шаталов Віктор Федорович - народний вчитель СРСР, професор Донецького відкритого університету, вчитель фізики і математики, автор технології інтенсифікації навчання на основі схемних і знакових моделей навчального матеріалу, що полягає у формуванні знань, вмінь навичок шляхом багаторазового повтору, обов’язкового поетапного контролю, високого рівня важкості, вивчення матеріалу крупними блоками, застосування опорних схем, і досягання на цій основі однаково високих результатів для учнів з різними здібностями, прискорення навчання.

Лисенкова Софія Миколаївна – вчителька молодших класів СШ № 587 м. Москви, народний вчитель СРСР, авторка технології перспективно-випереджаючого навчання з використанням опорних схем при коментованому управлінні, що дозволяє одночасно навчати дітей з різним рівнем розвитку, без додаткових занять та “вирівнювань” за допомогою батьків.

Гузик Миколай Петрович – заслужений вчитель РФ, директор школи і вчитель хімії, Україна, Крим, автор “комбінованої системи навчання”, що включає внутрікласну диференціацію навчання за рівнями і розвиваючий цикл уроків по темі та інші.

Способи перейняття і наукових досягнень і передового педагогічного досвіду – конференції, олімпіади, круглі столи, педагогічні наради, наукові і навчально-методичні семінари, тренінг-курси, курси підвищення кваліфікації, стажування і т.п.

При перейнятті певного педагогічного досвіду слід пам’ятати, що в ньому завжди присутні дві сторони: професійний досвід – наукові ідеї, підходи, технології, методики і т.п., а також особистий досвід – особистісні властивості суб’єкту педагогічної діяльності. І часто педагог досягає високих результатів навчання не за рахунок якихось особливих методик, а лише за допомогою своїх особистих педагогічних здібностей. Якщо професійний досвід можна перейняти, то особистісний досвід перейняти дуже важко, а інколи й неможливо. Отже, при вивченні передового практичного і наукового досвіду слід враховувати його відповідність таких вимогам:

актуальність – спрямованість на розв’язання найважливіших педагогічних проблем;

доцільність – відповідність перспективним освітнім цілям і завданням;

оригінальність – новизна певних способів навчання;

результативність, ефективність – отримання більших, ніж звичайно навчальних результатів з меншими витратами;

стабільність результатів – стійкий ефект протягом певного часу;

масовість – можливість застосування у масовій практиці навчання.

6 Дидактичний процес, його сутність, етапи, закономірності і принципи

Виходячи з позицій сучасного підходу до сутності навчання, розглянемо поняття дидактичного процесу. Оскільки дидактика – це теорія навчання, то дидактичний процес – це процес навчання.

Визначення процесу навчання відповідає тієї концепції навчання, що визнається.

Авторитарний підхід обумовлює розуміння навчання як “цілеспрямованого педагогічного процесу організації і стимулювання активної навчально-пізнавальної діяльності учнів...” (І.Ф.Харламов). Тобто навчання розглядається як діяльність педагога по переданню учням певних знань, вмінь, навичок.

Педоцентричний підхід обумовлює розуміння навчання як природної, спонтанної пізнавальної діяльності учнів з задоволення своїх актуальних пізнавальних та практичних потреб. Тобто навчання розглядається як діяльність учнів з здобуття якихось знань, вмінь, навичок.

З позицій сучасного особистісно орієнтованого підходу навчання можна охарактеризувати як активну цілеспрямовану взаємодію між тим, хто навчає, та тим, хто навчається, з метою формування у того, хто навчається, певних знань, вмінь, навичок, досвіду діяльності і поведінки, а також особистісних якостей. Отже навчання розуміється як двосторонній, паралельний процес викладання і учіння з досягання спільних цілей – запланованих змін в досвіді учнів. Викладання – це діяльність вчителів, викладачів з організації засвоєння учнями навчального матеріалу, управління учнями, учіння – діяльність учнів з засвоєння певних навчальних знань. При цьому провідною, смислоутворюючою діяльністю є діяльність учіння, оскільки при його відсутності і низької результативності процес навчання здійснитись не може, а діяльність педагога втратить свій сенс.

При такому підході навчання розглядається як спільна діяльність, а діяльність педагога – як управлінська діяльність з організації ефективних способів взаємодії учасників процесу навчання.

Навчання як категорія дидактики і процес навчання (або дидактичний процес) – поняття нетотожні, не є синонімами. Процес – це закономірна, послідовна, безперервна зміна послідовних стадій розвитку. Отже, коли навчання розглядається як процес, мається на увазі його поступове розгортання у часі. Взагалі ж навчання слід розглядати як складну і динамічну систему взаємопов’язаних компонентів.

Схематично процес навчання як цілісну систему можна представити таким чином (Модель структури навчального процесу за П.І.Підласистим). Системоутворюючими поняттями процесу навчання як системи виступають ціль навчання, діяльність вчителя (викладання), діяльність учня (учіння) та результат. Змінними складовими цього процесу виступають засоби управління: зміст навчального матеріалу, методи навчання, матеріальні засоби навчання (наочні, технічні, підручники, навчальні посібники і т.п.), організаційні форми навчання як процесу і навчальної діяльності учнів. Ціль і результат визначають загальний сенс системи, а спільна діяльність викладачів і учнів забезпечує її функціональну єдність, взаємозв’язок між окремими змінними компонентами системи.

Кожен компонент цієї системи визначає всі інші компоненти, тобто між компонентами системи навчання існує взаємозв’язок. Однак організацію процесу навчання, його розгортання у часі доцільно здійснювати у певній послідовності.

Найважливіші структурними компонентами системи навчання (за Н.Є.Мойсеюком):

Цільовий – постановка цілей навчання, визначення завдань навчальної роботи.

Стимуляційно-мотиваційний – збудження потреби учня в оволодінні навчальним матеріалом.

Змістовий – визначення змісту навального матеріалу, що підлягає засвоєнню.

Операційно-діяльнісний – організація навчальної діяльності учнів по засвоєнню навчального матеріалу за допомогою різних форм, методів, засобів навчання.

Контрольно-регулювальний – контроль і регулювання навчальної діяльності учнів

Оцінно-результативний – оцінка результатів навчальної діяльності учнів.

Отримання певних результатів навчання означає корекцію наявних чи висування нових цілей навчання, отже процес навчання доцільно представити у вигляді деякого циклу. Покажемо це на схемі (Циклічність процесу навчання). Звертаємо увагу, що мотивація, стимулювання і активізація процесу навчання супроводжує весь навчальний циклу, отже також має циклічний характер.

Дидактика вивчає закономірності, правила і принципи реалізації дидактичного процесу.

Закономірність виражає об’єктивні, суттєві, постійні, необхідні для того чи іншого явища зв’язки, залежності які за певних умов повторюються. Виявлення тих чи інших закономірностей реалізації навчання здійснюється в ході наукових досліджень. Найвідоміші педагоги-науковці, які виявили і науково підтвердили найважливіші закономірності навчання: Ю.К.Бабанський, В.І.Звягінський, І.Я.Лернер, М.І.Махмутов, М.Н.Скаткін та інш. Знання закономірностей навчання дозволяє побудувати його таким чином, щоб досягти запланованих дидактичних цілей, правильно підібрати зміст, форми, методи, засоби навчання.

Всі закономірності навчання поділяють на загальні і конкретні. Наведемо приклади деяких закономірностей.

загальні (притаманні всій системі навчання):

цілі навчання залежать від рівня і темпів розвитку суспільства, потреб і можливостей суспільства, рівня і можливостей педагогічної науки і практики.

конкретні (закономірності окремих аспектів розгляду системи – дидактичного, гносеологічного, психологічного, управлінського, соціологічного, організаційного):

дидактичний аспект: результати навчання прямо пропорційні усвідомленню учнями цілей навчання;

гносеологічний аспект: результати навчання прямо пропорційні вмінню учня вчитися;

психологічний аспект: результати навчання прямо пропорційні інтересу учнів до навчання;

соціологічний аспект – продуктивність навчання залежить від обсягу і інтенсивності пізнавальних контактів і т.д.

Основні вимоги до діяльності вчителя, що випливають із закономірностей, називаються дидактичнимипринципами (від лат. principium – першооснова). Це вихідні положення, що визначають зміст, організаційні форми і методи навчального процесу відповідно до загальних цілей і закономірностей.

Дидактичні правила – це заснований на загальних принципах опис педагогічної діяльності в певних умовах для досягнення певної цілі. Це керівні положення із застосування того чи іншого дидактичного принципу.

Наведемо приклади деяких дидактичних принципів і правил їх реалізації:

ПРИНЦИП СВІДОМОСТІ І АКТИВНОСТІ - дійсну сутність людини складають глибоко і самостійно осмислені знання, що набуваються шляхом інтенсивного напруження власної розумової діяльності.

Досягайте ясного розуміння учнями цілей і задач подальшої роботи. Навчайте так, щоб учень розумів, що, навіщо і як треба робити, і ніколи механічно не виконував навчальних дій, попередньо глибоко не усвідомив їх.

При навчанні використовуйте всі види і форми пізнавальної діяльності, поєднуючи їх і враховуючи вікові можливості учнів.

Досягайте розуміння учнями кожного слова, речення, не використовуйте понять, на розкриття змісту яких ви не розраховували.

Використовуйте силу взаємонавчання учнів. Те, що говорить товариш, часто краще і легше сприймається, ніж те, що говорить вчитель.

Ширше використовуйте в навчанні практичні ситуації, що вимагають від учнів самостійного бачення, виявлення, розуміння і пояснення розходження між фактами, що спостерігаються, і їх науковим поясненням.

Нічому не слід навчати, спираючись на один авторитет, але всьому треба вчити за допомогою доказів, що ґрунтуються на почутті і розумі.

Допомагайте учням оволодіти найбільш продуктивними методами навчально-пізнавальної діяльності, вчить їх навчатись.

Контролюйте фактори, що відволікають учнів від об’єкта навчання, як внутрішні (розсіяність думки, заняття сторонніми справами), так і зовнішні (запізнення, порушення дисципліни).

Навчайте учнів думати і діяти самостійно. Не допускайте постійного підказування, переказування і копіювання. Слід якомога частіше використати запитання “Чому?”, щоб навчити учнів мислити причинно.

Досягайте всебічного аналізу проблем, вирішення задач різними способами, частіше практикуйте творчі завдання.

ПРИНЦИП НАОЧНОСТІ - навчання здійснюється успішніше, коли ґрунтується на безпосередньому спостереженні і вивченні цих предметів, явищ і подій, оскільки у більшості людей органи зору мають найбільшу чуттєвість до прийняття інформації

Використовуйте в навчанні той факт, що запам’ятовування ряду предметів, представлених в зображенні (на картинках і моделях) відбувається краще, легше і скоріше, ніж того ж ряду, але представленого у словесній формі, усній чи письменній.

Все, що можливо, слід представляти для сприйняття почуттями, а саме: те, що можна побачити – для сприйняття зором, те, що можна почути – слухом, пахощі – нюхом, те, що можна скуштувати – смаком, до чого можна доторкнутись – шляхом дотикання.

Не забувайте, що поняття і абстракції краще усвідомлюються, коли підкріпляються конкретними фактами, прикладами і уявленнями.

Використовуйте наочність не тільки як ілюстрацію, але і як самостійне джерело знань.

Ніколи не обмежуйтесь тільки наочністю. Тільки в сукупності із словом наочність являє собою джерело чітких і правильних уявлень про предмети і явища, що вивчаються.

При застосуванні наочних засобів не обмежуйтесь спостереженням явних ознак предметів і явищ, а звертайте увагу учнів на основні, суттєві властивості.

Намагайтеся залучити учнів до виготовлення наочних засобів. Від цього наочність подвоюється.

Використовуйте сучасні засоби (навчальне телебачення, відео- аудіотехніку, проектори, код оскопи та інше) тільки тоді, коли досконально ними оволодієте.

Пам’ятайте, що наочність – сильнодіючий засіб, який потребує уважного планування ретельного дозування. При занадто му використанні може увести учнів от головного, підмінити ціль яскравим засобом.

При надмірному захопленні створенням уявлень учнів це стає перепоною глибокому оволодінню знаннями, розвитку абстрактного мислення учнів.

ПРИНЦИП СИСТЕМАТИЧНОСТІ І ПОСЛІДОВНОСТІ - людина тільки тоді володіє дійсним знанням, коли в її мозку відображується чітка картина зовнішнього світу, що являє систему взаємопов’язаних понять

Використовуйте в навчанні схеми і плани. Розподіляйте зміст навчального матеріалу на логічно завершені частини, послідовно їх реалізуйте, привчайте до цього учнів.

Не порушуйте систему ані в змісті, ані в засобах навчання. Терміново ліквідуйте порушення, або змінюйте саму систему.

Покажіть, що навчальний предмет – зменшена копія науки, практичної діяльності. Постійно використовуйте міжпредметні зв’язки.

Забезпечуйте послідовність між попереднім і подальшим навчанням: повторюйте і вдосконалюйте попереднє, показуйте учням перспективи їх майбутнього.

Складайте з учнями структурно-логічні схеми навчального матеріалу, що полегшують процес засвоєння знань.

Плануйте навчання не тільки на одне заняття, а не весь період навчально-виховного процесу.

В кінці уроку, теми обов’язково узагальніть свої думки, сформулюйте підсумки, висновки, періодично проводьте узагальнюючі заняття.

Досягайте від учнів структурованих усних і письмових відповідей.

Пам’ятайте, що сформована система знань – найважливіший засіб запобігання їх забування. Забуті знання швидше відтворюються в системі, ані ж поза нею.

Дотримуйтеся фізичних норм розумової активності учнів, плануйте її спади і підйоми.

ПРИНЦИП МІЦНОСТІ - оволодіння змістом навчання досягається не тільки при його всебічному осмисленні, але й при тривалому зберіганні у пам’яті найважливіших його компонентів.

Економно ставтеся до пам’яті учнів – не вимагайте від них запам’ятовування малоцінної інформації, не допускайте перевантаження пам’яті.

Перешкоджайте закріпленню в пам’яті неправильно сприйнятої інформації або того, що учень не зрозумів. Пам’ятайте, що на довго запам’ятовується і може бути при необхідності пригадана лише добре осмислена інформація.

Не треба вимагати від учнів запам’ятовування матеріалу, що має допоміжний характер. Краще привчити їх використовувати різні довідники, словники, енциклопедії і т.п.

Скорочуйте кількість одиниць інформації, що запам’ятовується. Учню важко запам’ятати 10 речень, але якщо їх поділити на 3 абзаци, основна інформація запам’ятається краще. Взагалі, гарно структурована інформація запам’ятовується краще.

Пам’ятайте, що забування того, що вивчалося найбільша відразу ж після вивчення, тому кількість повторювань інформації повинна бути зворотно пропорційною часу після її вивчення.

Оскільки емоційна і образна пам’ять часто глибші за словесну, підкріплюйте абстрактну інформацію образними явленнями і стимулюйте позитивні емоції учнів під час завчання.

Не переходьте до вивчення нового, попередньо не сформувавши цікавості і позитивного ставлення до нього.

Ширше використовуйте форми взаємоперевірки навчального матеріалу – це дозволяє позбавитись зайвого емоційного напруження, що звичайно відчуває учень перед викладачем, і дозволить краще повторити навчальний матеріал.

Розвивайте пам’ять учнів, навчить їх використовувати різні мнемотехнічні прийоми, що полегшують запам’ятовування.

При повторі навчального матеріалу не намагайтеся проводити це по тій же схемі, що і навчання. Надайте можливість учням розглянути матеріал з різних боків, під різними кутами зору.

ПРИНЦИП НАУКОВОСТІ - учням потрібні надаватись для засвоєння тільки дійсні, перевірені наукою і практикою знання

Вчитель повинен бути ознайомлений з сучасними досягненнями педагогіки, психології, методики, а також тієї сфери людського досвіду, яку він викладає.

В зв’язку із пануванням в сьогоднішньому світі вербальної інформації, прагніть до розвитку в учнях абстрактного мислення, знайомте учнів с сучасними науковими поглядами і теоріями.

Виховуйте в учнях дидактичний підхід до предметів і явищ, що вивчаються, пояснюйте неоднозначність тлумачення багатьох наукових понять, багатоваріантність вирішення задач, різноманітність підходів і точок зору до вивчення тих чи інших об’єктів.

В методах викладання відображайте методи наукового пізнання, розвивайте мислення учнів, застосовуйте творчу, пошукову роботу в навчанні.

Систематично інформуйте учнів про нові досягнення в науці, техніці, культурі, застосовуйте нову термінологію, пов’язуйте нові досягнення з системою знань, що формується.

Не пропускайте нагодити розповісти учням про з біографіями видатних вчених, їх внеском в розвиток науки.

Привертайте учнів до обговорення дискусійних наукових проблем, в досяжній формі пояснюючи їх сутність.

Не допускайте невірного тлумачення наукових термінів. Використовуйте однозначно незначну їх кількість, пояснюючи учням їх сутність.

Заохочуйте наукову роботу учнів, знайомте їх з технікою експериментальної і дослідної роботи, алгоритмами вирішення винахідницьких завдань, опрацювання першоджерел, довідкових і архівних матеріалів.

Розкривайте генезис наукового знання, пояснюйте хід відкриття і пізнання того чи іншого явища.

ПРИНЦИП ДОСЯЖНОСТІ - досяжним для людини є лише те, що відповідає її обсягу знань, вмінь, способів мислення.

В навчанні потрібно рухатись від легкого до важкого, від відомого до невідомого, від простого до складного.

При навчанні вивчайте та добре розумійте рівень підготовленості і розвитку учнів, спирайтеся на їх можливості.

Намагайтеся, щоб зміст і способи навчання трохи опереджали можливості учнів, щоб навчання було важким, але досяжним.

Враховуйте індивідуальні можливості учнів і диференціюйте завдання для різних категорій учнів.

При вивченні нового і складного матеріалу спирайтеся на сильних учнів, при повторенні закріпленні – на слабких.

Пам’ятайте, що краще дати менше матеріалу, але досягти максимального засвоєння його учнями.

Досягайте ясності свого викладу і мови: чітко і однозначно формулюйте поняття, запобігайте монотонності, навчайте образно, використовуючи яркі факти, приклади з життя і літератури.

Досяжність не означає легкості навчання, вчитель не повинен максимально полегшити навчання, надавши всі необхідні знання. Завдання вчителя – направити учнів на самостійну роботу, пояснивши лише самі незрозумілі і складні моменти.

Широко використовуйте аналогію, порівняння, співставлення, протиставлення: надайте поштовх мислі учня.

Навчання потребує певного напруження. Коли воно відсутнє, учні відвикають працювати на повну силу. Тому встановіть оптимальний режим навчання, щоб не затримувати сильних і розвивати швидкість дії у середніх і слабких.

ПРИНЦИП ЗВ’ЯЗКУ ТЕОРІЇ З ПРАКТИКОЮ - практика – критерій істини, джерело пізнавальної діяльності і галузь застосування результатів навчання, тому ефективність і якість навчання перевіряється, підтверджується і спрямовується практикою.

Доводьте практичну необхідність знань, що надаються. Знаходьте і демонструйте учням різноманітні сфери застосування змісту навчання. Постійно пов’язуйте знання з життям.

Постійно розкривайте діалектичний зв’язок науки і практики. Показуйте, що наука розвивається під впливом практичних потреб, а практика вимагає наукових знань.

Привчайте учнів перевіряти і застосовувати свої знання на практиці. Постійно використовуйте навколишній світ і як джерело знань, і як сферу їх практичного застосування.

Не повинно бути ні одного заняття, ні одного завдання, що не мало б практичного значення.

Привчайте учнів до послідовної, організованої і дисциплінованої навчальної діяльності, викликайте у учнів свідоме і позитивне ставлення до праці, необхідності докладання зусиль для формування практичних вмінь і навичок.

Пам’ятайте, що в ході практичної діяльності засвоюється 80-85% знань. Тому надавайте можливість учням відрізу ж перевірити набуті знання на практиці.

Заохочуйте спроби учнів щось змінити, вдосконалити, вигадати, спробуйте впроваджувати найцінніші ідеї.

Пропонуйте учням для вирішення завдання, що мають практичне значення і близько пов’язані з їх інтересами.

Застерігайте учнів від переоцінювання практики і недооцінювання теорії. Постійно підкреслюйте їх взаємозв’язок.

Розповідайте учням про нові сучасні технології, прогресивні методи праці, сучасні виробничі відносини.

7 Управління навчальною діяльністю. Навчальний менеджмент

Навчальна діяльність та її особливості, роль спільної діяльності у навчанні

Визнання навчальної діяльності учнів в якості провідної, смислоутворюючої складової процесу навчання, вимагає від викладача глибокого знання і розуміння її сутності, структури, психологічних механізмів її реалізації, а також володіння способами управління нею.

Як різновиду людської діяльності, НД притаманні як загальні риси, так і специфічні особливості. Загальні риси навчальної діяльності (за Ю.І.Машбицем):

як і будь-яка людська діяльність, навчальна носить свідомий характер (її суб’єкт ставить перед собою певну мету і має здібність до рефлексії своїх дій);

НД, як і будь-яка інша, має ознаку соціальності, є соціально нормативною і засвоюваною формою функціонування людини;

НД має перетворюючий характер (той факт, що перетворення спрямоване на самого суб’єкта діяльності, ні в якому разі не торкається сутності даної ознаки);

НД є виразом людської активності, збуджується конкретними мотивами і спрямована на досягнення певних цілей, у зв’язку з чим являє собою складне поліструктурне утворення.

Специфічна ознака навчальної діяльності: її метою і результатом є зміни самого суб’єкта, його досвіду, а не предметів, з якими діє суб’єкт. Тобто це діяльність з самозмінення, її продуктом є ті зрушення, які відбулися у ході її виконання в самому суб’єкті.

Як і будь-яка інша діяльність, навчальна діяльність має певну структуру, аналіз якої є важливим для розуміння її специфічних ознак (схема організаційно-психологічної структури навчальної діяльності).

Людина істота соціальна. Вона живе, розвивається і помирає в суспільстві, підкоряється суспільним законам. У широкому розумінні будь-яка діяльність людини є діяльністю заради якихось соціальних цілей, цілей якоїсь соціальної групи. Наприклад, навчання в конкретному навчальному закладі це частіше навчання у складі групи осіб з аналогічними потребами. Тому будь-яку діяльність можна вважати і спільною діяльністю, а індивідуальну діяльність – не існуючою саму по собі, а складовою частиною спільної діяльності.

Але якщо розглядати спільну діяльність більш вузько, навчання поряд не завжди означає навчання разом.

Спільна діяльність – це організована система активності взаємодіючих індивідів, основними ознаками якої є:

загальна, значуща мета;

загальна мотивація до спільної діяльності (всі однаково зацікавлені в результаті);

взаємозв'язок і взаємозалежність учасників (індивідуальні дії, не зв'язані з діями інших учасників, не приводять до необхідного результату, безглузді);

функціонально-рольовий розподіл (кожний виконує окрему операцію, відіграє певну роль, що в сукупності приводить до загального результату);

координація, погодженість індивідуальних дій, організованість (лідер);

єдиний результат (сукупний продукт);

просторова і тимчасова співприсутність учасників.

Випадання кожного з цих ознак робить спільну діяльність недостатньо ефективною. Крім того, кожен елемент структури спільної діяльності зв'язаний із всіма іншими елементами. Ефективна спільна діяльність володіє всіма цими ознаками в їхньому взаємозв'язку. Сутність спільної діяльності добре відображає відомий девіз: "Один за всіх і всі за одного!".

Застосування спільної діяльності в навчанні – обов’язкова вимога сучасної особистісно-орієнтованої парадигми навчання. Переваги спільної діяльності:

більш продуктивна, результативна і ефективна;

стимулює, мотивує і активізує учнів;

розвиває товариськість, комунікабельність та інші соціально важливі властивості учнів, що не можуть бути повністю розвинуті в індивідуальній діяльності;

сприяє самореалізації особистості, гармонійному особистісному розвитку;

здатна забезпечити покращення соціально-психологічної атмосфери в групах і т.д.

Однак важливу роль в ефективній реалізації індивідуальної і спільної навчальної діяльності належить управлінню.

Поняття управління у найширшому філософському розумінні – це регулювання стану будь-якої системи (біологічної, соціальної, технічної), з метою одержання необхідного результату.

Управління соціальними системами можна розглядати як забезпечення досягання цілей спільної діяльності.

До основних функцій управління М.Мескон, М.Альберт, Ф.Хедуорі відносять планування, організацію, мотивацію і контроль.

Сутність управління соціальними системами полягає у координації зусиль учасників спільної діяльності. Ця координованість забезпечується такими зв’язуючими процесами: налагодженням комунікацій, прийняттям управлінських рішень і керівництвом.

Частина управління, яка характеризується впливом суб’єкта управління на людей, багатьма авторами визначається як керівництво або менеджмент (суб’єктивний компонент управління).

Поняття “менеджменту” трактують по-різному:

вміння досягати поставленої мети, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей;

галузь людського знання, яка допомагає здійснювати цю функцію;

похідне від менеджерів – певна категорія людей, соціальний прошарок тих, хто здійснює роботу з управління.

Навчання також за своєю сутністю – спільна діяльність, оскільки в ході навчання відбувається координація зусиль викладачів і учнів, отже навчання потребує управління і керівництва. Управління навчанням реалізується на декількох рівнях:

І. Освітній менеджмент	Міністерство освіти – державне управління. Відділ освіти облдержадміністрації – обласне управління. Районний міський відділ освіти – районне управління. Навчальний заклад – управління навчальним закладом.
ІІ. Навчальний менеджмент	Педагог – управління навчальною діяльністю учня. Учень – самоуправління навчальною діяльністю.

Навчальний менеджмент – це усвідомлена взаємодія Вчителя з Учнями, спрямована на забезпечення їхньої активної та скоординованої участі в досяганні поставленої мети. Або:

Навчальний менеджмент – це управління навчальною діяльністю, що здійснюється Вчителем у навчальному закладі шляхом реалізації основних управлінських функцій з метою зміни поведінки суб’єктів навчання на основі засвоєних знань, вмінь, навичок. Оскільки реалізація навчальної діяльності в конкретному навчальному закладі є складовою системи освітньої діяльності, то навчальний менеджмент – це найконкретніша ланка управлінської діяльності вищого рівня – освітнього менеджменту.

Спільне між менеджментом і навчальним менеджментом	Відмінне між менеджментом і навчальним менеджментом
наявність організації вплив умов основні функції менеджмент здійснюють вчителі, викладачі, тренери – конкретні особи	група і керівник не є постійними об’єднання функцій керівників і фахівців в одній особі

Предметом навчального менеджменту є зміст, умови та способи реалізації основних управлінських функцій.

Таким чином, в результаті аналізу основних педагогічних і дидактичних категорій, виділення структури, предмету і методів педагогічної науки окреслимо поле вивчення навчального менеджменту дисципліни "Психологія діяльності та навчальний менеджмент" (схема).

Висновки

Розвиток людини – це складний і безперервний процес і результат кількісних і якісних змін у властивостях і якостях індивіда, які відбуваються у анатомо-фізіологічному дозріванні людини, у вдосконаленні її нервової системи і психіки, зміні в його пізнавальної і творчої активності, збагаченні його світогляду та поглядів. Всі види розвитку між собою взаємопов’язані, взаємодоповнюють один одного, забезпечують гармонійний і цілісний розвиток особистості.

Розвиток людини є дуже складним поступовим рухом, в ході якого відбуваються як прогресивні, так і регресивні зміни. Розвиток особистості залежить від багатьох факторів, а його позитивний напрямок – від їх гармонійної взаємодії. Зовнішні фактори особистісного розвитку, у тому числі навчання і виховання, сприяють розвитку і формуванню особистості лише взаємодіючи з внутрішніми механізмами її власної активності, роботи над собою. Процес і результат позитивного розвитку особистості – освіта.

Навчання і виховання – це види цілеспрямованого впливу на людину з метою її розвитку, формування особистості, забезпечення освіченості людини. При чому вони можуть йти як зовні, так і бути проявами власної активності індивіда (самонавчання, самовиховання).

Педагогіка – це наука про освіту, навчання і виховання як шляхи освіти, яка вивчає загальні закономірності розвитку особистості, формує теоретико-методологічні основи його вивчення.

Дидактика – педагогічна теорія навчання, яка визначає загальні підходи до навчання, вивчає процес навчання, виявляє його закономірності, принципи і правила. Найсучаснішою парадигмою навчання є особистісно спрямована концепція, в межах якої найперспективнішими є теорії розвиваючого навчання. В дидактиці також вивчається і узагальнюються наукові дослідження, передовий педагогічний досвід для забезпечення реформування і інноваційної діяльності в навчанні і освіті.

Навчання в дидактиці розглядається як складна, динамічна система, як бінарний процес викладання і учіння з реалізації спільних навчальних цілей – змін в досвіді учня. Процес навчання має циклічний характер.

Навчальна діяльність учнів – є провідним, смислоутворюючим компонентом навчання і відрізняється від будь-якої іншої діяльності специфічним продуктом – зміною в досвіді учня. Завдання викладачів – забезпечення ефективності навчальної діяльності учнів – максимального приросту в їх досвіді. Полісуб’єктність навчальної діяльності вимагає її розгляду як форми спільної діяльності, що потребує управління.

Навчальний менеджмент – побудова цілеспрямованої, ефективної взаємодії Викладачів і Учнів в процесі навчання, спрямованої на забезпечення їхньої активної та скоординованої участі в досяганні поставленої мети, що забезпечується на основі реалізації основних управлінських: планування, мотивації, організації і контролю.

Література

Крисько В.Г. Психология и педагогика в схемах и таблицах. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2007.

Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Навчальний посібник. 3-є видання, доповнене. – К.: ВАТ «КДНК», 2006.

Немов Р.С. Психология: Учебник. для студентов высш. пед. учеб. заведений. - Кн. 2.: Психология образования – М.: Просвещение: Владос, 2005.

Педагогика: педагогические теории, системы, технологии: Учеб. пособие для студ. сред. учеб. завед. / Под ред. С.А.Смирнова. – М.: Академия, 2007.

Педагогика: Учеб. пособие для студ. пед. учеб. завед./ Под ред.П.И.Пидкасистого. – М.: Пед.об-во России, 1998.

Подласый И.П. Педагогика. Новый курс: Учебник для студ. пед. вузов: В 2 кн. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999.

Фіцула М.М. Педагогіка: Навч. посібник для студ. вищих пед. закладів освіти. – Тернопіль: Навч. кн.. – Богдан, 2007.

1 Ананьев Б.Г. Структура индивидуального развития как проблема современной педагогической антропологии. – Избр. психол. труды. – в 2-х т., т.II. – М., 1980. – С.44.